Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі

Східні слов’яни у VI—IX ст. створили систему виховання, яка відповідала
розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У
період матріархату та екзогамії дітей до 5—6 років виховувала мати,
пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток — до
жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З
утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв’язків до
одношлюбної сім’ї — моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися
в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.

Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача,
мисливця, воїна, а жінки — здатної не лише прясти й ткати, а й за
потреби дати відсіч ворогові.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів
раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років)
— спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня; період
пестування (1,5—2—5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які
виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових
навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5—10 років).
Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в
оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання — ініціації
(система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).

Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з
дорослими брали участь у культових обрядах.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби
виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і
результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим
ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина
мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З
розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані
на захист приватної власності («Чужа нажива — не пожива», «Чужим багатим
не станеш» та ін.). Найвищим досягненням раннього феодалізму було
створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин
виникнення шкільного навчання) — глаголиці, азбуки, в якій звуки
слов’янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило
модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи
східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву «кирилиця».

Наприкінці VIII — у IX ст. у східних слов’ян формуються племінні
князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов’янських
князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це
сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших
предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як
індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було
зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквено-звукової
системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів:
язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські
(християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого
розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки,
зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі
датоване 988 р. і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив
у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося
300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували
ніколи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кормильство,
жіночі школи.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило,
викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з
книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти.
Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та
церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих
ченців. Навчання мало індивідуальний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр,
посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи
на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі
підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців із числа
воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. їх навчали
сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали
майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та
хоровий спів.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні
джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності, літературні твори різних
жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в
усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші
пам’ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них —
твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних
належать:

«Пчела» — складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст.
збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви,
античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та
інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам.
«Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут
думки і щодо навчання й виховання.

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) — збірник
окремих промов і висловлювань отців церкви.

«Ізборник» Святослава 1073 р. — збірник текстів античної літератури
пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті),
написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для
розширення знань.

«Ізборник» Святослава 1076 р. — збірник статей (44 статті) виховного,
повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, «Повчання
дітям Ксенофонта» та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, в якій піднімаються
педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон
і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037— 1050
рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами
Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям»
Володимира Мономаха (1096 або 1117р.), створене за аналогією до
«Повчання дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі
педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше)
було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного
виховання до виховання, пов’язаного з практичними потребами людини,
вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості.
Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому
виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються
важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного
виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Отже, Київська Русь XI—XII ст. була висококультурною державою. На жаль,
розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що
призвело до роздроблення Русі на окремі князівства. Досягнення культури
зосереджуються переважно в адміністративно-політичних центрах князівств.
Виникають нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція
здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі
та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний
навалою орд Батия, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного
типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи.
Двісті п’ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом,
зазнавала ворожих набігів. Усе це не могло не позначитися на долі
освіти: письменних людей стало менше, культурні зв’язки із Заходом
послабилися.

Освіта і педагогічна думка у період українського Відродження (XVI —
перша половина XVII ст.)

Київська Русь, знесилена татаро-монгольською навалою, втратила свою
могутність. А з часу прилучення Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377
р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) сплюндровані українські землі стали
здобиччю литовських, польських та угорських феодалів. В умовах
поневолення, насаджування католицької віри, національного гноблення,
освіта занепадає. Діти української знаті та заможного міщанства
потяглися до католицьких освітніх закладів.

Укладення в 1596 р. після Брестського собору церковної унії дало змогу
зберегти в умовах латинізації та полонізації слов’янську мову
богослужіння й обряди православної церкви (у греко-католиків). Унія
стала своєрідним засобом захисту української мови, створила умови для
появи національної інтелігенції. Було відкрито уніатські школи, що
орієнтувалися на західну педагогіку, але навчалися в них українською
мовою. Щоправда, серед українського населення вони не набули
популярності.

На освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха
європейського Відродження і Реформації. Так, в Україні з’являються
протестантські школи, найвідомішими з яких були соцініанські та
кальвіністські навчальні заклади в Дубецьку, Хмільнику, Кисилині, Гощі,
Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкриваються початкові та
підвищені школи, засновниками яких були братства — братські школи.
Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва,
організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали
українські книжки і підручники. В основу діяльності братств було
покладено ідеологію просвітництва.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа
Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком
шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Відкрилися
школи також в інших містах: Перемишлі, Рогатині, За-мості, Києві,
Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку. Кращі вчителі
братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній
написав «Грамматику словенского языка», Мелетій Смотрицький —
«Грамматику словенскую». Досвід братських шкіл України вивчав видатний
чеський педагог Я.-А. Коменський.

У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та
хорового співу, засвоювали «сім вільних мистецтв». На високому рівні
вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети
квадривіуму — на дещо нижчому рівні, окрім музики. Головна увага
зверталася на гуманітарні дисципліни: учні вивчали рідну, слов’янську,
грецьку, латинську і польську мови.

У школах запроваджувалися елементи класно-урочної системи, а також різні
методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне
навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося
повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх
завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні, а також їхні
батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором
договір, яким визначалися обов’язки школи і батьків.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми
навчальними закладами. Першими національними закладами вищого типу стали
Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.

Школу-академію в Острозі відкрив князь К. Острозький на власні кошти у
1576 р. її називали «тримовним ліцеєм» або слов’яно-греко-латинською
академією. Власне, її заснування було початком компромісу між
представниками східнослов’янської просвітньої тенденції та «латинської
науки». У цій школі вивчали не лише слов’янську, а й грецьку, латинську,
польську мови. Програма навчання передбачала й інші предмети «семи
вільних мистецтв», передусім риторику, діалектику, астрономію. Вивчали
також вищі студії, що виходили за рамки «семи вільних мистецтв»,
філософію і богослов’я. Тут, очевидно, як і згодом у Києво-Могилянській
академії, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов’я не було.
Вчителями були православні греки і протестанти.

Острозька школа вирізнялася високим рівнем викладання, її називали
академією навіть освічені католики. Тут працювали відомі на той час
люди: першодрукар І. Фе-доров, письменник Г. Смотрицький, польський
математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі й діти шляхти, селян.

Другим вищим закладом освіти стала Києво-Могилянська академія, створена
1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.
Об’єднаний заклад почав свою роботу на території братської школи під
назвою Києво-братська колегія, її опікуном став Петро Могила. Згодом
заклад на його честь було названо Києво-Мо-гилянською академією.

До колегії приймали осіб різних станів і національностей, тут навчалися
українці, поляки, росіяни, чехи, білоруси, словени. Колегія мала вісім
класів: у чотирьох нижчих класах студенти («спудеї») вивчали читання,
граматику, катехізис, арифметику, музику; у двох середніх — поезію і
риторику; у двох старших класах — філософію і богослов’я. У колегії
працювали найкращі українські та іноземні професори, зокрема, Є.
Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький. Викладачі колегії писали
твори на важливі теми, спрямовані проти полонізації, католицизму, чимало
студентів брали участь у визвольних війнах українського народу під
проводом Богдана Хмельницького.

У 1701 р. Петро І своїм указом надав колегії офіційного статусу
академії. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом
в Україні, проте й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія
нічим не поступалася західноєвропейським університетам. З 1753 р.
навчання в академії здійснювалося лише російською мовою.

Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва і педагогіки є
період козаччини. Головне завдання козацької педагогіки полягало в
підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів — захисників
рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського
національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських
моральних цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до
старших людей, милосердя. Ідеал козацької педагогіки — вільна й незламна
у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції рідного народу,
повинна розвивати рідну культуру, будувати незалежну державу. В усній
народній творчості втілено ідеал хлібороба, дбайливого господаря, а в
часи лихоліть — козака-воїна, захисника вітчизни. Система козацького
виховання передбачала такі ступені: дошкільне родинне виховання,
родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне
виховання базувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і
народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у шкільній
практиці.

До козацького шкільництва належали січові, монастирські та
церковно-парафіяльні ніколи. До січових шкіл віддавали хлопчиків
заможних батьків з 9 років. Ієромонах, як головний учитель, окрім
наставництва, піклувався про здоров’я дітей. Школа складалася з двох
відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; другий — відділ
молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти.
Тут навчали грамоти, співу і військового ремесла. Учні утримувалися на
кошти Січі. Хто хотів стати козаком, служив у старого козака за джуру
(слугу) — носив за ним рушницю, вчився у нього козацької майстерності,
виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і
відвідували січову школу.

Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали
переважно у приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і
виконували різні господарські роботи. Дітей навчали рахувати, писати і
читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримувалися на кошти
батьків.

На Січі існували також школи музики і співу. Відомо, що Богдан
Хмельницький у 1652 р. видав універсал про організацію при кобзарських
цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші
музичні школи в Україні. До них приймали дітей, що мали добрий слух і
голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових
церков.

За навчальні посібники в запорозьких школах правили Часослов і Псалтир,
було видано «Козацьку читанку», яка відповідала духові української
національної школи.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної теорії і практики зробив
першодрукар Іван Федоров (бл. 1510—1583). Він одним із перших
вітчизняних просвітителів виступив проти фаталістичних тверджень
церковників, ніби все життя людини визначається Богом. У «Євангелии
учительному» Федоров стверджує, що життєвий шлях людини залежить і від
неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ,
висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні
належати всі земні блага, у тому числі й освіта. Неоціненним доробком
Федорова у розвиток педагогічної справи в Україні було видання ним у
Львові першої друкованої східнослов’янської навчальної книги «Азбука».
Згодом її було перевидано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

Чимало для розвитку педагогічної думки зробив український письменник,
педагог Кирило Ставровецький Транквіліон (народився у другій половині
XVI ст.). Працював у братських школах у Львові та Вільні. Свої
педагогічні ідеї виклав у творах «Зерцало богословії», «Євангеліє
учительнеє», «Перло многоценное». К. Ставровецький висунув ідеї
загальної рівності людей, закликав до гуманності й добра, до діяльності.
Прагнення до знань — природна властивість людини, тому кожен повинен
збагачувати їх і передавати іншим людям. У поширенні знань велику роль
відводив учителеві, до якого висував високі вимоги (не лінуватися, бути
терплячим, наполегливим, сприяти розвитку талантів).

Серед засновників Львівської братської школи, які працювали там
учителями, були талановиті вчені, просвітителі Стефан (бл. 1570 — бл.
1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії. Педагогічні погляди Л.
Зизанія викладено в його навчальних полемічних книгах (істотно вплинули
на створення навчальної педагогічної літератури), передусім у написаній
у формі запитань і відповідей «Граматиці словенській». Це була друга
після «Адельфо-тесу» слов’янська граматика. Л. Зизаній вважав, що вона
може стати ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики,
арифметики, астрономії та інших наук. Його брат С. Зизаній також відомий
як педагог, письменник-по-леміст. Виступав проти соціальної
несправедливості, національного і релігійного гноблення українського
народу.

Відомим борцем проти національного і соціального гноблення, видатним
українським полемістом і демократом того часу був Іван Вишенський (бл.
1545-50 — після 1620). У творах «Викриття диявола-світодержця»,
«Послання князю Острозькому», «Суперечка мудрого латин-ника з немудрим
русином» та інших пропагував ідею рівності всіх людей, доводив, що і
бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають одним
повітрям. Різко критикував соціальну несправедливість, доводячи її
неприродність, таврував вище католицьке духівництво, виступав проти
латинської системи освіти, наголошував, що освіта має здобуватися рідною
мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання.
Був переконаний, що слов’янська мова цілком може бути мовою науки.

Розвиткові вітчизняної педагогічної думки сприяла діяльність Іова
Борецького (р.н. невід. — 1631) — ректора Львівської і Київської
братських шкіл. Був усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою,
латинською, польською, слов’янською мовами, активно боровся проти гніту
польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти і
письменності. Київський Собор (1621 р.) за ініціативи Борецького
рекомендував створювати в Україні братства, а при них відкривати школи,
друкарні, залучати до роботи кращих учителів. За його безпосередньої
участі було відкрито школи в Луцьку, Немирові, Рогатині, він дбав про
підготовку вчителів для них. І. Борецький — автор численних послань,
листів, передмов до різних видань. Йому приписують твори «О воспитании
чад» та «Пересторога». В останньому автор критикує тих, хто перейшов на
бік католиків, наголошує на великому значенні освіти та цілеспрямованого
виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики
помітну роль відіграла діяльність відомого просвітителя Памва Беринди
(між 50—70 рр. XVI ст. — 1632). Він здобув освіту у Львівській братській
школі, працював у друкарнях Стрятина, Львова, Перемишля та
Києво-Печерської Лаври. Найвідомішою його працею є словник «Лексикон
словено-руський і імен толкованіє», виданий у Києві в лаврській друкарні
(1627). Він містив 7000 слів, серед яких — чимало педагогічних термінів.
Його використовували у братських школах як навчальний посібник.
Тлумачення педагогічної термінології («вчитель», «вихователь»,
«педагогія» та ін.) засвідчує, що в Україні вже на початку XVII ст.
сформувалося чітке поняття про педагогіку як науку про виховання.

На цей період припадає діяльність полеміста, талановитого педагога
Мелетія Смотрицького (1572—1633), у творах якого набули розвитку
прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київської братської
школи, згодом — викладачем Києво-Могилянської академії. Написав 18
творів, у яких звучать ідеї патріотичного виховання, заклики до боротьби
проти соціального і національного гноблення, поширення освіти серед
народу. Найпопулярнішою з них була «Граматика словенська». За цим
підручником навчався М. Ломоносов, ним послуговувалися у Московській
Слов’яно-греко-латинській академії, у школах України та Білорусі. Автор
вніс істотні зміни до граматичних правил: встановив систему відмінків,
властивих слов’янським мовам, вказав на зайві літери слов’янської
писемності, у розділі про віршування дав цінні поради щодо застосування
метричного вірша замість силабічного. Книга насичена прикладами, які
полегшують вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мають
рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч
середньовічним канонам догматизму й зазубрювання.

Прогресивними педагогічними ідеями пронизані твори вітчизняного діяча
освіти Єпіфанія Славинецького (р.н. невід. — 1675). Він перекладав
навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, був автором
багатьох підручників. Найбільший інтерес для педагогіки становить його
твір «Громадянство звичаїв дитячих» — збірник правил поведінки в школі,
вдома, на вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила). Ці правила
пояснюються, порівнюються з прикладами із життя тварин, підкріплюються
цитатами з античних філософів, що робить книгу не лише корисною, а й
цікавою для читання. Правила написано у катехізисній формі (формі
запитань і відповідей).

Похожие записи