Реферат

на тему:

Видатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст. — Петро Могила, Іван
Федоров, Стефан Зизаній.

Зміст

Вступ
………………………………………………………………
……………………………….

Петро Могила
………………………………………………………………
………………………..

Іван Федоров
………………………………………………………………
………………………

Стефан Зизаній
………………………………………………………………
……………….

Висновки
………………………………………………………………
……………………

Література……………………………………………………..
……………………………………

Вступ

У 16 – 17 сторіччі на Україні почався бурхливий розвиток педагогічних
наук. Було створено багато освітних застав: типографії, школи та інше.

Цікавим явищем в історії вітчизняної освіти, того часу, була діяльність
братських шкіл (80 роки 16 сторіччя), які организовували і утримували
церковні братсва (громадсько-політичні организації православних
громадян) з метою зміцнення православ’я. Високий рівень освіти
забеспечивали вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні,а й
за її межами. Це – Стефан Зізаній, Кирило Ставровецький – Транквіліон,
Павмо Беринда.

Також важливим кроком для розвитку освіти було створення Києво –
Могилянсткої академії, яка була створена у 1632 року на Подолі внаслідок
змеття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу
кількість освітченних, найкращих на той час діячив науки та культури: це
Петро Могила (опікун академії), Іннокентій Гізель, Іоаникій
Галятовський, Єпіфаій Славинецький, Симеон Полоцький та інші.

Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали
загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні
рекомендації. Одні з них присвячували окреми праці проблемам освіти,
створювали підричники ат навчальні посібники, інші – порушувли освітні
питання в полемічних працях, виступах, промовах.

Петро Могила

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним
борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в
Україні та Білорусії в XVII столітті.

 Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил.
Прізвище це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від
молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовину.

   Народився Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім’ї
господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили. Початкову освіту
юнак здобув у вчителів Львівського православного братства,
організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри.
Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь,
а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося
до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної
допомоги.

   Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596
році унії, коли вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До
того ж у 1612 році Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські
володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім’єю залишити землі
батьківщини. Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх
сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити
навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а
згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.
Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко
опанував богословську науку. Повернувшись до Польщі, Петро пішов на
військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому
на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному
товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу
обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові,
православ’ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою
свободу вільно сповідувати її. Після повернення до Польщі, через складну
політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в
чужорідному середовищі.

   Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий
богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував
ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом
остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й
визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він
приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. На той час
Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я в Україні.
Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у собі
життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним
місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом
втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за
часів митрополитства.

   У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії
Копистенського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано
тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного
сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого
тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання. У сані архімандрита
Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним
послідовником своїх славетних попередників — архімандрита Никифора Тура,
Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, котрі самовіддано боролися
за єдність православ’я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну
святиню православного християнства Київської Русі.

   Палкий прихильник православних традицій, усім серцем відданий
рідній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером,
архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і
послуху, подаючи власним прикладом зразок взірцевої поведінки,
повторюючи, що йому як настоятелю «поперед усіх належить бути на
чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному».

   Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник
докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська
друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та
Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років
його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед
них були і книги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні.
Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які
свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огієнко з цього приводу
зазначав: «Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської
друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії
української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше
місце».

   Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення,
ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг
обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що
православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та
уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати
в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не
поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

   Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна
подія була дещо затьмарена виступом противників намісника, тих, хто
вбачав у ній конкурентку й суперницю братській школі. Досвідчена людина
і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до
порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з братською, але за
умови, що буде охоронцем і опікуном того об’єднаного закладу.
Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий «старшим
братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл».
Лаврську школу, об’єднану в 1632 році з братською, згодом було
перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської
духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його
полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він
перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для
всіх духовних шкіл.

   О.Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили — то була
доба великих досягнень… Створення Києво-Могилянської колегії, цієї
слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для
всього православного Сходу, і її величезна наукова
історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної
Європи».

   Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія
інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період
піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та
католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато
благочестивих і вчених мужів». Окрім Київської колегії, Петро Могила
відкрив у 1634 році ще одну — Вінницьку, а у 1636 році — Кременецьку.

   Слід зазначити, що становище православ’я в Україні у першій
половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на
православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли
відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні
храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту
православні врешті здобули право сповідувати свою віру, відправляти
служби, обирати пастирів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну
Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би своїм
авторитетом зміг захистити її в непростий період випробувань.

   Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою.

   У квітні 1633 року він розсилає православному населенню
грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на
його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже
тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові
Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

   Уся діяльність Петра Могили після вступу його на митрополичу
кафедру була спрямована на відновлення повнокровного життя православної
Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі
вимоги. Стосувалися вони передовсім обов’язкової загальної і
богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх
грамотах і посланнях ревний святитель і подвижник православ’я щораз
концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і
діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі,
невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство
від найменших проступків.

   Для православної Церкви та всього православного народу були
вкрай необхідні богослужбові й повчальні книги. На церковному соборі
1642 року в Яссах, у присутності представників Українсько-Білоруської,
Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено
подане українськими богословами «Православне сповідування віри».

До Петра Могили наша Церква ще не мала такого Требника за багатством та
цінністю змісту.

Ще була у святителя одна заповітна мрія — видати повне зібрання житій
святих, вшановуваних православною Церквою. Згодом це завдання виконав
вихованець колегіуму св. Димитрій (Туптало) Ростовський.

   Стан православної Церкви за митрополитства Петра значно
поліпшився. Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього
храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші
монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита.
Відновлення Софійського собору, яким уніати володіли близько 37 років,
розпочалося у 1634 році й тривало впродовж десяти років. Митрополит
Петро наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної
церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного
великого князя Володимира.

Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на
Київській кафедрі, але це був час відданого, ревного служіння найвищим
ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали сили подвижника.
Ледве сягнувши п’ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті. За
кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи
Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав
бібліотеку, нерухоме майно, коштовності. Розділивши решту свого майна
поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно
відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19)
березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено
у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

   У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі
Українські Православні Церкви усіх конфесій. Нова сторінка відкрилася і
в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито
університет, що згодом дістав статус національного,— «Києво-Могилянська
академія».

  

   Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його
сучасників, так і пізніше істориків, викликаючи при тому полярні думки й
судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони
не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний,
твердий керівник, покликаний своєю добою та  її звичаями. В той же час
неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора,
доброго порадника, мудрого наставника.

Іван Федоров

Народився близько 1525 року в Москві. До 1553 року був дияконом у
московській церкві Миколи Гостунського. 1551 року московський цар Іван
Грозний і Стоглавий Собор, спираючись на думку просвітителя Максима
Грека, вирішили з метою уникнення помилок у церковних книгах
переписувачами запровадити друкування книг на взірець тих, що виходили у
Греції, Італії. Близько 1552 року в Москві запроваджено друкарський
верстат і літери, привезені із західноруських земель, і під керівництвом
данського місіонера-протестанта Місінгейма та за допомогою диякона Івана
Федорова, його підмайстрів Петра Мстиславця та Маруші Нефедьєва
розпочато друкарську справу. 1564 року вийшла перша книга московського
друку за участю Івана Федорова та Петра Мстиславця — «Апостол». Після
смерті московського митрополита Макарія, протектора друкарської справи,
почалися конфлікти між конкурентами, переписувачами книг і
новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу, яка закінчилася
вигнанням друкарів з Москви. Іван Федоров та Петро Мстиславець опинилися
у Литві. На початку 1566 року вигнанці звернулися до гетьмана Великого
князівства Литовського Григорія Ходкевича, мецената й просвітителя, який
планував заснувати друкарню в Заблудові, з проханням прийняти їх. Іван
Федоров і Петро Мстиславець закладають друкарню в Заблудові. 1568 року
вийшло «Заблудівське Євангеліє», пізніше «Псалтир» та «Часословець».
1570 року друкування книг у Заблудові припинилося у зв’язку з хворобою
Ходкевича та погіршенням його фінансових справ. 1569 року Заблудів
залишив Мстиславець. 1572 року Іван Федоров переїжджає до Львова, де з
допомогою духівництва, міщан та ремісників закладає нову друкарню. 25
лютого 1573 року друкар Іван Федоров почав друкувати першу відому нам
друковану книгу в Україні — «Апостол». 15 лютого 1574 року «Апостол»
побачив світ. Того року вийшов також «Буквар», перший навчальний
посібник з граматики старослов’янської мови. Через деякий час Івана
Федорова запрошує до себе князь Костянтин Острозький і з 1575 року він
перебуває у нього на службі з метою видати слов’янську Біблію. Деякий
час, з 1575 по 1576 рік, Федоров був управителем Дерманського монастиря
поблизу Острога. 1676 року провадить підготовчі видавничі роботи, бере
участь у діяльності вченого гуртка, до якого належали Герасим
Смотрицький, Даміян Наливайко, Василь Суразький, які, ймовірно,
допомагали Федорову готувати книги до друку. 12 липня 1580 року в
Острозькій друкарні Іван Федоров надрукував «Острозьку біблію», наклад
якої вийшов 12 серпня 1581 року. У 1583 році Федоров повернувся до
Львова, заклав нову друкарню, але за браком коштів так і не зміг почати
роботи. Щоб добути кошти, на замовлення короля Стефана Баторія відливає
гармати. Того року князь Острозький на прохання кардинала Птолемео Галлі
посилає Івана Федорова в Рим для надання допомоги в друкуванні. Тоді ж
Федоров побував у Відні, щоб запропонувати австрійському імператору
Рудольфу II свій винахід — скорострільну гармату. Великі борги та судові
справи з кредиторами підірвали здоров’я Івана Федорова, і 15 грудня 1583
року він помер. Поховано його на цвинтарі в Онуфріївському монастирі у
Львові.

  

   Перша друкована книжка в Європі побачила світ 1450 року в
німецькому місті Майнці, в друкарні Гутенберга, і до кінця XV століття
друкарні з’явилися майже в кожній європейській країні. Першим друкарем
українських книжок був німець Швайпольт Фіоль, який надрукував у Кракові
кирилицею 1491 року «Октоїх» та «Часословець». Обидва видання містять
багато ознак живої української мови. Першим власне руським друкарем був
Франциск Скорина, книги якого, видані у Вільні 1525 року, справили
помітний вплив на раннє українське друкарство. З часу прийняття
Люблінської унії І569 року, коли активізувався наступ католицизму на
православ’я й почали виникати церковні православні братства, які
боронили свою віру та національність, постала особливо гостро проблема
освіти, задовольнити яку могло лише друкарство та друкована книга.
Друкарня, заснована в 1572—1573 роках у Львові емігрантом, московитином
Іваном Федоровим, поклала початок постійному українському друкарству.

   Нині дискутується факт першості Івана Федорова як українського
першодрукаря, оскільки напис на надгробку свідчить, що він відновив
занедбану раніше справу, проте роль його в тогочасному культурному житті
важко переоцінити.

   Іван Федоров був безмежно відданий своїй справі. Тривалий час
він наполегливо вчиться друкарства й різьбярства у Москві, винаходить
нові зразки шрифтів і окрас книжкових на основі давніх традицій
слов’янської рукописної книги та західноєвропейських взірців книжкового
мистецтва. Підступи заздрісників змушують його залишити Москву й успішно
почату друкарську справу, і він їде у край, де були кращі умови, щоб, за
його словами, «розсівати по землі зерна духовні». Він кидає нажите місце
у литовського гетьмана Ходкевича в Заблудові, щоб мати можливість
продовжувати улюблену справу після смерті свого покровителя. Осівши у
маєтку багатого й впливового в Польщі, Литві й Україні князя Костянтина
Острозького, Іван Федоров виявляє себе як здібний організатор і
невтомний ентузіаст друкарства.

   У лютому 1574 року у Львові Іван Федоров закінчив друкувати
першу відому нам книгу в Україні — «Апостол», який повторював в
основному московське видання 1564 року і закінчувався спеціально
написаною післямовою, в якій описано історію створення львівської
друкарні. Того самого року друкар видав один з найвидатніших своїх
творів —«Буквар», що був першою спробою створення навчального посібника
з граматики старосло-в’янської мови в історії української науки.
«Буквар» призначався, очевидно, для спеціальної школи при друкарні Івана
Федорова у Львові.

   Коли фінансові обставини склалися для нього несприятливо, Іван
Федоров іде на службу до короля Стефана Баторія й береться відливати
гармати за своєю технологією. У той час в Римі за наказом Папи Урбана
VIII кардинал Птолемео Галлі вирішив удосконалити друкарські шрифти.
«Острозька біблія» Івана Федорова була вже відома на сході Європи, тому
звернулися по допомогу до князя Костянтина Острозького, який послав до
Рима свого «дуже вмілого друкаря, щоб надати посильну допомогу». Людина
всебічно обдарована, Іван Федоров був інженером-винахідником, який не
тільки удосконалював шрифти, друкарський верстат, а й зробив відкриття в
артилерійській справі. Навесні 1583 року він їде у Відень, щоб
запропонувати австрійському імператорові Рудольфу II швидкострільну
багатоствольну гармату, свого роду «катюшу» XVI століття. Як писав сам
винахідник у листі до імператора, гармату можна було «розбирати на
п’ятдесят, сто або, якщо потрібно, на двісті частин» і змонтувати за три
дні і три ночі. На той час такої гармати світ ще не знав. Іван Федоров
привіз гармату у Відень і продемонстрував її імператору. За словами
майстра, «всі дуже хвалили його», але хотіли дізнатися про секрет без
винагороди винахідникові. А Івану Федорову були конче потрібні кошти для
продовження видання слов’янських друкованих книг. Тому він звертається
до саксонського курфюрста Августа. Подальша доля винаходу Івана Федорова
невідома, але цей факт його біографії засвідчує, окрім таланту, його
наполегливість і підприємливість у досягненні мети.

   Останній рік життя, 1583-й, був трагічним для Івана Федорова.
Не добувши достатніх коштів ні у Римі, ні у австрійського імператора, ні
у саксонського курфюрста, він потрапляє в скруту, його майно, друкарське
обладнання, книги описують за борги. Не витримавши цього, він захворів і
в ніч з 5 на 6 грудня 1583 року помер на руках у сина Івана.  Після
смерті батька Іван продав свою палітурну майстерню, щоб розплатитися з
батьковими боргами, а друкарню Івана Федорова викупили у гендлярів
ентузіасти друкарської справи Львова, які заснували друкарню Львівського
братства.

Існують припущення, що Іван Федоров, перш ніж потрапити в
Москву, закінчив Краківський університет і взагалі походив з Литви, з
села Пітковичі. В архівах Краківського університету навіть було знайдено
у 1969 році документ, що ступеня бакалавра в Кракові був удостоєний
«Іван Федоров Москвитин». Як би там не було, але він добре знав традиції
давньоруської книги, оскільки після приїзду з Москви в Україну швидко
зумів на основі багатої української і російської народної орнаментики та
кращих взірців тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва
витворити свій стиль книжкової графіки, який був взірцем для наступних
поколінь майстрів. Під опікою церкви, православних братств та шкіл
відновлене Іваном Федоровим книгодрукування швидко розвивалося по всій
Україні. Друкарні відкривалися наприкінці XVI — на початку XVII століття
у багатьох містах та при монастирях, зокрема друкарня Львівського
братства, друкарні в Крилосі, Стрятині, Дермані, Уневі, Почаєві,
Чернігові, нарешті, у Києво-Печерській лаврі. Традиції Івана Федорова в
книжковій графіці та в художньому оформленні плідно продовжували його
учні: син Іван, друкар Гринь Іванович із Заблудова, Сачко Сенькович
Сідляр, Сенько Корунка та Мина, чернець Онуфріївського монастиря у
Львові, де була перша друкарня Івана Федорова, в якій після Івана
Федорова нові «ремесници і люде ученые показалися», як пише в своєму
листі 1586 року львівський єпископ Гедеон. У наш час у Львові діє
Поліграфічна академія імені Івана Федорова, встановлено пам’ятник
видатному українському та російському просвітителю.

Стефан Зизаній

Стефан Зизаній (Тустановський) — український і білоруський
культурно-освітній діяч, письменник-полеміст, проповідник, педагог,
учений. Син Хоми Куколя з Рогатина (куколь — український відповідник
грецькому зпзанію), рідний брат Лаврентія Зизанія. . З 1586 г. почав
духовно — учбову діяльністьу Львові деякий час був ії ректором. . У
1586 — 1593 рр. викладав у Львівській братській школі, а потім за
діяльність проти духовных и світських феодалів, католіцтва та уніатів
жорстоко переслідувався властями. В 1593 г. як активний борець проти
уніатів Зизаній на прохання віленських братчиків переїхав до Вільно. Там
розгорнув активну діяльність проти введення унії православної церкви з
католицькою. Жорстоко переслідувався духовними і світськими властями. У
1595 р., коли зрадники-єпископи вже дали згоду на унію і змовлялися з
Ватіканом щодо її якнайшвидшого оформлення, Стефан Зизаній надрукував у
Вільно «Катехізис» — антикатолицький полемічний трактат. Книжку цю,
видану двома мовами — тогочасною книжною «руською» та польською, досі не
знайдено. У 1595 р. проуніатськи настроєний митрополит Михайло Рогоза
(1589 — 1599) видав проти нього грамоту і відлучив від церкви. За
видання його книги «Книжица на римский костел». Зизаній протестував і
був брошен за грати, втік із в’язниці.

Православний собор 1596 г. виправдав Зизанія та осудив відступника
митрополита Михайла. Після смерті останього Зизаній знову працює у школі
Вільно. Його вчені видання: «Изложение веры», «Казанье святого Кирилла
об антихристе и знаках его, с расширением науки против ересей розных»
(видано у Вільно на белоруськой та польськой мовами) , невидане «Защита
православия от папизма»

В 1596 р. король Сигізмунд III розіслав проти нього «баніцію» — оголосив
державним злочинцем і наказав ув’язнити. Ховаючись від переслідування,
Стефан Зизаній у 1599 р. прийняв постриг у віденському Святотроїцькому
монастирі. Але стіни монастиря його не врятували, і він був змушений
тікати. У 1600 р. на шляху до Волощини, куди Стефан Зизаній ішов на
прощу, його в подорожній сутичці вбили воїни волоського господаря Михая
Хороброго.

Висновки

Особливість історіко-педагогічного процесу в Україні у цей
періодполягала в тому, що вона тим вододілом, по якомупролягав рубіж між
слов’яно-грецькою культурою і латинською Європою. Ставши боротьби ідей
національного самоутвердження і насаджування чужих
культурно-педагогичних традицій, українська педагогична реальність мала
смогу відчути ренесансний вплив гуманістичних тенденцій європейської
педагогичної думки. Процес співєснування коталицької та православної
освіти був бурхливим та сповненим противоріч, але не можливо
заперечувати його кінцевий результат:високий ступень розвитку
української педагогіки, розмаїття типів шкіл у 16 –17 сторіччі. Цей
період називають добою українського Відродження.

Література

Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000.

Гончаренко С.У.Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997.

Ильина Т.А. Педпгогика: Курс лекций. Учеб. пособие для студентов пед. ин
– тов. – М.: Просвещение, 1984.

Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української
педагогіки/ за редакцією дійсного члена АПН України М.Г.Стельмаховича. –
Київ: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998.

Лихачев Б.Т.Педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие для студентов пед.
учебн. заведений и слушателей ИПК и ФПК – 4 – изд., перераб. и доп. –
М.: Юрайт, 1999.

Педагогика: Учеб. пособие для студентов пед. ин – тов / Под ред. Ю.К.
Бабанского. – М.: Просвещение, 1983.

Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных
заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, А.И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. – М.:
Школа – Пресс, 1998.

Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России ( Х
– начало ХХ века ): Учебное пособие. — М.: Издательский дом “Форум”,
1998.

Афонина Г.М. Педагогика. Курс лекций и семинарские занятия. / Под ред.
Абдуллиной О.А. Второе издание (Серия «Учебники, учебные пособия»). –
Ростов н/Д: «Феникс», 2002.

Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб.
заведений: В 2 кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – Кн.1: Общие
основы. Процесс обучения.

Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2
кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – Кн.2: Процесс воспитания.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2-х т. – К.:
Оберiг, 1991.

Ганич Д.И. Украинско-русский словарь. – К.: МП «Феникс», 1992.

Галузинський В.М., Евтух М.Б. Педагогiка: теорiя та iсторiя: Навч.
посiбник, — К., 1995.

Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П.Калиниченко. –
М., 1988.

Ващенко Г. Виховний iдеал. – Полтава, 1994.

Великий неспокiй: Iсторiя України в прозових творах та документах. – К.:
Україна, 1992.

Грушевський М.С. З iсторiї релiгiйної думки на Українi. – К.: Освiта,
1992.

Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики. – М., 1963.

Iсторiя української культури / За ред. I.Крип‘якевича. – К., 1994.

Iсторiя педагогiки / За ред. М.С.Гриценка. – К., 1973.

Кравець В.П. Iсторiя украiнської школи i педагогiки. – Тернопiль, 1994.

Любар О.О., Федоренко Д.Т. Iсторiя педагогiчної думки i освiти в
Українi. Частина перша: Дохристиянський перiод. – К., 1993; Частина
друга: Княжа доба. – К., 1994; Частина третя: У неволi. – К., 1996.

Макаренко А.С. Методика органiзацiї виховного процесу. Твори: У 7-и т. –
К., 1954. – Т.5. – С.9 – 109.

Ганич Д.И. Олейник И.С. Русско – украинский словарь. – 6-е стер. изд. –
К.: МП “Феникс”, 1992.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи