Реферат на тему

Ціннісна свідомість управління освітою суспільства сталого розвитку

Якось одного разу на шляху із Корінфу до Афін Діоген зустрів свого
знайомого, від якого втік раб. Бідкаючись на виявлену невдячність,
знайомий говорив, що рабу тому він нічого поганого не зробив, навпаки,
той ”сидів, ледащо такий, вдома, їв та пив і не мав ніяких обов’язків,
окрім того, що супроводжувати мене”.

”І ти вважаєш, – сказав Діоген, – що справедливо вчинив із ним, годуючи
його, ледаря та неуча? Ти ж ще більше псував його; адже лінощі та
байдики понад усе гублять людей нерозумних.

Він абсолютно вірно вирішив, що ти його псуєш; і добре зробив, що втік,
очевидно, щоб взятися за роботу, а не зіпсуватися нарешті, байдикуючи”.

Теорія цінностей переживає своє відродження у зв’язку із новими
соціальними, науково-технічними та професійними реаліями дійсності.
Аксіологічні підходи та способи їх здійснення через освітні системи
знаходяться у центрі уваги розвинутих країн світу і відносяться до числа
пріоритетних напрямків на початку XXI століття.

М.С. Розов відстоює думку, що ”ціннісна свідомість – максимально широка,
плюралістична у сферах релігійних, ідеологічних, соціальних, культурних,
економічних, національних та ін. твердо стоїть на сторожі
загальнозначущих цінностей – вітальних і громадянських прав людини, а
також всіх необхідних умов (політико-правових, екологічних,
соціально-економічних) для забезпечення цими правами сучасного та всіх
майбутніх поколінь людей. Це дає нам право вести мову про ціннісну
свідомість як глобальну етику нової історичної епохи. Саме на цінності
повинна спиратися сучасна освіта – міст, який переведе людей у нову
епоху”.

Сучасні філософи освіти (М.І. Михальченко, В.Г. Кремень, О.М. Коршунов),
говорячи про ”цінності”, уточнюють: ”цінність – це не будь-яке значення,
а лише те, що відіграє позитивну роль у розвитку суспільства: вона, в
решті-решт, пов’язана з соціальним прогресом”.

Ці зміни безперервні, постійні та стрімкі. На думку В.Ільїна, оновлення
соціального середовища протікає за законами акселерації.

Відбувається накопичення аксіологічного потенціалу, який визначається
системою ціннісних орієнтацій особистості, спрямованих у майбутнє,
пов’язаних з її власними зусиллями, з власною активністю, з розумом.

Для українського суспільства в період трансформації характерна аномія –
такий стан соціальної системи, в якому чітко виявляється ”слабкий
консенсус, брак віри в цінності або цілі, а також втрата ефективності
нормативних і моральних рамок, що регулюють як колективне, так і
індивідуальне життя”. Аномія ускладнює досягнення провідної мети
трансформаційного суспільства, яка полягає в новому самовизначенні за
рахунок пропонування й обґрунтування шляхів прогресивного розвитку.

Держава, як суб’єкт загальнонаціонального управління, має такі основні
цілі: забезпечення стабільного розвитку економіки країни, створення
ефективного механізму функціонування та справедливого розподілу.

Місія держави у сфері освіти також визначається зазначеними цілями,
наповнюючи їх специфічним змістом.

Ще наприкінці ХІХ століття існувала думка, що ”Не можна терпіти, щоб
держава або de jure, або de facto мала цілковитий контроль над освітою
народу. Мати такий контроль і реально здійснювати його – означає бути
деспотом. Хоч уряд…може і в багатьох випадках повинен засновувати школи
та коледжі, він не повинен ні змушувати когось іти вчитися до них, ні
вабити обіцянками, але й повноваження індивідів засновувати свої
конкурентні навчальні заклади жодною мірою не має залежати від схвалення
уряду. Було б цілком виправданим, якби держава вимагала від усіх людей
володіння певним обсягом знань, та аж ніяк не можна виправдати, коли
вона приписує їм, як і від кого вони мають дістати, ці знання”.

Держава все більш розглядається як орган простого адміністрування і все
менше – як орган управління (Зигмунд Бенмен, Мартін Олброу). Все більше
”вільних” людей виступає за послаблення ролі держави. Французький
соціолог Ж. Варо проголосив лозунг: ”Менше держави – означає ”більше
права”.

У цілому, держава починає сприйматися швидше як ”помічник”, ”регулятор”,
”портнер”, ”каталізатор”, ніж як прямий постачальник зростання або
соціальних послуг.

Ми є свідками потужної тенденції в контексті загальної еволюції
цивілізації, яка повертається до гуманістичних пріоритетів та людських
цінностей. Як підкреслюють вчені, ХХІ століття має стати унікальним з
погляду практичної реалізації людських цінностей. Воно буде століттям
сталого людського розвитку цивілізованих країн і прагнення країн, що
розвиваються, наблизитися до цього ідеалу .

Виникають нові проблеми, деякі з них набирають кризового характеру.
Проблема, за визначенням, є розрив між необхідним (нормативним) та
існуючим положенням речей. Під кризою ми розуміємо комплекс проблем, що
загострюють одна одну і які з тих чи інших причин не вирішуються.

У найбільш загальних рисах криза сучасної цивілізації полягає в тому, що
науковий раціоналізм, технічний прогрес та економічний лібералізм, що
викликали нові економічні, екологічні, соціокультурні та
соціально-політичні процеси, є нездатними “справитися” з ними, тобто
ввести ці процеси в русло безпечного, гармонійного, “дружнього людині”
розвитку. Уявлення про безпеку, гармонію та дружність залишається
розпливчастим, поки воно не ґрунтується на чітких нормативних критеріях.
Ми вже володіємо такими критеріями у вигляді принципів ціннісної
свідомості та сталого розвитку, системи загальнозначущих цінностей. З
цих позицій можна раціонально і обґрунтовано будувати напрямки виходу з
кризи на шляху до сталого розвитку.

Сталий розвиток – основне завдання держави. Концепція сталого розвитку
була проголошена в 1987 році у доповіді Світової Комісії з навколишнього
середовища і розвитку: сталий розвиток — це процес змін, в якому
використання ресурсів, управління інвестиціями, орієнтація на
технологічний розвиток та інституційні зміни знаходяться в гармонії та
підвищують сучасний і майбутній потенціал для задоволення людських
потреб і бажань.

Документ під назвою ”Порядок денний на XXI століття”, прийнятий у 1992
році в Ріо-де-Жанейро, ставить для всіх країн світу головну мету на
майбутнє — просування шляхом сталого розвитку суспільства, за якого
задовольняються потреби сучасності без загрози майбутнім поколінням
задовольняти свої потреби.

Сталий розвиток — це набагато ширший процес, ніж процес економічного
зростання, він охоплює найважливіші сфери людського суспільства. Сталий
розвиток розглядається в єдності трьох складових: економічного,
соціального й екологічного розвитку.

Сталий розвиток не є фіксованим станом гармонійного розвитку, це скоріше
процес змін, згідно з якими використання природних ресурсів, напрямки
руху капіталів, орієнтація технологічного розвитку та інституційні
перетворення на планеті мають здійснюватися у відповідності як із
майбутніми, так і з сучасними потребами. ..

Основні принципи сталого розвитку:

– принцип ”задоволення потреб” – найбільшу увагу слід приділяти
задоволенню потреб найбідніших країн світу;

– принцип ”встановлення обмежень” – на стан технології та на розвиток
людства мають накладатися обмеження задля збереження довкілля.

Ціннісний аспект освіти за умов сталого розвитку розглянуто в
дослідженнях В.О. Огнев’юка.

Сталий розвиток вимірюється індексом людського розвитку. Індекс
людського розвитку, в свою чергу, визначається як третина суми індексів
тривалості життя, рівня освіти і скоригованого валового внутрішнього
продукту країни на душу населення. Це є інтегрований показник, який
використовується для оцінки можливості людини в окремій країні:

– прожити довге та здорове життя, зберігаючи здоров’я;

– здобути освіту впродовж життя;

– отримати доступ до засобів, які забезпечують гідний і якісний життєвий
рівень.

У рейтингу 162 країн світу, до групи з високим рівнем розвитку увійшло
48 країн, з низьким – 36. Україна посідає 74 місце і відноситься до
країн з середнім рівнем розвитку.

Складовим компонентом індексу людського розвитку є індекс рівня освіти .
Для України цей індекс становить 0,92. Найвищі виміри індексу рівня
освіти (0,99) мають Швеція, Австралія, Бельгія, Великобританія,
Нідерланди та Нова Зеландія.

У міру наростання глобалізаційних процесів та пов’язаного з ними
переходу до нових науково-інформаційних технологій, зазначає філософ
В.Г. Кремень, відбувається зміна самої парадигми людського прогресу.
Його сутністю, основним виміром і разом з тим основним важелем стає
розвиток особистості, власне людський розвиток. Саме ця обставина буде
визначати конкурентноспроможність кожної країни.

Основними рисами Концепції сталого розвитку є:

постулат про те, що розвиток економіки є і повинен супроводжуватися
неруйнівним впливом на природне середовище;

визнання єдності і різноманітності варіантів соціально-економічного і
екологічного розвитку різних країн і народів;

затвердження примату гармонії у відносинах між людьми, між суспільством
і природою;

переконання в тому, що в основі соціально-економічного розвитку повинна
лежати свобода, гуманізм, а не насильство та ворожнеча.

Визначальним елементом цього процесу є розвиток людських ресурсів
(Г.А. Дмитренко, Н.Г. Протасова), який включає освіту, професійну
підготовку та використання людського потенціалу для соціального й
економічного прогресу. Розвиток людських ресурсів забезпечується
багатьма чинниками, спрямованими на формування і поліпшення фізичних та
інтелектуальних здібностей людини. До таких чинників поряд з освітою
належать охорона здоров’я, кількісні та якісні показники харчування,
стан навколишнього середовища, зайнятість, політичні й економічні
свободи. Вони всі взаємозв’язані і взаємозалежні, але освіта є базою для
всіх інших. Освіта є суттєвим фактором поліпшення охорони здоров’я і
харчування, забезпечення високоякісного середовища, поширення і
поліпшення робочих місць та втілення політичної й економічної
відповідальності. Роль освіти в суспільстві визначається тим, що шляхом
передачі знань, навичок, виховання вона генерує не тільки компетентних
працівників, а й суспільно відповідальних громадян.

Проблемою номер один для більшості країн світу виступає зараз не стільки
економічне зростання та його темпи, скільки забезпечення сталого
економічного та соціального розвитку суспільства. Освіта розглядається
як один з найважливіших факторів забезпечення сталого розвитку країн
світу, тобто такого розвитку, в якому задоволення сучасних потреб
людства не зашкодить задоволенню потреб прийдешніх поколінь.

Що потрібно для сприйняття і впровадження принципів сталого розвитку до
реального життя ?

Передусім необхідними умовами є :

– розуміння важливості впровадження принципів сталості;

– партнерство між гілками влади на місцевому, регіональному та
державному рівнях;

– партнерство між владою, громадянами і громадськими об’єднаннями,
приватним сектором;

– наявність громадянського суспільства;

– доступ громадськості до обговорення та прийняття рішень, консенсус під
час прийняття рішень.

Польський дослідник Я. Чапіньскі вивчив суспільну психологічну реакцію
на нововведення та реформи в освіті. Упереджене ставлення до них
провокується двома чинниками.

Перший – ”відраза до втрат”, або ”ефект негативності”. Це означає, що
для людини втрати більш емоційно виразні, ніж ситуація придбання.

Другий чинник полягає у бажанні більшості людей вбачати причини власних
невдач у діях інших людей, а причини вдач розглядати як власну заслугу.

Наслідком дії цих факторів є те, що негативна реакція тих, кому
нововведення нанесли шкоди, може бути сильнішою, ніж позитивна реакція
тих, для кого вони вигідні.

Сталий розвиток можливий лише за умови повної рефлексії стосовно
чинників минулого, сьогодення та ризиків майбутнього. У наш час
накопичилося вже достатньо проблем, які загрожують благоденству і навіть
існуванню цивілізацій. Ця обставина потребує проведення лінії соціальної
відповідальності в освіті.

Людська цивілізація вступила у постіндустріальну епоху й актуальним
наразі є питання осмислення подальшої залежності людини від техніки та
технологій.

Е. Еллюль так сформулював протиріччя науково-технічних ідей:

– технічний прогрес завжди породжує проблем більше, ніж вирішує; він
примушує нас дивитися на спричинені проблеми як на проблеми переважно
технічні й штовхає нас до пошуку технічних рішень для них;

– негативні наслідки технічних нововведень невіддільні від позитивних;
годі думати, що технологія нейтральна, що вона може застосовуватися як
для блага, так і для зла; добро та зло, наразі, приходять одночасно і
нерозлучні один з одним;

– всі технологічні нововведення мають непередбачувані наслідки.

У праці К. Лоренца дегуманізація, яка спостерігається, на жаль, як
”прогесивна” риса сучасності, пояснюється такими чинниками:

1) розлад циклів регуляції такої складної системи, як людина;

2) перенаселення;

3) спустошення життєвого простору;

4) біг наввипередки з самим собою;

5) теплова смерть почуттів;

6) генетична деградація;

7) розрив з традиціями;

8) індокрінація.

У 1899 році на Землі існувало 30 мільйонів різних видів живих
організмів. Зараз (через 100 років) 15 мільйонів видів вже не існують і
відтворенню не підлягають.

Не можна не звернути увагу на спотворення соціальної поведінки внаслідок
того, що зразки ”правильної поведінки” не знаходять належної підтримки з
боку культури сучасного суспільства.

Сучасні та майбутні кризи (екологічна, демографічна, освітня,
продовольча, міжнаціональна та ін.) не можуть бути подолані без суттєвої
переорієнтації цінностей суспільної свідомості. Таким чином,
необхідність вирішення глобальних проблем підштовхує до того, що
раціональне освоєння сфери світогляду і цінностей повинно розпочатися
якомога раніше.

Необхідно зазначити, що важливість управлінських факторів у розвитку
ціннісного змісту освіти суттєво поступається економічним та фінансовим
чинникам.

Суть соціального підходу до управління, як вважає А.І. Пригожин, полягає
у виділенні трьох компонентів.

Перший – цілеспрямований управлінський вплив, який складається з
цілеполягання та цілездійснення.

Другий – соціальна самоорганізація, тобто спонтанні процеси
внутрішньоколективного регулювання.

Третій компонент – організаційний порядок – поєднує в собі два
попередніх. Він включає як продукти ”минулої” управлінської діяльності,
так і правила, і норми відносин, що склалися стихійно.

Характер освіти як суспільного блага зумовлює те, що держава не просто
коригує і спрямовує розвиток цієї сфери, а загалом формі; її зміст,
структуру, визначає стратегічні напрями розвитку. Досягнення зазначених
вище цілей у сфері освіти здійснюється державою через виконання
відповідних функцій, які можна структурувати таким чином:

1. Визначення стратегії розвитку освіти, розробка національноосвітнього
законодавства, моніторинг та оцінка втілення його в практичну
діяльність.

2. Управління системою освіти, що передбачає функції з управління
процесом навчання (визначення змісту і стандартів освіти) та функції
управління організаційно-економічною діяльністю в системі освіти, її
окремих ланок та навчальних закладів.

3. Забезпечення реального фінансування освіти в тих обсягах, шо
об’єктивно необхідні для будь-якого типу чи рівня освіти. Неодмінна
умова ефективного досягнення важливих стратегічних завдань – це
створення адекватної організаційної структури управління, яку можна
розглядати як форму суспільного поділу та кооперації управлінської
діяльності. Особливості науково-педагогічної, економічної і соціальної
діяльності в системі освіти зумовлюють застосування відповідних,
специфічних для неї, організаційної структури, функцій та методів
управління. Управління освітою передбачає виконання державою таких
основних функцій:

1) організація, тобто формування найбільш відповідної організаційної
структури системи освіти, розподіл повноважень та відповідальності між
центральним і місцевими рівнями управління та навчальними закладами;

2) планування, тобто процес формування цілей та відповідних заходів,
визначення необхідних для цього засобів і методів для їхнього
досягнення, найбільш ефективних у конкретних умовах. Тісно пов’язане з
ним прогнозування — наукове обґрунтування можливих майбутніх змін;

3) контроль, тобто забезпечення відповідного виконання роботи всіма
структурними елементами системи освіти. Завданням контролю є кількісна
та якісна оцінка; облік результатів роботи системи освіти взагалі, її
підсистем та окремих навчальних закладів. Головним елементом функції
контролю виступає збирання всієї наявної інформації про стан та
результати діяльності освітніх закладів; аналіз відповідності їх
стандартам, нормам, навчальним планам;

4) координація – об’єднання в єдине ціле всіх зусиль кожної структурної
ланки. Головне завдання координації — досягнення узгодженості в роботі
всіх ланок системи шляхом встановлення раціональних зв’язків
(комунікацій) між ними. За допомогою цих зв’язків встановлюється
взаємодія між підсистемами (наприклад, початковою, середньою загальною,
середньою професійною і вищою освітою) та навчальними закладами,
здійснюється маневрування ресурсами, забезпечується єдність та
узгодженість всіх стадій процесу управління.

Функція організації щодо освіти передбачає створення такої цілісної
системи, за якої всі суб’єкти могли б найбільш ефективно досягати
поставлених перед ними цілей. Функція організації управління сферою
освіти передбачає найдоцільніший розподіл повноважень та
відповідальності між центральним і місцевими рівнями управління та
навчальними закладами. Ще Гегель стверджував, шо найкраще виховання може
одержати той народ, який має ”найкращу організацію”.

Становлення освіти на нових, демократичних засадах в першу чергу
актуалізує питання створення ефективної системи управління цією галуззю.

До соціопатій (від скороченого ”соціальні патології”), які найбільше
послаблюють творчу ініціативність особистості, ми відносимо:

1) феномен ”вивченої соціальної безпорадності” – нездатність приймати на
себе відповідальність не тільки за долю суспільства, а й за власне
життя;

2) амбівалентність свідомості, яка означає полярні емоції по відношенню
до одного об’єкта, взаємозаперечливі ідеї, постійне коливання між двома
протилежними рішеннями;

3) деактуалізацію суспільних цінностей;

4) депрофесіоналізацію;

5) централізоване спілкування, коли його учасники незацікавлені в
діалозі, переважно спілкуючись за схемою: ”знизу догори – накази, назад
– звіти”;

6) ”розмивання статусно-престижних критеріїв” взаємодії;

7) конфронтаційну стратегію самореалізації, згідно з якою будь-який
творчий процес можливий тільки в умовах боротьби не лише проти
об’єктивних умов та інших людей, а й за виконання планів, врожай тощо
(на відміну від більш прийнятної коеволюційної стратегії);

8) соціальну нетерпимість (успіхи іншого сприймаються не як стимул для
самовдосконалення, а як доказ його кримінальних вчинків).

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. — Запорожье – 1991. — 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. — 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. — №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. — №1. – С.3.

Похожие записи