Реферат на тему

Тезаурус управління, або освітою треба керувати, чи управляти?

Визначальне місце в оволодінні загальною теорією менеджменту належить
необхідності чіткого засвоєння таких основоположних понять як
“керівництво”, “управління” та “менеджмент”. Вивчення та усвідомлення
морфологічної, гносеологічної структури цих понять ми розглядаємо як
необхідну умову підготовки менеджерів освіти, своєрідний “вступ” до цієї
галузі діяльності професіоналів. Вказані поняття, їх розуміння,
засвоєння основних операцій та схем їх реалізації на практиці по суті
визначають наповненість та й результативність менеджерської діяльності в
освіті. Оволодіння цими поняттями у сукупності з наявними
професійно-важливими якостями керівника освітнього закладу забезпечують
успішну організацію.

Методологічні та теоретичні засади дослідження становлять:

– положення Конституції України про освіту, Законів України “Про
освіту”, “Про вищу освіту”, Національної Доктрини розвитку освіти
України у ХХІ столітті, нормативно-правові Постанови Кабінету Міністрів
України, розпорядницькі документи Міністерства освіти і науки України;

– філософські положення про взаємозв’язок управління та духовності
(Платон, Аристотель, Я.Коменський, Ж.Ж.Руссо, Г.С.Сковорода, Г.Ващенко);

– основні положення системного підходу як методологічного способу
пізнання соціальних, педагогічних фактів, явищ та процесів
(В.Г.Афанасьєв, Д.М.Гвішіані, Ю.А.Конаржевський);

– теорія системного, структурно-функціонального управління (С.Батишев,
В.І.Бондар, В.Голіков, Н.Горбунов, М.Захаров, В.Г.Кузь, І.Золотар,
П.Свідерська, О.О.Орлов, В.С.Пікельна, Є.М.Павлютенков, М.М.Поташнік);

– концептуальні положення теорії управління закладами освіти
(В.І.Бондар, В.І.Маслов, Є.С.Березняк, В.С.Пікельна, М.С.Сунцов),
психолого-педагогічної науки у галузі професійної підготовки керівників
закладів освіти (Л.І.Васильєва, Л.М.Карамушка, В.В.Крижко, Л.І.Міщик,
В.П.Симонов, Т.І.Сущенко та ін.);

– теоретичні узагальнення та висновки щодо державного управління
системою освіти (М.І.Михальченко, Д.В.Табачник, М.Г.Жулинський,
В.Г.Кремінь, В.С.Журавський…).

Дослідження, проведене І.О.Мамаєвою [75] серед студентів та магістрів
Бердянського державного педагогічного університету які прослухали курс
“Школознавство” засвідчує, що абсолютна більшість з них (87%) не можуть
аргументовано пояснити різницю (схожість) в трактуванні цих понять.

62% респондентів вбачають їх як супідрядні певної системи. Інші (84%) не
вбачають істотної різниці між ними та визначають їх як синоніми.

Ми рекомендуємо для опрацювання студентами та магістрами праці
В.Г.Афанасьєва, Є.С.Березняка, В.І.Бондаря, Б.С.Гершунського,
В.П.Пікельної, Л.М.Карамушки, Є.О.Климова, Н.Л.Коломінського,
В.І.Маслова, С.Г.Москвичова, А.М.Омарова, П.В.Худоминського,
М.М.Поташника, В.П.Симонова, Р.Х.Шакурова, В.Ф.Штикало, Г.В.Щокіна.

У другій половині 70-х років ХХ ст. в управлінні освітою спостерігається
перехід до розробки основ школознавства на основі теорії соціального
управління. Особлива заслуга в цьому належить Є.С.Березняку,
Ю.В.Васильєву, Ю.К.Конаржевському, В.Ю.Кричевському, М.І.Кондакову,
Є.Г.Костяшкіну, Т.І.Шамовій та ін. У працях цих вчених використовувалися
результати досліджень в галузі управління освітніми системами.

Подальший розвиток, позитивну рефлексію ці дослідження отримали в працях
М.Поташника, В.Пікельної, П.Худоминського та ін. Великою заслугою цих
вчених є спроба розробити понятійний апарат школознавства як самостійної
галузі педагогічної науки. Так, на зміну поняття “управління школою”
прийшли поняття “внутрішкільне управління”, “функції управління”, тоді ж
були опрацьовані проблеми, пов’язані з методами управління освітою.

Ми змушені констатувати, що опрацювання наукових джерел не веде напряму
до чіткого усвідомлення досліджуваних понять. Разом з тим, відзначаємо,
що працюючи з неусвідомленими поняттями, управлінці “тонуть” в
інформації, підходах та класифікаціях.

Поняття “управління” ґрунтовно увійшло у вжиток багатьох галузей знань.
Так, існує управління біохімічними процесами в живих організмах,
управління технічними пристроями, машинами, управління соціальними
процесами. Його суть визначається як “елемент, функція організмів,
систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), що
забезпечують збереження їх певної структури, підтримання режиму
діяльності, реалізацію їх програм” [14].

Управління – це цілеспрямована дія на об’єкт з метою змінити його стан
або поведінку у зв’язку зі зміною обставин.

Американські вчені визначають поняття управління як “працю іншими
руками”, – управляти – це робити що-небудь руками інших.

У широкому філософському розумінні управління – це “елементарна функція
організованих систем різної природи (біологічних, соціальних,
технічних), яка забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму
діяльності, реалізацію програми, мети діяльності” [133].

Управління можна визначити як процес досягнення визначених цілей шляхом
використання праці людей. Його складовими є: організація, керівництво,
мистецтво спілкування з людьми, здатність ставити цілі й знаходити
засоби для їх досягнення.

Необхідність в управлінні виникає кожного разу, коли люди об’єднуються,
щоб спільно зробити те, що порізно вони зробити або не можуть, або
порізно це робити нераціонально. Так виникає управління в соціальних
організаціях. У цьому випадку постає особливе завдання – формування
загальних цілей і об’єднання зусиль учасників спільної діяльності для їх
досягнення. Це завдання й розв’язується в процесі управління. Завдяки
управлінню спільна діяльність стає не стихійною і хаотичною, а
цілеспрямованою та організованою.

Хоча управління довічна функція соціальних організацій, сам цей термін
з’явився у вітчизняних словниках, енциклопедіях, у повсякденному побуті
педагогів відносно недавно, приблизно 20 років тому в зв’язку з
бурхливим розвитком кібернетики, теорії соціального управління. До цього
в школознавстві вживався термін “керівництво”.

Термін “управління” увійшов до освітянської галузі у другій половині
70-х років XX ст., замінивши собою термін “керівництво”. У цей період
під впливом ідей теорії соціального управління (В.Г.Афанасьєва,
Д.М.Гвішіані та ін.) розпочинається поступовий перехід від традиційного
школознавства до розробки основ внутрішкільного управління.

Водночас дослідники В.Г.Афанасьєв і А.Д.Урсул [10] підкреслюють:
“Управління є визначена діяльність, яку здійснює суб’єкт системи
управління стосовно об’єкта управління з тим, щоб перетворити його,
забезпечити рух до заданої мети…”.

Тлумачний словник з управління [128] дає таке визначення: “Управління* –
це процес цілеспрямованого впливу керуючої підсистеми або органу
управління на керовану підсистему або об’єкт управління з метою
забезпечення його ефективного функціонування та розвитку”.

В інших випадках “управління” визначають, як специфічну функцію різних
організованих систем природи, суспільства, технічно-виробничої сфери, що
забезпечує їх життєдіяльність, цілеспрямовану динаміку розвитку,
реалізацію конкретних програм і практичних завдань. Вважають [98], що в
соціальній сфері управління припускає свідому діяльність суспільних
інститутів і окремих індивідів, спрямовану на регулювання стихійних та
усвідомлених, об’єктивних і суб’єктивних чинників, доцільне
упорядкування суспільних відносин.

В.Г.Афанасьєв розуміє управління як імпліцитну властивість суспільства
на будь-якій стадії його розвитку і вважає, що управління є сукупністю
певних дій (операцій), які здійснюються людиною, суб’єктом управління
щодо об’єкта з метою його перетворення та забезпечення його руху до
заданої мети. При цьому необхідно зазначити, що суб’єктом може бути не
тільки одна людина, а й група чи організація.

Важливим атрибутом управлінської діяльності є її свідомий і
цілеспрямований характер. Відомий теоретик менеджменту П.Дракер
відзначає інтегруючий характер управлінської діяльності, приділяючи
особливу увагу тій властивості управління, яка перетворює неорганізовану
спільноту в ефективну, цілеспрямовану і творчу групу.

М.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоурі [78] вважають, що “управління – це процес
планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб
сформулювати та досягти мети організації”.

Аналізуючи соціально-етичні проблеми управлінської діяльності,
К.К.Грищенко [120] визначає управління як “вид діяльності, який
характеризується взаєминами людей, що складаються в процесі вироблення,
прийняття і реалізації управлінських рішень”.

Р.Х.Шакуров зазначає [144]: “У широкому розумінні управління являє собою
регулювання стану будь-якої системи (матеріально-речової, соціальної) з
метою отримання потрібного результату… Таким чином, управління
педагогічним колективом має дві головні мети. Перша – це організація
навчально-виховного процесу, а друга – задоволення власних потреб та
інтересів працівників школи, вчителів, учнів”.

Частина управління, яка характеризується впливом суб’єкта управління на
людей, багатьма авторами визначається як керівництво, або менеджмент
(В.Г.Афанасьєв, Ф.Ю.Гєнов, М.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоурі, Р.Х.Шакуров,
Г.В.Щокін).

Аналізуючи управління із загально-правової точки зору, І.П.Волков [25]
визначає його як процес правової організації і управління спільною
діяльністю членів колективу, який здійснюється керівником як
посередником соціального контролю і влади.

Управління як наукове поняття виступає в єдності трьох своїх сторін –
змісту, організації, процедур здійснення (технології) [91] і є не що
інше, як діяльність людини, соціальної групи, колективу, команди, це
інтегрований процес планування, організації, координації, мотивації і
контролю, необхідний для досягнення цілей організації.

А.Крушанов [66] розуміє під управлінням насамперед “цілеспрямований
інформаційний вплив підсистеми управляючої на керовану підсистему,
здійснюваний за схемою із зворотнім зв’язком, при цьому маємо на увазі,
що управління – це надзвичайна активність, яка визначає на підставі
відображення станів системи і середовища необхідність прогресивного
розвитку всієї системи, за умови актуалізації її базової активності”.

Заслуговують на увагу дослідження В.Д.Симоненка, О.М.Вороніна в яких
поняття управління розглядається: як процес впливу на систему в цілях
переходу її на новий стан або для підтримки її в якому-небудь
встановленому режимі; як цілеспрямована і чітко скоординована робота
вчителів та колегіальних органів школи, а також інших навчальних
закладів, підприємств, установ і громад, які представляють собою
управлінську систему.

Сучасні дослідження (В.І.Зверєвої, В.М.Ізгаршева, В.В.Крижка,
Є.М.Павлютенкова, В.С.Пікельної, К.П.Сахновського, С.А.Свириденка,
В.П.Семенова, В.П.Симонова та ін.) доповнюють поняття управління як
процес вироблення, прийняття і реалізацію управлінських рішень. Як
процес воно являє собою спосіб, технологію, методику, механізм
здійснення плану в часі. Це хід управління, послідовна зміна стану,
стадій, етапів розвитку, сукупність дій керівника та педагогічного
колективу для досягнення результатів.

В.В.Крижко та Є.М.Павлютенков [65] визначають управлін-ня як
цілеспрямований вплив на систему, її компоненти та процеси для
підвищення ефективності функціонування. Вони вважають, що термін
”управління” має право ”громадянства” в освіті.

Однак управління установами освіти та навчально-виховним процесом має
свою специфіку, яка проявляється, по-перше, в тому, що в цій роботі
необхідно враховувати як інтереси держави, так і інтереси особистості,
яка в закладі освіти проходить стадію активного соціального формування.
По-друге, в освіті здійснюється управління, а не маніпуляція розвитком
та вихованням особистості, яка ще в багатьох соціальних аспектах не
сформувалася, тобто не дійшла до соціальної зрілості. По-третє, тільки
через відсутність необхідної соціальної зрілості доводиться, перш за
все, надавати увагу управлінню розвитком особистості та опосередкованим
чинникам (родина, найближче соціальне середовище тощо).

О.М.Мойсеєвим [99] поняття “управління визначається як цілеспрямована
діяльність усіх суб’єктів, що забезпечує становлення, стабілізацію,
оптимальне функціонування й обов’язковий розвиток школи. Це визначення
фіксує два важливих моменти: по-перше, будь-яке управління є
цілеспрямованою діяльністю і, по-друге, воно відрізняється від інших
видів діяльності своїм призначенням. Але це визначення не розкриває
специфіки змісту управління як особливої діяльності, а саме тут,
насамперед, треба шукати відмітні риси управління розвитком, і тому
варто поширити наведене вище загальне визначення управління. Розуміння
суті управління, дозволяє відповісти на питання: де, коли і навіщо воно
потрібне і як воно реалізує своє призначення?

Тепер ми повинні відповісти на запитання: як управління реалізує своє
призначення?

Будь-яке управління, як вид людської діяльності, починається з її
уявного програвання, моделювання, тобто з дії-планування. Далі треба
визначити, хто і яку роботу буде виконувати, хто із суб’єктів кому
підлеглий і з ким пов’язаний, з ким взаємодіє по вертикалі і
горизонталі, тобто вибудувати структуру організації й організаційну
структуру управління.

У колективі, окрім вищезгаданої, як її називають, формальної (офіційної)
структури, існує і неформальна структура, що формується на основі
міжособистісних і міжгрупових взаємин. Управляючи, керівник повинен
враховувати цю неформальну структуру. Крім цього, він повинен
стимулювати людей на роботу, проводити наради, запобігати і розв’язувати
конфлікти, вести ділове спілкування і т. д.– усе те, що в менеджменті
називають керівництвом.

Нарешті, щоб управління не було сліпим, щоб можна було відстежувати
виконання того, що визначено в плані, не допускати збоїв, неузгодженості
та дефектів, мати зворотний зв’язок і т.п., необхідна контролююча
діяльність.

У філософії та кібернетиці існує пояснення особливостей управління в
закритих ентропійних системах. Цю модель повинен засвоїти кожен
управлінець, оскільки вона носить методологічний характер і відома в
реальній практиці як найбільш складна штучно проектована модель
управління. Розглянемо принципову модель управління за принципом ”чорної
скриньки”. Це досить складна управлінська ситуація, яку можна умовно
змоделювати на межі таких наук, як управління, кібернетики та
математики.

Вихідна позиція – ми маємо стійкий ламінарний потік інформації із
довкілля [U(t)], від керівного органу, від керівника. Ця інформація при
вході до керованої системи підпадає під процеси збурення, флуктуації з
високим рівнем ентропії (невизначеності) та незрозумілості. Процеси
збурення ми позначаємо символом [Z(t)]. Вони потребують визначення,
ідентифікації та фільтрації для отримання очікуваної якості інформації
на виході [Y(t)] із керованої системи, яка в даний час перебуває під
дією невизначених нами чинників (збурень) [F(u, z,r,t)].

Аналізуючи ”якість” інформації на виході із керованої системи, не
задовольняючись цією якістю, управління повертає її (всю або частину)
повторно до керованої системи. Після її повернення на вихід робиться
новий управлінський аналіз щодо визначення, ідентифікації та
нейтралізації флуктуаційних збуджень керованої системи. Це дає
можливість створити приблизну, достовірну модель процесів що
відбуваються у ”чорній скриньці”.

Z (t)

? ?

U (t) Y (t)

R (t)

U – функція; t – час; Z – збурення, флуктуація; F – оператор чорної
скриньки; Y – інформація на виході із керованої системи.

Управлінська дія стосовно ”чорної скриньки” завершується ідентифікацією
дій ”оператора” чорної скриньки та побудовою віртуальної моделі: F ? F?.

Управління в психології – свідомий і цілеспрямований процес впливу на
свідомість і поведінку окремих індивідів або членів групи, колективу,
організації для підвищення організованості та ефективної їхньої спільної
діяльності [102]. Ефективність управління виявляється у створенні в
соціальній групі позитивного психологічного клімату, спрямованого на
зміцнення згуртованості колективу, зростання задоволення його членів
своєю діяльністю.

В.Д.Симоненко та О.М.Воронін [113] визначають, що під управлінням
мається на увазі така взаємодія керуючого і керованого об’єктів, при
якому перший відслідковує функціонування другого щодо досягнення
поставлених діагностичних цілей.

Ю.О.Конаржевський [57] поняття “управління” трактує як процес “переробки
інформації”. Без сумніву, інформація має велике значення в здійсненні
управління, проте зводити управління до переробки інформації, мабуть, не
правомірно, бо інформація є тільки одним із засобів здійснення
управління.

На погляд М.С.Сунцова [127], управління в освіті – це науково
обґрунтований вплив на вчителів, батьків і громадськість, здійснюваний
через планування, організацію, контроль і координацію їх діяльності.

Л.Калініна [50] класифікує поняття управління за такими ознаками:

як процес цілеспрямованого впливу суб’єкта управління на об’єкт;

як процес переводу складної динамічної системи у якісно вищий стан;

як процес прийняття і реалізації управлінських рішень у системі
управління;

як інформаційний процес (Л.Даниленко, В.Крижко, Є.Павлютенков,
В.Пікельна, Н.Островерхова, Н.Хмель, Т.Шамова та ін.);

як цілеспрямовану особливу діяльність суб’єктів управління (Д.Дзвінчук,
Г.Єльнікова, В.Козаков, Ю.Конаржевський, В.Лазарєв, О.Мойсеєв).

Управління характеризується певними тенденціями розвитку, які можна
розглядати з двох точок зору: по-перше, це об’єктивні тенденції, що
прискорюють або гальмують розвиток, по-друге, управління
характеризується певним потенціалом та динамікою його зміни. Тому
необхідно своєчасно виявляти об’єктивні тенденції та вміло їх
використовувати у процесі управління. Потенціал визначається
можливостями та обсягом використаних можливостей.

Сучасна теорія управління включає до себе такі його типи як
програмно-цільове, управління за кінцевим результатом, реактивне, або
управління за відхиленнями, випереджене, циклічне, розімкнуте,
випереджаюче, мотиваційне.

До авангардних форм управлінської діяльності відноситься рефлексивне
управління яке найменш теоретично опрацьоване. Основою виступає
рефлексія одна з найскладніших категорій психології. В історії розвитку
психології це поняття тлумачили достатньо по-різному. Приведемо деякі з
визначень:

Усвідомлення суб’єктом засобів і основ діяльності для створення
прогресивних змін;

Вихід у зовнішню позицію одного суб’єкта діяльності стосовно діяльності
іншого суб’єкта;

Процес відображення однією людиною (учителем, викладачем) “внутрішньої
картини світу” іншої людини (учня, студента);

Самоаналіз; осмислення людиною закономірностей, механізмів власної
діяльності й існування.

Для більш повного проникнення в сутність “рефлексії” необхідно
розібратися з поняттям “перцепція”, під яким розуміємо всі пізнавальні
процеси в єдності з емоціями і мотивацією. Виділяють два рівні
педагогічної перцепції.

1. Когнітивний (пізнавальний).

2. Емоційний (емпатія).

Рефлексія обумовлює успішне протікання перцепції.

Термін “рефлексивне управління” [65] розглядається як невід’ємна
характеристика міжособистісного спілкування. Системна рефлексія –
переосмислення і перебудова установою освіти свого старого
індивідуального досвіду самокерованого розвитку, можливостей свого
внутрішнього і зовнішнього середовища.

Можна визначити такі рівні рефлексивного управління закладом освіти:

1. Рівень “зовнішнє середовище – установа освіти”.

2. Рівень “ установа освіти – компонент установи освіти ”.

3. Рівень “компонент установи освіти – компонент установи освіти”.

4. Рівень “ установа освіти – особистість”.

Алгоритм рефлексивного управління установою освіти передбачає такі
стадії:

1. Припинення – відбувається рефлексивне припинення самокерованого
розвитку установи освіти і рефлексивний напрямок її діяльності на себе.

2. Фіксація – зміна концепції бачення індивідуального досвіду установи
освіти.

3. Відсторонення – установа освіти вивчає себе. Проводиться
реконструкція причин що вели до проблем.

4. Об’єктивізація – здійснюється проекція напрямків майбутньої
діяльності, переконструювання образу самокерованого розвитку установи
освіти.

5. Обертання – початок діяльності в новому самокерованому напрямку.

Рефлексивне управління установою освіти є найважливішою умовою її
переходу із стану екстенсивного самокерованого розвитку в стан
інтенсивного самокерованого розвитку і створює умови для рефлексії
установою освіти старого індивідуального досвіду з метою перебудови
стереотипів своєї життєдіяльності і реалізації власної траєкторії
самокерованого розвитку.

Реактивне управління вирішальною мірою залежить від того стандарту,
норми, відхилення від якого виступає підставою для прийняття оперативних
управлінських дій, та рішень. Принциповою рисою цього управління та його
імпліцитним недоліком є властива йому загроза втрати перспектив та
системних взаємозв’язків з іншими видами діяльності, перетворення на
самоціль того, що в дійсності є лише засобом досягнення визначених
цілей.

При розімкнутому управлінні зворотний зв’язок відсутній або ж
здійснюється із великим запізненням, що призводить, фактично, до
некерованості системою.

Циклічне управління, навпаки, передбачає зворотний зв’язок і
цілеспрямований вплив на розвиток керованого процесу. Однак, враховуючи
те, що воно поділяється на два типи (управління за принципом “чорної
скриньки” – враховується й характеристика самого процесу і його проміжні
результати), воно також є недосконалим.

Гнучке управління, на перший погляд, є оптимальним, тому, що орієнтоване
на задоволення потреб та забезпечує основу для позитивного стимулювання
якості роботи як управлінського апарату так і безпосередніх виконавців.
Але гнучкість в управлінні не завжди пов’язана з активною роботою
керівника, спрямованою на запровадження інновацій та піднесення
ефективності керованої системи. Це, в свою чергу, знижує отримання
високих результатів стосовно визначених цілей та завдань.

Мотиваційне управління пропонує цілеспрямований вплив керівника на
мотиваційну сферу виконавців не за рахунок наказів та санкцій, а за
допомогою норми – зразка діяльності та створення позитивних
соціально-психологічних умов. Проте цей вид управління має і негативну
характеристику. Іноді він послаблює цілеспрямований вплив на розвиток
процесу, об’єкту управління, що знижує його потенціал. Так буває за
умови, коли керівник захоплюється мотиваційним управлінням, ігноруючи
вимогливість до виконавців.

Випереджаюче управління тісно пов’язане із поняттям “невизначеність”,
яка розуміється як збіг обставин, які не надають керівнику очевидної
відповіді, але потребують прийняття рішення, тому більшість дослідників
вважають, що за такого типу управління важливою характеристикою є
“визначальне управління”, яке передбачає прийняття управлінських дій до
виникнення флюктуації чи проблеми.

І, нарешті, “пожежне управління”, тобто, прийняття управлінських дій
після того, коли проблеми досягли максимального, або вже критичного
загострення.

Слід визнати, що “визначальне управління” так само як і “пожежне
управління” не оптимізують діяльність керівника, і не забезпечують
оптимальні умови функціонування системи.

Найбільш ефективним видом є управління за кінцевими результатами у
процесі досягнення визначених цінностей. В.І.Звєрєва, В.В.Крижко,
І.С.Ладенко, Л.Є.Любомирський, Є.М.Павлютенков, М.М.Поташник,
П.І.Третяков відзначають головні особливості та позитивні якості цього
управління – це системна інтеграція різних видів діяльності і надання їх
цілям педагогічного змісту, незважаючи на особливості цих видів
діяльності.

Згідно теми нашого аксіологічного дослідження, управління – це виявлення
ціннісних конфліктів і пошук способів їх подолання.

Управління характеризується певними тенденціями розвитку, які можна
розглядати з двох точок зору: по-перше, це об’єктивні тенденції, що
гальмують (депривація) або прискорюють розвиток, по-друге, управління
характеризується певним потенціалом та динамікою його зміни. Тому
необхідно своєчасно виявляти об’єктивні тенденції та вміло їх
використовувати у процесі управління. Потенціал визначається
можливостями та обсягом використаних можливостей.

Між поняттям “управління” та “керівництво” існує, як ми вважаємо,
своєрідний зв’язок: з одного боку, управління містить у собі керівництво
як суб’єктивний компонент, а з іншого – воно саме є змістом керівництва,
оскільки на думку О.Л.Свенцицького управління здійснюється людьми
(людиною) щодо інших людей.

Аналіз соціально-психологічної літератури показує, що у вітчизняній та
зарубіжній літературі існує два основні підходи щодо розуміння суті
керівництва. У відповідності до першого підходу (Є.С.Березняк,
О.Л.Свенцицький, Н.Л.Коломінський) поняття “керівництво” здебільшого
використовується як синонім поняття “управління”, тобто між ними не
вбачається суттєвої різниці.

Представники другого підходу (І.С.Гічан, Г.М.Котляревсь-кий, М.Х.Мескон,
М.Альберт, Ф.Хедоурі, Л.М.Карамушка) розглядають керівництво як один із
центральних, “командних”, найбільш “психологічних” елементів управління.
Такий підхід виступає основою для розуміння керівництва як процесу
налагодження міжособистісних стосунків із підлеглими, здійснення на них
особистісного впливу з метою досягнення управлінських цілей. Тобто,
поняття “керівництво” у даному випадку за своїм змістом є більш вузьким,
порівняно з поняттям “управління”.

П.І.Третьяков [130] визначає управління як системний процес мотивування,
планування, організації, виконання, контролю і регулювання, що дозволяє
сформулювати і досягти цілей організації. Керування – процес спрямований
на досягнення успіху.

На думку К.Хадкінсона ”керування (керівництво)… ніколи не претендувало
на концептуальну єдність; це прикладна дисципліна із запозиченими
парадигмами і теоретичним підґрунтям ”.

Доповнюючи цю думку Т.Серджіованні відзначає, що таке масивне
запозичення спричинило розпливчатість цієї науки ”без власної
ідентичності, майже втративши свою суть, значення, мету і навіть
обґрунтування своєї необхідності”.

Л.І.Уманський, відстоює думку, що поняття “керівництво” більш широке,
ніж управління, тому що у процесі керівництва здійснюється регулювання
діяльності конкретних людей, їх груп і колективів, їх взаємин, а
регулювання, нібито і є предметом управлінням.

В.Г.Афанасьєв, В.І.Кноррінг, П.І.Третьяков, В.С.Лазарєв, Р.Х.Шакуров,
Г.В.Щокін навпаки, визнають поняття “управління” більш широким, тому що
при управлінні, на їх думку, начальник може як сам безпосередньо
керувати, так і використовувати інші (опосередковані) способи впливу на
підлеглих (тобто керувати), які не вичерпуються його прямими наказами і
розпорядженнями.

Проти ототожнювання понять “керівництво” і “управління” виступають
Г.П.Богданов, А.К.Бондаренко, В.І.Пікельна, Л.В.Поздняк, Л.П.Тарасова,
В.І.Шкатулла та ін.

Досліджуючи співвідношення цих понять, вони роблять висновок про їх
спорідненість, але не тотожність.

Керівництво суспільством на сучасному етапі може бути тільки політичним.
Воно охоплює всю галузь як внутрішньої, так і зовнішньої політики
всередині країни, все суспільство в цілому, а управління – лише окремі
сфери суспільного життя. Саме тут, на нашу думку криється ключовий
момент ідентифікації керівництва та управління. Так відносно до
суспільства доцільно говорити про керівництво, а щодо економіки,
соціальних процесів, морального життя – про управління.

Що ж стосується поняття “керівництво”, то в більшості праць із сучасного
менеджменту воно розглядається як одна з управлінських дій (поряд із
плануванням, організацією і контролем). Керівництво* (адміністрування,
розпорядництво) є однією з функцій управління (при цьому керівництво
трактувалося не як стимулювання, мотивація, а саме як адміністрування),
а в умовах командно-наказової системи саме тією функцією, що разом з
контролем включила в себе всі інші функції.

Загалом, на основі проведеного огляду, можна зробити такі короткі
висновки. Одні автори розглядають управління як процес досягнення цілей,
інші – як процес інформації або прийняття рішень, організації чи
комунікації, контролю чи регулювання.

Проте управління слід уявляти як процес в єдності всіх його функцій,
таких як мета, інформація, рішення, організація, комунікація, контроль
тощо. Відповідно до нашого уявлення, управління підготовкою менеджерів
завжди складається з управління студентами і управління їх науково
пізнавальною діяльністю. Управління – це завжди взаємодія і
співробітництво між усіма структурами підрозділів вищої школи, між
викладачами, студентами та магістрами. Це визначення підкреслює значення
управління для досягнення результатів підготовки спеціалістів нової
педагогічної генерації.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

? ~

Y (t)

F (u, z, r, t)

Похожие записи