Профілактика професійного вигорання та професійної деформації
педагогічних працівників.

Причини професійного ( емоційного) вигорання та професійної деформації
педагогічних працівників. Аналіз макроподій ( сильні і одноразові ) та
мікроподій ( часто повторюються) , які впливають на професійне вигорання
та професійну деформацію педагогічних працівників.

Турченюк Лариса Павлівна

Організатор дитячого колективу, учитель математики

Жашківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №5

Жашківської райдержадміністрації

Черкаської області

Чимало професій, що представляють систему “людина — людина”, це
професії, що зазнають неабиякого стресогенного впливу. Найяскравішим
прикладом є професії у сфері освіти — педагогічні працівники. Рівень
професійного “вигорання” у людей нашої професії вважається чи не
найвищим поміж усіх інших. Причиною цьому є сукупність проблем різних
рівнів. Дослідження педагогічної діяльності показали, що найважливішими
характеристиками праці вчителя є напруженість, підвищена
відповідальність, наявність широкого кола обов’язків, що обумовлює її
стресогенність.

Професія педагога насичена багатьма стресогенами, серед яких такі, як
соціальні оцінка, невизначеність, повсякденна рутина …Прояви стресу в
роботі вчителя різноманітні й численні. Серед найбільш поширених можна
вирізнити такі, як: підвищена тривожність, роздратованість,
виснаженість.

Суттєвим стресогенним фактором є психологічні й фізичні перевантаження
педагогів, які спричиняють виникнення так званого синдрому
“професійного вигорання” — виснаження моральних і фізичних сил, що
неминуче позначається як на ефективності професійної діяльності,
психологічному самопочутті, так і на стосунках у сім’ї.

В даний час, такий синдром, як “професійне вигорання” вже стає добре
знайомим явищем в школах. Постійна втома, спустошеність, відчуття
відсутності соціальної підтримки, постійні докори, незадоволення
професією є основними проявами цього феномену.

Професія педагога — одна з тих, де синдром “професійного вигорання” є
найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його
виникнення, розвитку та перебігу саме у педагогічній діяльності.

“Синдром професійного вигорання” є стресовою реакцією, яка виникає
внаслідок довготривалих професійних напружень середньої інтенсивності.
Педагоги працюють у доволі неспокійній, емоційно напруженій атмосфері,
що вимагає постійної уваги і контролю за взаємодією в системі
“вчитель-учень” за таких умов стрес спричиняється безліччю стресогенів,
які безперервно накопичуються в різних сферах життєдіяльності. Наразі
почуття контролю над тим, що відбувається, може мати вирішальне
значення. Якщо педагог реагує адекватним чином, він успішніше й
ефективніше діє та підвищує свою функціональну активність і впевненість,
у той час, як дезадаптивні реакції призводять до “професійного
вигорання”. Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) постійно переважають над
ресурсами (внутрішніми й зовнішніми), у людини порушується стан
рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення рівноваги неминуче
призводить до “професійного вигорання”. “Вигорання” — це не просто
результат стресу, а наслідок некерованого стресу.

Отже, синдром “професійного вигорання” — один із проявів стресу, з яким
стикається людина у власній професійній діяльності. Цей термін загальна
назва наслідків тривалого робочого стресу і певних видів професійної
кризи, результат не вирішених професійних завдань, конфліктів.  Виклад
основного матеріалу. Термін “професійне вигорання” з’явився у
психологічній літературі відносно недавно. Його ввів американський
психіатр Х.Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного
стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами,
пацієнтами, постійно перебувають в емоційно завантаженій атмосфері при
наданні професійної допомоги. Це — люди, які працюють у системі
“людина-людина”: лікарі, юристи, соціальні працівники, психіатри,
психологи, вчителі .

Можна класифіку синдрому “професійного вигорання” як: 1) зміни у
поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в
здоров’ї. При цьому симптоми синдрому “вигорання”, не відрізняються
чіткою специфічністю та можуть варіювати від легких поведінкових реакцій
(дратівливість, втомлюваність під кінець і, навіть, на початку робочого
дня, тривожність) до психосоматичних та невротичних розладів.

За іншим визначенням, емоційне вигорання — це вироблений особистістю
механізм психологічного захисту в формі повного або часткового
виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. Емоційне
вигорання представляє собою набутий стереотип емоційної, найчастіше
професійної поведінки. Вигорання можна розглядати ,як функціональний
стереотип, оскільки він дає змогу людині дозувати та економно
використовувати енергетичні ресурси.

   Не існує єдиних поглядів на причину появи синдрому вигорання.
Виділяються три групи чинників, що виконують істотну роль в розвитку
синдрому “емоційного вигорання”: рольовий (рольова невизначеність),
організаційний (зміст діяльності) і особистісний (незадоволеність
професійним зростанням).

6

^

`

b

?

O

8 : ? ?   c (

b

O

‘же легко впадати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитим, безсилим
у ситуаціях вирішення завдань навчально-виховного процесу, зосереджувати
увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх
подій. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити,
викликає тільки роздратування.

Серйозними проявами “професійного вигорання” є поведінкові зміни. Якщо
людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і
відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати
дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким.

Педагог, який відчуває, на собі дію синдрому “професійного вигорання”,
може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів,
фізично і думкою віддаляючись від них. Уникнення та відчуження можуть
проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, педагог може часто бути
відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з
колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з
ними. Педагог, врешті-решт, впадає в депресію й починає сприймати
ситуацію як “безнадійну”. Він може залишити свою посаду чи взагалі
змінити професію. На сьогодні для діагностики конструкту “професійне
вигорання” можуть використовуватися методика оцінки психічної активації,
інтересу, емоційного тонусу, напруженості і комфортності.

Дванадцятьма основними симптомами та трьома компонентами можна
охарактеризувати “професійне вигорання”.

1. Перший компонент — “напруження” — характеризується відчуттям
емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною
діяльністю. Це знаходить вияв у таких симптомах, як

1) людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки
як
психотравмуючі;

2) незадоволеністьсобою;

3) відчуття безвихідності ситуації, бажання змінити роботу;

4) тривога й депресія.

Більша половина учителів не виявляють невдоволеності власною професійною
діяльності та бажанням змінити роботу. Можна припустити, що вони готові
продовжувати професійну педагогічну діяльність в умовах психотравмуючої
емоційної виснаженості не вбачаючи способів її подолання.

2. Другий компонент “резистенція” характеризується надмірним емоційним
виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захисних реакцій, які
роблять людину емоційно закритою, відстороненою, байдужою. На такому тлі
будь-яке емоційне залучення до професійних справ та комунікацій викликає
у людини відчуття надмірної перевтоми.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як:

1) неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки;

2) розвиток байдужості у професійних стосунках;

3) емоційна замкненість, відчуження,;

4) згортання професійної діяльності.

У більшої половини учителів у професійній діяльності мають місце такі
ситуації як неадекватне емоційне реагування, не бажання працювати у
сфері утруднених ситуацій, а також якомога менше часу надавати виконанню
своїх професійних обов’язків. Тому, можна вважати, що вони можуть
продовжувати працювати у своїй професії, але не докладати значних зусиль
для самовдосконалення та професійного зростання.

3. Третій компонент “виснаження” характеризується психофізичною
перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійних
досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного
ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань,
розвитком психосоматичних порушень.

Тут виявляються такі симптоми, як:

1) автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних
обов’язків;

2) створення захисного бар’єру у професійнихвідносинах;

3)порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих,
з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов’язків, та
до професійної діяльності взагалі;

4) погіршення фізичного самопочуття.

Таким чином, третій компонент “виснаження” характеризується емоційним
виснаженням, створенням бар’єру у професійній спілкуванню, порушенням
міжособистісних стосунків у педагогічному колективі та професійній
діяльності загалом, емоційним виснаженням, погіршенням фізичного
самопочуття, а також може призводити до розвитку різного роду
психовегетативних та психосоматичних порушень.

На даний час проблема професійного “вигорання” особливо у
загальноосвітніх закладах є досить актуальною. Руйнівному впливу
піддається фізичне здоров’я й психологічний стан вчителя, що не може не
позначатись на працездатності та результатах роботи педагога, негативно
впливати і на учнів, і на співробітників. Оскільки, проблема є
багатогранною і немає жодного загального підходу до її розгляду, то і
розв’язання її має бути комплексним. Проінформованість може позитивно
вплинути на вияви професійної мотивації педагогічних працівників,
формування позитивного професійного мислення, пошук інноваційних шляхів
підвищення ефективності діяльності працівників закладів освіти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зайчикова Т.В. Особливості прояву та детермінанти синдрому
“професійного вигорання” у педагогічних працівників // Актуальні
проблеми психології.

2. Кулик С.М. Психологічні проблеми професійної адаптації вчителів //
Актуальні проблеми психології.

3. Синдром “професійного вигорання” та професійна кар’єра працівників
освітніх організацій: гендерні аспекти / За ред. С.Д.Максименка,
Л.М.Карамушки, Т.В.Зайчикової. — К., 2006. — 365 с

Похожие записи