Реферат на тему:
Технології соціальної діагностики в процесі соціально-педагогічної
діяльності. Технології управління в соціально-педагогічній діяльності
План
Зміст і характеристика соціально-педагогічної діагностики.
Загальні принципи діагностики в соціально-педагогічній практиці.
Рівні соціальної діагностики.
Методи соціально-педагогічної діагностики.
Сутність управління в соціально-педагогічній роботі.
Характеристика основних методів управління.
Методика колективного вирішення проблем в соціально-педагогічному
управлінні: основні етапи і їх характеристика.
Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології
соціально-педагогічної діяльності. Термін ”соціальна діагностика” набув
широкого застосування починаючи з 20-30-х років ХХ століття. Під
соціальною діагностикою розуміють точне з’ясування причинно-наслідкових
зв’язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування
клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає
збір інформації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз
цієї інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна
оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична
соціальна діагностика використовується в найрізноманітніших сферах життя
людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне
із з’ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких
найчастіше лежать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити:
біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні і т.д.);
матеріальні (одяг, їжа, житло і т.д.);
соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні і т.д.);
духовні (моральні, естетичні, релігійні).
Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.
Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний
російський учений В.І.Вернадський:
– аналіз проблеми повинен бути детальним;
– в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне;
– будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у
взаємозв’язку з іншими явищами;
– під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання
“чому”?
– уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою;
– під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового
пізнання;
– усі дослідження повинні бути пов’язані із реаліями життя;
– в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і
ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.
Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики
є:
1) виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей
розвитку і поведінки клієнта;
2) визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний
і якісний показник;
3) проведення детального описування особливостей клієнта (у разі
необхідності);
4) рангування специфічних властивостей клієнта.
Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути
дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики,
соціальний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.
Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і
соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної
діагностики враховуються дві основні групи факторів:
1) соціальні (зовнішні);
2) біологічні (внутрішні).
Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:
– суспільства в цілому (з метою з’ясування загальних тенденцій у
розвитку того чи іншого явища);
– соціальної групи (класу, народності, колективу) чи територіальної
спільноти;
– особистісному.
У ході встановлення соціального діагнозу соціальний педагог повинен
керуватися наступними принципами:
1) конфіденційності;
2) наукової обґрунтованості;
3) об’єктивності;
4) ефективності;
5) корисності (відомий під назвою “Не нашкодь!”).
Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:
– знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що
підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних показників
чи критеріїв;
– вимірювання та аналіз показників;
– формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.
Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група
методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам:
1) валідність;
2) надійність;
3) однозначність;
4) точність;
5) простота у використанні;
6) доступність.
Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:
1) суспільні: інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження;
інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія;
2) індивідуальні: спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка;
моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.
Важливим видом соціально-педагогічної діяльності є менеджмент соціальної
сфери. Управління в соціально-педагогічній діяльності являє собою
систематичний і цілеспрямований вплив на соціальну систему з метою
вдосконалення і підвищення ефективності її функціонування.
Система соціального управління включає наступні складові:
А) механізм управління – цілі, засоби, методи, функції, принципи;
Б) структуру управління – кадри, техніку управління, організацію;
В) процес управління – органи управління, технологію, матеріальне
забезпечення органів управління;
Г) раціоналізацію системи управління – впровадження досягнень науки в
управління, оновлення кадрів, вдосконалення господарської системи
управління.
Функції соціального управління:
1) загальні, властиві будь-якому суб’єкту управління (планування,
організація, координація, контроль, регулювання, облік, аналіз);
2) спеціальні, властиві відповідній посадовій особі (керівнику установи,
керівнику відділу, спеціалісту).
Технологія управління включає сукупність процесів (етапів):
– формулювання соціальної політики і рангування її у вигляді оперативних
цілей;
– розробка програми (процес прийняття рішення) і керівництво її
реалізацією;
– організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими
ресурсами;
– керівництво діями з налагодження взаємодії між різними спеціалістами
чи організаціями;
– організація і контроль за роботою кадрів;
– виконання представницьких функцій і зв’язок з громадськістю;
– освіта, навчання і виховання;
– оцінка і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності
діяльності.
Одним із найважливіших етапів технології соціального управління є процес
прийняття рішення. Найчастіше це відбувається шляхом (методом)
“мозкового штурму”. Метод “мозкового штурму” передбачає використання
таких правил:
– правильно обрати місце проведення і його обладнання;
– підібрати групи учасників (не більше 10-12 чоловік);
– ознайомити учасників з правилами: на критикувати, висловлювати якомога
більше ідей;
– потурбуватись про розміщення учасників (за столом у формі U або V);
– звертати увагу на правильність формулювання проблем;
– не вмішуватись у дискусію;
– знати методику проведення групового заняття;
– раціонально використовувати час.
Важливо виділити наступні етапи проведення “мозкового штурму”:
1) характеристика проблеми, яка підлягає аналізу;
2) виявлення максимально можливої кількості її розв’язання;
3) вибір найбільш раціональних ідей для подальшого впровадження;
4) розробка альтернативних розв’язків проблеми.
У технологіях соціального управління використовуються такі методи
(способи впливу на учасників управлінського процесу), як:
загальнонаукові та конкретнонаукові методи пізнання, специфічні методи
збору, аналізу та узагальнення інформації про взаємодію інтересів
суб’єкта і об’єкта управління. Ці методи включають спеціалізовані методи
анкетування, інтерв’ю, аналізу статистичних даних, одержання експертних
оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур управління,
управлінських груп і соціальної зумовленості їх дій. Усі ці методи
об’єднуються у групи:
1) організаційні (інструктаж, нормування, розпорядчі акти);
2) спеціальні (наради, конференції);
3) соціально-психологічні (формування суспільної свідомості, моральне
стимулювання, вплив на основі традицій, створення відповідного
морального клімату, методи соціологічних досліджень);
4) економічні (матеріальне стимулювання, економічне планування).
Якщо в якості критерію взяти функцію, яку виконують самі способи впливу,
то методи соціального управління поділяються на:
А) методи регламентації ( розробки і застосування положень, посадових
інструкцій і інших документів, які регулюють діяльність членів
колективу): регламентація, орієнтація, організація, інструментація і т.
ін. При створенні регламентів необхідно дотримуватись ряду технологічних
прийомів:
– нормування необхідно поєднувати із стимуляцією (моральною і
матеріальною) і ефективними санкціями за порушення певних норм;
– норми повинні відображати останні досягнення науки і прогресивний
досвід;
– норми не повинні бути надмірно жорсткими або надто вільними;
– регламенти не повинні бути надто детальними, щоб не пригнічувати
ініціативи виконавців;
– нормативи необхідно розробляти адресно з метою досягнення особистої
відповідальності;
б) розпорядчі (адміністративні) методи, які використовуються для
корекції системи і оперативного уточнення завдань управління, для
вдосконалення організації і спрямовані на розв’язання конкретних
завдань.
Технологія використання цієї групи методів включає такі заходи:
– чітке визначення цілей і завдань;
– підбір виконавців на основі їх особистісних якостей, потенціалу;
– передача завдань, розподіл повноважень;
– забезпечення виконавців засобами, створення для них оптимальних умов
для виконання завдання;
– створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних
стосунків та взаємної зацікавленості в результатах роботи;
– узгодження та координація окремих видів роботи;
– забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості усіх членів
організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і
розпоряджень;
в) процедурні методи, які розглядаються в плані основних етапів
організаційної діяльності.
Особливу групу методів в технологіях соціального управління становлять
методи вирішення конфліктів. Усі вони поділяються на дві групи: методи
прямого і методи непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів.
До методів прямого вирішення конфліктів відносяться:
– педагогічний (метод переконання);
– адміністративний (супроводжується покаранням, переведенням чи
виключенням конфліктуючого із колективу).
До методів непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів відносяться
методи:
Виходу почуттів: якщо людині надається можливість висловити свої
негативні почуття без перешкод, то вони поступово зміняться на
позитивні.
Емоційного заміщення: головне – дати людині можливість відчувати себе
справді скривдженою, підмітити її позитивні якості і висловити думку, що
людина з такими якостями і конфлікт – несумісні.
Авторитетного третього: хороша думка про особи конфліктуючих передається
через третю (авторитетну для обох сторін) особу.
Оголення агресії: учасникам конфлікту дають можливість відкрито
виступити один проти одного при третій, нейтральній стороні.
Вимушеного вислуховування: учасники конфлікту повторюють думку опонента,
оскільки дуже часто конфлікт виникає від “глухоти” опонентів.
Зміни позицій: опоненти міняються ролями і таким чином пробують знайти
вихід із ситуації.
Технічний (розширення духовного горизонту без відома учасників конфлікту
): конфлікт записується на магнітофон. Обов’язкова умова – аналіз запису
суперечки з формулюванням висновку.
Література:
Антология социальной работы. В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. – М.: Сварогь –
НВФ СПТ, 1995.Гаврилова К.В. Воспитание человечности. – Минск, 1985.
Гребенников И.В. Основы семейной жизни. – М., 1991.
Гурски С. Внимание, родители: наркомания. – М., 1989.
Азаров Ю.П. Семейная педагогика. –М., 1989.
Актуальные проблемы социального воспитания. Научн.-метод. бюллетень
(Спец. выпуск к международному семинару) №6. –М.: Запорожье: Госкомитет
СССР, 1990.
Педагогика: Учеб.пособие /Под ред. П.И.Пидкасистого. – М., 1995.
Педагогічна майстерність /Під ред. І.А.Зязюна. –К., 1997.
Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М., 1982.
Теория и методика социальной работы (в вопросах и ответах). Отв.ред.
А.М.Панов, Е.И.Холостова. – М., 1997. – 163с.
Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учеб.пособие. – М.:
Академический Проэкт, 2000.
Технології соціально-педагогічної роботи: Навч.посібник /за
заг.ред.проф. А.Й.Капської. – К., 2000.
Турчанинова Ю.И. Педагогическая техника и мастерство учителя. – М.,
1987.
Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб пособие для
студ.высш.учеб.заведений. – М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
