.

Українська родина та соціалізація дитини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
261 6194
Скачать документ

Українська родина та соціалізація дитини

Сім’я – це певна соціальна спільнота з конкретною системою зв’язків і
взаємодії між її членами, що виникають з метою задоволення їхніх
різноманітних потреб. Природну основу сім’ї складають шлюбні та родичеві
зв’язки, які певним чином є первинними

Крім того, сім’я включає господарсько-економічні, правові, моральні,
емоційно-психологічні та інші зв’язки. Внутрішньосімейні взаємини
взаємопов’язані з національними та побутовими стосунками.

Досить удалим є визначення сім’ї, що ґрунтується на зведенні її сутності
до триєдиних взаємин, запропоноване А. Антоновим і В. Медовим. За ними,
«сім’я – це заснована на загальносімейній діяльності спільність людей,
пов’язаних узами подружності-батьківства-родинності, яка завдяки цьому
здійснює відтворення населення, забезпечує спадковість сімейних
поколінь, а також соціалізацію дітей і підтримання існування членів
сім’ї». Це визначення враховує всі етапи існування сім’ї, а також її
найважливіші функції з формування та розвитку дитячої особистості.
Запропоноване авторами триєдине відношення
подружності-батьківства-родинності дає змогу говорити про певне
утворення, сталість якого зумовлена кількістю всіх зазначених
характеристик, внутрішніх сімейних зв’язків.

Відомий підхід, який акцентує увагу на двох основних характеристиках
сім’ї, що мають важливе значення для розуміння закономірностей її
функціонування. По-перше, розуміння сім’ї як малої соціальної групи
утверджує залежність функціонування сімейного мікроколективу від
способів вирішення проблем внутрішньосімейної комунікації, тобто
спілкування між членами сім’ї, розподілу влади та лідерства, розв’язання
конфліктів, міжгрупової взаємодії як вибудови відносин сім’ї з її
соціальним оточенням.

По-друге, особливий характер сім’ї як малої соціальної групи полягає в
афективній інтенсивності, емоційній «перенасиченості» взаємин між її
членами, де на одному полюсі – відносини любові, прийняття та
прив’язаності, а на іншому – ненависть, відторгнення, залежності,
негативізму.

Цей підхід також включає характеристику структури сім’ї, її складу – два
покоління: подружжя як «архітектори сім’ї» (В. Сатир) та їхні діти –
рівноправні учасники та «будівничі сім’ї».

Сім’я реалізує низку функцій, яка включає такі з них, як
господарсько-побутова, репродуктивна, виховання дітей,
сексуально-еротична, духовного спілкування, емоційної підтримки та
прийняття, соціального контролю та опіки. Ці функції не є рівнозначними,
вони утворюють ієрархічну систему, що детермінується історією сім’ї як
соціально-культурного феномена та історією конкретної сім’ї.

Статус сім’ї як інституту соціалізації молодого покоління підвищується у
ХХ столітті. Зростає тривалість дитинства. Виникають нові періоди
вікового розвитку – до отроцтва, що розширює свої хронологічні межі,
додається юність. Особливої цінності в житті сім’ї набуває функція
виховання дітей: батьківська опіка поширюється тепер не лише на дітей, а
й на дорослих дітей. Спостерігається утвердження сім’ї як
«психотерапевтичного союзу»; її буття все більше пов’язується зі
створенням унікальних умов для саморозвитку та самореалізації
особистості як для подружжя, так і для дітей.

В українській родині відбиваються різноманітні взаємовідносини, що мають
місце в суспільстві, – економічні, політичні, духовні. Спосіб
виробництва, в якому формується та розвивається сім’я, має значний вплив
на моральні норми та принципи її взаємин з навколишнім соціальним
середовищем, удосконалення соціально-побутових відносин, економічну
незалежність членів сім’ї, створення можливостей для духовного та
соціального розвитку кожного з них. З удосконаленням суспільних відносин
істотно змінюються такі функції сім’ї, як потреба чоловіка та жінки у
шлюбі, батьківстві й материнстві, відтворенні, вихованні та соціальній
адаптації дітей, а економічна та господарсько-побутова функції набувають
нового змісту.

Названі зміни в ієрархії функціональної будови сім’ї відображають,
однак, лише загальні тенденції історичного розвитку сім’ї. Кожна
конкретна сім’я, безумовно, має свою унікальну ієрархію функцій, що
відображає особистісні особливості подружжя, сімейні цінності,
соціокультурні, національні, етнічні традиції, особливості історичної
епохи.

Сім’я – це не однорідна, а диференційована соціальна група; у ній
представлені різноманітні вікові, статеві, професійні «підсистеми».
Дослідники, які звертаються до вивчення особливостей внутрішньосімейних
відносин, акцентують увагу на їх унікальності. В основі цих відносин –
близькість, що становить надзвичайну виховну цінність. Означена цінність
характеризується неповторністю інтимних зв’язків вихователя й вихованця,
глибоким особистісним контактом між ними. Це обумовлює ефективність
спілкування, його виховну силу, сприяє інтенсивності, міцності та
глибині засвоєння дитиною у процесі наслідування та співпереживання
моральних позицій батьків, що виявляються в їхніх звичках, судженнях та
оцінках, у їхньому ставленні до інших людей, суспільних подій тощо, в
особливій чуттєвості, налаштованості дитини на батьківський вплив, їхні
установки, пов’язані з її поведінкою. Усе це, з одного боку, полегшує
соціалізацію індивіда, а з іншого (зважаючи на значну кількість
зовнішніх, не завжди керованих чинників) – значно утруднює цей процес.
Адже якщо за умов тоталітарної системи, яка панувала в нашому
суспільстві в недалекому минулому, дитина залучалась до певної виховної
системи, зміст і засоби якої були суворо детерміновані державою та
спрямовувались на формування певного «ідеалу», то в сучасних умовах
перехідного періоду й розбудови громадянського суспільства ці завдання
значно ускладнюються.

Сучасні зміни в сім’ї обумовлені як закономірними зрушеннями в житті
українського суспільства, так і окремими подіями, що серйозно деформує
процес її розвитку. З одного боку, інститут сім’ї, як і все суспільство,
зазнав значних змін, що сприяло подоланню кризи патріархальності
сімейних стосунків, а з іншого – через непослідовність і незавершеність
інновацій, що відбувались у сімейному середовищі, сім’я стикнулася з
новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво
необхідні та традиційно притаманні їй функції. Звідси постає складна
проблема внутрішньосімейних взаємин, визначення оптимальних умов їх
впливу на формування особистості дитини.

Отже, сім’я є першим природним соціальним середовищем для дитини. За
допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в їжі, любові,
захищеності, побуті, спілкуванні тощо. Проте забезпечення реалізації цих
потреб не відбувається на рівні їх автоматичного надання; указуються
умови, дотримання яких сприяє (або гальмує) їх задоволенню. Наприклад,
передумовою задоволення потреби в їжі стає вимога «обов’язково вимити
руки перед тим, як сідати до столу», висловлювання якогось прохання має
супроводжуватися словами «будь ласка», при розмові дорослих – «не можна
втручатися в їхню бесіду» і т. ін. Так досвід, який передається,
поступово стає невід’ємною складовою особистості. За цього підходу
соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння й
наступного активного відтворення індивідом соціального досвіду.

Однак самі тільки вербальні методи, до яких удаються люди, котрі
оточують дитину, не є єдиними й домінуючими. На її розвиток справляють
вплив уся домашня атмосфера, характер взаємин між батьками, їхнє
ставлення до інших людей, різних подій, явищ, учинків.

Значущість внутрішньосімейних взаємин у становленні й розвитку дитини
зумовлена «як тим, що вони виступають першим специфічним зразком
суспільних відносин, з якими людина стикається від моменту народження,
так і тим, що в них фокусується й набуває своєрідного мініатюрного
вираження все багатство суспільних відносин і таким чином утворюється
можливість раннього залучення дитини до їх системи».

Спілкування дитини з дорослими в сім’ї відбувається як через її
взаємодію з батьками та іншими членами родини, так і завдяки тим
зв’язкам, які сім’я встановлює з оточуючими (родичеві, сусідські,
професійні, дружні тощо).

Рольова структура сім’ї. Сім’я як своєрідна соціальна система має певну
структуру. Основними параметрами рольової структури сім’ї вважається
характер головування, що визначає характер відносин влади та
підпорядкування, тобто ієрархічну вибудову сім’ї, а також розподіл ролей
відповідно до тих завдань, які сім’я вирішує на певному етапі свого
життєвого циклу.

Роль – це нормативно схвалювана модель поведінки, що очікується від
людини, котра займає певну соціальну позицію й позицію у міжособистісних
взаєминах. Зміст ролі та її виконання регулюються нормами, тобто
правилами, які вироблені групою, прийняті нею і яким необхідно
підпорядковуватись для реалізації спільної діяльності групи. Існують
правила, настанови, що стосуються як прийняття ролей, так і їх
виконання. Має місце контроль виконання ролі та припису, як зовнішній,
так і внутрішній. Обидва його види спрямовані на забезпечення рівноваги
сімейної діяльності за рахунок певного впливу на члена сім’ї, який не
виконує свою роль.

У рольовій структурі сім’ї розрізняють план міжособистісних ролей і план
конвенційних ролей.

Конвенційні ролі зумовлюються соціокультурним оточенням, вони
стандартизовані, визначають постійні права та обов’язки членів сім’ї,
являючи собою перелік форм поведінки і способів їх реалізації.
Конвенційні норми регулюються правом, мораллю, традиціями.

Міжособистісні ролі індивідуалізовані, детермінуються конкретним
характером міжособистісних взаємин у сім’ї, вбираючи унікальний досвід
сімейного міжособистісного спілкування.

Серед основних вимог до рольової структури сім’ї, які забезпечують її
ефективне функціонування, фахівці називають:

вимогу несуперечливості сукупності ролей, які утворюють цілісну систему,
щодо як ролей, які виконуються однією особою, так в сім’ї в цілому;

виконання ролі має забезпечувати задоволення потреб особистості в межах
сім’ї;

прийняті ролі мають відповідати можливостям особистості, запобігати
виникненню «рольового перевантаження»;

виконання ролей повинно задовольняти потреби всіх членів сім’ї.

Прийняття ролі здійснюється відповідно до соціокультурних норм і
стандартів, які визначають критерії оцінки успішності виконання ролей.
Рольова поведінка характеризується рівнем ідентифікації виконавця з
роллю – рівнем прийняття відповідальності за виконання ролі, рольовою
компетентністю, тобто сформованістю мотиваційного та
операційно-технічного компонентів рольової поведінки, конфліктністю ролі
– суперечливістю у свідомості поведінкових моделей, необхідних для
реалізації ролі (Е. Ейдеміллер, В. Юстицький).

Разом із тим прийняття сімейних ролей значною мірою визначається впливом
особливостей мотиваційно-потребнісної ціннісно-змістової характеристики
членів сім’ї, а також таких особистісних особливостей, як, наприклад,
залежності/автономності у прийнятті рішень.

За несприятливого виконання членами сім’ї своїх ролей може виникати
психотравмуючий вплив як на їх виконавця, так і на інших членів, на
сім’ю в цілому. Такий вплив (за Х. Ріхтером) залежно від суб’єкта ролі є
індивідуальним або сімейним. В останньому випадку відбувається порушення
в системі «сім’я-соціальне оточення». Це виявляється за умов, коли у
членів сім’ї формуються деформовані уявлення щодо одне одного, про
самого себе та сім’ю в цілому. Унаслідок такого стану виникають так
звані «сімейні міфи» (А. Феррейра, Т. Мішина, Е. Ейдеміллер) –
спотворені, узгоджені на несвідомому рівні уявлення членів сім’ї. З
огляду на це розрізняють об’єктивну картину життя сім’ї та внутрішню
картину – сукупність суб’єктивних образів сім’ї в її членів.

За умов гармонійного розвитку сім’ї формується адекватний «образ Ми», що
включає визначення подружніх і батьківсько-дитячих взаємин, узгоджену
рольову поведінку та спосіб життя сім’ї. Джерелом формування «образу Ми»
виступають спільна діяльність і внутрішньосімейне спілкування. У випадку
виникнення дисфункції сім’ї та порушення міжособистісної комунікації
внаслідок актуалізації механізмів захисту формується неадекватний «образ
Ми» – згадувані вище сімейні міфи, які і виконують функцію регуляції
взаємин у дисфункціональній сім’ї. Такий образ включає кредо сім’ї – її
принципи та цінності, очікування щодо рольової поведінки кожного її
члена, суб’єктивний образ сім’ї, який може не співпадати з об’єктивним
станом життєдіяльності сімейного мікроколективу.

Т. Мішина виокремлює деякі захисні механізми, що використовуються сім’єю
при створенні сімейних міфів. До них дослідниця відносить:

проекцію як проекціювання на соціальне оточення або на іншого члена
сім’ї потреб, мотивів, захоплень, уявлень, які заперечуються в самому
собі. Наприклад, якщо домінуючим емоційним тлом сім’ї є переживання
відсутності почуття безпеки та базової довіри до світу, що входить у
суперечність з «Я-концепцією», яка спрямовує на «Я-відкритість», довіру,
доброзичливість, механізм проекції призведе до формування ворожого
ставлення до соціального оточення, поєднання сім’ї на засадах єдності
намірів протистояти зовнішній агресії та виникнення так званої
«сім’ї-фортеці»;

розщеплення як витіснення й придушення одним з батьків своїх негативних
особистісних якостей у поєднанні з культивуванням їх у когось з інших
членів сім’ї. Так, дружина, яка засуджує та придушує в собі
агресивність, недоброзичливість стосовно інших членів своєї родини,
провокує чоловіка або дитину на агресивну поведінку в ситуації
конфлікту.

Поєднання різних захисних механізмів утворює різноманітність міфів.

Спілкування в сім’ї: особливості прояву батьківського лідерства.
Внутрішньосімейне спілкування покликане вирішувати кілька завдань:
забезпечувати обмін інформацією, узгодженість зусиль і виконання ролей у
спільній діяльності, установлення й розвиток міжособистісних взаємин,
взаємопізнання та самопізнання (Г. Андрєєва, М. Лісіна, Л. Петровська).
Його характерними особливостями виступають висока емоційна насиченість
та інтенсивність.

Структура комунікативного акту включає такі компоненти:

виникнення потреби та мотивів спілкування;

визначення завдань спілкування (інформаційно-пізнавальна, впливу на
поведінку та діяльність партнера, підтвердження чи зміна характеру
міжособистісних взаємин, надання зворотного зв’язку партнеру про його
особистісні характеристики та своє до нього ставлення, одержання
зворотного зв’язку від партнера про себе та про його ставлення);

передача інформації, включаючи вибір певного змісту (що хочу сказати) та
вибір способу кодування (як саме хочу сказати) з урахуванням мети
спілкування;

одержання інформації партнером, включаючи процеси декодування змісту,
реконструкції намірів і мотивів партнера по спілкуванню;

аналіз одержаної інформації та прийняття рішення щодо змісту
акту-відповіді;

передача інформації, включаючи вибір певного змісту (що хочу сказати) і
вибір способу кодування (як саме хочу сказати) з урахуванням мети
спілкування і т. д.

У працях Л. Петровської, Г. Андрєєвої, Е. Ейдеміллера, О. Вацлавіка, В.
Сатир, К. Роджерса, Т. Гордона окреслено умови ефективного
міжособистісного спілкування в сім’ї, які включають як загальні принципи
організації успішного спілкування, так і специфічні норми та правила, що
встановлюються стосовно сім’ї, а саме:

відкритість спілкування;

висока активність спілкування, яка забезпечує інтенсивне обговорення
значущих для членів сім’ї проблем;

необхідна міра саморозкриття у процесі спілкування, конгруентність
спілкування;

узгодженість уявлень про сімейний спосіб життя, спільність сімейних
цінностей, адекватність сімейної самосвідомості, узгоджена цілісність
«образу Ми»;

точність невербального спілкування, несуперечливість вербальних і
невербальних повідомлень;

сенситивність до висловлювань партнера, використання техніки активного
слухання («Ти-повідомлень») у зворотному зв’язку;

емпатійне прийняття партнера як умова позитивного розвитку емоційних
взаємин у сім’ї, створення атмосфери психологічної безпеки та
гармонізації образу «Я» партнера;

вияв любові, взаємної емпатії та підтримки, поваги до партнера, що має
особливе значення при виникненні стресових, проблемних ситуацій;

формування сімейної мови – певних узгоджених і таких, що легко
пізнаються, сімейних символів, традицій, норм.

Порушення норм і правил сімейного спілкування – одна з найбільш
актуальних проблем функціонування сім’ї та виховання в ній дітей.
Причиною цього може бути низька комунікативна компетентність батьків,
застосування негативних способів міжособистісних взаємин. До цього можна
віднести накази, пряме інструктування, застереження, погрози, нотації,
моралізаторство, маніпулювання, пряму негативну оцінку, висміювання,
інтерпретацію поведінки, винесення діагнозу, розслідування, допит,
відволікання уваги тощо.

A

A

A

??:?і любові та близькості, що насичує взаємини батьків і дітей, їхнє
спілкування, забезпечується потреба від дня народження. Задоволення цієї
потреби розкриває широкий простір її прагнень і спонукань, а отже,
виступає своєрідною «школою» соціальних почуттів.

Характер спілкування батьків і дітей значною мірою залежить від
батьківської позиції стосовно дитини. Ф. Райс вирізняє чотири основних
типи керівництва та спілкування батьків з дитиною: автократичний;
авторитетний, але демократичний; ліберальний і хаотичний.

Д. Едлер розширює цей перелік, пропонуючи сім типів (стилів)
батьківсько-дитячих взаємин. Автократичний стиль, як межовий варіант
батьківського керівництва, виключає участь дитини як в обговоренні
проблем, так і у прийнятті рішень. Авторитарний стиль, хоча і залишає за
кимось із батьків абсолютну владу й необмежене право прийняття рішень,
усе ж таки залишає для дитини можливість висловити свою думку, але без
права голосу. Демократичний стиль керівництва передбачає рівноправну
участь батьків і дитини в обговоренні та прийнятті рішення, ураховуючи
досвід і рівень компетентності кожної зі сторін. Егалітарний силь
абсолютизує рівень позицій старших і молодших членів сім’ї, не
диференціюючи їхні ролі у взаємодії і, відповідно, не враховуючи вікові,
індивідуальні відмінності між ними. Дозволяючий стиль характеризується
посиленням ролі дитини, зростанням її активності в управлінні сімейною
взаємодією, що поєднується зі зростаючою готовністю батьків некритично
погоджуватися з будь-яким рішенням, яке їм пропонується. За ліберального
стилю взаємин право рішення повністю передається дитині і вона вже сама
вирішує, чи повідомляти батьків про свої дії. І, нарешті, ігноруючий
стиль батьківсько-дитячих взаємин являє собою повну незалежність і
дистанційованість кожної зі сторін, коли батьки не цікавляться справами
дитини і не беруть у них ніякої участі, а дитина, у свою чергу, не
вважає за потрібне повідомляти батькам свої плани та дії.

Міра морально-емоційного забарвлення неоднакова в різних типах
внутрішньосімейних взаємин. Неоднаковим є і його вплив на моральний і
психічний розвиток дитини. Найбільш сприятливий характер
внутрішньосімейних взаємин притаманний демократичному типу сім’ї, що у
свою чергую підвищує її виховний потенціал. У такій сім’ї
спостерігається краща успішність дитини в навчанні, у неї більш
розвинені такі почуття, як самостійність, дисциплінованість,
працелюбність, відповідальність, щирість, самокритичність. Діти, які
виховуються в таких сім’ях, виявляють кращу підготовленість до
майбутнього утворення власної сім’ї, виконання ролі сім’янина; структура
їхніх життєвих цілей має досить високу соціальну цінність.

Сформована на основі негативних внутрішньосімейних стосунків поведінка
молодої людини призводить до порушення суспільних і соціальних норм
життя, вона ж стає однією з головних причин емоційних страждань,
духовної глухоти. Як правило, деформовані внутрішньосімейні стосунки
призводять до асоціальності власне сім’ї, яка вступає в конфлікт із
морально-правовими вимогами суспільства, припускається різних видів
правопорушень. Це, у свою чергу, негативно позначається на соціальній
адаптації дітей. Не вбачаючи позитивного ідеалу в батьках, дитина не
може вибрати собі й високогуманну та благородну роль соціальної
поведінки та діяльності. Утрата сім’єю виховних можливостей,
соціалізації дітей завжди веде до неблагополуччя, унаслідок чого
складаються несприятливі умови духовного та особистісного зростання
дитини.

Конфліктна атмосфера сім’ї пояснює таку парадоксальну ситуацію: «важкі»
діти іноді зростають у сім’ї із хорошими матеріальними умовами й
відносно високою культурою батьків (у т. ч. й педагогічною). І, навпаки,
у погано забезпеченій сім’ї в батьків з низькою освітою діти
характеризуються досить широкою палітрою позитивних якостей. Це показник
того, що ні матеріальні умови, ні культура батьків доволі часто не
спроможні компенсувати виховну неповноцінність стресової, напруженої
атмосфери сім’ї. «Аномалії у психічному й моральному розвитку дитини, що
виникають в умовах неблагополучних сімейних відносин, не є наслідком
тільки їх. Вони можуть виникати під впливом цілого ряду сторонніх
негативних явищ, які є супутніми й іноді стають причиною самої
конфліктності або діють на неї каталізатори (негативна орієнтація
батьків, їхня низька духовна культура, егоїзм, пияцтво тощо)».

Соціальний розвиток дитини значною мірою залежить від характеру її
контактів з батьками. Вплив таких контактів не є однозначним.
Дослідниками, які звертаються до вивчення проблем сім’ї, виховання в ній
дітей, стверджують, що в тих сім’ях, де такі контакти відзначаються
міцністю, виявом поваги до дітей, у них активніше формуються такі
особистісні якості, як доброзичливість, здатність до співпереживання,
уміння вирішувати конфліктні ситуації тощо. Таким дітям притаманне більш
адекватне усвідомлення свого «образу Я», його цілісності. Усе це
підвищує їхню комунікабельність, забезпечує активно-позитивне входження
до групи однолітків. У сім’ях, де панує авторитарний тип ставлення
батьків до дітей, формування означених якостей ускладнюється, може
набувати спотворених форм.

Важливість урахування таких факторів не викликає сумніву. Адже
особливості взаємодії батьків і дітей поступово закріплюються в їхній
власній поведінці, стаючи моделлю контактів з оточуючими людьми.
Грубість або байдужість батьків спричинює виникнення в дитини (у силу
обмеженого життєвого досвіду) переконаності в тому, що чужа людина не
тільки не буде виявляти до неї краще за батьківське ставлення, а й
принесе ще більше прикрощів.

Формування й розвиток дитячої особистості відбуваються як під впливом
безпосередніх об’єктивних умов сімейного життя (сімейних взаємин,
структури та кількісного складу сімейного мікроколективу, батьківського
прикладу тощо), так і під впливом цілеспрямованого виховання. Саме
виховання «активізує процес засвоєння дитиною суспільно необхідних
нормативів поведінки, справляє серйозний вплив на її спроможність
сприймати стихійні впливи навколишнього середовища, стимулює засвоєння
позитивного прикладу». Як засвідчують численні дослідження, зміст
сімейного виховання визначається духовною культурою батьків, їхнім
досвідом соціального спілкування, сімейними традиціями. Особливе місце
серед цих чинників належить педагогічній культурі батьків, яка дає
можливість мінімізувати той елемент стихійності, який є характерним для
сімейного виховання більшою мірою, ніж іншим його формам.

Вплив сім’ї на розвиток дитини на різних вікових етапах її становлення
не є однаковим. Найвищий його щабель припадає на перші роки життя. Проте
це не означає, що роль сімейного виховання знижується по мірі
дорослішання дитини. Навчання в середніх загальноосвітніх закладах,
розширення контактів на різних рівнях соціального середовища не виключає
щоденних взаємин батьків з дитиною, а отже, і батьківського впливу на
розвиток її особистості.

Особливу увагу в цьому аспекті привертають сучасні юнаки та дівчата,
адже їх свідоме життя відбувалось уже за нових політичних, економічних,
соціальних, духовних реалій. Це певним чином вплинуло на зміст їхнього
соціального розвитку, який набув дещо подвійного характеру. З одного
боку, юнаки та дівчата 16-17-ти років характеризуються якостями, що є
досить «сталими», тобто притаманними їм як представникам відповідної
вікової групи. З іншого – сучасні старшокласники виховувались у
відмінних від попереднього, досить тривалого історичного проміжку часу
умовах, що справило своєрідний вплив як на їх особистісне становлення,
так і на сутність сімейного виховання, погляди, ціннісні орієнтації та
установки батьків. Ця неоднозначність накладає певний відбиток на
соціальний розвиток сучасних дітей юнацького віку, спонукаючи до
вивчення його особливостей, винайдення оптимальних шляхів забезпечення
їхньої адаптації до соціального середовища, повноцінного особистісного
становлення.

Характеристика вікових особливостей дітей старшого шкільного віку набула
досить ґрунтовного висвітлення в науковій літературі. Але з огляду на
проблему, яка нами розглядається, уважаємо за доцільне хоча би коротко
зупинитись на цьому питанні.

Уявлення про властивості та можливості кожного вікового періоду
психологи пов’язують з віковою стратифікацією, тобто «системою
організації взаємодії вікових прошарків (старт), що існують у даному
суспільстві». При цьому між віком і соціальними можливостями індивіда
наявна певна взаємозалежність: хронологічний вік, а точніше,
«передбачений ним рівень розвитку індивіда прямо чи опосередковано
передбачає його суспільне становище, характер діяльності, діапазон
соціальних ролей тощо». Вікова стратифікація включає також систему
пов’язаних із віком соціально-психологічних очікувань і санкцій. У
реальності це виявляється в тому, що, з одного боку, суспільство
повсякчас «керує» перерозподілом індивідів певного віку відповідно до
соціальних систем і ролей. А з іншого – процес соціалізації спонукає
індивіда до засвоєння на кожному віковому етапі приймати та засвоювати
нові й полишати попередні соціальні ролі.

Юність – це певний етап дозрівання й розвитку людини між підлітковим
віком і дорослістю. Досить розгорнуту характеристику цього поняття дає
І. Кон, трактуючи його як «фазу переходу від залежного дитинства до
самостійної та відповідальної дорослості, що передбачає завершення
фізичного, зокрема статевого, дозрівання, яке супроводжується
досягненням соціальної зрілості». Сьогодні ця «фаза» позначається
певними особливостями, що деяким чином різняться від її перебігу в
минулі роки. Помітно прискорився час фізичного дозрівання, знизивши
звичні межі цього явища. Більшої рельєфності та подовження набув період
«рольового мораторію» – стану, коли юнак «приміряє» різні дорослі ролі,
але ще не ідентифікується з ними повністю, перебудовуючи відповідні
соціально-психологічні стереотипи.

Подовження юності має свої особистісні передумови, а саме – розширення
сфери свідомого самовизначення і підвищення його самостійності. Як
зазначає І. Кон, «психологічні горизонти людини в епоху книгодрукування
та масових комунікацій не обмежені рамками безпосереднього оточення
юнака. Більша свобода вибору сприяє формуванню більш гнучкого
соціального характеру й забезпечує формування різноманітності
індивідуальних варіацій».

Відомий підхід, за якого в юності вбачається «метафізичний дар»,
«першоданна природність», «єдино правомірний міст між цивілізацією та
природою», «передцивілізаційний стан», «романтичний вік», покликаний
«підвестися й скинути кайдани віджившої цивілізації, відважитись на те,
на що в інших не вистачає життєвої відваги, а саме – знову заглибитись у
стихійне».

Інші дослідники вважають якості, характерні юності, продуктом
специфічних умов і виховання.

Е. Шпрангер розглядав юнацтво як період, що характеризується передовсім
духовним розвитком. До основних новоутворень цього віку дослідник
відносить: відкриття власного «Я», розвиток рефлексії, усвідомлення
своєї індивідуальності та її властивостей, появу життєвого плану,
установки на свідому вибудову власного життя. При цьому процес
формування означених новоутворень відбувається за схемою «із
внутрішнього плану в зовнішній».

К. Левін до основних процесів, притаманних юнацькому віку, відносив
розширення життєвого світу особистості, кола її спілкування, групової
належності, що зумовлює її орієнтації. Поведінку юнака, на його думку,
визначає насамперед маргинальність (проміжковість) його становища.
Специфічність такої соціальної ситуації виявляється в юнацькій психіці,
яка характеризується внутрішніми суперечностями, невизначеністю рівня
зазіхань, схильністю приймати межові точки зору, позиції.

Ж. Піаже основну увагу фокусує на специфіці юнацького мислення. Серед її
особливостей він називає, по-перше, схильність до теоретизування,
панування загального над окремим, прагнення до створення власних
життєвих теорій і, по-друге, зміну відношення категорій можливості та
дійсності, коли притаманний юнацькому віку егоцентризм змушує індивіда
поводитись так, начебто весь світ має підпорядковуватись певним
системам, а не навпаки.

Описуючи юнацький вік, Л. Божович акцентує увагу на розвитку
мотиваційної сфери особистості: визначення свого місця в житті,
формування світогляду та його вплив на пізнавальну діяльність,
самосвідомість і моральну діяльність. Вирішальне значення дослідниця
надає динаміці «внутрішньої позиції» особистості, що формується.
«Внутрішня позиція», на її думку, складається з того, як дитина на
основі власного попереднього досвіду, своїх можливостей, потреб і
прагнень, що виникли раніше, ставиться до того об’єктивного становища,
яке вона посідає в житті в даний час і яке хотіла б займати. Саме ця
внутрішня позиція обумовлює певну структуру її ставлення до дійсності,
до оточуючих і до самої себе. «Крізь цю внутрішню позицію й
переломлюються в кожний даний момент впливи, що надходять від
навколишнього середовища».

У 15-16 років з’являється посилення диференційованості й узагальненості
інтересу до власного внутрішнього світу, що веде до становлення стійкого
уявлення про себе як цілісну особистість. Саме на базі такого уявлення у
16-17 років виникає особливе особистісне новоутворення – самовизначення.

Юнацький вік є початком свідомого пошуку, визначення сенсу життя,
напрямків життєтворчості. Спочатку – це не зовсім зрозуміла мрія, яка
поступово виростає в уявлення про певну життєву перспективу, майбутнє
самовизначення, життєвий ідеал тощо. Смисложиттєві роздуми (соціальна
рефлексія) часто спрямовані в майбутнє, на пізнання свого життєвого
призначення, адже саме тут створюються життєві плани, які особистість
має намір реалізувати в майбутньому. Це сенситивний період для вольової,
цілеспрямованої самовибудови. Він характеризується сформованістю (тією
чи іншою мірою) «ціннісного ядра» та потребнісно-мотиваційної сфери,
здатністю концептуально мислити; наявністю певного світоставлення;
порівняно великим індивідуальним і соціальним досвідом і комунікативним
стрижнем особистості; власним відносно цілісним «деревом цілей» для
життя; сформованою на відповідному рівні «Я-концепцією»; розвиненою
емоційною сферою.

Звернення до наукової літератури засвідчує, що однією з важливих проблем
юнацького віку є проблема «батьків і дітей», послідовності та конфлікту
поколінь. Передумовою цього виступає збільшення кількості соціально
значущих змін, що набувають прискореного розвитку. Прискорення темпів
«соціальної динаміки, перетворення старих і виникнення нових соціальних
структур, трансформація соціальних ідеалів і цінностей неминуче задають
нові параметри перебігу соціалізації, пред’являючи до його суб’єкта
підвищені вимоги до формування нових моделей соціальної поведінки,
конструюванні персональної системи цінностей та індифікаційних структур
особистості». А чим помітніша різниця між поколіннями, тим складніше
механізм трансмісії, передачі культури від старших молодших і тим
«селективніше ставлення молодших до свого соціального й культурного
спадку».

Взаємини поколінь ніколи не були (та й не можуть бути) рівними,
симетричними. Досить образну характеристику міжпоколіннєвої різниці дала
М. Мід. Пов’язуючи характер таких взаємин з темпом суспільного розвитку
та пануючим типом сімейної організації, учениця Боаса виокремлює в
історії людства три типи суспільства: постфігуративний, де діти вчаться
переважно у старших, переймаючи від них досвід, норми, ціннісні
орієнтири, установки; конфігуративний, в якому і діти, і дорослі
навчаються насамперед у рівних собі, в однолітків; префігуративний, де
старші не тільки навчають дітей, а й самі вчаться в них.

Окреслені особливості юнацького віку зумовлюють відповідне ставлення до
навколишнього світу, оточуючих людей, впливають на формування
внутрішнього світу юнаків і дівчат, на їхню поведінку. І хоча, як уже
зазначалось вище, для старшокласників характерні досить розгалужені
зовнішні контакти, сім’я продовжує відігравати важливу роль у їхньому
розвитку, виступаючи дійовим чинником (і в разі позитивного впливу, і в
разі привнесення негативних аспектів) цього процесу.

Література

1. Авер’янова Г., Москаленко В. Особливості економічної соціалізації
молоді в умовах трансформації українського суспільства //
Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні. – К.,
2003.

2. Антонов А. И., Медков В. М. Социология семьи. – М., 2000.

3. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – М.:
Просвещение, 1968.

4. Кон И. Ребенок и общество. – М., 1978.

5. Леонтьев Д. А. Тест смысложизненных ориентаций (СЖО). – М.: Смысл,
1992.

6. Манн Т. Доктор Фауст // Собр. соч.: В 10 т. – М.: Художественная
лит-ра, 1960. – Т. 5.

7. Российская педагогическая энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. В. В.
Давыдов. – М.:Большая Российская Энциклопедия, 1998-1999. – Т. 2.

8. Шапарь В. Б., Тимченко А. В., Швидченко В. Н. Практическая
психология. Инструментарий. – Ростов н/Д.: Феникс, 2002.

9. Mead M. Sex and Temperament in Three Primitive Societies. – N.Y.,
1950.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020