Реферат на тему:

Соціальна компетентність: співвідношення наукових категорій

 

Проблема соціальної компетентності ще не отримала свого глибинного
вивчення та вичерпного аналізу, тому в науковій літературі категорія
«соціальна компетентність» широко трактується та співвідноситься з
іншими науковими категоріями. Актуальність проблеми обумовлена тим, що в
умовах реформування вітчизняної освіти та приєднання до Болонської
системи компетентнісний підхід в освіті та вихованні набуває неабиякого
значення. Метою написання даної статті є аналіз наукових категорій, які
в пострадянській науковій думці співвідносяться з категорією «соціальна
компетентність».

Наукову категорію «соціальна компетентність» ми розглядаємо як
придбану здатність особистості гнучко орієнтуватися в постійно мінливих
соціальних умовах та ефективно взаємодіяти з соціальним середовищем.

У науковій думці пострадянського періоду поняття «соціальна
компетентність» та «соціально-психологічна компетентність» часто
співвідносяться та утотожнюються; на думку автора, останнє навіть більш
розширює сенс компетентності, об’єднуючи соціальні і особистісні
чинники. Врешті-решт, соціальна компетентність сама по собі вже
передбачає певний рівень особистісної компетентності.
Соціально-психологічна компетентність тлумачиться як інформованість та
здатність індивида ефективно взаємодіяти з оточуючим людським загалом в
системі міжособистісних відносин[25]. Таким чином бачимо, що істотної
різниці в тлумаченні вищезгаданих термінів не виявлено. Різниця
сприймається глибоко індивідуально, на інтуїтивному рівні.

Архипова С.П. вважає, що соціально-психологічна компетентність є
інтегральним показником особистісного розвитку, фактором
самоактуалізації, що стимулює самореалізацію особистості[1 с.17].

Гудзовська А. соціально-психологічну зрілість розуміє як
компетентність, як здатність особистості ефективно взаємодіяти з іншими
людьми, як вміння правильно визначати психологічні особливости людей[5
с.18].

Дослідження 90-х рр. ХХ ст. (Євсєєв А.В., Сафронова О.В., Нікітін
І.Н.) трактують соціально-психологічну компетентність як певний рівень
розвитку комунікативних якостей особистості, вміння попереджати та
розв’язувати конфлікти тощо. Трактування зводиться до категорій
комунікативності, конфліктності, розв’язання спеціальних задач, оскільки
дослідників цікавила соціально-психологічна компетентність керівника,
тобто його особистісна відповідність об’ективним вимогам посадових
обов’язків[13 с.25].

Петровська Л.А., Лєпіхова Л. розглядають соціально-психологічну
компетентність як комплекс когнитивних здібностей особистості,
спрямованих на пізнання партнерів спілкування та психологічних
особливостей процесу комунікації в цілому[20, 14 с.9].

Отже, соціально-психологічна компетентність враховує психологічні
складові особистості, такі як цінності, мотиви, настановки, переконання,
здібності тощо, але, як і будь який вид компетентності, проявляється у
діяльності, зокрема, як і соціальна, проявляється у міжособистісних
відносинах.

Ряд дослідників поняття «соціальна компетентність» тісно пов’язують
з поняттям «професійна компетентність», під яким Камаєва В.В., Кузьміна
Н.В., Мітіна Л.М., Рачева С.С. та ін. розуміють спеціальні знання та
вміння, необхідні для здійснення певної професійної діяльності.

На погляд Гільмеєвої Р.Х., професійна компетентність – це здатність
людини, в основу якої покладені її досвід та знання, вміння ефективно
розв’язувати задачі, які відносяться до сфери її професійної діяльності.

Дємєнтьєва Н.В. розуміє професійну компетентність як глибоку
обізнаність фахівця про умови та технології вирішення виникаючих
проблем, вміння професійно грамотно реалізовувати свої знання на
практиці[7 с.115].

Професійна компетентність визначає ступень знань фахівця у своєї
професійної діяльності, яка може бути обмежена рядом спеціальних питань,
тому категорії «соціальна компетентність» та «професійна
компетентність», як, до речі, і категорії «професіоналізація» та
«професіонал» не синонімічні, бо особистість може бути професіоналом,
але не бути компетентною в даному питанні, або, навпаки, особистість не
є професіоналом, але є компетентною в даному питанні або ситуації;
будучи компетентним професіоналом, особистість може бути некомпетентною
в певних життєвих ситуаціях тощо.

Фіранер С.С. вважає, що поняття «соціальна компетентність» невід’ємне
від поняття «професійна компетентність». Більш того, Малая О.Г.,
Гарашкіна Н. стверджують, що становлення соціальної компетентності
особистості неможливо поза формуванням її як фахівця-професіонала, де
основою розвитку соціальної компетентності є теорія і практика
безперервної освіти[16 с.15; 3 с.82], чим фактично ставлять формування
соціальної компетентності в залежність від формування професійної
компетентності і роблять соціальну компетентність складовою професійної.
Тоді як ми можемо вести мову про соціальну компетентність дитини
дошкільного віку, молодшого шкільного та підліткового, або взагалі про
людину, яка має лише базову середню освіту? Вищезазначені дослідники не
враховують вікових вимог соціальної компетентності, бо кожна вікова
група має свої зобов’язання, що відповідають нормам соціальної
компетентності. Отже, соціальна компетентність має вибірковий,
диференційний характер. На думку автора, ці поняття не можуть бути
тотожні, поняття «соціальна компетентність» є більш глибоким та ширшим,
а професійна компетентність – лише складова соціальної компетентності.
Успішність життєвого шляху особистості визначає не лише професійність, а
й інші особистісні та соціальні фактори, хоча, слід зазначити,
задоволеність фахом, роботою є одним з вагомих чинників, що впливають на
усвідомлення себе успішним /неуспішним, щасливим /нещасливим тощо.

Ми розділяємо в цілому трактовку Ісламгалієва Е.Г. щодо поняття
«професійна компетентність» — це якість високопрофесійного працівника,
здатного максимально реалізовувати себе в конкретних видах трудової
діяльності та здатного адаптуватися до мінливих умов ринкового
механізму, керуючого професійною мобільністю, плануванням кар’єрного
росту, професійною самоактуалізацією[11 с.29]. Однак, здається більш
доречним замінити фразу «здатного адаптуватися до мінливих умов ринку»
на «ефективно діяти у мінливих умовах ринку», оскільки адаптація розуміє
під собою пристосування, то виходить, що компетентний фахівець лише
встигає пристосовуватись до мінливих умов, на нашу думку, компетентний
фахівець більш, ніж пристосовується, він психологічно готовий до
мінливості і рівень його кваліфікації дозволяє йому єфективно діяти в
цих мінливих умовах.

Прив’язання категорій «соціальна» та «професійна компетентності» є
зрозумілим та, в певній мірі, виправданим, оскільки категорія
«компетентність» вийшла царини менеджменту, тому більшість дослідників
по інерціїї ототожнюють їх, однак ми вважаємо, що професійна
компетентність визначає лише якість професійної діяльності.

Ряд авторів терміни «соціальна компетентність» та «соціальна
зрілість» вважають синонімічними або максимально наближують їх один до
одного. Для того, щоб впевнитися, що для цього є певне підгрунтя, слід
звернутися до словникового тлумачення категорії «зрілість».

Тлумачний словник трактує категорію «зрілість» як:

1)     стан організму, який досяг повного розвитку; зрілий вік;

2)     високий ступень розвитку, удосконалення; зрілість думки[19].

Зрілість – це досягнутий високий рівень розвитку біологічних,
фізіологічних, інтелектуальних, вольових, емоційних або моральних
параметрів людини[23 с. 130]. Біологічна, соціальна та психологічна
зрілості часто не співпадають хронологічно.

Зрілість – це певний стан, що настає в міру того, як властивості
досягають того рівня розвитку, при якому вони у своєй сукупності
найбільш повно проявляються[24].

Дємєнтьєва І., Зубарєва Н. розглядають соціальну зрілість як
можливість та необхідність відповідати за себе та інших на рівні
дорослої людини; утотожнюють поняття «соціальна зрілість» та «соціальна
відповідальність»[6 с.13]. На думку автора, соціальна відповідальність є
лише складовою соціальної зрілості/ компетентності.

Поздняков А. під соціальною зрілістю розуміє сукупність
компетентностей: громадянську, побутову, комунікативну та компетентність
в області саморегуляції та самостійної пізнавальної діяльності[21 с.58].

Толстих Т.І. соціальну зрілість старшокласників розуміє як
усвідомлення себе суб’єктом власної індивідуальності, суб’єктом власного
життя та суб’єктом історичного процесу, а також усвідомлення своєї
приналежності до певної сфери суспільних відносин та певному соціальному
колу, причому суб’єктом, наділеним певними якостями та вміннями:
позитивною ціннісною орієнтацією, професійною визначеністю, складеним
самовизначенням, активною життєвою позицією, здатністю до адаптації у
суспільстві, компетентною взаємодією з членами суспільства,
самостійністю, відповідальністю[27 с. 22].

Соціальну зрілість, Долл Є. – автор Шкали соціальної зрілості,
визначає через міру особистої незалежності та відповідальності. Особиста
незалежність є здатністю індивіда самостійно вирішувати власні справи,
самостійно регулювати свої соціальні відносини. Соціальна
відповідальність є відповідальністю стосовно самого себе, до інших, до
суспільства[5 с.18].

Соціальна зрілість, за Реаном А.А., визначається як та, що досягла
свого найвищого розвитку система знань про соціальну дійсністьта власну
особистість, яка дозволяє людині адекватно адаптуватись, приймати
рішення зі знанням справи, враховуючи ситуацію, що склалась[22 с.38].

Радул В.В. соціальну зрілість трактує як той стан, що розкриває стан
сформованості особистості через призьму певного соціального середовища.
В її зміст включає активну життєву позицію та досягнення єдності
виховання та самовиховання і прагнення самої особистості до якомога
скорішого досягнення соціальної зрілості. Моделлю соціальної зрілості,
на його думку, є взаємозв’язок самореалізації та соціальної
відповідальності. Проявляється соціальна зрілість у соціальній
активності, соціальному самовизначенні, соціальній відповідальності[24].

Михайлов О.В. вважає, що формування зрілості – це є розкриття та
розвиток потенційних можливостей особистості. Наявність соціальної
зрілості гарантує певні якості особистості, що мають суттєвий вплив на
саморегуляцію поведінки[18].

Соціальну зрілість Гудзовська розуміє як результат становлення
суб’єктності людини стосовно власного життя, соціальної групи, до якої
вона себе відносить, та самовизначення в індивідуальному та соціальному
просторі[5 с.25].

Результатом становлення соціальної зрілості особистості Божович Л.І.
вважає:

1)     сформовану «картину світу» особистості, установки, стереотипи,
цінності;

2)     адаптованість особистості;

3)     соціальну ідентичність[2].

Отже, констатуємо, що серед дослідників соціальної зрілості також
немає єдності щодо розуміння та трактовки цієї категорїї, але суть та
зміст соціальної зрілості та компетентності збігаються. Ми вважаємо, що
категорії «соціальна зрілість» та «соціальна компетентність» є фактично
ідентичними. Врешті-решт, компетентність і є прояв зрілості в певній
сфері. Якщо дуже прискипливо підійти до цих дефініцій, то розмежування
можна провести десь на рівні інтуіції. Компетентність зазначають як
готовність, здатність, схильність, а зрілість можна зазначити як апогей,
вершину, найвищу точку розвитку, становлення, формування.

Ряд авторів співвідносять поняття «соціальна компетентність» та
«комунікативна компетентність», вважають їх близькими та
взаємодоповняючими. Принаймні не можливо заперечити той факт, що рівень
комунікативної компетентності значно впливає на рівень соціальної
компетентності особистості.

На думку Холостової О.І., компетентність в спілкуванні означає
володіння комплексом особистісних можливостей, одна з показників
психологічної зрілості та компетентності. Основою комунікативної
компетентності є соціальний інтелект [28 с.130]. Одним з показників
комунікативної компетентності є вміння слухати.

Жуков Ю.М., Петровська Л.А., Растянніков П.В. прирівнюють поняття
«комунікативна компетентність» та «компетнтність у спілкуванні» і
розглядають як здатність встановлювати та підтримувати необхідні
контакти з людьми[9].

Ємельянов Ю.Н. вважає, що комунікативна компетентність – це здатність
людини брати на себе та виконувати різні соціальні ролі; вміння людини
адаптуватися у різних ситуаціях, вільне володіння вербальними і
невербальними засобами спілкування. Базовою основою формування
комунікативної компетентності вважає також соціальний інтелект.

Мєльник Є.В. до проявів комунікативної компетентності відводить
вміння людини організовувати «міжособистісний простір» в процесі
спілкування з людьми[17 с.37].

До комунікативної компетенції Кажанова З.Н. відносить комплекс мовних
засобів, необхідних для усного та письмового спілкування та здатність
встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми[12
с.17-18].

Рядом дослідників (Татарницева С.Н., Соловьйова Е.Н.) особливо
підкреслюється роль комунікативної компетентності, оскільки саме вміння
спілкуватися у великій мірі обумовлює формування інших видів
компетентності, таких як інформаційна, соціокультурна, білінгвальна
комунікативна (знання іноземних мов) тощо[26 с.39].

Отже, дослідники вийшли з вузьких рамок тлумачення комунікативної
компетентності як вміння встановлювати та підтримувати міжособистісні
контакти і значно розширили кордони комунікативної компетентності, однак
усталеного погляду на природу та зміст цього виду компетентності ще не
склалось. На погляд автора, комунікативна компетентність є одним з
проявів соціальної компетентності, найбільш вагомим її інгрідієнтом, а
вірніше набором інгрідієнтів, оскількі сама по собі, вона вже вміщує ряд
компетентностей, без формування якого не можливе формування соціальної
компетентності як такої.

Зільберман С.В. вбачає безпосередній зв’язок між моральною
компетентністю та соціальною[10 с.25]. Становлення моральної
компетентності відбувається на базі морального розвитку. Формування
соціальної компетентності неможливо без засвоєння моральних устоєв,
етичних норм, ціннісних орієнтацій. Найбільш спорідненою компетентністю
щодо моральної є громадянська, формування якої також неможливо без
засвоєння моральних норм. Моральний розвиток особистості включає три
складові: моральні знання, моральні почуття, моральну регуляцію
поведінки. Моральна компетентність вміщує в собі моральну обізнаність,
можливість самовизначення в спектрі моральних цінностей та здатність
морально діяти в різних життєвих ситуаціях[10 с. 32-33].

Гудзовськая А., досліджуючи соціальну зрілість, торкається моральної
зрілості і трактує останню як суб’єктность людини стосовно власного
духовного та морального буття, прийняття особистістю норм моралі як
власних[5 с. 25].

На жаль, дослідження змісту та структури моральної компетентності
обмежуються малою кількістю праць, що фактично зводить нанівець наші
спроби аналізу підходів до вивчення моральної компетентності.
Дослідженню громадянської компетентності не присвячена жодна наукова
робота останніх років. По ходу дослідження соціальної зрілості,
Гудзовська А. частково торкається ідейної зрілості як складового
компоненту соціально зрілої особистості. Ідейна зрілість є результатом
становлення особистості громадянина. Проявом громадянської
компетентності є чесне виконання своїх обов’язків в трудовій, духовній
та суспільно-політичній діяльності. Під громадянськими обов’язками
розуміється єдність свідомості та поведінки особистості як громадянина
певної держави[5 с.18].

Моральна та громадянська компетентності, на нашу думку, є
підкомпетентностями, рівень сформованості яких суттєво впливає на рівень
сформованості соціальної компетентності.

Проблема моральної та громадянської компетентності потребує
прискіпливої уваги фахівців, набуває актуальності в сучасних умовах
загальної бездуховності, відсутності патріотизму та нехтування
соціально-правовими нормами.

Поряд з вищезазначеними видами компетентності, Сохань Л.В. виводить
ще один вид компетентності – життєва, яку визначає як інтегрогвану
здатність особистості, що забезпечує продуктивне життєздійснення[8
с.162].

Життєва компетентність, в працях Скайє К., Гонда Д., Квейхагена М. є
вмінням вдало випрацьовувати стратегію поведінки, намічати шлях, що
необхідний для досягнення мети, виносити уроки зі своїх успіхів та
невдач[15 с.22].

Обмеженість кількості джерел, присвячених дослідженню життєвої
компетентності ускладнює наш аналіз співвідношення видів компетентності,
але дозволяє зробити висновок, що суть життєвої компетентності,
зазначена вищевказаними авторами, є фактично ідентичною змісту
соціальної компетентності. Життєва компетентність, на нашу думку, є
найвищим показником загального розвитку особистості. Життєву
компетентність, ми вбачаємо у наступній формулі

Соціальна компетентність + Особистісна зрілість + Пропріум = Життєва
компетентність. Пропріум – це ті аспекти особистості, що роблять її
унікальною[23 с. 279]. Необхідною умовою констатації рівня життєвої
компетентності є вік. Мінімальний віковий ценз – 25 років. Життєва
компетентність передбачає певну життєву мудрість, а остання, як відомо,
приходить з віком.

Переважна кількість публікацій, які з’явилися у період 2000-05 рр.,
освітлює аспекти компетентності у сфері професіоналізації, менеджменту,
в тому числі шкільного, комунікативності, і, в меншій мірі, в соціальній
сфері, ще в меншій – в моральній. Поки що не існує єдиної усталеної
думки щодо поняття «соціальна компетентність», в зміст та структуру
терміну різні автори вкладають різні сенс та складові; не існує чіткого
розмежування семантично близьких та синонімічних категорій. Причому
навіть на природу соціальної компетентності немає усталеного погляду,
серед дослідників існують певні протиріччя: одні вважають, що
компетентність має фізіологічне походження і на її становлення впливає
генетичний фактор (Скайє К., Гиндина О.), інші – що компетентність має
соціальний характер та формується під впливом соціума (Бодалев А.А.,
Лєпіхова Л., Бєлоцерковець Н. тощо). На наш погляд, фізіологічні чинники
не можна зовсім відкидати, вони також відіграють свою роль, більшість
особистісних здібностей базується на спадковості, однак, ведуча роль у
формуванні саме соціальної компетентності належить соціальним умовам,
які, в свою чергу суттєво впливають на виховні стандарти. Якщо
звернутися до історії, то моделі виховання були різними у різні
історичні епохи, як, до речі, й соціальні умови та норми. Тому, до
вищезазначених вибіркогового та діференційного характеру проявів
соціальної компетентності, слід додати її мінливість та гнучкість
відповідно до ситуації.

На основі аналізу, зробленому нами, можна дійти висновку, що:

—         соціальна компетентність — це інтегрована здатність
особостості, що включає в себе розмаїття підкомпетентностей, або
ключових компетентностей, таких як громадянська, духовна, професійна
(учнівська) зрілість; комунікативна, мовна, побутова, екстремальна
компетентність тощо), тобто інтегрує в собі інші види компетентностей;

— поняття «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» є
синонимічними та ідентичними;

— категорія «професійна компетентність» є складовою категорії
«соціальна компетентність»;

— категорія «комунікативна компетентність», що сама по собі є
інтегративною, є ведучою складовою дефініції «соціальна
компетентнтість»;

— поняття «соціальний інтелект» є фундаментальною складовою
соціальної компетентності;

— терміни «життєва компетентність» та «соціально-психологічна
компетентність» є спорідненими,
близькими за сенсом;

— поняття «соціальна відповідальність» та «соціальна впевненість»
є складовими соціальної компетентності.

Проблема компетентності, зокрема, соціальної, та її співвідношення з
іншими науковими категоріями потребує подальшого теоретичного осмислення
та вичерпного аналізу.

 

 

 

Література

1.     Архипова С.П. Професійна компетентність і професійність
соціального працівника: сутність і шляхи розвитку. //Соціальна робота в
Україні: теорія і практика. – 2004. — №2.

2.     Божович Л.И. Проблемы формирования личности. – М.:
Психолого-социальный институт, 1995.

3.     Гарашкина Н. Диагностика профессиональной компетентности.
//Социальная педагогика. – 2003. — №4.

4.     Гиндина Е.Д. Генетические основы эмоций и поведенческих
особенностей у детей подросткового возраста. – М., 2005 – 24с.

5.     Гудзовская А.А. Социально-психологическое исследование
становления социальной зрелости. – Дис….канд. психол. наук. – Самара,
1998.

6.     Дементьева И., Зубарева Н. Степень социальной ответственности
подростков в полной и неполной семье. //Воспитание школьников. – 2003. —
№10.

7.     Дементьева Н.В. Методическое обеспечение индивидуальной
социально-педагогической работы с детьми и подростками из неполных
семей: Опыт адаптации международной программы Большие Братья /Большие
Сестры. – Дис….канд. пед. наук. – Тамбов, 2003. – 200с.

8.     Життєва компетентність особистості /Сохань Л.В., Єрмаков І.Г.,
Несен Г.М. – К.: Богдана, 2003. -520с.

9.     Жуков Ю.М., Петровская Л.А., Растянников П.В. Диагностика и
развитие компетентности в общении. Специальный практикум по социальной
психологии. – М., 1990.

10. Зильберман С.В. Формирование моральной компетентности студентов в
процессе изучения психолого-педагогических дисциплин. – Дис….канд.
психол. наук. – Красноярск, 2004. – 206с.

11. Исламгалиев Э.Г. Профессиональная компетентность педагога:
социологический анализ. – Дис….канд. социолог. наук. – Екатеринбург,
2003. – 176с.

12. Кажанова З.Н. Специфика формирования профессиональных компетенций в
процессе адаптации студента к учебно-технологической среде ВУЗа. –
Дис….канд. пед. наук. – Тамбов, 2004. – 209с.

13. Коновалова Т.Ю. Социально-психологическая компетентность
руководителя ОВД и методы её развития. – Дис….канд. психол. наук. –
М., 2004. – 235 с.

14. Лєпіхова Л. Соціально-психологічна компетентність у педагогічній
взаємодії. //Вища освіта України. – 2004. — №3.

15. Лукичева М.А. Развитие социального интеллекта у студентов -будущих
педагогов. – Дис….канд. психол. наук. – Череповец, 2004. – 150с.

16. Малая О.Г. Развитие социальной компетентности личности в условиях
корпоративной культуры. – Автореферат дис….канд. психол. наук. – М.,
2005. – 23с.

17. Мельник Е.И. Содержание коммуникативной компетентности педагога.
//Психология и школа. – 2004. — №4.

18. Михайлов О.В. Формування соціальної зрілості студентів економічного
профілю. – Автореферат дис….канд. пед. наук. – К., 2001. – 20с.

19. Новый иллюстрированный словарь /Петровская Л.И. и др. – М., 2003.

20. Петровская Л.А. Коммуникативность в общении. – М.: Наука, 1989. –
216с.

21. Поздняков А. Готовим учителя к формированию социальной зрелости
старшеклассников. //Учитель. – 2003. — №4.

22. Психология подростка /Реан А.А. – М.: Олма-пресс, 2003. – 432с.

23. Психологический словарь-справочник /Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А.
– Минск: Харвест, 2004. – 576с.

24. Радул В.В. Становлення соціальної зрілості молодого вчителя (теорія
і практика). – Автореферат дис….д-ра пед. наук. – К., 1998. – 36с.

25. Словарь по социальной педагогике /Мардахаев Л.В. – М., 2002. –
361с.

26. Татарницева С.Н. Методическая компетенция учителя и её формирование
в процессе самостоятельной работы студента. – Дис….канд. пед. наук. –
Тольятти, 2003. – 319с.

27. Толстых Т.И. Становление социальной зрелости учащихся юношеского
возраста в условиях проектной деятельности //Психология и школа. – 2004.
— №4.

28. Технологии социальной работы /Холостова Е.И. – М.:Инфра, 2003. –
400с.

 

 

 

 

 

 

 

Похожие записи