УРОК

Українська поезія Криму

Мета:

продовжити знайомство учнів з літературою рідного краю, творчістю
відомих кримських поетів; розвивати уяву, естетичні смаки, навички
виразного читання; виховувати любов до своєї малої Батьківщини і людей,
які працюють і живуть на нашій рідній землі.

Тип уроку:

Ресурсне забезпечення: портрети, літературна карта Криму, вислови
літературознавців про кримських письменників, фотоальбом «Крим» або
малюнки дітей, тексти творів.

На дошці – вислови про поезію:

Є щасливо обдаровані натури, є щасливо обдаровані народи. Я бачив такий
народ, народ музикант – це українці.

П.Чайковський

2. Українська народна поезія найбагатша і найкрасивіша в Європі.

Л.Люкшин, Югославія

Епіграф до уроку: Здається, що кожна гілка дерева на
Україні має свого поета і кожна стеблина трави на цих безмежних квітучих
рівнинах відлунює піснею.

Тальві, США

1. Оголошення теми, мети, завдань уроку.

2. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Слово вчителя

Райський куточок України, в якому є і ліси, і поля, і море, й гори та
ріки – це наш неповторний Крим. Сьогодні ми познайомимося з його
літераторами.

Звернення до епіграфа.

Знайомство з кримськими літераторами відбудеться у формі усного
журналу. Але спочатку надамо слово екскурсоводу.

Учениця-екскурсовод. Погляньте на літературну карту нашого півострова.
Тут позначено міста і села, де народилися, жили або зараз живуть та
працюють письменники. Це Валентина Невінчана і Дмитро Черевичний, Данило
Кононенко і Орест Корсовецький, Віктор Гуменюк і Валерій Тарасов,
Михайло Тернявський і Олександр Кулик. Не можна не згадати й драматурга
Леоніда Никоненка.

Учень продовжує розповідь під музичний супровід.

Кримська земля – це розлогі південні степи, розкішні зелені ліси,
чарівне темно-синє плесо Чорного моря. Тут здавна переплелися шляхи
історії, культури, літератури різних народів і епох. Кримська земля
згадується ще в гомерівські часи. Відома вона була й авторові «Слова о
полку Ігоревім». ЇЇ чарівна краса породила сповнені поетичності легенди,
поеми, пісні. Максим Рильський назвав Крим «Садом над морем». В
українських думах та історичних піснях народ розповідає про запорожців,
які мужньо боролися проти турецьких і татарських загарбників.

У Криму жили, перебували чи працювали такі видатні письменники, як
Степан Руданський і Леся Українка, Михайло Коцюбинський і Олександр
Олесь, Павло Тичина і Максим Рильський, Володимир Сосюра і Олександр
Гончар.

Сьогодні йтиметься про поетів, які живуть або жили й творили в Криму.

Учитель. Відкриває першу сторінку нашого поетичного щоденника Валентина
Невінчана.

Учениця.

У своїх віршах поетеса з любов`ю говорить про Шевченка, Лесю Українку,
Сосюру, Тичину. Їхні твори хвилювали й захоплювали її. А ще вона любила
пісню, завжди була налаштована на пісенний лад. ЇЇ твори, за словами
Любові Забашти, «самі просяться в пісні».

Учень. Народилася В. Невінчана 1 травня 1924 р. в селі Володарці
Київської області. Батько займав скромну посаду службовця. Родина жила
бідно. Вала була першою помічницею в сім`ї, добре вчилася, захоплювалася
літературою, багато читала.

Незадовго до війни дівчина вступила на філологічний факультет Київського
державного інституту ім. Т. Шевченка. Згодом – евакуація, тяжка дорога з
біженцями на схід.

Студентське життя продовжувалось у Казахстані. Валя працює в госпіталі,
читає свої вірші, сумує за коханим, який пішов на фронт. Через засніжені
простори летять йому зворушені слова:

Бачу вії, снігом запорошені,

І шинель, не зовсім по плечу,

І до тебе, рідного, хорошого,

Через дальні обрії лечу

У 1945 р. Невінчана закінчила Київський університет. Працювала
викладачем української мови та літератури в одній із шкіл Херсона, потім
директором Херсонського, а пізніше Симферопольського будинків народної
творчості. У 1964 році поетесу прийняли до спілки письменників України.

На той час вона вже була автором збірок поезій «Ластівка», «Голубі
дорогі», «Тепло любові на віки».

4 березня на 1981 року В. Невінчана померла.

Учитель. Вірш, у якому звучать автобіографічні мотиви поетеса назвала
«Спомин».

Учениця.

Я гімнастерки не носила зроду

І не була з солдатами в бою,

Засмучена, у час важкий відходу,

Лишила я володарку свою.

Взяла вербички гілочку вологу,

«Кобзар» і хліб у вузлику твердий

Та гривеника два, що на дорогу

Віддав мені сивенький дід Гордій.

На схід нас гнала лиховісна віхола:

Через воронки, стернями щодня.

Ішла тоді босоніж, а не їхала,

Замурзане, худеньке пташеня.

В далекому степу, біля Саратова,

Мене так зігрівала в люті дні

Мала пожовкла фотокартка братова,

Що десь згорів у фронтовом вогні.

З дівчатами ходили до шпиталю,

Пораненим здавала кров свою.

Вони ж казали: «Не журися, Валю,

Ми вернемо Володарку твою…»

Іх голосм в мені живуть і досі:

Вони ж мої вертали береги

І касками черкали воду з Росі,

Яка в бою давала їм снаги.

Не маю орденів я, ні медалі,

Але й моя кровиночка мала,

В прифронтовому віддана шпиталі,

Бійців аж до Берлина довела.

Відгомоніли фронтові дорого,

Та як травневі зблискують вогні,

На вулицю у свято Перемоги,

Не соромно виходити мені.

Учитель. По-своєму читає поетеса сторінки героїчної історії Криму. Свій
погляд повертає вона до Севастополя, звертається до корабельного міста,
яке пройшло через пекельні вогні воєн з іноземними загарбниками і своїм
героїзмом здивувало увесь світ. Тут на захист Батьківщини піднімалися
люди титанічної сили. Їх пам`ять навіки перейшла в бронзу. Захоплено і
схвильовано лунає слово поетеси:

Учениця. Де здіймалися заграви,

В`ються стрічки з якорями.

Хто не знає тієї слави

За горами, за морями?!

Здрастуй, чайко білокрила,

Штормове кипуче море,

Капітани посивілі,

Кров`ю значені простори.

Де ж твої гарячі рани? –

Відболіли, віддиміли…

Лиш нескорені титани

На горі забронзовіли.

(«Севастополь»)

Учитель. Героїчне не раз з`являється у В.Невінчаної крізь призму
трагізму. Ось гримить над пристанню Севастополя святковий салют. Лунає
урочисто-хвилююче «Ура!» з парадуючих шеренг. Та якимось квилінням та
сумом сповнюється душа:

Учениця. Парад на Графській пристані в
Севастополі

Гримить над пристанню салют –

В півнеба спалахи рожеві.

Ніяк не віриться, що тут

Під бруком засіви крицеві…

…Над морем тут матрос вмирав,

Скосила куля безголоса…

Стара розколота гора

Навіки прийняла матроса…

А мати, мати? Хто вона?

Кого в колонах виглядає?

Чому у косах сивина?…

А про здоров`я хто спитає?…

Шеренги йдуть…Це чий онук

Іде з матросами в колоні?

І кроків стук, і серця стук…

І краплі сліз – морські, солоні…

Навкруг хвилююче «Ура»,

Мов грім, над площею лунає,

Де і сьогодні адмірал

Парад з постаменту приймає.

Учитель. Живучи в Криму, Валентина Невінчана полюбила казкову красу
Чорного моря, що стало для неї голубою дорогою.

Учениця.

Чорне море

Здрастуй, море моє голубе,

Голуба життєдайна дорога…

Пароплав тихо воду гребе,

А в душі виростає тривога.

Я дивлюсь на тебе. Й мені

Ти здаєшся то прапором синім,

То дитячою казковою з снів,

То безмежним простором чаїним.

Ти і мрія, і спогад ті мїй,

Моє Завтра ё Сьогодні з тобою,

Ніжний плескіт, бурхливий прибій

Як би взяти навіки з собою…

Із села повела на світанку…

І згадались дівочі літа,

Рідна Рось в голубому серпанку

І стежина, що через жита.

Учитель. Звернемося до вислову П. Чайковського. Ми справді щасливі, бо
маємо можливість знайомства з прекрасними людьми.

Друга сторінка нашого щоденника відкривається поезією «Калина».

Учень.(тримаючи калину на рушнику)

Над річкою, на лоні оболоні,

Мов дівчина в коралових разках,

Така ж чарівна, як в піснях-казках,

Зелені простяга мені долоні.

Калино – доле з вишиттям в руках

Я бачу матір в вечори безсонні,

І оживають кетяги червоні

На домотканних білих рушниках.

Казала мати: не ламай калини,

Казала мати: не губи дівчини,

Цей заповіт, як святість, я зберіг.

Рости, цвіти, освячена зорею,

Калино, доле матері моєї,

Незгасна пісня пращурів моїх.

u

?

oe

? ?

?????>I?неперевершеному лірику і тонкому сатирику-гумористу. У
літературу поет прийшов, маючи вже значний життєвий досвід. Спочатку жив
на Вінниччині, працював у колгоспі. Потім – робота шахтаря, фронти
Великої Вітчизняної війни. Свою творчість починав як гуморист.

1957 рік .Дмитро Черевичний переїжджає до Криму. Тут побачили світ його
збірки «Мій супутник»(1960) і «Душевний підхід»(1963) .

Чимало поезій поет присвятив молоді. Це, зокрема, «Портрети з натури».
Однією з кращих сторінок його творчого доробку є «Сонети про любов».
Мирним трудовим будням кримчан присвятив поет цикли «Хліборобські
сонети», «Степова симфонія», «Крим курортний».

Пішов з життя Дмитро Черевичний у 1993 році.

Учитель. «Хліб на столі» — така назва збірки поета, надрукованої в 1979
році. Уся історія нашого народу пов`язана з історією хліба, з мистецтвом
його вирощувати й пекти. Може, тому так щемить у нас серце, коли чуємо
прадавню пісню, в якій дочка подає голос з чужини: « Якби мама знали,
яка в мене біда, вони б передали горобчиком хліба». Хліб – святий,
вічний. Ось як про це пише Д. Черевичний в поезії «Диво».

Учениця.

Розводить мати тісто у коханці.

Ми з печі поглядаємо й – мовчок.

Ми знаємо: ніч промайне, а вранці

Запахне хлібом та й на весь куток.

Звернення до альбому чи до малюнків дітей.

Учитель. Пейзажна лірика – одна із творчих знахідок поета. Не можна бути
байдужим, читаючи вірш «Коли дозріває виноград». Він прилучає до краси,
добра, робить душу світлішою, кличе до щастя.

Учениця.

Коли дозріває виноград

Стара легенда так розповідає,

Розказують і люди так старі:

Якщо удосвіт грона дозрівають,-

Рум`яний відсвіт ніжної зорі

На ягоди прозорістю лягає.

А полудневе сонце угорі

На них наниже теплі янтарі,

Туманом синім вечір їх вкриває.

А грона ті, що зріють серед ночі,-

Як українки-тавричанки очі.

…Легенді повірити я рад.

Та все ж, здається, зріє виноград,

Коли весільний настрій у дівчат,

Бо в кожній ягоді душа дівоча.

Учитель. У гумористичних мініатюрах поет влучно відтворює комічне,
смішне. Дотепністю і художньою довершеністю виділяється «Добрий син».

(Діалог виконують учень і учениця.)

Добрий син

(З народного гумору)

— Діток маєте, підмогу?

— Так, одного сина.

— Ну і як він?

— Та нічого. Золота дитина.

— Курить, може, потяга

— Тютюнець ледащо?

— Ані трохи.

— В карти грає?

— І в руках не мав ще.

— Відпуска, мабуть, борідку

— По новітній моді?

— І не дума.

— П`є горілку?

— Молоко та й годі.

— Може, швендяє ночами,

— В гріх дівчат заводить?

— Та ні, що ви?… Господь з вами,

— З хати не виходить.

— Гарну маєте дитину,

— Не знаєте горя.

— Скільки ж років тому сину?

— Три місяці скоро.

Учитель.

«Пам`яті друга – поета Дмитра Черевичного» — так назвав свій вірш Данило
Кононенко.

Учениця.

За ним сумує Чатирдаг -гора

І річечка оця між очеретів.

Як рано ми втрачаємо поетів,

Як рано смерть в нас друзів забира.

Богословенна осені пора –

Пора пера і золотих ранетів.

І Муза черевичного Дмитра

Живе між нами у віку сонетів.

Його балади, вірші і пісні

Про наші і минулі дні

Хвилюють душу, трепетно бентажать.

Ті книги, що нам в спадок передва,

Він серцем чесним щиро написав.

Вони повік тепер належать.

Учитель. Третя сторінка нашого щоденника присвячена талановитому
українському поетові-кримчанину, задушевному лірику, перекладачеві,
публіцисту Данилу Кононенку. Відкриваємо її спогадами митця. Уявіть
собі, що до нас завітав сам поет.

(Входить поет. Роль поета виконує учень)

Слово поета. Народився я 1 січня 1942 року в с.Ребедайлівка на Черкащині
в родині колгоспника. Закінчив середню школу в Кам`янці, що за кілька
кілометрів від села. Ті кілометри доводилося долати щодня. «Кам`янка,
тиха моя батьківщина, пам`ятає славних синів Росії – Пестеля,
Волконського, Муравйова-Апостола, Орлова, Якушкіна та ін. У Кам`янці
тричі бував юний Пушкін і присвятив їй свої вірші. Сюди приїжджав у
гості до своєї сестри славетний композитор Петро Ілліч Чайковський. Тут,
у Кам`янці, одному з найчудовіших куточків України, серед легенд про
події минулих днів, серед квітучої зелені, на кам`янистих берегах річки
Тясмин минула моя шкільна юність».

Учень.

У Кам`янці

Я знову в тихій Кам`янці. Я – вдома.

Стежина кожна тут мені знайома.

Тут кожна гілка із верби і клена

З любов`ю прихиляться до мене.

Тут річка поміж скель, немов підкова,

Виблискує на сонці веселково.

На взгірку парк задумливий, тінистий,

Він пам`ята розмови декабристів.

А в центрі парку, де троянди й трави, —

На постаменті Пушкін Кучерявий…

Учениця. Другою батьківщиною для Данила Андрійовича став Крим. Тут він
закінчує службу в армії, вчиться в Сімферопольському університеті. У
1972 році вийшла перша його збірка «Джерела», яка засвідчила, що в
поезії з`явилася непересічна творча індивідуальність.

Учитель.

Основні мотиви й образи збірки – воєнне лихоліття та сирітське
дитинство. Йому краяли серце поламані війною долі. Відкриває збірку вірш
«Останній день війни».

Учень

Ой, не грала гармонь,

а плакала.

Ой, ридала гармонь, ридала…

Тихо зойкнула

Хвіртка злякано:

Мамо! Ма…

А в селі «Перемога» чулося,

Бігли з поля худі жінки…

Мати в чорну печаль закуталася

На віки.

Учитель. На долю дітей війни випало чимало горя. Тема окраденого війною
дитинства знайшла своє відображення в поезії «Лелека».

Учень

Я із хлопцями грався

На пахучій отаві.

Я в лелеки питався,

Що блукав біля ставу:

-Лелеко, лелеко,

До осені далеко?

Говорили малому

(це у пам`ятку й досі),

Що мій батько додому

Десь приїде під осінь.

Де мені було знати, що його – не обняти.

Поспішав сорок п`ятий

Мимо нашої хати,

І крізь розпачу клопіт

Я питався в лелеки,

Що бродив по болоту:

Лелеко, лелеко,

До осені далеко?

Учитель. Минали літа. Данило Андрійович став відомим українським поетом,
активнм громадським діячем , редактором газети «Кримська світлиця», та
рідної домівки не забув.

(Вірш у виконані автора)

І все-таки скучаю за селом

І все-таки скучаю за селом,-

За вербами й тополями скучаю,

За золотавим цвітом молочаю,

За чорногуза трепетним крилом.

За хліб і сіль – я б`ю чолом.

За щире «здрастуй» і за рідну пісню,

За те, що в ньому я відкрив Вітчизну,

Мою Вітчизну над старим Дніпром.

І хай село сьогодні вже не те,

Село сучасне – то уже півміста,

Та не захмарсь, моя любове чиста,

За тим селом, що в пам`яті цвіте,

Хвилюй мене, хвилино урочиста,

Коли в село дорога приведе.

Учитель. Поезія «Мати» — про гірку самотність жінки, якій роки важко
лягли на плечі і гнуть додолу.

Учениця.

Мати

Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни,

Гудуть джмелі, неначе на басолі,

Вже літо йде через село поволі

В садки, городи і на баштани.

Поміж картоплі – синій цвіт квасолі,

Вилазить гарбузиння на тини.

А соняхи, мов хлопці ясночолі,

Тож мати часто кличе їх «сини».

Одна в садку, одна і на городі,

Давно сама, а діти у містах.

І часто їх запрошує в листах:

«Приїдьте на городину та й годі».

А тих від справ нічим не відірвати.

Минає літо. Осеніє мати…

Учитель. Наскрізною в ліриці Д.Кононенка є кримська тема. Поет по-своєму
відтворює образ Криму, який постає перед читачем сонцеликим, осяяним
радістю.

Учень. Кримська земле

Земле моя кримська,

Ласко материнська,

Сонячний південний краю мій.

Степові простори,

Зеленаві гори,

Моря нестихаючий прибій.

Де шляхи куріли,

Де бої гриміли –

Там каналу стрічка в`ється голуба.

Росами умиті,

Щирістю зігріті

Золотаві колосяться хліба.

Земле моя рідна,

Сторона погідна,

Садом вишумовуй молодим.

Воїн непоборний,

Трудівник невтомний,

Славлю тебе піснею, мій Крим!

Учитель. Відомий літератор з Канади Ян Славутич назвав Д.Кононенка
«зорею українського Криму.»

III. Підсумок. Слово вчителя. Крим – край багатий літературних традицій.
Тут переплелися путі-дороги історії, культури, літератури далекої
минувшини і сучасності. Сьогодні ми познайомилися з творчістю
письменників рідного краю, які прагнули продовжити кращі традиції своїх
уславлених попередників. Їхня творчість – це боротьба за утвердження
суверенності України, за розбудову її державності, за піднесення і
розвиток національної свідомості співвітчизників, за розквіт української
мови, культури. Не можна не погодитись зі словами Л.Люкшина (звернення
до останнього вислову).

IV.Домашнє завдання. Спираючись на вивчений матеріал, написати
твір-мініатюрю «Крим у творчості українських письменників”

Похожие записи