Реферат на тему:

Технології соціальної діагностики в процесі соціально-педагогічної
діяльності. Технології управління в соціально-педагогічній діяльності

План

Зміст і характеристика соціально-педагогічної діагностики.

Загальні принципи діагностики в соціально-педагогічній практиці.

Рівні соціальної діагностики.

Методи соціально-педагогічної діагностики.

Сутність управління в соціально-педагогічній роботі.

Характеристика основних методів управління.

Методика колективного вирішення проблем в соціально-педагогічному
управлінні: основні етапи і їх характеристика.

Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології
соціально-педагогічної діяльності. Термін ”соціальна діагностика” набув
широкого застосування починаючи з 20-30-х років ХХ століття. Під
соціальною діагностикою розуміють точне з’ясування причинно-наслідкових
зв’язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування
клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає
збір інформації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз
цієї інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна
оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична
соціальна діагностика використовується в найрізноманітніших сферах життя
людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне
із з’ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких
найчастіше лежать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити:

біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні і т.д.);

матеріальні (одяг, їжа, житло і т.д.);

соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні і т.д.);

духовні (моральні, естетичні, релігійні).

Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.

Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний
російський учений В.І.Вернадський:

— аналіз проблеми повинен бути детальним;

— в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне;

— будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у
взаємозв’язку з іншими явищами;

— під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання
“чому”?

— уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою;

— під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового
пізнання;

— усі дослідження повинні бути пов’язані із реаліями життя;

— в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і
ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.

Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики
є:

1) виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей
розвитку і поведінки клієнта;

2) визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний
і якісний показник;

3) проведення детального описування особливостей клієнта (у разі
необхідності);

4) рангування специфічних властивостей клієнта.

Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути
дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики,
соціальний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.

Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і
соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної
діагностики враховуються дві основні групи факторів:

1) соціальні (зовнішні);

2) біологічні (внутрішні).

Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:

— суспільства в цілому (з метою з’ясування загальних тенденцій у
розвитку того чи іншого явища);

— соціальної групи (класу, народності, колективу) чи територіальної
спільноти;

— особистісному.

У ході встановлення соціального діагнозу соціальний педагог повинен
керуватися наступними принципами:

1) конфіденційності;

2) наукової обґрунтованості;

3) об’єктивності;

4) ефективності;

5) корисності (відомий під назвою “Не нашкодь!”).

Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:

— знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що
підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних показників
чи критеріїв;

— вимірювання та аналіз показників;

— формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.

Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група
методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам:

1) валідність;

2) надійність;

3) однозначність;

4) точність;

5) простота у використанні;

6) доступність.

Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:

1) суспільні: інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження;
інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія;

2) індивідуальні: спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка;
моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.

Важливим видом соціально-педагогічної діяльності є менеджмент соціальної
сфери. Управління в соціально-педагогічній діяльності являє собою
систематичний і цілеспрямований вплив на соціальну систему з метою
вдосконалення і підвищення ефективності її функціонування.

Система соціального управління включає наступні складові:

А) механізм управління – цілі, засоби, методи, функції, принципи;

Б) структуру управління – кадри, техніку управління, організацію;

В) процес управління – органи управління, технологію, матеріальне
забезпечення органів управління;

Г) раціоналізацію системи управління – впровадження досягнень науки в
управління, оновлення кадрів, вдосконалення господарської системи
управління.

Функції соціального управління:

1) загальні, властиві будь-якому суб’єкту управління (планування,
організація, координація, контроль, регулювання, облік, аналіз);

2) спеціальні, властиві відповідній посадовій особі (керівнику установи,
керівнику відділу, спеціалісту).

Технологія управління включає сукупність процесів (етапів):

— формулювання соціальної політики і рангування її у вигляді оперативних
цілей;

— розробка програми (процес прийняття рішення) і керівництво її
реалізацією;

— організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими
ресурсами;

— керівництво діями з налагодження взаємодії між різними спеціалістами
чи організаціями;

— організація і контроль за роботою кадрів;

— виконання представницьких функцій і зв’язок з громадськістю;

— освіта, навчання і виховання;

— оцінка і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності
діяльності.

Одним із найважливіших етапів технології соціального управління є процес
прийняття рішення. Найчастіше це відбувається шляхом (методом)
“мозкового штурму”. Метод “мозкового штурму” передбачає використання
таких правил:

— правильно обрати місце проведення і його обладнання;

— підібрати групи учасників (не більше 10-12 чоловік);

— ознайомити учасників з правилами: на критикувати, висловлювати якомога
більше ідей;

— потурбуватись про розміщення учасників (за столом у формі U або V);

— звертати увагу на правильність формулювання проблем;

— не вмішуватись у дискусію;

— знати методику проведення групового заняття;

— раціонально використовувати час.

Важливо виділити наступні етапи проведення “мозкового штурму”:

1) характеристика проблеми, яка підлягає аналізу;

2) виявлення максимально можливої кількості її розв’язання;

3) вибір найбільш раціональних ідей для подальшого впровадження;

4) розробка альтернативних розв’язків проблеми.

У технологіях соціального управління використовуються такі методи
(способи впливу на учасників управлінського процесу), як:
загальнонаукові та конкретнонаукові методи пізнання, специфічні методи
збору, аналізу та узагальнення інформації про взаємодію інтересів
суб’єкта і об’єкта управління. Ці методи включають спеціалізовані методи
анкетування, інтерв’ю, аналізу статистичних даних, одержання експертних
оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур управління,
управлінських груп і соціальної зумовленості їх дій. Усі ці методи
об’єднуються у групи:

1) організаційні (інструктаж, нормування, розпорядчі акти);

2) спеціальні (наради, конференції);

3) соціально-психологічні (формування суспільної свідомості, моральне
стимулювання, вплив на основі традицій, створення відповідного
морального клімату, методи соціологічних досліджень);

4) економічні (матеріальне стимулювання, економічне планування).

Якщо в якості критерію взяти функцію, яку виконують самі способи впливу,
то методи соціального управління поділяються на:

А) методи регламентації ( розробки і застосування положень, посадових
інструкцій і інших документів, які регулюють діяльність членів
колективу): регламентація, орієнтація, організація, інструментація і т.
ін. При створенні регламентів необхідно дотримуватись ряду технологічних
прийомів:

— нормування необхідно поєднувати із стимуляцією (моральною і
матеріальною) і ефективними санкціями за порушення певних норм;

— норми повинні відображати останні досягнення науки і прогресивний
досвід;

— норми не повинні бути надмірно жорсткими або надто вільними;

— регламенти не повинні бути надто детальними, щоб не пригнічувати
ініціативи виконавців;

— нормативи необхідно розробляти адресно з метою досягнення особистої
відповідальності;

б) розпорядчі (адміністративні) методи, які використовуються для
корекції системи і оперативного уточнення завдань управління, для
вдосконалення організації і спрямовані на розв’язання конкретних
завдань.

Технологія використання цієї групи методів включає такі заходи:

— чітке визначення цілей і завдань;

— підбір виконавців на основі їх особистісних якостей, потенціалу;

— передача завдань, розподіл повноважень;

— забезпечення виконавців засобами, створення для них оптимальних умов
для виконання завдання;

— створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних
стосунків та взаємної зацікавленості в результатах роботи;

— узгодження та координація окремих видів роботи;

— забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості усіх членів
організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і
розпоряджень;

в) процедурні методи, які розглядаються в плані основних етапів
організаційної діяльності.

Особливу групу методів в технологіях соціального управління становлять
методи вирішення конфліктів. Усі вони поділяються на дві групи: методи
прямого і методи непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів.

До методів прямого вирішення конфліктів відносяться:

— педагогічний (метод переконання);

— адміністративний (супроводжується покаранням, переведенням чи
виключенням конфліктуючого із колективу).

До методів непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів відносяться
методи:

Виходу почуттів: якщо людині надається можливість висловити свої
негативні почуття без перешкод, то вони поступово зміняться на
позитивні.

Емоційного заміщення: головне – дати людині можливість відчувати себе
справді скривдженою, підмітити її позитивні якості і висловити думку, що
людина з такими якостями і конфлікт – несумісні.

Авторитетного третього: хороша думка про особи конфліктуючих передається
через третю (авторитетну для обох сторін) особу.

Оголення агресії: учасникам конфлікту дають можливість відкрито
виступити один проти одного при третій, нейтральній стороні.

Вимушеного вислуховування: учасники конфлікту повторюють думку опонента,
оскільки дуже часто конфлікт виникає від “глухоти” опонентів.

Зміни позицій: опоненти міняються ролями і таким чином пробують знайти
вихід із ситуації.

Технічний (розширення духовного горизонту без відома учасників конфлікту
): конфлікт записується на магнітофон. Обов’язкова умова – аналіз запису
суперечки з формулюванням висновку.

Література:

Антология социальной работы. В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. – М.: Сварогь –
НВФ СПТ, 1995.Гаврилова К.В. Воспитание человечности. – Минск, 1985.

Гребенников И.В. Основы семейной жизни. – М., 1991.

Гурски С. Внимание, родители: наркомания. – М., 1989.

Азаров Ю.П. Семейная педагогика. –М., 1989.

Актуальные проблемы социального воспитания. Научн.-метод. бюллетень
(Спец. выпуск к международному семинару) №6. –М.: Запорожье: Госкомитет
СССР, 1990.

Педагогика: Учеб.пособие /Под ред. П.И.Пидкасистого. – М., 1995.

Педагогічна майстерність /Під ред. І.А.Зязюна. –К., 1997.

Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М., 1982.

Теория и методика социальной работы (в вопросах и ответах). Отв.ред.
А.М.Панов, Е.И.Холостова. – М., 1997. – 163с.

Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учеб.пособие. – М.:
Академический Проэкт, 2000.

Технології соціально-педагогічної роботи: Навч.посібник /за
заг.ред.проф. А.Й.Капської. – К., 2000.

Турчанинова Ю.И. Педагогическая техника и мастерство учителя. – М.,
1987.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб пособие для
студ.высш.учеб.заведений. – М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000.

Похожие записи