Реферат на тему:

Соціальна педагогіка Джона Дьюї: методологічний аспект

Характерною особливістю сучасної теоретичної думки є посилення уваги до
соціальної тематики: “соціальне пізнання”, “соціальна держава”,
“соціальна етика”, “соціальний організм”, “соціальна культура”,
“соціальна робота” тощо. В цьому контексті набуває актуальності і
соціальна педагогіка як специфічний різновид педагогічної теорії.
Започаткований німецьким філософом-неокантіанцем П. Наторпом у праці
“Соціальна педагогіка” (1911 р.), цей напрям впродовж ХХ століття набув
значного поширення в країнах Західної Європи та Америки. Головна ідея
соціальної педагогіки – створення цілісної системи виховання, метою якої
є забезпечення гармонії індивідуального та соціального начал в людині.
Спираючись на педагогічні принципи Песталоцці (ідеї “розвиваючого
навчання”, поєднання педагогічних і психологічних методів виховання,
єдності навчання і продуктивної праці), П. Наторп та його послідовники
особливу увагу приділяли вивченню впливу суспільного середовища на
педагогічний процес.

У вітчизняній педагогічній практиці ідеї соціальної педагогіки донедавна
майже не використовувалися, адже одне з визначальних положень концепції
П. Наторпа – необмежене панування духу, який покликаний пробудити в
кожній людині усвідомлення внутрішньої свободи, — було несумісне з
принципами марксистсько-матеріалістичного розуміння виховання.

Впродовж останніх десятиріч ситуація у педагогічному пострадянському
просторі почала змінюватися. Побачила світ монографія “Социальная
педагогика” (Свердловськ, 1989), до наукового обігу увійшли поняття
“соціально-педагогічний феномен”, “соціальна освіта”,
“соціально-педагогічний процес”, “соціально-педагогічне управління”
тощо. Учасники круглого столу “Філософія освіти” (Москва, 1998)
підкреслювали необхідність “великомасштабних систем соціальної освіти”.
Академік РАО Г.Н. Філонов, зокрема, вважає, що “соціальна педагогіка,
особливо етико-психологічні аспекти освітньо-виховної підготовки
фахівців”, набуває пріоритетно функціонального значення. Соціальна
педагогіка – складова цілісної системи соціальної освіти, призначення
якої – підготовка спеціалістів широкого та вузько-професійного профілю:
соціальних педагогів (шкільних, сімейних, для роботи з дорослими),
соціальних працівників (психотерапевтів, соціоаніматорів, валеологів),
спеціалістів для державних соціальних служб.

З’явилися українські дослідження соціальної педагогіки – Скляров О.П.,
Корженко В.В., Радіонова І.О.

Однак в цілому в розробці теорії соціальної педагогіки вітчизняними
фахівцями зроблені лише перші кроки. Ось чому великого методологічного
значення набуває творче використання в контексті реалій сучасного
українського суспільства ідей соціальної педагогіки, сформульованих
одним із видатних діячів світової педагогічної науки та практики Джоном
Дьюї. Повернення до цього класика теорії освіти, його практики
виховання, “відродження” педагогічних настанов визнаного майстра
педагогічного експерименту (школа інструменталізму) – завдання
сьогодення. Його актуальність пояснюється кількома причинами, головною з
яких є “реабілітація” філософсько-педагогічного прагматизму, одним із
творців якого був Дж. Дьюї.

Як пише відомий американський дослідник Р.Дж. Бернстайн, останнім часом
популярність прагматизму значно зросла. Знов почали підніматися
прагматистські теми, класики прагматизму із “маргіналів, викинутих у
ящик сміття історії” (1), перетворилися на сучасних законодавців думок.
Чим же пояснюється така метаморфоза?

Насамперед тим, що в соціальній філософії і соціальній педагогіці в
центрі уваги опинилися питання практичного життя людини. В новітній
суспільствознавчій літературі жваво обговорюється тема “повсякденного
життя”, вартостей “життєвого світу” людини. Виступаючи проти
абстрактного теоретизування, спростовуючи догмати “обмеженого
раціоналізму” з його нестриманою вірою в абсолюти і “владу зовнішнього”,
сучасні суспільствознавці дедалі частіше звертаються до проблем
“успішного” облаштування життя “звичайної людини”, критеріїв успіху
діяльності індивіда. Всі ці питання належать до проблематики “практичної
філософії”, уособленням якої є педагогіка як дисципліна, що своїми
засобами і методами покликана підготувати молоду людину до дорослого
соціального життя в усіх його складнощах і суперечностях. Тим самим
конкретизується розуміння педагогічного процесу як своєрідного
“інструменталізму” або “технології”, призначення яких – озброїти учнів
знаннями, вміннями і навичками, які допоможуть їм вільно орієнтуватися й
діяти в суспільстві. Інакше кажучи, йдеться про адаптацію людини до
навколишнього середовища, про формування у неї здатності до цього.

Одним з перших проблему пристосування особистості до вимог суспільства
поставив Чарльз А. Проспер, який у 1945 році у доповіді на Національній
конференції з проблем професійної освіти (США) запропонував концепцію
життєвоадаптаційної освіти. Спираючись на ідеї прагматизму, Проспер та
його послідовники вважали, що ця концепція покликана не лише сприяти
формуванню у молоді готовності до перемін, але й виконувати завдання
виховання “відповідальних громадян”.

Адаптаційний аспект освітнього і виховного процесу в нашій педагогічній
науці практично не розроблений. Це і не дивно, адже тривалий час вона
перебувала під владою просвітницького розуміння людини як володаря
природи.

Проблема адаптації до дійсності, в тому числі небажаної, як правило,
загострюється у кризові і перехідні періоди соціальної нестабільності,
панування аномії, зміни ціннісних орієнтацій. Америка за часів Дж. Дьюї
переживала важкі часи. Занепокоєнням позначалася і суспільна свідомість
багатьох європейських країн. Віддаючи данину пануючому тривожному
світосприйняттю, Людвиг Вітгенштейн та Бертран Рассел писали про
“ворожість світу”, Освальд Шпенглер на початку ХХ століття пророкував
“занепад Європи”. В цих умовах Дж .Дьюї в унікальний спосіб поєднує
гостру критику кризових чинників суспільного життя з обгрунтуванням
соціальних надій на їхнє приборкання. Якщо американський психолог Р.
Вудвордс зображував у своїх “Натяках” “звичайний день” як промінь
слабкого, безрадісного світла, то Дж. Дьюї в цей же час наголошував на
тому, що “світло звичайного дня” надає людині достатньо енергії для
плідної праці. Дійсно, щоденне життя повне малих та великих розчарувань,
приватне та громадське життя – негармонійне і незадовільне, але, за Дж.
Дьюї, абсолютною неправдою є те, що воно радикально зіпсоване. Тому
завдання культури, освіти і виховання полягає не просто у сприйнятті
цього життя, пристосуванні до нього, а в тому, щоб засобами
особистісного активізму, плідної праці змінити його на краще. Ця
оптимістична інтенція концепції адаптації Дж.Дьюї напрочуд своєчасна.
Суспільство кінця ХХ — початку ХХІ століття знову опинилось у кризовому
стані, і питання про адаптивну поведінку людини та методи її формування
набули значної ваги.

Але методологічне значення концепції адаптації не обмежується її
антикризовою спрямованістю. Дж. Дьюї був не лише визначним педагогом,
але й всесвітньо визнаним філософом. Його освітні і виховні ідеї
випрацьовувалися в контексті широкого соціально-філософського розуміння
складного і вкрай суперечливого поступу людської цивілізації. Тому
важливим завданням соціальної педагогіки Дж. Дьюї вважав формування
“випереджаючої свідомості”, здатності індивіда бути готовим до зустрічі
з “невідомим”, “незвичним”. Цьому завданню слугувала педагогічна
методика формування новаторського мислення, бачення перспективи.

Деякі критики Дж. Дьюї звинувачували його в “ідеалізації”, його
стратегічний прагматизм здавався їм не зовсім практичним, відірваним від
реалій американського суспільства. Вони вважали, що у такій країні, як
Сполучені Штати Америки, де ніколи не було традиційного правлячого
класу, серед урядовців переважали старомодні і не дуже чесні політики,
єдиним талантом яких було мистецтво знаходити компроміси, а в
промисловості панували “капітани індустрії”, головною турботою яких було
забезпечити державу “дешевим урядом” та слухняною робочою силою,
реформування школи за проектами Дж. Дьюї неможливе. Однак подальша
історія розвитку американської педагогіки переконливо доводить хибність
і безпідставність подібних звинувачень.

Син свого часу і відданий патріот США Дж. Дьюї також вважав, що
професійна підготовка молоді – одна з вирішальних умов розвитку держави
і вдосконалення суспільства. Теоретик прагматизму також наполягав на
тезі про те, що показником вміння людини адаптуватися до життя є її
особистий успіх, власне благополуччя. Втім, ані Дж. Дьюї, ані його
послідовники зовсім не уявляли мету прагматизму у формуванні у людей
“технологічного” вміння пристосуватися до навколишніх умов, досягти
успіху за будь-яку ціну, вижити і перемогти у безжалісній боротьбі із
суперниками і конкурентами. Трактування прагматизму як виключно
філософії успіху, мірилом якого є гроші, була ні чим іншим, як
вульгаризацією цього вчення. “Дж. Дьюї різко виступав проти утилітаризму
“гендлярського” типу (Бентам і Мілль), який вбачав в діяльності лише
засіб для досягнення людиною насолод або багатства” (2).

Як справедливо зазначає Радіонова І.О., Дж. Дьюї визнає самоцінність
індивіда, виступає за свободу особистості, відстоює її унікальність. Все
це зближує американського соціального педагога “з європейською
гуманістичною традицією” (3).

Згідно з Дж. Дьюї, мета його соціально-педагогічних зусиль – виховати
молоде покоління, яке було б здатне своєю діяльністю забезпечити
органічне поєднання особистісних та суспільних інтересів. Ця думка
утворювала один з головних концептів соціальної педагогіки Дж. Дьюї.
Характеризуючи її, в цілому зазначимо, що до інших, не менш важливих
елементів освітньо-виховного вчення американського професора,
відносяться наголос на філософському підгрунті соціальної педагогіки,
інструменталістське трактування методики навчання й освіти, відстоювання
пріоритету проблемно-діяльнісного підходу до змісту освітнього процесу;
акцентований наголос на значенні морально-психологічних складових
структури особистості учня. Особливе місце в концепції Дж. Дьюї належить
з’ясуванню соціально-політичних чинників соціалізації молоді. Соціальні,
політичні та моральні аспекти прагматизму для Дж. Дьюї та інших
провідних теоретиків цього вчення завжди перебували на передньому плані.

Зазначені концепти, звичайно ж, не вичерпують зміст
соціально-педагогічної доктрини Дж. Дьюї. В центрі уваги класиків
прагматизму (Джеймс, Дьюї, Мід) перебували також етика, політика,
релігія, естетика, культурологія, космологія, теорія еволюції,
природничі науки, зокрема, біологія. Такий широкий діапазон наукових
інтересів класиків прагматизму вигідно відрізняє їх від сьогоднішніх
послідовників. Серед визнаних авторів прагматизму Джону Дьюї, втім,
належить провідне місце. Його філософський і педагогічний спадок
по-справжньому вражає: понад 30 фундаментальних монографій та 900 статей
з філософії, педагогіки, етики, психології, політології і культурології.

Впливовість і переконливість соціально-педагогічних поглядів Дж. Дьюї
полягали насамперед в тому, що вони вибудовувалися на грунтовному
соціально-філософському матеріалі. Його розуміння педагогічної практики,
освітньої методології, змісту виховних настанов та рекомендацій
зумовлювалося прагматистською системою світоглядних принципів пізнання
та пояснення буття природи, суспільства і людини. Дьюї–педагог
невіддільний від Дьюї-філософа. Теорія освіти, вважав він, є не просто
розділом філософії чи її прикладною частиною, а самою серцевиною
філософії. Як можна називати себе філософом і при цьому не бути щиро
зацікавленим освітою, в тому числі професійною? – запитував Дж. Дьюї. І
не випадково основними понятійними одиницями його соціальної педагогіки
слугують філософські категорії: “досвід”, “практика”, “пізнання”,
“метод”, “діяльність”. Опорною серед них є категорія досвіду.

Поняття “досвід” як філософська категорія, за Дж. Дьюї, фіксує
цілісність й універсальність людської діяльності як єдності знання,
навичок, почуття, волі (4).

Поряд з категорією досвіду важливу методологічну роль в соціальній
педагогіці Дж. Дьюї відіграє категорія смислу. Самоідентифікуватися у
світі, використовувати досвід заради реалізації власних інтересів,
досягати успіху (прагма) людина здатна лише за умов надання смислової
визначеності своїм діям. Дж. Дьюї, як неважко переконатися, був
прихильником екзистенціалістського підходу до проблем виховного
значення. Через два десятки років після опублікування основних творів
Дж. Дьюї теза про самотворчість і самовизначеність особистості знайшла
розгорнуте обгрунтування в теорії Ж.-П. Сартра.

Дж. Дьюї активно пропагував ідею творчої продуктивної діяльності не
просто як шлях до успіху, але як соціальну і моральну цінність. Людська
діяльність, за Дж. Дьюї, сама в собі є метою і витоком відчуття
задоволення від сприйняття її як вільної творчості. Така праця утворює
сенс життя, успіх в її здійсненні сприймається як щастя. До речі,
аналогічної думки свого часу дотримувався видатний український філософ і
освітянин Г.С. Сковорода.

Проблема практичності, конкретного і професійного ставлення до
суспільства, своїх обов”язків, до своєї справи – постійна тема творів
Дж. Дьюї. Видатний майстер праксеології, він впевнений того, що головна
мета освіти і виховання – забезпечити “зростання людини” у практичній
сфері, насамперед розвиток її “практичного розуму”. Основи такого росту
закладаються в школі, яка має забезпечити єдність освіти, виховання і
практичної діяльності. Одним з положень шкільної праксеології Дж. Дьюї є
“вчитися робленням”. Це стосувалося, зокрема, практичної праці, що її
здійснювали учні. В його Школі-лабораторії, наприклад, діти вирощували
пшеницю на шкільному подвір’ї, товкли зерна, вчилися випікати хліб тощо.
Вони вивчали виплавку металу і будували власну піч. Це, за переконаннями
вчителя-експериментатора, сприяло практичному розумінню світу. Але
головне було те, що учні при цьому керувалися не комерційними, а
філософськими і моральними міркуваннями.

“Інструменталізм” дьюївського прагматизму, “експерименталізм” як
визначення сутності його педагогічних прийомів, їхньої новаторської
спрямованості в концепції Дж. Дьюї підпорядковані благородній моральній
меті – вихованню творчої, працелюбної, вільної особистості. Однією з
його опорних етичних настанов було формування у молодої людини
усвідомлення та відчуття відповідальності.

Відповідальність як чеснота розглядається Дж. Дьюї в різних ракурсах –
суто моральному, правовому, соціальному, політичному. Відповідальність
як риса моральної свідомості у творах вченого щільно взаємодіє з
усвідомленням соціально-політичної відповідальності громадянина, яка,
зокрема, проявляється у його відданості демократичному способу життя.

Соціальна педагогіка Дж. Дьюї просякнута духом ліберального демократизму
з його принципами відкритості, плюралізму думок, наявністю альтернатив,
правом кожного на самовираз і висловлювання власної точки зору, навіть
такої, яка на перший погляд здається абсурдною. Дж. Дьюї вважав, що
демократія – це не просто політична система; демократія – це
суспільство, пройняте духом взаємоповаги усіх громадян та бажанням
досягти більшої єдності спільноти, а також якомога повніше реалізувати
таланти та здібності членів даного суспільства (5).

Демократична система – визначальний елемент системи соціальних чинників
становлення і розвитку особистості. Філософ-новатор, педагог з
інноваційним мисленням, Дж. Дьюї своєрідно розумів значущість і
координацію інституцій демократії: базовим інститутом суспільства, який
навчає громадян участі у демократичному процесі, є не сім’я або держава,
а школа. Адже і сім’я, і державні інститути мають ієрархічну та
авторитарну будову. Шкільна “спільнота”, побудована за принципом рівного
залучення усіх в освітньо-виховний процес, найкраще відповідає
демократичному принципові “участі”. Вона — найбільш підхожий кандидат на
роль головного осередка суспільства, в якому відбувається
цілеспрямоване, систематичне навчання демократії, і на цій основі –
виховання громадян демократичного суспільства. Всі інші можливості
структури дійової демократії повинні спиратися на цей чинник і
надбудовуватись над ним. Більше того, “в тій мірі, в якій суспільство є
продуктом шкіл, — пише Дж. Дьюї, — якість його демократії буде
відображати якість його освітніх процесів. Коли освіта стає освітою як
дослідженням і освітою для дослідження, соціальним продуктом цього
інституційного зрушення буде демократія як дослідження, а не просто
демократія” (6).

Отже, демократія для Дж. Дьюї є найпривабливішою формою суспільного
існування, оскільки за такого ладу людська спільнота найприродніше
постане як гармонійне суспільство. До того ж, ця форма суспільної
організації людей за своєю природою має бути інтернаціональною та
космополітичною, оскільки її легітимність заснована на лояльності до
інших форм об’єднань людей та їхній підтримці. Все це, з його точки
зору, має обстоювати освіта і виховання молоді: “Недостатньо навчати
тому, що війна є жахливою та уникати всього, що може стимулювати
міжнародну підозру і ворожість. Наголос потрібно робити на тому, які
спільні прагнення та очікувані результати цих прагнень об’єднують людей
поза географічними межами їхнього проживання. Вторинний та умовний
характер національного суверенітету щодо більш повної, вільної та
плідної взаємодії між усіма людськими істотами має пропагуватися як
правильна концепція у формуванні людської свідомості. Якщо ж ця
концепція не пов’язується з питаннями освіти, то це означає, що інша
ідея освіти, яка протистоїть одвічним принципам гуманізму, є посяганням
на права людини”, — зазначає Дж. Дьюї (7).

“Активізм” принципу навчання зумовлює і ставлення громадянина до
“реальної демократії”. Демократія, конкретно її американський зразок, не
були для Дж. Дьюї “священною коровою”. Демократія – це ідеал соціальної
спільноти, в якій забезпечені умови “вільного спілкування” і
самореалізації особистості. В цьому відношенні, писав Дж. Дьюї, Америка
все ще не демократична держава. Ось чому обов”язок кожного громадянина
полягає у прагненні вдосконалити демократію, а завдання школи –
відповідна підготовка молоді.

Свою книгу “Демократія та освіта”, яка стала відомою на весь світ, Дж.
Дьюї охарактеризував як таку, де впродовж багатьох років була найповніше
викладена його теорія морального виховання, розуміння його “таким, як
воно є”. Державні органи США з прихильністю ставилися до ідей
демократизації освіти, висловлених Дж. Дьюї. “Освіта в США, —
зазначалося в документі Комісії національної асоціації з організації
середньої освіти США, — має керуватися ясним розумінням сутності
демократії… Мета демократичного устрою полягає в тому, щоб кожний член
суспільства міг розвивати свої здібності, беручи участь в діяльності,
спрямованій на покращання добробуту кожного і всього суспільства в
цілому” (8).

Мета виховання громадян, відданих демократії, визначалась як одна з
головних доброчеснот у моральному вихованні. “Учень має розуміти, що він
разом з усіма несе відповідальність за збереження демократії, і бути
впевненим, що сама демократія є тим ідеалом, який створюється ним самим”
(9).

Ідеї і основні положення соціальної педагогіки Дж. Дьюї, його практичні
експерименти в шкільному навчанні справили великий вплив на суспільну
свідомість не лише американського суспільства, але широкої світової
філософської і педагогічної громадськості. Надзвичайно високим
авторитетом Дж. Дьюї користувався на батьківщині. Як зазначив Лоуренс
Кремін, “американські освітяни побачили в цьому тихому невисокому на
зріст чоловікові з темними вусами того Мойсея, який мав, врешті-решт,
привести їх до педагогічної землі обітованої!” (10).

У ставленні філософів та теоретиків освіти до спадщини Дж. Дьюї
спостерігалися своєрідні “припливи” та “відливи” уваги. У перші
десятиліття ХХ століття Дж. Дьюї, незважаючи на численні критичні
зауваження щодо прагматизму, інструменталізму, експерименталізму і
натуралізму його концепції, був головною фігурою у теоретичному загалі
соціальних мислителів, які приділяли головну увагу освіті і вихованню.

Наприкінці 30-х років вплив прагматизму та його освітніх концепцій
помітно послабився. Втім у 70-90-х роках спостерігається черговий злет
популярності ідей прагматизму. Курс на соціалізацію й адаптацію
підростаючого покоління дав новий імпульс прагматистській педагогіці,
про що свідчить дискусія, що розгорнулася на сторінках журналу “
Pedagogic Theory ” навкруги педагогічної спадщини Дж. Дьюї, звернення
багатьох американських педагогів (Л. Кремін, Д.У. Свіфт, У. Файнберг, П.
Гудман та ін.) до теорії морального виховання Дж. Дьюї.

Методологічні настанови Дж. Дьюї з питань виховання в сучасних умовах
поділяє група теоретиків, яких очолює А. Маслоу, Т. Манро, Е. Келлі, Р.
Роджерс, Т. Браммельд, С. Хук та інші. Вони підтримують положення Дж.
Дьюї про роль індивідуального виховання в суспільстві, про те, що
цінність виховання залежить від того, якою мірою воно сприяє
вдосконаленню особистості, допомагаючи їй знайти відповіді на виникаючі
повсякденні проблеми, а головне, вказує, як найкраще розв’язати дану
ситуацію, вижити в ній, тому що життя перш за все – “постійний процес
пристосування, не тільки біологічний, а й соціальний” (11). Їхнє
філософське кредо з питань виховання містить і модифіковані ними ідеї
соціальної педагогіки Джона Дьюї.

Творчі новації соціальної педагогіки актуалізуються обставинами
загальної кризи світової освітньої системи, основу якої складають
“цивілізаційні розриви” – між орієнтацією освіти на передачу учням
якомога більшого обсягу знань та практичною неможливістю їх засвоїти,
між традиційною “підтримуючою” освітою, яка розрахована на відносну
стабільність суспільства і зростаючим динамізмом соціальних і культурних
змін; між національно-специфічною особливістю освітніх систем та
потребою сучасної цивілізації в єдиних стандартах освіти.

Спадщина ідей соціальної педагогіки має бути творчо використана й
українською освітньою практикою. На превеликий жаль, цілеспрямованого
дослідження педагогічної спадщини Дж. Дьюї в Україні не проводилося.
Втім, як говориться, нарешті “крига скресла”. В Україні видані твори
відомої української дослідниці, педагога і психолога Софії Русової, яка
у своїх працях аналізує пошуки нових форм і методів, на які так була
багата реформаторська педагогіка. Вона особливо підтримувала ідею Дж.
Дьюї, щоб ручна праця, екскурсії, робота у садочку, в шкільному музею
вважалась би так само обов’язковою, як і читання, математика й інші
навчальні предмети. “Треба, щоб школа огорнула дитину ласкою, викликала
всі її активні творчі сили, зацікавила до науки, до праці, розвинула
етичну й громадську свідомість; треба, щоб за шкільні роки учні
навчились працювати не з-під погрози екзамену аби якихось зовнішніх
принад, а через те, що робота – це природна потреба їхньої здорової
вдачі; треба, щоб робота завжди була їм цікавою і приємною. Таких
принципів дотримується американський педагог Джон Дьюї. У своїх вимогах
до середніх шкіл він доводить, що зацікавити учня – це значить поставити
його навчання на шлях нормальної активної роботи на все життя” (12).

Позитивна оцінка методики, розробленої на основі ідей прагматичної
педагогіки Дж. Дьюї, зокрема, індивідуалізація навчання, що мала своїм
завданням підготовку активних, ініціативних, енергійних учнів, здатних
адаптуватися до нових умов соціального життя, міститься у
фундаментальній монографії Володимира Корженка “Філософія виховання:
зміна орієнтацій” (13). Сподіваюсь, що і ця стаття зробить свій внесок у
справу осмислення методологічного значення соціальної педагогіки Дж.
Дьюї для вітчизняної освітньо-виховної практики.

Список використаної літератури

1. Бернстайн Р. Возрождение прагматизма// Вопросы философии. – 2000. —
№5. – С.109; 2 . Dewey J. Reconstruction in Philosophy. – Boston , 1949.
– P.182; 3. Радіонова І.О. Сучасна американська філософія освіти та
виховання. Тематичні поля та парадигмально-концептуальні побудови. – Х.,
2000. – С.77; 4 . Dewey J. Ethics in the University of Michigan . EW,
vol.3, p.49; 5 . Dewey J. Our National Dilemma. MW, vol.12, p.4; 6 .
Дьюи Дж. Школа и общество. – М. , 1925. — С.25; 7. Dewey J.
Nationalizing Education. MW, vol 10, p.203; 8 . Cardinal Principles of
Secondary Education. Wash., 1918, p.14; 9 . Cardinal Principles of
Secondary Education. Wash., 1918, p.22; 10 . Curtis S.J., Boultwood
M.A.E. A Short History of Educational Ideas, London , 1953, p.18; 11.
Middelmas K. The Politic of industrial Society. London , 1975, p .192;
12 . Русова С. Лекція 12. Історія. Природознавство// Вибрані педагогічні
твори: У 2-х кн.- Кн.2/ За ред. Є.І. Коваленка. – К.: Либідь, 1997.-
С.15; 13 . Корженко В. Філософія виховання: зміна орієнтацій. – К.,
1998.

Похожие записи