РЕФЕРАТ

на тему:

“Сучасний погляд на педагогічну

та психологічну науку” План

Сучасний погляд на педагогічну науку

Сучасний погляд на психологічну науку

Список використаної літератури

1. Сучасний погляд на педагогічну науку

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають
процеси виховання, навчання І розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» —
веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка —
духовна педагогіка — світська педагогіка.

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку
педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку
української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних
закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та
обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на
створення власного науково-педагогічного центру. У березні 1992 р.
засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову
установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й
методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з
урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного
розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні
принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на
всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має
свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах.
Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою
закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої
специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика,
що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми
навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого
натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються.
Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху вчительської
діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко
засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного
процесу. Тому вважають, що педагогічна практика базується не тільки на
науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його
мистецтві.

Розкриваючи об’єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка,
будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного
застосування теоретичних положень. Справжня майстерність учителя, високе
мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на підставі
узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює
правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених
видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку
новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення
педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони,
що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі
вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та
розвитку педагогічних наук.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в закладах
освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з
практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов
суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання
здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів
соціального досвіду в процесі та в результаті залучення його старшим
поколінням до суспільних відносин, системи спілкування і суспільне
необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.

Ці істотні особливості виховання чітко простежуються в кожній
суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва
і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням
знарядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом
між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися
знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мисливці навчали хлопців
полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички
не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом
первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців, уже
не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з
них стали готувати до виконання особливих функцій, пов’язаних з
ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному
суспільстві намітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які
мали спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньому мав
виконувати відповідні суспільні функції.

Виховання зберігає свою специфіку і в наступних суспільно-економічних
формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до
виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі
самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли утримувати
завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас
могли насолоджуватися мистецтвом і науками, які на той час набули
розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребувало
тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так
з’явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно
військово-фізичне виховання, а діти духівництва — релігійно-церковне.
Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в
межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних
традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична
система.

На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність
«обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції.

Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів.
Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов’язкового
засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь
як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь,
життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда і розвитку сил кожної
особистості; обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і
виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих
виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих
ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої
особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності,
спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогічних явищ —
виховуючий характер навчання; взаємозв’язок і взаємозумовленість
розвитку і виховання; вирішальний вплив діяльності людини на формування
її особистості та ін.

У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають
вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, —
підкреслює В. Загвязінський, — множина факторів, що впливають на
результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокладають
собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів,
а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не
спрацьовують автоматично. Щоразу необхідний аналіз особливостей
навчальної операції та наступний мислительний синтез, зіставлення
законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю
певних умов».

Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та
виховання. Ця функція передбачає розкриття змісту й технології
реалізації, наприклад, конкретного принципу навчання чи виховання,
використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі
педагогічної теорії. Йдеться про виявлення передового і новаторського
педагогічного досвіду вчительських колективів і окремих учителів, умов і
причин успішності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних
методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.

Експериментальні дослідження педагогічної діяльності. Мета цих
досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності,
втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів
освіти з метою її вдосконалення.

Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і
спілкування вчителя з учнями (як і де стояти в класі, як говорити, як
жестикулювати й артикулювати тощо).

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему
педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття
називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать
виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування
особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широкому соціальному, в
широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в граничне вузькому
педагогічному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні — процес формування
особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин,
суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в
широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває
суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під
впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ
або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі
несприйнятливість до цих явищ.

Виховання в широкому педагогічному значенні — формування особистості
дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти,
яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — цілеспрямована виховна
діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в
колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому значенні — спеціально організований
процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес
управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і
вихованця.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю
сутністю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала Софія
Русова, — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли
її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні,
самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого
народу виховує в дітях пошану до інших народів…».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді
рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій
мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і
демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як
необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання
духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як
специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське,
спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує
формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний
індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя
як активної, дієвої сили.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза
межами можливого», — се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над
другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими
«вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної
нації».

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало
кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і
звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх
сферах життя. Правильно організоване національне виховання формує
повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й
особисту гідність, совість і честь. Так формується національний
характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в
широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань,
умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних
та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого
реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої
засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов’язані
та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому
педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту.
Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Система педагогічних наук— зв’язки та відношення, що склалися в процесі
історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка,
корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання
виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми
навчально-виховного процесу.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих)
досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти,
організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних
вікових груп.

Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та
освіти дітей з різними вадами: сурдопедагогіка (навчання й виховання
глухих і глухонімих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і
слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово
відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія
(навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення), виправно-трудова
педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти
та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах
дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка розкриває
закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти,
специфічні проблеми здобуття вищої освіти.

До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи,
що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні
епохи.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики,
предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення
конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки як
галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку
особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних
інститутах, а також соціальне орієнтовану діяльність освітніх, наукових,
культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють
формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі розв’язання
суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять: агогіка —
наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та
підлітків; герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей
похилого віку; андрагогіка — наука про освіту та виховання людини
впродовж усього її життя; віктимологія — наука про різні категорії
людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та
насильства.

Оскільки до розв’язання проблем виховання особистості причетні різні
науки, педагогіка тісно пов’язана з ними,

Міжпредметні зв’язки педагогіки — зв’язки ледаголки з іншими науками, що
дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов’язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою,
психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими
науками.

Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету
виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського
буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та
суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає
закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність
виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та
поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ
психології. Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння
біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої
та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів,
опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на
наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров’я,
фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків,
плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів
різних типів. Зв’язок педагогіки з медициною став передумовою формування
корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання,
предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в
розвитку, У взаємозв’язку з медициною вона розробляє систему засобів, Що
дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси
соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

Зв’язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах.
По-перше, це спільність об’єктів (понять, закономірностей, концепцій,
предметів, процесів, критеріїв, методів). По-друге, взаємодія,
взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук.
По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у
діяльності — з філософії); використовує методи дослідження інших наук
(анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук
(насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими науками;
дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.

На сучасному етапі педагогіка покликана вирішувати, зокрема, такі
завдання: а) вдосконалення змісту освіти; б) вироблення принципово нових
засобів навчання, навчального обладнання; в) підготовка підручників
відповідно до вдосконалення змісту освіти; г) комп’ютеризація праці
вчителя; ґ) вироблення нових і модернізація наявних форм і методів
навчання; д) підсилення виховної ролі уроку; е) вдосконалення змісту й
методики виховання; є) удосконалення політехнічної підготовки учнів, їх
професійної орієнтації та підготовки до праці; ж) вироблення шляхів
демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.

У зарубіжній педагогіці існує чимало течій, що є ознакою розмаїття і
свободи педагогічної думки, їх можна звести до трьох напрямів:
філософського, психолого-педагогічного, соціального.

Філософський напрям утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на
філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін,

Педагогів-тєоретиків у філософії неопозитивізму цікавлять його
гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання,
оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції
загальнометодологічної засади всієї сучасної науки. Спираючись на
положення цієї філософії, окремі її прихильники (Дж. Мур, Л.
Вітгенштейн, Б. Рассел) зробили певний внесок в уточнення й
систематизацію логічних принципів і методичних прийомів наукового
дослідження, відкрили широкі можливості застосування математичних
методів дослідження в педагогіці. Прагнення розширити сферу використання
в педагогіці математичних методів свідчать про намагання
вчених-педагогів досягти більшої об’єктивності результатів своїх
досліджень. Однак аналіз праць деяких західних педагогів переконує, що
за складним математичним апаратом дослідження педагогічних проблем
приховується бідність педагогічного змісту. Абсолютизація кількісних
показників призводить до помилкових теоретичних висновків.

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і
виховання об’єктивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію
педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем
вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних
теоретиків.

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її
деідеологізація, звільнення від зв’язків із загальнофілософськими
методологічними основами. Представники цієї течії роблять спроби
підготувати навчальні програми в дусі загальнолюдських цінностей,
вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії
екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей,
жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний,
неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій
особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини
(«екзистенція») майже не доступна для педагогічних впливів, а тому
ефективним у формуванні її особистості є лише самовиховання. Виходячи з
положення, що навчання — це актуалізація прихованих здібностей дитини,
педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями
системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і
підручниками. Вони вважають, що дитина має право на свободу вибору
знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не
обов’язковим, а вибірковим. Завдання вчителя — не озброєння учнів
системою знань, а створення сприятливих умов для саморозкриття кожної
особистості: він пропонує учням різноманітні навчально-виховні ситуації,
а вони вибирають ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть
найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має
панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному
пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Найважливішим є не
рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння
«слухати свої внутрішні імпульси», «пізнати самого себе».

2. Сучасний погляд на психологічну науку

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових
дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов’язаних з
різноманітними сферами практики.

Як же класифікувати ці численні галузі психологічних знань?

Психологічне пізнання — це пізнання психічного, опосередкованого
багатогранними істотними конкретними зв’язками, в які включене життя
людини, його природи, конкретного змісту, механізмів і закономірностей
розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення — від
практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з’ясування особливостей
ситуативних, мотиваційних, дійових і післядійових психічних феноменів.

Становлення і розвиток психологічної науки, структури і взаємодії її
різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо
подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує відомий
психолог К. К. Платонов, мова може йти лише про «дерево» психологічної
науки.

Коріння цього дерева — філософські проблеми психології з такими
розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки,
вчення про принципи психології, її методологія.

Основу системи психологічної науки становлять історія психології та
загальна психологія.

Загальна психологія. Загальна психологія — галузь психологічної науки,
яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему
психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує
методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить
психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і методи
психологічної науки, що становлять предмет загальної психології,
можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що проводяться в таких
напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна
психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні
закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі
розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в
людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енергоінформаційним
психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких
людина не лише виявляє себе, а й формує; по-чЬтверте, у діяльності
вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослідження, має
стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як
соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і
природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію
взаємопов’язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ
єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей
психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, вона
вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює
теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та
категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології
характеризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання,
пам’ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, бажання,
прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є
проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових
(впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні властивості —
якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфери (характер),
стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психофізика,
специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спостережуваних форм
поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями
фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні
проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г.
Фехнер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є:
загальні принципи, категорії, поняття; зв’язок загальної психології з
галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — «процеси»,
«стани», «властивості».

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є
умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний
характер психологічного явища, що вивчається; поняття «психічний стан»
відображає статичний момент, відносну постійність явища; поняття
«психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що
утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності,
виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка
вивчає закономірності формування людини як суб’єкта жит-тєтворчості;
механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів,
властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію
із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини,
процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості
та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування;
самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і
образ «Я»; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті;
формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на
особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах;
відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного
розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і
прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є
так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної
психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі
світом), як у межах «об’єктивної реальності», так і переживання, які
виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання
ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам’яті, елементів
колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення
свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних
стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою
людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна
свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про
«нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну»
поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису
особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність
складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна
сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв’язку між різними ціннісними
рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів,
загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в
соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації
може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та
аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної науки, що
вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його
психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів
і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на
дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію
дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття
психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової
динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і
соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і
психічного розвитку у їхньому взаємозв’язку — широко обговорюється
психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і
визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у
процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської
психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних,
вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці,
особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов’язана з педагогічною психологією,
фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої
психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного
виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що
відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого
життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному,
найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік
(від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця
юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини.
Психологічний зміст цього етапу пов’язаний із розвитком самосвідомості і
вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця;
збільшується діапазон соціальних ролей та обов’язків. Розв’язання
багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної
активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число
факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв’язку з початком трудової діяльності відносини між особою і
суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого
місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми
й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу
зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою
за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження,
в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на
одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду
онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група
генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному
методі Л. С. Виготського.

Акмеологія. Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на
перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін.

Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини
на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому
розвитку.

Необхідність створення нової науки обгрунтував свого часу Б. Г. Ананьев.
На його думку, акмеологія повинна об’єднати зусилля вчених, що
репрезентують природничі, суспільні й гуманітарні напрями наукового
пізнання, зосередивши особливу увагу на вивченні індивідних,
особистісних і суб’єктнодіяльнісних характеристик фізично і психічно
зрілої дорослої людини, на з’ясуванні умов, які дали б змогу їй
найплідніше виявити себе в житті.

Особливе місце в акмеологічних працях займає з’ясування характеру
взаємовпливів властивостей і якостей «фізичної» і «духовної» субстанцій
людини.

Одним із важливих завдань, що їх розв’язує акмеологія, є виявлення
характерних рис, які формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому
шкільному, в роки юності, з тим щоб вона змогла всебічно виявити себе на
щаблі зрілості.

Акмеологія з’ясовує механізми і результати впливів макро-, мезо-,
мікросоціумів (суспільства, держави, навчальних і трудових колективів,
сім’ї та ін.) і природних умов на людину, розробляючи стратегію
організації її життя, реалізація якої дала б змогу їй всебічно й
оптимально самореалізуватися.

У межах цієї галузі створюються необхідні умови для розвитку
психогенетики — суміжної з генетикою сфери психології. Предметом її
дослідження стало походження індивідуальних психологічних особливостей
людини та виявлення ролі генотипу і середовища в їх формуванні.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і
процеси, пов’язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними
тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих
процесів, спадом активності особи).

Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних аспектів старості
і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості. Психологія творчості (самотворчості) — галузь
науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як
базові характеристики особистості і процес продукування творчого
результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного «Я»,
самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча
діяльність у контексті культури, тенденції формування
національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних
традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов’язана з психологією творчості, є
психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що
зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих
цінностей на її життєдіяльність.

Предметом досліджень психології мистецтва е специфічні характеристики
образно-емоційного ладу особистості; художнє сприймання як форма
співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на
ціннісні орієнтації і мотивацію поведінки суб’єкта, його світогляд;
процес художньої творчості з точки зору реалізації в ньому здібностей і
характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних факторів,
міжособистісних стосунків; переживання особистості і її стан на шляху
від задумки через різні спроби і варіанти до кінцевого результату;
значення інтуїції і особливих емоційних способів осягнення художником
дійсності; феномени катарсису.

Диференціальна психологія. Диференціальна психологія — це галузь
психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та
групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні
характеристики, причини та наслідки. Передумовою виникнення
диференціальної психології було впровадження в психологію експерименту,
а також генетичних та математичних методів. Вона формувалася під
безпосереднім впливом практики — педагогічної, медичної та інженерної.
Початок її розробки поклав Ф. Гальтон, який створив ряд прийомів і
приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, у тому числі для їх
статистичного аналізу.

Термін «диференціальна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у
праці «Про психологію індивідуальних відмінностей» (1900). Першими
відомими представниками нового напряму були А. Біне, О. Ф. Лазурський,
Дж. Кеттелл та ін.

Психофізіологія. Психофізіологія — галузь науки, що вивчає
закономірності співвідношення психічного й фізіологічного для
встановлення психофізіологічних закономірностей та механізмів
життєдіяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Основними напрямами досліджень психофізіології є: міжрівневі
співвідношення «психічного» і «фізіологічного»; нейрофізіологічні,
біофізичні, нейрональні, енергоінформаційні та інші механізми психічної
активності; механізми становлення і розвитку психофізіологічних функцій;
індивідуальні психофізіологічні механізми та особливості (генетичні,
вікові, статеві тощо); психофізіологічні основи розвитку й удосконалення
вищих психічних функцій; психофізіологічні взаємозв’язки у випадку
порушення окремих фізіологічних, психічних функцій (психосоматичні,
соматопсихічні проблеми); діагностика і корекція психофізіологічного
стану.

3. Література

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1992.

Педагогіка / За ред. Фіцули. – К., 2001.

Психологія. Підручник. – К., 2002.

Шварцман К. А. Философия й воспитание. — М., 1989.

Похожие записи