Реферат на тему:
Теоретичні засади інноваційності регіональної системи управління освітою
Нові соціально-економічні та політичні умови життєдіяльності
українського суспільства висувають нові вимоги до управління освітою, що
зумовлює необхідність впровадження в зміст і характер цієї діяльності
інновацій, які дали б змогу привести у відповідність систему, яка
управляє, із системою, на яку це управління спрямовується, надати
останній більшої гнучкості та життєспроможності, співвіднести її з
трансформаціями та модернізаціями, що мають місце в сучасному
українському суспільстві загалом та особливостями окремих регіонів.
Розширення прав освітніх закладів, перехід до самостійного фінансування,
розвиток самоврядування породжують нові функції регіональних органів
управління, тоді як деякі традиційні втрачають свою значущість. На цей
процес також справляє значний вплив конкуренція між навчальними
закладами, ринок освітніх послуг, науково-методичні заходи. Тому цілком
правомірно твердити, що регіональні органи управління не можуть сьогодні
обмежувати свою діяльність лише турботою про створення умов для
успішного функціонування системи освіти. Перед ними постає завдання
забезпечення її подальшого розвитку – створення системи відносин, які
спонукали б освітні заклади підвищувати ефективність своєї діяльності,
надавати можливості для вибору та впровадження інновацій.
Проблеми управління освітою, зокрема на регіональному рівні, набули
висвітлення в працях М.Артюхова, Л.Даниленко, М.Набока, Г.Оглобіної,
С.Репіна, Б.Черник та ін. Дослідники фокусують увагу на особливостях
функціонування регіональної системи освіти, її проблемах і способах
вирішення окремих з них, наголошують на необхідності перегляду
традиційних методів реалізації цього процесу та впровадження в зміст і
характер управлінської діяльності інновацій як передумови її
оптимізації, переведення на рівень сучасних вимог.
До основних функцій регіонального органу управління освітою належать:
– здійснення загальнодержавної програми розвитку освіти, реалізація
стандартів і принципу вільного функціонування системи на рівні державних
нормативів;
– формування регіональної політики в галузі освіти й надання допомоги
місцевим органам самоврядування з метою створення умов для
якнайповнішого задоволення запитів громадян;
– організація посередницьких послуг із створення умов для ефективної
освітньо-виховної діяльності закладів освіти;
– забезпечення прав, охорони здоров’я та соціального захисту тих, хто
навчається;
– організація підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації
педагогічних кадрів;
– збереження і розвиток матеріально-технічної бази, пряме фінансування
освітніх закладів;
– контроль за використанням законодавства України в галузі освіти,
державних стандартів, бюджетної і фінансової дисципліни освітніх
закладів обласного підпорядкування;
– розвиток співробітництва в галузі освіти загальнодержавних,
регіональних органів, громадськості, засобів масової інформації [1].
Кожна з означених функцій має розглядатися як підґрунтя для розробки
програми її реалізації і конкретна сфера діяльності. Закладені в
програмі конкретизація термінів, уточнення посадових обов’язків з
визначенням відповідальних за виконання тих чи інших заходів мають
набувати втілення в колективних та індивідуальних планах суб’єктів
управління. За своїм змістом (або цільовим призначенням) всі функції
регіональних органів освіти в процесі реалізації повинні акумулювати
різні аспекти управлінської діяльності: організаційно-управлінські
(технологічні), економічні, соціальні, педагогічні, психологічні.
При оцінці діючих і виборі базових варіантів структур управління освітою
в регіоні слід брати до уваги, що сучасна організаційна структура являє
собою певну сукупність державно-громадських органів, організацій,
окремих осіб із встановленими між ними управлінськими зв’язками,
відносинами, закріпленими функціями, правами, відповідальністю. Її
основне призначення – сприяти ефективній реалізації функцій управління
освітою, найбільш повному задоволенню освітніх потреб населення,
педагогів, батьків, учнів. Загальний потенціал такої структури
визначається можливістю гнучко й ефективно впливати на систему освіти
відповідно до її цілей і завдань розвитку [3].
Регіональні органи управління освітою підпорядковуються загальним
законам України й водночас мають відносну самостійність і можуть
модифікуватися залежно від умов функціонування. І такі зміни в умовах
переходу до ринкових відносин, безпрецедентного знищення існуючих ще
стереотипів управлінського мислення набувають прогресуючої тенденції.
Щоб регіональні органи могли повною мірою реалізовувати самоуправління,
самостійно вибудовувати свою управлінську систему, їхні представники
мають оволодіти сучасними технологіями оцінки діючої структури й обрати
найбільш доцільний варіант [2]. Параметрами такого оцінювання можуть
бути:
– склад і зміст функцій управління, їх розподіл між органами управління;
– склад і кількість органів управління;
– рівень централізації функцій управління і прийняття управлінських
рішень, кількість рівнів управління, розвиненість горизонтальних
зв’язків управління освітою;
– номенклатура управлінських рішень та їхня трудомісткість, кількість
різних категорій працівників освіти та їхній кваліфікаційний склад;
gdBgN
кількість підрозділів (чи працівників), підпорядкованих одному
керівникові, зміст і обсяг діяльності працівників освіти, рівень і
співвідношення їхньої заробітної плати, форм соціального захисту,
матеріального й морального заохочення; рівень автоматизації функцій
управління.
Вивчення діючих структур за названими параметрами вимагає використання
різноманітних методик (експертиз, екстраполяції, моделювання, „мозкового
штурму”, опитування, анкетування тощо та інформаційних показників.
На практиці можливо використовувати три базових варіанти побудови
структури відділів управління освітою на регіональному рівні. Кожний з
них ґрунтується на традиційному способі, функціональному та змішаному.
Традиційний спосіб побудови елементів структури передбачає виділення в
апараті управління структурних одиниць, які забезпечують умови для
ефективної діяльності загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних
закладів, альтернативних форм освіти. До обов’язків відповідальних
фахівців входить діяльність з одночасного виконання всього комплексу
управлінських функцій. Це гарантує цілісність процесу управління при
одноосібній відповідальності. Проте такий спосіб вимагає від кожного
організатора освіти найвищого рівня компетентності. До того ж він
утруднює взаємозаміну працівників та їхнє професійне зростання.
В основу функціонального способу покладено призначення фахівців, які
реалізують окремі, найбільш пріоритетні функції управління освітою
(діагностику, прогнозування діяльності закладів освіти, їхню атестацію,
акредитацію, ліцензування, розвиток творчого пошуку тощо). Впровадження
цих функцій вносить в освітню систему чіткість, новизну, полегшує
взаємозамінність фахівців. Однак передбачає збільшення кількості
працівників і як наслідок – обов’язкову координацію дій, щоб забезпечити
цілісність системи управління.
Найбільш вдалою, на наш погляд, є змішана структура управління освітою.
Цей варіант передбачає використання схарактеризованих вище позитивів
традиційного та функціонального способів з одночасним нівелюванням їхніх
недоліків. Тут посилюються можливості освоєння нових педагогічних
технологій, розвитку освітніх систем з урахуванням суспільних
трансформацій, переходу до ринкових відносин. Такий варіант найбільшою
мірою відповідає вимогам системно-цільового підходу до управління
освітою, але й вимагає значних економічних витрат.
Щоб забезпечити режим розвитку діючих структур управління необхідно
застосовувати різні методи проектування, з-поміж яких особливе місце
посідають нормативно-аналітичний метод і метод аналогій. Перший з
названих методів передбачає вибір нового варіанту управляючої системи з
урахуванням результатів аналізу і застосування цілого комплексу
нормативів (про зміст функцій управління освітою, кількість ступенів
управління, типів структур, порядку підпорядкованості та ін.). Метод
аналогій передбачає такі форми управління освітою, які дають більший
ефект в умовах переходу до ринку (створення фондів розвитку освіти,
різноманітних комерційних структур тощо).
Обидва ці методи спираються на принципи комплексності (взаємозв’язку
структур з розвитком усіх елементів управління освітою); відповідності
рівнів розвитку системи освіти та управління; пріоритету обсягу
управління і його функцією перед організаційними структурами;
взаємозв’язку всіх органів управління по вертикалі та горизонталі;
поєднання загального (лінейного) й функціонального керівництва;
збалансованості обов’язків, прав і відповідальності працівників;
поєднання розподілу й кооперації управлінської праці; варіативності і
гнучкості структур.
Безумовно, оновлення управління освітою, впровадження в цей процес
інновацій передбачає врахування умов конкретного регіону, які зумовлюють
певну управлінську специфіку.
Висновки. Вдосконалення управління освітою на регіональному рівні –
актуальна проблема, яка потребує уваги фахівців, визначення провідних
напрямів реалізації цього процесу. Позитивних результатів тут можна
досягти завдяки розширенню функцій органів управління, зокрема за
рахунок внесення певних змін в їхню організаційну структуру, вибору
адекватної конкретним умовам побудови її елементів.
Найбільш прийнятним у цьому контексті, на нашу думку, є змішана
структура управління освітою, яка передбачає поєднання таких передумов,
як: забезпечення ефективної діяльності загальноосвітніх шкіл, дошкільних
і позашкільних закладів, альтернативних форм освіти на засадах виконання
відповідальними фахівцями всього комплексу управлінських функцій, що
гарантує цілісність процесу управління при одноосібній відповідальності
(традиційний варіант) та реалізації окремих, найбільш пріоритетних
функцій управління освітою, що вносить в освітню систему чіткість,
новизну, полегшує взаємозамінність фахівців (функціональний варіант). Це
сприяє розвитку освітніх систем з урахуванням суспільних трансформацій,
переходу до ринкових відносин.
Кожний керівник надає інноваціям свій „образ”, що потребує вивчення
наявного в регіонах творчого доробку в цьому плані з метою виявлення
можливих потенцій подальшого вдосконалення регіональної системи
управління освітою.
Література:
Даниленко Л. Менеджмент інновацій в освіті. – К.: Шкільний світ, 2007. –
120 с.
Лагутін В. Регіоналізація вищої освіти в Україні: проблеми і
суперечності // Вища школа. – 2001. – № 1. – С.18-25.
Черник Б.П. Об особенностях управления региональными системами общего
образования // Философия образования. – 2003. – № 8. – С.95-108.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
