Реферат на тему:

Видатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст.: Іван Вишенський,
Павмо Беринга, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Єпіфаній Славинецький

Зміст

Вступ

Іван Вишенський

Павмо Беринда

Кирило Транквіліон-Ставровецький

Єпіфаній Славинецький

Висновки

Література

Вступ

У 16 – 17 сторіччі на Україні почався бурхливий розвиток педагогічних
наук. Було створено багато освітних застав: типографії, школи та інше.

Цікавим явищем в історії вітчизняної освіти, того часу, була діяльність
братських шкіл (80 роки 16 сторіччя), які организовували і утримували
церковні братсва (громадсько-політичні организації православних
громадян) з метою зміцнення православ’я. Високий рівень освіти
забеспечивали вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні,а й
за її межами. Це – Стефан Зізаній, Кирило Ставровецький – Транквіліон,
Павмо Беринда.

Також важливим кроком для розвитку освіти було створення Києво –
Могилянсткої академії, яка була створена у 1632 року на Подолі внаслідок
змеття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу
кількість освітченних, найкращих на той час діячив науки та культури: це
Петро Могила (опікун академії), Іннокентій Гізель, Іоаникій
Галятовський, Єпіфаій Славинецький, Симеон Полоцький та інші.

Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали
загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні
рекомендації. Одні з них присвячували окреми праці проблемам освіти,
створювали підричники ат навчальні посібники, інші – порушувли освітні
питання в полемічних працях, виступах, промовах.

Іван Вишенський

Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини
XVII ст. була творчість Івана Вишенського, який викривав не тільки
римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую»,
польсько-шляхетських і українських гнобителів.

Народився І. Вишенський десь між 1545 — 1550 pp. у містечку Судова Вишня
в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. З творів
письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і,
можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко
висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький,
який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.

Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському
монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і
відправився на Афон — найбільший тоді на Сході центр православного
чернецтва. Тут він певний час мандрує по «святих обителях», а потім стає
ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в
печері.

Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України,
він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні,
Вишенський почав свою літературну діяльність — одночасно з першим
поколінням українських полемістів Г. Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем
(Зизанієм) та ін.

Перші твори Івана Вишенського «Писание до всъх обще в Лядской земли
живущих», «Извъщение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у
80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. Під кінець
XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під
назвою «Книжка».

Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в
1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька
місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а
потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у
Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І.
Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора
року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в пустынных
местах».

В цей час він пише «Послание к старицh Домникии», послання до І.
Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго латынника з глупым
русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.

Про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних
відомостей. Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. В
меморіалі православних за 1621 рік «Совhтование о благочестии» йдеться
про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана
Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р. якийсь
чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького
згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про
покійного.

Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.

Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час
поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне
послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так
званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку,
Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів з
трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як
і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині
XIX ст.

Публікацію творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці,
письменники, зокрема М. Костомаров, С. Голубєв, І. Франко, Г. Житецький
та ін. Вони ж і написали ряд окремих досліджень про творчість
письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема
монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), в якій дано
докладну характеристику літературної спадщини видатного
письменника-полеміста.

Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не
виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский,
Сочинения, Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники», а в 1959р. ця
книга з’явилася і на Україні. Вихід у світ обох видань з докладним
коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьоміна
є значним досягненням літературознавства.

Памво Беринда

Памво Беринда (світське ім’ я — Павло) народився між 1555 — 1560 рр,
Самбірщина, ймовірно с. Чайковичі, тепер Самбірського р-ну Львівської
області, помер 13(23).VП 1632, Київ; похов. у Києво-Печерській лаврі.

Український мовознавець, письменник, перекладач, гравер, друкар,
педагог. Був високоосвіченою людиною: знав церковнослов’янську, грецьку,
латську і польську мови. Належав до гуртка Балабанів, що об’єднував
українських культурно-освітних діячів першої половини 17 ст. Працював у
Стрятинській (1597-1605) та Крилоській (1606-08, тепер Івано-Франковська
область.) друкарнях.

Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні
і школі (1613 — 19), у Львові (до 1613) постригся в ченці. . Близько
1616 року його запрошено до Києва для участі у підготовці видання книги
«Анфологіон» (автор передмови). Восени 1619 року разом із сином Лукашем
та Степаном Бериндою (ймовірно, братом) переїхав до Києва і назавжди
оселився в Києво-Печерській лаврі, виконував роботу редактора,
перекладача, друкаря, гравера, згодом став головним друкарем і
завідувачем Києво-Печерської. друкарні і, можливо, викладав у Київ.
братській школі. Як архітипограф, редактор і перекладач брав участь у
виданні низки капітальних лаврських друків 20-х pp. 17 ст. Праця
«Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Беринди, що вийшла у світ
1627 з Києво-Печерській друкарні — найвидатніше досягнення
староукраїнського словникарства. Складається з двох частин: «Лексіконъ»
— церковнослов’янський-український словник; «Имена свойственная…» —
зібрання тлумачень топонімів й антропоніміє, а також загальні назви
неслов’янського походження. У пам’ятці майже 7 000 статей (бл. 5 000 у
1-й частині, 2 000 — у 2-й, у т. ч. бл. 1 400 онімів). У «Лексіконі…»
застосовано всі основні засоби наукового, опрацювання матеріалу, зокрема
паспортизацію вокабул (реєстрових слів), ремарки, екземпліфікацію
(подання цитат), вказівки на фразеологізми, в які входить вокабула,
зауваження про орфографію, етимологію слова, відсильні ремарки. Головні
джерела праці — «Лексис…» Лаврентія Зизанія, ономастикони Максима
Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів в антверпенському виданні
Біблії (1571). Виявлено використання Бериндою словників доби Київської
Русі та зарубіжних, староукраїнської глосографії тощо. Джерелом
церковнослов’янського реєстру книги були: Острозька Біблія (всі її книги
Старого й Нового Завіту), церковнослов’янськи рукописи й друки до
початку 17 ст. Реєстр «Лексікона…» дібрано за диференціальним
принципом: специфічні церковнослов’янськи слова (питомі й запозичені),
спільнослов’янськи лексеми, що архаїзувалися в української мови кінця 16
— початку 17 ст., є в ньому й українські слова.

Абсолютну більшість елементів неслов’янського походження, особливо
грецьких й латинських, зібраних окремо у 2-й частині праці,
супроводяться ремарками, які вказують на їх запозичення, й українськими
відповідниками, що сприяло нормалізації лексики староукраїнської
літературної мови на народній основі. Нормалізації служило й чітке
формальне — за допомогою двокрапки — розмежування реєстру й перекладної
частини. Остання зі старанно підібраними еквівалентами вокабул, з
широким набором синонімів — одне з найб. зібрань українськой лексики
кінця 16 — початку 17 ст. У «Лексіконі…» надруковано низку тлумачень
енциклопедичного характеру. Значення слова автор розкриває і за
допомогою етимологичних відомостей. Докладно опрацьовано семантику
багатозначних реєстрових слів. Беринда нерідко вказував на метафоричне й
образне вживання слова, вперше в української лексикографії застосувавши
ремарки «преноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.». Праця — багатоплановий
наук.-лінгістичний. оригінальний твір. Відіграла видатну роль у розвитку
вітчизняної й помітну — в розвитку зарубіжної лексикографії 17 — 18 ст.,
ставши джерелом нових словників. Беринда уперше в українськом друкарстві
впровадив сюжетні ілюстрації.

Кирило Транквіліон-Ставровецький

Кирило Транквіліон-Ставровецький (? — 1646) у 1589 — 1592 рр.
вчитель львівської братської школи. Сучасники характеризують його як
мужа «ученна в науці письма і язика еллінська і словенська». З 1592 р.
він вчителює у віденській братській школі. З подальших 22-х років
відомостей про його життя і діяльність немає. У 1614 — 1615 рр. Кирило —
ієромонах, славиться як проповідник, бере участь у виданні Псалтиря
(Львів, 1615), друкує у власній похідній друкарні свої книжки «Зерцало
богословії» (Почаїв, 1618) і «Євангеліє учительноє» (Рахманів, 1619), за
які зазнає переслідувань — ортодокси вбачають у них єретичні та
прокатолицькі тенденції. Між 1615 та 1626 рр. Кирило веде мандрівне
життя: Львів — Волинь — Замостя. Близько 1626 р. переходить в унію і
стає архімандритом чернігівського Єлецького монастиря, захопленого
уніатами. Найпершу друкарню в Чернігові заклав вже відомий нам
проповідник Кирило Транквиліон Ставровецький. Року 1626 Ставровецький
став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря: сюди він привіз з
собою й свою мандрівну друкарню .

Він наголошував, що місце людини в суспільстві повинно залежити
від її освіти, а не від походження. Гострота розуму залежить від
вроджених здібностей, але глибина і різноманітність знань – від
виховання. Вважаючи, що прагнення до знань є природною властивістю
людини, наголошував, що кожен повинен збагачувати свій розум знаннями і
поширювати їх серед інших.

Поетичні твори Кирила-Ставровецького вибрано з його збірки
прозових статей і віршів повчально-релігійного змісту «Сія книга
названная Перло многоцінноє. Составленная трудолюбієм през Кирила
Транквіліона і проповідника слова божія, архімандрита чернігівського
монастиря Єлецького. Со всею, єже о Христі братією…» (Чернігів, 1646).

Але друкарня Ставровецького увесь час в Чернігові була
бездіяльною і лише перед смертю своєю Транквиліон знову використав її.
Це був особливий в нашій літературі письменник: він всі свої твори сам і
видрукував у власній друкарні; правда, до певної міри Ставровецький був
змушений до такого друкарства, бо вже після його першого твору —
«Зерцало Богословії» 1618 р. — навряд яка друкарня відважилася б
друкувати його праці.

Отже, в рік своєї смерті, 7 вересня 1646 р., Ставровецький
випустив в світ в Чернігові свою останню працю — «Перло Многоценноє».
Праця вийшла, як каже сам автор, «з новои друкарни єго», «єго власным
коштом». Це й була найперша книжка, видрукувана на Лівобережжі *.

Але того ж 1646 р. Ставровецький помер в Чернігові і друкарня
його зовсім занепала. Яка була доля її, нема відомостей; певне, під час
повстання Б. Хмельницького її знищено, як майно уніатського
архімандрита.

Єпіфаній Славинецький

Єпіфаній Славинецький (кінець 16 — початок 17 ст., Волинь або
Поділля — 19.XI 1675, Москва; похован у Чудовому монастирі) —
український філолог, перекладач, письменник, освітний та церковний.
діяч. Навчвся у Київський братсськой школі та за кордоном. Приблизно у
1639 — 49 викладав латинську, грецьку і, можливо, церковнослов’янську
мови у Києвобратській колегії. Створив для неї «Лексикон латинський». У
1649 приїхав до Москви, де викладав у школі при Чудовому монастирі.
Запрошений для здійснення нового перекладу Біблії, займався виправленням
конфесійних книг, перекладами з грецької мови на церковнослов’янську.
Встиг перекласти тільки Новий Завіт і П’ятикнижжя. Співпрацював з
патріархом Никоном у справі церкрвних реформ. Залишив по собі майже 150
перекладних та оригинальних праць (у т. ч. бл. 60 слів-проповідей).
Своїми перекладами Славинецький сприяв розвиткові освіти й формуванню
наукової термінології. У Москві створив дві філолологичних праці, що
залишилися в рукописах, — «Філологічний словник» (зведення пояснень
термінів Святого Письма та богослужбової літератури) і «Лексикон
греко-слов’яно-латинський». Разом з Арсенієм Корецьким-Сатановським ще в
Києві уклав «Лексикон словено-латинський».

Головна праця Славинецького — «Лексикон латинський», що дійшов
до нас у рукопису в багатьох списках (найдавніший датований 1642). Це
найбільший староукраїнський словник (бл. 27 000 вокабул), скарбниця
церковнослов’янської та української лексики 17 ст., посібник для
навчання латинської мови. Реєстр «Лексикона…» взято з латинського
словника італьянського вченого доби Відродження А. Калепіно (1502), а
також з «Лексикона…» Памва Беринди. Для перекладної частини
Славинецький вибрав церковнослов’янську мову (східнослов’янської
редакції), чим наочно довів її лексічуну адекватність латинській. Праця
Славинецького — багатюще джерело вивчення лексики і словотвору
церковнослов янськой та українськой мов 17 ст. Вона відіграла величезну
роль в історії української та російської лексикографії.

У кінці 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм
Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій»
(первісний список датується 1650) — церковнослов’янський-латинський
словник (бл. 7 500 статей). Основне джерело вокабул «Лексикона
словено-латинского» — «Лексиконь…» Памва Беринди. Автори використали
також польсько-латинсько.-грецький словник польського філолога Г.
Кнапського. У реєстрі «Лексикона…» Єпіфанія Славинецького та Арсенія
Корецького-Сатановського засвідчується чимало української лексики. Це —
одне з найбільших зібрань церковнослов’янськой лексики 17 ст. У Москві
Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикографичну працю — «Книга
лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невідома; в
рукопису).

Висновки

Особливість історіко-педагогічного процесу в Україні у цей
періодполягала в тому, що вона тим вододілом, по якомупролягав рубіж між
слов’яно-грецькою культурою і латинською Європою. Ставши боротьби ідей
національного самоутвердження і насаджування чужих
культурно-педагогичних традицій, українська педагогична реальність мала
смогу відчути ренесансний вплив гуманістичних тенденцій європейської
педагогичної думки. Процес співєснування коталицької та православної
освіти був бурхливим та сповненим противоріч, але не можливо
заперечувати його кінцевий результат:високий ступень розвитку
української педагогіки, розмаїття типів шкіл у 16 –17 сторіччі. Цей
період називають добою українського Відродження.

Література

Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000.

Гончаренко С.У.Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997.

Ильина Т.А. Педпгогика: Курс лекций. Учеб. пособие для студентов пед. ин
– тов. – М.: Просвещение, 1984.

Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української
педагогіки/ за редакцією дійсного члена АПН України М.Г.Стельмаховича. –
Київ: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998.

Лихачев Б.Т.Педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие для студентов пед.
учебн. заведений и слушателей ИПК и ФПК – 4 – изд., перераб. и доп. –
М.: Юрайт, 1999.

Педагогика: Учеб. пособие для студентов пед. ин – тов / Под ред. Ю.К.
Бабанского. – М.: Просвещение, 1983.

Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных
заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, А.И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. – М.:
Школа – Пресс, 1998.

Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России ( Х
– начало ХХ века ): Учебное пособие. — М.: Издательский дом “Форум”,
1998.

Афонина Г.М. Педагогика. Курс лекций и семинарские занятия. / Под ред.
Абдуллиной О.А. Второе издание (Серия «Учебники, учебные пособия»). –
Ростов н/Д: «Феникс», 2002.

Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб.
заведений: В 2 кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – Кн.1: Общие
основы. Процесс обучения.

Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2
кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – Кн.2: Процесс воспитания.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2-х т. – К.:
Оберiг, 1991.

Ганич Д.И. Украинско-русский словарь. – К.: МП «Феникс», 1992.

Галузинський В.М., Евтух М.Б. Педагогiка: теорiя та iсторiя: Навч.
посiбник, — К., 1995.

Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П.Калиниченко. –
М., 1988.

Ващенко Г. Виховний iдеал. – Полтава, 1994.

Великий неспокiй: Iсторiя України в прозових творах та документах. – К.:
Україна, 1992.

Грушевський М.С. З iсторiї релiгiйної думки на Українi. – К.: Освiта,
1992.

Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики. – М., 1963.

Iсторiя української культури / За ред. I.Крип‘якевича. – К., 1994.

Iсторiя педагогiки / За ред. М.С.Гриценка. – К., 1973.

Кравець В.П. Iсторiя украiнської школи i педагогiки. – Тернопiль, 1994.

Любар О.О., Федоренко Д.Т. Iсторiя педагогiчної думки i освiти в
Українi. Частина перша: Дохристиянський перiод. – К., 1993; Частина
друга: Княжа доба. – К., 1994; Частина третя: У неволi. – К., 1996.

Макаренко А.С. Методика органiзацiї виховного процесу. Твори: У 7-и т. –
К., 1954. – Т.5. – С.9 – 109.

Ганич Д.И. Олейник И.С. Русско – украинский словарь. – 6-е стер. изд. –
К.: МП “Феникс”, 1992.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи