Реферат на тему:

Становлення державної системи благодійності у Західній Європі та Росії
(з ХVI до середини ХVIII ст.)

ПЛАН

1. Обґрунтування необхідності переходу до нової системи благодійності.

2. Соціальна допомога у Західній Європі.

3. Висвітлення проблем суспільної гармонії та державного виховання у
соціально-педагогічній творчості.

4. Церковно-державна благодійність у Росії.

Література

1. Обґрунтування необхідності переходу до нової системи благодійності.

1. У ХІV-ХVІ ст. європейська цивілізація вступила в новий етап розвитку,
головними рисами якої стали:

1) руйнування локальної замкнутості держав і встановлення міждержавних
відносин;

2) ослаблення диктату традицій і зростаня активності окремої
особистості;

3) тріумф раціоналізму і секуляризація свідомості.

На ХІV-ХV ст. припадає епоха Відродження, провідними факторами якої
стали: гуманізація і індивідуалізація суспільної свідомості; утвердження
(встановлення) ринкових відносин; висока соціальна активність і
розмивання меж станів. У цей період людина знову набуває своєї
індивідуальності.

Важливі зміни в життя суспільства внесли винайдення компаса, вибухівки
(пороху) та друкарської справи. Наступила епоха Великих географічних
відкриттів, наслідками якої стали:

1) розвиток матеріальної культури, поява мануфактурного виробництва;

2) розвиток природознавства і філософії;

3) перехід до товарного господарства.

Зміни у сфері матеріального виробництва вимагали змін у духовній сфері,
в результаті блідне ідеал істинно віруючої людини, звільняючи місце
купцю і підприємцю, наділених практичною кмітливістю, ставлення до яких
в період раннього і класичного середньовіччя було дуже негативним.

Ще одним важливим фактором, що вплинув на осмислення особистості людини
стало виникнення нової картини світу і поширення наукових знань (теорії
Коперніка, Кеплера, Бруно, Галілея, які трактували людину як центр
світобудови, пов’язану із божественними і з земними силами).

Наслідком великих потрясінь стала реформація соціально-політичний рух
проти католицької церкви, що породила протестантизм. (Мартін Лютер, Жан
Кальвин, Ульріх Цвінглі). В основу протестантизму були покладені такі
ідеї, як звільнення сфери виробництва від релігійного тиску, духовна
санкція на прибуток як мету економічної діяльності людини, зайвість
посередників між людиною і Богом, визнання віри, а не суворого виконання
обрядів, як засобу до спасіння душі.

Найважливішими результатами розвитку західноєвропейських держав стали
(на початок ХVІІ ст.):

1. Створення абсолютних монархій.

Передумовами до їх появи стало виникнення нових класів суспільства
(буржуазії і пролетаріату), не зв’язаних із землею, що призвело до
розмежування суспільних інтересів, до прагнення до економічної
стабільності і захисту кордонів національного ринку, до ліквідації
національної замкнутості держав, до створення стабільної грошової
системи.

2. Процес початкового нагромадження капіталу і модернізація. Епоха
Великих географічних відкриттів сприяла утворенню великих колоніальних
імперій, активізації банківської, акціонерної та біржової справи.
Приплив золота з колоній стимулював процес початкового накопичення
капіталу, гроші починають вкладатись у сферу торгівлі і обігу, а потім у
сферу промислового виробництва.

У ХVІІ ст. Виникли перші мануфактури, особливостями яких був вільний
найм робітників, спеціалізація трудових операцій, товарний характер
виробництва, використання в основному ручної праці.

3. Складання нового типу людини з новими критеріями цінностей. Такими
критеріями стали: працелюбство і підприємливість, наявність грошей,
причому гроші повинні знаходитись в обігу.

У період пізнього феодалізму і зародження ранньобуржуазних відносин
співвідношення між державою і церквою у провідних європейських державах
принципово змінюється. В кінці середніх віків церковно-монастирська
система благодійності стає все менше регульованою, з’являються юрби
професійних жебраків. Становище погіршили епідемії чуми, які загострили
соціальні проблеми. Натовпи злидарів стали небезпечними для суспільства.
Церква вже не могла самостійно займатись благодійництвом.

У цю епоху бідність повністю втратила свій характер святості: здорові
жебраки викликали недовір’я, ворожість ставлення.

Виникла потреба у створенні нової системи допомоги, що законодавчо
регулюється державою.

Найбільш яскраво процес зміни ролей в опіці спостерігається в Англії з
другої половини ХІV до початку ХVІІ ст. Тут з ростом впливу і ролі
держави почалось і більш активне втручання у сферу соціальних відносин,
в тому числі – у справи благодійності і опіки. Ще у 1349 р. був
прийнятий статут робітників. До початку ХVІ ст. У країні завершилась
церковна реформа і англійська церква була повністю підпорядкована
королівській владі. Вищим церковним органом стала Висока комісія.
Паралельно на протязі ХV ХVІ ст. Була сформована система місцевих
органів самоврядування. Основною місцевою одиницею стала церковна
парафія , до якої відійшли функції монастирів з опіки бідних. Одночасно
у 1601 р. Було створено ряд законів про суспільні податки на користь
бідних, що дозволяло розприділяти “милостиню” безпосередньо в церковних
парафіях.

Таким чином, поступове зміцнення позицій державної влади створило умови
для переходу питань соціальної опіки з-під повноваження церкви до сфери
державного управління, одночасно створюючи нове уявлення про місце і
роль убогого (не імущого) в суспільстві. Найважливішим серед причин
такого переходу були:

банкротство середньовічної системи безконтрольної роздачі милостині, що
призвело до професійного жебрацтва;

розвиток мануфактурного виробництва і ускладнення соціальної організації
суспільства;

перехід від натурального господарства до грошового.

Всі ці важливі причини виклали потребу науково організованої допомоги зі
сторони держави.

2. Соціальна допомога у Західній Європі.

Процес заміни церковно-монастирської системи соціальної опіки на
державну охопив досить довгий період часу. У кожній з європейських
держав існували свої особливості переходу до нової форми благодійності
та її реалізації. Традиційно вважається, що початком реформ у соціальній
політиці стали перетворення 1520-1530-х рр.: і в плані адміністративних
заходів, і в плані практичних кроків з централізації соціальної допомоги
у містах. Класичними прикладами державного втручання в основи соціальної
допомоги стали едикти імператора Священної Римської імперії Карла у
(1519-1556) 1530 і 1531 рр. У них вже були чітко визначені основні
принципи майбутньої соціальної реформи. Так, згідно едикту 1530 р.
місцеві муніципалітети повинні були ввести суворий контроль за своїми
злидарями і бродягами; деякі послаблення допускались лише у ставленні до
хворих і немічних. Діти злидарів повинні були залучатись до роботи в
торгівлі або на місцевому виробництві.

У той же час декларувалось, що всі міста повинні забезпечувати
продовольством і надавати притулок своїм біднякам, жебрацтво і
злидарство за межами свого рідного міста заборонялось. Якщо в місті
виявлялось більше бродяг, ніж, воно могло утримувати, останні могли бути
направлені в іншу місцевість з рекомендованим листом. Місцева влада
отримала контроль над монастирськими госпіталями з тим, щоб допомога в
них розприділялась між істинно потребуючими. Таким чином, едикт заклав
основи нової соціальної політики і наділив місцеву владу широкими
повноваженнями у ставленні до бідняків. Контроль над церковним
госпіталями став кроком до їх поступової і послідовної секуляризації.
Важливим елементом в оновленні соціальної допомоги стали також положення
про те, що діти бідноти повинні знайти своє місце у суспільстві.

Едикт 6 жовтня 1531 р. здійснив ще важливіші кроки на шляху становлення
державної підтримки потребуючи; перш за все було розкрито причини появи
нового законодавства, найважливішою з яких стало те, що число злидарів
перевищило всі допустимі межі. В едикті відзначалось, що ті хворі і
немічні, які не можуть заробляти собі на прожиток, повинні отримати
харчі і притулок в монастирських госпіталях. Едикт категорично забороняв
просити милостиню на вулицях, в парках, на площах, поблизу церков.
Порушення заборони каралось тюремним ув’язненням. У той же час милостиня
на користь прокажених і ув’язнених дозволялась. Одночасно, згідно з
едиктом відзначалась необхідність організації міських фондів для
допомоги убогим злидарям. Фонди розміщувались у кожній церковній
парафії, проте діяли за згодою місцевої влади. Здорові бідняки повинні
були направлятись на роботу, їх діти посилались у школу або для роботи
на місцевих підприємствах.

Таким чином, едикт поєднував в собі два основних принципи: з однієї
сторони, чітко виражене бажання регулювати і контролювати процес надання
допомоги біднякам заради збереження суспільного порядку, з іншої
продовження традиційної християнської благодійності, центрами якої були
монастирські госпіталі.

Більш жорсткими виявились закони, спрямовані проти бродяг, прийняті
французькою владою. Тут бродяжництво оголошувалось злочином, що вимагає
репресивних заходів. Бродяги залучались до міських суспільних робіт.
Разом з тим дуже невизначено обновлювались умови виявлення і
розприділення соціальної допомоги.

Французькі закони проти бродяг заборонили публічне жебрацтво і
зобов’язали міста допомагати своїм біднякам. Закони осуджували не тільки
жебрацтво в громадських місцях, але також і тих, хто подавав милостиню.
У 1532 р. Паризький парламент прийняв рішення заарештовувати злидарів,
і, приковуючи ланцюгом попарно, відправляти на примусові роботи. У 1535
р. Парламентом було затверджено серію заходів, що стосувались жебраків у
столиці, зокрема, всі здорові злидарі, що жили тут не менше 2-х р.,
повинні були залучатись до суспільних робіт під загрозою смерті; всі
здорові злидарі, що жили у столиці менше 2-х р. під загрозою смерті
повинні були покинути місто протягом трьох днів; ті жебраки, які
прикидались хворими – підлягали публічному пороттю і вигнанню з міста;
ті міщани, які давали милостиню на вулицях або поблизу церкви,
штрафувались.

Проте головну роль у проведенні реформ у Франції, як і на всьому
континенті, відігравала не центральна влада, а місцеві муніципалітети.
Організація допомоги біднякам практично повністю перейшла в руки
місцевої влади. Так, у 1586 р. Французький король писав, що не держава
повинна брати на себе турботу про фонди для бідняків, ця справа залежить
від благодійності “добрих міщан”. Такий підхід розкрив ще один важливий
принцип в організації місцевої соціальної допомоги – місцева влада
почала проводити спеціальні податки на користь бідних. У той же час
держава постійно вмішувалась в дії комунальної влади, і багато важливих
рішень спирались на центральні настанови. Проте практично завжди
ініціатива йшла від місцевої влади. Більше того, реорганізація
госпіталів і надання допомоги біднякам починалась тоді, коли були погані
урожаї або економічні спади.

Своєрідно вирішувалась проблема викорінення жебрацтва і убогості в
Англії, де закони, спрямовані проти злидарства. Стали передумовою
кардинальної перебудови соціальної допомоги.

Умовно в Англії можна виділити три основних етапи становлення світської
системи соціальної допомоги:

1) 1514 1568 рр., коли місцевою владою були ініційовані реформи;

2) 1569-1597 рр., коли центральне законодавство відігравало більш значну
роль;

3) період після 1597 р., коли проблема вирішувалась майже виключно
королівською владою.

Лише на останній стадії програма перебудови допомоги біднякам почала
реалізовуватись успішно і ефективно. Уже в ХVІ ст. З’явилось багато
законів, спрямованих на боротьбу з бродягами а покарання було більш
жорстоким, ніж на континенті. Паралельно ставились завдання створення
загальної системи контроль за бідністю і обмеження або заборони
злидарства.

Згідно едикту 1531 р. Генріха VІІІ необхідно було провести перепис всіх
бідняків і скласти списки потребуючих. В Англії підлягали порці не
тільки ті, необґрунтовано просить, а й ті, хто дає. У 1935 р. З’явився
наступний едикт Генріха VІІІ, який зобов’язував місцеву владу
підгримувати бідних і немічних та надавати роботу здоровим біднякам.
Діти бідняків у віці від 5 до 14 р. повинні були направлятись для
навчання ремеслам. У кожному місті повинні були створюватись фонди для
допомоги потребуючим. Милостиня не повинна була подаватись злидарям
індивідуально, вона розприділялась централізовано спеціально призначеним
чиновником.

В Англії, на відміну від континентальної Європейської помітити чіткий
зв’язок між бідністю та ринком робочої сили. Зокрема, у 1563 був виданий
“Статут ремісників”, який обумовлював наїм робітників і встановлював, що
всі бідняки у віці від 20 до 60 років повинні працювати.

Вирішальні зміни в оформленні нового законодавства були здійснені в
Законах про бідняків Єлизавета І в 1597-1598 рр., згідно яких
передбачалось створення реформаторіїв і виправних будинків, організація
госпіталів, парафіяльної допомоги для старців і немічних, заборона
жебрацтва і ін.

Існувала також практика висилання злидарів із держави. Так, у 1618 1619
рр. на Віргінські острови були відправлені 99 дітей у віці від 9 до 16
років. Відправлення злидарів здійснювалось на Бермудські острови і
Барбадос. Дана практика переслідувала ще одну важливу мету поступове
заселення колоній Британської імперії, проте не виправдала себе.
Покарання вигнанням не принесло очікуваного результату. В результаті
злидар, якого перекидали з країни в країну, потрапляв на шибеницю.

Головним методом боротьби із злидарством стали проекти створення системи
робітничих будинків. Провідний із них – Брідвел був створенний в Лондоні
в другій половині ХVІ ст. Він являв собою добре обладнані майстерні, що
прекрасно охоронялись і відзначались тюремною дисципліною. Проте
безробіття було в Лондоні настільки великим, що цей будинок не міг
забезпечити роботою всіх бродяг, які туди направлялись, Окрім того
слуги, ветерана війни і незіпсуті бідняки вимушені були працювати із
закоренілими волоцюгами і владарями, що розмивало їх свідомості межі між
добром і злом. Незабаром само слово “Брідвел” викликало ненависть в
людей. В результаті ідея Брідвела в плані приучення бродяг до чесної
праці себе не оправдала.

Існували також ідеї створення виправних будинків та благодійних шкіл.
Одним із реформаторів такого руху в Англії в другій половині ХVІ ст.
став Ф.Уотсон. У другій половині ХVІ ст. виникло “Товариство поширювачів
християнського знання”, яке створило сітку таких шкіл, де дітей бідноти
вчили не тільки християнській практиці і доктрині, але і “деяким іншим
речам, корисним людям і їх становищу” (читанню, письму, іноді
арифметиці, шиттю і т.д.).

Проте безкоштовні ніколи так і не стали навчальними закладами для
найнижчих шарів населення. З самого початку їх заснування туди
потягнулись досить забезпечені люди: діти ремісників, торговців, буржуа,
які не попали в традиційні школи.

У 1601 р. в Англії була оформлена нова соціальна політика. Закон 1601 р.
детально визначив принципи допомоги біднякам і методи фінансування
системи соціальної допомоги шляхом збору спеціальних податків.

В результаті основу англійської системи допомоги було закладено
поєднання трьох базових принципів:. організована допомога біднякам,
заходи із створення робочих. місць і репресії проти бродяг.

У більшості європейських держав реформування системи соціальної допомоги
йшло тим же шляхом, що у Франції та Англії.

ХVІ ст. стало часом глобальних змін в сфері соціальної політики. Проте
приватна благодійність, виражена в роздачі милостині, під впливом
загальної християнської традиції ще не втратила своєї сили. Публічні
акти благодійності залишались складовим елементом похоронів і релігійних
свят. Поряд з новими поглядами на проблеми надання допомоги потребуючим
існувала і традиційна концепція бідності. Лише у першій чверті ХVП ст.,
коли відзначались особливо урожаї, економічний застій і масове збідніння
трудящих, нова соціальна політика отримала остаточну перемогу.

Результатом цього стала кардинальна зміна критеріїв визначення бідності.
Тепер бродяги вважались небезпечними злочинцями. На перший план виходили
трудові сім’ї, що збідніли через низьку зарплатню або через безробіття.
Саме їм суспільство надавало тимчасову підтримку. На постійну допомогу
могли розраховувати перестарілі або невиліковно хворі, зареєстровані за
місцем свого проживання.

Таким чином, нова соціальна політика у ставленні до потребуючих шарів
населення включала в себе два елементі: а) прагнення трудовлаштувати
“здорових” бідняків і бродяг, підкріплене репресіями; б) організація
централізованої системи допомоги.

3. Висвітлення проблем суспільної гармонії та державного виховання у
соціально-педагогічній творчості.

Висвітлення проблем суспільної гармонії та державного виховання у
соціально-педагогічній творчості.

а) Т.Мор і Т.Кампанелла про справедливий суспільний устрій та виховання;

б) Я.А.Коменський про “покращення справ людських” та державну систему
підтримки потребуючих;

в) Пропозиції Джона Беллерса щодо усунення бідності в трудових коледжах.

Проблеми справедливого суспільного устрою, де б не було соціальних
конфліктів, поділу на багатих і бідних, громадянського виховання, яке
мало б забезпечити таку гармонію, турбували передових людей на межі двох
епох Відродження та Нового часу (ХVI-ХVІІ ст.).

Можливі проекти розв’язку гострих соціальних питань знайшли своє
відображення у творчості соціалістів-утопістів Т.Мора і Т.Кампанелли,
економіста і соціального реформатора Д.Беллерса, великого чеського
мислителя, фундатора наукової педагогіки Я.А.Коменського та ряду інших.
Частина їх інновацій є результатом процесів, що мали місце у суспільстві
при створенні державної системи допомоги потребуючим, запровадженні
нових форм виховання, інша ж плід їх невтомної праці та благородних
стремлінь.

А) Томас Мор (1478-1535) жив в Англії в період так званого первісного
капіталістичного нагромадження. Закінчив Оксфордський університет, був
членом англійського парламенту. У своїй знаменитій “Золотій книжці про
найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію” (1516 р.) Т.Мор
говорить про необхідність надати всім громадянам можливості “духовної
свободи і освіти”, він піддає нищівній критиці сучасне йому суспільне
життя, приватну власність, як основне суспільне лихо, малює картину
більш справедливого, на його думку, соціалістичного ладу. Т.Мор
намагався розв’язати проблему усунення бідності, покласти початок
загальному благополуччю. Шлях до них полягає в знищенні права власності.

У другій частині “Утопії” Мор змальовує соціалістичне суспільство де всі
громадяни працюють по 6 год. на день, де немає приватної власності і між
громадянами існує цілковита економічна і майнова рівність. “Молодші
члени суспільства готуються до життя. Землеробства вчаться всі й
дитинства, частково в школі шляхом засвоєння теорії, частково на
найближчих до міста полях, куди діти виводять наче для гри, між тим там
вони не тільки дивляться, але під приводом фізичних вправ також і
працюють”, (10, с. 117 118). Кожний молодий утопієць, чоловік чи жінка,
повинен, крім того, навчатись принаймні одного ремесла. Вивчивши це
ремесло, він може за своїм вибором зайнятись вивченням інших ремесел.

В “Утопії” Мор значну увагу приділяє питанням виховання. Він відзначає,
що всім дітям дається однакове суспільне виховання і початкова освіта.
Таким чином, вже на початку ХXI ст. Мор висунув ідею загального
обов’язкового навчання. Частина найздібніших юнаків, за рекомендацією
вчителів і вибором народу, виділяється для занять науками і мистецтвами.
Якщо учень не виправдовує надій, його відкликають із школи і призначають
на фізичну роботу. і, навпаки, багато ремісників, які самоосвітою
здобули глибокі знання, переводяться до “класу вчених”. Розумові заняття
вважаються в утопійців однією з найбільших насолод.

Великого значення надає Мор фізичному вихованню, дотримуючись при цьому
афінської системи фізичного виховання: розвиток гімнастикою, військовими
вправами здорового, сильного і красивого тіла.

Шляхом безпосереднього спілкування з дорослими діти проймаються мораллю
суспільства. Його вплив посилюється навчанням і вихованням, що
передбачають врахування індивідуальних особливостей дітей. Так, Мор
першим вказав на те, що всі соціальні фактори діють на підростаюче
покоління. Т.Мор вперше ставить й проблему освіти дорослих. Вільний від
роботи час громадянин проводить у бібліотеках і музеях, із захопленням
займаючись самоосвітою. Держава надає всім бажаючим повне право
користування книгами, приладдям тощо. Цим Мор робить науку і мистецтво
здобутком усіх трудящих.

Ідеї Т.Мора про широку самоосвіту, освіту дорослих, вплив соціального
середовища на формування особистості представляють інтерес для
соціальної педагогіки. Він намагався досягти соціального миру у
суспільстві, ліквідувати бідність, покласти початок загальному
благополуччю.

Томазо Кампанелла (1568-1639) майже через 100 років після “Утопії” теж
висунув ідею соціалістичного виховання, написавши “Місто Сонця”». На
чолі “держави Сонця” стоїть жрець-філософ – “Сонце”. Приватної власності
немає, всі громадяни повинні працювати, кожний одержує за потребою. Для
всіх дітей запроваджено суспільне виховання. Новонароджені діти
виховуються в суспільних виховних закладах. Виховання повинно бути
організоване так, щоб діти розвивали свої сили і здібності. При навчанні
широко застосовується екскурсії в природу і майстерні ремісників, на
поля і пасовища.

Отже, в соціально-педагогічних поглядах Кампанелли центральне місце
займає ідея створення єдиної світової держави, що повинно мати своїм
наслідком усунення всіх конфліктів між людьми і встановлення миру і
щастя на землі.

Б) Ян Амос Коменський (1592-1670 рр.) мислитель-гуманіст, фундатор
наукової педагогіки.

Народився у Південній Моравії в протестантській сім’ї, рано осиротів,
виховувався у релігійній общині Чеських братів, де отримав початкову
освіту. Навчався у латинській школі у Пшерові, а згодом двох німецьких
університетах Гернборському та Гейдельберзькому. Після повернення в
Чехію учителював у школі братства, став священиком. Тридцятилітня війна
(1618-1648 рр.), релігійні переслідування спонукали його спочатку
переховуватись у горах, а згодом на протязі 40 років мандрувати: Польща,
Англія, Швеція, Угорщина, Ісландія. Неодноразово піддавався смертельній
небезпеці, втрачав майно, рукописи, шукав сховища. Проте ніколи не
полишав педагогічної діяльності, став відомим педагогом і єпископом.

Я.А. Коменський жив у період переходу від середньовіччя до нового часу,
який супроводжувався сутичками нового проти старих порядків.Тому його
світогляд формувався під впливом джерел, які часто суперечили одне
одному 3 поєднання цих джерел Коменський прагнув виробити власну
філософію.

На суспільні погляди Коменського вплинула його участь в демократичному,
народному русі Чехії, що в доповненні я ідеями Відродження сформували у
нього демократизм, гуманізм, народність, глибоку симпатію до простих
людей.

Величезні заслуги Коменського перед педагогікою: він закляв її наукові
основи, відстоював демократичні прийшлій організації шкіл, створив
класно-урочну систему, теорію дидактики.

Однією з провідних ідей життя Коменського є реформування справ людства,
боротьба за мир між народами усього світу. У творі “Загальна порада про
виправлення справ людських” він накреслив гуманну і демократичну
програму реформ (Панегерсія – всезагальне пробудження, Пнаявгія
всезагальна просвіта, Пампедія всезагальне виховання, Пантасія
всезагальна упорядкування світу, Пямнедія культура, розуму, Панглотія –
культура мови, Панортосія всезагальне перетворення. Коменський висловив
ідею створення міжнародних організацій, які б турбувалися про збереження
миру і розповсюдження освіти серед всіх народів.

Головними справами людськими є пізнання, релігія і політія. Коменський
засуджує звичні людські справи, на які світ витрачає кращі сили це
гонитва за багатством, почестями і насолодами. Проте багатство неминучі
тривоги, почесті – летуча отрута, а насолоди солодка отрута. Не
розуміючи цього, люди ловлять голі тіні без речей. Інакше кажучи, люди
шукають себе поза собою, речі вищі за себе, а Бога нижче за себе,
Коменський вважає, що людські справи можна виправити шляхом єдності,
простоти і добровільності. ІІри цьому треба, щоб людством правила
мудрість: “Всі наші старання тут служать тому, щоб в Пансофі можна було
визнати справжню панацею проти всіх недоліків людства, наче справжню
скарбницю ідей” (4, ст. 331).

Коменський запропонував теорію навчання дидактику. На його думку
оволодіння дидактичними принципами і правилами сприятиме наведенню
порядку в школі: тут було б менше шуму, одуру, марної праці, а більше
дозвілля, радостей, ґрунтовного успіху. У такому випадку і в
християнській державі було б менше темноти, колотнечі, розбратів, а
більше світла, ладу, миру і спокою.

Важливим засобом реформування суспільства називається зразкове
виховання. Пампедія є універсальне виховання всього людського роду. У
праці “Всезагальна порада щодо виправлення справ людських” зазначається,
що привести до всебічної культури треба всіх, у всьому, в ім’я
загального процвітання і просвіти. “Багатство розумних порятунок світу
(4, ст. 386).

Коменський звертав увагу на виховання працелюбства як засіб
самовдосконалення людей, превентивний засіб асоціальної поведінки,
розв’язання проблем усунення бідності, тому що ледарство є першим кроком
до розпусти: “Приклади цілих народів показують, що розпусти нема там, де
процвітає чесна праця. Адже де кожен мовчки робить своє і у всіх завдяки
старанню у всьому достаток, там ніхто не знає потреби і ні у кого нема
часу для підлості” (4, ст. 394).

Коменський закликає повсюдно відкривати суспільні школи. Там, де
народжуються люди, вимагається виховання. Головне, що складає школу, це
учні і хороші книги, з яких учителі переливали б в учнів освіту, мораль
і благочестя. мудрість, мораль і благочестя Коменський відносить до
трьох якостей людини, що складають її суть.

Доцільно звернутись до вікової періодизації і системи шкіл, які
запропонував чеський мислитель у творі “Велика дидактика” на початку
свого творчого шляху. Він вважав, що освіту слід розпочинати якомога
раніше і присвятити їй весь період юності 24 роки. Даний відрізок часу
Коменський розділив на чотири шестирічні вікові періоди: дитинство (0 6
років), отроцтво (6-12 років), юність (12-18 років), змужнілість (18-24
роки). Кожному віковому періоду він визначив відповідну школу
материнська школа (материнське опікунство у кожній сім’ї); школа рідної
мови (елементарна народна школа, створюється у кожній общині, селі,
містечку); латинська школа або гімназія (створюється у кожному місті);
академія (створюється у кожній державі або великій провінції).

Коменський запропонував школу старості, що є вершиною людської мудрості,
щасливим досягненням меж земного життя. Він вважав, що основою
продовження довголіття є корисна праця, яка окрім того вбереже від
соціальне неприйнятної поведінки і допоможе уникнути бідності.

Таким чином, Я.А. Коменський на схилі творчого шляху зобразив план
реформування людського суспільства. Його думки стосовно виховання і
освіти у суспільних школах, зв’язку освітньо-виховних процесів із
благополуччям держави свідчать, що у його творчості існують елементи
соціальної педагогіки.

Я.А. Коменський першим із вчених і мислителів нового часу ґрунтовно
розглянув проблеми ролі сім’ї у соціалізації особистості, суспільної
відповідальності батьків за виховання дітей. Він створив перший посібник
з дошкільного виховання дітей “Материнська школа” (1631 р.), розглядаючи
правильне дошкільне виховання, по-перше, як засіб охорони дітей від
шкідливих, випадкових, неправильних впливів на них, і, по-друге, як
міцну основу для всього наступного виховання.

Материнська школа, в розумінні Коменського, це сім’я, де протікає все
життя дитини від народження до 6-ти років. Він вважав, що без хорошого
початкового виховання дитини в сім’ї рішуче постраждає все наступне
виховання і освіта людині.

В унісон з епохою Відродження Коменський відкриває в дітях позитивні
творчі сили і твердить, що гріх не може глибоко проникнути в дитячу
природу, що в дітях більше першородної здоровості, чистоти і
незіпсутості, ніж це було прийнято думати в епоху раннього
середньовіччя. А тому перед вихованням дітей Коменський ставить завдання
відновити цю незіпсуту природу дітей, допомогти дітям розвинути
позитивні задатки.

Коменський постійно закликає батьків рахуватися із ще незміцнілими
фізичними і духовними силами дітей. Він пропонує враховувати вікові
особливості дітей, хоч і не розкриває цих особливостей в деталях і
подробицях.

Коменський вважав, що батьки зобов’язані перед народом, суспільством
зробити все для того, щоб діти “могли б, виросши, стати мужами, мудро
керувати своїми справами… проводити життя чесно і розумно” (5, с.
206).

Обов’язок батьків насамперед полягає в тому, щоб піклуватися про
здоров’я дітей, причому Коменський вважав, що це повинно мати місце ще
до народження. Жінки повинні турбуватися про себе, щоб як-небудь не
зашкодити своїй дитині. Тому вони: 1) повинні уникати будь-якої
надмірності (об’їдання, піст, оп’яніння, простуда), 2) не повинні
спотикатись, наштовхуватись, вдарятись; 3) не хвилюватись, уникати
страху, не сердитись.

Визначаючи за батьками і вихователями право керувати дітьми, Коменський
в той же час вважав необхідним обмежити ці права в двох напрямках: 1)
надмірні вимоги і строгості; 2) потурання, надмірна поблажливість.

У IV розділі твору “Материнська школа” Коменський накреслив програму
виховної роботи з дітьми дошкільного віку. Ця школа в галузі моральності
закладає міцну основу для нормування справжньої людяності. На думку
Коменського, діти повинні відрізнятися помірністю, охайністю, повагою до
старших, послужливістю, справедливістю, добродійністю, працьовитістю,
витонченістю манер і т.д.

Чеський гуманіст значну увагу приділив питанням фізичного виховання
дитини і розумового розвитку. Особливе місце він відводив підготовці
дитини до школи. формуванню в неї любові і поваги до вчителів. Проте
творчість чеського гуманіста викликає інтерес в аспекті розв’язання
проблем соціальної допомоги.

Його погляди з приводу опіка потребуючих яскравий приклад еволюції
поглядів людства від середньовіччя до епохи Відродження. У одному з
ранніх творів “листи до неба” Коменський з одного боку засуджує
соціальну нерівність, з іншого вважає наявність бідних і багатих божою
волею. Отже, суперечлива доктрина “бідності”, притаманна середньовіччю,
не знаходить розв’язання у “Ластах…” мислителя. Безперечно, це не
справедливо, що одні їдять, п’ють, бенкетують, а інші до голоду
приміряються. Однак не в багатстві істинне блаженство. Це зверху золото,
срібло, дорогоцінні камені, а всередині страх та турботи.

Однак вже в подальших своїх творах, зокрема “Загальній пораді…”
Я.А.Коменський вважає, що людям треба прищеплювати працелюбство, щоб
уникнути бідності, а також навчити мистецтву багатіти. Бажано, щоб всі
люди жили за своїми потребами, щоб усі виїли себе забезпечити, щоб мали
все необхідне, не бажали чужого.

В епоху, коли людство повертається до державної системи допомоги
потребуючим, Коменський схвалює таку систему. У промові “Про розвиток
природних дарувань” він зазначав: “У освічених народів ліниві люди і
здорові злидарі нетерпимі: їх навіть зовсім немає, так як кожна держава
тримає всіх своїх громадян в порядку і турбується про своїх бідних”. (6,
с. 11).

В) Цілком відповідають підходам до опіки потребуючих, що склалися у ХVI
ХVII ст., пропозиції англійського реформатора й економіста Д.Беллерса
(1654-1725 р.). Для періоду державної системи соціальної допомоги
характерним є створення робітничих будинків, благодійних установ
Д.Беллерс створив проект трудового коледжу, у якому не тільки б
зв’язувалась проблема усунення бідності, а й здійснювалось трудове
виховання. Ним був проголошений лозунг “Хто працює, той не їсть”.

Проект передбачав організацію освітньо-виховного закладу, що поєднує
промислове підприємство і школу трудового виховання. Праця і трудова
атмосфера розглядались в якості головної виховної сили» що діє на
почуття, розум і волю вихованців.

У написаних Беллерсом “Пропозиціях про запровадження трудового коледжу
всіх корисних ремесел і сільського господарства” зазначається: “В
інтересах багатих турбуватися про бідних і про їх виховання і освіту.
Цим вони потурбуються і про власних спадкоємців… І хто знає, як скоро
випадає йому самому доля або його потомкам стати бідними. Чи існує тепер
такий бідняк, в якого хто-небудь з його предків не був багатим? Або
такий багач, у якого хто-небудь з його предків не був бідняком?” (ст.
195-196).

Своїм трудовим коледжем Д.Беллерс переслідував три мети: по-перше,
користь для багатих, по-друге, достаток для бідних, по-третє, хороше
виховання для молоді, яка повинна старатись підготувати свої душі як
добрий грунт.

Найкращий спосіб усунення бідності – забезпечити потребуючих роботою, це
куди краще, ніж їх утримувати. Крім того, необхідно виховувати бідних
дітей в працелюбстві, чого не можуть забезпечити їм батьки, що
страждають певними вадами. Слід взяти до уваги, що через нестачу хороших
вихователів чимало з дітей бідняків стають волоцюгами. І так
продовжується з покоління в покоління.

На думку Беллерса, у коледжі буде біля двохсот різних видів ремесел, а
тому засновники коледжів будуть мати з них чималу користь.

Беллерс наводить переваги виховання у коледжі з приватним вихованням:

1. Тут будуть всі види занять і інструментів, які можуть бути
використані для дітей різного віку і різних здібностей.

2. Будь-яким мовам і знанням можна буде навчитись завдяки тому, що тут в
ремісники всіх національностей.

3. І дорослі, і діти легше підкоряються правилам і законам, коли вони
бачать, як інші підкоряються.

4. Вони будуть знаходитись під наглядом учителів більше, ніж в приватній
сім’ї і, отже, уникнуть божевільних вчинків.

5. Юнацтво прагне до товариства. Коледж являтиме собою корисну компанію
і попередить від бажання виходити за його межі. Будучи добре керованим,
він збереже від тих бід і вчинків, яким вчаться за його межами.

6. Там може бути бібліотека, ботанічний сад для розпізнавання трав,
лабораторія для виготовлення лікарств…

Трудовий коледж розглядався Д.Беллерсом як школа, призначена для бідних,
але у якій зможуть навчатись і діти багатих.

На жаль, проект Джона Беллерса не був реалізований, згодом забутий і був
знову помічений у 1817 році і перевиданий Р.Оуеном.

4. Церковно-державна благодійність у Росії.

У трой час, коли Західна Європа перейшла до державної системи допомоги
потребуючим, у Росії. сформувався особливий церковно-державний тип
соціальної опіки при поступовому переході в галузь державного
управління.

Всередині симбіозу церква-держава існував чіткий поділ функцій: церква
організовувала опіку потребуючих, держава – контроль і фінансування
системи допомоги.

У Росії існували “відкрита” і “закрита” системи допомоги. При “закритій”
системі опіка здійснювалась в стінах монастирів, де злидарів, хворих і
перестарілих одягали і годували в богадільнях. Відкрита система для
здорових людей. Такі убогі виживали за рахунок милостині, по можливості
відробляючи свій хліб посильною працею.

Монастирська система опіки в Росії істотно відрізнялась від існуючої за
часів Київської Русі. Починаючи з ХIV ст. (другої половини) і
відбувається об’єднання земель навколо монастирів. Пов’язано це зі
зміною характеру монастирського управління починається переорієнтація
життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім,
розв’язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні
феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які
засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років
і заклали основи “пансіонної” системи підтримки для чоловіків і жінок,
коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у
монастирі довічне утримання (пансіон).

Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло вдовам
доживати віку в монастирях з гарантованим забезпеченням. Багато заможних
жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будують монастирі
для проведення решти життя у їх стінах. Постриги у черниці стали
поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для
жінок усіх суспільних станів.

Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай в
містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їх межами. Їхній інтенсивний
розвиток пов’язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими
помічними системами для всіх бажаючих. Вони масово скуповували землі і
ставали великими землевласниками, скуповувалися цілі села і навіть
міста.

Початок ХVI ст. в історії російської церкви відзначено боротьбою двох
течій користолюбців і некористолюбців. Перші, духовним лідером яких став
засновник Йосипо-Волоколамського монастиря Йосип Волоцький, різко
виступали за збереження права церкви володіти землею і селянами, їх
опонентами були некористолюбці, на чолі яких стояв Ніл Сорський, який
разом із своїми прихильниками виступив проти надлишків кажучи “Полюби
убогість і некористолюбство і смиренність”. Вони вважали, що краще
подавати злидарям, ніж жертвувати церкві.

Оскільки церква та монастирі не могли розв’язати проблему соціальної
допомоги потребуючим, відбувається зміцнення законодавства щодо
державної опіки знедолених. Зокрема цьому сприяли масові лиха.
Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати
“поліцейсько-санітарні методи”; з метою припинення їх поширення він
організовує спеціальні застави.

За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада
починає ..законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи
владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р,
вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є
“клієнтами церкви” торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям)
забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції.

Законодавство, що формується, тісно пов’язане з проблемами бідності,
соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота
потерпілим від пожежі 1560 р. з’являється указ про відстрочення виплати
ними боргів на 5 років.

У 1551 р. Іван IV скликав помісний собор православної церкви (Стоглавий
собор), поставивши перед духовенством 37 питань, три з яких торкались
проблем благодійності. Собор констатував жахливе поширення злидарства
при практично повній відсутності відповідних заходів опіки зі сторони
церкви і держави.

На Стоглавому соборі обговорювалась ще одна сфера благодійницької
діяльності опіка полонених. Рішення про їх викуп починає реалізовуватися
повною мірою лише тоді, коли з’являється Полоняничний приказ (подоба
міністерства) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і
захисту, а також контролю за церковним життям.

Особливе місце на соборі зайняли заходи з покращення моральності
російського духовенства, адже чимало ченців йшли в монастир не заради
спасіння душі, а заради тілесного спокою, щоб займатись пияцтвом.
Турботи про моральне здоров’я підлеглих відобразились і у “Домострої”
(середина ХVІ ст.), складений відомим діячем із найближчого оточення
Івана Грозного священиком Сильвестром. У “Домострої” три основні
частини: в першій містяться настанови відносно релігійного життя.
Завдання морально-релігійного виховання повинно було стати головним для
батьків, що турбувались про розвиток своїх дітей. Друга частина,
присвячена сімейним стосункам, включала спеціальні настанови про
необхідність навчання дітей тому, що потрібно в домашньому вжитку, і
тільки потім ставиться завдання про навчання грамоті, книжним наукам.

Третя частина присвячена влаштуванню дому, містить господарські
рекомендації.

Домострой закликає чоловіка і дружину, їх робітника і дітей бути
чесними, не красти, ні на кого не гніватись, не пиячити, не тати зла,
бути привітними і милостивими до молодших і убогих.

На жаль, насправді багато рекомендацій Стоглавого Собору так і
залишились на папері, не отримавши практичного втілення. Більше того,
величезну шкоду справі суспільного добробуту нанесла введена Іваном VІ
опричина (1565-1572). Її результати жахають: пройшло спустошення сіл, до
кінця ХVІ ст. не оброблялась половина земель, адже значна частина селян
загинула, значна розбіглась. Чимало поміщиків, втративши селян,
злидарювала.

Перша половина ХVІ ст. відзначена широким розвитком місцевої
благодійності, зосередженої в церковних парафіях. Велика роль на місцях
відігравалась церковним старостою. У його віданні знаходилась церковна
скарбниця; він позичав гроші, збирав борги, допомагав неімущим хлібом і
грішми, В усіх своїх діях він повинен був звітуватись перед миром.

Широке поширення отримала і така форма допомоги, як видача позик із
церковної казни.

Проявила себе і місцева приватна благодійність. Вона досягла широких
розмахів в період царювання Олексія Михайловича. Найбільш відомими
благодійниками є патріарх Никон, князь Я. Черкаський, боярин Ф.Ртіщев та
ін. Так, Никон, будучи новгородським архієпископом, організував там
чотири будинки опіки, відвідував в’язниці і роздавав величезні для тих
часів суми бідним.

Однак найбільш відомим благодійником став дворецький царя Федір Ртіщев.
За свідченням сучасників, супроводжуючи царя в польському поході (1654
р.), Ф.Ртіщев по дорозі підбирав злидарів, хворих, калік, а в попутних
містах і селах влаштовував для цих людей тимчасові госпіталі.

Таким чином, для зазначеного періоду характерні три основні форми
соціальної допомоги:

а) монастирська система допомоги;

б) державна система захисту;

в) перші світські прояви благодійності.

В цілому ж у ХVII ст. при збереженні найбільш древніх форм благодійності
очевидним є виникнення нових напрямів опіки потребуючих, найбільш
суттєвими рисами яких є:

прагнення урегулювати і спрямувати благодійність, з поступовим її
впорядкуванням і підкоренням державним інтересам;

держава ще не накладає обов’язків на суспільство, не зобов’язує його
розрізняти злидарів, виділяти з них дармоїдів і ледарів;

держава вже схильна взяти на себе заходи з боротьби з професійним
жебрацтвом, але приватні благодійники вправі подавати милостиню на свій
розсуд.

Корінні зміни в системі опіки в Росії пройшли в період правління Петра
І, який зробив подальші кроки в розвитку державної форми захисту
потребуючих.

Серед заходів Петра І слід відзначити наступні:

1. Укази про будівництво і утримання в усіх губерніях богаділень і
лікарень для старих і калік, які не могли працювати.

Згідно Указу 1710 р. через зловживання в користуванні богадільнями, було
наказано провести “розбирання” і виселити з богаділень всіх тих, у кого
є дружини та діти і хто має самостійних прожиток.

Слід відзначити, що боротьба з професійним жебрацтвом почалась ще у
кінці ХVII ст. в час спільного правління Івана V і Петра І (1682-1696).
Згідно приказу 1691 р. передбачались заходи покарання для здорових
професійних злидарів: биття батогом і висилання в далекі сибірські
міста.

Згідно Указу 1712 р. передбачалось будівництво госпіталів для калік,
непрацездатних.

Особливе місце в системі суспільної опіки зайняли звільнені зі служби
військовослужбовці, що не мали засобів на життя. Так, згідно Указу 1772
р. таким відставникам пропонувалось завести власне господарство, або
постригтись у ченці і отримати державне забезпечення в богадільнях при
монастирях.

2. Заходи з боротьби з дитячою безпритульністю. Ще в 1706 р.
новгородський митрополит Іов відкрив перший в Росії притулок для
незаконнонароджених дітей. За наказом Петра І на утримання притулку були
звернені доходи від кількох монастирських вотчин.

3. Заходи з боротьби з злидарством. З однієї сторони заборонялось
просити милостиню, з іншої сторони більш суворо карались убогі, не
записані в богадільні для опіки.

4. Організація державних робіт для здорових злидарів і системи нагляду
за ними. Тут виділялись два основні типи виправних закладів: гамівні
будинки (для осіб чоловічої статі), прядильні будинки (для осіб жіночої
статі).

Таким чином, в роки правління Петра І спостерігаються спроби не тільки
внести порядок в справу суспільної опіки, але і перебудувати цю серу на
цілком новій організаційній основі, передавши справу благодійності в
руки державних закладів. Були зроблені спроби виховати в суспільстві
свідоме ставлення до злидарства, провести різницю між бідними з причин
впадання в убогість і встановити у залежності від цих причин способи і
види опіки.

Література:

Беллерс Д. Пропозиції про заснування трудового коледжу всіх корисних
ремесел і сільського господарства //Хрестоматия по истории зарубежной
педагогики . -М.:Просвещ., 1981. -С. 195-201.

Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні /конспект лекцій
-Тернопіль; ТАНГ, 2001. — 68 с.

Кампанелла Т. Місто сонця //Хрестоматия по истории зарубежной
педагогики. -М.: Просвещ., 1981. -С. 56-61.

Коменський Я.А. Всезагальна порада про виправлення справ людських
//Избр. пед. соч.:В 2-х т. -Т.2. -ГЛ.:Педагогика, 1982. -С. 285-469.

Коменський Я.А. Про розвиток природних обдарувань .// Там само, с. 5-33.
-Т.2.

Коменський Я.А. Материнська школа. // Там само, -Т.1. с. 201-241.

Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва.
-Тернопіль, 1996. -436 с.

Кратохвил М.В. Жизнь Яна Амоса Коменского: Кн. для учителя: пер. С чеш.
-М.: Просвещение, 1991. -191 с.

Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в
России /с древности до начала XX века/. -М.: Академический Проект,
Екатеринбург: Деловая книга, 2002. — 480 с.

Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России:
Учеб.пособие — М.:Изд.книготорговый центр»Маркетинг»,2001.-344 с

Мор Т. Утопія

Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы
/историко-понятийный аспект/. -М.:.Изд-во практической психологии,
Воронеж: НПО «МОДЭК», 1997. -192 с.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособив для
студ. высш. учеб. заведений,-М. -.Гуманит. изд. центр «ВЛАДОС», 2000.
-432 с.

Похожие записи