Теорія і практика створення дитячих колективів у педагогічній спадщині
А.С.Макаренка та В.О.Сухомлинського

Вступ

Багато вчителів і вихователів загальноосвітніх шкіл колишнього
Радянського Союзу робили спроби відтворити практично модель дитячого
колективу А.Макаренка. У структурі Академії педагогічних наук СРСР було
створено лабораторію колективу; проте дитячого колективу, подібного до
макаренківського, так і не було створено.

Чи був у Павлиській середній школі такий учнівський колектив, яким він
описаний у працях А.Макаренка? Чи повністю поділяв теоретичні положення
колективу А.Макаренка В.Сухомлинський? Чи була розбіжність у поглядах
щодо колективу в цих двох вітчизняних класиків педагогіки?

Відповіді на ці запитання спробуємо дати у цій статті, яка виконана за
планом НДР Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

Формулювання цілей роботи.

Ціль роботи – дослідження й аналіз педагогічної спадщини А.Макаренка та
В.Сухомлинського про створення колективу з урахуванням соціального
становища Російської імперії, Радянського Союзу, зокрема й України;
розроблення порад щодо практичного використання їхніх поглядів щодо
особливостей організації колективу.

Результати досліджень.

Щоб знайти відповідь на низку вказаних вище запитань, розглянемо
історичні періоди, в яких жили і працювали обидва педагоги. При цьому цю
проблему розглянемо з таких позицій:

— соціальні умови, тобто соціальне становище Російської імперії, а потім
– Радянського Союзу, зокрема – України;

— соціальні умови виникнення досвіду А.Макаренка та В.Сухомлинського;

— можливості використання теорії колективу А.Макаренка та
В.Сухомлинського в сучасних умовах.

1. Характеристика історичної епохи, соціального підґрунтя.

Період з кінця ХІХ століття до початку ХХ століття характеризується
стрімким розвитком промисловості, появою великих заводів і фабрик. У
зв’язку з нерівномірністю розвитку, низкою протиріч між працею і
капіталом настала криза, яка охопила всі сфери життя суспільства. У
Російській імперії, колонією якої була Україна, як у найслабшій ланці
капіталізму, соціальна криза призвела до падіння царизму.

У лютому 1917 року перемогла демократична революція. Влада в державі
перейшла до Тимчасового уряду. Проводились вибори до Установчих зборів,
які мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни.
РСДРП, керована В. Ульяновим (Леніним), яка була не досить чисельною
партією, не мала значної підтримки народу, переважну масу якого складали
селяни. Уточнимо також, що у виборах до Установчих зборів РСДРП одержала
15, а в Україні – лише 10 відсотків голосів. Тому було зроблено ставку
на переворот, що й відбулося 7 листопада 1917 року.

Проте через сильну опозицію з боку інших партій більшовики не змогли
утримати владу. Потрібно було або чесно програти, або нечесно виграти.
Як відомо, зроблено було останнє. Оскільки російський чи український
солдат-християнин не був готовий знищувати своїх братів, для ліквідації
партійної опозиції було використано латвійських стрільців. Вони,
можливо, ненавиділи все російське, бо терпіли утиски колоніальної
системи.

Переважна кількість народу, особливо класова опозиція, не розділяла
більшовицьких ідей, тому в цій ситуації найзручнішим було розв’язання
громадянської війни. Для того, щоб більшовиків як найбільш гуманних
представників суспільства підтримав народ, Ленін розіслав таємний
циркуляр з вимогою, щоб у тилу в білогвардійців вішали людей (100 тисяч
за кожного повішеного), наголошуючи, що це справа їхніх рук. Справу було
зроблено: білу опозицію знищено.

Таке становище призвело до розпаду колоніальної системи. Колонії Росії:
Фінляндія, Польща, Прибалтійські країни, країни Кавказу – зробили спробу
вийти з колоніального гніту. Таку спробу зробила й Україна.

Після падіння царизму в результаті національно-демократичної революції в
Україні відбулось об’єднання національних сил і створено Українську
Центральну Раду. Її Першим Універсалом було оголошено Україну вільною,
не відділеною від Росії. Третій Універсал затвердив Українську Народну
Республіку, а Четвертий 9 січня 1918-го року проголосив її незалежною
державою. Фактично УНР проіснувала чотири роки. В цей час Радянська
Росія створила маріонетковий уряд України (без українців): 3 січня 1919
року паралельно із законним урядом УНР у Києві Червона армія, окупувавши
Слобожанщину, встановила зазначений уряд у Харкові, поетапно здійснюючи
колоніальну політику до повного і остаточного приєднання України до
Росії.

Після перевороту 1917 року в Росії існували опозиційні партії. Разом з
тим народ не сприйняв програму більшовиків. Тому для боротьби з
інакомислячими було застосовано червоний терор. Створена більшовиками
Всеросійська Надзвичайна Комісія за умови найменшої підозри
розстрілювала без суду і слідства. Особливо масовими були розстріли в
Україні. Так, 26 січня 1918 року Радянська армія, окупувавши Київ,
почала виконувати наказ Муравйова «безжалісно знищувати в Києві всіх
офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції»
[28, с. 55], що стало початком червоного терору в Україні. Варто
зазначити, що ще жорстокішим в Україні був червоний терор після окупації
всієї території.

Як результат червоного терору, голоду 1921 року, колективізації,
ліквідації куркульства як класу, боротьби з релігією, голодомору
1932-1933 років, сталінських репресій тощо було знищено близько 10
мільйонів людей дорослого населення. Тому у Радянському Союзі, зокрема і
в Україні, тисячі дітей залишились сиротами. Наприклад, у зведеній
інформації начальника міліції Балаклійського району Харківської області
про безпритульність дітей Соловйова секретареві Балаклійського РПК 11
травня 1933 року було вказано, що безпритульних дітей налічувалось в
селі Яковенково – 60, Борщівка – 50, Бригадирово – 50, Гусаровка – 40,
а всього – 300 [ДАХО, ф. Р – 2762, оп. 1, спр. 421, арк. 195].

Отже, у країні з’явилася велика кількість безпритульних дітей. Тепер ВНК
почала боротися з наслідками терору – з сиротами, неповнолітніми
правопорушниками. Саме в цих умовах відбулось становлення А.Макаренка
(1888-1939) як педагога. Він, так би мовити, працював у системі ВНК, але
не як каратель, а як ліквідатор негативних наслідків червоного терору,
здійснюючи перевиховання малолітніх правопорушників у дитячих виправних
колоніях.

В.Сухомлинський (1918-1970) жив і працював у дещо пізніші часи:
колективізація, голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії 1937 року,
Велика Вітчизняна війна, хрущовська «відлига» і посилення тоталітарного
режиму за часів Л.Брежнєва. До цього варто додати, що противники
колоніальної системи в Україні були розстріляні, і майже всі, виховані
радянською владою, вважали себе складовою частиною «єдиного радянського
народу».

Зазначені вище історичні події та особливості педагогічної діяльності
наклали свій відбиток на педагогічні погляди А.Макаренка і
В.Сухомлинського, що є і намагається проаналізувати автор у
представленій статті.

2. Співставлення педагогічних поглядів про дитячий колектив А.Макаренка
та В.Сухомлинського.

2.1 Основні положення теорії колективу А.Макаренка.

На основі плідної педагогічної діяльності в колонії для
неповнолітніх правопорушників і в комуні А.Макаренко розробив теоретичні
положення про колектив. Яке утворення варто вважати колективом? У
четвертій лекції «Трудове виховання. Взаємини, стиль, тон у колективі»
А.Макаренко визначив: «Колектив – це цілеспрямований комплекс осіб,
організованих, що мають органи колективу» [15, с.192]. А в «Деяких
висновках мого педагогічного досвіду» він зазначав: «Колектив – це
соціальний живий організм, який через те і організм, що він має органи,
тут є повноваження, відповідальність, співвідношення частин,
взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то нема і колективу, а є
просто юрба, зборище» [ 1, с.213].

Вважаємо, що для згуртованого дитячого колективу характерні єдність
мети, наявність у ньому загальної відповідальності, здорової громадської
думки, позитивних традицій і захоплюючих перспектив, бадьорого
життєрадісного тону, атмосфери довір’я, високої вимогливості,
самостійності та ініціативи.

У створенні дитячого колективу потрібно педагог керувався низкою
принципів:

— А.Макаренко розглядав колектив як частину суспільства. Тому вважав, що
інтереси цієї групи не можуть протирічити інтересам суспільства, тобто
лише суспільно значущі цілі і виниклі на цій основі стійкі відносини
взаємної відповідальності і спільності з іншими колективами, із
суспільством в цілому є умовою існування колективу. Цей принцип
передбачає соціальні цілі виховання;

— умовою існування дитячого колективу є сумісна діяльність його членів
(навчання, суспільно корисна, ігрова, спортивна та інші види
діяльності), спрямовані на досягнення соціально значущих цілей;

— наявність у колективі стосунків взаємної відповідальності (ділових
відносин).

А.Макаренко запропонував таку класифікацію колективів: первинний і
вторинний.

Первинний колектив є таким: його члени знаходяться в постійному
діловому, дружньому, ідеологічному або побутовому об’єднанні. Саме в
колонії і в комуні діти і підлітки разом навчалися, працювали,
відпочивали, харчувались і спали. Первинний колектив, на думку
А.Макаренка, – це основа впливу на особистість і разом з тим ланка
між особистістю і вторинним колективом.

Вторинний колектив – це об’єднання первинних колективів. Проте вторинний
колектив – це не сума колективів, а єдиний колектив, об’єднаний спільною
метою і сумісною діяльністю. У А.Макаренка первинні колективи колонії чи
комуни були об’єднані спільною метою (навчальна, виробнича діяльність,
гра, спортивна діяльність, єдиний режим тощо).

Первинний колектив [16] має пройти певні етапи або стадії розвитку.
Перший етап характерний тим, що в цей час відбувається формування
дитячого колективу: він знаходиться в стадії розвитку; організатор і
керівник цього колективу є виразником суспільних вимог. Умовою
формування колективу за А.Макаренком є категоричність, послідовність і
безкомпромісність вимог на основі норм моралі та інтересів створюваного
колективу. На першому етапі виділяється актив колективу.

Другий етап відрізняється від першого ще й тим, що колектив із
розрізненої аморфної маси перетворюється у складний організм з чітко
вираженими органами. Ці органи (актив) мають здатність самостійно
розв’язувати головні питання життя колективу. При цьому до членів активу
повинні ставитись нові, підвищені вимоги, що А.Макаренко розглядав як
закон руху колективу [15].

Найбільш характерною ознакою третього етапу розвитку колективу є те, що
до окремої особи вимоги ставить більшість його членів.

Отже, колектив проходить три етапи (стадії) свого розвитку. Проте часто
спостерігається нерівномірність цього розвитку, тобто члени колективу
можуть знаходитись на різних етапах свого становлення.

Рушійною силою розвитку колективу є громадська думка: спільність
моральної оцінки, суджень і наполегливе прагнення частини, більшості або
всіх членів колективу досягти реалізації певних завдань. Умовою
подальшого розвитку колективу є постановка нових завдань. Коли ж
відсутні нові перспективи, починається застій і поступовий розвал
колективу. Дуже добре в цьому плані у педагогічній практиці А.Макаренка
використовувалась система перспективних ліній (близька, середня і далека
перспективи).

Досить цінним у педагогічній практиці А.Макаренка є створення зведених
загонів, коли до складу такого об’єднання входили командири на правах
рядових його членів, а командиром над ними призначався один з їхніх
підлеглих.

Значне місце у створенні дитячого колективу належить педагогові. З цього
приводу А.Макаренко писав, що краще мати в колективі педагогів 5
слабких вихователів, об’єднаних, запалених однією думкою, одним
принципом і стилем, які працюють єдино, ніж десять хороших, які працюють
по-своєму, хто як хоче [15]. Не можна виховати колектив, якщо 15
педагогів будуть виховувати по-різному [1].

Про свою теорію виховання А.Макаренко писав: «…ніякий метод не може
бути виведений з уявлення про пару – учитель плюс учень, а може бути
виведений тільки з загального уявлення про організацію школи і
колективу» [1, с.212]. Саме тому, напевне, він з осудом ставився до
індивідуального підходу до учнів у школі, називаючи його гіпертрофією
індивідуального підходу [10; 8]. Мабуть, цим можна пояснити
безвідповідально-злочинне ставлення А.Макаренка як педагога до Чобота.
Проаналізуємо цей факт.

Вихованці ненавиділи дрібних власників, тобто селян, і тому називали їх
граками. У Чобота в Чугуєві жив брат, який мав наділ землі, і щоб
Радянська влада не відібрала її, попросив молодшого брата переїхати до
нього жити. Мовляв, наділ для одного великий, а для двох-трьох
нормальний.

Чобіт повідомив А.Макаренка про свої наміри накласти на себе руки в
разі, якщо Настя не поїде з ним. Керівник колонії не приділив достатньої
уваги хлопцеві, не запобіг тому, щоб цього не сталося [12]. Самогубство
Чобота хлопці сприйняли стримано, бо до нього ставилися як до грака
[12]. Лише Марія Кіндратівна підсумувала: «Погані ваші колоністи!
Товариш помер, а вони регочуть… » [12, с.364].

Таким чином, основними положеннями теорії А.Макаренка про колектив є
такі:

— теорія і методика створення колективу;

— визначення колективу як об’єднання;

— ознаки колективу (частина суспільства, його зв’язок з іншими
колективами, сумісна діяльність членів колективу, наявність стосунків
взаємної відповідальності, тобто ділових відносин);

— етапи (стадії) розвитку колективу;

— класифікація колективів і зв’язок первинних колективів у вторинному;

— громадська думка колективу;

— позитивні традиції [1];

— гра [1; 16; 10; 5];

— захоплюючі перспективи розвитку колективу [15];

— мажор (бадьорий, життєрадісний тон) [15];

— атмосфера довір’я;

— самостійність та ініціатива колективу;

— висока вимогливість, використання методу «вибуху»: подив [16],
виключення з колективу Іванова за крадіжку [15], окремих його членів як
умова самозахисту, висадження у Ялті з корабля Сопіна за бійку [10].
Взагалі за вісім років А.Макаренко вигнав 10 вихованців [1; 16].

Ці теоретичні положення про колектив були розроблені і апробовані
А.Макаренком у закритій системі – колонії і комуні для неповнолітніх
правопорушників. Проте ці дещо демократичні вимоги до виховання юного
покоління протирічили інтересам тоталітарного режиму Радянського Союзу.
Тому А.Макаренко був звільнений від керівництва колонією.

У додатках «Проблеми шкільного радянського виховання» А.Макаренко
занотував, що кожна особистість має право добровільно перебувати в
колективі. А колектив, коли вона знаходиться в ньому, вимагає
безперечного підкорення [4]. При цьому член колективу не має права
вирішувати особисті питання без згоди і дозволу колективу. Так, коли
Мишу Пекера піонерський палац мав відрядити до Мурманська, збори
заборонили йому виїзд [1].

У роботі «Проблеми шкільного радянського виховання», зокрема у першій
лекції «Методи виховання», автор писав, що його вважають фахівцем з
роботи з безпритульними. Проте, як заперечував А.Макаренко, він працював
32 роки, з них 16 років у школі. Тому педагог відзначав, що його
практичні висновки можуть бути віднесені не лише до безпритульних важких
дітей, а і до кожного дитячого колективу [15].

У цій же роботі він зазначав, що якби йому дали школу, то першим
завданням було б створення єдиного шкільного колективу.

У березні 1938 року А.Макаренко звернувся до відділу освіти
Ростокінського району м. Москви щодо призначення його на посаду
директора школи. Проте ця мрія великого педагога не здійснилась.

2. 2. Бачення колективу В.Сухомлинським.

`

інтереси, і немає універсального колективу, який забезпечив би умови для
їх задоволення, тому позитивом є те, що духовне життя кожного вихованця
проходить у кількох колективах, зокрема і в школі, і за місцем
проживання [23].

Значну увагу В.Сухомлинський приділяв залученню дітей до суспільно
корисної праці. Він вважав, що виховання дитячого колективу – це, за
сутністю, пошуки радості праці для вихованців [22].

Колектив створюється поступово, і, як вважав В.Сухомлинський, є наївним
твердження про те, що головне, на чому тримається колектив, –
вимогливість і система організаційних залежностей. Вимогливість і
відповідальність, підкорення і керівництво – важливі основи, проте вони
не є головними.

За В.Сухомлинським, у кожному класі, починаючи з 4-го, повинні
призначатися помічники вчителя – для обліку виконання домашніх завдань,
відповідальний за господарство класу, обліковець суспільно корисної
праці, відповідальний за здоров`я (проведення учнями ранкової
гігієнічної гімнастики тощо) та інші [27]. Проте було б помилковим
думати, що достатньо обрати керівників, розподілити між ним обов`язки і
вважати, що учнівський колектив сформовано [27].

Колектив, на думку В.Сухомлинського, будується на основі спільності
кількох наріжних каменів: ідейної (1), інтелектуальної (2), емоційної
(3) та організаційної (4) спільності. При цьому «організаційна
спільність –вимогливість, підпорядкування, керівництво, управління,
система залежностей» формується під впливом єдності ідейної,
інтелектуальної та емоційної спільності. Тому В.Сухомлинський не радив
поспішати зі створенням тієї чи іншої організаційної структури –
керівництва і підкорення. Не варто думати, вважав він, що після того, як
у класі обрано керівний учнівський орган, розподілено обов`язки між його
членами, колектив почне повноцінно функціонувати [27].

Важливим положенням праць В.Сухомлинського є питання громадської думки
колективу. Педагог у розгляді умов, за яких колектив успішно виконує
функцію вихователя особистості, наголошував, що неприпустимо перед
колективом виставляти всі слабкості дитини, щоб учень не боявся
колективу. Разом із тим, неприпустимо поділяти колектив на актив чи
пасив (виділено В.Сухомлинським) [27]. Педагог розглядав колектив не як
щось абстрактне і безлике, а як сукупність особистостей, які мають
взаємний вплив одна на одну, перебуваючи на різних рівнях морального і
розумового розвитку, і кожна, будучи неповторною, впливає на інших, що
сприяє самовихованню [25].

Колектив має спонукати підлітка до активного виявлення духовних сил, до
активної творчої діяльності. «Учень завжди повинен відчувати, – писав
В.Сухомлинський, – що його розум і воля не пригнічується, не
ігнорується, а заохочується» [21, с.347].

В.Сухомлинський вважав, що у кожного є сильні і слабкі сторони, сердечні
рани і виразки в духовному житті, і дуже неприємно, коли про них
говорять на людях. Особливо це стосується важких підлітків. «Виставляти
перед очима колективу, – писав він, – дуже складна справа, яка вимагає
великого такту, чуйності, високої культури» [22, с.428]. Впливати на
особистість за допомогою колективу в таких випадках потрібно тонко і
непомітно, щоб особистість бачила сама себе.

Визначаючи питання, які можна обговорювати в колективі, В.Сухомлинський
наголошував, що недопустимо обговорювати в колективі поведінку учня,
коли вчинок підлітка чи юнака пов`язаний з ненормальностями в сім`ї
(антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, нерідний батько чи
мати), протестом учня проти грубості чи сваволі батьків чи когось з
дорослих, зокрема і педагогів, помилками педагогів, необ`єктивністю
оцінювання знань та тощо [27].

Радість і доброта колективних відносин, вважав В.Сухомлинський,
утверджує великодушність. Коли колектив проявляє душевну щедрість,
ніжність, чуйність, особистість почуває себе неповторною квіткою у
вінку, а не прутиком у вінику [22].

Праця «Сто порад вчителеві» містить такі ідеї В.Сухомлинського:

— одним із наріжних каменів дитячого колективу є інтелектуальна
спільність його членів, конкретні інтереси в галузі пізнання;

— особистість і колектив – це дві сторони однієї медалі. Без виховання
особистості не може бути й мови про колектив як виховну силу, а
виховання особистості немислиме без самовиховання;

— необхідність гармонійної єдності колективу і особистості [27].

У працях В.Сухомлинського порушено питання про різноманітність
колективів. Педагог вважав, що виховна сила колективу розкривається лише
тоді, коли член колективу бере участь у декількох об’єднаннях. Без
різноманітності колективів, до яких належить особистість, неможлива
активність вихованців. Якщо життя вихованця замикається в межах одного
первинного колективу, він «видихається» [27].

Вагомою у педагогічній спадщині В.Сухомлинського є думка про багатство і
різноманітність відносин у колективі. А.Макаренко стверджував, що між
класними колективами існують різні відносини: інтелектуальні,
ідейно-виховні, навчально-трудові, самодіяльно-творчі та ігрові [22].
Саме ці ідеї А.Макаренка продовжено і поглиблено В.Сухомлинським. У
роботі «Сто порад вчителеві» він підкреслює, що вимога колективу до
особистості одночасно повинна бути і турботою, і захистом [27].
В.Сухомлинський значну увагу приділяв тому, щоб члени колективу
проявляли співчуття, милосердя, радість у стосунках.

У праці «Народження громадянина» В.Сухомлинський висловлює таку ідею:
учні повинні періодично відпочивати від колективу. Тому в період канікул
підліток має побути наодинці. З цього приводу він радив батькам, щоб
вони знаходили своїм дітям захопливу роботу.

Щодо загальношкільного колективу, то «шкільний колектив, – писав
В.Сухомлинський, – складна духовна, трудова, організаційна спільність
особистостей, які стоять на різних ступенях ідейного, інтелектуального,
морального, естетичного, громадського розвитку, при цьому кожна
особистість завжди перебуває у внутрішньому русі» [24, с.165]. Умовою
існування і розвитку шкільного колективу є ідейне, інтелектуальне,
естетичне багатство стосунків з іншими колективами. При цьому виховна
сила колективу значною мірою залежить від багатства і різноманітності
стосунків між особистостями, тобто вихованцями різного віку, які
перебувають на різних ступенях розвитку. Це ідейно-виховні,
інтелектуальні, навчально-трудові, самодіяльно-творчі та ігрові
стосунки. У процесі цієї діяльності старші передають свої ідейні
переконання, знання, трудовий досвід і творчі вміння. І чим більше дає
колектив особистості, тим більше морально виправданим є його втручання в
її життя і діяльність. Багатство цих стосунків визначає вимогливість до
особистості.

У праці «Павлиська середня школа» В.Сухомлинський відзначав, що умовою
виховання шкільного колективу є традиції: свято першого та останнього
дзвоника, щорічні зустрічі з випускниками минулих років, свято матері,
свято дівчат, весняні свята – свято пісні, свято квітів, свято птахів,
низка трудових традицій, – зокрема і тиждень саду, день першого снопа,
свято першого хліба, літня косовиця та інші [23].

Розглядалася В.Сухомлинським і проблема «учитель і дитячий колектив».
В.Сухомлинський вважав, що без розумного педагога не може бути дитячого
колективу. Мудрість педагога-вихователя полягає в тому, щоб він уникав
дріб`язкової опіки, щоб в ньому діти не бачили повелителя [27].
«Виховна сила колективу, – писав він, – виявляється саме тоді, коли до
цієї сили вдаються не на кожному кроці. Безпосередній вплив вихователя
на душу вихованця так само необхідний і важливий елемент виховання, як і
виховна сила колективу» [22, с.622]. Крім того, В.Сухомлинський
наголошував, що вчителеві, вихователеві необхідно досконало володіти
«парною педагогікою» [22]. Загальношкільний колектив, на його думку,
можливий лише за умови єдності учнівського і педагогічного колективів
[22, с.405].

Висновки.

Аналізуючи особливості історичних епох періоду творчої педагогічної
діяльності А.Макаренка і В.Сухомлинського, можна зробити певні
висновки. Щодо педагогічних поглядів і діяльності А.Макаренка визначаємо
таке:

1. Російська імперія розпалася на початку ХХ століття, втративши свою
найбільшу споконвічну колонію – Україну. Це зрозуміло тогочасне
більшовицьке керівництво Радянського Союзу.

2. Україна в перші роки після жовтневого перевороту в Росії стала
суверенною державою. З метою її приєднання до нової імперії у Харкові
було створено маріонетковий уряд України. На окупованій території,
спершу Слобожанщини, а потім, після окупації російськими військами, –
Києва, велася жорстока розправа з місцевим населенням, зокрема і з
селянами, які, будучи дрібними власниками, не поділяли більшовицьких
поглядів на створення комуністичних відносин, коли все має бути
спільним.

3. Більшовицька Всеросійська Надзвичайна комісія (ВНК), здійснюючи плани
колонізації України, під вивіскою диктатури пролетаріату вела жорстоку
боротьбу за укріплення влади із волелюбною частиною народу. Адже, як
відомо, всі колоніальні держави, щоб закріпити свою владу над
поневоленим народом, насамперед знищували волелюбну його частину.

4. А.Макаренко був працівником ВНК, і розквіт його таланту як педагога,
теоретика і практика у створенні дитячих колективів припадає саме на цей
період. Про те, що він певною мірою сповідував тогочасну більшовицьку
ідеологію, свідчать такі факти: вихованці колонії і комуни ставилися до
селян з презирством, називаючи їх граками. Таке ж ставлення було й до
членів колективу, психологія яких була близька до селянської.

5. Педагогічні погляди А.Макаренка певною мірою віддзеркалювали
тогочасну обстановку у жорстокому суспільстві, про що свідчить
використання ним методу «вибуху». Разом з тим це метод виправної
структури.

6. Особливістю поглядів А.Макаренка на колектив є таке його бачення. Він
розглядав колектив, як 500 горошин-вихованців, і дійти до кожного він не
в змозі [15], тому здійснював вплив на особистість кожного за допомогою
колективу на чолі з командиром [16, с.236], надаючи йому особливий
статус.

7. Педагогічні погляди А.Макаренка на той час були досить демократичними
і вони протирічили репресивному колоніальному режимові. Тому цей багатий
досвід було ліквідовано. Розповіді вихованців А.Макаренка свідчать, що
його наступник був присланий для того, щоб витравити зі свідомості
неповнолітніх правопорушників демократичні ідеї.

Педагогічний досвід А.Макаренка було ліквідовано, а колонії
неповнолітніх правопорушників, які були підпорядковані НКВС, одного з
тогочасних репресивних відомств, перетворилися у звичайні в`язниці, які
для підлітків і юнаків стали «школами виховання злочинців».

8. В умовах суверенної України педагогічний досвід А.Макаренка потрібно
було б запровадити у виправних колоніях для неповнолітніх
правопорушників. І оскільки МВС України не властиві педагогічні функції,
то ці структури потрібно було б перепідпорядкувати Міністерству освіти і
науки України.

9. У зв`язку з наявністю «дідівщини» в окремих частинах Збройних Сил
України, педагогічний досвід А.Макаренка можна використати в армії.

10. Особливе місце повинен зайняти досвід А.Макаренка у створенні
різновікових колективів в роботі шкіл-інтернатів та СПТУ, а окремі його
положення – у ДНЗ, ЗНЗ та ВНЗ.

Щодо праць і діяльності В.Сухомлинського можемо зробити такі висновки:

1. В.Сухомлинський жив у період колективізації, розкуркулювання,
голодомору 1932-1933 років, сталінських репресій 1937 і 1947 років. Він
пройшов школу комсомолу, був учасником Великої Вітчизняної війни.
Великий вплив на його свідомість і педагогічні погляди мала хрущовська
«відлига». Фактично це значною мірою сприяло виникненню у нього сумніву
щодо правильності комуністичної ідеології.

2. В.Сухомлинський – провідник ідей комуністичного виховання. Він все
життя присвятив школі; його педагогічні погляди на виховання, зокрема на
створення колективу, більш демократичні і гуманні, ніж погляди
А.Макаренка.

3. В.Сухомлинський відійшов від жорстких підходів до створення дитячого
колективу.

4. За В.Сухомлинським, умовою гармонійного розвитку особистості є
перебування у різноманітних колективах [27], що протирічить теорії
А.Макаренка. Останній виступав проти того, щоб учнів шкільного колективу
«розтягували» інші заклади до своїх колективів [15].

5. В.Сухомлинський був ближчим до дітей, ніж А.Макаренко. Це
підтверджують погляди А.Макаренка про 500 горошин. З цього приводу
В.Сухомлинський писав: «Щоб керувати колективом і правильно спрямувати
його діяльність, керівник школи і всі вихователі повинні добре знати
психічні, духовні, інтелектуальні особливості кожної дитини» [22,
с.407].

6. В.Сухомлинський певною мірою пропагував так звану «парну
педагогіку», за що його досить жорстко критикували.

7. У колишньому Радянському Союзі теорія В. Леніна вважалася вічною і
незмінною. Так, напевне, в АПН СРСР дивилися і на теоретичні основи
А.Макаренка. І коли на одній з науково-практичних конференцій
В.Сухомлинський проміж іншим висловив деякий сумнів у потребі дублювання
А.Макаренка, то зазнав значних утисків тодішньої влади. Його відстояли
педагоги Кіровоградщини.

8. Своїми поглядами на створення колективу В.Сухомлинський значно
випередив тогочасну АПН СРСР і тому зазнав утисків від неї.

9. Теорія колективу В.Сухомлинського створена для ЗНЗ, проте окремі її
елементи можна використовувати у практиці роботи ДНЗ, ВНЗ, армії тощо.

У цілому, якщо порівнювати теорію колективу А.Макаренка і
В.Сухомлинського, то, за висловом останнього, вони обидва «віддали своє
серце дітям», перший – неповнолітнім правопорушникам, а другий –
школярам.

Підходи до формування колективу А.Макаренка є відбитком його епохи,
тобто вони більш жорсткі (згадаймо метод «вибуху», а інколи – і
жорстокі, якщо згадати загибель Чобота). У В.Сухомлинського підходи до
створення колективу і ставлення до дитини – більш гуманні, оптимальні.
Інколи вони висловлювали на діаметрально протилежні позиції. Так
А.Макаренко вважав, що дитину потрібно «не ліпити, а кувати» [20], а
В.Сухомлинський стояв на позиції творення дитини як особистості.
А.Макаренко недооцінював вивчення і врахування психофізіолочних
особливостей дитини, і тому на вимогу часу був проти педології [8; 19].
А.Макаренко – педагог закритого навчально-виховного закладу ( колонії і
комуни ), а В.Сухомлинський – відкритого навчально-виховного закладу –
школи.

Список використаної літератури

1. Макаренко А.С. Деякі висновки з мого педагогічного досвіду //
А.С.Макаренко. Твори в семи томах. – Т. 5. – К.: Рад. шк., 1954.

2. Макаренко А.С. Діти в країні соціалізму // А.С.Макаренко. Твори в
семи томах. Т. 7. – К.: Рад. шк., 1955.

3. Макаренко А.С. Доповідь у педагогічному училищі // А.С.Макаренко.
Твори в семи томах. – Т. 7. – К.: Рад. шк., 1955.

4. Макаренко А.С. Досвід методики роботи дитячої трудової колонії //
А.С.Макаренко. Твори в семи томах. – Т. 5. – К.: Рад. шк., 1954.

5. Макаренко А.С. З досвіду роботи // А.С.Макаренко. Твори в семи томах.
– Т.5. – К.: Рад. шк., 1954.

6. Макаренко А.С. Комуністичне виховання і поведінка // А.С.Макаренко.
Твори в семи томах. – Т. 5. – К.: Рад. шк., 1954.

7. Макаренко А.С. Марш 30 року. Повість // А.С.Макаренко. Твори в семи
томах. – Т. 2. – К.: Рад. шк., 1954.

8. Макаренко А.С. Мета виховання // А.С.Макаренко. Твори в семи томах. –
Т. 5. – К.: Рад. шк., 1954.

9. Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу //
А.С.Макаренко. Твори в семи томах. – Т .5. – К.: Рад. шк., 1954. – С.
9-93.

10. Макаренко А.С. Мої педагогічні погляди // А.С.Макаренко. Твори в
семи томах. – Т.5. – К.: Рад. шк., 1954.

11. Макаренко А.С. На все життя // А.С.Макаренко. Твори в семи томах. –
Т.3. – К.: Рад. шк., 1954.

12. Макаренко А.С. Педагогічна поема // А.С.Макаренко. Твори в семи
томах. – Т. 1. – К.: Рад. шк., 1953. – С. 11-618.

13. Макаренко А. С. Подія в поході // А.С.Макаренко. Твори в семи томах.
– Т. 7. – К.: Рад. шк., 1955.

Похожие записи