Словник-хрестоматія педагогічних понять. Загальні основи педагогіки,
теорія виховання, дидактика, школознавство

ВСТУП

Пріоритетним напрямком удосконалення сучасної системи підготовки
майбутніх фахівців є активізація форм і методів навчально-виховного
процесу, формування свідомої, активної позиції студента в процесі
навчальної діяльності, розвиток філософського, педагогічного мислення,
підвищення рівня загальної та педагогічної культури.

Пізнавальна діяльність майбутніх фахівців повинна включати активний,
самостійний творчий пошук, організація якого передбачає розвиток людиною
здібностей до нового синтезу знань, тобто формування своєрідних
методологічних здібностей як передумови інтелектуального розвитку. Такі
методологічні здібності пов’язані з так званими «метазнаннями», що
розуміються як поняття про необхідність обробки наукових знань з метою
їх найкращого засвоєння, організацію для цього своєї пізнавальної
діяльності. А. Дістсрвег зазначав, що «розвиток та освіта жодній людині
не може бути надані або повідомлені. Кожен, хто бажає до них залучитися,
повинен досяіти цього власною діяльністю, власними силами, власним
напруженням».

Спрямованість педагогічної підготовки майбутнього фахівця на
акіи-візацію навчально-пізнавальної діяльності, формування самостійності
мислення, творчий пошук, що передбачає систематизовану роботу над
понятійним апаратом педагогіки, над грунтовною й широкою системою
педагогічних понять та категорій. Ще видатний російський історик С.
Соловйов відзначав у свій час, що у кожній науці є своя таблиця
множення, тобто той мінімум фундаментальних понять, без оволодіння якими
не можна пізнати науки взагалі.

Актуальність цілеспрямованої роботи над понятійним апаратом педагогіки
обумовлюється тим, що, по-перше, успішність професійної діяльності
визначається такими інтелектуальними засобами, які використовуються
педагогами у практичній та науково-творчій діяльності. Серед них
провідне місце посідає категоріальна система педагогічних термінів і
понять, яка склалася в кожного викладача. По-друге, велике значення має
не стільки обсяг знань, скільки їх систематизованість, точність,
мобільність. Тому здобуття майбутніми фахівцями навичок активної роботи
із системою осовних педагогічних понять та категорій є принципово
важливим. Порете, педагогічні терміни і поняття — це засоби нашого
педагогічного мис-ення, а тому й засоби аналізу дійсності, прогнозування
та проектування діяльності сьогоденної та майбутньої. Широкий спектр
професійного роз-ляду категорій необхідний майбутньому фахівцю для
вироблення власної професійної педагогічної позиції, концепції своєї
діяльності.

Педагогічна наука вбирає в себе класичну спадщину, творчий доробок
численних науковців та практиків, видатних учених, педагогів.
Педагогічні дослідження цікаві саме драматичним розгортанням різних
теорій, точок зору, нескінченним пошуком педагогічної істини. Побудова
словника ос-новних педагогічних термінів та категорій у вигляді
хрестоматії спрямова-на на те, щоб навчити студентів самостійно
орієнтуватися в інформаційно-педагогічиому просторі, працювати з
навчальною літературою, виховувати інформаційний стиль у роботі, уникати
заміни наукової аргументації кон-юнктурним цитуванням, порівнювати
погляди різних авторів.

Вихідною методологічною позицією у складанні словника-хрестоматії є
положення про багатоаспектність бачення світу, багатозначність підходів
до пошуку істини. Наявність різноманітних, навіть суперечливих
трактувань педагогічних термінів та категорій ще раз підкреслює те, що
істина -явише поліструктурне, а наукове пізнання відзначається
різноманітністю моделей світобачення. Тому так важлива чіткість підходів
до визначення термінології, категоріального апарату будь-якої науки.
Згадаємо, що Р. Декарт підкреслював: «Визначайте значення слів. Цим ви
позбавите людство від половини його помилок та непорозумінь». Л. Толстой
зазначав, що «для дійсного знання шкідливіше над усе використання понять
та слів не зовсім ясних».

Розвиток науково-педагогічних знань свідчить про складний процес
становлення педагогічної термінології та неоднозначні підходи до
розуміння закономірностей та принципів аналізу педагогічних фактів, явищ
та процесів. Ми достатньо суб’єктивно бачимо характеристики світу,
властивості об’єктів, свідомо (а досить часто й несвідомо) обираємо
різні методологічні підходи для аналізу дійсності, проектування своєї
власної поведінки (інакше кажучи, у кожного «свої окуляри»). Така
суб’єктивність повинна також ураховуватися при аналізі теорії і практики
навчання та виховання.

Робота з понятійним апаратом педагогіки повинна будуватися з урахуванням
диференціації та інтеграції таких наук, як філософія, психологія,
соціологія, етика, демографія, ергономіка та ін. На формування
понятійного апарату педагогіки все більше впливають зміни
соціально-економічного та науково-технічного характеру. Ось чому
словник-хрестоматія включає

не тільки педагогічні, але й філософські, психологічні, антропологічні,
соціологічні аспекти конкретних педагогічних понять.

Матеріал словника-хрестоматії спрямований на те, щоб збуджувати думку,
вести до визначення власних думок. Майбутнім фахівцям слід навчитися в
процесі обґрунтування реальних проблем педагогічної практики
використовувати власне педагогічну теорію, педагогічний категоріальний
апарат і разом з тим переводити наукову педагогічну теорію на мову
конкретних педагогічних ситуацій, бачити реальне педагогічне життя за
методологічними та теоретичними побудовами.

Представлений у словнику-хрестоматії матеріал не є повним тезаурусом
педагогічної науки (від грец. — запас, тобто повний систематизований
набір термінів у будь-якій галузі знань), однак являє собою систему
основних провідних педагогічних категорій, що складають підґрунтя для
теоретичного аналізу педагогічної ‘ практики, організації
науково-педагогічних досліджень. Вибір конкретних понять та категорій
обумовлений завданнями методичного посібника та необхідним мінімумом
понятійного апарату для педагогічної підготовки майбутнього фахівця.

За окремими педагогічними поняттями була здійснена спроба подати
психолого-педагогічне знання з урахуванням вимог такої форми наукового
пізнання як континуум (від лат. — безперервність, неподільність явищ,
процесів), тобто найбільш значущі категорії (виховання, педагогіка,
викладання та ін.) представлені у діалектичному розвитку, починаючи віл
педагогічних знань 50-х рр. до теперішнього часу. Слід підкреслити, що
матеріали хрестоматії включають переважно термінологічний апарат
підручників, навчальних посібників для вищих педагогічних навчальних
закладів. Такий підхід обумовлений насамперед тим, що
словник-хрестоматія призначений для студентів, для яких підручники та
навчальні посібники являють концентрований вираз досягнень
психолого-педагогічної науки. Звичайно, це не заперечує звернення до
монографічної літератури.

Робота із словником-хрестоматією спрямована й на застосування різних
підходів, що характеризують сучасну методологію наукового пізнання
(структурний, системний, функціональний та ін. підходи). Вільне
оперування загальнонауковими методологічними підходами в оцінці
педагогічних знань дозволить уникнути простої описовості, однобічності
при аналізі. На характер педагогічного пізнання впливає розуміння таких
філософських категорій як «закон», «закономірність», «критерій»,
«принцип», «метод», «структура», «фактор», «умова» тощо. Суперечність
багатьох визначень пояснюється досить часто довільним трактуванням цих
методологічних вихідних термінів. Тому, працюючи над словниковим
матеріалом, слід чітко визначити сутність саме цих понять, порівняти
методологічні підходи різних авторів.

Інформаційна функція словника-хрестоматії доповнюється тим, що матеріали
навчального посібника можуть використовуватися для організації
аналітико-пошукової роботи, розвитку мислення та загальнонаукових
пізнавальних здібностей майбутніх фахівців.

У процесі роботи над матеріалами словника-хрестоматії орієнтиром можуть
бути такі завдання, призначені для аналізу будь-яких термінів та понять,
групи термінів:

— покажіть взаємодію філософських, психологічних та педагогічних знань у
визначенні даного поняття;

— проаналізуйте цілісність підходу до визначення даного поняття у різних
авторів;

— здійсніть аналіз еволюції конкретного педагогічного поняття: що є
спільного у трактуванні даного поняття в авторів 50-х — 90-х рр., а що
відмінного;

— порівняйте визначення, оберіть найбільш вдале, на вашу думку, та
аргументуйте свій вибір;

— визначте інваріантні та варіативні частини у наведених визначеннях;

— поміркуйте, чи є суперечності у визначеннях поняття, чим можна їх
пояснити;

— здійсніть порівняльний аналіз основних підходів до визначення
педагогічного поняття;

— виберіть ознаки та проведіть класифікацію наведених визначень;

— з’ясуйте, які філософські концепції та теорії покладені в основу
даного визначення педагогічного поняття;

— визначте, які методологічні підходи (системний, функціональний,
цілісний, особистісний та ін.) реалізовані в трактуванні даних понять;

— поміркуйте, які визначення серед представлених об’єднані спільним
методологічним підходом;

— поясніть, які аспекти наукового поняття мають, на вашу думку,
дискусійний характер;

— обґрунтуйте соціальні значення науково-педагогічних положень, втілених
у різних концепціях, зверніть увагу на соціально-політич-

ний та культурний контексти;

— визначте перспективи розвитку даної категорії в контексті сучасних
методологічних знань, вітчизняних та світових освітніх процесів;

— скажіть, які категорії можна віднести до суто педагогічних, а які
виступають міждисциплінарними категоріями;

— визначте особливості структурних елементів того чи іншого поняття;
порівняйте структури, представлені у різних визначеннях;

— поміркуйте, чим пояснити наявність різних класифікацій тих чи інших
педагогічних понять; чи може бути універсальною класифікація таких
понять як «методи виховання», «методи навчання», «урок»;

— складіть схему різних варіантів класифікацій поняття;

— дайте відповідь на питання, чому соціальна та ідеологічна замкненість
системи педагогічних категорій завдає чимало шкоди для розвитку і
теорії, і практики педагогіки;

— з’ясуйте, чим пояснюється (або чи існує) необхідність удосконалення
систем таких провідних педагогічних категорій, як «принципи навчання»,
«принципи виховання»;

— складіть схему-модель ієрархії основних педагогічних категорій.

Матеріали навчального посібника можуть бути використані в процесі
читання лекцій, на практичних заняттях з педагогічних дисциплін для
надання їм проблемно-пошукового характеру, в процесі самостійної роботи
студентів як матеріал для контрольних та тестових робіт для студентів як
денної, так і заочної форми навчання.

Отже, систематизація науково-педагогічних категорій має не тільки
пізнавальне значення. Така робота повинна стати й орієнтиром у
формуванні педагогічного мислення, самостійності та творчості у
професійній діяльності.

1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

БАЗОВА ОСВІТА * єдиний державний мінімум-оптимум загальної освіти,
основа для подальшого загальної освіти більш високого рівня і
спеціальної професійної освіти. Вона покликана забезпечити рішення двох
задач: а) дати тим, хто навчається базові знання про навколишній світ,
про самих себе, свої здібності і можливості; б) сформувати здатність і
потребу обгрунтовано будувати свої життєві плани (Чернилевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 414).

*Базова середня професійна освіта. Освіта, що здійснюється освітньою
установою середньої професійної освіти, що мас відповідну ліцензію, за
основною професійною освітньою програмою, що забезпечує підготовку
фахівців середньої ланки (училище) (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2007. — С. 14).

* сукупність установок, знань і умінь, що становлять основу для їх
подальшого збільшення і збагачення. Термін уживається ще і як освіта,
зорієнтована на освоєння знань і умінь, мінімально необхідних для
повноцінного життя в суспільстві (Мижериков В.А. Психолого-педагогічний
словник / Под ред. П.И. Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 40-41).

* базовий компонент освіти дає кожній дитині можливість розуміння світу,
суспільства й себе, а також вибір та оволодіння будь-якою професією,
вступу до вузу (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996.
-С.323);

* зміст цієї освіти є значущим для будь-якої професійної діяльності та
разом з тим необхідний як первісна умова для набуття та реалізації
будь-якої професії; систематизована сукупність мінімуму змісту освіти,
засвоєння якого забезпечує можливість для того, хто навчається,
адаптуватися до навколишнього соціального та природного середовища
(Лернер И.Я. Базовое содержание общего образования /I Сов. педагогика. —
1991. — № //. -С15, 16);

* початкова освіта, що дає основний інструментарій для виконання простих
соціальних функцій, для подальшого, за бажанням, залучення до культури
(читання, письмо, рахування, основні відомості про світ та локальне
середовище) (Перспективы. — 1990. -№ 4. — С. 121);

* включає те, що дає підставу школярам включатися у самостійне життя й
вдосконалювати себе — свій розум, таланти, свою індивідуальну
обдарованість — усе наступне життя (Газман О.С. Воспитание: цели,
средства, перспективы //Новое педагогическое мышление. — М, 1989. —
С.226).

ВИХОВАННЯ * багатогранний процес постійного духовного збагачення та
оновлення і тих, хто виховується, і тих, хто виховує (Сухомлинский В.А.
О воспитании. 2-е изд. — М., 1975. — С14);

* процес цілеспрямованого формування особистості (Селиванов В.С. Основы
общей педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. — С. 16).

* це тривалий процес просування до мети формування особистості
відповідно до суспільного ідеал. Ціль виховання досягається в результаті
триваючої все життя зміни людини під впливом цілеспрямованого впливу
вихователів і самовдосконалення вихованців (Селиванов В.С. Основы общей
педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. — С. 79, 80).

* соціальне, цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних,
організаційних) для розвитку людини. Категорія «виховання» — одна з
основних у педагогіці.(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — Л/., 2002. — С. 415)

* в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння
накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної
культури. Як педагогічна категорія передбачає педагогічне цілеспрямовану
організацію діяльності, спілкування людини, які сприяють формуванню у
вихованців певного ставлення до оточуючого світу, до самого себе,
моральних норм і правил поведінки (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчанн: Навч. посібник. — Харків, 2002. — С 6-7).*
цілеспрямований вплив, метою якого виступає нагромадження дитиною
необхідного для життя в суспільстві соціального досвіду і формування в
неї прийнятої суспільством системи цінностей. (Педагогика.
Педагогические теории, системы, технологии / Под ред. С.А. Смирнова. —
М., 2000. -С. 8).

* являє собою частину процесу соціалізації і розглядається як
цілеспрямована і свідомо контрольована соціалізація (сімейне, релігійне,
шкільне виховання) (Педагогика. Педагогические теории, системы,
технологии / Под ред. С.А.Смирнова. — М., 2000. — С. 38).

* під «вихованням» як суспільним явищем розуміють передачу історичного і
культурного досвіду від покоління до покоління (Бордовская Н.В., Реан
А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С. 25).

* у широкому соціальному смислі — сукупність формуючих впливів усіх
громадських інститутів, що забезпечують передачу з покоління до
покоління накопиченого соціально-культурного досвіду, моральних норм та
цінностей;

у широкому педагогічному значенні — процес цілеспрямованого формування
особистості в умовах спеціально організованої виховної системи, що
забезпечує взаємодію вихователів та вихованців;

у вузькому педагогічному значенні — спеціальна виховна діяльність, що
має за мету формування певних якостей, властивостей та відносин людини
(Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. —
М., 1999. — С15-16).

* та частина педагогічного процесу, в якому освіта, розвиток та
формування особистості відбувається у різноманітних видах діяльності під
керівництвом та за результатами спеціальної діяльності вихователя
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.41);

* як педагогічне поняття включає у свій зміст три істотних ознаки: перша
— цілеспрямованість, наявність якогось зразка, навіть найбільш
загального, як соціально-культурного орієнтира; друга — відповідність
ходу процесу соціально-культурним цінностям як досягненням історичного
розвитку суспільства; третя — присутність певної системи організованих
впливів. (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П. И. Пидкасистого. — М,
1998. — С. 370).

* процес передавання досвіду одним поколінням та засвоєння його іншим,
що забезпечує розвиток людини (Безрукава В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. -С.7);

* цілеспрямований та організований процес формування особистості. У
широкому соціальному розумінні виховання — це передача набутого досвіду
від старших поколінь молодшим… У вузькому соціальному значенні під
вихованням розуміється спрямований вплив на людину з боку суспільних
інститутів із метою формування в неї певних знань, поглядів та
переконань, моральних цінностей, політичної орієнтацій підготовки до
життя…

У широкому педагогічному розумінні виховання — це спеціально
організований, цілеспрямований та керований вплив колективу, вихователів
на вихованця з метою формування в нього певних якостей, який
здійснюється у навчально-виховних закладах та охоплює весь
навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному розумінні виховання — процес і результат
виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних завдань
(Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. — С.22-24);

* (як суспільне явище) складний та суперечливий соціально-історичний
процес входження, включення підростаючих поколінь у життя суспільства: у
побут, суспільно-виробничу діяльність, творчість, духовність;
становлення їх людьми, розвинутими особистостями та індивідуальностями,
важливим елементом виробничих сил суспільства, творцями власного щастя
(Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С. 7);

* цілеспрямований вплив на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери людини
(Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания. -М., 1996. — С. 10);

* у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину
всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише
позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість
може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й
деформуватися, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами,
«робити саму себе»;

у широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності
шкіл, технікумів, інститутів та інших закладів, де персонал керується
педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями;

у вузькому педагогічному, коли виховання е цілеспрямованою виховною
діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти
певної мети в колективі учнів;

у гранично вузькому, коли педагог або батько розв’язує конкретну
індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у
хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість) (Галузинський В.М.,
Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. —
С.4);

* процес впливу вихователя на учня з метою формування в нього совісті,
честі, людяності, правдивості та інших рис характеру, які визначатимуть
особистість школяра як майбутнього свідомого громадянина (Падалка О.С.
та іи. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.9);

* цілеспрямоване управління процесом розвитку особистості є частиною
процесу соціалізації, що знаходиться під певним соціальним і
педагогічним контролем і відбувається через освіту й організацію
життєдіяльності вихованців (Концепція національного виховання // Освіта.
— 1994. — 26 жовтня);

І* процес підготовки індивіда до творчої діяльності (Шубинский В.С.
Человек как цель воспитания //Педагогика. — 1992. — № 3-4. — С.37-42);

* духовне «харчування» вихованця, піднесення ним на новий рівень
відносин із світом та самим собою. Виховання як процес формування потреб
школяра передбачає опору вихователя на такі потреби: потреба у творчій
діяльності, потреба у захищеності, потреба у визнанні, потреба у сенсі
життя, потреба бути особистістю, потреба у саморегуляції, потреба у
радощі, задоволенні та насолодах (Сазонов В.Н. Воспитание на основе
потребностей человека//Педагогика. -1992. -№ 2. — С.28-32);

* процес відтворення на рівні індивідуального людського буття
накопиченої в суспільстві культури та стимулювання потенціалів
внутрішнього саморозвитку особистості (Геницинский В.И. Индивидуальность
как предмет педагогической антропологии // Сов. педагогика. — 1991. -№
9. — С 46);

* цілеспрямований та свідомо здійснюваний педагогічний процес
організації та стимулювання активної діяльності особистості, що
формується з оволодіння суспільним досвідом: знаннями, практичними
вміннями та навичками, способами творчої діяльності, соціальними та
духовними відносинами;

у широкому розумінні — процес усебічного розвитку особистості, що
включає навчання й спеціальну виховну роботу з формування в неї
соціальних та різноманітних духовних відносин;

у вузькому розумінні — специфічний процес формування соціальних та
духовних відносин (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.83, 84);

* цілеспрямована діяльність, що відбувається з метою формування
особистості вихованця у відповідності до соціальне прийнятих норм або
ідеалів (Куписевич Ч. Основы общей дидактики. -М., 1986. — С.16);

* діяльність із передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду,
планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування
особистості, її підготовку до суспільного життя та продуктивної праці
(Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С.51);

* (у широкому соціальному розумінні): дія всіх виховних сил суспільства
— сім’ї, дошкільних установ, навчально-виховних закладів, громадських
організацій (дитячих та юнацьких, політичних, професійних), трудових
колективів, засобів масового розповсюдження інформації — друку, радіо,
телебачення, кіно тощо (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.17);

* формування суспільне цінних потреб. Воно досі залишається переважно
мистецтвом і багато в чому нагадує діяльність художника (Симонов П.В.,
Ершов П.М. Темперамент. Характер. Личность. — М., 1984. — С.144);

* процес передачі старшими поколіннями суспільно-історичного досвіду
новим поколінням із метою підготовки їх до життя та праці, необхідної
для забезпечення подальшого розвитку суспільства… Виховання людини в
широкому педагогічному розумінні — це цілеспрямований процес, який
здійснюється під керівництвом спеціально призначених суспільством людей
— учителів, педагогів, вихователів, що включає всі види навчальних
занять та позанавчальної, спеціально здійснюваної виховної роботи
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.7-8);

* (у широкому розумінні) включає пізнання життя та формування відносин
та поведінки у житті (Огородников И.Т. Педагогика. — М., 1968. — С.11)

* процес цілеспрямованого формування особистості (Педагогическая
энциклопедия. Т. 1. — М, 1964. — С384);

* (як аспект педагогічної діяльності) — процес передбачено
організова-ної педагогічної взаємодії, що забезпечує оптимальні умови
для самовиразу й самопрояву інтелектуального та творчого потенціалу
вихованців. За результатами такої взаємодії у вихованців формуються
культура потреб, культура почуттів, культура поведінки (Павлова Л.Д.).

ВПЛИВ (у вихованні) * діяльність вихователя в єдиному процесі соціальної
взаємодії, що приводить до зміни певних аспектів індивідуальнос-ті
вихованця, його поведінки і свідомості, форма здійснення функцій
педа-гога. Традиційно виділяють чотири основних способи впливу:
переконання, вселяння, наслідування, усі вони тісно переплітаються в
кожнім акті люд-ської взаємодії…. вплив педагога на свідомість, волю,
емоції вихованця, на організацію його діяльності в інтересах формування
знань, умінь, навичок, певних якостей особистості (Чернилевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 414-415).

ВСЕБІЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ * щоб сформувати всебічно розвинену
особистість (концептуально-моделюючий рівень), необхідно вирішити такі
завдання: розумове, фізичне, моральне, естетичне та трудове виховання.
До того ж, відокремлення цих завдань досить умовне, оскільки головне —
«це гармонія (узгодженість, стрункість у сполученні чого-небудь) та
цілісність (єдність) (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство;
Курс лекций. — М., 1995. — С.167);

* було б помилково розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих —
інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових — сторін чи
якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність,
цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки
людини (Концепція національного виховання // Освіта, -1994. — 26
жовтня);

* основні структурні компоненти всебічного розвитку особистості
-розумове виховання, політехнічне навчання, фізичне виховання, моральне
виховання, естетичне виховання. Всі вони в тісному зв’язку з трудовою
діяльністю й складають сутність формування всебічно та гармонійно
розвиненої особистості (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.53);

* оптимальний розвиток різних боків особистості, основних психічних сил
та особистісних утворень: здібностей, інтересів, вольових якостей
(Моносзон Э. М. Учитель и всестороннее развитие личности школьника. — М,
1986.-С.26);

* найбільш повний та послідовний вияв та реалізація соціальних
(«сутнісних») сил людини; включає формування таких світоглядних,
інтелектуальних та морально-естетичних якостей, які допомагають людині
найбільш повно виявити свої професійні здібності, та одночасно
передбачає оволодіння всіма видами соціальне значущої діяльності:
матеріально-перетворювальною, суспільно-політичною та духовною (Коган
Л.Н. Цель и смысл жизни человека. — М., 1984. — С. 10, 59);

* всебічний, гармонійний розвиток особистості передбачає єдність її
освіченості, вихованості та загального розвитку. Всі ці компоненти
всебічного розвитку розуміються у вузькому смислі, тобто відповідно як
сформо-ваність знань, умінь та навичок, вихованість особистісних якостей
та розвиненість психічної сфери особистості (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского.- М., 1983.-С. 128);

* гуманістичний та соціальний сенс всебічного розвитку особистості не
просто у різносторонній освіченості або рафінованій витонченості думки
та почуттів людини й навіть не у різнобічній діяльності в усіх сферах
суспільного життя, а у становленні людини суспільною істотою
(Формирование личности: Проблемы комплексного подхода в процессе
воспитания школьника. — М, 1983. — С. 11);

* у соціально-педагогічному контексті передбачає можливість забезпечити
однаково активну участь людини в усіх суспільних відносинах, залучити її
до всіх сфер (Іфактична діяльність, пізнання, моральні, політичні,
естетичні відносини), у яких виявляється життєдіяльність людей. У
психо-лого-педагогічному плані це потребує формування таких якостей, які
були б основою активності, творчої праці в будь-якій сфері людської
діяльності. Мова йде, тайим чином, про загальний розвиток особистості як
умови всебічного її розвитку (Щербо А.В., Джола Д.Н. Красота воспитывает
человека. — К., 1977. — С.30);

* розвиток усіх видів діяльності, що складають структуру особистості, —
діяльності перетворювальної, комунікативної, пізнавальної,
ціннісно-орієнтаційної, художньої (Каган М.С. Человеческая деятельность
(Опыт системного анализа). — М, 1974. — С.307);

* розвиток різних боків особистості, її фізичних та духовних сил, усіх
її творчих здібностей та обдарованості, розвиток людини, здатної до
розумової та фізичної праці, носія високих моральних якостей, естетичних
та культурних цінностей, із різнобічними матеріальними та духовними
потребами (Педагогическая энциклопедия. Т.1. — М, 1964. — С.427).

ГАРМОНІЙНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ * процес забезпечення умов оптимального
визрівання внутрішніх сутнісних сил особистості, на підставі яких
можливий наступний інтенсивний всебічний розвиток, що відповідає вимогам
суспільства (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.37);

* всебічний розвиток особистості як ідеал та мета комуністичного
виховання повинний бути гармонійним. Це означає те, що усі сторони та
властивості особистості необхідно формувати одночасно та у тісному
взаємо-зв’язку, узгодженості між собою (Харламов И.Ф. Педагогика. — М,
1990. -С.53);

* гармонійність особистості з її внутрішнього боку передбачає високу
узгодженість між свідомістю людини та її несвідомими психічними
процесами (Божович Л.Я, Психологический анализ формирования и строения
гармонической личности//Психология формирования и развития личности. —
М..1981.-С.282);

* гармонійна особистість — це людина, яка знаходиться в єдності із
світом та самою собою (Флоренская Т.А. Проблемы психологии гармонической
личности II Некоторые актуальные психолого-педагогические проблемы
воспитания и воспитывающего обучения. — М, 1976. — С. 114-116);

* розвиток фізичних і духовних сил людини, струнке і суворе сполу- чення
різних боків і функцій її свідомості, поведінки й діяльності
(Педагогический словарь. Т.1. — М., 1960. — С.227).

ГРА * різновид діяльності, безпосередній продукт якої не мас
споживацької вартості та є особистим набутком її учасників. Гра
відображає норми людського життя та діяльності (Краснопольський).

* це засіб виховання, у якому вихователь як інструмент формування
особистості виховання використовує його вільну (ігрову) діяльність в
уявлюваній і реальній ситуаціях, направляючи її на розвиток позитивних
якостей особистості. (Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и
методика воспитания. — М., 2002. — С. 206).

* сукупність способів взаємодії дитини зі світом, пізнання та відкриття
його та пошук свого місця в ньому (Шмаков С.А. Игры учащихся — феномен
культуры. — М,1994. — С.24);

* форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямованих на відтворення та
засвоєння суспільного досвіду, фіксованого в спеціально закріплених
способах здійснення предметних дій, у предметах науки та культури
(Психология: Словарь. — М., 1990. — С. 127);

* гака діяльність, у якій відтворюються соціальні відносини між людьми
поза умов безпосередньо утилітарної діяльності. Це таке відтворення
людської діяльності, при якому виділяється її соціальна, людська суть —
завдання та норми стосунків між людьми (Эльконин Д.Б. Избр. психолог.
труды. -М., 1989. -С.314);

* гра людини — породження діяльності, завдяки якій людина перетворює
дійсність та змінює світ. Суть людської гри — у здатності відображаючи
перетворювати дійсність (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.2.-М., 1989.-С.65);

* вид непродуктивної діяльності, мотив якої міститься не в її
результатах, а в самому процесі… Має велике значення у вихованні,
навчанні та розвитку дітей як засіб психологічної підготовки до
майбутніх життєвих ситуацій (Советский энциклопедический словарь. — М,
1987. — С.475);

Класифікації гри:

* 1. Фізичні та психологічні ігри та тренінги: рухливі (спортивні,
моторні); екстатичні, експромтні ігри та розваги; визвольні ігри та
розваги; лікувальні ігри (ігротерапія). 2. Інтелектуально-творчі ігри:
предметні розваги; сюжетно-інтелектуальні ігри; дидактичні ігри
(навчально-предметні, навчаючі, пізнавальні); будівельні, трудові,
технічні, конструкторські; електронні, комп’ютерні ігри, ігри-автомати;
ігрові методи навчання. 3. Соціальні ігри: творчі сюжетно-рольові
(наслідувальні, режисерські, ігри-драматизації, ігри-мрії); ділові ігри
(організаційно-діяльнісні, організаційно-комунікативні,
організаційно-розумові, рольові, імітаційні). 4. Комплексні ігри
(колективно-творчі, діяльність дозвілля) (Шмаков С.А. Игры учащихся —
феномен культуры. — М., 1994. — С. 103);

* за змістом — військові, спортивні, художні, економічні, політичні; за
складом та кількістю учасників — дитячі, дорослі, поодинокі, парні,
групові; за тим, які здібності вони виявляють та тренують, — фізичні,
інтелектуальні, змагання, творчі та ін. (Добринская Е.И., Соколов Є.В.
Свободное время и развитие личности. -Л., 1983. -С.23-28);

* ігри предметні, сюжетні, рухливі та дидактичні. У свою чергу, сюжетні
ігри розподіляються на рольові, «режисерські» та ігри-драматизації
(Педагогическая энциклопедия. — М., 1965. — С. 158-159).

ГУМАНІЗАЦІЯ ОСВІТИ * багатопланове соціально-моральне явище духовного
життя суспільства. Це визнання цінності конкретної людини (дитини),
створення умов, спрямованих на олюднення обставин шкільного життя, на
розкриття і розвиток здібностей учня, його самореалізацію. Це духовна і
моральна орієнтація практичної педагогіки на систему адекватних
моральних цінностей, ядром якої є учень як особистість. Це реалізація в
процесі освіти і виховання адекватних умінням дитини моральних
цінностей, повага особистості дитини на рівні прийняття її особистісних
цілей, запитів, інтересів. Це соціальний процес, що включає широкий
спектр моральних проблем, зв’язаних з особистістю вчителя. Це духовна і
моральна орієнтація практичної діяльності на систему адекватних
моральних цінностей, ядро яких складає цінність учня як особистості,
індивіда і суб’єкта діяльності (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М., 2001. — С. 58).

* філософська і соціально-політична доктрина, що проголошує благо людини
як вищу мету освітньої діяльності. Відповідно до неї освіта повинна
забезпечити вільний і всебічний розвиток особистості, діяльну участь
індивіда в житті суспільства. Ідея гуманізації поширюється також на
форми і методи навчання, на всю сукупність умов, у яких вона протікає
(Мижериков В.А. Психолого-педагогический словарь / Под ред. П.И.
Пидкасистого. -Ростов н/Д., 1998. — С. 105-106).

* міра гуманізації виховного процесу визначається тим, наскільки цей
процес створює передумови для самореалізації особистості, розкриття усіх
закладених у ній природних задатків, її здатності до свободи,
відповідальності та творчості (Педагогика и психология. — М, 1996. — С.
254);

* пріоритетна роль у гуманізації школи належить мовній та літературній
(словесній) освіті, естетичному вихованню, людинознавчим курсам, які
дозволяють дітям краще пізнати себе й світ, оволодіти навичками
самоорганізації та саморегуляції поведінки (Подласый И.П. Педагогика. —
М, 1996. — С. 228);

* полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності,
найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних
освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей,
гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і
природи (Державна національна програма »Освіта» («Україна XXI
століття») // Освіта. -1993. -№44-46. — С.2);

* відхід від культу сили, від зневаги до людини та реабілітація
загальнолюдських цінностей, які становлять «золотий фонд» справжнього
гуманізму: доброти, справедливості, чесності, сумлінності, милосердя,
великодушності, правдивості, людської гідності тощо…

Гуманізація має трактуватися як аспект виховання, точніше —
самовиховання, тобто формування у власному досвіді гуманізму як системи
поглядів, переконань, навичок і в кінцевому підсумку — як моделі
поведінки (Вишневський О. І. Гуманізація шкільного життя // Радянська
школа. -1990.- № 1.- С.41-48);

* це поворот школи до дитини, повага до її особистості, гідності, довіра
до неї, прийняття її особистісних цілей, потреб та інтересів. Це —
створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку
здібностей дитини, її самовизначення. Це — орієнтація школи не тільки на
підготовку дитини до майбутнього життя, але й на забезпечення
повноцінності її сьогоднішнього життя на кожному з вікових етапів
(Днепров Э.Д. Школа и общество// Новое педагогическое мышление. — М,
1989. — С.47-48);

* ключовий елемент нового педагогічного мислення, поворот школи до
дитини… Гуманізація освіти, тобто особистісна спрямованість,
реалізується шляхом послідовної індивідуалізації (врахування
особистісної специфіки учнів) і «персоналізаці’Г (врахування
індивідуальних особливостей особистості педагогів) педагогічного процесу
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — С. 32).

ГУМАНІТАРИЗАЦІЯ ОСВІТИ * система заходів, спрямованих на пріоритетний
розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти й у такий спосіб
на формування особистісної зрілості тих, кого навчають. Саме культура, а
не суспільство і колектив, визначає формування особистості, що
підтверджується успішною практикою домашнього виховання і, навпаки,
неспроможністю значної частини освітніх закладів. Ідея Г. о. змушує
звернутися до найбільш перспективних психолого-педагогічних теорій
розвитку людини (Мижериков В.А. Психолого-педагогический словарь /Под
ред. П.И. Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 107-108).

* покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру
особистості і планетарне мислення (Державна національна програма
»Освіта» («УкраїнаXXIстоліття»)//Освіта. — 1993. -№44-46. — С.2);

* єдність науки та культури, усвідомлення соціальної і культурної
значущості науки та її досягнень (наприклад, гуманітаризація передбачає
формування культури розуміння того, що людина — частка буття, вінець
творіння природи) (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М, 1992.
— С.32-33).

ДІЯЛЬНІСТЬ * це спосіб активного ставлення суб’єкта (людини) до світу,
спрямованого на його доцільну зміну і перетворення. Діяльність містить у
собі два взаємодоповнюючих процеси: активне перетворення світу суб’єктом
(опредмечування) і зміна самого суб’єкта за рахунок «усмоктування» у
себе більш широкої частини предметного світу (розпредмечування).
Діяльність завжди носить продуктивний характер, тобто її результатом є
перетворення як у зовнішньому світі, так і в самій людині, її заняттях,
мотивах, здібностях і т. і. (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии
в высшей школе. — М, 2002. — С. 416.).

* специфічна форма суспільно-історичного буття людей, цілеспрямоване
перетворення ними природної і соціальної дійсності. (Морева Н.А.
Педагогика среднего профессионального образования. — М., 2001. — С.
130).

* форма буття та спосіб існування людини, її активності, яка спрямована
на доцільну зміну та перетворення навколишнього світу (Смирнов В.И.
Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999.
-С.103).

* найважливіша форма прояву життя людини, її активного ставлення до
навколишньої дійсності (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство:
Курс лекций. — М., 1998. — С.78);

* уся різноманітність занять людини, все те, що вона робить; у процесі
діяльності рідбувається всебічний та цілісний розвиток людини,
формується її ставлення до навколишнього світу. Основні види діяльності
дітей та підлітків — гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяється
пізнавальна, суспільна, спортивна, художня, технічна, реміснича,
гедоністична (спрямована на отримання задоволення) діяльність. Особливий
вид діяльності -спілкування (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. —
С.106, 107);

* види діяльності: трудова; інтелектуально-мовленнєва, активна
пізнавальна діяльність та мовне спілкування; поведінка в суспільстві;
музично-звукова діяльність; фізкультурно-гігіенічна діяльність (Лихачев
Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.38-40);

* це така форма взаємозв’язку з середовищем, у якій людина здійснює
свідомо поставлену мету. Структура будь-якої діяльності може бути
укладена у таку схему: мета — мотив — спосіб — результат (К.К. Платонов)
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — С.32);

* види діяльності: а) навчально-пізнавальна та політехнічно-творча
діяльність; б) суспільно-політична та патріотична діяльність; в)
фізкультурно-оздоровчі заняття, гімнастика та спорт; г)
морально-пізнавальна та морально-практична; г) художньо-естетична
діяльність; д) суспільне корисна виробнича праця (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. — С.87);

* динамічна система взаємодії суб’єкта зі світом, у процесі якої
відбувається виникнення й втілення в об’єкті психічного образу та
реалізація опосередкованих ним відносин суб’єкта у предметній дійсності
(Краткий психологический словарь. — М, 1985. — С. 84);

* взаємодія людини або групи і світу, в процесі якої людина свідомо та
цілеспрямовано змінює світ і саму себе (Платонов К.К. Краткий словарь
системы психологических понятий, — М., 1984. — С.34);

* специфічно людська форма активності, змістом якої є доцільна зміна та
перетворення світу, що оточує людину (Философский энциклопедический
словарь. — М., 1983. — С. 151);

* специфічно людська форма активного ставлення до навколишнього світу,
зміст якої складає доцільна зміна та перетворення цього світу на основі
освоєння та розвитку наявних форм культури (Юдин Є.Г. Системный подход)
и принцип деятельности. — М, 1978. — С.268);

* види діяльності та поведінки:

* перетворювальна діяльність приводить до змінювання, трансформації
об’єкту;

* пізнавальна діяльність — людина отримує знання про об’єкти, інформацію
про їх якості, об’єктивні зв’язки, відносини, закони реального світу;

* ціннісно-орієнтаційна діяльність передбачає надання об’єкту певної
цінності. У цьому випадку людина отримує інформацію про значення об’єкту
для неї самої або для інших людей;

* спілкування постає як вид діяльності, що опосередковує інші, проте
ними ж породжується (Каган М.С. Человеческая деятельность. — М., 1974. —
С. 104-111);

* активність суб’єкта, спрямована на зміну світу, на виробництво чи
народження певного об’єктивного продукту матеріальної чи духовної
культури (Рубинштейн СМ. Основы общей психологии. — М, 1946. — С. 181).

ДУХОВНІСТЬ * такий стан людини, що характеризується повною гармонією її
тіла, душі й духу. Духовність як якість особистості виявляється в
здатності людини осмислювати свою історію в єдності з історією свого
народу, розуміти своє життєве призначення, нести відповідальність за
долю близьких людей, виконувати свій моральний та громадянський
обов’язок (Безрукава В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.64);

* індивідуальна здатність до світо- та самопізнання, орієнтованість
особистості діяти «для інших», пошук нею моральних абсолютів (Педагогика
и психология. — М., 1996. — С.34);

* як якість людини виявляється в її тяжінні до правди, добра, краси, у
її прагненні до спілкування з іншими людьми, у дбайливому ставленні до
природи. Людина, яка характеризується високою духовністю, здатна
подолати свої егоїстичні, корисливі прагнення.

Істина, надія, доброта, людинолюбство, милосердя, віра у справедливість
та діяльність, поведінка у відповідності з переконаннями, що склалися,
є, безперечно, проявом високої духовності (Уледов А.К. Духовное
обновление общества. — М., 1990. — С.20);

* ступінь наявності в структурі мотивів даної особистості двох
фундаментальних потреб людини: потреби пізнання, яка не задовольняється
вже існуючими знаннями, та соціально-альтруїстичної погреби (Симонов
П.В., Ершов П.М., Вяземский Ю.П. Происхождение духовности. — М., 1989.
-С.20):

* своєрідний стан соціальної активності особистості, яка постійно
спонукає людину до пошуку форм суспільної самореалізації (Бачинин В.А.
Духовная культура личности. — М., 1986. — С.4).

ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДИНИ * осмислення нею свого високого призначення в
житті, поява відповідальності перед сьогоднішніми і майбутніми
поколіннями, розуміння складної природи всесвіту і потяг до постійного
морального вдосконалення (Безрукава В.С. Педагогика. — Екатеринбург,
1996. — С.6);

* духовний розвиток виявляється в рівнях інтелектуального розвитку,
структурі свідомості, потребах, інтересах, мотивах, моральній поведінці,
рівні соціального розвитку. Духовний розвиток підпорядковується ряду
загальних закономірностей:

1. Між віком людини та темпами духовного розвитку виявляється зворотна
пропорційна залежність: чим нижчий вік, тим вищий темп духовного
розвитку.

2. Духовний розвиток протікає нерівномірно.

3. Існують оптимальні строки для становлення та зростання окремих видів
психічної діяльності та обумовленого ними розвитку духовних якостей
(сензитивні періоди).

4. Із розвитком психіки людини її духовні якості набувають стійкості,
сталості, зберігаючи при цьому пластичність та можливість компенсації
(Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С. 121-123);

* змістовною стороною інтелектуального розвитку є розвиток
загально-духовний, що включає певний обсяг основних наукових знань
про’світ та здатність до філософської, конкретно-історичної оцінки
дійсності (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С 52);

* процес і результат незворотних кількісних та якісних змін у
ціниісно-орієнтаційній структурі індивіда; спрямованість, сталість і
дієвість цінностей як вищої диспозиційної структури особистості, процес
усвідомлення самого себе, свого минулого й теперішнього; пошук і
знаходження в ієрархізованому ціннісному просторі варіанту смислу життя
(любов до життя, унікальність духовного «Я», життєздатність);
урівноваження турботи про власне життя з трансцендентальним, ідеєю чи
ідеалом, що переступає і перевищує межі життя; підпорядкування ідеалові
оборони честі, волі, віри, героїчної форми життя, боротьби в ім’я вищої
форми буття; ідентифікація з етносом, нацією, державою (Киричук О. В.
Концепція організації навчально-виховного процесу в школі розвитку//
Рідна школа. -1994. — № 6. — С. 15-18).

ЗАГАЛЬНА ОСВІТА * у зміст загальної освіти входять три основні цикли
дисциплін: природничо-науковий та фізико-математичний, гуманітарний,
трудовий та фізичної підготовки. Всі сторони загальної освіти
взаємопов’язані та взаємообумовлені (Стефановская Т.А. Педагогика: наука
и искусство: Курс лекций. — М., 1998. — С. 174);

* дає знання основ наук про природу, суспільство, людину, формує
діалектико-матеріалістичний світогляд, розвиває пізнавальні здібності.
Загальна освіта дає розуміння основних закономірностей розвитку у
навколишньому світі, необхідні кожній людині навчальні й трудові вміння,
різноманітні практичні навички (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. —
С.26);

* сприяє дозріванню духовних сил дитини, її переконань та моральності,
закладає духовно-ціннісні основи людської особистості. Вона виробляє
здатність самостійного підходу до оцінки явищ дійсності, активну життєву
позицію, розвиває сутнісні сили індивідуальності (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.327);

* у зміст загальної освіти входить усе те, що необхідне для
функціонування особистості в суспільстві незалежно від характеру її
специфічної діяльності… Зміст загальної освіти практично не має меж,
вона продовжується й поза школою у вузі, в процесі самоосвіти (Лернер
И.Я. Базовое содержание общего образования// Сов. педагогика. — 1997:
-№.11. — С. 16);

* має своєю метою оволодіння учнями основами найважливіших наук про
природу та суспільство, розширення їхнього інтелектуального кругозору,
розвиток світогляду та морально-естетичної культури. Загальним воно
називається тому, що передбачає загальнотеоретичну підготовку учнів та
оволодіння найбільш поширеними уміннями та навичками із застосуванням
набутих знань на практиці. Загальна освіта забезпечується в процесі
вивчення мов, літератури, математики, фізики, хімії, біології, історії,
суспільствознавства, музики та образотворчого мистецтва (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., 1990. — С. 137-138);

* це суспільне організований і нормований процес постійної передачі
попередніми поколіннями наступним соціальне значущого досвіду (Леднев
В.С. Содержание образования. — М.. 1989. — С.52);

* процес засвоєння наукових знань і результат, що фіксує одержання
загальної середньої освіти (Коротяев Б.И. Педагогика как совокупность
педагогических теорий. — М, 1986. — С. 129);

* процес, що полягає в ознайомленні учнів з досягненнями культури,
накопиченими людством, з найважливішими законами, що визначають розвиток
природи і життя суспільства, з використанням цих законів у різних
галузях життя, а також із формуванням умінь користуватися цими законами
на практиці (Куписевич Ч. Основы общей дидактики. — М., 1986. — С.28);

* процес і результат оволодіння учнями основами наук, необхідними для
формування наукового світогляду та важливих якостей особистості,
підготовки до участі в суспільній та трудовій діяльності, до отримання
професійної освіти (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1983.
-С.117);

* процес і результат оволодіння учнями знаннями, уміннями та навичками,
розвитку світогляду, ідейно-політичних поглядів і моральності, а та-кож
творчих задатків і здібностей, унаслідок чого вони здобувають обличчя
(образ) та індивідуальну своєрідність (Харламов И.Ф. Педагогика. —
Минск, 1979. -С. 101);

* сукупність систематизованих знань, умінь та навичок, поглядів та
переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної
підготовки, що досягнуті за результатами навчально-виховної роботи.
Основний шлях здобуття освіти — навчання у системі навчальних закладів
(Педагогический словарь. Т.2. — М., 1960. — С. 12).

ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА * забезпечує всебічний розвиток дитини як
особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку,
професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння
визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань
про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання,
фізичне виховання (Закон України «Про освіту». Ст. З5 // Відомості
Верховної Ради України. — 1996. — № 21. — С. 264);

* сучасна загальна середня освіта, що спрямована на виховання гуманної
людини, покликана об’єднати, інтегрувати матеріал, необхідний для
майбутньої спеціальної підготовки людини, яка здатна активно діяти у
суспільстві, та одночасно людини, яка прагне духовного внутрішнього
життя, до керування своєю поведінкою (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс
лекций. -М, 1996.-С.323);

* сукупність знань, умінь та навичок, що необхідні для участі в
суспільно корисній праці незалежно від майбутньої професії або для
отримання спеціальної освіти (Педагогическая энциклопедия. Т.З. — М.,
1968. — С. 126).

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ * суттєва складова духовної культури людства,
сукупність загальних та загальнозначущих, морально-естетичних ідеалів,
яка відображає відношення людини до тих чи інших властивостей
об’єктивної, предметної або суб’єктивної, ідеальної реальності. Вони
сформувалися в процесі активної суб’єкт-об’єктної діяльності людей на
основі потреб, мотивів, інтересів, культурно-історичного та
морально-естетичного досвіду людства. Загальнолюдські цінності складають
виховний ідеал, який відбивається в звичаях, традиціях, мистецтві. Він
твориться віками й по традиції переходить від старших поколінь до
молодших, що його доповнюють й удосконалюють. (Фрейман Г.О. Формування
уявлень про загальнолюдські цінності у підлітків засобами мистецтва:
Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.01 — теорія та історія педагогіки. -Луганськ, 1997.
— С. 12-14.)

ЗАКОН * внутрішній суттєвий і стійкий зв’язок явищ, що зумовлює їх
упорядковані зміни. Поняття закону близьке до поняття закономірності, шо
являє собою сукупність взаємопов’язаних за змістом законів, які
забезпечують стійку тенденцію або спрямованість у змінах системи. Закон
обумовлює один з боків сутності, пізнання якої в теорії співпадає з
переходом від емпіричних фактів до формулювання законів процесів, що
вивчаються (Философский словарь / Под ред. И.Г. Громова. — М. 1987. — С.
147).

ЗАКОН ПЕДАГОГІЧНИЙ * ураховуючи значну складність та різнобічність явищ
цілісного педагогічного процесу, труднощі визначення стійких зв’язків,
залежностей, відносин між ними, ми дотримуємося думки, що у педагогіці
доцільніше використовувати термін «закономірність», а не «закон», хоча в
історії педагогіки, у вітчизняній сучасній науці це питання залишається
відкритим (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство: Курс лекций.
— М. 1998. — С.139);

* основним законом виховання як суспільного явища, на який спирається та
ч якого виходить педагогічна наука, є закон обов’язкового засвоєння
підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як
необхідної умови входження у суспільне життя, реалізації наступності між
поколіннями, життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда та
розвитку сутнісних сил кожної особистості… Наступні закони:

— закон обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання та
виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства;

— обумовленість змісту, форм та методів виховання, навчання характером
виробничих відносин та відповідною їм надбудовою;

— виникнення неминучих виховних наслідків за результатом взаємодії дітей
із світом, у життєвих ситуаціях, подіях, конфліктах, процесах;

— закон формування сутності дитячої особистості за результатами її
активного самопрояву та самоствердження у діяльності, відносинах,
спілкуванні;

— закон гармонійного розвитку сутнісних сил дитини, її інтелектуальної,
фізичної, емоційно-вольової сфер, із урахуванням вікових особливостей та
можливостей (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. —
С.74-76);

* головний, об’єктивний закон — відповідності навчання й освіти рівневі
продуктивних сил і виробничих відносин, науково-технічному, соціальному,
культурному і духовному прогресу суспільства (Гагринський В.М., Євтух
М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. -С.157);

* за Л.С.Виготським: «Через інших ми стаємо самими собою. Особистість
стає для себе тим, що вона є в собі, що вона подає для інших» (Выготский
Л.С. Проблемы развития психики // Собр. соч. В 6 т. — М, 1982. Т.З).

ЗАКОНОМІРНІСТЬ * зв’язки, залежності, відносини, що існують об’єктивно,
незалежно від свідомості та волі людини (Стефановская Т.А. Педагогика:
наука и искусство: Курс лекций. — М., 1998. — С. 158);

* об’єктивно існуючий, необхідний, суттєвий, повторюваний зв’язок між
явищами або процесами, який характеризує їх розвиток (Педагогика / Под
ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.155).

ЗАКОНОМІРНОСТІ ПЕДАГОГІЧНІ * основні закономірності педагогічного
процесу:

1. Педагогічний процес має цілеспрямований, двобічний, цілісний
характер.

2. Процес освіти, розвитку та формування особистості неможливий без її
активної діяльності.

3. Розвиток компонентів, що характеризують особистість, взаємопов’язаний
та взасмообумовлений. У реальному процесі формування особистості ці
компоненти виступають у різних комбінаціях.

4. Компоненти педагогічного процесу не рівнозначні, існують їх певна
підпорядкованість, взаємозв’язок та взаємообумовленість.

5. Педагогічний процес протікає імпульсивне, певними дозами, що являють
собою обмежені змістом та часом цикли. Педагогічний процес дискретний та
тривалий за часом функціонування (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство: Курс лекций. — М, 1998. — С. 140);

* принципи навчання та виховання належать до групи власне педагогічних
закономірностей. Вони виникають та діють у рамках навчально-виховного
процесу, визначають вихідні позиції педагогічної майстерності та
мистецтва…

Принципи організації навчально-виховного процесу:

— принцип суспільно-цінної цільової спрямованості навчально-виховного
процесу;

— здійснення комплексного підходу, організація взаємодії різних видів
дитячої діяльності;

— зв’язок усієї навчально-виховної роботи з життям;

— інтелектуально-емоційне, емоційно-вольове та діяльнісно-практичне
формування особистості в процесі навчання та виховання;

— навчання та виховання дітей у колективі, послідовне поєднання масових,
колективних, групових, індивідуальних форм роботи;

— єдність вимогливості та поваги до дітей;

— поєднання керівництва життям дітей із розвитком їхньої самодіяльності,
ініціативи та творчості в навчанні та вихованні;

— естетизація усього дитячого життя, насамперед, навчання та виховання.

Принципи керівництва пізнавальною, трудовою, суспільною, естетичною,
ігровою діяльністю дітей, їх самодіяльністю в процесі навчання та
виховання:

— провідна роль навчання та виховання школярів по відношенню до їх
інтелектуального, емоційного, морально-вольового,
діяльнісно-практичного, естетичного, фізичного розвитку;

— сполучення у стимулюванні пізнавальної, трудової та іншої діяльності
школярів, активізації їх морально-вольових сил із збудженням
безпосереднього інтересу до справи;

— постійне приведення методів та прийомів інтелектуальної, трудової,
будь-якої іншої діяльності у відповідність із цілями навчально-виховної
роботи, змістом та реальною психологічною ситуацією, принцип
оптимізації(Ю.К. Бабанський);

— сполучення та розвиток у дітей в навчально-виховному процесі усіх
типів мислення: емпіричного й абстрактного з його різновидами
(формально-логічне, діалектичне, конкретно-історичне, а також
образно-емоційне);

— урахування вікових та індивідуальних особливостей дітей у процесі
навчально-виховної роботи;

— принцип наступності та систематичності в навчанні та вихованні;

— принцип наочності;

— принцип посильності;

— принцип міцності.

… Таким чином, принципи навчально-виховного процесу є його
закономірностями, що відбивають реальні залежності та зв’язки між
педагогічними явищами (Лихачев Б.Т. Педагогика. — М, 1996. — С.97-104);

— стійкі, повторювані та суттєві зв’язки у виховному процесі, реалізація
яких дозволяє досягати ефективних результатів у розвитку та формуванні
особистості. Закономірності, спільні для виховання та навчання:

— спрямованість навчання на вирішення завдань всебічного й гармонійного
розвитку особистості;

— активно-діяльнісний характер навчання;

— єдність потребнісно-мотиваційної сфери та навчально-пізнавальної
активності тих, хто навчається;

— проява поваги та вимогливості до учнів, зміцнення їх особистої
гідності у процесі навчання;

— забезпечення радості від успіхів учнів в оволодінні знаннями;

— розкриття здібностей і творчих задатків учнів й опора на їхні
позитивні властивості та якості в процесі навчання;

— урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у процесі
навчання;

— здійснення навчання в колективі і підвищення впливу останнього на
активізацію навчального процесу;

— узгодженість та єдність педагогічних зусиль школи, сім’ї та
громадськості в організації навчання (Харламов И.Ф. Педагогика. -М.,
1990. -С.86, 179-191);

закономірності педагогічного процесу:

— педагогічний процес у цілому закономірно обумовлений потребами та
можливостями суспільства розвиненого соціалізму у формуванні всебічно та
гармонійно розвиненої особистості та соціалістичних колективів,

— у педагогічному процесі закономірно взаємопов’язані процеси навчання,
освіти, виховання та розвитку, процеси виховання та самовиховання,
процеси педагогічного керівництва та самодіяльності учнів;

— суспільно обумовлені завдання виховання закономірно залежать від
вікових та інших особливостей вихованців, рівня розвитку колективу;

— зміст конкретного виховного процесу й методи виховання закономірно
обумовлені завданнями виховання із даним контингентом учнів;

— форми організації педагогічного процесу закономірно обумовлені його
завданнями, змістом, обраними методами;

— ефективність педагогічного процесу закономірно залежить від умов, у
яких він відбувається (матеріальних, гігієнічних,
морально-психологічних, естетичних);

— урахування всіх зовнішніх та внутрішніх взаємозв’язків педагогічного
процесу закономірно забезпечує досягнення максимально можливих у даних
умовах результатів освіти, виховання та розвитку за відведений час
(Педагогики/Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.21);

— відбивають діалектичну взаємодію причинно-наслідкових відносин.
Реалізація педагогічних закономірностей залежить від соціальних умов і
людей, які забезпечують перехід наслідків, що випливають із
закономірностей, із сфери можливого до сфери дійсного. Закономірності у
педагогіці існують об’єктивно незалежно від свідомості людей як вираз
необхідних, суттєвих, внутрішніх відношень між різними тенденціями
розвитку як педагогічної теорії, так і педагогічної практики.

У педагогіці розрізняють дві групи закономірностей. До першої відносять
ті, що роз’яснюють причинно-наслідкові зв’язки та залежності загального
рівня: детермінованість цілей та завдань навчання, виховання та освіти
підростаючих поколінь рівнем розвитку продуктивних сил та потребами
соціуму у результатах цього виховання; єдність навчання, виховання та
розвитку;

єдність вітального (біологічного) та соціокультурного у вихованні і
розвитку особистості.

До другої групи закономірностей відносяться лише такі, що визначають
характер протиріч та причинно-наслідкових взаємозв’язків, притаманних
тільки педагогічному процесу, їх припустимо називати специфічними,
сутнісними, оскільки вони відображають специфічні тенденції взаємодії
учасників педагогічного процесу:

— чим більше зміст педагогічної взаємодії впливає на емоційно-чут-тєву
сферу особистості, тим результативніший педагогічний процес;

— чим більше зміст педагогічної взаємодії орієнтований на створення умов
для самовияву та самореалізації особистості вихованця, тим
результативніше педагогічний процес;

— чим більше зміст педагогічної взаємодії спрямовано на формування та
розвиток в учнів потреб у самоосвіті, самовихованні та
самовдосконаленні, тим результативніший педагогічний процес (Л.Д.
Павлова).

ЗДІБНОСТІ * індивідуально-психологічні особливості особистості, що
виступають як умови успішного виконання певних видів діяльності
(Подласый ИЛ. Педагогика. — М, 1996. — С.94);

* індивідуально-психологічні особливості особистості, що забезпечують
успіх у діяльності, у спілкуванні та легкість оволодіння ними
(Педагогика и психология. — М, 1996. — С. 106);

* психічні властивості особистості, які розвиваються в процесі навчання
та виступають, з одного боку, як результат її активної
навчально-пізнавальної діяльності, а з іншого — обумовлюють високий
ступінь умілості та успішності цієї діяльності (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. -С.151);

* складне утворення, комплекс психічних властивостей, що роблять людину
придатною до певного, що склався історично, виду суспільно-корисної
діяльності (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2-х т. Т.2.-М.,
1989.- С.135);

* індивідуально-психологічні особливості особистості, які с однією з
важливих умов успішного виконання певних видів діяльності (Ильина Т.А.
Педагогика. — М., 1984. -С.39).

ЗНАННЯ * це цілісна система відомостей, пізнання, які накопичені
людством (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С.254)

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворювати і застосовувати
основні факти науки і теоретичні узагальнення. Будь-яке знання виражене
в поняттях, категоріях, принципах, законах, закономірностях, фактах,
ідеях, символах, концепціях, гіпотезах, теоріях (Столяренко Л.Д. Самыгин
С.И. Педагогика. //100 экзаменационных ответов. Экспресс-справочник.
Ростов н/Д., 2002. — С 70).

* (у широкому змісті) перевірений практикою результат пізнання
дійсності, вірне її відображення в мисленні людини; виступає у виглгги
понять, законів, принципів, суджень (Коджаспирова Г.М, Коджаспиров А.Ю.
Педагогический словарь: Для студ. высш. и сред. пед. учеб, заведений. —
М, 2001, -176 с.).

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворювати і застосовувати
основні факти науки, теоретичні узагальнення (Столяренко Л.Д.
Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. — 448 с.).

* розуміння та збереження в пам’яті основних фактів науки та висновків,
законів, теорій та інших теоретичних узагальнень, що з них випливають
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство: Курс лекций. — М.
1998.-С. 134);

* перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою
результат процесу пізнання дійсності; адекватне його відображення у
свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій. 3.
фіксуються у формі знаків природної і штучної мов і можуть бути:
донауковими, життєвими, художніми і науковими. Розрізняють глибину і
широту 3., ступінь повноти охоплення ними предметів і явищ даної області
дійсності, їхніх особливостей, закономірностей, а також ступінь
деталізованості 3. Будучи складовою частиною світоглядів людини, 3.
значною мірою визначають її ставлення до дійсності, моральні погляди і
переконання, вольові риси особистості і служать одним із джерел
схильностей і інтересів людини, необхідною умовою розвитку її здібностей
(Мижериков В.А, Психолого-педагогический словарь /Под ред. П.И.
Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 164).

* відбиття людиною об’єктивної дійсності у формі фактів, уявлень, понять
та законів науки. Вони являють собою колективний досвід людства,
результат пізнання об’єктивної дійсності (Подласый И.П. Педагогика. -М.,
1996.-С.25);

* продукт пізнання людьми предметів і явищ дійсності, законів природи і
суспільства; результат інтелектуальної (розумової, пізнавальної)
діяльності, що виявляється в засвоєнні понять, категорій, принципів,
фактів, подій, що відображають дійсність у свідомості людини (Безрукова
В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.55, 63);

* знання є основою світогляду, професійних інтересів, матеріалом ддя
психічного розвитку та формування духовних потреб (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С 23);

* (стосовно шкільного рівня) — це сума інформації для учнів, що
становить основу науки… Основи науки — це визначення предмета,
ознайомлення з метою знання цієї науки, пізнання її структури —
розділів, тем, понятійного апарату, розкриття класифікацій того, що
входить до предмета І даної науки, можливе ознайомлення з історією
основних етапів її розвитку, з досягненнями її корифеїв, з сучасним
станом і перспективами нових її галузей (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: На-вч. посібник. — К., 1995. — С.185);

* це систематизовані наукові та загальнолюдські факти, які засвоюються
на основі свідомості і підтверджуються реальною практичною діяльністю
школяра (Падалка О.С. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К.,
1995.-С. 16);

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворити основні факти
науки і теоретичні узагальнення, що з них випливають (поняття, правила,
закони, висновки тощо) (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С. 150);

* знання є любов. Учень, який зайнятий лише накопиченням наукових
відомостей, але не має остаточної мети та не любить їх, — поганий учень
(Лосев А.Ф. Дерзание духа. — М., 1988. — С.324);

* результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у
свідомості людини у вигляді понять, суджень, висновків, теорій (Платонов
К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М, 1984. -С.42)

* понятійно-фактична складова навчального матеріалу, до якої відносяться
конкретні взаємопов’язані факти, закономірності, теоретичні
узагальнення, терміни, а також знання про способи дії. Знання можна
розуміти як навчальну інформацію, що засвоєна на рівні запам’ятовування
(Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.219);

* перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне відбиття
її у мисленні людини (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983.
— С. 103);

* види знань: емпіричні знання виробляються при порівнянні предметів та
уявлень про них, що дозволяє виділити в них однакові, загальні
властивості. В їх основі полягає спостереження, і вони відбивають лише
зовнішні властивості; теоретичні знання виникають на основі аналізу ролі
та функцій деяких стосунків речей усередині розчленованої системи.
Виникає ще на основі перетворення предметів, відбиває їхні внутрішні
відносини та зв’язки (Давыдов В.В. Виды обобщения в обучении. — М, 1972.
— С.323-324);

* це узагальнений досвід людей, що відображає об’єктивний світ
(Педагогика. — М., 1966. — С.126).

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ * характеризує несхожість, своєрідність, відмінність
однієї людини, особистості від іншої (Лозова В.І., Троцко Г.В.
Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002.
— С. 8).

* неповторна своєрідність окремої людини, сукупність тільки йому
властивих особливостей. (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М., 2001. — С. 26).

* своєрідність психіки та особистості індивіда, його неповторність.
Виявляється у рисах темпераменту та характеру, в емоційній,
інтелектуальній та вольовій сферах, в інтересах, потребах та здібностях
людини (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. -М., 1999.-С.92-93).

* своєрідне сполучення індивідуальних властивостей людини, яке відрізняє
її від інших людей (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство:
Курс лекций. — М, 1995. — С.79);

* сукупність інтелектуальних, вольових, моральних, соціальних та інших
рис особистості, які помітно відрізняють дану людину від інших людей
(Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С138);

* своєрідність особистості, неповторність прояву її здібностей та
обдарованості у виборі діяльності та манері її виконання (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекции. — М, 1996. — С.102)

* неповторна, унікальна якість особистості, властива єдиній особі, хоч
може бути типовою для всіх (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка:
теорія та історія: Навя. посібник, — К., 1995. — С.20);

* характеризує несхожість, своєрідність та відмінність однієї людини від
іншої, однієї особистості від іншої; включає в себе те спільне та
одиничне, чим відрізняється одна людина від іншої, одна особистість від
іншої й те, то надає їм своєрідної краси й неповторності (Харламов И.Ф.
Педагогика — М., 1990 — С.61-62)

* неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини
(Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С.206).

ІНТЕРЕС ПІЗНАВАЛЬНИЙ * як внутрішній стимул та рушійна сила учіння,
таким чином, виявляється як цілеспрямований психічний стан дитини,
обумовлений накопиченим досвідом та знаннями, системою творчої
діяльності, яка дає позитивний результат. Він характеризується як
готовність до активної діяльності, що завдає насолоди (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М.. 1996. — С.353);

* форма суб’єктивних проявів, оскільки він висловлює вибірковий характер
і діяльності, і предметів, і явищ навколишньої дійсності (Щукина Г. И.
Роль деятельности в учебном процессе. — М., 1986. — С. 19);

* особлива вибіркова спрямованість психічних процесів людини на явища та
об’єкти реального світу (Зотов Ю.Б. Организация современного урока.-М.,
1984.-С. 16);

* активна пізнавальна спрямованість людини на той чи інший предмет чи
явище дійсності, пов’язаний із позитивно забарвленим ставленням до
пізнання об’єкта або до оволодіння тією чи іншою діяльністю
(Педагогическая энциклопедия: В 4 т. Т.2. — М., 1965. — С.255);

* прагнення до знань, що виникає з активного ставлення до предметів та
явищ дійсності у процесі діяльності (Педагогический словарь. Т 2. — М,

1960.-С.139).

КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ *це соціально обумовлений рівень розвитку
особистості в будь-якій сфері діяльності; це багатобічна власти-

вість, яка може виявлятися у найрізноманітніших сферах її
життєдіяльності: в духовному житті, у праці, у спілкуванні тощо
(Шевченко Г.П., Захарова И.А., Алфимов В.Н. Формирование математической
культуры старшеклассников: Учеб. пособие. — К., 1998. — С. 67.)

* відбиває основні компоненти моделі випускника середньої школи: 1)
спрямованість; 2) вихованість; 3) освіченість; 4) соціалізованість; 5)
культуру; 6) фізичний розвиток; 7) розвиненість психічних процесів та
якостей особистості (Гурова Р. Вопрос вопросов — кого мы хотим воспитать
//Воспитание школьников. — 1991 -.№ 2. — С.2-5);

* процес накопичення знань, досвіду та якісної реалізації їх у
діяльності та поведінці. Культурою особистості є і стан, і результат, і
продуктивний процес засвоєння й створення соціальних цінностей. Вона
передбачає розвиненість та гармонію усіх компонентів та їх цілісне
формування у діяльності (Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего
специалиста. -М., 1990.-С. 15);

* це не тільки знання культурно-історичної практики, але й гостра
потреба співвіднести ідеали минулого часу з сьогоденними вчинками,
почуттями та думками, з теперішніми ідеалами (Азаров Ю.П. Радость учить
и учиться. — М, 1989. — С.88);

* являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як
суспільної істоти (Введение в философию. В 2-х ч. Ч.2. — М. 1989
-С.526);

* є гранична спільність усіх основних шарів історичного процесу
(економічних, соціально-політичних, ідеологічних, практично-технічних,
наукових, художніх, моральних, релігійних, філософських,
національно-народних, побутових) (Лосев А.Ф. Дерзание духа. — М., 1988.
— С.218-219);

* гармонія культури знань, культури творчої дії та культури почуттів і
спілкування. Це розв’язання суперечностей між крайнощами (природа та
виробництво, праця та відпочинок, фізичне та духовне, суспільство та
особистість та ін.), тобто культура — це досягнення особистістю деякої
гармонії, що дає їй соціальну сталість та продуктивну включеність у
громадське життя та працю, а також особистісний психологічний комфорт
(Газман О.С Воспитание: цели, средства, перспективы // Новое
педагогическое мыимение. — М., 1988. — С.227-228);

* процес виховання культури особистості — система дій, спрямована на
формування індивіда як цілісної системи соціальних, психологічних та
ін-телектуальних властивостей та якостей (Комарова А.И. Эстетическая
культура личности. -К., 1988. — С.16).

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ ВИХОВАННЯ * відображає його громадське
призначення створювати культурні цінності, перш за все, голо-вну —
особистість людини (Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего
специалиста. — М., 1990. — С.25).

МЕТОД * спосіб побудови та обґрунтування знань, сукупність прийомів,
операцій емпіричного та теоретичного пізнання реальної дійсності
(Краткий словарь по социологии. — М, 1989. — С. 115);

* це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність
(Философский словарь. — М, 1987. — С. 214).

МЕТОДИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ * методи педагогічного
дослідження: загальнонаукові: загальнотеоретичні (абстракція та
конкретизація, аналіз та синтез, порівняння, протиставлення, індукція та
дедукція), соціологічні (анкетування, інтерв’ю, експертні опитування,
рейтинг), соціально-психологічні (соціометрія, тестування, тренінг),
математичні (ранжування, шкалування, індексування, кореляція);
теоретичні (аналіз літератури, архівних матеріалів, документації та
продуктів діяльності, аналіз понятійно-термінологічної системи),
аналогії, засновані на спільності фундаментальних законів діалектики для
процесів різної природи, побудова гіпотез, мисленнєвого експерименту,
прогнозування, моделювання); емпіричні (спостереження (польові,
лабораторні; формалізовані на неформалізовані, прямі та опосередковані,
суцільні та вибіркові, самоспостереження)), бесіда, педагогічний
консиліум, вивчення та узагальнення масового та індивідуального
педагогічного досвіду, педагогічний експеримент (глобальний, локальний
та мікроексперимент, природний та лабораторний), науково-педагогічна
експедиція) (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. — М, 1999. — С.63);

* традиційні методи — спостереження, вивчення досвіду, першоджерел,
аналіз шкільної документації, вивчення учнівської творчості, бесіда;

— педагогічний експеримент (констатуючий, перевірочний, формуючий);

— педагогічне тестування (тести успішності, тести елементарних умінь,
тести діагностування рівня навчання та ін.);

— методи вивчення колективних явищ (або соціологічні методи) —
анкетування, метод вивчення фу пової диференціації (соціометрич ний
метод);

— кількісні методи — статистичний метод (реєстрація, ранжування,
шкалування), моделювання (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. —
С.47-69);

* методи збирання емпіричного матеріалу — педагогічне спостереження,
збирання незалежних характеристик, вивчення документації про життя дітей
та результати їх діяльності;

— методи конкретно-соціологічних обстежень — анкетування, інтерв’ю,
експертні оцінки результатів діяльності, висловлювань та суджень дітей,
статистична обробка отриманих даних;

— психофізіологічні методи та методики;

— дослідна та експериментальна робота;

— методи теоретичного дослідження — узагальнення досвіду передової
практики; системно-структурний аналіз,

— метод моделювання реальних педагогічних процесів (створення ідеальної
з точки зору наукових даних моделі організації та умов функціонування
якоїсь частини або цілісного педагогічного процесу);

— самоспостереження та самоаналіз (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций,
— М, 1996.-С.83-86);

* педагогічне спостереження; метод дослідницької бесіди; вивчення
шкільної документації та продуктів діяльності учнів; педагогічний
експеримент (констатуючий, перетворювальний, контрольний і природний);
вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду; соціологічні
методи дослідження (анкетування, рейтинг); математичні методи
дослідження; метод теоретичного аналізу педагогічних ідей (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., 1990. — С 31-37);

* метод спостережень (безпосереднє сприйняття явищ та процесів у їх
цільності та динаміці), метод бесіди та інтерв’ю, метод анкетування,
метод рейтингу (оцінка тих чи інших сторін діяльності компетентними
суддями (експертами), метод узагальнення незалежних характеристик
(обробка дослідником інформації про учня, що надійшла з різних джерел:
від учителя, батьків, однолітків тощо), метод педагогічного
експерименту, теоретичні методи досліджень (порівняльно-історичний
анаіпіз, сходження від абстрак-тного до конкретного та моделювання)
(Педагогика / Под ред. Ю.К .Бабанского. — М, 1988. — С.24-27);

* спостереження, методи опитування (інтерв’ю та анкетування), вивчення
продуктів діяльності учнів та документації навчально-виховних закладів,
педагогічний експеримент (дослідна постанова або перевірка того чи
іншого методу або прийому навчання та виховання у спеціально створених
умовах), моделювання (матеріальне чи у думках імітування реально
існуючої педагогічної системи шляхом створення спеціальних аналогів
(моделей), у яких відтворюються принципи організації та функціонування
цієї системи) (Баранов СЯ. и др. Педагогика. — М., 1987. — С.26-28);

* методи роботи з літературою (складання бібліографії, анотування,
реферування, конспектування, виписування даних і цитат), методи вивчення
досвіду (спостереження, бесіда, інтерв’ю, анкетування, вивчення
письмових, графічних та творчих робіт учнів, педагогічної документації),
експеримент (природний, лабораторний, творчий або пошуковий, масовий),
математичні методи (середнього арифметичного, медіани, дисперсії,
середнього квадратичного відхилення та коефіцієнту варіації) (Ильина
Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.24-28);

* методи вивчення педагогічного досвіду (вивчення та узагальнення
досвіду як невід’ємна складова частина педагогічних досліджень, вивчення
досвіду як особливий вид педагогічних досліджень), методи педагогічного
експерименту: а) за часом дії (тривалий або короткочасний), б) за
структурою педагогічних явищ, що вивчаються (простий і складний), в) за
цілями, завданнями й характером дослідження (контрольний,
перетворювальний або творчий), г) за організацією проведення (природний,
лабораторний, комплексний); методи теоретичного дослідження (теоретичний
аналіз, індуктивні та дедуктивні шляхи умовиводу), математичні методи
(Педагогика/Под ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М, 1984. —
С.110-114);

* спостереження; анкета; вивчення творів; соціометрична методика;
вивчення біографії та складання характеристик; тести; експеримент
(Кочетов А.И. Педагогическое исследование. — Рязань, 1975. — С.74-118).

* Методи педагогічного дослідження: — Загальнонаукові:
загальнотеоретичні: абстракція і конкретизація; аналіз і синтез;
порівняння; протиставлення; індукція і дедукція; соціологічні: —
анкетування; — інтерв’ювання; експертні опитування; рейтинг,
соціально-психологічні: соціометрія;  тестування;  тренінг. математичні:
ранжування; шкалування; кореляція.

— Теоретичні: аналіз літератури, архівних матеріалів, документації,
проду ктів діяльності людини; аналіз понятійно-термінологічної системи;
аналогії, основані на спільності фундаментальних законів діалектики для
процесів природи; побудова гіпотез; прогнозування; моделювання.

— Емпіричні: спостереження (польові і лабораторні);  формалізовані (за
певною програмою);  неформалізовані;  включені;

прямі і непрямі;  суцільні і вибіркові;  самоспостереження;  бесіда; 
педагогічний консиліум;  вивчення і узагальнення масового і
індивідуального педагогічного досвіду; педагогічний експеримент
(глобальний, локальний, мі-кроесперимент, природний і лабораторний);
науково-педагогічна експедиція. (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях М, 1999. — С. 63).

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ * шлях, спосіб пізнання і навчання — сис тема
принципів, норм і способів організації і побудови технічної і практич
ної діяльності, а також навчання про шляхи досягнення дійсного значення
й оптимального практичного ефекту (Чернилевский Д.В. Дидактические
технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 421).

* (від гр. — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження і  вчення) —
наукове знання про шляхи, способи, методи наукового знання, дослідження
(Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця 1999. — С. 18);

* сукупність вихідних філософських ідей, що лежать в основі дои дження
природних чи суспільних явищ, і яка вирішальним чином відбив ється на
теоретичній інтерпретації цих явищ (Харламов И.Ф. Педагогика М, 1990. —
С.26).

МЕТОДОЛОГІЯ ПЕДАГОГІКИ * шлях дослідження, теорія, вчення про науковий
метод пізнання (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С. 15).

— Провідні методологічні принципи досліджень проблем виховання та
навчання дітей:

— конкретно-історичне вивчення суспільних явищ в усій різноманітності їх
зв’язків, залежностей та опосередкувань;

— неможливість перенесення законів однієї науки до законів іншої, хоча б
і суміжної, близької за об’єктом та предметом дослідження;

— діалектична єдність загального та окремого у педагогічних явищах;

— єдність виховання та життя;

— взаємозв’язок та взаємозалежність педагогічної теорії та практики
(Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.80-82);

Методологічні підстави розвитку теорії виховання:

— виховання, як й усі природні та суспільні явища, має детерміністський
(від лат. визначаю) характер… матеріалістична педагогіка досліджує
об’єктивні виробничо-економічні та соціально-політичні фактори, що
впливають на виховну практику та на розробку її теоретичних основ;

— джерела розвитку людини як особистості знаходяться поза людиною, її
формування відбувається за «соціальною програмою», під впливом
суспільних чинників, у тому числі виховних;

— наука, відбиваючи об’єктивні закони суспільного розвитку, повинна
служити суспільному прогресу, утвердженню людини як найвищої цінності
суспільства (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. -С.87);

— вчення про вихідні (ключові) положення, структуру, функції та методи
науково-педагогічного дослідження (Методология и методика дидактического
исследования. — М., 1982. — С. 10);

— загальні принципові положення, що лежать в основі дослідження
будь-якої педагогічної проблеми (Кочетов А.И. Педагогическое
исследование. — Рязань, 1975. — С.6).

Підходи до педагогічних явищ, процесів

Аксіологічний (ціннісний) підхід * дозволяє вивчати явища з точки зору
виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв’язувати
завдання гуманізації суспільства (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 15).

Диференційний підхід * поділ учнів у процесі навчання і виховання на
мікрогрупи за однорідними критеріями: навчально-діяльнісними
(успішність, сумлінність), поведінковими (зразковою, незадовільною),
соціальними умовами (матеріальна забезпеченість, наявність сімейних умов
для виховання), іншими, локальнішими ознаками для проведення
дослідно-експериментальної роботи (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.91).

Діяльнісний підхід * полягає в тому, що в результаті навчання той, кого
навчають, здобуває знання, необхідні для оволодіння професійними
уміннями (практичними і дослідницькими), що задані цілями навчання
(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002.
— С. 416);

* висування діяльності як головного фактора єдності свідомості,
поведінки і ставлення до праці; коли учнем здійснюється певна система
видів діяльності (навчальна, суспільно-трудова, ігрова, естетична,
спортивна, індивідуально-спрямована, ціннісно-орієнтаційна). Саме через
діяльність учень вступає у стосунки з педагогами, а педагоги, в свою
чергу, виховують його через свою діяльність, через керівництво його
діяльністю. Виробляється в діяльнісному підході єдність свідомості і
поведінки (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія:
Навч. посібник. — К., 1995. — С.90-91);

* тільки включаючи людину, яка росте, у різноманітні види діяльності по
оволодінню суспільним досвідом та вміло стимулюючи її активність у цій
діяльності можна здійснювати виховання (Харламов И. Ф. Педагогика. -М.,
1990. — С.83).

* спрямований на те, щоб організувати діяльність суб’єкта, в якій він
був би активним, суб’єктом пізнання, праці, спілкування, свого розвитку
(Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник.- Харків, 2002. — С. 15).

Діяльнісно-особистісна концепція * стверджує, що дієвим виховання є лише
тоді, коли дитина включається в різноманітні види діяльності і
оволодіває суспільним досвідом завдяки ефективному стимулюванню
педагогом її активності в цій діяльності (Гончаренко С. Український
педагогічний словник.-К., 1997.-С.318).

Етнопедагогічннй підхід * Індивід живе в конкретному соціокультурному
середовищі, належить до певного етносу, тому виховання повинно спиратись
на національні традиції народу, його культуру, звичаї, навички при
проектуванні й організації педагогічного процесу (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002, С. 15).

Індивідуальний підхід * пристосування форм та методів педагогічного
впливу до індивідуальних особливостей школярів для того, щоб забезпечити
запроектований рівень розвитку особистості… заснований на глибокому
знанні рис особистості та умов життя (Подласый И.П. Педагогика. -М,
1996.-С. 139);

* урахування в процесі виховання особливостей кожного учня на основі
його психолого-педагогічного вивчення, прогнозування його розвитку і
здійснення певної виховної програми (Галузинский В.М. Индивидуальный
подход в воспитании учащихся. — К., 1982).

Комплексний підхід * розгляд групи явищ у сукупності (Смирнов В.И. Общая
педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. -С.66);

* вимагає органічного «зрощування» всіх видів діяльності, їх впливу в
єдиному процесі; … комплексність позначає єдність цілей, завдань,
змісту, методів та форм виховного впливу та взаємодії. Гостра
необхідність у такому підході виникла в зв’язку з тим, що процес
виховання в останні десятиріччя фактично розглядався як сума окремих
процесів, що входять до його структури… окрім того, наголошувалося на
формуванні не цілісної особистості, а окремих її якостей (Подласый И.П.
Педагогика. — М, 1996. — С.580, 575);

* урахування ідеологічних, техніко-економічних, організаційних та інших
факторів; цілісність та гармонійність виховних впливів, вияв основних
складових цілісності, розкриття та використання закономірних зв’язків та
відносин між ними, їх гармонізація (Раченко И.П. Принципы научной
организации педагогического труда. — К, 1989. — С. 139);

* забезпечує: цілісну систему виховних завдань, єдність усіх сторін
виховання, комплексне застосування різних форм та методів виховання,
всебічний аналіз отриманих результатів (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского. -М., 1983.-С.286);

* різновид системного й структурного підходів, але відрізняється від них
тим, що об’єднує (комплектує) різнорідні фактори, які мають значення для
виховання: а) єдність цілей і напрямів виховного впливу; б) врахування у
вихованні техніко-економічних, організаційних, ідеологічних і соціальних
факторів суспільного життя, які впливають на виховання; в) поліпшення
планування й координації роботи всіх ланок, що займаються вихованням; г)
охоплення виховним впливом усього населення, включаючи батьків; г)
включення виховного впливу в соціальну практику; д) постійна перевірка
виховних зусиль та їх ефективності (Смирнов Г.Л. К вопросу о комплексном
подходе к воспитанию //Сов. педагогика. -1976. — № 12. — С.4-12).

Культурологічний підхід * має в своїй основі аксіологію — вчення про
цінності. Людина розвивається шляхом освоєння нею культури як системи
цінностей, одночасно стає творцем нових елементів культури, тобто
відбувається становлення індивіду як творчої особистості (Лозова В.І.,
Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник.
-Харків, 2002. -С 15).

Особистісний підхід * послідовне ставлення педагога до вихованця як до
особистості, як до свідомого відповідального суб’єкта власного розвитку
і як до суб’єкті виховної взаємодії (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2001. — С. 128).

* послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до •
самосвідомого відповідального суб’єкта освітнього процесу. Ця ідея
розробляється вітчизняними вченими з початку 80-х рр. XX ст. у зв’язку з
трактуванням освіти як суб’єкт-суб’єктного процесу (Педагогические
технологии /Под ред. В.С. Кукушкина. — Ростов-н/Д., 2002. — С 309).

* послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до
самостійного відповідального суб’єкта власного розвитку та суб’єкта
виховної взаємодії (Российская педагогическая энциклопедия. Т.1. — М,
1993. -С. 522);

* опора на особистісні якості… Особистісний підхід зобов’язує
вихователів будувати виховний процес із урахуванням провідних
особистісних якостей — спрямованості особистості, її життєвих планів та
ціннісних орієнтацій, спиратися на вікові та індивідуальні особливості
вихованців (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.478, 482).

* вимагає визнання особистості як продукту суспільно-історичного
розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної і моральної
свободи, права на повагу, що передбачає опору у вихованні на природний
процес саморозвитку здібностей, творчого потенціалу, самовизначення,
самореалізацію, самоутвердження, створення для цього відповідних умов
(Лозова В. І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С 15).

Особистісно-діяльнісний підхід * передбачає максимальний розвиток
індивідуальних особливостей особистості через залучення її до різних
видів діяльності; забезпечує активізацію процесів саморозвитку,
самоосвіти, самовиховання; передбачає максимальну зверненість до
внутрішнього світу особистості (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство: Курс лекций.-М., 1998. -С.155).

Системний підхід * комплексне вивчення найбільш істотних закономірностей
розвитку явища як єдиного цілого з позицій системного аналізу.
(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. —
С 426).

«орієнтує дослідника на розкриття цілісності об’єкта, вияв його
внутрішніх зв’язків та відносин (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. — С.бб);

* цілісна система, тобто така, яка створює нову, інтегративну якість
(або сукупність якостей), яка не притаманна компонентам, що складають цю
систему (Афанасьев В.Г. О системном подходе к воспитанию /I Сов.
педагогика. — 1991. -№2.-С. 77);

* забезпечує цілісну побудову усієї системи виховної роботи, яка
передбачає активну діяльність та взаємодію всіх суб’єктів виховання,
чітке планування їх взаємодії, умілий розподіл функцій, взаємозв’язок
усіх основних компонентів виховного процесу (завдань, змісту, методів,
форм, засобів виховання та аналізу його результатів), створення
сприятливих умов для виховання… Тобто системний підхід передбачає
наявність комплексного підходу до виховання як важливого елемента
побудови цілісної системи комуністичного виховання молоді та усіх
трудящих (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.320);

* компоненти системного підходу: предметний аспект (рішення двох
взаємопов’язаних завдань: по-перше, з’ясування, з яких компонентів
(підсистем) складається система, що вивчається, по-друге, визначення, як
ці компоненти між собою пов’язані); функціональний аспект (розкриття
внутрішнього та зовнішнього функціонування); історичний аспект
(генетичний та прогностичний вектори) (Каган М.С. Человеческая
деятельность (Опыт системного анализа). — М., 1974. — С.22-30);

* аналіз явищ і процесів у певній системі, що дає можливість
упорядкувати їх та розглядати як єдине ціле, у взаємодії й зв’язку між
собою (Королев Ф.Ф. Системный подход и возможности применения в
педагогических исследованиях// Сов. педагогика. — 1970. — № 9. — С.
103-115).

* передбачає, що відносно самостійні компоненти педагогічного процесу
розглядаються не ізольовано, а в їх взаємозв’язку, що дозволяє виявити
загальні системні властивості й якісні характеристики, які складають
систему окремих елементів (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи
виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С. 15).

Структурний підхід * розгляд явищ, що входять до тієї чи іншої системи
як ієрархію структурних компонентів вертикально-горизонтального
розташування зв’язків між ними (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. — С.90).

Суб’єктно-об’єктний підхід * розгляд виховного процесу, як і
навчального, крізь поділ його учасників на активнодіючі суб’єкти
(педагоги, активісти) і об’єкти (учні) з тим, щоб у процесі виховання
останні активізувались і, займаючись самовихованням, стали суб’єктами
впливу на себе (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та
історія: Навч. посібник. — К., 1995.-С.91).

Творчий підхід * умова, фактор успіху в спільній діяльності педагогів і
учнів, де на перший план висувається учнівська творчість як
результативний компонент їх навчання творчості з боку педагогів. Творчий
підхід розглядається як специфічна частка діяльнісного підходу
(Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. -С 91).

Функціональний підхід * функціоналізм виявляється у перебільшенні
значення одних педагогічних підсистем та недооцінці інших (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.111-112).

Цілісний підхід * забезпечує цілісність об’єкта, тобто неможливість
зведення цілого до простої суми частин (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С.бб);

* у шкільній практиці цілісність створюється за результатами тісного
взаємозв’язку та гармонійної єдності всіх видів діяльності та виховних
впливів. Основою цілісності педагогічного процесу є провідні напрямки
виховання. До них належать, насамперед, громадянське, духовно-ціннісне
та моральне виховання, які об’єднують навкруги себе всі інші конкретні
види виховної діяльності у єдиний потік взаємодії та впливу на дитячу
особистість (Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. —
С.112);

* у практиці науково-педагогічних досліджень здійснюються також такі
підходи, як: дйльнісно-особистісний; змістовний (звернений до змісту
явищ, що вивчаються), формальний (дозволяє виявляти стійкі зв’язки
елементів процесу, що розглядається), логічний (передбачає вивчення
педагогічного явища у тому стані його розвитку, якого воно досягло на
час дослідження), історичний (орієнтує на вивчення конкретно-історичного
генезису та розвитку об’єкту дослідження); якісний (спрямований на
встановлення своєрідності явища, що вивчається, його відмінностей від
інших явищ); кількісний ( передбачає аналіз та оцінку явищ та процесів
за ступенем розвитку чи інтенсивності наявних їм якостей, що виражаються
у величинах та числах), сутнісний (спрямований на вияв стійких
характеристик, внутрішніх зв’язків, механізмів та рушійних сил явища, що
вивчається) (Новиков А.М. Как работать над диссертацией (пособие в
помощь начинающему педагогу-исследователю). — М., 1994. — С.49-54);

* цілісність педагогічного процесу аж ніяк не в сумі окремих виховних та
освітніх заходів чи навіть їх систем. Основою цілісності педагогічного
процесу є життя дітей, що розвивається у різноманітних формах. Особжх
тість дитини не існує без її особистого життя. В суспільне життя дитина
входить через власне життя, з притаманним їй багатством природних сил у
вигляді задатків, здібностей, потягів (Амонашвили Ш.А. Основания
педагогики сотрудничества // Новое педагогическое мышление. — М., 1989.
-С.172):

* необхідно розглядати особистість не як сукупність окремих властивостей
та якостей, а розглядати кожну окрему властивість в аспекті особистості
в цілому (Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте:
Психолог, исслед. — М., 1966. — С.44).

МИСЛЕННЯ * психологічний процес із відкриттям (можливо — суб’єктивно,
тобто для того, хто мислить) нових знань, вирішення проблем на основі
переробки отриманої інформації (Педагогика и психология. — Л/., 1996. —
С.81);

* опосередковане та узагальнене пізнання людиною предметів, фактів, явищ
об’єктивної дійсності в їх суттєвих зв’язках та відношеннях (Падаяка
О.С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.бО);

* внутрішнє оперування інформацією (даними, новинами), її відбір та
обробка, завдяки якій приходять до опосередкованого й узагальненого
пізнання дійсності (Оконь В. Введение в общую дидактику. — А/., 1990.
-С.147);

* рух думки, що розкриває зв’язок, який веде від окремого до за гал ь:
ного та від загального до окремого. Мислення — це опосередковане,
засноване на розкритті зв’язків, відношень, та узагальнене пізнання
об’єктивної реальності (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.1. — М., 1989. — С.361);

* вища форма активного відображення об’єктивної реальності, що полягає у
цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому відображенні
суб’єктом суттєвих зв’язків і відносин дійсності, у творчому створенні
нових ідей, прогнозуванні подій і дій (відповідно до мови філософії);
функція другої сигнальної системи дійсності (за мовою фізіології вищої
нервової діяльності), понятійна (в системі мови психології») форма
психічного відображення, властива тільки людині, яка встановлює за
допомогою понять, зв’язки й відносини між феноменами, що пізнаються
(Платонов К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М,
1984. — С.71);

* опосередковане та узагальнене відображення дійсності засобами
аналітико-синтетичної діяльності (Лернер И.Я. Процесе обучения и его
закономерности. — М, 1950. — С.37);

* опосередковане та узагальнене пізнання людиною предметів і явищ
об’єктивної дійсності у їх суттєвих властивостях, зв’язках та відносинах
(Педагогическая энциклопедия Т.2. — М, 1965. — С.899);

* процес свідомого відображення дійсності у таких об’єктивних її
властивостях, зв’язках та відносинах, які недосяжні чуттєвому сприйняттю
(Леонтьев А.Н. Очерк развития психики. — М, 1947. — С. 71).

Види мисленняі

* за конкретними ознаками (зміст, характер завдань, ступінь новизни)
мислення поділяють на конкретно-дійове, наочно-образне, абстрактне;
практичне і теоретичне; репродуктивне і творче (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.208);

* теоретичне (абстрактне); образно-теоретичне; наочно-дійове;
наочно-образне (Педагогика и психология. — М., 1996. — С.82-83)*
емпіричне (вчить дітей бачити реальні факти, явища, фіксувати та
накопичувати їх); абстрактне (уміння виявити у відібраних явищах, фактах
їх сутність); формально-логічне (уміння бачити та встановлювати очевидні
зв’язки та залежності між різними фактами, явищами, подіями);
діалектичне (уміння розуміти суперечності реальної дійсності);
конкретно-історичне (уміння бачити суспільні явища в усіх їх зв’язках та
опосередкуваннях, виділяти суттєве, загальне); художнє (своєрідний
синтез, діалектична єдність усіх типів мислення, постійний рух у
пізнанні від загального до конкретного та від конкретного до загального)
(Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.330);

* діалектичне, логічне, абстрактне, узагальнене, категоріальне,
теоретичне, індуктивне, дедуктивне, алгоритмічне, технічне,
репродуктивне, продуктивне, системне (Падалка О.С. та ін. Педагогічні
технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.61);

* теоретичне мислення; наочне мислення; образне мислення;
абстрактно-теоретичне мислення; художнє мислення; практичне мислення
(Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т. Т. 1. — М., 1989. —
С.388-395);

* діалектичне мислення (уміння бачити у явищі єдність протилежностей,
боротьбу цих протилежностей, виявляти тенденції їх розвитку, бачити
зародження нових);

логічне мислення (оволодіння людиною прийомами логічної обробки знань,
тобто встановлення узагальнених зв’язків між новими знаннями й раніше
вивченим матеріалом, приведення їх у певну впорядковану систему. Воно
характеризується умінням давати визначення понять, а також оволодінням
прийомами міркування, доказу, спростування, виведенням висновків,
висуванням припущень (гіпотез, прогнозів);

абстрактне мислення (уміння людини відволікатися від несуттєвих,
другорядних ознак, виділяти загальні й суттєві та на цій основі
формувати загальні поняття);

узагальнене мислення (уміння знаходити загальні принципи або способи
дії, що поширюються на певну групу явищ);

категоріальне мислення (уміння об’єднати поняття в класи та групи на
основі деяких найбільш суттєвих ознак схожості);

теоретичне мислення (здібність до засвоєння знань високого рівня
узагальненості, розуміння наукових основ та принципів розвитку тих чи
інших галузей знання);

індуктивне мислення (рух думки від окремого до загального, від фактів до
узагальнень);

дедуктивне мислення (рух думки від загального до окремого, поодинокого);

алгоритмічне мислення (уміння точно слідувати інструкції або
розпорядженню, що вказує строгу послідовність у здійсненні певних дій,
які забезпечують отримання потрібного результату);

технічне мислення (розуміння наукових основ та загальних принципів
виробничих процесів, психологічна готовність людини до роботи з
технікою);

репродуктивне мислення (актуалізація засвоєних знань для виріціен-ня
завдань відомого типу або виконання дій у знайомих ситуаціях);

продуктивне (або творче) мислення зв’язане з самостійним вирішенням
людиною нових, раніше невідомих задач, яке здійснюється як із спиранням
на вже відомі їй знання, так і з залученням нових даних, способів та
засобів, необхідних для їх вирішення;

системне мислення (здатність людини бачити зв’язки між науками, розуміти
загальнонаукові закони, що лежать в основі їх розвитку тощо) (Ильина
Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С. 70-71);

* практичне мислення; конкретно-образне мислення; теоретичне мислення
(Общая психология/ Под ред. В.В. Богословского. — М., 1973. — С.236)

МОТИВАЦІЯ * 1) сукупність мотивів, що викликають активність ін- , дивіда
та визначають його активність, тобто система факторів, які детермінують
поведінку; 2) процес утворення, формування мотивів, характеристика
процесу, який стимулює та підтримує активність поведінки на певному
рівні (Педагогика и психология. — М, 1996. — С. 135);

* спонукання, що викликають активність організму й визначають її
спрямованість (Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С. 190);

* 1) сукупність стійких мотивів, певних потреб людини, що конкретно
опредмечені у попередньому життєвому досвіді; 2) процес актуалізації
якого-небудь мотиву та його функціонування — внутрішнього спонукання до
діяльності певної спрямованості; внутрішній психологічний процес, який
безпосередньо викликає дану діяльність людини, здійснює її активацію та
орієнтацію (Социологический справочник. — К, 1990. — С.331);

* це не тільки стимулятор уміння, але також і результат сприйняття тими,
хто навчається, ефективності власного учіння (Стоуне Э. Психопедагогика.
Психологическая теория и практика обучения. — М, 1984. — С.65);

* система мотивів або стимулів, збуджувачів людської поведінки і
діяльності (Педагогический словарь. Т.1. — М., 1960. — С.711).

НАВИЧКИ * усталені способи діяльності учнів, автоматизовані вміння
(Лозова В.І, Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С.254).

* дія, доведена до автоматизму, що формується шляхом багаторазового
повторення (Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь:
Для студ. высш. и сред. пед. учеб, заведений. — М, 2001. -176 с.).

* складовий елемент уміння як автоматизована дія, доведена до високого
ступеня досконалості (Столяренко Л.Д. Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. —
448 с.).

* спосіб виконання дій та операцій, що стає за результатами численних
вправ автоматизованим (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах,
дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С. 171);

* уміння, доведені до автоматизму; уміння, які зміцнилися завдяки
вправам (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство М., 1998. -С.
134);

(В навчанні)* навчальні дії, що здобули у результаті багаторазового
виконання автоматизований характер. В міру оволодіння учнями знаннями і
уміннями автоматизовані елементи з’являються в їх усній і письмовій
мові, при рішенні навчальних задач і т. і. Н. — автоматизована ланка
цієї діяльності. Елементи умінь часто переходять у навички, що, у свою
чергу, сприяють удосконаленню умінь, а іноді передують їх формуванню.
Основні етапи формування рухових Н.: початок осмислення (виразне
розуміння мети, але неясне розуміння способів її досягнення); свідоме,
але недотепне виконання (виразне розуміння того, як треба виконувати
дію, але неточне, хитливе виконання її, незважаючи на інтенсивну
концентрацію довільної уваги; безліч зайвих рухів; відсутність
позитивних прийомів даного Н.); автоматизація Н. (усе більш і більш
якісне виконання дій при ослабленні довільної уваги і появі можливості
її розподілу; усунення зайвих рухів; поява позитивного переносу Н.);
високоавтоматизований Н. (точніше, ощадливе, стійке виконання дії, що
стало засобом виконання іншої, більш складної дії) (Мижериков В.А.
Психолого-педагогический словарь / Под ред. П. И. Пидкасистого. — Ростов
н/Д., 1998. — С 262-263).

* дії, сформовані в результаті повторень, що використовуються потім для
здійснення більш складної діяльності (Безрукова В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. — С. 56).

* компоненти практичної діяльності, що виявляються при виконанні
необхідних дій, доведені до вдосконалення шляхом багаторазових вправ
(Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. — С.25);

* складова уміння, автоматизована дія, доведена до високого ступеня
досконалості (Харламов И.Ф. Педагогика — М, 1990. — С.151);

* це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, що виробляються у
процесі її виконання (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.2.-М., 1989.С.28);

* сформована шляхом повторення дія, що характеризується високим ступенем
засвоєння й відсутністю поелементної свідомої регуляції та контролю
(Краткий психологический словарь / Под ред. А В. Петровского, М.Г.
Ярошевского. — М., 1985. — С. 195);

* це автоматизована дія, яку учень може здійснити на основі раніше
одержаних знань та відпрацьованих умінь (Ильина Т.А. Педагогика. — М,
1984. — С.221);

* багаторазове повторення однієї й тієї ж дії в однакових абс
аналогічних умовах приводить до формування навичок. При цьому
відбувається автоматизація окремих компонентів. Однак навичку не слід
розуміти як повністю автоматизовану дію, оскільки в потрібний момент
свідомість може втручатися в дію й спрямовувати її… Уміння та навички
знаходяться у тісному взаємозв’язку. У деяких випадках уміння
утворюються на підставі вже набутих навичок (Педагогика І Под ред. Ю.К
Бабанского. — М., 1983. -С.104);

* способи діяльності, що засвоюються учнями; це операція, спосіб
виконання якої доведений до автоматизму, тобто майже не контролюється
(Лернер И.Я. Процесе обучения и его закономерности. — М, 1980. — С.33);

* це точна діяльність, що виконується безпомилково та завдяки
багаторазовому повторенню стає автоматизованою (Педагогика школы / Под
ред. Г.И. Щукиной. — М, 1977. — С.262);

* це автоматизований компонент свідомої дії. Виробляється він у
результаті багаторазового повторення однієї й тієї ж дії в одних і тих
же умовах (Педагогика. — М., 1966. — С. 128).

ОСВІТА * це процес і результат придбання систематизованих знань, умінь і
навичок, засвоєння певного культурного багажу. Рівень освіти,
освіченості завжди асоціюється з рівнем культури людини. (Селиванов В.С.
Основы общей педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. —
С.16)

* це процес і результат засвоєння індивідом досвіду, досягнення ним
значного освітнього рівня, прилучення індивіда до культурних цінностей
людства (Лозова В.1., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 7).

* цілеспрямований і організований процес інтелектуального розвитку
індивіда, засвоєння ним досвіду поколінь, результатів розвитку науки і
суспільної практики у вигляді певної системи знань, умінь, навичок
(Радугин А. А. Педагогика. — М, 2002. — С 139).

* процес і результат освоєння визначених суспільством рівнів культурної
спадщини суспільства і зв’язаний з ним рівень індивідуального розвитку.
(Педагогика. Педагогические теории, системы, технологии / Под ред. —
С.А. Смирнова. — М, 2000. — С. 9).

* процес і результат засвоєння певної системи знань в інтересах людини,
суспільства і держави, що супроводжується констатацією досягнення
громадянином установлених державою освітніх рівнів;  це спеціально
організована в суспільстві система умов і учбово-освітніх, методичних,
наукових органів і установ. Необхідних для розвитку людини.
(Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь: Для студ.
высш. и сред. пед. учеб, заведений. — М., 2001.- 176с.).

*це процес передачі накопичених поколіннями знань, культурних цінностей
(Бордовская И.В. Реан А.А. Педагогика. — СПб., 2001. — 304 с.).

* розуміється як:

1) цінність людини, що розвивається, і суспільства;

2) процес навчання і виховання людини;

3) як результат останнього;

4) як система (Бордовская И. В., Реан А.А. Педагогика. — Спб., 2000. —
С. 26).

* процес і результат засвоення знань і розвитку розумових здібностей.
Освіта звернена до інтелекту і дає людині можливість сформувати систему
знань про світ (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М, 2001. — С. 59).

* процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і нави-чок
у ході організованого навчання; рівень розумового розвитку особистос-ті
її професійної кваліфікації. (Чернилевский Д.В. Дидактические
техноло-гии в высшей школе. — М., 2002. — С 423)

* як процес, припускає тривалість в часі, різницю між вихідним і
кін-цевим станом учасників цього процесу, технологічність, що забезпечує
зміни, перетворення; як результат, свідчить про закінчення навчального
закладу і засвідчен-ні цього факту сертифікатом (Столяренко Л.Д.
Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. — 448с.).

* як процес — засвоєння у закладах дошкільної, загальної, професійної та
додаткової освіти, а також за результатами самоосвіти системи знань,
умінь, навичок, досвіду пізнавальної та практичної діяльності, ціннісних
орієнтацій та відносин;

як результат — рівень у засвоєнні знань, вмінь, навичок, досвіду
дія-льності та відносин;

як система — сукупність наступним освітніх програм та державних освітніх
стандартів, мережа освітніх закладів, що їх реалізує, органів управління
освітою (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. -М., 1999. — С 16);

* це цілеспрямований процес і результат засвоєння людиною
систематизованих знань, навичок, умінь, розвиток розуму і почуття,
формування свтогляду і пізнавальних процесів; цілеспрямований процес
виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави;
суспільне організований і нормований процес постійної передачі
попередніми поколіннями наступним соціальне значимого досвіду, що являє
собою в антропологічному плані становлення особистості відповідно до
генетичної програми і соціалізації особистості (Педагогика. Учебное
пособие для студентов пед. вузов и пед. колледжей / Под ред. П. И.
Пидкасистого. -М. 1998. -640 с.).

*засвоення сукупності систематизованих знань, умінь, навичок та рів-ня
розвитку пізнавальних сил, здібностей та практичної підготовки, що
ви-значається ними (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство — М,
1998. -С. 134);

* 1) як результат процесу навчання, що виражається у сформованій у дітей
системи знань, умінь і навичок, ставлень до явищ природи і громадського
життя; 2) процес зміни, розвитку, удосконалеання сформованої системи
знань і відносин протягом усього життя, абсолютна форма нескінченного,
безперервного оволодіння новими ЗУН і зв’язку з умовами життя, що
змінюються, що прискорюється науково-технічним прогресом. О. не тільки
сума знань, але й основа психологічної готовності людини до
безперервності в нагромадженні знань, їхній переробці й удосконалюванні;
3) цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини,
суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення
громадянином (який навчається) установлених державою освітніх рівнів
(освітніх цензів) (Мижериков, В. А. Психолого-педагогический словарь
/Под ред. П. И. Пидкасистого. — Ростов н/Д.. 1998. — С. 282).

* духовне обличчя людини, яке складається під впливом моральних і
духовних цінностей, що є надбанням її культурного кола, а також процес
виховання, самовиховання, впливу, шліфування, тобто процес формування
обличчя людини. При цьому головним є не обсяг знань, а поєднання
останніх з особистісними якостями, вміння самостійно розпоряджатися
своїми знаннями. За означенням, прийнятим XX сесією Генеральної
конференції ЮНЕСКО, під освітою розуміється процес і результат
удосконалення здібностей і поведінки особистості, при якому вона досягає
соціальної зрілості та індивідуального зростання (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.241-242);

* результат навчання. Освіта — це обсяг систематизованих знань, умінь,
навичок, способів мислення, якими оволодів той, хто навчається (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.25);

* спеціально організована в суспільстві система необхідних для розви-
тку людини умов (Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. —
С.8);

* відносний результат процесу навчання, що виражається у системі знань,
умінь та навичок, ставлення до явищ природи та суспільного життя, що
формується у дітей, освіта — не тільки сума знань, але й основа
психологічної готовності людини до безперервності у накопиченні знань,
їх переробці та вдосконаленні (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. —
М., 1996. — С.20-21);

* це процес і результат навчання, який містить суму знань у
гуманітарному, технічному, науково-природничому циклах (загальна освіта)
і здобуття кваліфікації або професії (вища, середня професійно-технічна
освіта) (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія:
Навч. посібник.-К., 1995.-С. 145).

* процес і результат засвоєння знань, умінь та навичок, який потрібний
особистості для загальнолюдської та професійної діяльності (Падалка О.С.
та ін. Педагогічні технології: Навч. посібн. — К., 1995. — С.9);

* суспільно організований та нормований процес постійного переда-вання
попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, який
являє собою в онтогенетичному плані процес становлення особистості у
відповідності з генетичною та соціальною програмою (Леднев В.С.
Содержание образования. — М., 1991. — С. 24);

* оволодіння учнями науковими знаннями, практичними вміннями й
навичками, розвиток їх розумово-пізнавальних та творчих здібностей, а
також світогляду й морально-естетичної культури, внаслідок чого вони
набувають певного особистісного вигляду (образу) та індивідуальної
своєрідністі (Харламов И. Ф. Педагогика. — М, 1990. — С.124);

* цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових
знань, пізнавальних умінь та навичок, формування на цій основі
світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих
сил та здібностей (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988.
-С.328);

* у широкому значенні фактичне володіння людиною повним запасом
соціально корисних знань; оволодіння людиною системою наукових знань, а
не просто сумою життєвих відомостей, які також можуть мати практичну
значущість (Ильина Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С.244);

* як процес — засвоєння людиною певної системи знань, узагальнених в
науках про природу, суспільство та людське мислення, певних умінь та
навичок, так і результат засвоєння, певний рівень знань (Болдырев Н.И. и
др. Педагогика. — М., 1963. — С.25).

* сукупність систематизованих знань, умінь та навичок, поглядів та
переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил та
практичної підготовки, досягнуті за результатами навчально-виховної
роботи. Основний шлях отримання освіти — навчання у системі навчальних
закладів (Педагогический словарь. — М., 1960).

Безперервна освіта * єдина система, що включає загальноосвітню і
професійну школу, вищі спеціальні навчальні заклади, курси підвищення
кваліфікації, перепідготовки кадрів, економічну освіту, самбосвіту. У
систему освіти, поряд із власне навчальними закладами, включаються
позашкільні і культурно-просвітні установи, а також самоосвіта, засоби
масової інформації й ін. (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — М, 2002. — С. 423).

* явище освіти, всеохоплююче за повнотою, індивідуалізоване за часом,
темпами і спрямованістю, що надає кожному можливості реалізації власної
програми її одержання. Метою безперервної освіти є розвиток особистості
як у періоди її фізичного і соціально-психологічного становлення,
розквіту і стабілізації життєвих сил і здібностей, так і в періоди
старіння організму, коли на перший план висувається завдання компенсації
функцій, що втрачаються, і можливостей. Системоутворюючим фактором
безперервної освіти служить усвідомлена суспільна потреба в постійному
розвитку особистості кожної людини.

Безперервна освіта як педагогічна система — це цілісна сукупність
засобів, способів, форм придбання, поглиблення і розширення загальної
освіти, професійної компетентності, культури, виховання громадянської і
моральної зрілості особистості.

Безперервна освіта спрямована на становлення, розвиток і самореалі-зацію
особистості у всій повноті її можливостей. (Морева Н.А. Педагогика
среднего профессионального образования. — М., 2001. — С. 14-15).

Випереджальна освіта * освіта, зміст якої сформовано на основі
передбачення перспективних вимог до людини як суб’єкту різних видів
соціальної діяльності; у більш вузькому змісті — підготовка працівників
з орієнтацією на технологічний процес (Чернилевский Д.В. Дидактические
технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 423).

Система безперервної освіти * єдина освітня система, що трактує освіту
як довічний процес, забезпечує поступальний розвиток творчого потенціалу
особистості і всебічне збагачення її духовного світу (Черншіевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 425).

ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ СУЧАСНОГО ЗАКЛАДУ ОСВІТИ * сукупність
духовно-матеріальних умов функціонування закладу освіти, що забезпечує
саморозвиток вільної і активної особистості, реалізацію творчого
потенціалу дитини. Освітнє середовище виступає функціональним і
просторовим об’єднанням суб’єктів освіти, між якими встановлюються тісні
різнопланові групові взаємозв’язки, і може розглядатися як модель
соціо-культурного простору, в якому відбувається становлення
особистості. (Каташов А.І. Педагогічні основи розвитку інноваційного
освітнього середо-вища сучасного ліцею: Автореф. дис. на здобуття
наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.01 — загальна
педагогіка та історія педагогіки. -Луганськ, 2001. — С. 8.)

ОСОБИСТІСТЬ * людина як учасник історично-еволюційного процесу, що
виступає носієм соціальних ролей і володіє можливістю вибору життєвого
шляху, у ході якого здійснюється перетворення природи, суспільства і
самого себе (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М., 2001. — С. 128).

* індивід як суб’єкт соціальних відносин і свідомої діяльності.
Особистість — це людина, що володіє певним творчим потенціалом. Якості
особистості формуються в спільній діяльності і спілкуванні (Чернилевский
Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 420).

* людина як суб’єкт відносин та свідомої діяльності, здатна до
самопізнання та саморозвитку; стійка система соціально-значущих рис,
відносин, настанов та мотивів, що характеризує людину як члена
суспільства (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах и дефинициях,
иллюстрациях. — М, 1999. — С. 92);

* визначається мірою присвоєння суспільного досвіду з одного боку, і
мірою віддачі суспільству, посильним внеском у скарбницю матеріальних і
духовних цінностей-з іншого (Мойсеюк Н.С. Педагогіка. Навч. посібник.
-Вінниця, 1999. — С.29);

* соціальна сутність людини (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М, 1998. — С.79);

* соціальна характеристика людини, яка вказує на ті її якості, що
формуються під впливом суспільних відносин, спілкування з іншими людьми.
Як особистість людина формується у соціальній системі шляхом
цілеспрямованого й продуманого виховання (Подласый И.П. Педагогика. —
М., 1996. — С.86-87);

* індивід, наділений розумовими задатками, які розвиваються в процесі
життя, навчання і діяльності, дають можливість сформувати певний
світогляд школяра і виробити вміння відстоювати його у різних ситуаціях
(Падалка О.С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібн. — К., 1995.
-С.12);

* характеризує суспільну сутність людини та означає сукупність за життя
вироблених нею у себе соціальних властивостей та якостей (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. — С.60);

* за життя сформована індивідуальна своєрідна сукупність
психофізіологічних систем — рис особистості, якими визначається
своєрідне для даної людини мислення та поведінка (Г. Олпорт) (За кн.:
Немов О.С. Психология. — М., 1990. — С.53-54);

* людина, у якої є свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення
до життя, світогляд, до якого вона прийшла у результаті свідомої праці
… людина, яка спроможна виділити себе з свого оточення для того, щоб
по-новому, суто вибірково зв’язатися з ним (Рубинштейн С.Л. Основы общей
психологии. В 2 т. Т.2. — М., 1989. — С.241);

* особлива системна якість, що характеризує включеність у суспільні
відносини (Социальная психология /Под ред А.В. Петровского. — М., 1987.
-С77);

* неповторна комбінація антропологічних та соціально-психологічних
характеристик людини (Баранов С.П. и др. Педагогика. — М, 1987. — С.
29);

* людський індивід, який є суб’єктом відношень та свідомої діяльності. У
особистості виявляється стійка система соціально значущих рис,
характеристик індивіда як члена суспільства (Моносзон Э.И. Учитель и
всестороннее развитие личности школьника. — М, 1986. — С.23);

* (у психології) — системна якість, набута індивідом у предметній
діяльності та спілкуванні, що характеризує його з боку включеності у
суспільні відносини (Краткий психологический словарь. — М, 1985. — С.
165);

* це соціалізований індивід, що розглядається з боку його найбільш
суттєвих соціальне значущих властивостей. Особистість є такою
цілеспрямованою, самоорганізованою часткою суспільства, найголовнішою
функцією якої є здійснення індивідуального способу суспільного буття
(Додонов В.И. О системе «личность» //Вопросы психологии. — 1985. — № 5.
— С. 37-44);

* особистість є спільне, соціально-класове в індивіді, характеристика
соціально-типових його рис (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. -М.,
1984.- С14);

* соціальна характеристика людини, тобто ті її якості, що формуються під
впливом її спілкування й встановлення стосунків з іншими людьми,
суспільством у цілому (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С37).

* суспільний досвід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу (Ананьев Б.Г.
Человек как предмет познания // Избр. психолог, труды. В 2 т. Т. 1. —
М., 1980. — С.124).

* означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із
засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством
(Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С. 7-8).

ПАРАДИГМА * 1) Система форм одного слова, що відображає змінювання слова
за властивими йому граматичними категоріями; 2) теорія (або модель
постановки проблем), прийнята за зразок вирішення дослідницьких завдань
певним науковим співтовариством. Принцип загальноприйнятої парадигми —
методологічна основа єдності певного наукового співтовариства (школи,
напряму), що значно полегшує їх комунікацію (Гончаренко С. Український
педагогічний словник. — К., 1997. — С.28);

* (грец. — приклад, зразок) — система основних наукових досягнень
(теорій, методів), за прикладом яких організується дослідницька практика
вчених у даній галузі знань у певний історичний період (Берн Э. Игры, в
которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений. — М.,
1997.-С.49);

* вихідна теорія чи сукупність теоретичних положень, ідей або
переконань, що прийняті основною масою вчених і практиків і
використовуються для подальшого розвитку тієї ж теорії і практики
(Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.228);

* (грец.— приклад, зразок) — сукупність теоретичних та методологічних
передумов, що визначають конкретне наукове дослідження, яке втілюється в
науковій практиці на даному етапі. Парадигма є підґрунтям вибору
проблем, а також моделлю, зразком для розв’язання дослідницьких завдань.
Поняття парадигма введено американським вченим-наукознавцем Т. Куном
(«Структура наукових революцій», 1962). Згідно з поглядами Куна,
парадигма дозволяє вирішити ускладнення, виникаючих у дослідницькій
роботі, фіксувати зміни у структурі знань, що відбуваються внаслідок
наукової революції та пов’язані з асиміляцією нових емпіричних даних
(Философский словарь /Под ред. И.Т. Фролова. — М., 1987. — С. 354);

* пануюча у певний проміжок часу усталена система узгоджених між собою,
взаємопов’язаних наукових теорій, понять, принципів та концепцій (Кедров
Б.М. О научных революциях // Наука и жизнь. — 1975. — №10. -С 54).

* (педагогічна) це стала точка зору, певний стандарт у рішенні
однотипних педагогічних задач (Педагогика. Педагогические теории,
системы, технологии / Под ред. — С. А. Смирнова. — М, 2000. — С. 26).

ПЕДАГОГІКА * займається вивченням виховних можливостей засобів, що
використовуються у вихованні, визначенням шляхів створення раціональних
взаємин між учасниками виховного процесу, розробкою методів оптимальної
діяльності вихователів у різних умовах. Оскільки організаторами і
головними учасниками цього процесу виступають здебільшого професійні
педагоги (вчителі, вихователі), то можна вважати, що педагогіка — це
наука значною мірою про вчительську діяльність, про цілі, принципи,
форми і методи роботи вчителів, вихователів, інших професійних педагогів
(Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и методика воспитания. —
М., 2002. — С. 6).

* сукупність теоретичних і прикладних наук, які вивчають виховання,
освіту, навчання (Лозова В./., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 7).

* у сучасних умовах педагогіку розглядають як науку і практику навчання
і виховання людини на усіх вікових етапах її особистісного і
професійного розвитку, оскільки:

1. сучасна система освіти і виховання стосується практично всіх людей;

2. у багатьох країнах створена система безперервної освіти людини;

3. вона містить у собі усі ланки — від дошкільної установи до
професійної підготовки і курсів підвищення кваліфікації (Бордовская
Н.В., Реан А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С ІЗ).

* сукупність знань і умінь по навчанню і вихованню, ефективних способів
передачі накопиченого досвіду й оптимальної підготовки підростаючого
покоління до життя і діяльності.

По-перше, виділяють «побутове» значення педагогіки. Кожна людина
протягом життя виступає в ролі «педагога». Тобто навчає і виховує своїх
дітей, членів родини, співробітників по роботі.

По-друге, підкреслюють практичне значення педагогіки. Педагогіку
розглядають як одну зі сфер людської діяльності, зв’язану з передачею
життєвого досвіду від старшого покоління до молодшого. Тут доречно
говорити про взаємозв’язок народної (життєвої) педагогіки з педагогічною
майстерністю і мистецтвом виховання.

По-третє, педагогіка розуміється як наука і, одночасно, як галузь
людинознавства. Педагогіка пізнає й удосконалює способи впливу на
розвиток людини в нерозривному злитті природного, суспільного і
індивідуального. Тому педагогічні вчення, теорії, моделі, прогнози і
рекомендації будуються тільки на фундаменті цілісного і системного
знання про людину, що розвивається; воно «добувається» психологією,
філософією, історією, соціологією й іншими науками про людину.

По-четверте, педагогіка являє собою навчальну дисципліну, що включає
теоретичний і практичний аспекти навчання і виховання.

По-п’яте, значення педагогіки як галузі гуманітарного знання входить у
загальнокультурний контекст сучасного життя. Воно розуміється як
педагогічна культура людини. (Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика.
-Спб., 2000. — С. 11, 14.)

* наука про виховання як свідомо і цілеспрямовано організований процес.
Вона вивчає завдання, сутність, закономірності, принципи, зміст, форми,
методи, прийоми й умови ефективної побудови навчально-виховного процесу.
У систему педагогічних наук входять також і методики викладання окремих
навчальних дисциплін, що вивчають специфіку викладання навчального
предмету і розробляють найбільш ефективні шляхи вивчення всіх основних
тем навчального предмета (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — М, 2002. — С. 424.)

* (греч. — дитина та вести) — наука про виховання людини; буквально:
ДИТИНОВЕДЕННЯ (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. — М., 1999. — С 10);

* Слово «педагогіка» має кілька значень. По-перше, їм позначають
педагогічну науку. По-друге, є і така думка, що педагогіка — це
мистецтво, і тим самим вона немов би прирівнюється до практики. Іноді
під педагогікою розуміють систему діяльності, що проектується в
навчальних матеріалах, методиках, рекомендаціях, установках… Останнім
часом цим словом стали позначати уявлення про ті або інші підходи до
навчання, методи й організаційні форми: педагогіка співробітництва,
музейна педагогіка, ризикопедагогіка, педагогіка ототожнення і т. і.
(Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И. Пидкасистого. — М., 1998, —
С.3)

* вивчає особливий вид діяльності. Ця діяльність — цілеспрямована, тому
що педагог не може не ставити перед собою певної мети: навчити чомусь,
виховати такі-от якості особистості (гуманність, моральність,
самостійність, здатність до творчості і т.д.). На цій підставі можна
визначити педагогіку як науку, що. вивчає особливу, соціальне і
особистісно детерміновану діяльність по прилученню людських істот до
життя суспільства (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И.
Пидкасистого. — М., 1998. — С 6).

* наука про риховання та навчання, що складають єдиний педагогічний
процес (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998.
-С.134);

* наука, що вивчає закономірності передачі старшим поколінням та
активного засвоєння молодшими поколіннями соціального досвіду,
необхідного для життя й праці (Педагогика и психология. — М., 1996. —
С.239);

* наука про виховання людини (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996.-
С.8);

* складна суспільна наука, яка синтезує в собі дані усіх природничих та
суспільних наук про дитину, про закони розвитку виховних суспільних
відносин, що впливають на соціальне становлення підростаючого
покоління… (Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996, — С.
72);

* наука про виховні відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку
виховання, освіти та навчання із самовихованням, самоосвітою та
самонавчанням і спрямовані на розвиток людини (Безрукава В.С Педагогика.
-Екатеринбург, 1996. — С. 23);

* наука про виховання (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія
та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С. 4);

* це особливий погляд на світ, педагогічне мислення — це особливе,
специфічне мислення, яке набувається поступово і якому потрібно вчитися
(Слуцкий В.И. Элементарная педагогика. — М., 1992. — С.44-45);

* наука про виховання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М, /990. — С.П);

* наука про виховання людини (Болдырев Н.И. и др. Педагогика. — М.,
1968. -С.7);

* наука про виховання дітей (Огородников И.Т, Педагогика. — М, 1965.
-С.7);

* наука про виховання підростаючих поколінь (Педагогический словарь.
Т.2.-М., 1960-С.87).

* Відмінності нової педагогіки від традиційної: Традиційна педагогіка
/Нова педагогіка

1. Навчаюча (дидактогегемоністична) /Виховуюча

2. Технократична /Гуманістична

3. Предметно-спрямована (бездітна) /Антропоцентрична

4. Адміністративно-командна, директивна / Ініціативна, новаторська,
творча

5. Авторитарна / Демократична

6. Моносуб’сктна / Полісуб’єктна

7. Безособистісна, деіндивідуалізована (технологічно орієнтована) /
Персоніфікована, особистісно  орієнтована

8. Репродуктивна / Педагогіка творчості

9. Інформаційна / Керуюча, організуюча

10. Парна / Групова та колективна

11. Монологічна / Діалогічна

12. Екстеріальна / Екстеріально-інтегральна

13. Педагогіка приреченості дітей на оволодіння інформацією / Педагогіка
та школа оптимізму та радощів

14. Педагогіка страху та покарання / Педагогіка милосердя та гуманізму

15. Педагогіка послуху, пасивності та виконання / Педагогіка активності
та самостійності

16. Педагогіка середньої всебічності  / Педагогіка індивідуальності,
особистої неповторності

17. Педагогіка дисциплінарного примусу / Педагогіка добровільності

18. Заорганізована педагогіка та школа / Деформалізована педагогіка та
школа

19. Консервативна / Педагогіка розвитку

20. Ретроспективна (що йде за практикою) / Перспективна (що йде попереду
практики, випереджаючи її) (Л.Д.Павлова)

ПЕДАГОГІКА СПІВРОБІТНИЦТВА * напрям педагогічного мислення і практичної
діяльності, спрямований на демократизацію й гуманізацію педагогічного
процесу. Педагогіка співробітництва — спільна діяльність учителя та
учнів, що грунтується на взаєморозумінні й гуманізмі, на єдності їхніх
інтересів’ і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у
процесі навчання й виховання (Гончаренко С. Український педагогічний
словник. — К.,1997. — С.25І);

* теоретики «педагогіки співробітництва» без достатніх наукових
обгрунтувань ідеалізують природу дитини як первинно досконалу, що
містить у собі всі сили добра та щастя; вони заперечують можливість
висування до дітей педагогічних вимог та застосування педагогічних
заходів впливу; вони проповідують надання дітей самим себе перед явищами
та натиском масової культури, що розкладається, припустимість лише
нескінченного діалогу із дітьми, умовляння, яке навіть може порушувати
елементарні норми поведінки. Все це очевидно суперечить науково
обґрунтованим принципам поведінки (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекции.
— М., 1996. — С.425);

* напрямок у сучасній педагогіці. Дитина розглядається в якості суб’екта
різноманітних, внутрішньо взаємопов’язаних видів діяльності (іг-рової,
навчальної, суспільно-корисної, трудової) (Примерная программа по курсу
«Педагогика». — М., 1992. — С.35).

Об’єкт педагогіки * це галузь дійсності, що досліджує дана наука. Вид
діяльності, спрямований на засвоєння особистістю соціального досвіду і
її власний розвиток, і є власний об’єкт педагогічної науки. Об’єктом
педагогічної науки є освіта. Педагогіка — це єдина спеціальна наука в
ряді інших наук, що можуть вивчати ті або інші сторони освітньої
діяльності. Це єдина наукова дисципліна, що вивчає освіту в єдності всіх
її складових, і для якої воно є її власним об’єктом вивчення
(Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И. Пидкасистого. — М., 1998. -С.
5, 6, 9).

Предмет педагогіки * спосіб бачення об’єкта з позицій цієї науки. Якщо
визнається наявність у педагогіки теоретичного рівня, її предмет можна
сформулювати так: це система відносин, що виникають у діяльності, що є
об’єктом педагогічної науки (Педагогика. Учеб, пособие / Под ред. П.И.
Пидкасистого. — М., 1998. — С. 5, 6).

Педагогіка — одна із соціальних наук, що досліджує процес виховання
людини, тобто її предметом є виховання, процес цілеспрямованого
формування особистості (Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и
ме-тодика воспитания. — М, 2002. — С. 5).

Предметом педагогіки як науки є педагогічний процес. Тобто процес
навчання і виховання людини як особлива функція суспільства, реалізована
в умовах тих чи інших педагогічних систем (Бордовская Н.В.. Реан А.А.
Педагогика. — Спб., 2000. — С 20.

ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ * система і послідовність педагогічне доцільних
дій в умовах системи вказівок і обмежень, які полягають в тому, що
педагогічні завдання повинні бути вирішені у певний термін і з
дотриманням принципів педагогіки. (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2001. — С. 130).

ПЕДАГОГІЧНЕ ЗАВДАННЯ * це ступінь у загальному русі до мети, це часткове
досягнення результату діяльності, без якого не досягається загальний
бажаний результат. Завдання з’являється, коли ціль розбивають на
складові елементи (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П. И.
Пидкасисто-го. — М., 1998. — С. 70).

* це результат усвідомлення педагогом мети навчання або виховання, а
також умов і способів її реалізації на практиці (Бордовская Н.В.. Реан
А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С 15).

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ * набір процедур, які поновлюють професійну
діяльність учителя й гарантують кінцевий запланований результат
(Відкритий урок. -2003. — №3-4. — К.: „Плеяди». — С 15).

* це послідовний і безупинний рух взаємозалежних компонентів, етапів,
станів педагогічного процесу і дій його учасників (Столяренко Л.Д.,
Самыгин С. И. 100 экзаменационных ответов по педагогике. — Ростов-н/Д.,
2002. — С. 101).

* система найбільш раціональних способів досягнення поставленої
педагогічної мети, наукова організація навчально-виховного процесу, що
визначає найбільш раціональні й ефективні способи досягнення кінцевих
освітньо-культурних цілей. Педагогічна технологія повинна задовольняти
таким вимогам: системність, концептуальність і науковість,
структурованість, керованість, відтворюваність, запланована
ефективність, алгоритміч-ність, оптимальність витрат, можливість
тиражування та перенесення в нові умови. (Кіяшко О.О. Інноваційні
педагогічні технології підготовки молодших спеціалістів у вищих
навчальних закладах /-// рівнів акредитації: Автореф. дне. на здобуття
наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.04 — теорія і
методика професійної освіти. — Луганськ, 2001. — С. 7-8.)

* це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх
етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання.
Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде
до зміни технології (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця,
1999. — С.318);

* система засобів навчання та способів їх застосування. По суті — це
застосування теорії навчання у діяльності викладача та учнів, ланка, що
пов’язує теорію та практику навчання. В найпоширенішому розумінні — це
сукупність технічних, програмних, навчальних та методичних засобів, що
використовуються при навчанні. (Краснопольський В.Є.);

* організація педагогічного процесу у відповідності до конкретної
педагогічної парадигми (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство.
-М., 1998.-С.348);

* сукупність психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний
набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання,
виховних засобів; вона є організаційно-методичним інструментарієм
педагогічного процесу (Б.Т. Лихачов);

*  це змістовна техніка реалізації навчального процесу (В.П. Беспалько);

*  це опис процесу досягнення планованих результатів навчання (И.П.
Волков);

*  це продумана у всіх деталях модель спільної педагогічної діяльності
по проектуванню, організації і проведенню навчального процесу з
безумовним забезпеченням комфортних умов для учнів і вчителя (В.М.
Ченцов);

*  це системний метод створення, застосування і визначення всього
процесу викладання і засвоєння знань з урахуванням технічних і людських
ресурсів і їхньої взаємодії, що ставить своєю задачею оптимізацію форм
освіти (ЮНЕСКО);

*  означає системну сукупність, порядок функціонування всіх
особистіс-яих, інструментальних і методологічних засобів,
використовуваних для досягнення педагогічних цілей (М.В. Кларин)
(Селевко Г.К. Современные образователъные технологии. Учеб. пособие. —
М., 1998. — С. 13-14).

* У нашому розумінні педагогічна технологія є змістовним узагальненням,
що вбирає в себе змісти усіх визначень різних авторів (джерел).

Поняття «педагогічна технологія» може бути представлено трьома
аспектами.

1) науковим: педагогічні технології- частина педагогічної науки, що
вивчає і розробляє цілі, зміст та методи навчання і що проектує
педагогічні процеси;

2) процесуально-описовим: опис (алгоритм) процесу, сукупність цілей,
змісту, методів і засобів для досягнення планованих результатів
навчання;

3) процесуально-діючим: здійснення технологічного (педагогічного)
процесу, функціонування всіх особистісних, інструментальних і
методологічних педагогічних засобів. Таким чином, педагогічна технологія
функціонує і як наука, що досліджує найбільш раціональні шляхи навчання,
і якості системи способів, принципів і регулятивів, застосовувані в
навчанні, і як реальний процес навчання (Селевко Г.К. Современные
образовательные технологии. Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 13).

* науково обґрунтована система операцій та послідовність її втілення на
практиці, що забезпечує ефективний педагогічний вплив (Щуркова Н.Е.
Педагогическая технология как учебная дисциплина // Педагогика. — 1993.
№2. -С.66);

* послідовний і безперервний рух взаємопов’язаних між собою компонентів,
етапів, станів педагогічного процесу і дій його учасників (Безрукава
В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.96);

* сукупність психолого-педагогічних настанов, що визначають спеціальний
добір та компоновку форм, методів, способів, прийомів, виховних засобів
(схем, креслень, діаграм, карт). Технологічними утвореннями
забезпечується можливість досягнення ефективного результату в засвоєнні
учнями знань, умінь та навичок, розвитку їхніх особистісних властивостей
та моральних якостей у одній або декількох суміжних галузях
навчально-виховної роботи… Предметом педагогічної технології є
конкретні практичні взаємодії вчителів та учнів у будь-якій галузі
діяльності, організовані на основі чіткого структурування,
систематизації, програмування, алгоритмізації, стандартизації способів
та прийомів навчання або виховання, із використанням комп’ютеризації та
технічних засобів (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М.. 1996. —
С.104. 105);

* проект певної педагогічної системи, яка реалізується на практиці;
конкретні способи, прийоми здійснення педагогічних ідей (Примерная
программа по курсу «Педагогика». — М, 1992. — С.35);

* систематичне й послідовне втілення на практиці заздалегідь
спроектованого навчально-виховного процесу. Це — проект певної
педагогічної системи, що реалізується на практиці (Беспалько В.П.
Слагаемые педагогической технологии. — М, 1959. — С.5-6);

* технологія навчального процесу являє собою ланцюг процедур по
відтворенню навчальних ситуацій, що розглядаються в свою чергу як моделі
життєвих ситуацій, у яких учням доведеться діяти самостійно; соціальна
технологія — реально діючий процес, що склався у певну послідовність
процедур із використанням спеціальних технічних, організаційних,
інформаційних засобів, спрямованих на отримання повторюваного результату
(Нечаев В.Я. Социология образования. — М, 1992. — С. 126, 124);

* технологія як ансамбль чітко зафіксованих алгоритмів дій —
психолого-педагогічні прийоми, їх сполучення, методи аналізу та
діагностики, педагогічна техніка та інші елементи педагогічної
майстерності (Азаров Ю.П. Искусство воспитывать. — М., 1985. — С. 14);

* комплексний, інтегративний процес, який включає людей, ідеї, засо-би і
способи організації діяльності для аналізу проблем і планування,
забезпечення, оцінювання й управління розв’язуванням проблем, які
охоп-люють усі аспекти засвоєння знань (Визначення Асоціації
педагогічних комунікацій і технологій США, 1979) (Постметодика. — 1996.
-№ 4 (14). — С.30).

ПЕДАГОГІЧНІ ВЗАЄМОДІЇ * це навмисні контакти педагога з ди-тиною
(тривалі або тимчасові), метою яких є зміни в поведінці, діяльності і
відносинах дитини (Педагогика. Педагогические теории, системы,
технологии / Под ред. С.А. Смирнова. — М., 2000. — С 9).

ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС * спеціально організована, така, що розвивається у
часі та у межах певної виховної системи, взаємодія вихователів та
вихованців, спрямована на досягнення певної мети та призначена для
перетворення особистісних властивостей та якостей вихованців (Смирнов
В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999,
С. 17);

* це динамічна взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на
досягнення поставленої виховної мети (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч.
посібник. — Вінниця, 1999. — С.73);

* сукупність послідовних дій учителя та учня (вихователя та вихованця) з
метою освіти, розвитку та формування особистості останнього
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М, /995. — С.41);

* взаємодія вихователів і вихованців, що розвивається й спрямована’на
досягнення поставленої мети та приводить до заздалегідь позначеної зміни
стану, перетворення властивостей та якостей вихованців;

це процес, у якому соціальний досвід переплавляється у якості
особистості (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. — С. 180);

* цілеспрямована, змістовно насичена та організаційно оформлена
взаємодія педагогічної діяльності дорослих та самозміни дитини, яка
відбувається у результаті активної життєдіяльності за провідною та
спрямовуючою роллю вихователя (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. —
М., 1996. — С.87);

* процес, що реалізує цілі освіти та виховання в умовах педагогічних
систем (типу школи, ПТУ, технікуму, вузу, позашкільних закладів та ін.),
де організовано взаємодіють вихователі й ті, хто виховуються (суб’єкти й
об’єкти виховання) (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988. —
С.28);

* цілісний процес здійснення виховання в його широкому смислі шляхом
забезпечення єдності навчання та виховання (в його вузькому смислі)…
педагогічний навчально-виховний процес в середній школі є органічною
єдністю процесів навчання, виховання та розвитку. Сутність його полягає
у передачі соціального досвіду старшими та засвоєнні його підростаючими
поколіннями шляхом їх взаємодії, спрямованої на задоволення потреб
сучасного суспільства у всебічно, гармонійно розвиненій особистості
(Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского. — М. 1983. — С.73, 77);

* органічне сполучення двох процесів. Перший іде від простіших фактів
засвоєння тих чи інших конкретних знань, набуття окремих навичок та
стереотипів поведінки до формування особистості в усьому її багатстві та
цільності. Другий процес — одночасний та зустрічний за своєю
спрямованістю — йде від ще не розвиненої особистості дитини з усіма її
потенціями, задатками, активністю до перетворення цих задатків у широку
палітру вмінь та здібностей, ідейно-моральних рис та характеру, що
затверджує себе (Левшин Л.А. Логика педагогического процесса, — М.,
1980. — С.53-54).

ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК СИСТЕМА * у систему педагогічних наук входять такі
наукові дисципліни:

загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, що вивчає загальні
закономірності виховання людини, розробляє загальні основи
навчально-виховного процесу у виховних закладах усіх типів;

теорія навчання (дидактика) — наукова дисципліна, що вивчає процес
навчання (єдність викладання та учіння);

теорія виховання — наукова дисципліна, що вивчає цілеспрямований процес
формування особистості та колективу;

історія педагогіки — досліджує історичний досвід навчання та виховання
на різних етапах розвитку людської цивілізації;

методики викладання навчальних дисциплін — досліджують ефективність
організації навчального процесу з конкретних предметів за допомогою тих
чи інших методів навчання та навчають майбутніх вчителів їх використанню
у практичній роботі;

дошкільна педагогіка — досліджує закономірності виховної та навчальної
роботи з дітьми дошкільного віку, розробляє програми здійснення цієї
роботи насамперед в умовах дитячих дошкільних закладів, забезпечує
наступність у роботі дитячого садка і школи, підготовку дітей до
навчання в школі;

педагогіка школи — досліджує вплив педагогічного процесу на формування
та розвиток особистості учня в умовах загальноосвітньої школи;

педагогіка профтехосвіти — досліджує вплив організованого педагогічного
процесу на формування спеціалістів робітничої кваліфікації для
тромисловості та сільськогосподарського виробництва;

педагогіка вищої школи — досліджує закономірності навчально-виховного
процесу в умовах вищого навчального закладу, вплив організованого
педагогічного процесу на результати підготовки спеціалістів з вищою
освітою; ‘

педагогіка безперервної освіти — досліджує закономірності та принципи
організації навчання, освіти людини протягом усього її життя;

соціальна педагогіка — досліджує особливості розвитку, формування а
поведінки людини, що росте в умовах неформального спілкування, охолює
виховну діяльність позашкільних установ;

спеціальні педагогіки — сурдо-, тифло-, олігофренопедагогіка, які
досліджують організацію педагогічного процесу та його вплив на сліпих,
глухих , розумово відсталих дітей;

виправно-трудова педагогіка — вивчає організовану діяльність по
виправленню осіб, які вчинили карні злочини й засуджені до різних видів
покарання; досліджує особливості впливу режиму поведінки, спілкування,
навчання, виховання на результати перевиховання ув’язнених; іноді
використовується термін «пенітенціарна педагогіка»;

сімейна педагогіка — досліджує особливості впливу сім’ї на розвиток та
формування особистості в мікросоціумі;

етнопедагогіка — досліджує особливості виховання, розвитку, формування
особистості в соціокультурному середовищі народу, нації;

етнодидактика — народна педагогіка. Саме з джерел народного виховання
йдуть такі ідеї дидактики, як природовідповідність («Гни дерево, поки
молоде, вчи дитя, поки мале») і культуровідповідність педагогічного
процесу, вплив емоцій, почуттів на якість навчання («Ніщо не дійде до
голови, як не побуває в серці»), потреба активності, самостійності,
працелюбності дитини («Людина створена для праці, як бджола для льоту»),
врахування вікових та індивідуальних особливостей («Не все одразу
дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало»), визначна роль
рідної мови, цілеспрямоване виховання розумної, мислячої особистості
(«Не збирай синові худоби, а збери йому розум»), принцип гуманного
навчання («Учи не страшкою, а ласкою») тощо (Савченко О. Я. Дидактика
початкової школи //Абрис. -1997. — С 25)

порівняльна педагогіка — досліджує теоретичний та практичний досвід
виховання та навчання підростаючих поколінь у різних регіонах однієї
країни, одного народу, у різних регіонах світу з метою виявлення і
формулювання законів та закономірностей виховання та навчання,
специфічних саме для цієї нації чи народу; вивчає та аналізує
педагогічні системи, ідеї і теорії зарубіжних країн порівняно з
вітчизняною педагогікою;

акмеологія — досліджує професіоналізм як феномен у будь-якому виді
людської діяльності, а також шляхи та засоби його формування;

педагогіка релігійного виховання — досліджує ефективність засобів та
методів впливу на віруючих взагалі і на учнів спеціальних навчальних
закладів, що підпорядковані церковним організаціям;

театральна педагогіка — досліджує особливості педагогічного процесу,
спрямованого на формування творчого самовиразу актора, на стимулювання
його творчого потенціалу;

педагогіка творчості (В.С.Шубинський) — особлива галузь педагогіяної
науки, яка займається виявом закономірностей формування творчої
особистості, до педагогіки творчості можна віднести й педагогічне
мистецтво, педагогічну творчість;

виробнича педагогіка — досліджує проблеми адаптації людини в умо; вах
професійної, виробничої діяльності, закономірності, зміст, форми,
методи, засоби безперервної професійної освіти, переорієнтацію на нові
професії, підвищення виробничої кваліфікації;

військова педагогіка — досліджує проблеми навчання та виховання молоді у
військових навчальних закладах, виховання воїнів;

методика — тісно пов’язана з дидактикою. Вона конкретизує на навчальному
матеріалі основні категорії дидактики: цілі, зміст, методи, засоби та
організаційні форми навчання. На рівні предметного змісту вона
відповідає на питання: як найкраще навчати, розвивати та виховувати
школярів у процесі засвоєння певного навчального матеріалу. Дидактика
виконує щодо методики теоретико-методологічну функцію (Савченко О. Я.
Дидактика початкової школи// Абрис. — 1997. — С, 22).

Нові науки, що розвиваються:

гуманістична педагогіка — напрямок у сучасній теорії і пракгиці
виховання, що виник наприкінці 50-х — початку 60-х років. У центрі уваги
гуманістичної педагогіки — унікальна цілісна особистість, що прагне до
максимальної реалізації своїх можливостей, відкрита для сприйняття
нового досвіду, здатна на усвідомлений вибір у різноманітних життєвих
ситуаціях (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М., 2001 .-С. 58);

андрагогіка — педагогіка дорослих, одна з педагогічних наук, яка
займається дослідженням проблем освіти, самоосвіти й виховання дорослих;

соціально-педагогічна віктімологія — (жертва), розвивається на стику
психології, педагогіки, соціології, права, галузь знань, у якій: І) на
міждисциплінарному рівні вивчається розвиток дітей з фізичними,
психічними, соціальними дефектами та відхиленнями, а також тих, чий
статус (соціально-економічний, правовий, соціально-психологічний)
визначає в умовах конкретного суспільства нерівність або дефіцит
можливостей для життєвого старту; 2) реалізуються загальні та спеціальні
цілі, зміст, форми, методи роботи з профілактики, компенсації тих
обставин, унаслідок яких людина стає жертвою соціалізації (Мудрик А.В.
Социализация и «смутное время». -М., 1991);

інтегративна педагогіка -досліджує особливості впливу педагогічної
взаємодії, що організується з дітьми нормального фізичного розвитку та
дітьми, які мають відхилення у фізичному розвитку;

комунікативна педагогіка — розглядає виховання як нелінійний процес, у
якому головне місце займають міжособистісні стосунки і в якому
досягається кінцевий консенсус учасників. Навчання, згідно із
комунікативною педагогікою, засноване на ідеї створення комунікативного
поля. При цьому комунікативна педагогіка прагне до симетрії вихователя і
вихованця, не визнає відносин підкореності та залежності (Костомаров В.
//Педагогика.-1993.-№5. -С.12);

ергономіка педагогічна — розділ педагогіки, яка вивчає проблеми
оптимізації матеріальних умов шкільної праці; робочих місць учня й
учителя, оптимізацію дидактичних засобів, проблеми техніки безпеки й
гігієни праці, умови відпочинку, а також естетику школи і її оточення
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.118);

аутодидактика (автодидактика) — розділ педагогіки, що вивчає процес
навчання людини за матеріалами свого власного життя: включає питання
самоосвіти та орієнтована на індивідуалізацію процесу пізнання через
осмислення свого життя (Куринский В.А. Автодидактика. — М, 1994);

педагогічна валеологія — це процес включення суб’єкта в поле
валеологічних знань, що передбачає й забезпечує умови для самоосвіти,
саморозвитку й самоактуалізації індивіда.

Педагогічна валеологія як навчальна система — це система, що формує
здоровий спосіб життя індивіда, й потреба, що впливає на нього в
подальшому житті. (Горащук В.П. Організація навчально-виховного процесу
з валеології в загальноосвітній середній школі. -Луганськ, 2002. — С.
39)

педагогічна кваліметрія — наукова галузь, що займається питаннями
здійснення контролю за ходом процесу освіти особистості, діагностики та
корекції його результатів (кваліметрія — кількісна оцінка якості
продукції. Основним завданням кваліметрії є відшукування методів,
прийомів, способів виявлення. Встановлення та доведення цілей до усіх
колективних та індивідуальних учасників соціально-економічних процесів
через вимірювання результатів їхньої сукупної та індивідуальної
діяльності, що характеризують рівень досягнення цілей (Шаргородська С.Б.
Основи педагогічної кваліметрії. -Луганськ, 2002. — С.16).

ПОЛІТЕХНІЧНА ОСВІТА * знайомить з основними принципами сучасного
виробництва, виробляє навички поводження з найпростішими знаряддями
праці, які використовуються у побуті й повсякденному житті (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.27);

* підготовка людини в галузі перетворювальної техніко-технологічної
діяльності як частина освіти, що являє собою сферу перехрещення
загальної та професійної освіти… Навчальним об’єктом політехнічної
освіти є техніка та технологія. Предметом вивчення — загальноосвітні
основи техніки та технології. Освітнім предметом — формування
особистості (допрофе-сійного плану) у галузі перетворювальної
техніко-технологічної діяльності людини (Леднев В.С. Содержание
образования. — М., 1989. -С. 241, 138);

* процес розкриття вчителем і засвоєння учнями в навчальній та трудовій
діяльності загальних науково-технічних, організаційно-економічних основ
виробництва й оволодіння на цій базі знаряддями праці (Атутав П.Р.
Политехническое образование школьников в современных условиях. — М,
1986. — С.5);

* ознайомлення підростаючих поколінь із загальними науково-технічними
основами виробництва, з універсальними, незмінно повторюваними в усіх
технічних пристроях, технологічними процесами і озброєння узагальненими
трудовими вміннями, що лежать в основі багатьох видів професійної
діяльності (Скаткин М.Н. Проблемы современной дидактики. -М.,
1984.-С.8);

* знайомство учнів із сукупністю наукових законів, що лежать в основі
матеріального виробництва, вироблення у школярів здібності застосовувати
отримані знання та вміння в різних його галузях, забезпечення швидкого
та ґрунтовного оволодіння виробничими спеціальностями (Сорокин Н.А.
Дидактика. — М., 1974. — С.37);

* ознайомлення учнів з провідними галузями, науковими принципами і
прогресивними тенденціями розвитку сучасного виробництва, розуміння
зв’язку науки з практикою комуністичного будівництва й озброєння
школярів навичками застосування інструментів, машин та механізмів, що
скла- дають основу сучасного індустріального виробництва (Педагогика /
Под ред. Г.И. Щукиной. — М, 1966. — С. 185-186).

ПОТРЕБИ * психологічне переживання людиною нестатку в тому, чого їй не
вистачає. Переживання цієї нестачі викликає у неї відповідне внутрішнє
прагнення й спонукає до дії (Харламов И.Ф. Педагогика. — М, 1990.-С.90);

* нестаток, який прийняв специфічну форму у відповідності до культурного
рівня та особистості індивіда (Котлер Ф. Основы маркетинга. — М,
1990.-С.78);

* основний вид ставлення людини до оточуючої дійсності, тому що від його
задоволення або незадоволення залежить саме існування та місце людини у
суспільстві (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988. -С.95);

* психічне явище відображення об’єктивної вимоги організму чогось
(біологічні потреби властиві й людині, й тваринам) або особистості
(соціальні або духовні властиві тільки людині). … перебуваючи
внутрішньою причиною активності особистості, потреби частіше та
виразніше за інші психічні явища бувають мотивами дій та діяльності й
частіше переживаються як емоції та почуття. Виховання соціальних потреб
— важлива мета формування особистості, їх урахування — важлива умова
ефективного керівництва нею та перевиховання (Платонов К. К. Краткий
словарь системы психологических понятий. — М., 1984. — С.98);

* вихідні побудження до діяльності — означають нестачу, яку відчуває
людина, в чомусь, що знаходиться поза нею. Вони виражають її залежність
, від світу та спрямованість на нього (Леонтьев А.Н. Деятельность.
Сознание. Личность. — М, /977. — С. 87-88);

* усвідомлена людиною необхідність у певних умовах життя та розвитку
(Общая психология / Под ред. В.В.Богословского и др. — М, 1973. -С.58);

* об’єктивна вимога організму певних умов, що забезпечують його життя й
розвиток (Педагогическая энциклопедия. Т.З. — М., 1966. — С.467).

ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ * це підготовка особистості школяра до свідомого
вибору професії (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основі виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С.80).

* процес ознайомлення учнів з різноманітними професіями та надання їм
допомоги у виборі своєї майбутньої професії та фаху у відповідності з
наявними нахилами та здібностями (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990.
-С.405);

* цілісна система, що складається зі взаємопов’язаних компонентів,
об’єднаних спільністю мети та єдністю управління: професійна просвіта;
розвиток інтересів, нахилів школярів у різних видах діяльності —
ігрової, пізнавальної, трудової (професійна активізація); професійна
психодіагностика; професійна консультація; професійний відбір;
професійна адаптація та професійне виховання (Захаров Н.Н., Симоненко
В.Д. Профессиональная ориентация школьников. — М., 1989. — С.б);

* у широкому смислі — це науково обґрунтована система
соціально-економічних, психолого-педагогічних, виробничо-технічних та
методичних заходів, спрямованих на надання реальної допомоги учням і
молоді у професійному самовизначенні відповідно до особистих нахилів,
здібностей, покликання та з урахуванням суспільних потреб.

В умовах школи — спрямована перш за все на ознайомлення учнів з
різноманітними професіями (професійна просвіта); пробудження, розвиток
та закріплення інтересу до масових робітничих професій, формування
суспільно цінних мотивів обрання однієї з них (професійне виховання);
вивчення особистості школяра з метою надання йому допомоги у свідомому
виборі професії (професійна консультація); професійний вибір; професійна
адаптація (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988. -С.
187-188);

* одні автори розглядають професійну орієнтацію як реально існуючу
спрямованість професійних інтересів людей. Вони визначають професійну
орієнтацію як стан, який у даний момент характеризує ставлення
суспільства й окремих людей до тих чи інших видів суспільне корисної
діяльності. Систему науково обгрунтованих заходів різного характеру, що
планомірно здійснюється з метою формування професійної орієнтації, вони
називають роботою з профорієнтації. Інші дослідники розглядають
професійну орієнтацію як цілеспрямований вплив суспільних інститутів на
молодь, як державну систему заходів, що допомагають людині, яка вступає
до життя, науково обґрунтовано обирати собі професію (під правильним
вибором професії розуміється визначення юнаками та дівчатами сфери й
виду трудової діяльності) (Орлов А.Н. Общеобразовательная культура. —
М., 1986. — С.83);

* комплекс психолого-педагогічних і методичних заходів, спрямованих на
оптимізацію процесу працевлаштування молоді у відповідності з бажаннями,
нахилами й сформованими здібностями та з урахуванням потреб у фахівцях
народного господарства і суспільства в цілому (Краткий психологический
словарь. — М., 1986. — С.263);

* професійна орієнтація включає: професійну інформацію (озброєння ,
молодих людей знаннями про різні професії, про вимоги, які ці професії
висувають до людини, та про те, де цією професією можна оволодіти);
професійну консультацію (надання школяреві допомоги у виявленні
індивідуальних нахилів, психофізіологічних можливостей, співвіднесенні
їх із вимогами тієї професії, до якої у нього є інтерес та нахили тощо);
професійний відбір (Ильина Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С. 143-144);

* (у школі) перш за все морально-психологічна підготовка учнів до праці,
формування в них трудової спрямованості, готовності обирати майбутню
професію на основі єдності вимог суспільства й особистих інтересів та
здібностей (Ярошенко В. В. Школа и профессиональное самоопределение
учащихся. — К., 1983. — С. 15).

ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА * зміст професійної освіти включає три ас- . пекти:
поглиблене вивчення основ обраного виду праці; формування спеціальних
професійних умінь та навичок; розвиток особистісних якостей та’
властивостей, необхідних у даній сфері трудової діяльності (Стефановская
Т.А. Педагогика: паука и искусство. — А/., 1998. — С. 174);

* її призначення та зміст полягають у тому, щоб підготувати людину до
певної професійної діяльності, сформувати її як спеціаліста у тій чи
іншій галузі праці, духовного життя (Харламов И.Ф. Педагогика. — А/.,
1990. -С.140).

РОЗВИТОК * процес кількісних та якісних змін в організмі, психіці,
інтелектуальній та духовній сфері людини, що обумовлений впливом
зовнішніх ( природне та соціальне середовище, виховання, колективна
діяльність, спілкування) та внутрішніх (анатомо-фізіологічні передумови,
власна активність особистості, що реалізується у діяльності), керуємих
(виховання та самовиховання)- та некеруємих (об’єктивний, стихійний
вплив середовища) факторів (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах,
дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. — С. 13);

* є дуже складним інволюційне (лат. — згортання)- еволюційним (лат. —
розгортання) поступовим рухом, в ході якого відбуваються як прогресивні,
так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведін-кові, діяльнісні
зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрят мком,
інтенсивністю, характером і якістю (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч.
посібник. — Вінниця, 1999. — С.28);

* (дитини) — процес становлення її як члена суспільства, процес
формування та вдосконалення її як особистості (Стефановская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М, 1998. — С. 78);

* процес і результат кількісних та якісних змін в організмі людини
(Подласый И.П. Педагогика. — М,, 1996. — С.28);

*(людини) — це процес становлення її особистості під впливом зовнішніх
та внутрішніх, керованих та некерованих соціальних та природних
фак-торів (Педагогика и психология. — М, 1996. — С.239);

* об’єктивний процес внутрішньої послідовної кількісної та якісної зміни
фізичних, психічних і духовних сил людини, що забезпечує реалізацію її
життєвого потенціалу, її сутності та призначення (Безрукова В.С.
Педагогика. -Екатеринбург, 1996. -С.5);

* (дитини) — кількісне та якісне зростання її фізичних, фізіологічних,
психічних структур;

результат активної взаємодії її внутрішніх природних сил та соціальних
умов. Виховання грає по відношенню до розвитку провідну роль. Воно
визначає рівень, широту та глибину цього розвитку (Лихачев Б. Т.
Педаго-гика: Курс лекций. — М., 1996. — С.52);

* складне динамічне явище, спрямоване на збільшення фізичних та
ін-телектуальних сил особистості, які дозволяють формувати творчі
здібності школяра, його активну громадську позицію (Падалка О.С. та ін.
Педагогічні технології: Навч. посібн. — К, 1995 — .С 12);

* взаємопов’язаний процес кількісних та якісних змін, які відбуваються в
анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової
системи та психіки, а також її пізнавальної та творчої діяльності, у
збагаченні її світогляду, моральності, суспільно-політичних поглядів та
переконань (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.62);

* зміна, процес, при якому кількісні ускладнення та зміни переходять у
якісні, докорінні, суттєві й приводять до новоутворень, які проявляються
стрибкоподібне (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2-х т. Т. I.
-М., 1989. -С 108);

* (у навчальній діяльності) — набуття дитиною нових здібностей, тобто
нових способів дій з науковими поняттями (Эльконин Д.Б. Избр. психолог,
труды. — М., 1989. — С.245);

* (як процес) становлення готовності людини до самостійної організації
своєї діяльності відповідно до завдань різного рівня складності, шо
поставлені чи виникли, у тому числі, що виходять за рамки раніше
засвоєних (Лернер И.Я. Процесс обучения и его закономерности. — М.,
1989. — С. 70).

* відтворення індивідом типів діяльності, що історично склалися, та
відповідних здібностей, які реалізуються в процесі їх присвоєння
(Давыдов В. В. Проблемы развивающего обучения. — М, 1986. — С. 10);

* процес фізичного, розумового та морального зростання людини, охоплює
всі кількісні та якісні зміни природжених та набутих якостей. Розвиток
людини як процес фізичного, розумового дозрівання за сутністю позначає
перетворення дитини, біологічного індивіда, який має задатки людини як
представника біологічного роду, у людину як особистість, члена людського
суспільства;

(людини) — це процес становлення та формування її особистості під
впливом зовнішніх та внутрішніх факторів, що керуються і некеруються, ,
серед яких цілеспрямоване виховання та навчання грають провідну роль
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1983. — С.36, 8);

* безперервний процес, що виявляється у кількісних змінах людської,
істоти, тобто збільшенні одних та зменшенні інших її ознак (фізичних,
фізіологічних, психічних тощо). Однак він не зводиться до кількісних
змін, до зростання того, що вже є, а включає «перерви безперервності»,
тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей,
тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і
зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас
відживає старе (Костюк Г.С Вікова психологія. — К., 1976. — С.28).

* це рух від незнання до знання учня, збільшення його фізичних та
моральних сил, набуття певного життєвого досвіду, відмирання старих
якостей і зародження нових (Падалка О.С. та ///. Педагогічні технології:
Навч. посібн. -К., 1995.-С.9);

* постійне (кумулятивне й водночас суперечливе) становлення, зміна,
виникнення нових змістовних особистісних структур — процес адекватний
усій системі життєдіяльності та способу життя особистості (Крылова Н.Б.
Формирование культуры будущего специалиста. — Л/., 1990. — С. 17);

* процес її входження у нове соціальне середовище та інтеграції в ньому
(Социальная психология / Под ред. А.В. Петровского. — М., 1987. -С.79);

* входження у суспільно-історичне буття, що представлене у житті людини
її участю в діяльності та спілкуванні різних груп, у яких вона
адаптується та які вона активно опановує (Психология развивающейся
личности /Под ред. А.В. Петровского. — М., 1987. — С.62);

* процес становлення й формування особистості людини під впливом
зовнішніх та внутрішніх керованих та некерованих факторів, серед яких
цілеспрямоване навчання та виховання відіграють провідну роль (Ильина
Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С18).Фактори (умови) розвитку
(формування) особистості * внутрішні (спадковість, власна активність
особистості, яка породжується протиріччями, потребами, інтересами та
іншими мотивами), макросередовище (виховання у широкому соціальному
смислі), мезосередовище (виховання у широкому педагогічному смислі),
мікросередовище (виховання у вузькому педагогічному смислі). Внутрішні
та зовнішні фактори поєднуються у діяльності та спілкуванні (Смирнов В.
И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях иллюстрациях. — М., 1999. — С.
102);

* спадковість, середовище, виховання, саморозвиток за активної
діяльності самої особистості (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М.. 1998.-С.78);

* фактори розвитку та формування особистості — середовище, біологічні
задатки (спадковість) та виховання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М.,
1997.-С.72);

* процес і результат людського розвитку детермінується сукупним впливом
трьох генеральних факторів — спадковості, середовища та виховання
(Подласып И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.91);

* умови формування особистості — спадковість, середовище, виховання
(Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. — С.24-26);

* фактори, що впливають на розвиток та формування особистості
-спадковість, середовище, виховання (Педагогика/Под ред. Ю.К.
Бабанско-го.-М., 1983.-С.36-46).

САМОВИХОВАННЯ * усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини, яка
спрямована на саморозвиток, самоосвіту, вдосконалення позитивних та
подолання негативних особистісних якостей; усвідомлена, цілеспрямована
діяльність людини, спрямована на саморозвиток, самоосвіту, вдосконалення
позитивних та подолання негативних особистісних якостей (Смирнов В.И.
Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С.
17, 103);

* процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою
внутрішніх душевних факторів, що забезпечує розвиток (Безрукова В.С.
Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С. 12)

* процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням
людини — від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в
інтелектуальній, духовній сфері набуває вигляду самоосвіти, яка може
бути організованою (навчання на заочному відділенні) або спонтанною
формою (читання спеціальної чи науково-популярної літератури, участь в
експедиціях, у постановці експерименту під керівництвом ученого тощо).
Самовиховання у морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за
виявленими у себе недоліками і вадами характеру (тут самовиховання може
перетворитися на перевиховання). Самовиховання у фізично-спортивній або
гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур,
стеженні за своїм здоров’ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад
(Гапузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995.-С.94);

* методи самовиховання: а) самопереконання, б) самонавіювання, в)
самокритика, г) самообов’язок, г) перенесення себе у думках у стан іншої
людини (емпатія), д) самонаказ, е) самопокарання (Харламов И.Ф.
Педагогіка. — М., 1990. — С.502).

* свідома, цілеспрямована і самостійна діяльність, яка виникає в
результаті активної взаємодії особистості з середовищем, що впливає на
розвиток і вдосконалення самої особистості (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Ба-банского. — М., 1988. — С. 100);

* свідома діяльність людей, спрямована на формування ними у себе таких
якостей, що відповідають комуністичним ідеалам, і на викорінення таких,
що суперечать їм (Ковалев С.М. Воспитание и самовоспитание. — М., 1986.
— С. 4);

* діяльність, яка спрямована на вироблення і вдосконалення в себе
суспільне значущих якостей особистості та подолання негативних рис і
якостей (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.377);

* діяльність людини з метою вдосконалення своїх якостей і подолання
недоліків. Вона має цілеспрямований характер. Методи самовиховання: 1.
Особисті правила самовиховання. 2. Критичний самоаналіз. 3.
Самозобов’язання, самонаказ. 4. Самозвіт (Педагогика / Под ред. Г.
Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М., 1984. — С.234);

* усвідомлена та цілеспрямована робота людини над формуванням у себе
бажаних рис, якостей та форм поведінки (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского. — М., 1983. — С.8);

* свідомий і керований особистістю саморозвиток, у якому відповідно до
вимог суспільства, цілей та інтересів самої людини формується запроек-

товані нею сили і здібності (Кочетов А.И. Актуальные проблемы
педагогики.- Рязань, 1971.-С. 136);

* свідома, планомірна, систематична робота над собою з метою
вдосконалення або формування нових якостей власної особистості, що
необхідні для плідної діяльності у сучасному та майбутньому (Ковалев
А.Г.. Бода-левА.А. Психология и педагогика самовоспитания. -Л., 1958. —
С.5).

САМООСВІТА * активна цілеспрямована пізнавальна діяльність людини, яка
пов’язана з пошуком та засвоєнням знань у галузі, що цікавить людину
(Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. —
М., 1999. -С 17),

* освіта, яка набувасться у процесі самостійної роботи та проходження
систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі…
Основним засобом самоосвіти с самостійне вивчення літератури. Джерелами
самоосвіти служать також засоби масової інформації (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.296);

* система внутрішньої самоорганізації по засвоєнню досвіду поколінь,
спрямована на власний розвиток (Безрукова В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. -С. 12);

* самостійне, що піддасться самоконтролю, перетворення особистості з
метою здобуття більш-менш відчутного, більш-менш ясно визначеного зразка
індивідуальності (Оконь В. Введение в общую дидактику — М, 1990)
-С.164);

* цілеспрямоване поповнення людиною своїх знань залежно від інтересів і
потреб, що виникають (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.244);

* цілеспрямована робота людини, пов’язана із пошуком та засвоєнням знань
у певній галузі, в тому числі й шляхом прослуховування спеціальних
передач по радіо та телебаченню (Педагогика / Под ред. Ю.К.Бабанского.
-М., 1983.-С.8).

СВІТОГЛЯД * органічна єдність конкретно-історичного змістовного погляду
на світ, науково обгрунтованих переконань стосовно законів розвитку
природи та суспільства, соціально-економічного укладу життя, системи
суспільно-політичних відносин, що визначають активну життєву по-зицію
людини (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.217);

* узагальнене розуміння всього світу в цілому на підставі великої
кількості впорядкованих переконань (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. — С.20І);

* система узагальнених поглядів на об’єктивний світ і місце людини у
ньому, на ставлення людей до оточуючої дійсності й самих себе, а також
обумовлені цими поглядами їх переконання, ідеали, принципи пізнання та
діяльності (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992.
-С.ЗЗ);

* специфічна форма свідомості людини, що включає в себе систему її
знань, поглядів, переконань та ідеалів, у яких виражається її ставлення
до розвитку природи та суспільства й які визначають її
суспільно-політичну та морально-естетичну позицію й поведінку у різних
сферах житгя (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.364);

* сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне
бачення, розуміння світу, місця у ньому людини й разом з тим життєві
позиції, програми поведінки, дій людини (Введение в философию. В 2 ч.
Ч.1 / Под общ. ред. И.Т. Фролова. — М., 1990. — С.24-25);

* система поглядів на об’єктивний світ і місце у ньому людини, на
ставлення людини до оточуючої її дійсності й самої себе, а також
зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їх переконання,
ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації (Краткий
психологический словарь. — М., 1985. — С. 184);

* одна з форм спрямованості особистості як система її поглядів на себе і
своє місце у світі та обумовлених ними переконань, ідеалів, принципів,
ціннісних орієнтацій — життєвої позиції особистості. Світогляд може бути
науковим або спиратися тільки на здоровий глузд, бути революційним чи
реакційним (Платонов К.К. Краткий словарь системы психологических
понятий. — М., 1984. — С.68);

* система поглядів, що заснована на усвідомленні загальних законів
розвитку природи, суспільства, мислення людини, які визначають ставлення
тих, хто навчається, до навколишньої дійсності (Педагогика школы /Под
ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. — С.267);

* система поглядів на дійсність, у яких людина виражає своє ставлення до
оточуючого її природного та соціального середовища; сукупність
філософських, наукових, політичних, правових, моральних, естетичних
ідеалів • та переконань людей (Педагогическая энциклопедия. Т.2. — М„
1969. -С.694).

СЕРЕДОВИЩЕ * це оточення особистості, яке можна звести до трьо’х груп:

макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети, або дуже
великі групи людей (космос, планета, світ, країна, держава,
суспільство);

мезофактори впливають на великі групи людей, що визначаються за
національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення (регіон,
село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу
комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім’я,
групи однолітків, громадські організації, школа) (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002. -С. 10).

* реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини (Мойсеюк
Н. Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця. 1999. — С.31).

* соціально-економічні умови життя суспільства, які історично склилися.
Середовище в педагогічному плані — мікросередовище — цє світ
взаємопов’язаних предметів, явищ та людей, котрі постійно оточують
дитину та обумовлюють її розвиток (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М., 1998.-С.78);

* реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини. На
формування особистості впливають різноманітні зовнішні умови, у тому
числі географічні, соціальні, шкільні, сімейні. За інтенсивністю
контактів виділяється найближче та дальнє середовище… У поняття
соціальне середовище входять такі загальні характеристики, як суспільний
лад, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер
протікання виробничих та соціальних процесів тощо. Найближче середовище
— це сім’я, родичі, друзі (Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. —
С.99);

* навколишні суспільні, матеріальні і духовні умови існування людини…
Теоретично середовище поділяється на макро-, мезо- і мікросередовище
(Грузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. С.25);

* організоване середовище — це в першу чергу ті соціальні інститути, на
які так чи інакше покладені виховні функції по відношенню до
підростаючого покоління. Це перш за все родини учнів, виробничий
колектив базового підприємства, установи культури та побуту, навчальні
заклади та позашкільні установи, різні клуби та об’єднання за
інтересами, що функціонують за місцем проживання. Сюди ж відносяться
радіо- та телевізійна мережа, а також мережа кінопрокату (Новикова Л.И.
Школа и среда. — М., 1985.-С. 16);

* комплекс різноманітних зовнішніх явищ, що стихійно діють на людину
(Ильина Т.А. Педагогика. — М.. 1984.- С.44);

* сукупність умов, що оточують людину і взаємодіють з нею як з
організмом та особистістю. Розрізняють середовище внутрішнє і зовнішнє.
У взаємодії середовища та особистості зміни останньої можуть відставати
від змін середовища, що створює протиріччя, врахування яких суттєве для
виховання й перевиховання особистості (Платонов К.К. Краткий словарь
системы психологических понятий. — М., 1984. — С. 141);

* уся дійсність, що оточує дитину, в умовах якої відбувається розвиток
людини, формування  її особистості… У поняття «соціальне середовище»
входять матеріальні умови життя суспільства, соціальний та державний
устрій, система виробничих та суспільних відносин та визначений ними
характер протікання соціальних процесів і функціонування різних установ,
які створюються суспільством (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского.
-М., 1983.-С.41).

СІМ’Я * соціально-педагогічна група людей, призначена для оптимального
задоволення потреби у самозбереженні (продовженні роду); завдання сім’ї:
створити максимальні умови для зростання й розвитку дитини; стати
соціально-економічним і психологічним захистом дитини; передати досвід
створення та збереження сім’ї, виховання в ній дітей і ставлення до
старших; передати етнокультурний досвід свого народу; навчити дітей
корисним прикладним навичкам та умінням, спрямованим на
самообслуговування та допомогу батькам; забезпечити моральний розвиток
дитини; виховати почуття власної гідності, цінності власного «Я»
(Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.272, 273);

* історично-конкретна система взаємин між подружжям, батьками та дітьми;
мала група, члени якої зв’язані між собою шлюбними або родинн’и-ми
відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю,
соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізичному
та духовному відтворенні населення та трудових ресурсів (Ковалев С.В.
Психология современной семьи. — М., 1988);

* соціальна група, яка відповідає нормам і цінностям даного суспільства,
об’єднана сукупністю міжособистісних відносин, формується у суспільній
діяльності (Социальная психология / Под ред. А.В. Петровского. — М.,
1987. -С.94);

* той різновіковий колектив, членом якого дитина стає з перших днів
свого існування й вплив якого вона відчуває багато років, якщо не все
подальше життя. Члени цього колективу об’єднані узами родинності та
почуттям відповідальності (Новикова Л.И. Школа и среда. — М.. 1985 — С.
17)

Функції сім’ї:

1. Економічна — накопичення матеріальних благ.

2. Репродуктивна — дітонародження або відтворення населення.

3. Виховна — здійснення первісної соціалізації дитини і виховання дітей
аж до досягнення ними соціальної зрілості.

4. Рекреативна — надання фізичної, матеріальної, моральної та
психологічної взаємодопомоги, укріплення здоров’я, організація дозвілля
членів сім’ї.

5. Комунікативна — задовольняє потребу членів сім’ї у спілкуванні та
взаєморозумінні.

6. Регулятивна — здійснює систему регулювання стосунків між членами
сім’ї, в тому числі первісний соціальний контроль і реалізацію влади та
авторитету.

7. Феліцітологічна — прагнення особистого щастя (Семья.
Социально-психологические и этические проблемы: Справочник. — К., 1989.
— С.64);

* забезпечення особистого щастя людей, відтворення і виховання молодого
покоління завдяки дійовій взаємодопомозі й взаємній моральній
відповідальності (Социальная психология / Под ред. А.В.Петровского. —
М.,-1987.-С.91);

— готувати дітей до життя й діяльності у радянському суспільстві;

— забезпечити розумну організацію життя дитини, допомогти засвоїти
позитивний досвід життя та праці старших поколінь, накопичити цінний
індивідуальний досвід діяльності, звичок, стосунків;

— створити необхідні умови для того, щоб діти своєчасно могли отримати
середню освіту і професійну підготовку;

— розвивати духовні потреби, інтереси, нахили дітей;

— допомогти дитині знайти своє призначення;

— заохочувати дитину до самостійної розумової праці;

— бути джерелом глибоких і тонких морально-естетичних почуттів, оцінок,
суджень, на основі яких формується багатство людських стосунків;

— привчати дітей до корисної праці, до подолання матеріальних і
моральних труднощів (Педагогика школы /Под ред. Г.И. Щукиной. -М., 1977.
— С.204-205).

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ * процес засвоєння індивідом соціального
досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих
суспільству, соціальних груп, до яких він належить (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002. — С. 8).

— якісні і кількісні зміни системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,
моральних якостей особистості, необхідні для досягнення успіху у певному
суспільстві (соціумі), і, то досягаються в процесі власної діяльності.
(Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального образования. — М..
2001. — С. 128).

— процес засвоєння людиною певної системи знань, норм та цінностей, що
дозволяють їй функціонувати як повноцінний член суспільства
(Сте-фановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С. 78);

— процес засвоєння соціального досвіду, освоєння та присвоєння
суспільних відносин, що продовжується все життя індивіда та має певні
стадії: становлення та розвитку особистості (Подласый И.П. Педагогіка. —
М., 1996. — С.429);

— погляд на формування особистості з точки зору зовнішніх, соціальних
сил (пристосування особистості до соціальних норм, засвоєння відповідних
ролей, навичок, цінностей) (Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания.
-М., 1996.-СП);

* процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід,
цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до
яких він належить. А з іншого — в процесі соціалізації він активно
входить у систему соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду
(Концепція національного виховання // Освіта. — 1994. -26 жовтня);

* процес оволодіння учнем певною системою знань, норм і цінностей, яка
дозволяє йому формуватися і самореалізуватися як творча особистість;
процес становлення особистості, оволодіння нею знаннями, нормами і
цінностями, що притаманні даній історичній епосі, суспільству,
соціальній спільності, групі (Фурман А. В., Калугін О.І. Школа розвитку:
непізнані грані фундаментальної ідеї // Рідна школа. — 1994. -№ 6. —
С.26-32);

* процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм та
цінностей, то дозволяє йому функціонувати як повноправний член
суспільства (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. —
С.31);

* процес розвитку людини у взаємодії з навколишнім світом (Мудрик А.В.
Социализация и «смутное время». — М., 1991. — С.5);

* процес засвоєння та активного відтворення індивідом суспільною
досвіду, в результаті якого він стас особистістю та набуваг необхідні
для життя людей знання, вміння та навички, тобто здатність спілкуватися,
вза-емодіяти в ході вирішення тих чи інших завдань. Це багатогранний
процес засвоєння людиною досвіду суспільного життя, перетворення її з
приролної істоти у суспільну, з індивіда на особистість. Включає
опанування людиною культури людських стосунків, соціальних норм,
необхідних для ефективної взаємодії з різними людьми, ролей, видів
діяльності, форм спілкування. Також включає активне пізнання людиною
оточуючої її соціальної дійсності, оволодіння нею навичками
індивідуальної та групової роботи, розвиток у неї необхідних для цього
здібностей (Немов Р.С. Психология, т М., 1990. — С.82);

* (від лат. — суспільний) процес складання основних параметрів людської
особистості (свідомості, почуттів, здібностей тощо) на основі навчання
та виховання, засвоєння соціальних ролей, за результатами якого людина
перетворюється в члена сучасного їй суспільства… Процес соціалізації
відбувається за результатами засвоєння індивідами культури суспільства
(Социологический справочник. — К., 1990. — С.96);

* процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм,
цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену
даного суспільства. Включає цілеспрямований вплив на особистість у
процесі виховання та стихійний вплив на її формування різноманітних умов
і обставин життя (Платонов К. К. Краткий словарь системы психологических
понятий. — М., 1984. — С. 138);

* залучення до цінностей суспільства, класу, присвоєння суспільних
відносин (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. — М., 1984. — С.37);

* впливи середовища в цілому, що залучають індивіда до участі у
громадському житті, вчать його розумінню культури, поведінки у
колективах, затвердженню себе та виконанню різноманітних соціальних
ролей (Щепанський Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969. — С.
51).

СПАДКОВІСТЬ * сукупність певних задатків, яка отримується від обох
батьків при зачатті і здатна передаватися від покоління до покоління
(Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця, 1999. — С.31);

* збереження та передача біологічної схожості батьками своїм нащадкам
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.78);

* передача від батьків до дітей певних якостей та особливостей…
Варіантна частина програми забезпечує розвиток систем, що допомагають
організму людини пристосуватися до умов, що змінюють її існування.
Великі незаповнені сфери спадкової програми надані для подальшої освіти
(Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. — С.92, 93);

* спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або ще ранішніх
генерацій, у схожості їх темпераментів, задатків, здібностей,
характерів, рис обличчя, постаті, навіть рухів (Галузинський В.М., Євтух
М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.24);

* властивість організму відтворювати у ряді поколінь схожі типи обміну
речовин та індивідуального розвитку в цілому. «Усе існуюче та те, що
розвивається в людині на основі генного фонду її батьків» (К.К.
Платонов). «Духовний розвиток не записується у генах» (М.П. Дубінін)
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. -С.31);

* відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками (Ильина Г. А
Педагогика. — М.. 1984. — С.37).

* передання від батьків до дітей певних якостей та особливостей, -які
закладені у генетичну програму (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского.
-М., 1983.-С.37).

* передбачає відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками
-морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, колір очей, волосся
тощо (Лозова В. 1.. Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання.
Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 9).

СПІЛКУВАННЯ * важливе середовище духовного, суспільного та особистісного
вияву людини, засіб досягнення взаєморозуміння між людьми… Функції
спілкування: комунікативна, інформативна, психотерапевтична,
педагогічна, гедоністична, морально-естетична, релігійна (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.192);

* процес безпосередніх взаємин людей один з одним, заснований на
розумному усвідомленні та навмисній передачі знань, думок і пережинань,
у відповідності з соціальними нормами і умовами діяльності (Грехнев В.С.
Культура педагогического общения. — М., 1990. — С.9);

* інформаційний механізм взаємодії соціальних суб’єктів (індивід, група,
клас тощо), за допомогою якого на основі властивості соціального
віддзеркалення відбувається співорганізація їх життєдіяльності та
розвитку в усіх сферах діяльності та суспільних відносин
(Социологический справочник. — К., 1990. — С.53);

* процес створення нової інформації, спільної для людей, які
спілкуються, що породжує цю спільноту (або підвищує ступінь цієї
спільноти) (Каган М.С. Мир общения. — М.. 1987. — С.149);

* слугує встановленню спільності між людьми, регулює їхню спільну
діяльність, є інструментом пізнання й основою свідомості для окремої
людини; нарешті, спілкування слугує самовизначенню особистості, без чого
людина випала б із спільної діяльності та опинилася б поза людством
загубленою й безпомічною (Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и
психогигиене общения. — М., 1987. — С. 12);

* складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між
людьми, що породжується потребами спільної діяльності й містить в собі
обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та
розуміння іншої людини (Краткий психологический словарь. — М., 1985.
-С.213);

* взаємодія суб’єктів, у якій відбувається обмін раціональною та
емоціональною інформацією, діяльністю, досвідом, знаннями, навичками та
уміннями, а також результатами діяльності. Необхідна умова розвитку та
формування особистостей і груп (Платонов К. К. Краткий словарь системы
психологических понятий. — М., 1984. — С. 79);

* процес взаємодії людей, у якому особи, що беруть у ньому участь, своїм
зовнішнім виглядом та поведінкою роблять більш-менш сильний вплив на
домагання й наміри, на думки, стани й почуття один одного (Бодалев А.А.
Личность и общение. — М., 1983. — С.65);

* не тільки духовний, але й матеріальний, соціально-практичний процес, у
якому відбувається обмін діяльністю, досвідом, здібностями, вміннями та
навичками, а також результатами діяльності, предметно втіленими у
матеріальній та духовній культурі (Буева Л.П. Человек: деятельность и
общение. — М.. 1978. — С. НО);

* обмін думками, що здійснюється за допомогою мови (Общая психология /
Под ред. В.В. Богословского и др. — М., 1973. — С.119)

* складний та багатогранний процес, який може виступати водночас і як
процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення
людей один до одного, і як процес їх співжиття та взаємного розуміння
один одного (Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. -М.,
1971. -С. 178).

СТАНДАРТ ОСВІТИ * чітко окреслений обсяг змісту загальної середньої
освіти та характеристика рівня його засвоєння, що задає державну норму
освіченості і гарантії держави щодо її одержання громадянами. Стандарт
ос піти включає:

* базовий навчальний план середньої освіти (інваріантна частина
-обов’язкові для вивчення в усіх загальноосвітніх закладах України
освітні галузі і встановлює мінімальну кількість відведених для цього
навчальних годин; варіативна частина — відповідає передусім цілям
забезпечення індивідуального розвитку школярів, врахування і
відображення у змісті освіти регіональних етнокультурних і
соціокультурних особливостей, національних традицій тощо) (Лозова В.1.,
Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. —
Харків, 2002. — С. 267).

* вимоги до змісту, обсягу, рівня освітньої та професійної підготовки в
Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного.
рівня громадян, незалежно від форм отримання освіти (Закон України «Про
освіту» // Голос України. — 1996. — 25 квітня. — С.8).

УМІННЯ * свідоме оволодіння сукупністю певних навчальних операцій
(способів здійснення дій) (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи
виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 254):

* це володіння способами (прийомами, діями) застосування засвоюваних
знань на практиці. Уміння містять у собі знання і навички. (Столяренко
Л.Д., Самыгин С.И. Педагогика. // 100 экзаменационных ответов.
Экспресс-справочник. — Ростов н/Д., 2002. — С. 70).

* підготовленість до практичних і теоретичних дій, шо виконуються
швидко, точно, свідомо на основ’ засвоєних знань і життєвого досвіду
(Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь: Для студ.
высш. и сред. пед. учеб, заведений. — М., 2001. -176 с.).

* це володіння способами (прийомами, діями) застосування засвоюваних
знань на практиці (Столяренко Л.Д. Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. -448
с.).

* володіння засобами застосування засвоєних знань на практиці, часто
вміння називають знаннями у дії (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М., 1998. — С. 134);

* це підготовленість до свідомих і точних дій (Мижериков В.А.
Психолого-педагогический словарь / Под ред. П.И. Пидкасистого.- Ростов
н/Д., 1998. — С. 263).

* готовність свідомо й самостійно виконувати практичні й теоретичні дії
на підставі засвоєних знань, життєвого досвіду та набутих навичок
(По-дласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.25);

* сплав навичок і знань, що визначає якість виконання будь-якої
діяльності, значно більш складне утворення, ніж навички чи знання, взяті
окремо. Це свідоме використання системи навичок і знань про них у
діяльності в цілому (Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. —
С.56);

* володіння способами (прийомами, діями) застосування знань, що
засвоюються, на практиці (Харламов И.Ф. Педагогика — М., 1990. — С.
151);

* здатність виконувати складну комплексну дію або готовність до
виконання складних комплексних дій на основі засвоєння знань, навичок
практичного досвіду (Дидактика современной школы / Под ред. В.А.
Онищука. -К., 1987. — С.80);

* засвоєний суб’єктом спосіб виконання дій, що забезпечується сукупністю
набутих знань і навичок. Уміння формується шляхом вправ і створює
можливість виконання дії не тільки у звичних, але й в умовах, що
змінюються (Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С.365);

* сукупність знань і гнучких навичок, що забезпечує можливість виконання
певної діяльності або дії у певних умовах. Проходячи через ряд етапів
формування уміння переростає у майстерність та творчість. Етапи
формування умінь: 1) Первісне уміння. 2) Недостатньо уміла діяльність.
3) Окремі загальні уміння. 4) Високорозвинене уміння. 5) Майстерність
(Платонов К. К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М.,
1984. — С. 155);

* практичні дії, які учень може здійснити на основі отриманих знань.
Уміння в свою чергу у подальшому можуть сприяти отриманню нових знань і
формуванню нових умінь (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. -С.220);

* можливість успішного виконання дій на основі набутих знань для рішення
поставлених завдань у відповідності із зазначеними умовами (Педагогика
/Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.104);

* спосіб дії, який складається з упорядкованого ряду операцій, що мають
спільну мету, і засвоєний до ступеня готовності його застосовування у
варіативних ситуаціях (Лернер И.Я. Процесе обучения и его
закономерности. — М., 1980. — С.ЗЗ);

* особлива діяльність, основним змістом якої є узгоджена система
розумових і практичних дій, спрямованих на мету, що ясно усвідомлюється
(Педагогика школы/ Под ред. Г.И.Щукиной. — М., 1977. — С.261);

* набута людиною здатність цілеспрямовано й творчо користуватися своїми
знаннями та навичками в процесі як теоретичної, так і практичної
діяльності (Дидактика средней школы/ Под ред. М.А. Данилова и М.Н.
Скаткина. — М., 1975. — С. 106);

* володіння складною системою психічних та практичних дій, необхідних
для цілеспрямованої регуляції діяльності за допомогою знань та навичок,
які є в суб’єкта (Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. -М.,
1970.-С. 159);

* можливість ефективно виконувати дію (діяльність) у відповідності із
цілями та умовами, в яких доводиться діяти (Педагогическая энциклопедия
Т.З.-М.. 1968. -С.362);

* спосіб дії, розрахований на застосування не в тих умовах, у яких був
сформований (Педагогика/ Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1966. — С.128).

ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ * процес зміни особистості в ході взаємодії її з
реальною дійсністю, появи фізичних і соціально-психологічних новотворів
у структурі особистості і, у зв’язку з цим, зміна зовнішніх проявів
(форми) особистості, завдяки якій вона існує для інших людей
(Педагогика. Учебное пособие / Под ред. П.И. Пидкасистого. — М.,
1998.-С. 369-370).

* навмисне і ненавмисне виховання (Селиванов В.С. Основы общей
педагогики: Теория и методика воспитания. — М., 2002. — С. 81).

* це надання певної форми, завершеностґпроцесу становлення людської
особистості, досягнення нею рівня зрілості, стабільності (Мойсеюк Н.С.
Педагогіка. Навч. посібник, — Вінниця, 1999. — С.32);

* становлення особистості під впливом різних факторів; результат на
даний момент (певний рівень стабілізації, набуття форми — комплексу
властивостей, якостей особистості) (Стефановская Т.А. Педагогика: наука
и искусство. — М., 1998. — С. 78);

* процес становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без
винятку факторів — екологічних, соціальних, економічних, ідеологічних,
психологічних тощо (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996.- С.27);

* надання будь-чому певної форми, довершеності, результат розвитку
людини. Організаторська діяльність педагога в процесі виховання, освіти,
навчання учнів (Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. —
С.10-11)

* у словниках та підручниках зустрічаються протилежні визначення
формування. Наприклад, формування як зміна особистості під впливом
зовнішніх дій («Краткий словарь системы психологических понятий» К.К.
Платонова) та формування як сам розвиток особистості («Общая психология»
под ред А.В. Петровского)… Нам здається корисним залишити за
формуванням особистості максимально широкий смисл — будь-які зміни,
новоутворення, ускладнення особистості без позначення джерел цих змін
(Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания. — М., 1996. — С. 11);

* неперервний і виключно складний процес, де діє багато факторів, на
основі яких розкриваються потреби, інтереси, нахили, здібності,
характер, а також здоров’я, працездатність і довговічність (Концепція
національного виховання // Освіта. -1994. -26 жовтня);

* набуття нею в цілому або окремими якостями певної довершеності,
докінченості.

Поняття «розвиток особистості» ширше, ніж «формування особистості»
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — .С.31);

* результат розвитку особистості, її становлення, набуття сукупності
стійких властивостей та якостей (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990
-С.63);

* процес соціалізації, тобто засвоєння індивідом соціального досвіду….
є поширення кола стосунків дитини з дійсністю, поступове ускладнення
форм діяльності та спілкування з людьми (Баранов С.П. и др. Педагогика.
-М., 1987. -С. 35-36);

* особлива форма розвитку людини у процесі її життєдіяльності та під
дією спеціальних педагогічних впливів (Ильина Т.А. Педагогика. — М.,
1984. — С. 18).

* вплив різних умов на людей незалежно від свідомої діяльності (Груздев
П.Н. Вопросы воспитания и обучения. — М., 1949. — С. 14).

* передбачає процес і результати цілеспрямованих (виховання) і стихійних
впливів соціальної дійсності, а також спадковості особистості, її
активності (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання Навч. посібник. — Харків, 2002- С. 8).

ФУНКЦІОНАЛЬНА ГРАМОТНІСТЬ (термін ЮНЕСКО) * уміння людини грамотно,
кваліфіковано функціонувати в усіх сферах людської діяльності: в
суспільстві, в сім’ї, у взаємостосунках із людьми, на виробництві, у
стосунках із природою.

Перший рівень функціональної грамотності — елементарна лексична
грамотність. Другий рівень — уміння людини зрозуміти інструкції,
дотримуватися норм суспільного життя та правил безпеки, усіх вимог
будь-яких технологічних процесів, до яких вона залучена. Третій рівень —
інформаційна, комп’ютерна грамотність (Стефановская Т.А. Педагогика:
наука и искусство. — М., 1998. — С. 175);

* функціональна неграмотність — загальна неграмотність чи втрата
грамотності дорослим населенням, неволодіння тим мінімумом знань та
умінь, який необхідний для виконання професійних задач чи спеціальних
функцій (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — С.34);

* мінімально необхідний рівень знань та вмінь, насамперед, уміння читати
та писати… (нет стр.102-103)

Розділ 2. Теорія виховання

ВИХОВАНІСТЬ * інтегративна особливість особистості, яка характеризується
обсягом та характером засвоєних знань, умінь, навичок, звичок, якостей
та властивостей, що реалізуються в діяльності (Стефановская Т.А.
Педагогика: паука и искусство. — М., 1998. — С. 158);

* в основу оцінки вихованості повинна бути покладена загальна
спрямованість особистості, а не окремі її якості. Останні слід
розглядати у зв’язку з мотивами поведінки, оскільки вчинок чи дія, які
розглядаються поза мотивом, що їх викликав, не можуть адекватно
характеризувати рівень вихованості (Подласый И.П. Педагогика. — М.,
1996. — С.462);

* ступінь сформованості в людині соціальних та морально-естетичних
відносин як найважливішої частини її особистісного розвитку (Харламов
И.Ф. Педагогика. — М.. 1990. — С.311);

* критерії вихованості — провідні або, як кажуть, інтегральні
властивості, у яких концентруються основні досягнення особистості
(активна громадянська позиція, потреба в моральній поведінці, гуманна,
колективістська спрямованість). Разом з тим оцінюється також розумовий
розвиток, трудова, естетична вихованість школярів. Основні критерії:

розумовий розвиток — швидкість «охоплення» і засвоєння навчального
матеріалу, успішність вирішення нових завдань, уміння самостійно
вчитися, логічно та доказово викладати вивчений матеріал, уміння
зв’язати теорію з практикою;

трудова вихованість — розуміння ролі та значення праці для суспільного
та особистого життя, звичка працювати на загальну користь,
працелюбність, уміння працювати колективно, здатність творчо вирішувати
практичні завдання, свідомий вибір майбутньої професії; естетична
вихованість — сприйняття прекрасного в житті та мистецтві, знання основ
естетики, художній смак, оволодіння яким-небудь видом художньої
творчості (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988. -С.290);

* показники вихованості:

— ступінь участі школярів в усіх основних видах діяльності, яка
відповідає їх віку;

— спілкування та стосунки школярів у колективі, з однолітками, старшими;

— інформованість особистості в галузі морально-політичній, культурній,
естетичній та ін. (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. -М., 1988.-С.
121);

— те, на що слід рівнятися, з чим звіряти ті чи інші досягнення та
результати виховної роботи. І група зв’язана з виявленням характеристики
особистості в цілому. В основі — загальні вимоги до особистості. II
група торкається перевірки проміжних, більш часткових результатів:

— критерії, що зв’язані з проявом результатів виховання в зовнішній
формі — у судженнях, оцінках, діях: знання норм (метод виявлення аналіз
відповідей на прямо поставлені запитання, усні або в. письмовій формі,
тематично орієнтовані твори, організація диспутів та дискусій, різного
виду соціометричні методики);

— дії (метод виявлення — спостереження за людиною в різних ситуаціях та
проявах, що природно виникають й створюються вихователем спеціально);

— мотиви дій,та вчинки (прямі методи — цілеспрямоване спостереження,
прямі запитання, а також непрямі — розпитування товаришів, інших людей,
зіставлення, порівняння й узагальнення різних даних і спостережень
(Ильина Т.А. Педагогика. — М.. 1984. — С.381-387);

— показник ефективності та якості навчально-виховного процесу; мінімум
соціальне значущих і загальнолюдських якостей:

— ідейність та політична активність,

— відповідальне ставлення до учіння,

— ставлення до суспільне корисної праці,

— обов’язковість та відповідальність,

— дисциплінованість,

— колективізм та товариськість,

— доброта та чуйність,

— чесність та правдивість,

— простота та скромність (Шилова М.И. Изучение воспитанности школьников.
— М., 1982. — С. 10, 17);

— комплексна властивість особистості, що характеризується наявністю та
ступенем сформованості в неї суспільне значущих якостей, які
відображають її всебічний розвиток… Показники вихованості учнів ІХ-Х
класів: патріотизм, колективізм, інтернаціоналізм, гуманність, чесність,
сумлінне ставлення до праці, дисциплінованість, відповідальність,
принциповість, цілеспрямованість, активність, допитливість, естетичний
розвиток, прагнення до фізичного вдосконалення (Монахов Н.И. Изучение
эффективности воспитания: теория и методика. — М., 1981. — С. 45, 62).

* 1.Спрямованість особистості. Поєднання інтелекту, емоцій та волі.
Відображення основних досягнень психічного розвитку особистості, її
цільових настанов, ідеалів, провідних інтересів та потреб.

2. Рівень розумової зрілості дитини. Ерудиція, культура мислення та
працездатність.

3. Характеристика критеріальної моральної якості. Молодші підлітки —
рівень відповідальності. Старші підлітки — рівень принциповості.
Старшокласники — рівень соціальної спрямованості особистості (Кочетов А.
И. Педагогическое исследование. -Рязань, 1975. -С.119-131).

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ *це інтегративна якість особистості, що дозволяє людині
відчувати себе юридично, соціальне, політичне дієспроможною. До головних
елементів громадянськості відносяться — моральна і правова культура,
тобто почуття власної гідності, внутрішня свобода особистості,
дисциплінованість, повага, довір’я до інших громадян й до органів влади,
здатність виконувати свої обов’язки, гармонійно поєднувати патріотичні
почуття й почуття інших народів. Моральна культура громадянина базується
на національних та загальнолюдських моральних цінностях, а правова
культура виступає суб’єктивною основою й передумовою існування правової
держави, для якої характерна висока ступінь потреби у громадянських
якостях особистості (Сухомлинська О.В. Громадянськість як феномен
виховання // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської
молоді: 3б. наук. пр. Кн. 2. — К., 1999. — С. 7).

ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ *це формування здібності переконано та
відповідально усвідомлювати свої права та обов’язки і, керуючись цим,
діяти на користь суспільства (Зеленое Є.А. Формування політичної
культури старшокласників засобами мистецтва: Автореф. дис. на здобуття
наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.01 — теорія та
історія педагогіки. -Харків, 1992. — С. 6.).

* цілеспрямована та систематична виховна діяльність з формування у
школярів громадянської відповідальності, поваги до закону; сприяння
прийняття ними цінностей демократичного суспільства через закріплення в
їх свідомості та поведінці культурних зразків і моральних принципів
шляхом застосування різноманітних форм спілкування та самовиховання
(Зеленое Є.А.),

— (громадянське політичне виховання) являє собою систему
загальнолюдською ціннісного ставлення до глобальних проблем, соціальних
груп, окремих особистостей, їх діяльності, до явищ суспільного життя та
свідомості. Воно громадянське тому, що визначається принциповими
загальнодержавними, конституційними світоглядними позиціями, які
втілюються, в реальну практику суспільних відносин Воно політичне тому,
що забезпечує усвідомлення школярами ідеалів га цілей, стратегічної й
тактичної лінії будівництва правової держави для забезпечення докорінних
інтересів більшості народу (Лихачев Б Т Педагогика Курс лекций — М, 1996
-С 236)

ДИТЯЧІ ТА МОЛОДІЖНІ ОБ’ЄДНАННЯ * об’єднання дітей від 7 до 18 років
(згідно з Міжнародною конвенцією про права дитини, люди від народження
до 18 років вважаються дпьми) ..Особливості:

— громадський характер;

— самостійний соціальний статус; варіативність організаційно-правових
форм (об’єднання, організації, рухи, спілки, асоціації, співдружності,
центри, клуби тощо),

— варіативність масштабів та рівнів (міжнародні, республіканські,
міжрегіональні, регіональні, районні, міські, на рівні мікрорайону)

— варіативність цілей та спрямованості змісту (патріотичні, економічні,
екологічні, піонерські, скаутські, політичні, пацифістські, релігійні
тощо);

— варіативність організаційних структур, зовнішнього оформлення (ланка,
патруль, бригада, команда, загін, дружина тощо. Об’єднання має право
розробляти статут, закони, ритуали, символи та ін.);

— варіативність баз формування (загальноосвітні заклади, заклади
додаткової освіти, дитячі будинки, інтернати, за місцем проживан ня
тощо);

— варіативність та назва організатора діяльності дитячих об’єднань
(керівник, лідер, інструктор, скаут-майстер, соціальний педагог тощо);

— бюджет більшості дитячих об’єднань поповнюється за рахунок таких
джерел: кошти, зароблені самими членами об’єднання, членські внески
(обов’язкові для дорослих членів та добровільні для дітей та їх батьків,
субсидії спонсорів).

Це один з шляхів соціалізації особистості…

Функції: розвиваюча (забезпечує громадянське, моральне становлення
особистості дитини, розвиток її соціальної творчості, уміння взаємодіяти
з людьми, висувати та досягати значущих для всіх та кожного цілей);
орієнтаційна (забезпечення умов для орієнтації дітей у системі
соціальних, моральних, політичних цінностей); компенсаторна (створення
умов для реалізації потреб, інтересів, актуалізації можливостей дитини,
які не знайшли попиту в інших спільнотах, членом яких вона є, для
усунення дефіциту спілкування та співучасті) (Стефановская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.213-221);

* певний тип суспільної взаємодії, у якій реалізуються інтереси та
відносини їх членів. Це всі добровільні об’єднання дітей до 18 років, а
також групи, відділення, об’єднання в межах цієї вікової групи при
молодіжних та дорослих організаціях та об’єднаннях (Харченко С.Я.
Подготовка учителей к работе с детскими общественными объединениями. —
Луганск. 1992. -С.7).

Молодіжні об’єднання * спільнота, яка складається з підлітків та осіб
молодого віку. Характерні ознаки: виникнення на базі стихійного
спілкування в конкретних умовах соціальної ситуації, самоорганізація й
незалежність від офіційних структур, обов’язкові для учасників (відмінні
від нормативних) моделі поведінки, що спрямовані на реалізацію потреб,
що не задовольняються у звичайних формах життєдіяльності
(самоствердження, соціальний статус, захищеність, престижна самооцінка),
відносна сталість, виший рівень включення індивіда у функціонування
спільноти, певна ієрархія, виразні особливості (або система) світогляду,
ціннісних орієнтацій, ставлення до оточуючого середовища, стереотипів
поведінки, атрибутика, яка підкреслює приналежність до даної спільноти
(Левичева В.Ф. Самодеятельное движение молодежи в русле гражданского
диалога / По неписанным законам улицы. — М., 1991. — С.11-12).

ДИСЦИПЛІНА * шкільна — особливий вид дисципліни, який здійснюється в
процесі навчальної й виховної роботи в школі. Дисципліна шкільна
зумовлена як вимогами суспільної дисципліни праці, так і віком дітей,
служить вихованню й закріпленню необхідних моральних якостей громадянина
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997. . С.92).

* певний порядок поведінки людей, що забезпечує узгодженість дій у
колективі, засвоєння й виконання встановлених норм (правових, моральних,
політичних, етичних) (Безрукова В. С. Педагогика. — Екатеринбург. 1996.
— С.291);

* ідея свідомої дисципліни виводиться з органічного сполучення інтересів
особистості та суспільства, свідомого ставлення до праці та бережливого
— до суспільної спадщини. Свідома дисципліна як суспільне явище
визначається світоглядом, громадськими переконаннями. Вона передбачає
цілеспрямоване зосередження уваги, волі, усіх інтелектуально-творчих
здібностей та фізичних сил на вирішення завдань оновлення (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.313-314);

* сутність свідомої дисципліни учнів полягає в знанні правил поведінки
та встановленого в школі порядку, розумінні їх необхідності та стійкій
звичці їх дотримання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.421);

* виконання обов’язку — особистого та суспільного; бездоганне виконання
обов’язків, державних, особистих, суспільних та дотримання прийнятих у
суспільстві норм поведінки у співжитті, у ставленні до людей, праці та
громадської власності (Педагогика / Под ред Ю.К. Бабанского. — М., 1983.
— С.405).

ДУХОВНА КУЛЬТУРА * це діалог з навколишнім світом, гармонійне сполучення
досліджень формаційних структур і всього розмаїття духовних аспектів
суспільного життя та внутрішнього світу особистості. (Луганська Л.М.
Формування духовної культури студентів педагогічного коледжу засобами
музики: Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.04 — теорія і методика професійної педагогіки. —
Луганськ, 1998. — С. 9.)

* історично визначений рівень розвитку світоглядних позицій, ціннісних
орієнтацій, ідеалів, творчих сил і здібностей, який виражений у типах і
формах організації життя і діяльності особистості, а також у створюваних
нею духовних цінностях (Луганська Л.М. Формування духовної культури
студентів педагогічного коледжу засобами музики: Автореф. дис. на
здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.04 —
теорія і методика професійної педагогіки. -Луганськ, 1998. — С. 9.)

ДУХОВНЕ ВИХОВАННЯ * виховання ціннісного ставлення до життя, що
забезпечує стійкий та гармонійний розвиток людини. Це виховання почуття
обов’язку, справедливості, відвертості, відповідальності, праведності,
благочестя та інших якостей, здатних надати вищого сенсу справам та
думкам людини, підняти її над земними труднощами (Безрукова В. С.
Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.65).

ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ * сукупність економічних знань,
свідомості, поведінки та цілеспрямованої творчої діяльності особистості
в різних сферах економічного життя суспільства, що базується на
гармонійному сполученні загальнолюдських цінностей, норм, традицій
економічної діяльності, що виявляється у стосунках людини з навколишнім
соціально-економічним середовищем. Структура поняття „економічна
культура особистості включає три взаємопов’язані елементи: 1)
„спеціальні економічні знання (знання економічних законів і
закономірностей, економічної термінології, компетентність у питаннях
економічних змін, які відбуваються в нашій країні і т.д.); 2) „якості
економічного мислення і свідомості (здатність до економічного аналізу,
толерантність, прийняття економічних цінностей та їхнє співвіднесення із
загальнолюдськими, критичне ставлення до дійсності тощо); 3) „економічна
поведінка (активна участь в економічній діяльності на різних рівнях,
уміння раціонально організувати свою діяльність, пошук оптимального
вирішення проблем і т.д.). (Надточиєва О.О. Формування економічної
культури особистості старшокласників з використанням засобів мистецтва:
Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.01 — загальна педагогіка та історія педагогіки. —
Луганськ, 2000. — С. 6.)

ЕКОНОМІЧНЕ ВИХОВАННЯ * передання учням досвіду планування, фінансування,
обліку та розподілу продуктів праці (Безрукова В. С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. — С.61);

* організована педагогічна діяльність, спеціально продумана система
роботи, спрямована на формування економічної свідомості учнів. У процесі
її здійснення школярі засвоюють суму понять та уявлень про організовану
та ефективну економіку, розвиток виробничих сил, виробничі відносини,
діючий господарський механізм. Економічне виховання забезпечує розвиток
економічного мислення, формування моральних та ділових якостей, які
створюються в економічній діяльності (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс
лекций. — М., 1996. — С.227);

* вироблення в учнів чіткої уяви про наукові закономірності розвитку
економіки, особливості ринкових відносин, цілеспрямоване, систематичне
формування в школярів економічних знань, високої організованості та
творчої ініціативи, підготовка їх до продуктивної праці, вмілого,
бережливого ставлення до природи, вироблення звички практично
використовувати економічні знання у реальному житті (Подачка О. С. та
ін. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995 — С.104);

* послідовне формування в учнів економічного мислення, тобто
усвідомлення ними економічних закономірностей розвитку суспільства, ролі
праці. На цій основі формуються такі якості особистості як ощадливість,
госполарська діловитість, необхідні у виробничо-економічній діяльності
та економічних відносинах поза сферою матеріального виробництва, у
повсякденному житті (Шемякин Б.П. Экономическое воспитание школьников:
вопросы теории и методики. — М., 1986. — С. 10);

* включає систему засобів, спрямованих на вивчення школярами оснон
економіки, участь їх у різноманітних видах виробничої та суспільно
корисної праці, вироблення відповідних знань та умінь у питаннях
планування діяльності, обліку та контролю виробленої продукції
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.435).

*формування якісного уявлення про економічні закономірності розвитку
суспільства й формування на цій основі якостей особистості, які
необхідні в економічній діяльності й економічних відносинах поза сферою
матеріального виробництва, тобто в повсякденному житті (Надточиєва О.О.
Формування економічної культури особистості старшокласників з
використанням засобів мистецтва: Автореф. дис. на здобуття наукового
ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.01 -загальна педагогіка
та історія педагогіки. — Луганськ, 2000. — С. 7.).

ЕМОЦІЙНА КУЛЬТУРА * інтегративна духовно-практична характеристика
особистості. Почуттєвий елемент у культурі органічно пов’язаний з іншими
її структурними компонентами. Розвивати емоційну культуру — значить
формувати людину як духовно-фізичну систему (Сілютіна І.М. Формування
емоційної культури студентів педагогічного училища засобами мистецтва:
Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.04 — теорія і методика професійної педагогіки. —
Луганськ, 1998. — С. 7.).

ЕСТЕТИКО-ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА * це система мотиваційної, теоретичної та
практичної оснащеності особистості для успішного здійснення
естетико-екологічної діяльності (сприйняття, спілкування, захист та
творення естетичного у природі) (Котєнєва І. С. Формування
естетико-екологічної культури майбутнього вчителя засобами мистецтва:
Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.01 — теорія та історія педагогіка. -Луганськ, 1996.
— С. 12.).

ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ * це сукупність дій вихователя і вихованців у ході
їх діяльності, які забезпечують формування естетичної культури
особистості (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні осноті виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С. 89);

* формування естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до
естетичного сприйняття явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити
прекрасне в оточуючий людину світ, зберігати прекрасне (Лозова В.І.,
Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. —
Харків, 2002. — С. 101);

* сукупність послідовних дій учителя та учня, спрямованих на прищеплення
уміння сприймати, розуміти, відчувати прекрасне в дійсності та
мистецтві, а також розвиток смаків, потреб та здатності відтворювати це
прекрасне в дійсності та у мистецтві (Стефановская Т.А. Педагогика:
наука и искусство. — М., 1998. — С. 181);

* (емоційне) виховання — ще один базовий компонент мети виховання та
виховної системи, який узагальнює розвиток естетичних ідеалів, погреб та
смаків у вихованців. Завдання естетичного виховання умовно можна
поділити на дві групи — набуття теоретичних знань та формування
практичних умінь. Перша група завдань вирішує питання залучення до
естетичних цінностей, а друга — активного включення в естетичну
діяльність (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С. 160);

* естетичне виховання включає: розвиток естетичних почуттів та емоцій,
вдосконалення естетичного сприйняття, розвиток уяви учнів; естетичну
просвіту учнів; формування механізмів естетичного самовиховання,
самоосвіти та самонавчання; індивідуальне естетичне виховання,
спрямоване на розвиток художніх задатків, здібностей та нахилів учнів;
відповідні знання учнів, навички та вміння, ставлення до естетичних
властивостей об’єктів і творчі вміння створювати естетично цінні об’єкти
(Безрукова В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С. 58);

* цілеспрямований процес формування творчої активної особистості,
здатної сприймати, відчувати, оцінювати прекрасне, трагічне, комічне,
потворне у житті та мистецтві, жити й творити «за законами краси»
(Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.284);

* формування в учнів здібностей повноцінного сприйняття і правильного
розуміння прекрасного в мистецтві й житті, вироблення естетичних смаків
та ідеалів, розвиток творчих задатків й обдарованості у галузі мистецтва
(Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.436);

* формування певного естетичного ставлення людини до дійсності. У
процесі естетичного виховання виробляється орієнтація особистості п сит
естетичних цінностей, у відповідності з уявленнями про їх характер, що
склалися у конкретному суспільстві, прилучення до цих цінностей.
Одночасно в естетичному вихованні формується й розвивається здагнісіь
людини до сприйняття та переживання, її естетичний смак та ідеали,
здатність до творчості за законами краси, до створення естетичних
цінностей у мистецтві й поза ним (у сфері трудової діяльності, у побуті,
у вчинках та поведінці) (Эстетика: Словарь /Под ред. А.А. Беляева. — М.,
1989. — С.424);

* цілеспрямований процес формування творчої активної особистості дитини,
яка здатна з позицій посильного їй розуміння комуністичного ідеалу
сприймати та оцінювати прекрасне, досконале, гармонійне, інші естетичні
явища в житті, природі, мистецтві, жити, творити «за законами краси», за
законами радянського співжиття (Проблемы эстетического развития личности
школьника / Под ред. А.И. Бурова, Е.В. Квятковского. — М., 1987. -С.З);

* процес формування естетичного ставлення до дійсності та активізації
творчої діяльності особистості за законами краси (Шевченко Г.П.
Эстетическое воспитание в школе: Учеб.-метод. пособие. — К., 1985. — С.
7);

* систематичний, цілеспрямований процес розвитку естетичних почуттів та
розуму в їх діалектичній взаємодії (Болдырев Н.И. и др. Педагогика. -М.,
1968.-С.41І).

ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИХОВАННЯ * стійкі й суггсві зв’язки між елементами
виховного процесу, що забезпечують його ефективність. Загальні
закономірності виховання: виховання особистості відбувається лише в
процесі включення її в різносторонню діяльність у позиції її учасника та
організатора; дієве виховання — таке виховання, яке стимулює власну
(внутрішню) активність особистості в організованій діяльності; процес
виховання будується на принципах гуманізму і демократизму, що
забезпечують поєднання поваги гідності особистості вихованця з високою
вимогливістю до нього; процес виховання виявляє та спирається на
позитивні якості дитини; ефективність виховання залежить від урахування
вікових та індивідуальних особливостей учнів; виховання особистості
найефективніше в колективі й через колектив; процес виховання залежить
від єдності й погодженості педагогічних зусиль учителів, школи, сім’ї і
громадськості. Успіх виховання вимагає реалізації всієї сукупності
педагогічних закономірностей (Гончаренко С. Український педагогічний
словник. — К., 1997. — С. 131);

* ефективність виховання залежить:

1. Від виховних відносин, що склалися.

2. Від відповідності мети та організації дій, що допомагають цієї мети
досягти.

3. Від відповідності соціальної практики та характеру (спрямованості,
змісту) виховного впливу на вихованців.

4. Від сукупної дії об’єктивних та суб’єктивних факторів.

5. Від інтенсивності виховання та самовиховання.

6. Від активності його учасників у педагогічній взаємодії.

7. Ефективність виховання залежить від ефективності супутніх процесів —
розвитку та навчання.

8. Ефективність виховання залежить від якості виховного впливу.

9. Ефективність виховання залежить від інтенсивності впливу на
«внутрішню сферу» вихованця.

10. Ефективність виховання залежить від поєднання педагогічного впливу
та рівня розвитку вербальних та сенсомоторних процесів вихованця (Г.І.
Щукіна).

11. Від інтенсивності та якості взаємин (спілкування) між самими
вихованцями (Подласый И.П. Педагогика-М., 1996.- С.447-450):* а) єдність
навчання, виховання й розвитку дитини в навчально-виховному процесі;

б) спільність педагогічного й учнівського колективів у школі в
досягненні цілей і наслідків навчання і виховання;

в) прагнення вчителів до загальної вихованості; бути взірцем для учнів в
усьому, що уособлює авторитет школи в навколишньому середовищі;

г) поступове включення учнів в усі процеси, які сприяють роботі над
собою — самоосвіті й самовихованню (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.84-85);

* стійкі, повторювані та суттєві зв’язки у виховному процесі, реалізація
яких дозволяє добиватися ефективних результатів у розвитку та формуванні
особистості:

а) виховання особистості, яка розвивається, відбувається тільки в
процесі включення її в діяльність;

б) виховання є стимулюванням активності особистості в діяльності. яка
організується;

в) у процесі виховання необхідно проявляти високий гуманізм і повагу до
особистості в поєднанні з високою вимогливістю;

г) у процесі виховання необхідно відкривати перед учнями перспективу їх
зростання, допомагати їм добиватися радощів успіху;

ґ) у процесі виховання необхідно виявляти й спиратися на позитивні
якості;

д) у вихованні необхідно враховувати вікові та індивідуальні особливості
учнів;

е) виховання повинне здійснюватися в колективі та через колектив;

є) у процесі виховання необхідно домагатися єдності та узгодженості
педагогічних зусиль учителів, школи, сім’ї та громадськості (Харламов
И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.85-98);

* об’єктивно існуючий, стійкий, повторюваний, необхідний і суттєвий
зв’язок між явищами і процесами, що характеризує їх розвиток:

1. Цілісний педагогічний процес, його мета, завдання, зміст, форми,
методи обумовлені соціально-економічними потребами суспільства, його
ідеологією й політикою.

2. Завдання, зміст, методи й форми педагогічного процесу залежать не
тільки від потреб, але й можливостей суспільства, від умов, у яких
протікає цей процес.

3. Закономірний взаємозв’язок виховання, навчання, освіти й розвитку.

4. Єдність виховання й самовиховання, викладання й уміння.

5. Визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні та навчанні.

6. Урахування в педагогічному процесі вікових та індивідуальних
особливостей вихованців.

7. Взаємозв’язок колективу й особистості в педагогічному процесі.

8. Закономірний взаємозв’язок завдань, змісту, форм і методів в
педагогічному процесі (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М.,
1988.-С.36-42);

— вираз суттєвого, необхідного внутрішнього зв’язку між причиною і
наслідком, що обумовлює певний розвиток явищ:

— ефективність виховного процесу визначається тим, наскільки доцільно
пощастить організувати відносини, які торкаються сфери спілкування й
сфери конкретної діяльності;

— ефективність виховного процесу тим вища, чим більше він збагачує та
перебудовує потребнісно-мотиваційну сферу особистості, розвиває її
інтелектуальну й емоційно-вольову активність;

— ефективність виховного процесу значно зростає, якщо він приводить у
рух практично-дійову сферу особистості, забезпечує єдність свідомої
поведінки й діяльності учня (Баранов С.П. и др. Педагогика. — М., 1987.
— С. 162-167);

— загальні зв’язки, що визначають сутність процесу і враховують
необхідні умови для протікання цього процесу:

1. Зв’язки між педагогічним процесом і суспільними вимогами й умовами.

2. Зв’язки між педагогічним процесом і розвитком особистості окремого
індивіда в цілому та розвитком його на певних вікоиих етапах.

3. Взаємозв’язок діяльності вихователів та вихованців.

4. Взаємозв’язки між цілями, засобами, умовами і результатами.

5. Між різними педагогічними ситуаціями в процесі виховання повинна
існувати певна наступність і послідовність, що обумовлені загальною
перспективою виховної діяльності.

6. Між окремими процесами і процесом в цілому, між окремими діями різних
педагогів, педагогічного колективу і керівництвом виховними процесами у
їх цілісності та комплексності існує взаємозв’язок (Педагогика / Под
ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М.. 1984. — С.81-89);

— закономірності виховного процесу обумовлені закономірностями виховання
як суспільного явища, а також закономірностями розвитку особистості:

— залежність виховання як особливої сфери життєдіяльності людей від
сукупності об’єктивних та суб’єктивних факторів суспільного середовища;

— єдність та взаємозв’язок виховання та розвитку особистості;

— чим доцільніше організована корисна суспільству діяльність вихованців,
чим розумніше будується їхнє спілкування, тим ефективніше протікає
виховний процес;

— зв’язок між виховним впливом, взаємодією та активною діяльністю
вихованців (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. -С.
275-280);

— характеризують сутність педагогічних явиш, вони визначають тенденції
їх розвитку й являють свою силу як у розвитку науки, так і у практичній
діяльності вчителів, вихователів;

— єдність та взаємообумовленість процесів виховання і розвітку;

— виховуючий характер навчання;

— діяльність — основа формування особистості підростаючої людніш
(Педагогика /Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1966. — С.22-23).

ЗАСОБИ ВИХОВАННЯ * є допоміжними для вчителя, вони залежать від
конкретної, локальної мети. До засобів виховання належать книги, засоби
масової інформації (преса, телебачення, радіо). Велике виховне значення
мають засоби мистецтва (кінофільми, вистави). Проте найважливішу роль
відіграє вчасно й мудро сказане слово вчителя, якого потребує учень
(Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К„ 1995. — С.89);

* ті конкретні заходи або форми виховної роботи (бесіди, збори,
політінформації, вечори тощо), види діяльності учнів (навчальні заняття,
предметні гуртки, конкурси, олімпіади та ін.), а також предмети
(картини, кінофільми та ін.), які використовуються в процесі реалізації
того чи іншого методу (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.320);

* доцільно організовані методичні шляхи вирішення тих чи інших виховних
завдань. Це можуть бути й ті предмети, які використовую І ься у виховній
роботі з дітьми (наочні посібники, книги, радіо, телебачення), і види
діяльності, до яких залучаються учні (Баранов С.П. и др. Педагогика. —
М„ 1987.-С. 171);

* з одного боку, різні види діяльності (ігрова, навчальна, трудова
тощо), а з іншого — сукупність предметів та творів матеріальної та
духовної культури, які залучаються до педагогічної роботи (наочні
посібники, політична, художня та науково-популярна література, твори
образотворчого та музичного мистецтва, засоби масової інформації тощо.)
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М„ 1983. — С.322);

* включають у себе будь-яку педагогічне доцільну організацію методичних
шляхів для розв’язання виховних завдань. У це загальне поняття можуть
входити і предмети, і види діяльності, і технічні можливості, що
використовуються у виховних цілях. До засобів виховання відносяться й
наочні посібники, й книги, й засоби масових комунікацій, тобто все, що
може бути активно використане в методиці виховного процесу (Педагогика
школы /Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. -С.32).

ЗМІСТ ВИХОВАННЯ * система знань, переконань, навичок, якостей та рис
особистості, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти учні у
відповідності до поставлених цілей та завдань (Подласый И.П. Педагогика.
— М., 1996.-С.452);

* та частина суспільного досвіду поколінь, яка відбирається у
відповідності з поставленими цілями розвитку людини та у виді інформації
передається їй (Безрукова В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.
52);

* зміст виховної роботи у радянській школі та інших назчально-виховних
закладах включає:

а) формування наукового світогляду;.

б) моральний розвиток учнів, складовими якого є формування радянського
патріотизму та соціалістичного інтернаціоналізму, сумлінного ставлення
до праці, бережливого ставлення до всенародного майна, природи,
матеріальних цінностей суспільства, свідомої дисципліни, культури
поведінки, гуманізму, чесності тощо;

в) естетичне формування учнів;

г) фізичне виховання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М.. 1990. — С.314);

* зміст виховання забезпечує шляхом різноманітних форм та методів
всебічний розвиток особистості. Він включає: процес формування
комуністичного світогляду, моральний, трудовий, ідейно-політичний,
естетичний, фізичний розвиток особистості, створення умов для
різнобічної діяльності колективів школярів, піонерської та
комсомольської організацій, позаклас-ної та позашкільної роботи
(Педагогика / Под ред. Ю.К.Бабанского. — М.. 1983. — С.274-275).

ІНТЕЛІГЕНТНІСТЬ * єдність освіченості, вихованості та культурності, яка
виявляється в орієнтації способу життя, поведінки та діяльності на
моральні ідеали. Вона — наслідок творчої праці розуму та духу; природний
вираз духовного багатства особистості, якій притаманні некорисливість,
душевна порядність, працелюбність, скромність, чесність, почуття
відповідальності, шляхетність, самовідданість, яскрава індивідуальність,
стійкість характеру. Крім того, її важливі складові — творчі здібності,
розвинена самосвідомість, почуття причетності до історії культури
(Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего специалиста. — М., 1994. С.
17).

КЛАСНИЙ КЕРІВНИК, його функції та обов’язки *

* класний керівник лише частково безпосередньо організує дитяче життя й
діяльність. Значно більшу роль у цьому смислі відіграють батьки,
вчителі-предметники, наставники, майстри, керівники гуртків, секцій,
студій, які організують побут, навчальну та суспільно-корисну працю,
громадську діяльність, туризм, краєзнавство. Класний керівник відповідає
за зміст виховного процесу, його відповідність цілям гуманістичного
демократичного виховання… Функції класного керівника:

— організаційна функція (активне сприяння самоврядуванню в класі,
розвитку дитячої самодіяльності);

— ідейно-виховна (виявляється як аналітико-узагальнююча);

— координаційно-інформаційна (налагодження взаємодії колективів учнів,
вчителів, батьків, громадськості);

— психологічна (контакт з дітьми з метою своєчасного подолання психічної
напруги);

— стимулюючо-гальмуюча (активізація суспільно цінної діяльності дітей та
зупинення негативної);

— імпровізаційно-творча (забезпечення контактности ефективності
спілкування, цілеспрямованої взаємодії з дітьми) (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С. 153-155);

* здійснює повсякденне керівництво навчально-виховною роботою в класі,
призначається адміністрацією школи з числа вчителів, що викладають у
даному класі. Класний керівник: забезпечує єдність педагогічних вимог з
боку сім’ї та школи; організує в разі необхідності допомогу учням
(навчальну, матеріальну, моральну); проводить заходи, які передбачають
зміцнення здоров’я учнів; організує суспільне корисну працю учнів, веде
документацію класу; будус свої взаємини з дітьми та їх батьками на
демократичних началах, співробітництві, сприяє розвитку самоврядування
учнів (Положення про середню загальноосвітню школу України // Освіта.
-1991. -12 липня);

* важливі функції класного керівника:

а) виховання разом з іншими вчителями, які працюють » класі, основ
марксистсько-ленінського світогляду і моральності учнів;

б) організація, з’єднання й виховання учнівського колективу класу та
формування громадської активності школярів;

в) розвиток в учнів пізнавальних інтересів та здібностей, підвищення
якості їхньої успішності і проведення профорієнтації;

г) піклування про охорону здоров’я і фізичний розвиток школярів;

г) координування навчально-виховної роботи вчителів та забезпечення
єдиного підходу до учнів;

д) педагогічна допомога у підвищенні дієвості виховної роботи
піонерської та комсомольської організацій і, нарешті, підтримка
контактів з батьками й забезпечення єдності у роботі сім’ї та школи.

Обов’язки класного керівника:

а) всебічне вивчення учнів;

б) роз’яснення та впровадження Правил для учнів;

в) повсякденне спостереження за успішністю учнів та контроль за їхньою
домашньою роботою, а також регулювання обсягу домашніх завдань;

г) періодичне проведення класних зборів;

г) залучення учнів до гурткової роботи;

д) організація суспільно-корисної праці учнів;

е) надання допомоги у роботі піонерської та комсомольської організацій;

є) внесення пропозицій керівництву школи про заохочення та покарання
учнів;

ж) об’єднання виховних зусиль учителів, які працюють у класі, і
встановлення єдиного підходу до учнів;

з) підтримка зв’язків з батьками і робота з сім’єю;

и) ведення особових справ учнів (Харламов И.Ф. Педагогика. — М,
1990.-С.548);

* класні керівники — найбільш досвідчені педагоги, які працюють у даному
класі (Баранов С.П. и др. Педагогика. — М., 1987. — С.307);

* основна функція класного керівника полягає в організації, стимулюванні
та координації усіх виховних впливів у класі… Посильними та коректними
засобами класний керівник узгоджує навчально-виховну роботу вчителів,
які викладають у класі; формує колектив учнів та спрямовує його роботу;
координує сумісну діяльність учителів та колективу учнів; власними
силами, залучаючи всіх учителів та спеціалістів зі сторони, проводить
позакласну виховну роботу; організує та регулює різнобічні зв’язки класу
із зовнішнім світом (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983
-С.482);

* вчитель школи, який здійснює поряд з викладанням загальну робо І у з
організації та виховання учнівського колективу певного класу
(Педагогический словарь. Т. 1. — М., 1960. — С.523);

План роботи класного керівника * План може складатися як календар
виховних справ. 5 Варіантів складання матриці такого плану в книгі —
Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.288;

* складається з таких розділів: 1) характеристика класу та найважливіші
завдання виховної роботи на наступну чверть (півріччя); 2) робота з
поліпшення успішності учнів; 3) ідейно-політичнс та моральне виховання;
4) організація суспільно-корисної праці і профорієнтація учнів; 5)
спортивно-масова і санітарно-оздоровча робота; 6) спільна виховна робота
з піонерською (або комсомольською) організацією; 7) робота з батьками
учнів (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.558);

* науково обґрунтоване проектування становлення та розвитку колективу і
кожного школяра. Основні вимоги до плану:

— правильність та конкретність виховних завдань;

— міра деталізованості та скороченості плану;

— оптимальне співвідношення просвіти та організації діяльності учнів;

— співвідношення перспективності та злободенності у намічених видах
роботи;

— єдність педагогічного керівництва та активності учнів;

— зв’язок внутрішньої роботи з роботою поза школою;

— урахування вікових, індивідуальних особливостей учнів, рівня
вихованості дітей та умов їх життя;

— узгодженість плану з іншими планами школи.

   Структура плану: характеристика класу; завдання виховання; система
виховної діяльності (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988.
-С.286-288);

* повинен охоплювати всі напрями роботи класного керівника,
забезпечувати її всебічність, відповідати виховним завданням, шо
висуваються перед школою й класом. Складається на одну навчальну чверть
або півріччя. Приблизна структура плану: І. Характеристика класу. II.
Визначення конкретних виховних завдань, що стоять перед класом у даній
чверті. III. Завдання вивчення учнів. IV. Робота по підвищенню
успішності та дисципліни учнів. V. Індивідуальна робота з учнями. VI.
Класні збори з навчальною тематикою. VII. Позакласна робота. VIII.
Робота з батьками (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.457-459).

КОЛЕКТИВ (дитячий) * це стійке об’єднання дітей, яке має загальну
суспільне значущу мету, спільну діяльність, спрямовану на реалізацію
цієї мети, характеризується стосунками взаємної відповідальності (Лозова
К І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. — Харків, 2002. -С. 175).

* група людей, яка характеризується такими основними ознаками: ріп
поправністю, єдністю суспільно-цінністної та особистісно значущої мені.
єдністю дій по досягненню цієї мети, наявністю органів самоврядування
Для дитячого колективу слід назвати й інші дуже важливі ознаки:
захищеність кожного, почуття власної гідності кожного, відповідальність,
дисципліна, а також мажор та краса у колективі (Стефановская Т.А.
Педагогика-наука и искусство. — М., 1998. — С. 198);

* (учнівський) група учнів, яка об’єднана загальною соціальне значущою
метою, діяльністю, організацією цієї діяльності, що має певні виборні
органи та відрізняється згуртованістю, загальною відповідальністю,
взаємною залежністю при безумовній рівності всіх членів у правах та
обов’язках (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.491);

* виховний колектив є таким об’єднанням вихованців, життя та діяльність
якого мотивується цілями та завданнями соціалістичного суспільства, у
якому добре функціонують органи самоврядування, а міжособистісні
стосунки характеризуються високою організованістю, відповідальною
залежністю, прагненням до загального успіху, багатством духовних
інтересів (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.347);

* група високого рівня розвитку, де міжособистісні стосунки
опосередковані суспільне цінним й особистісно значущим змістом спільної
діяльності (Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С. 144);

* організаційна форма об’єднання людей на основі якої-небудь
цілеспрямованої діяльності (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984);

* група людей, об’єднана спільною діяльністю, кінцева мета якої
співпадає з метою суспільства. Ступінь підкорення діяльності кожного
члена колективу цій меті зумовлює міжособистісні стосунки й через них
психологічний клімат даного колективу. Колектив розрізняють за
величиною, зо-внішнбою (офіційною) і внутрішньою (неофіційною)
структурою. Елементарний колектив — найменший за величиною, але мас
свої, в основному близькі, зовнішню та внутрішню структури (бригада,
піонерська зірочка); первісний колектив характеризується узагальненими
цілями при повсякденних контактах (цех, шкільний клас, відділ установи),
які можуть бути тільки епізодичними (завод, школа, установа) (Платонов
К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М., 1984. —
С.55);

* учнівський колектив є своєрідною формою спільності підлітків, юнаків
та дівчат. Його ознаки:

* сумісна спрямованість до соціальне значуших цілей діяльності;

* сумісна діяльність членів колективу;

* наявність відносин відповідальної залежності.

Сучасний шкільний колектив являє собою органічну єдність двох колективів
— педагогів та учнів (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М.,
1983.-С.347-348);

* група, де міжособистісні стосунки опосередковуються особисто значущим
та суспільне цінним змістом групової діяльності (Петровский А.В.,
Шпалинский В.В. Социальная психология коллектива. — М., 1979. — С.65);

* найменша за чисельністю, вже більш неподільна частина загального
колективу, де діти зв’язані повсякденною діяльністю й знаходяться у
постійному спілкуванні між собою (Педагогика / Под ред. Г.И. Щукиной. —
М., 1966. — С.359);

* Колектив первісний — поняття й термін уведені А.С.Макаренко:
«Первісним колективом потрібно називати такий колектив, у якому окремі
його члени опиняються у постійному діловому, дружньому, побутовому та
ідеологічному об’єднанні» (Макаренко А. С. Соч. Т.5. — М., 1958. — С.
476).

Стадії розвитку колективу

* І. Колектив виступає як мета виховних дій педагогів.

II. Колектив виступає як інструмент цілеспрямованого формування певних
якостей особистості.

III. Колектив допомагає педагогам у коригуванні соціального досвіду та
розвитку творчої індивідуальності кожної окремої дитини (Педагогика /
Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988. — С.237-238);

* І. Характеризується недостатньою організованістю, розрізненістю всіх
учнів, лише формально об’єднаних у один клас (школу). Вчитель —
організатор колективу. Подаючи свої вимоги, він виступає перед учнями
один.

II. Коли вчитель знаходить у класі здорове ядро та починає спиратися на
нього у своїй виховній роботі з класом.

III. Характеризується виробленою громадською думкою, яка підіри-мує
діяльність учителя (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.406-407),

* 1. Подання вимог відбувається шляхом встановлення режиму й рсн-порядку
в установі, організації простих загальних справ, що очолюють
безпосередньо вчителі. Виявлення учнів, які особливо гостро сприймають
інтереси колективу, відгукуються на вимоги вчителів та діють у
відповідності з ними.

II. Вимоги колективу подає актив.

III. Весь колектив подає свої вимоги до окремої особистості. Виникнення
загального досвіду та спільної думки в оцінці явищ та фактів суспільного
життя.

IV. Кожний школяр завдяки міцно засвоєному колективному досвідові сам
висуває до себе вимоги громадської поведінки (Педагогика / Под рсд Г.И.
Щукиной. — М., 1966. — С.361-368).

«Піщаний розсип»: люди мало знають один одного, не йдуть назу-стріч один
одному. Група існує формально, не приносить радості тим, хто в неї
входить.

«М’яка глина»: в групі помітні перші зусилля сполучення колективу,
з’єднуючими ланками є формальна дисципліна і вимоги старих. Стосунки
різні — доброзичливі, конфліктні, існують замкнуті угруповання
приятелів, які мало спілкуються.

«Мигаючий маяк»: в групі переважає бажання спільної праці, допомоги один
одному, бути разом. Є на кого спиратися. Група відзначає Іься своею
індивідуальністю, але недостатньо проявляється іниціаі ива.

«Рожеві вітрила»: товариська участь і зацікавленість спрагами один
одного поєднується із взаємною вимогливістю. У членів групи проявляється
відчуття гордості за свій колектив.

«Палаючий факел»: тісна дружба, відмінне взаєморозуміння, ділове
співробітництво. Безкорисно приходять на допомогу, роблять все, щоб
принести людям користь. (Лутошкин А.Н. Как вести за собой. — М., 1981. —
С. 116-132).

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ * сукупність форм повсякденної поведінки людини, в
яких знаходить вияв додержання моральних норм (Лозова В.І., Троцко Г.В.
Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. —
С. 76).

* високий ступінь відточеності, відшлифованості дій та вчинків людини,
досконалість її діяльності у різноманітних сферах житія (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М.. 1990. — С.422);

* виконання людиною загальноприйнятих норм громадського порядку, правил
співжиття. Є дійовим вираженням таких моральних рис, як гуманізм,
громадянськість, почуття власної гідності, що виявляються в людині
повсякденно і у різноманітних умовах (у школі, в сім’ї, на вулиці,
наодинці з собою) (Теорія і методика комуністичного виховання в школі/
За ред. Г.1. Щукіної. — К., 1977. — С. 128);

* сукупність форм повсякденної поведінки людини (у праці, у побуті, у
спілкуванні з іншими людьми), у яких знаходять зовнішній вираз моральні
та естетичні норми цієї поведінки. Якщо моральні норми прописують, що
саме люди повинні робити, то культура поведінки розкриває, яким
конкретно чином здійснюються у поведінці вимоги моральності, який
зовнішній вигляд поведінки людини, у якій мірі органічно, природно та
невиму-шено ці норми злилися з її способом життя, стали повсякденними
життє-

вими правилами (Словарь по этике / Под ред. И. С. Кона. — М., 1975. -С.
130);

* дотримування основних вимог та правил людського гуртожитку, вміння
знаходити правильний тон у спілкуванні з оточуючими (Педагогическая
энциклопедия. Т.2. — М., 1965. — С.547).

КУЛЬТУРА ЗДОРОВ’Я *це важлива складова загальної культури людини,
обумовлена матеріальним і духовним середовищем життєдіяльності
суспільства, що виражається в системі цінностей, знань, потреб, умінь і
навичок формування, збереження й укріплення її здоров’я. Концептуальна
модель культури здоров’я особистості являє собою сукупність трьох
компонентних блоків: „програмно-змістовного, потребнісно-мотиваційного й
діяльнісно-практичного (Горащук В.П. Формирование культуры здоровья
школьников: теория и практика. -Луганск, 2003. — С. 167-168).

МЕТА ВИХОВАННЯ * це наперед визначені результати в розвитку й формуванні
особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи (Мойсеюк
Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця, 1999. — С.52);

* формування всебічно й гармонійно розвинутої особистості. Сирия І и
розумовому, моральному, емоційному та фізичному розвиткові особистості,
всебічно розкривати її творчі можливості, формувати гуманістичні
відносини, забезпечувати різноманітні умови для розквіту
індивідуальності дитини іі урахуванням її вікових особливостей (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.452);

* полягає у гармонійному розвитку усіх сутнісних фізичних та духовних
сил, здібностей, обдаровань дитячої особистості, у забезпеченні
оптимального застосування цих сил в умовах суспільства, що оновлюється,
у формуванні її внутрішньої інтелектуально-моральної свободи (Лихачев Б.
Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.41);

* всебічний і гармонійний розвиток дитини (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.82);

* зміщується сьогодні з усебічного розвитку на моральний аспект, точніше
— виховання гуманної особистості, тобто людини, здатної у діловій,
побутовій і політичній сферах уникати конфліктів, поступатися і
знаходити шлях до компромісів (Трухін І.О. Про мету виховання // Рідна
школа. -1994.-№5.-С.35-37);

* душевне здоров’я вихованця та його людське щастя (Слуцкий В.И.
Элементарная педагогика. — М., 1992. — С.48);

* заздалегідь визначені (прогнозовані) результати у підготовці
підростаючих поколінь до життя, в їх особистісному розвитку та
формуванні, до яких прагнуть у процесі виховної роботи (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., І990.-С.41);

* дати кожному школяреві базову освіту та культуру й на їх основі надати
умови для розвитку тих сторін особистості, для яких є найбільш
сприятливі суб’єктивні умови (бажання індивіду) та об’єктивні можливості
сім’ї, школи, громадськості, державної влади на місцях (Газман О. С.
Воспитание: цели, средства, перспективы // Новое педагогическое
мышление. — М., 1989. — С.226);

* створення позитивних інтересів та погашення небажаних (Выготский Л. С.
Детская психология //Собр. соч.-М., 1984. Т.4-С34);

МЕТОДИ ВИХОВАННЯ * шляхи досягнення заданої мети виховання… способи
впливу на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованців із метою
вироблення в них певних якостей, обумовлених метою виховання (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.521);

* ті практичні дії педагога й учнів, що сприяють передачі, засвоєнню й
використанню змісту виховання як суспільного досвіду (Безрукава В. С.
Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.67);

* науково обгрунтовані способи педагогічне доцільної взаємодії з дітьми,
організації та самоорганізації їх життя, психолого-педагогічного впливу
на їх свідомість та поведінку, стимулювання їх діяльності та
самовиховання (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.
169);

* способи педагогічної діяльності з виховання учнів, що становлять єдину
систему (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія:
Навч. посібник. — К., 1995. — С.88);

* способи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку і систему
відносин учня з метою формування активних громадян незалежної України
(Падалка О. С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібн. — К., 1995.
-С.49);

* сукупність специфічних способів та прийомів виховної роботи, які
використовуються в процесі формування особистісних якостей для розвитку
потребнісно-мотиваційної сфери та свідомості учнів, для вироблення
навичок та звичок поведінки, а також для її корекції та вдосконалення
(Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.320);

* способи взаємопов’язаної діяльності вихователів га вихованців
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.321);

* способи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний
вплив на свідомість, поведінку вихованців, на формування в них
необхідних якостей, на збагачення їхнього досвіду корисної діяльності та
різноманітних відносин (моральних, трудових, естетичних тощо)
(Педагогики школы/ Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. — С.32);

* засоби організації такої педагогічної взаємодії, яка визначає спосіб
І;І форми спілкування вихователя з вихованцем і стимулює їх потребу в
про яві творчого потенціалу (Павлова Л.Д.).

Класифікація методів виховання * за характером методи виховання
поділяються на переконання, вправи, заохочення та покарання (М.І.
Болдирєв, М.К. Гончаров, Ф.Ф. Корольов та ін.)… До цієї класифікації
близька інша система загальних методів виховання, яка трактує характер
більш узагальнено (Т.О. Ільїна, І.Т. Огородніков). Вона включає методи
переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки школярів. У
класифікації І.С. Мар’єнка названі такі групи методів виховання, як
пояснювально-репродуктивні, проблемно-ситуативні, методи привчання та
вправи, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання. У наш час
найбільш об’єктивною та зручною є класифікація методів виховання на
підставі спрямованості — інтегративної характеристики, яка включає в
себе цільову, змістовну та процесуальну сторони методів виховання (Г.І.
Щукіна). У відповідності до цієї характеристики виділяється три групи
методів виховання: 1. Методи формування свідомості особистості
(розповідь на етичну тему, роз’яснення, етична бесіда, диспут, приклад).

2. Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної
поведінки (вправи, вимога, привчання, доручення, метод виховуючих
ситуацій). »

3. Методи стимулювання поведінки та діяльності (заохочення, покарання,
змагання, суб’єктивно-прагматичний метод) (Подласый И.П. Педагогика. —
М., 1996. — С.532-567);

* За джерелами пізнання:

1) Словесні методи — розповідь, бесіда, інструкція та ін.

2) Практичні методи — вправи, тренування, самоврядування та ін.

3) Наочні методи — ілюстрування, показ, подання матеріалу та ін.

Класифікація методів на основі структури особистості:

1) Методи формування пізнання — розповідь, бесіда, інструктаж, показ,
ілюстрування та ін.

2) Методи формування поведінки — вправи, тренування, самоврядування та
ін.

3) Методи формування почуттів (стимулювання) — схвалення, заохочення,
осуд та ін.

Класифікація методів за ступенем продуктивності:

1) Пояснювально-ілюстративні методи — розповідь, показ, пояснення,
доповідь, інструктаж, бесіда.

2) Репродуктивні методи — лекція, приклад, демонстрація, алгоритмічний
наказ, доручення, вправа.

3) Проблемні методи — бесіда, проблемна ситуація, переконання, Іра,
перспективні лінії, узагальнення.

4) Частково-пошукові методи — диспут, спостереження, самостійна робота,
лабораторна робота, самоврядування, змагання.

5) Дослідницькі методи -дослідницьке моделювання, збирання нових фактів,
завдання, технічна творчість, проектування (Безрукова В. С. Педагогика.
— Екатеринбург, 1996. — С.68, 69, 71);

* 1 група. Методи організації та самоорганізації дитячого виховного
колективу (колективна перспектива, колективна гра, колективні єдині
вимоги, колективне самоврядування школярів, колективне змагання,
колективне самообслуговування).

2 група. Методи організації повсякденного спілкування, ділового,
товариського, довірливої взаємодії та взаємовпливу (повага та
взаємоповага. переконання, обговорення, розуміння, довіра, спонукання,
співчуття, застереження, критика, конфліктні ситуації).

3 група. Методи дитячої самодіяльності (самоаналіз, самокритика,
самопізнання, самоочищення, самовиховання, самонавчання, самоосвіта,
самовладання, самообмеження, самоконтроль, самостимулювання,
самозупи-нення, самопокарання).

4 група. Методи педагогічного впливу, корекції свідомості та поведінки,
стимулювання та гальмування діяльності дітей, спонукання їх до
саморегуляції, самостимулювання та самовиховання (приклад, роз’яснення,
очікування радості, актуалізації мрії, подолання напруги; звернення до
совісті, до почуття справедливості, до самолюбства й честі, до любові,
до естетичних переживань, до милосердя, до сорому, страху; вимога,
навіювання, вправа, заохочення, покарання) (Лихачев Б. Т. Педагогика:
Курс лекций. -М., 1996.-С.170-191);

* 1) методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, диспути,
особистий приклад педагога;

2) методи організації діяльності й формування досвіду громадської
поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довіра, привчання,
впрапа. створення виховуючих ситуацій;

3) методи стимулювання поведінки і діяльності: змагання, заохочення,
покарання (Галузинсъкий В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія
Навч. посібник. — К., 1995. — С.88-89);

* Перша група. Методи формування свідомості особистості учня. Включають:
розповідь, пояснення, бесіду, диспут, приклад.

Друга група. Методи організації діяльності учнів і формування досвіду
поведінки. Включають: педагогічну вимогу, громадську думку, привчання,
вправи, доручення, створення виховних ситуацій.

Третя група. Методи стимулювання діяльності поведінки учня. До цієї
групи належать: 1) Методи залучення учня до творчої діяльності:
виконання творчих завдань, удосконалення моделей, виготовлення моделей,
участь в олімпіадах і конкурсах. 2) Методи заохочення до навчальної
діяльності школяра: а) система похвали та підбадьорювання, використання
засобів масової інформації, матеріальні стимули (премії, цінні
подарунки).

Четверта група. Методи контролю за ефективністю виховання: а) облік
результатів оцінки поведінки класним керівником; б) написання
характеристики на учня; в) ведения щоденника учнем; г) самоаналіз
власної поведінки (Падалка О. С. та ін. Педагогічні технології: Навч.
посібник.. -К.. 1995. — С. 54-56);

* 1. Переконання. Засоби: навчальна робота, роз’яснювальні індивідуальні
та колективні бесіди, вечори та конференції на наукові, моральні,
естетичні та санітарно-гігієнічні теми, політінформації, читацькі
конференції, диспути, зустрічі з діячами науки, техніки, мистецтва,
фізичної культури та спорту та ін.

2. Метод позитивного прикладу. Засоби: бойові та трудові подвиги
радянських людей в ім’я Батьківщини, життя видатних учених, діячів
мистецтва та літератури, літературні герої, приклад кращих учнів.

3. Метод вправ. Прийоми: а) постановка виховного завдання й побудження в
учнів потреби до того чи іншого виду діяльності; б) роз’яснення способів
діяльності та озброєння їх відповідними знаннями (розвиток свідомості);
в) практичний показ дії по вирішенню поставленого завдання; г)
організація первісного відтворення учнями дій, що показані (зразків
пове- , дінки); г) наступне тренування у вдосконаленні та закріпленні
способів діяльності; д) подання вимог до учнів у вдосконаленні вправ, що
організуються; е) нагадування й контроль за поведінкою.

4. Методи схвалення та засудження. Засоби схвалення: особисте схвалення
вчителя, схвалення у присутності товаришів, подяка вчителя, класного
керівника, подяка у наказі по школі, нагородження книгами або
навчальними посібниками, нагородження похвальними грамотами та медалями
за виняткові успіхи у навчанні та поведінці. Засоби засудження:
зауваження вчителя, усна догана, наказ учневі встати біля парти, догана
у наказі по школі, виклик для догани на засідання шкільної педради,
переведення до іншого паралельного класу або до іншої школи, виключення
зі школи за погодженням з районним відділом народної освіти та
направлення до школи для важковихованих.

5. Методи вимоги та контролю за поведінкою учнів. Засоби вимоги:
прохання, тактовні вказівки та розпорядження вчителів, класних
керівників, директора школи та його заступників; засоби контролю:
повсякденне спостереження за поведінкою та роботою учнів, індивідуальні
бесіди про виконання отриманих завдань або громадських доручень, звіти
школярів перед своїми товаришами (на зборах, піонерських зльотах та ін.)
про свою роботу та дисципліну.

6. Метод переключення — переключення учнів з одного виду діяльності на
інший та поступове формування нового стереотипу поведінки (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., 1990. — С.323-340);

* І. Методи формування свідомості особистості (поглядів, переконань,
ідеалів): бесіда; лекції; диспути; метод прикладу.

II. Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної
поведінки: педагогічна вимога; суспільна думка; привчання; вправа;
створення виховуючих ситуацій.

III. Методи стимулювання поведінки і діяльності: вимагання; змагання;
заохочування; покарання.

IV. Методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні: педагогічне
спостереження; бесіди, спрямовані на виявлення вихованості; опитування
(анкетні, усні ті ін.); аналіз результатів суспільне корисної
діяльності, виконання доручень; створення ситуацій для вивчення
поведінки вихованців (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988.
— С. 105-123);

* І. Методи переконання:

— науково обґрунтована інформація;

— доповідь (лекція, розповідь);

— бесіда;

— пошуковий метод;

— метод взаємної просвіти учнів;

— форум — особлива форма дискусії;

— збори, конференції — форми комплексного застосування методів
переконання;

— напуття.

II. Методи організації практичної діяльності учнів:

— вибір, планування та мотивація діяльності;

— організація діяльності; інструктаж;

— вправа;

— звітність.

III. Методи педагогічного стимулювання:

— постанова та реалізація перспектив;

— вимоги;

— оцінка;

— змагання;

— контроль;

— заохочування;

— покарання (Педагогика/ Под ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М.,
1984. — С.216-229).

* 1. Методи, що спрямовані на формування позитивного досвіду поведінки
вихованців у діяльності, у спілкуванні:

— вимога, громадська думка (побуджують вихованців до позитивних дій та
вчинків);

— приучения, вправа (сприяють формуванню певних способів поведінки,
організують необхідність предметної дії, сприяють виробленню звичок);

— спеціальні виховні ситуації, у яких здійснюється, наприклад, змагання,
громадське доручення (служать організації, накопиченню та закріпленню
досвіду поведінки, спілкування, діяльності).

II. Методи формування свідомості (понять, суджень, переконань):
політичні, етичні, естетичні бесіди, розповіді, диспути, лекції, приклад
у найрізноманітніших функціях та властивостях.

III. Методи заохочування та покарання (Педагогика школы / Под ред. Г.И.
Шукиной. — М.. 1977. — С.34-50);

* 1) Методи формування морального досвіду у поведінці та діяльності
(метод привчання, метод організації суспільне корисної діяльності, метод
використання творчої гри, соцзмагання).

2) Методи формування моральної свідомості (етичні бесіди, диспути,
розповіді та лекції).

3) Додаткові методи виховання (заохочення та покарання) (Теория и
методика коммунистического воспитания/ Под ред. Г.И. Щукиной. — М.,
1974. — С.67-90);

* Загальні методи виховання: приучения, вправи, переконання, участь у
громадській діяльності, схвалення та заохочення, осуд та покарання
(Огородников И.Т. Педагогика. — М., 1968. — С.85-91).

МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ * цілеспрямований та систематичний вплив на
свідомість, почуття та поведінку вихованців із метою формування в них
моральних якостей, що відповідають вимогам суспільної моралі. Основні
завдання морального виховання: 1) формування моральної свідомості, 2)
виховання та розвиток моральних почуттів, 3) вироблення вмінь та

навичок моральної поведінки (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996.
-С.452);

* досвід формування свідомості, моральних почуттів і навичок моральної
поведінки (Безрукова В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. -С.65);

* організація дітей на подолання та вирішення життєвих суперечностей,
проблем, питань, конфліктів та сутичок, процес постійних та
систематичних рішень, виборів вольових дій на користь моральних норм,
процес самоподолання та самокерування у відповідності до них (Лихачев
Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.268-269);

* зміст виховної роботи з морального формування учнів:

а) ставлення до ідеології та політики нашої держави: відданість
соціалістичній ідеології; розуміння ходу та перспектив світового
розвитку; правильна оцінка подій у країні та на міжнародній арені;
пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; непримиренність до
ворогів миру та свободи народів;

б) ставлення до Батьківщини, до інших країн та народів: любов до
соціалістичної Батьківщини, дружба та братерство усіх народів СРСР,
непримиренність до національної та расової неприязні; братерська
солідарність із трудящими усіх країн, з усіма народами;

в) ставлення до праці: сумлінна праця на благо суспільства: хто не
працює, той не їсть; прагнення принести якомога більше користі
Батьківщині; боротьба з порушеннями трудової дисципліни;

г) ставлення до суспільного майна та матеріальних цінностей: турбота
кожного про збереження та збільшення суспільного майна; бережливе
ставлення до природи;

г) ставлення до інших людей: колективізм та товариська взаємодопомога;
гуманні стосунки та взаємна повага між людьми; взаємна повага в родині,
піклування про виховання дітей;

д) ставлення до себе: високе усвідомлення суспільного обов’язку,
непримиренність до порушень суспільного порядку, чесність та
правдивість, моральна чистота, скромність у суспільному та особистому
житті; непримиренність до несправедливості, дармоїдства тощо (Харламов
И.Ф. Педагогика. — М., 1990.-С.381).

* цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття,
поведінку вихованців з метою формування в них моральних якостей, які
відповідають вимогам і нормам моралі (Лозова В.І., Троцко Г.В.
Теоретичні основи виховання і навчання. Наач. посібник. — Харків, 2002.
— С. 75).

Методи морального виховання

* 1. Методи формування в учнів суспільної поведінки та досвіду
суспільних відносин: метод привчання до форм суспільної поведінки; метод
організації суснільно-корисної діяльності учнів; метод використання
творчої гри в організації досвіду суспільної поведінки; соціалістичне
змагання як особливий шлях до стимулювання суспільної поведінки.

2. Методи формування моральної свідомості: розповіді на етичні теми;
лекції на етичні теми; етичні бесіди; диспути на етичні теми.

3. Методи, що підсилюють та підтримують методи морального виховання:
заохочування як вираз позитивної оцінки вчинків, дій колективу чи
окремої дитини; покарання як особлива форма подання суспільних вимог до
особистості чи колективу (Педагогика / Под ред. Г.И. ІЦукиной. — М.,
1966. — С.З76-379).

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ * історично зумовлена і створена самим народом
сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших
форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності
підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна
культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна
єдність поколінь. Національне виховання — це виховання підростаючих
поколінь у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових
традиціях. Національне виховання грунтується на засадах родинного
виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної
думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997. —
С.229-230);

* виховання почуття власної національної гідності, поваги до інших націй
і народів (Безрукава В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.65);

* історично обумовлена і створена народом система поглядів, переконань,
ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих
на виховання підростаючого покоління в дусі культурно-історичної
спадщини, духовності нації. Вона охоплює ідейне багатство народознавст-

ва, принцип орієнтації навчально-виховної роботи, а також наукову
педагогіку, маг під собою фунт духовності рідного народу, постійну і
систематичну діяльність родини, державних, громадських виховних
закладів, установ і організацій (Падалка О. С. та ін Педагогічні
технології Навч посібник — К., 1995. — С. 79);

* створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань,
ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну
свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний
досвід, надбання попередніх поколінь (Концепція національного вгіховання
// Освіта. — 1994.- 26 жовтня).

Принципи національного виховання

* гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного
впливу, природовідповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К, 1997. — С 230)

* народність — єдність загальнолюдського і національного Націона льна
спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування на
ціональної свідомості, любові до рідної землі і свого народу,
прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних
традицій і звича їв, національно-етнічної обрядовості усіх народів, що
населяють Україну,

природовідповідність виховання — врахування багатогранної і цілісної
природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської
та студентської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних,
національних і регіональних особливостей;

культуровідповідність виховання — органічний зв’язок з історією народу,
його мовою, культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом,
ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності та спадкоємності
поколінь;

гуманізація виховання — створення умов для формування кращих якостей та
здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин між
вихователями і вихованцями, постановка виховання в центр
навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її
запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї, виховання гуманної
особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної;

демократизація виховання — усунення авторитарного стилю виховання.
Співробітництво вихователів і вихованців. Сприйняття особистості
вихованця як вищої соціальної цінності, визначення його права на
свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Формування
глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини,
її громадською відповідальністю.

безперервність виховання — досягнення цілісносіі і наступності у
ви-хованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя
людини. Нероздільність навчання і виховання, що полягас в їх органічному
поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання формуванню цілісної та
всебічно розвиненої особистості;

етнізація виховного процесу — наповнення виховання національним змістом,
спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації
однаково стосується представників усіх народів України. Створення
можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну
гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого
народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в
підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання
дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи
батьків. Принцип етнізації — невід’ємна складова соціалізації дітей;

диференціація та індивідуалізація виховного процесу — врахування у
виховній роботі фізичного, психічного, соціального, духовного,
інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриїтя
творчої індивідуальності кожного;

послідовність, систематичність і варіативність форм і методів виховання;

свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської
молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і
самодіяльністю учнів;

зв’язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і продуктивною
працею;

інтегративність — єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і
громадськості. (Концепція національного виховання//Освіта. — 1994. — 26
жовтня)

ПЕРЕВИХОВАННЯ * виправкення негативних наслідків так чи інакше
поставленого виховання (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. -С.457);

* вплив на усунення в діях, вчинках, способі життя учня негативних
звичок та хибних схильностей, вад характеру та поступову зміну їх на
позитивні риси і якості, що також потребує складних, кваліфікованих
зусиль педагогів (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та
історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.101);

* Методи перевиховання:

1. Перепереконання — перебудова неправильних переконань.

2. Переучування — виправляння негативних потреб та звичок.

3. Переключення — переведення активності підлітка з відхиленнями у
реальному розвитку та поведінці у навчальну та суспільне корисну
діяльність.

4. Метод «вибуху» — руйнування зіпсованих стосунків особистості з
колективом та суспільством.

5. Примушування (Педагогика / Под ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанско-го. —
М., 1984. — С.240-241);

* перевиховання спрямоване на перебудову поглядів, що неправильно
склалися, суджень, оцінок учнів, на перетворення негативних способів
поведінки, які ускладнюють процес формування особистості (Педагогика /
Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.286).

ПОВЕДІНКА * система дій та вчинків людини, у яких виявляються її
взаємини із соціальним середовищем. Складові поведінки — вміння, звички
воля, характер (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М,
1998. -С. 135);

* система взаємопов’язаних реакцій і дій людини й тварин у взаємодії з
навколишнім середовищем. Фізіологічною основою поведінки є система
безумовних і умовних рефлексів. Поведінка людини є системою дій і
вчинків, які мають моральне значення й підлягають моральній оцінці
незалежно від того, з яких причин їх зроблено. В цьому розумінні
говорять і про поведінку учня в школі, родині, у громадських місцях тощо
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.261);

* активна взаємодія людини з оточуючим світом, опосередкована зовнішніми
і внутрішніми факторами. Для педагога поведінка — сукупність вчинків
людини в єдності з їх внутрішньою обумовленістю, тобто мотивацією. В
широкому розумінні поведінка- це спосіб існування людини, здатної
реагувати на зовнішній вплив і внутрішній стан (Безрукова В. С.
Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.290);

* діяльність, спрямована на інших людей, що так чи інакше торкається
міжособистісних взаємин, тобто максимально має соціальний аспект
(Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. — М.,
1991. — С. 180).

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА * гармонійне сполучення політичних знань, якостей
політичного мислення та політичної поведінки. В той же час це й показник
рівня цивілізованості ставлення людини до інших людей, до суспільства,
до держави (Зеленое Е.А. Новые подходы к политическому воспитанию
учащихся // Актуальные проблемы образования и воспитания учащейся
молодежи. Ч.1. -Луганск, 1993. -С.53);

* високий розвиток громадянської свідомості в усій його сукупності:
політичної свідомості, мислення, почуттів, потреб та волі. Показниками
політичної культури є політична грамотність та активність у політичній
самоосвіті; вміння вести дискусію, оцінювати суспільні явища з
загальнолюдських та класових позицій, відстоювати та пропаї’увати свої
політичні переконання, досягати єдності політичної свідомості та дії,
слова й справи (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. —
С.235-236);

* складається з блоків знань, переконань, здібностей політичного
мислення, організаційних та пропагандистських умінь, навичок соціальної
поведінки й соціальних почуттів (соціальної відповідальності,
патріотичних почуттів, почуття соціальної справедливості та свободи
(Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего специалиста. — М., 1990. —
С. 101);

* історично визначений спосіб реалізації сутнісних сил людини у сфері
суспільно-політичної діяльності, обумовлений природою даного суспільного
ладу та ступенем засвоєння соціальним суб’єктом (класом,  групою,
особистістю) суспільно-політичного досвіду, відповідних законів,
політичних знань, цінностей, норм, навичок, а також здібності їх
засгосонувачи у тих чи інших конкретних обставинах (Ерышев А.А., Ребкало
В.А. Политическая культура личности. -К., 1985. -С. 11);

* процес накопичення (набуття) політичних знань, перетворення знань у
переконання та настанови й далі реалізація їх у конкретній політичній
діяльності (Политическая культура личности: проблемы формирования. -М.,
1982.-С. 14).

ПОЛІТИЧНЕ ВИХОВАННЯ * (просвіта) — формування в учнів політичної
свідомості, виховання уміння розбиратися в стосунках між державами,
націями, партіями з позицій духовно-моральних та етичних (Безрукава В.
С. Педагогіка. — Екатеринбург, 1996. — С.65).

ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ * передача учням відомостей про закони і норми, що
мають юридичну силу в сфері трудової діяльності та виробничих відносин
(Безрукова В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.61);

* мета правового виховання — ввести школярів у складні правові суспільні
відносини, за допомогою права вирішити ряд виховних проблем (формування
громадянина правової держави, стимулювання соціальної активності
школярів) (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. -С.245);

* формування в учнів правильних уявлень про норми життєдіяльності в
суспільстві, потреби орієнтуватися на ці норми у своїх вчинках, діях,
діяльності (Примерная програма по курсу «Педагогика». — М., 1992.
-С.34).

ПРИЙОМ ВИХОВАННЯ * частина методу, яка сприяє вирішенню будь-якого
частково виховного або організаційного завдання (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.169);

* обумовлені особливостями конкретної ситуації дії вчителя щодо
реалізації того чи іншого методу (Педагогика / Под ред. Г. Нойнера, Ю.К
Ба банского. — М., 1984. — С.214);

* поодинокий вираз методу, що актуалізує його дію у даних конкретних
обставинах (Педагогика школы/ Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. -С.
32).

ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ * система вимог, які визначають мету, зміст, методи і
форми організації виховання

— принцип гуманізації виховання;

— принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей школярів;

— принцип виховання в діяльності і спілкуванні;

— принцип стимулювання дитини до самовиховання;

— принцип національного виховання;

— принцип цілісного підходу до виховання (Лозова В.І., Троцко Г.В.
Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002.
— С. 32-52);

* принципи — вихідні положення, якими керується педагог у своїй
практичній діяльності та поведінці. Принцип відрізняється від
закономірності тим, шо він залежить від особистості: остання приймає або
відкидає його; закономірність виявляється незалежно від волі
особистості… Принципи виховання: врахування індивідуальних,
особистісних особливостей; цілеспрямованість; виховання в колективі та
через колектив; гуманізація педагогічного процесу (Стефанавская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С. 140-141, 145-147);

* загальні вихідні положення, у яких виражені основні вимоги до змісту,
методів, організації виховного процесу:

— суспільна спрямованість виховання;

— зв’язок виховання з життям, працею;

— спирання на позитивне у вихованні;

— гуманізація виховання;

— особистісний підхід;

— єдність виховних впливів (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996.
-С.465-467);

* принципи сучасного виховання:

1) гуманістичний характер змісту і методів виховання, який означає
пріоритетність особистості дитини над загальним процесом масового
(фронтального) колективного виховання;

2) поєднання виховання і навчання в єдиний навчально-виховний процес, у
якому провідну роль відіграє виховання на уроках, у ході засвоєння не
тільки знань, умінь та навичок, а й кращих моральних рис людини;

3) урахування вікових та індивідуальних особливостей кожного учня в
процесі виховання;

4) створення морально-психологічного клімату в колективі, за яким би
відчувався стиль педагогічної людяності і доброзичливості (правило А. С.
Макаренка: «Якомога більше поваги до людини, якомога більше вимогливості
до неї»);

5) поступове перетворення учня з об’єкта пасивного сприймання виховання
на суб’єкт активного самовиховання;

6) плюралізм у діяльності громадських юнацьких і дитячих організацій,
відмова від масового, огульного залучення до них (Галузинський В.М.
Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995.
-С.86-87);

* вихідні положення, що визначають основні вимоги до процесу виховання
особистості учня, до його змісту, організації, форм, методів і прийомів.
Основні принципи:

1) Принцип гуманізації та демократизації виховного процесу.

2) Принцип зв’язку виховання з реальним життям.

3) Виховання особистості в колективі в ході спільної діяльності.

4) Єдність вимог і повага до особистості.

5) Послідовність, систематичність і єдність виховних впливів.

6) Відповідність віковим та індивідуальним особливостям учнів.

7) Свідомість, самодіяльність та активність учнів (Падалка О. С. та ін.
Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.46-48);

* вимоги, з урахуванням яких необхідно здійснювати навчально-виховну
роботу в школі (Харламов И.Ф..Педагогика. — М., 1990. — С.98);

* вихідне положення, керівне начало, яким педагог користується з метою
кращої організації виховного процесу:

— комуністична ідейність, партійність і цілеспрямованість;

— зв’язок виховання з життям, працею, практикою комуністичного
будівництва;

— виховання особистості в колективі та через колектив;

— єдність вимог та поваги до особистості вихованця;

— послідовність, спадкоємність, систематичність, єдність і
безперервність виховних впливів (Баранов С.П. и др. Педагогика. — М.,
1987.-С. 167-170);

* сукупність основних вихідних положень та ідей, які визначають основне
спрямування, зміст і організацію виховних ідей:

1. Гуманізм. 2. Природовідповідність. 3. Зв’язок виховання з життям. 4.
Виховання в праці. 5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей
вихованців. 6. Систематичність і послідовність виховання. 7.Єднісгь
вимог і поваги до особистості. 8. Поєднання педагогічного керівництва з
розвитком самостійності та ініціативи вихованців (Стельмахович М.Г.
Народна педагогіка. — К.. 1985. — С.52-53);

* основні, чітко сформульовані вимоги, які спрямовують педагогічне
мислення й дії вихователів:

1) Комуністична цілеспрямованість.

2) Виховання в праці на загальну користь.

3) Комплексний підхід до виховання.

4) Педагогічне керівництво і самодіяльність учнів.

5) Єдність розвитку особистості і колективу.

6) Урахування вікових та індивідуальних особливостей.

7) Єдність мети, змісту, методів та умов виховання.

8) Єдність дій усіх сил, що беруть участь у вихованні (Педагогика / Под
ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М., 1984. -С. 147-151)

* вихідні положення, що відображають загальні закономірності процесу
виховання, якими належить керуватися вихователю:

1. Принцип комуністичної цілеспрямованості процесу виховання.

2. Принцип єдності і взаємозв’язку всіх сторін комуністичного виховання.

3. Принцип єдності дій усіх вихователів.

4. Принцип єдності дій школи, трудових колективів та громадськості у
вихованні.

5. Принцип поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи та
самодіяльності учнів.

6. Принцип урахування вікових особливостей та індивідуальних
відмінностей учнів у процесі виховання.

7. Принцип виховання в колективі та через колектив.

8. Принцип виховання в праці.

9. Принцип поваги до особистості та вимогливості до неї.

10. Принцип опори на позитивне в людині. (Ильина Т.А. Педагогика. — М.,
1984. — С.378-380).

* основні засади, що визначають загальну спрямованість виховного
процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації. Система
принципів включає: комуністичну спрямованість та партійність виховання;
зв’язок виховання з життям, з практикою комуністичного виховання;
комплексний підхід до виховання; єдність свідомості та поведінки;
виховання у праці; виховання особистості в колективі; поєднання
педагогічного керівництва із ініціативою та самодіяльністю учнів; повага
до особистості дитини в поєднанні із розумною вимогливістю до неї;
спирання на позитивне в людині; врахування вікових та індивідуальних
особливостей школярів: наступність та систематичність педагогічних
впливів; єдність вимог школи, сім’ї та громадськості (Педагогика/ Под
ред. Ю.К. Бабинского. — М-., 1983. -С. 290).

* 1. Цілеспрямованість виховного процесу.

2. Цілісність та єдність виховного процесу.

3. Єдність виховання комуністичної свідомості та поведінки.

4. Спирання на колектив учнів.

5. Поєднання вимогливості й поваги до особистості.

6. Принцип паралельної дії,

7. Принцип послідовності виховання (Огородников И.Т. Педагогика -М.,
1968. -С.80-85).

* такі вихідні положення, у яких виявлені вимоги до змісту, організації,
до методів виховної роботи:

1. Комуністична цілеспрямованість.

2. Зв’язок виховання з життям, з працею, з практикою комуністичного
будівництва.

3. Виховання у колективі.

4. Висока активність і широка самодіяльність учнів при організації
найрізноманітнішої діяльності школярів.

5. Повага до особистості вихованця і висока вимогливість до нього.

6. Урахування вікових та індивідуальних особливостей.

7. Єдність і цілісність виховного процесу (Педагогика/ Под ред. Г.И.
Щукиной. — М., 1966. — С.335).

ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ * ефективна взаємодія (співробітництво) вихователів та
вихованців, спрямована на досягнення поставленої мети (Подласый И.П.
Педагогика. — М., 1996. — С.432);

* (виховний процес) широка, багатостороння взаємодія дітей як активних
суб’єктів діяльності із навколишнім природно-соціальннм оточенням,
насамперед дорослими людьми (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. -М.,
1996. -С. 14);

* виховна діяльність, обмежена часом і об’єктами виховання (школа, клас,
учень), яка поділяється на форми організації виховання, методи і
прийоми, засоби виховання (Грузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка:
теорій та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.87);

* цілеспрямований і свідомо здійснюваний педагогічний процес організації
і стимулювання активної діяльності особистості, яка формується, по
оволодінню суспільним досвідом: знаннями, практичними уміннями та
навичками, способами творчої діяльності, соціальними та духовними
відносинами (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.83);

* є найширшим соціальним процесом, у ньому беруть участь усі творці
людської культури, у тому числі й чарівники, і дресирувальники
леопардів, усе навколишнє жигтя, у яке дитина нходить як творець самої
себе, як суверенна істота (Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. — М.,
1989. — С.5):

* соціальна взаємодія педагога та вихованця, їхні стосунки, що
розвиваються; сутність виховного процесу полягає в тому, що зовнішнє
(об’єктивне) стає набутком внутрішнього (суб’єктивного), переводиться у
сферу свідомості людини з тим, щоб знайти своє виявлення в результатах
подальшої поведінки та діяльності (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского. — М., 1988. -С.93);

* процес, спрямований на формування соціальне цінних якостей
особистості, на створення і поширення кола її відносин до навколишнього
світу — до суспільства, до людей, до самої себе (Баранов С.П. и др.
Педагогика. — М., 1987. -С. 158-159);

* соціальна цілеспрямована діяльність педагогів по формуванню в дитини
якостей, необхідних для її участі в житті суспільства (Ильина Т.А.
Педагогика. — М., 1984. — С.37);

* організований процес активного засвоєння і розвитку людської культури,
що здійснюється під впливом виховної діяльності (діяльності вихователя),
у результаті якого вихованці розвиваються у напрямку суспільно заданих
цілей;

специфічний процес, який будується у певних просторових, часових та
соціальних умовах на основі стратегії виховної роботи;

процес, який впливає на індивідуальний, колективний, суспільний
розвиток, що відповідає цілям виховання (Педагогика/ Под ред. Г.
Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М., 1984. — С.75.79);

* спрямований вплив суспільства на розвиток людини (Ананьев Б.Г. Человек
как предмет познания // Избр. психолог, тр. В 2 т. Т.1. — М., 1980. -С.
49);

* організоване, цілеспрямоване керівництво вихованням учнів у
відповідності до цілей, поставлених перед суспільством (Педагогика школы
/ Под ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. — С.7);

* складний та різнобічний процес, що охоплює розвиток фізичних та
інтелектуальних сил молодого покоління, його здібностей і обдарованості
та формування комуністичної свідомості і поведінки (Огородников И.Т.
Педагогика. — М., 1968. — ?.79);

* цілеспрямований вплив вихователів на свідомість і поведінку діген та
молоді, на їхній світогляд, погляди, вчинки, звички (Педагогика / Под
ред. Г.И. Щукиной. — М., 1966. — С.34).

Протиріччя процесу виховання * зміцнення консервативних підходів до
підготовки підростаючого покоління (формалізація та одноманітність
змісту, форм та методів); суперечність між новими умовами суспільного
життя та застарілими способами підготовки до нього; протиріччя між
безмежними можливостями розвитку людської природи, потенційними
природними силами людини та умовами соціальною життя суспільства, що
обмежують, обумовлюють, програмують цей розпиток; протиріччя між
активнодіяльнісною природою дитини, її прагненням до участі у
громадському житті, діяльності, різноманітних стосунках, спілкуванні та
браком досвіду, знань, умінь та навичок для реальної, дійсної участі у
життєвому процесі (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекции. — М.,
1996.-С13-14);

* — між новими потребами, що виникають в особистості, та можливостями їх
задоволення;

— між школою та сім’єю;

— протиріччя у змісті інформації (історичної, літературної, політичної);

— між зовнішніми впливами та внутрішніми прагненнями особистості;

— невідповідність вимог рінню підготовки вихованця (ІІодласый И.П.
Педагогика. — М., 1996. — С.435-436);

* — розбіжності між нормативними вимогами до особистості й реаль-ним
станом справ у сфері виховання;

— між динамізмом практики виховання та відомим відставанням від неї
теоретичних узагальнень і аналізу;

— між зусиллями педагогів та діяльністю самої особистості;

— між цілями та засобами виховання в умовах накопичення й загострення
соціальних суперечностей та розходження слова й діла;

— між зростанням освітнього та зниженням культурного рівня частини
населення (Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего специалиста. —
М., 1990. — С.24);

* — між домаганнями школяра та його можливостями;

— між потребами та способами їх задоволення (Педагогика / Под ред., Ю.К.
Бабанского. — М.. 1988. — С.97);

* — між новими потребами, що породжуються діяльністю та наявними
можливостями їх задоволення;

— між зростаючими фізичними та духовними можливостями й старими формами
взаємин та ін. (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. -С.50).

РОЗУМОВЕ ВИХОВАННЯ * завдання розумового виховання: засвоєння певного
обсягу наукових знань; формування наукового світогляду; розвиток
розумових сил, здібностей та обдарованості; розвиток пізнавальних
інтересів; формування пізнавальної активності; розвиток потреби постійно
поповнювати свої знання, підвищувати рівень загальноосвітньої та
спеціальної підготовки (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.
155-156);

* розвиток інтелекту за допомогою розвитку всіх пізнавальних функцій
людини: психічних процесів відчуття, сприйняття, пам’яті, мислення,
уяви; розумова просвіта учнів у галузі наук, діяльності, спілкування;
формування механізмів самоосвіти, самонавчання, самоорганізації
розумової діяльності; розвиток індивідуальних інтелектуальних здібностей
і пізнавальних можливостей учнів (Безрукова В. С. Педагогика. —
Екатеринбург. 1996. -С.62);

* процес формування світогляду (Галузинський В.М.. Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К.. 1995. — С.201):

* цілеспрямована діяльність вихователя на розвиток інтелектуальних сил і
мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці (Падалка О.
С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. -С.521);

* розвиток інтелектуальної культури особистості, пізнавальних мотивів,
навичок розумової діяльності, діалектичного мислення, раціонально)
організації навчальної праці (Примерная програма по курсу
«Педагогика».-М., 1992.-С.ЗЗ);

* накопичення міцного фонду знань, володіння навчапьно-пізнавальними
операціями та їх удосконалення, прояв кмітливості та розумової гнучкості
як під час засвоєння нового матеріалу, так і в застосуванні його у
різних життєвих ситуаціях; розвиток здібностей та творчих задатків учнів
(Харламов И.Ф. Педагогика. — М.. 1990. — С. 174-176);

* завдання розумового виховання:

— озброєння учнів систематичними знаннями основ наук про природу,
людське суспільство та мислення;

формування умінь та навичок розумової діяльності (спостереження,
порівняння, вироблення понять, розуміння прнчинно-наслід-кових зв’язків,
міцне запам’ятовування матеріалу);

— виховання в учнів самостійності у навчальній роботі;

— розвиток пізнавальних потреб, інтересів та здібностей;

— формування соціальне значущих мотивів уміння (Баранов С.П. и др.
Педагогика. — М., 1987. — С.47);

— цілеспрямована діяльність вихователів з розвитку розумових сил та
мислення учнів по прищепленню культури розумової праці (Ильина Т.А.
Педагогика. — М., 1984. — С.67).

СТАТЕВЕ ВИХОВАННЯ * система медичних та педагогічних заходів,
спрямованих на виховання у дітей, підлітків і молоді розумного,
здорового ставлення до питань статі Статеве виховання за змістом включає
ана-томо-фізюлопчну просвіту підлітків та юнаків, формування відчуття
статі, свого біосоціального призначення, виховання гігієни статі та
гігієни сгаїс-вого життя, просвіту з питань захворювань і пошкоджень
статевих оріанів (Безрукова В С Педагогика — Екатеринбург, 1996 — С 281.
282),

* цілеспрямований, систематичний розвиток у дітей культури емоційних
відносин між статями, волі, вміння керувати своїми почуттями та вчинками
Мета статевого виховання у формуванні в молоді статевої етики, естетики
та гігієни, культури інтимних відносин, любові та сімейного життя
(Лихачев Б.Т. Педагогика Курс лекций -М, 1996 -С.303)

* формування наукових знань про фиіолопчіи особливості організму,
морально-етичні норми і стосунки між хлопчиками та дівчатками, виховання
гуманного, дбайливого ставлення до членів сім’ї (Примерная программа по
курсу «Педагогика» -М, 1992 — С 34)

* статеве виховання школярів здійснюється за декількома основними
напрямками в процесі організації спілкування хлопчиків та дівчат з
дитячих років у змістовній пращ та відпочинку, через етичну просвіту у
питаннях товариства, дружби, любові, в старшому віці -у питаннях
стаїевої моралі, через опосередкований вплив сім ї та ознайомлення
старшокласників з основами підготовки до сімейного життя (Педагогика /
Под ред Ю.К. Бабанского — М, 1983 -С 414)

ТРАДИЦІЯ * (від лат — передання) — елементи соціальної и культурної
спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом
тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних групах.
Традиція проявляється у вигляді усталених, стереотипізованих норм
поведінки, звичаїв, обрядів, свят, морально-етичних елементів тощо
(Гончаренко С. Український педагогічний словник -К, 1997 -С.ЗЗЗ)

* стійкі форми колективного життя, які емоційно втілкжмь норми, звичаї,
бажання вихованців Традиції допомагають виробляти загальні норми
поведінки, розвивають колективні переживання, прикрашають життя
(Подласый И.П Педагогика -М, 1996 -С.496),

* масовидне явище громадської психології, що являє собою спосіб
зберігання й передачі суспільного досвіду, відтворення стійких
суспільних відносин та підтримується силою громадської думки, масових
звичок і переконань, звичаїв (Платонов К, К. Краткий словарь системы
психологических понятий. — М., 1984. — С. 151);

* (традиції колективу) заключають у собі основні прагнення колективу,
стосунки, які у ньому складаються (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского.
— М., 1988. — С.240);

* три типи традицій: традиційні масові заходи (шкільні свята, змагання
та ін.), які складають певну перспективу — «завтрашню радість усього
колективу»; традиції проведення церемоній, що відбуваються з приводу
важливих подій шкільного життя (наприклад, традиція останнього дзвоника
та ін.), у яких бере участь уся школа; традиції, що стосуються вчинків
дітей, наприклад, традиція точності (усі шкільні та класні заходи
починати своєчасно) та ін. (Ильина Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С.414);

* така стійка форма колективного життя, яка найбільш виразно втілює у
нормах, звичаях, певному порядку або окремих діях загальний смак та
фомадську думку колективу в даній галузі ного життя (Педагогика / Под
ред. Г.И. Щукиной. — М., 1966. — С.366)

ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ * це сукупність дій вихователя і вихованця, що
забезпечують формування готовності до трудової діяльності. Готовність
припускає: теоретичну підготовку (оволодіння системою чнань про працю);
практичну підготовку (оволодіння системою як загальнотрудових умінь і
навичок, так і спеціальних); формування культури праці, психологічну
підготовку (формування мотивів, потреб, позитивного ставлення до праці)
(Лозова В.І., Тройко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С. 77).

* сукупність дій учителя та учня, спрямованих на психологічну підю-товку
до праці, озброєння трудовими знаннями, вміннями та навичками, а також
прищеплення культури розумової та фізичної праці (Стефановская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С. 181);

* охоплює ті аспекти виховного процесу, де формуються трудові дії,
складаються виробничі відносини, вивчаються знаряддя праці та способи їх
використання. Праця в процесі виховання виступає й як провідний фактор
розвитку особистості, і як спосіб творчого освоєння світу, набуття
досвіду посильної трудової діяльності у різних сферах праці, і як
невід’ємний компонент загальної освіти (Подласый И.П. Педагогика. — М.,
1996. — С. 157);

* виховання базисних рис характеру, що забезпечують успіх у праці, таких
як працелюбність, старанність, сумлінність, потреба в праці (Безрукова
В. С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С. 61);

* процес залучення учнів до різноманітних педагогічне організованих
видів суспільне корисної праці з метою передання їм мінімуму виробничого
досвіду, трудових )умінь та навичок, розвитку в них творчого практичного
мислення, працелюбства та свідомості робочої людини (Лихачев Ь.Т.
Педагогика: Курс лекций — М., 1996. — С.250);

* процес формування в учнів соціалістичного ставлення до прані:
працелюбності, охайності, сумлінності у праці, що виконується, прагнення
до досягнення більш високих результатів, виявленню ініціативи,
творчості, товариської взаємодопомоги та ін. (Харламов И.Ф. Педагогика.
— М., 1990. -С.404-405);

* формування потреби в праці, працелюбності, суспільно-трудової
активності, свідомої дисципліни праці та інших моральних якостей людини,
які необхідні для її трудової діяльності на загальну користь (Педагогика
/ Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988. — С. 178);

* метою трудовою виховання та навчання у школі є: прищеплення любові до
праці та поваги до людей праці; формування в учнів у процесі навчання та
суспільне корисної праці трудових навичок та вмінь; спонукання до
свідомого вибору професії та отримання первісної професійної підготовки
(Баранов С.П. и др. Педагогика. — М., 1987. — С.49);

* формування таких важливих якостей особистості, як працелюбність,
висока трудова дисципліна, виробнича відповідальність, дбайливе
ставлення до засобів виробництва та суспільних продуктів праці;
прагнення до постійного підвищення професійної кваліфікації,
продуктивності праці, її ефективності та якості: виробничий колективізм;
свідоме, творче, активне ставлення до праці, участь в управлінні
виробництвом та вдосконаленні його організації; розуміння високого
соціально-політичного та моральною призначення праці в умовах
соціалізму; усвідомлення юридичного статусу соціалістичної праці як
загального права, громадського обов’язку; усвідомлення естетичного
призначення соціалістичної праці, яка створює предмети праці та
виробничі процеси людей за законами краси (Орлов А.Н.
Общеобразовательная культура. — М., 1986. — С.64-65);

* вирішує два основних завдання: виробити у молоді готовність, бажання
та прагнення працювати на користь Батьківщини й підготувати практично її
до праці (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С. 129);

* виховання свідомого ставлення і схильності до праці як до основної
життєвої потреби через формування звички до праці шляхом включення
особистості в активну трудову діяльність і такої організації цієї
діяльності, яка б сприяла формуванню задоволення її процесом і
результатом. Кінцева мета трудового виховання — формування потреби в
праці особистості як риси її характеру (Платонов К.К. Краткий словарь
системы психологических понятий. — М., 1984. — С. 153).

* Принципи трудового виховання:

1. Єдність трудового виховання та загального розвитку — морально го,
інтелектуального, естетичного, фізичного.

2. Розкриття, виявлення, розвиток індивідуальності в праці.

3. Висока моральність праці, її суспільне корисна спрямованість.

4. Раннє включення у продуктивну працю.

5. Різноманітність видів праці.

6. Постійність, безперервність праці.

7. Риси продуктивної праці дорослих у дитячій праці.

8. Творчий характер праці, сполучення зусиль розуму та рук.

9. Спадкоємність змісту трудової діяльності, вмінь та навичок.

10. Загальний характер продуктивної праці.

11. Посильність трудової діяльності.

12. Єдність праці та багатогранного духовного життя • (Сухомлинский В.А.
Павлышская средняя школа. — М., 1979. — С.310-317).

ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ * сукупність дій учителя та учня, спрямованих на
гармонійний розвиток форм тіла, зміцнення здоров’я, на розвиток фізичної
сили, спритності (Стефановская Т.А. Педагогика: паука и искусство. — М.,
1998.-С. 180-181);

* зміст фізичного виховання включає вдосконалення організму підлітка:
внутрішніх органів, пропорцій тіла, нервової, кістково-м’язоної систем
-при збереженні й зміцненні його здоров’я; просвіта учнів у питаннях
фізичної культури та особистої гігієни; формування механізму фізичного
самовиховання, самоосвіти, самонавчання, стимулювання самовиховання
волі, витримки, настійливості, самодисципліни тощо; різнобічний розвиток
конкретних спортивних умінь та майстерності (Безрукова В. С. Педагогики.
-Екатеринбург. 1996. — С. 56);

* цілеспрямована, чітко організована та планомірно здійснювана система
фізкультурної та спортивної діяльності дітей. Вона включає підростаюче
покоління у різноманітні форми занять фізичною культурою, спортом,
військово-прикладною діяльністю, гармонійно розвиває тіло дитини у
єдності з її інтелектом, почуттями, волею та моральністю (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.298);

* формування в учнів потреб і вмінь у систематичних заняттях фізичними
вправами, сприяння розвитку їхніх фізичних якостей, здорового способу
життя (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. -С 34);

* багатогранний процес організації активної пізнавальної та
фізкультурно-оздоровчої діяльності учнів, спрямованої на зміцнення
потреби в заняттях фізичною культурою та спортом, осмислення їхніх
психофізіологічних основ, розвиток фізичних сил та здоров’я, а також
вироблення санічар-но-гігієнічних навичок та звичок і здорового способу
життя (Хараламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.446-447);

* І) Сприяння правильному фізичному розвиткові та зміцненню здоров’я,
загартування, підвищення працездатності учнів.

2) Виховання в школярів високих моральних якостей, формування поняття
про те, що піклування про своє здоров’я є громадським обов’язком.

3) Розвиток основних рухових якостей.

4) Формування життєво важливих рухових умінь та навичок.

5) Виховання стійкого інтересу й потреби у систематичних заняттях
фізичною культурою.

6) Здобуття необхідною мінімуму знань в галузі гігієни та медицини,
фізичної культури та спорту (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского. -М.,
І988.-С.213-215);

* безпосередні та опосередковані, прямі та непрямі впливи на фізичний
розвиток дітей. У першому випадку маються на увазі спеціальні види
фізичного виховання, у другому — створення максимально сприятливих умов
для фізичного зростання і розвитку дітей (Огородников И. Т. Педагогика.
— М., 1968. -С.139);

* багатогранний педагогічний процес, спрямований на досягнення фізичної
досконалості підростаючого покоління (Болдырев Н.И. и др. Педагогика. —
М., 1968.-С.З88).

ФОРМА ВИХОВАННЯ * форма педагогічного процесу — це зовнішній вигляд,
побудова педагогічного процесу (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М., 1998. — С. 349);

* зовнішній вираз процесу виховання… За кількістю вихованців форми
виховання поділяються на індивідуальні, мікрогрупові, групові
(колективні) та масові (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С. 487).

Виховний захід * значения слова «захід» (сукупність дій для досягнення
чого-небудь) не може «застаріти» й стати непридатним для позначення
сучасної організаційної структури педагогічного процесу… Сутність,
виховного заходу полягає в тому, що вихованці набувають певних знань,
умінь, навичок, учаться оцінювати навколишній світ, сприймають певну
систему ставлення до навколишньої дійсності, спонукаються до діяльності,
до дії… Класифікація виховних заходів будується за компонентами, що
характеризують особистість:

— виховні заходи, спрямовані на формування свідомості, — бесіди, лекції,
диспути, екскурсії тощо;

— виховні заходи, спрямовані на розвиток почуттів, — конкурси, турніри,
вікторини, концерти, рішення ситуацій тощо;

— виховні заходи, спрямовані на формування поведінки, — вправи у
вчинках, дитячі інтелектуально-тренінгові ігри (ДІТІ), ділові ігри,
моделювання ситуацій, школа людяності тощо (Стефановская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.319, 320);

— під заходом ми розуміємо всі ті організовані одиниці виховання, коли
активними с деякі, а більшості залишасіься роль глядача-слухача (мітинг,
концерт, звичайні збори, звичайна класна година тощо). При цьому поняття
«захід» для нас має безоцінний характер (Поляков С.Д. Психопеда-. гогика
воспитания. — М., 1996. — С.114);

* групова колективна справа, яка організована педаюгом з мстою виховних
корекцій розвитку особистості (Щуркова Н.Е. Собранье пестрых дел. -М..
1994. -С.6);

* сукупність різного роду виховних впливів і матеріальних та духовних
умов, що відповідають їх вимогам, підкорені єдиній комплексній виховній
меті, взаємодіють між собою, являють собою цілісне утворення
(Конаржевский Ю.А. Воспитательное мероприятие: состав, структура,
анализ. — Магнитогорск. 1979. — С.8).

Виховна справа * вид (форма) організації та здійснення конкретної
діяльності учнів. Головні відмінності виховної справи — необхідність,
корисність, можливість здійснення (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996.
-С 580).

Групові справи * звичайні шкільні дійства, коли беруть участь усі або
більшість, але в основному в процесі справи, а не в її організації.
Сумісна організація діяльності при цьому відсутня або існує як зусилля
активу (Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания. — М., 1996. — С.
117-118).

Колективні творчі справи * насамперед повнокровне життя старших та
молодших, вихователів та вихованців і в той же час спільна боротьба за
покращення оточуючого життя. Шість стадій підготовки та проведення КТС:

— попередня робота;

— планування;

— підготовка;

— проведення;

— підбиття підсумків;

— післядія (Иванов И.П. Энциклопедия коллективных творческих дел.
-М..1989.-С.З).

Сумісні творчі справи * проведення загальних справ як творчих, так і
колективних за методикою колективного творчого виховання (Поляков С.Д.
Психопедагогика воспитания. — М., 1996. — С.118).

Особистісно-оріснтовані заходи * сутність їх — через безпосереднє
подання значущої для самопізнання інформації збуджувати інтерес школярів
до себе, свого розвитку. Особистісно-оріснтовані сумісні творчі справи
відрізняються від загальновідомих колективних творчих справ підкресленою
добровільністю участі; акцентуванням авторства ідей, пропозицій під час
сумісного планування, можливістю вибору ролей, доручень, форм об’єднання
з іншими учасниками, сумісним аналізом значущості справи для кожного
члена групи (Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания. — М., 1996.-С.
118-119).

ВЫ МОЖЕТЕ:

посмотреть HYPERLINK «http://socpedagogika.narod.ru/statist.html»
статистику сайта ;

узнать HYPERLINK «http://socpedagogika.narod.ru/REZUME_Lena.html» об
авторе сайта ;

разместить свой материал бесплатно и написать HYPERLINK
«mailto:[email protected]» автору сайта;

задать вопрос или высказать свое мнение в HYPERLINK
«http://www.narod.ru/guestbook/?owner=19436408» гостевой книге;

вернуться назад, на HYPERLINK
«http://socpedagogika.narod.ru/Index.html» главную страницу ,
познакомиться с содержанием сайта.

Идея и создание сайта, web-дизайн: Колонтаевская Елена Александровна

Последнее обновление 20.11.2005

  ВСТУП

Пріоритетним напрямком удосконалення сучасної системи підготовки
майбутніх фахівців є активізація форм і методів навчально-виховного
процесу, формування свідомої, активної позиції студента в процесі
навчальної діяльності, розвиток філософського, педагогічного мислення,
підвищення рівня загальної та педагогічної культури.

Пізнавальна діяльність майбутніх фахівців повинна включати активний,
самостійний творчий пошук, організація якого передбачає розвиток людиною
здібностей до нового синтезу знань, тобто формування своєрідних
методологічних здібностей як передумови інтелектуального розвитку. Такі
методологічні здібності пов’язані з так званими «метазнаннями», що
розуміються як поняття про необхідність обробки наукових знань з метою
їх найкращого засвоєння, організацію для цього своєї пізнавальної
діяльності. А. Дістсрвег зазначав, що «розвиток та освіта жодній людині
не може бути надані або повідомлені. Кожен, хто бажає до них залучитися,
повинен досяіти цього власною діяльністю, власними силами, власним
напруженням».

Спрямованість педагогічної підготовки майбутнього фахівця на
акіи-візацію навчально-пізнавальної діяльності, формування самостійності
мислення, творчий пошук, що передбачає систематизовану роботу над
понятійним апаратом педагогіки, над грунтовною й широкою системою
педагогічних понять та категорій. Ще видатний російський історик С.
Соловйов відзначав у свій час, що у кожній науці є своя таблиця
множення, тобто той мінімум фундаментальних понять, без оволодіння якими
не можна пізнати науки взагалі.

Актуальність цілеспрямованої роботи над понятійним апаратом педагогіки
обумовлюється тим, що, по-перше, успішність професійної діяльності
визначається такими інтелектуальними засобами, які використовуються
педагогами у практичній та науково-творчій діяльності. Серед них
провідне місце посідає категоріальна система педагогічних термінів і
понять, яка склалася в кожного викладача. По-друге, велике значення має
не стільки обсяг знань, скільки їх систематизованість, точність,
мобільність. Тому здобуття майбутніми фахівцями навичок активної роботи
із системою осовних педагогічних понять та категорій є принципово
важливим. Порете, педагогічні терміни і поняття — це засоби нашого
педагогічного мис-ення, а тому й засоби аналізу дійсності, прогнозування
та проектування діяльності сьогоденної та майбутньої. Широкий спектр
професійного роз-ляду категорій необхідний майбутньому фахівцю для
вироблення власної професійної педагогічної позиції, концепції своєї
діяльності.

Педагогічна наука вбирає в себе класичну спадщину, творчий доробок
численних науковців та практиків, видатних учених, педагогів.
Педагогічні дослідження цікаві саме драматичним розгортанням різних
теорій, точок зору, нескінченним пошуком педагогічної істини. Побудова
словника ос-новних педагогічних термінів та категорій у вигляді
хрестоматії спрямова-на на те, щоб навчити студентів самостійно
орієнтуватися в інформаційно-педагогічиому просторі, працювати з
навчальною літературою, виховувати інформаційний стиль у роботі, уникати
заміни наукової аргументації кон-юнктурним цитуванням, порівнювати
погляди різних авторів.

Вихідною методологічною позицією у складанні словника-хрестоматії є
положення про багатоаспектність бачення світу, багатозначність підходів
до пошуку істини. Наявність різноманітних, навіть суперечливих
трактувань педагогічних термінів та категорій ще раз підкреслює те, що
істина -явише поліструктурне, а наукове пізнання відзначається
різноманітністю моделей світобачення. Тому так важлива чіткість підходів
до визначення термінології, категоріального апарату будь-якої науки.
Згадаємо, що Р. Декарт підкреслював: «Визначайте значення слів. Цим ви
позбавите людство від половини його помилок та непорозумінь». Л. Толстой
зазначав, що «для дійсного знання шкідливіше над усе використання понять
та слів не зовсім ясних».

Розвиток науково-педагогічних знань свідчить про складний процес
становлення педагогічної термінології та неоднозначні підходи до
розуміння закономірностей та принципів аналізу педагогічних фактів, явищ
та процесів. Ми достатньо суб’єктивно бачимо характеристики світу,
властивості об’єктів, свідомо (а досить часто й несвідомо) обираємо
різні методологічні підходи для аналізу дійсності, проектування своєї
власної поведінки (інакше кажучи, у кожного «свої окуляри»). Така
суб’єктивність повинна також ураховуватися при аналізі теорії і практики
навчання та виховання.

Робота з понятійним апаратом педагогіки повинна будуватися з урахуванням
диференціації та інтеграції таких наук, як філософія, психологія,
соціологія, етика, демографія, ергономіка та ін. На формування
понятійного апарату педагогіки все більше впливають зміни
соціально-економічного та науково-технічного характеру. Ось чому
словник-хрестоматія включає

не тільки педагогічні, але й філософські, психологічні, антропологічні,
соціологічні аспекти конкретних педагогічних понять.

Матеріал словника-хрестоматії спрямований на те, щоб збуджувати думку,
вести до визначення власних думок. Майбутнім фахівцям слід навчитися в
процесі обґрунтування реальних проблем педагогічної практики
використовувати власне педагогічну теорію, педагогічний категоріальний
апарат і разом з тим переводити наукову педагогічну теорію на мову
конкретних педагогічних ситуацій, бачити реальне педагогічне життя за
методологічними та теоретичними побудовами.

Представлений у словнику-хрестоматії матеріал не є повним тезаурусом
педагогічної науки (від грец. — запас, тобто повний систематизований
набір термінів у будь-якій галузі знань), однак являє собою систему
основних провідних педагогічних категорій, що складають підґрунтя для
теоретичного аналізу педагогічної ‘ практики, організації
науково-педагогічних досліджень. Вибір конкретних понять та категорій
обумовлений завданнями методичного посібника та необхідним мінімумом
понятійного апарату для педагогічної підготовки майбутнього фахівця.

За окремими педагогічними поняттями була здійснена спроба подати
психолого-педагогічне знання з урахуванням вимог такої форми наукового
пізнання як континуум (від лат. — безперервність, неподільність явищ,
процесів), тобто найбільш значущі категорії (виховання, педагогіка,
викладання та ін.) представлені у діалектичному розвитку, починаючи віл
педагогічних знань 50-х рр. до теперішнього часу. Слід підкреслити, що
матеріали хрестоматії включають переважно термінологічний апарат
підручників, навчальних посібників для вищих педагогічних навчальних
закладів. Такий підхід обумовлений насамперед тим, що
словник-хрестоматія призначений для студентів, для яких підручники та
навчальні посібники являють концентрований вираз досягнень
психолого-педагогічної науки. Звичайно, це не заперечує звернення до
монографічної літератури.

Робота із словником-хрестоматією спрямована й на застосування різних
підходів, що характеризують сучасну методологію наукового пізнання
(структурний, системний, функціональний та ін. підходи). Вільне
оперування загальнонауковими методологічними підходами в оцінці
педагогічних знань дозволить уникнути простої описовості, однобічності
при аналізі. На характер педагогічного пізнання впливає розуміння таких
філософських категорій як «закон», «закономірність», «критерій»,
«принцип», «метод», «структура», «фактор», «умова» тощо. Суперечність
багатьох визначень пояснюється досить часто довільним трактуванням цих
методологічних вихідних термінів. Тому, працюючи над словниковим
матеріалом, слід чітко визначити сутність саме цих понять, порівняти
методологічні підходи різних авторів.

Інформаційна функція словника-хрестоматії доповнюється тим, що матеріали
навчального посібника можуть використовуватися для організації
аналітико-пошукової роботи, розвитку мислення та загальнонаукових
пізнавальних здібностей майбутніх фахівців.

У процесі роботи над матеріалами словника-хрестоматії орієнтиром можуть
бути такі завдання, призначені для аналізу будь-яких термінів та понять,
групи термінів:

— покажіть взаємодію філософських, психологічних та педагогічних знань у
визначенні даного поняття;

— проаналізуйте цілісність підходу до визначення даного поняття у різних
авторів;

— здійсніть аналіз еволюції конкретного педагогічного поняття: що є
спільного у трактуванні даного поняття в авторів 50-х — 90-х рр., а що
відмінного;

— порівняйте визначення, оберіть найбільш вдале, на вашу думку, та
аргументуйте свій вибір;

— визначте інваріантні та варіативні частини у наведених визначеннях;

— поміркуйте, чи є суперечності у визначеннях поняття, чим можна їх
пояснити;

— здійсніть порівняльний аналіз основних підходів до визначення
педагогічного поняття;

— виберіть ознаки та проведіть класифікацію наведених визначень;

— з’ясуйте, які філософські концепції та теорії покладені в основу
даного визначення педагогічного поняття;

— визначте, які методологічні підходи (системний, функціональний,
цілісний, особистісний та ін.) реалізовані в трактуванні даних понять;

— поміркуйте, які визначення серед представлених об’єднані спільним
методологічним підходом;

— поясніть, які аспекти наукового поняття мають, на вашу думку,
дискусійний характер;

— обґрунтуйте соціальні значення науково-педагогічних положень, втілених
у різних концепціях, зверніть увагу на соціально-політич-

ний та культурний контексти;

— визначте перспективи розвитку даної категорії в контексті сучасних
методологічних знань, вітчизняних та світових освітніх процесів;

— скажіть, які категорії можна віднести до суто педагогічних, а які
виступають міждисциплінарними категоріями;

— визначте особливості структурних елементів того чи іншого поняття;
порівняйте структури, представлені у різних визначеннях;

— поміркуйте, чим пояснити наявність різних класифікацій тих чи інших
педагогічних понять; чи може бути універсальною класифікація таких
понять як «методи виховання», «методи навчання», «урок»;

— складіть схему різних варіантів класифікацій поняття;

— дайте відповідь на питання, чому соціальна та ідеологічна замкненість
системи педагогічних категорій завдає чимало шкоди для розвитку і
теорії, і практики педагогіки;

— з’ясуйте, чим пояснюється (або чи існує) необхідність удосконалення
систем таких провідних педагогічних категорій, як «принципи навчання»,
«принципи виховання»;

— складіть схему-модель ієрархії основних педагогічних категорій.

Матеріали навчального посібника можуть бути використані в процесі
читання лекцій, на практичних заняттях з педагогічних дисциплін для
надання їм проблемно-пошукового характеру, в процесі самостійної роботи
студентів як матеріал для контрольних та тестових робіт для студентів як
денної, так і заочної форми навчання.

Отже, систематизація науково-педагогічних категорій має не тільки
пізнавальне значення. Така робота повинна стати й орієнтиром у
формуванні педагогічного мислення, самостійності та творчості у
професійній діяльності.

1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

БАЗОВА ОСВІТА * єдиний державний мінімум-оптимум загальної освіти,
основа для подальшого загальної освіти більш високого рівня і
спеціальної професійної освіти. Вона покликана забезпечити рішення двох
задач: а) дати тим, хто навчається базові знання про навколишній світ,
про самих себе, свої здібності і можливості; б) сформувати здатність і
потребу обгрунтовано будувати свої життєві плани (Чернилевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 414).

*Базова середня професійна освіта. Освіта, що здійснюється освітньою
установою середньої професійної освіти, що мас відповідну ліцензію, за
основною професійною освітньою програмою, що забезпечує підготовку
фахівців середньої ланки (училище) (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2007. — С. 14).

* сукупність установок, знань і умінь, що становлять основу для їх
подальшого збільшення і збагачення. Термін уживається ще і як освіта,
зорієнтована на освоєння знань і умінь, мінімально необхідних для
повноцінного життя в суспільстві (Мижериков В.А. Психолого-педагогічний
словник / Под ред. П.И. Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 40-41).

* базовий компонент освіти дає кожній дитині можливість розуміння світу,
суспільства й себе, а також вибір та оволодіння будь-якою професією,
вступу до вузу (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996.
-С.323);

* зміст цієї освіти є значущим для будь-якої професійної діяльності та
разом з тим необхідний як первісна умова для набуття та реалізації
будь-якої професії; систематизована сукупність мінімуму змісту освіти,
засвоєння якого забезпечує можливість для того, хто навчається,
адаптуватися до навколишнього соціального та природного середовища
(Лернер И.Я. Базовое содержание общего образования /I Сов. педагогика. —
1991. — № //. -С15, 16);

* початкова освіта, що дає основний інструментарій для виконання простих
соціальних функцій, для подальшого, за бажанням, залучення до культури
(читання, письмо, рахування, основні відомості про світ та локальне
середовище) (Перспективы. — 1990. -№ 4. — С. 121);

* включає те, що дає підставу школярам включатися у самостійне життя й
вдосконалювати себе — свій розум, таланти, свою індивідуальну
обдарованість — усе наступне життя (Газман О.С. Воспитание: цели,
средства, перспективы //Новое педагогическое мышление. — М, 1989. —
С.226).

ВИХОВАННЯ * багатогранний процес постійного духовного збагачення та
оновлення і тих, хто виховується, і тих, хто виховує (Сухомлинский В.А.
О воспитании. 2-е изд. — М., 1975. — С14);

* процес цілеспрямованого формування особистості (Селиванов В.С. Основы
общей педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. — С. 16).

* це тривалий процес просування до мети формування особистості
відповідно до суспільного ідеал. Ціль виховання досягається в результаті
триваючої все життя зміни людини під впливом цілеспрямованого впливу
вихователів і самовдосконалення вихованців (Селиванов В.С. Основы общей
педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. — С. 79, 80).

* соціальне, цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних,
організаційних) для розвитку людини. Категорія «виховання» — одна з
основних у педагогіці.(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — Л/., 2002. — С. 415)

* в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння
накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної
культури. Як педагогічна категорія передбачає педагогічне цілеспрямовану
організацію діяльності, спілкування людини, які сприяють формуванню у
вихованців певного ставлення до оточуючого світу, до самого себе,
моральних норм і правил поведінки (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчанн: Навч. посібник. — Харків, 2002. — С 6-7).*
цілеспрямований вплив, метою якого виступає нагромадження дитиною
необхідного для життя в суспільстві соціального досвіду і формування в
неї прийнятої суспільством системи цінностей. (Педагогика.
Педагогические теории, системы, технологии / Под ред. С.А. Смирнова. —
М., 2000. -С. 8).

* являє собою частину процесу соціалізації і розглядається як
цілеспрямована і свідомо контрольована соціалізація (сімейне, релігійне,
шкільне виховання) (Педагогика. Педагогические теории, системы,
технологии / Под ред. С.А.Смирнова. — М., 2000. — С. 38).

* під «вихованням» як суспільним явищем розуміють передачу історичного і
культурного досвіду від покоління до покоління (Бордовская Н.В., Реан
А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С. 25).

* у широкому соціальному смислі — сукупність формуючих впливів усіх
громадських інститутів, що забезпечують передачу з покоління до
покоління накопиченого соціально-культурного досвіду, моральних норм та
цінностей;

у широкому педагогічному значенні — процес цілеспрямованого формування
особистості в умовах спеціально організованої виховної системи, що
забезпечує взаємодію вихователів та вихованців;

у вузькому педагогічному значенні — спеціальна виховна діяльність, що
має за мету формування певних якостей, властивостей та відносин людини
(Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. —
М., 1999. — С15-16).

* та частина педагогічного процесу, в якому освіта, розвиток та
формування особистості відбувається у різноманітних видах діяльності під
керівництвом та за результатами спеціальної діяльності вихователя
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.41);

* як педагогічне поняття включає у свій зміст три істотних ознаки: перша
— цілеспрямованість, наявність якогось зразка, навіть найбільш
загального, як соціально-культурного орієнтира; друга — відповідність
ходу процесу соціально-культурним цінностям як досягненням історичного
розвитку суспільства; третя — присутність певної системи організованих
впливів. (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П. И. Пидкасистого. — М,
1998. — С. 370).

* процес передавання досвіду одним поколінням та засвоєння його іншим,
що забезпечує розвиток людини (Безрукава В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. -С.7);

* цілеспрямований та організований процес формування особистості. У
широкому соціальному розумінні виховання — це передача набутого досвіду
від старших поколінь молодшим… У вузькому соціальному значенні під
вихованням розуміється спрямований вплив на людину з боку суспільних
інститутів із метою формування в неї певних знань, поглядів та
переконань, моральних цінностей, політичної орієнтацій підготовки до
життя…

У широкому педагогічному розумінні виховання — це спеціально
організований, цілеспрямований та керований вплив колективу, вихователів
на вихованця з метою формування в нього певних якостей, який
здійснюється у навчально-виховних закладах та охоплює весь
навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному розумінні виховання — процес і результат
виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних завдань
(Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. — С.22-24);

* (як суспільне явище) складний та суперечливий соціально-історичний
процес входження, включення підростаючих поколінь у життя суспільства: у
побут, суспільно-виробничу діяльність, творчість, духовність;
становлення їх людьми, розвинутими особистостями та індивідуальностями,
важливим елементом виробничих сил суспільства, творцями власного щастя
(Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С. 7);

* цілеспрямований вплив на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери людини
(Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания. -М., 1996. — С. 10);

* у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину
всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише
позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість
може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й
деформуватися, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами,
«робити саму себе»;

у широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності
шкіл, технікумів, інститутів та інших закладів, де персонал керується
педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями;

у вузькому педагогічному, коли виховання е цілеспрямованою виховною
діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти
певної мети в колективі учнів;

у гранично вузькому, коли педагог або батько розв’язує конкретну
індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у
хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість) (Галузинський В.М.,
Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. —
С.4);

* процес впливу вихователя на учня з метою формування в нього совісті,
честі, людяності, правдивості та інших рис характеру, які визначатимуть
особистість школяра як майбутнього свідомого громадянина (Падалка О.С.
та іи. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.9);

* цілеспрямоване управління процесом розвитку особистості є частиною
процесу соціалізації, що знаходиться під певним соціальним і
педагогічним контролем і відбувається через освіту й організацію
життєдіяльності вихованців (Концепція національного виховання // Освіта.
— 1994. — 26 жовтня);

І* процес підготовки індивіда до творчої діяльності (Шубинский В.С.
Человек как цель воспитания //Педагогика. — 1992. — № 3-4. — С.37-42);

* духовне «харчування» вихованця, піднесення ним на новий рівень
відносин із світом та самим собою. Виховання як процес формування потреб
школяра передбачає опору вихователя на такі потреби: потреба у творчій
діяльності, потреба у захищеності, потреба у визнанні, потреба у сенсі
життя, потреба бути особистістю, потреба у саморегуляції, потреба у
радощі, задоволенні та насолодах (Сазонов В.Н. Воспитание на основе
потребностей человека//Педагогика. -1992. -№ 2. — С.28-32);

* процес відтворення на рівні індивідуального людського буття
накопиченої в суспільстві культури та стимулювання потенціалів
внутрішнього саморозвитку особистості (Геницинский В.И. Индивидуальность
как предмет педагогической антропологии // Сов. педагогика. — 1991. -№
9. — С 46);

* цілеспрямований та свідомо здійснюваний педагогічний процес
організації та стимулювання активної діяльності особистості, що
формується з оволодіння суспільним досвідом: знаннями, практичними
вміннями та навичками, способами творчої діяльності, соціальними та
духовними відносинами;

у широкому розумінні — процес усебічного розвитку особистості, що
включає навчання й спеціальну виховну роботу з формування в неї
соціальних та різноманітних духовних відносин;

у вузькому розумінні — специфічний процес формування соціальних та
духовних відносин (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.83, 84);

* цілеспрямована діяльність, що відбувається з метою формування
особистості вихованця у відповідності до соціальне прийнятих норм або
ідеалів (Куписевич Ч. Основы общей дидактики. -М., 1986. — С.16);

* діяльність із передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду,
планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування
особистості, її підготовку до суспільного життя та продуктивної праці
(Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С.51);

* (у широкому соціальному розумінні): дія всіх виховних сил суспільства
— сім’ї, дошкільних установ, навчально-виховних закладів, громадських
організацій (дитячих та юнацьких, політичних, професійних), трудових
колективів, засобів масового розповсюдження інформації — друку, радіо,
телебачення, кіно тощо (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.17);

* формування суспільне цінних потреб. Воно досі залишається переважно
мистецтвом і багато в чому нагадує діяльність художника (Симонов П.В.,
Ершов П.М. Темперамент. Характер. Личность. — М., 1984. — С.144);

* процес передачі старшими поколіннями суспільно-історичного досвіду
новим поколінням із метою підготовки їх до життя та праці, необхідної
для забезпечення подальшого розвитку суспільства… Виховання людини в
широкому педагогічному розумінні — це цілеспрямований процес, який
здійснюється під керівництвом спеціально призначених суспільством людей
— учителів, педагогів, вихователів, що включає всі види навчальних
занять та позанавчальної, спеціально здійснюваної виховної роботи
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.7-8);

* (у широкому розумінні) включає пізнання життя та формування відносин
та поведінки у житті (Огородников И.Т. Педагогика. — М., 1968. — С.11)

* процес цілеспрямованого формування особистості (Педагогическая
энциклопедия. Т. 1. — М, 1964. — С384);

* (як аспект педагогічної діяльності) — процес передбачено
організова-ної педагогічної взаємодії, що забезпечує оптимальні умови
для самовиразу й самопрояву інтелектуального та творчого потенціалу
вихованців. За результатами такої взаємодії у вихованців формуються
культура потреб, культура почуттів, культура поведінки (Павлова Л.Д.).

ВПЛИВ (у вихованні) * діяльність вихователя в єдиному процесі соціальної
взаємодії, що приводить до зміни певних аспектів індивідуальнос-ті
вихованця, його поведінки і свідомості, форма здійснення функцій
педа-гога. Традиційно виділяють чотири основних способи впливу:
переконання, вселяння, наслідування, усі вони тісно переплітаються в
кожнім акті люд-ської взаємодії…. вплив педагога на свідомість, волю,
емоції вихованця, на організацію його діяльності в інтересах формування
знань, умінь, навичок, певних якостей особистості (Чернилевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 414-415).

ВСЕБІЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ * щоб сформувати всебічно розвинену
особистість (концептуально-моделюючий рівень), необхідно вирішити такі
завдання: розумове, фізичне, моральне, естетичне та трудове виховання.
До того ж, відокремлення цих завдань досить умовне, оскільки головне —
«це гармонія (узгодженість, стрункість у сполученні чого-небудь) та
цілісність (єдність) (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство;
Курс лекций. — М., 1995. — С.167);

* було б помилково розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих —
інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових — сторін чи
якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність,
цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки
людини (Концепція національного виховання // Освіта, -1994. — 26
жовтня);

* основні структурні компоненти всебічного розвитку особистості
-розумове виховання, політехнічне навчання, фізичне виховання, моральне
виховання, естетичне виховання. Всі вони в тісному зв’язку з трудовою
діяльністю й складають сутність формування всебічно та гармонійно
розвиненої особистості (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.53);

* оптимальний розвиток різних боків особистості, основних психічних сил
та особистісних утворень: здібностей, інтересів, вольових якостей
(Моносзон Э. М. Учитель и всестороннее развитие личности школьника. — М,
1986.-С.26);

* найбільш повний та послідовний вияв та реалізація соціальних
(«сутнісних») сил людини; включає формування таких світоглядних,
інтелектуальних та морально-естетичних якостей, які допомагають людині
найбільш повно виявити свої професійні здібності, та одночасно
передбачає оволодіння всіма видами соціальне значущої діяльності:
матеріально-перетворювальною, суспільно-політичною та духовною (Коган
Л.Н. Цель и смысл жизни человека. — М., 1984. — С. 10, 59);

* всебічний, гармонійний розвиток особистості передбачає єдність її
освіченості, вихованості та загального розвитку. Всі ці компоненти
всебічного розвитку розуміються у вузькому смислі, тобто відповідно як
сформо-ваність знань, умінь та навичок, вихованість особистісних якостей
та розвиненість психічної сфери особистості (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского.- М., 1983.-С. 128);

* гуманістичний та соціальний сенс всебічного розвитку особистості не
просто у різносторонній освіченості або рафінованій витонченості думки
та почуттів людини й навіть не у різнобічній діяльності в усіх сферах
суспільного життя, а у становленні людини суспільною істотою
(Формирование личности: Проблемы комплексного подхода в процессе
воспитания школьника. — М, 1983. — С. 11);

* у соціально-педагогічному контексті передбачає можливість забезпечити
однаково активну участь людини в усіх суспільних відносинах, залучити її
до всіх сфер (Іфактична діяльність, пізнання, моральні, політичні,
естетичні відносини), у яких виявляється життєдіяльність людей. У
психо-лого-педагогічному плані це потребує формування таких якостей, які
були б основою активності, творчої праці в будь-якій сфері людської
діяльності. Мова йде, тайим чином, про загальний розвиток особистості як
умови всебічного її розвитку (Щербо А.В., Джола Д.Н. Красота воспитывает
человека. — К., 1977. — С.30);

* розвиток усіх видів діяльності, що складають структуру особистості, —
діяльності перетворювальної, комунікативної, пізнавальної,
ціннісно-орієнтаційної, художньої (Каган М.С. Человеческая деятельность
(Опыт системного анализа). — М, 1974. — С.307);

* розвиток різних боків особистості, її фізичних та духовних сил, усіх
її творчих здібностей та обдарованості, розвиток людини, здатної до
розумової та фізичної праці, носія високих моральних якостей, естетичних
та культурних цінностей, із різнобічними матеріальними та духовними
потребами (Педагогическая энциклопедия. Т.1. — М, 1964. — С.427).

ГАРМОНІЙНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ * процес забезпечення умов оптимального
визрівання внутрішніх сутнісних сил особистості, на підставі яких
можливий наступний інтенсивний всебічний розвиток, що відповідає вимогам
суспільства (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.37);

* всебічний розвиток особистості як ідеал та мета комуністичного
виховання повинний бути гармонійним. Це означає те, що усі сторони та
властивості особистості необхідно формувати одночасно та у тісному
взаємо-зв’язку, узгодженості між собою (Харламов И.Ф. Педагогика. — М,
1990. -С.53);

* гармонійність особистості з її внутрішнього боку передбачає високу
узгодженість між свідомістю людини та її несвідомими психічними
процесами (Божович Л.Я, Психологический анализ формирования и строения
гармонической личности//Психология формирования и развития личности. —
М..1981.-С.282);

* гармонійна особистість — це людина, яка знаходиться в єдності із
світом та самою собою (Флоренская Т.А. Проблемы психологии гармонической
личности II Некоторые актуальные психолого-педагогические проблемы
воспитания и воспитывающего обучения. — М, 1976. — С. 114-116);

* розвиток фізичних і духовних сил людини, струнке і суворе сполу- чення
різних боків і функцій її свідомості, поведінки й діяльності
(Педагогический словарь. Т.1. — М., 1960. — С.227).

ГРА * різновид діяльності, безпосередній продукт якої не мас
споживацької вартості та є особистим набутком її учасників. Гра
відображає норми людського життя та діяльності (Краснопольський).

* це засіб виховання, у якому вихователь як інструмент формування
особистості виховання використовує його вільну (ігрову) діяльність в
уявлюваній і реальній ситуаціях, направляючи її на розвиток позитивних
якостей особистості. (Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и
методика воспитания. — М., 2002. — С. 206).

* сукупність способів взаємодії дитини зі світом, пізнання та відкриття
його та пошук свого місця в ньому (Шмаков С.А. Игры учащихся — феномен
культуры. — М,1994. — С.24);

* форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямованих на відтворення та
засвоєння суспільного досвіду, фіксованого в спеціально закріплених
способах здійснення предметних дій, у предметах науки та культури
(Психология: Словарь. — М., 1990. — С. 127);

* гака діяльність, у якій відтворюються соціальні відносини між людьми
поза умов безпосередньо утилітарної діяльності. Це таке відтворення
людської діяльності, при якому виділяється її соціальна, людська суть —
завдання та норми стосунків між людьми (Эльконин Д.Б. Избр. психолог.
труды. -М., 1989. -С.314);

* гра людини — породження діяльності, завдяки якій людина перетворює
дійсність та змінює світ. Суть людської гри — у здатності відображаючи
перетворювати дійсність (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.2.-М., 1989.-С.65);

* вид непродуктивної діяльності, мотив якої міститься не в її
результатах, а в самому процесі… Має велике значення у вихованні,
навчанні та розвитку дітей як засіб психологічної підготовки до
майбутніх життєвих ситуацій (Советский энциклопедический словарь. — М,
1987. — С.475);

Класифікації гри:

* 1. Фізичні та психологічні ігри та тренінги: рухливі (спортивні,
моторні); екстатичні, експромтні ігри та розваги; визвольні ігри та
розваги; лікувальні ігри (ігротерапія). 2. Інтелектуально-творчі ігри:
предметні розваги; сюжетно-інтелектуальні ігри; дидактичні ігри
(навчально-предметні, навчаючі, пізнавальні); будівельні, трудові,
технічні, конструкторські; електронні, комп’ютерні ігри, ігри-автомати;
ігрові методи навчання. 3. Соціальні ігри: творчі сюжетно-рольові
(наслідувальні, режисерські, ігри-драматизації, ігри-мрії); ділові ігри
(організаційно-діяльнісні, організаційно-комунікативні,
організаційно-розумові, рольові, імітаційні). 4. Комплексні ігри
(колективно-творчі, діяльність дозвілля) (Шмаков С.А. Игры учащихся —
феномен культуры. — М., 1994. — С. 103);

* за змістом — військові, спортивні, художні, економічні, політичні; за
складом та кількістю учасників — дитячі, дорослі, поодинокі, парні,
групові; за тим, які здібності вони виявляють та тренують, — фізичні,
інтелектуальні, змагання, творчі та ін. (Добринская Е.И., Соколов Є.В.
Свободное время и развитие личности. -Л., 1983. -С.23-28);

* ігри предметні, сюжетні, рухливі та дидактичні. У свою чергу, сюжетні
ігри розподіляються на рольові, «режисерські» та ігри-драматизації
(Педагогическая энциклопедия. — М., 1965. — С. 158-159).

ГУМАНІЗАЦІЯ ОСВІТИ * багатопланове соціально-моральне явище духовного
життя суспільства. Це визнання цінності конкретної людини (дитини),
створення умов, спрямованих на олюднення обставин шкільного життя, на
розкриття і розвиток здібностей учня, його самореалізацію. Це духовна і
моральна орієнтація практичної педагогіки на систему адекватних
моральних цінностей, ядром якої є учень як особистість. Це реалізація в
процесі освіти і виховання адекватних умінням дитини моральних
цінностей, повага особистості дитини на рівні прийняття її особистісних
цілей, запитів, інтересів. Це соціальний процес, що включає широкий
спектр моральних проблем, зв’язаних з особистістю вчителя. Це духовна і
моральна орієнтація практичної діяльності на систему адекватних
моральних цінностей, ядро яких складає цінність учня як особистості,
індивіда і суб’єкта діяльності (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М., 2001. — С. 58).

* філософська і соціально-політична доктрина, що проголошує благо людини
як вищу мету освітньої діяльності. Відповідно до неї освіта повинна
забезпечити вільний і всебічний розвиток особистості, діяльну участь
індивіда в житті суспільства. Ідея гуманізації поширюється також на
форми і методи навчання, на всю сукупність умов, у яких вона протікає
(Мижериков В.А. Психолого-педагогический словарь / Под ред. П.И.
Пидкасистого. -Ростов н/Д., 1998. — С. 105-106).

* міра гуманізації виховного процесу визначається тим, наскільки цей
процес створює передумови для самореалізації особистості, розкриття усіх
закладених у ній природних задатків, її здатності до свободи,
відповідальності та творчості (Педагогика и психология. — М, 1996. — С.
254);

* пріоритетна роль у гуманізації школи належить мовній та літературній
(словесній) освіті, естетичному вихованню, людинознавчим курсам, які
дозволяють дітям краще пізнати себе й світ, оволодіти навичками
самоорганізації та саморегуляції поведінки (Подласый И.П. Педагогика. —
М, 1996. — С. 228);

* полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності,
найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних
освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей,
гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і
природи (Державна національна програма »Освіта» («Україна XXI
століття») // Освіта. -1993. -№44-46. — С.2);

* відхід від культу сили, від зневаги до людини та реабілітація
загальнолюдських цінностей, які становлять «золотий фонд» справжнього
гуманізму: доброти, справедливості, чесності, сумлінності, милосердя,
великодушності, правдивості, людської гідності тощо…

Гуманізація має трактуватися як аспект виховання, точніше —
самовиховання, тобто формування у власному досвіді гуманізму як системи
поглядів, переконань, навичок і в кінцевому підсумку — як моделі
поведінки (Вишневський О. І. Гуманізація шкільного життя // Радянська
школа. -1990.- № 1.- С.41-48);

* це поворот школи до дитини, повага до її особистості, гідності, довіра
до неї, прийняття її особистісних цілей, потреб та інтересів. Це —
створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку
здібностей дитини, її самовизначення. Це — орієнтація школи не тільки на
підготовку дитини до майбутнього життя, але й на забезпечення
повноцінності її сьогоднішнього життя на кожному з вікових етапів
(Днепров Э.Д. Школа и общество// Новое педагогическое мышление. — М,
1989. — С.47-48);

* ключовий елемент нового педагогічного мислення, поворот школи до
дитини… Гуманізація освіти, тобто особистісна спрямованість,
реалізується шляхом послідовної індивідуалізації (врахування
особистісної специфіки учнів) і «персоналізаці’Г (врахування
індивідуальних особливостей особистості педагогів) педагогічного процесу
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — С. 32).

ГУМАНІТАРИЗАЦІЯ ОСВІТИ * система заходів, спрямованих на пріоритетний
розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти й у такий спосіб
на формування особистісної зрілості тих, кого навчають. Саме культура, а
не суспільство і колектив, визначає формування особистості, що
підтверджується успішною практикою домашнього виховання і, навпаки,
неспроможністю значної частини освітніх закладів. Ідея Г. о. змушує
звернутися до найбільш перспективних психолого-педагогічних теорій
розвитку людини (Мижериков В.А. Психолого-педагогический словарь /Под
ред. П.И. Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 107-108).

* покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру
особистості і планетарне мислення (Державна національна програма
»Освіта» («УкраїнаXXIстоліття»)//Освіта. — 1993. -№44-46. — С.2);

* єдність науки та культури, усвідомлення соціальної і культурної
значущості науки та її досягнень (наприклад, гуманітаризація передбачає
формування культури розуміння того, що людина — частка буття, вінець
творіння природи) (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М, 1992.
— С.32-33).

ДІЯЛЬНІСТЬ * це спосіб активного ставлення суб’єкта (людини) до світу,
спрямованого на його доцільну зміну і перетворення. Діяльність містить у
собі два взаємодоповнюючих процеси: активне перетворення світу суб’єктом
(опредмечування) і зміна самого суб’єкта за рахунок «усмоктування» у
себе більш широкої частини предметного світу (розпредмечування).
Діяльність завжди носить продуктивний характер, тобто її результатом є
перетворення як у зовнішньому світі, так і в самій людині, її заняттях,
мотивах, здібностях і т. і. (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии
в высшей школе. — М, 2002. — С. 416.).

* специфічна форма суспільно-історичного буття людей, цілеспрямоване
перетворення ними природної і соціальної дійсності. (Морева Н.А.
Педагогика среднего профессионального образования. — М., 2001. — С.
130).

* форма буття та спосіб існування людини, її активності, яка спрямована
на доцільну зміну та перетворення навколишнього світу (Смирнов В.И.
Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999.
-С.103).

* найважливіша форма прояву життя людини, її активного ставлення до
навколишньої дійсності (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство:
Курс лекций. — М., 1998. — С.78);

* уся різноманітність занять людини, все те, що вона робить; у процесі
діяльності рідбувається всебічний та цілісний розвиток людини,
формується її ставлення до навколишнього світу. Основні види діяльності
дітей та підлітків — гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяється
пізнавальна, суспільна, спортивна, художня, технічна, реміснича,
гедоністична (спрямована на отримання задоволення) діяльність. Особливий
вид діяльності -спілкування (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. —
С.106, 107);

* види діяльності: трудова; інтелектуально-мовленнєва, активна
пізнавальна діяльність та мовне спілкування; поведінка в суспільстві;
музично-звукова діяльність; фізкультурно-гігіенічна діяльність (Лихачев
Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.38-40);

* це така форма взаємозв’язку з середовищем, у якій людина здійснює
свідомо поставлену мету. Структура будь-якої діяльності може бути
укладена у таку схему: мета — мотив — спосіб — результат (К.К. Платонов)
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. — С.32);

* види діяльності: а) навчально-пізнавальна та політехнічно-творча
діяльність; б) суспільно-політична та патріотична діяльність; в)
фізкультурно-оздоровчі заняття, гімнастика та спорт; г)
морально-пізнавальна та морально-практична; г) художньо-естетична
діяльність; д) суспільне корисна виробнича праця (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. — С.87);

* динамічна система взаємодії суб’єкта зі світом, у процесі якої
відбувається виникнення й втілення в об’єкті психічного образу та
реалізація опосередкованих ним відносин суб’єкта у предметній дійсності
(Краткий психологический словарь. — М, 1985. — С. 84);

* взаємодія людини або групи і світу, в процесі якої людина свідомо та
цілеспрямовано змінює світ і саму себе (Платонов К.К. Краткий словарь
системы психологических понятий, — М., 1984. — С.34);

* специфічно людська форма активності, змістом якої є доцільна зміна та
перетворення світу, що оточує людину (Философский энциклопедический
словарь. — М., 1983. — С. 151);

* специфічно людська форма активного ставлення до навколишнього світу,
зміст якої складає доцільна зміна та перетворення цього світу на основі
освоєння та розвитку наявних форм культури (Юдин Є.Г. Системный подход)
и принцип деятельности. — М, 1978. — С.268);

* види діяльності та поведінки:

* перетворювальна діяльність приводить до змінювання, трансформації
об’єкту;

* пізнавальна діяльність — людина отримує знання про об’єкти, інформацію
про їх якості, об’єктивні зв’язки, відносини, закони реального світу;

* ціннісно-орієнтаційна діяльність передбачає надання об’єкту певної
цінності. У цьому випадку людина отримує інформацію про значення об’єкту
для неї самої або для інших людей;

* спілкування постає як вид діяльності, що опосередковує інші, проте
ними ж породжується (Каган М.С. Человеческая деятельность. — М., 1974. —
С. 104-111);

* активність суб’єкта, спрямована на зміну світу, на виробництво чи
народження певного об’єктивного продукту матеріальної чи духовної
культури (Рубинштейн СМ. Основы общей психологии. — М, 1946. — С. 181).

ДУХОВНІСТЬ * такий стан людини, що характеризується повною гармонією її
тіла, душі й духу. Духовність як якість особистості виявляється в
здатності людини осмислювати свою історію в єдності з історією свого
народу, розуміти своє життєве призначення, нести відповідальність за
долю близьких людей, виконувати свій моральний та громадянський
обов’язок (Безрукава В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.64);

* індивідуальна здатність до світо- та самопізнання, орієнтованість
особистості діяти «для інших», пошук нею моральних абсолютів (Педагогика
и психология. — М., 1996. — С.34);

* як якість людини виявляється в її тяжінні до правди, добра, краси, у
її прагненні до спілкування з іншими людьми, у дбайливому ставленні до
природи. Людина, яка характеризується високою духовністю, здатна
подолати свої егоїстичні, корисливі прагнення.

Істина, надія, доброта, людинолюбство, милосердя, віра у справедливість
та діяльність, поведінка у відповідності з переконаннями, що склалися,
є, безперечно, проявом високої духовності (Уледов А.К. Духовное
обновление общества. — М., 1990. — С.20);

* ступінь наявності в структурі мотивів даної особистості двох
фундаментальних потреб людини: потреби пізнання, яка не задовольняється
вже існуючими знаннями, та соціально-альтруїстичної погреби (Симонов
П.В., Ершов П.М., Вяземский Ю.П. Происхождение духовности. — М., 1989.
-С.20):

* своєрідний стан соціальної активності особистості, яка постійно
спонукає людину до пошуку форм суспільної самореалізації (Бачинин В.А.
Духовная культура личности. — М., 1986. — С.4).

ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДИНИ * осмислення нею свого високого призначення в
житті, поява відповідальності перед сьогоднішніми і майбутніми
поколіннями, розуміння складної природи всесвіту і потяг до постійного
морального вдосконалення (Безрукава В.С. Педагогика. — Екатеринбург,
1996. — С.6);

* духовний розвиток виявляється в рівнях інтелектуального розвитку,
структурі свідомості, потребах, інтересах, мотивах, моральній поведінці,
рівні соціального розвитку. Духовний розвиток підпорядковується ряду
загальних закономірностей:

1. Між віком людини та темпами духовного розвитку виявляється зворотна
пропорційна залежність: чим нижчий вік, тим вищий темп духовного
розвитку.

2. Духовний розвиток протікає нерівномірно.

3. Існують оптимальні строки для становлення та зростання окремих видів
психічної діяльності та обумовленого ними розвитку духовних якостей
(сензитивні періоди).

4. Із розвитком психіки людини її духовні якості набувають стійкості,
сталості, зберігаючи при цьому пластичність та можливість компенсації
(Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С. 121-123);

* змістовною стороною інтелектуального розвитку є розвиток
загально-духовний, що включає певний обсяг основних наукових знань
про’світ та здатність до філософської, конкретно-історичної оцінки
дійсності (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С 52);

* процес і результат незворотних кількісних та якісних змін у
ціниісно-орієнтаційній структурі індивіда; спрямованість, сталість і
дієвість цінностей як вищої диспозиційної структури особистості, процес
усвідомлення самого себе, свого минулого й теперішнього; пошук і
знаходження в ієрархізованому ціннісному просторі варіанту смислу життя
(любов до життя, унікальність духовного «Я», життєздатність);
урівноваження турботи про власне життя з трансцендентальним, ідеєю чи
ідеалом, що переступає і перевищує межі життя; підпорядкування ідеалові
оборони честі, волі, віри, героїчної форми життя, боротьби в ім’я вищої
форми буття; ідентифікація з етносом, нацією, державою (Киричук О. В.
Концепція організації навчально-виховного процесу в школі розвитку//
Рідна школа. -1994. — № 6. — С. 15-18).

ЗАГАЛЬНА ОСВІТА * у зміст загальної освіти входять три основні цикли
дисциплін: природничо-науковий та фізико-математичний, гуманітарний,
трудовий та фізичної підготовки. Всі сторони загальної освіти
взаємопов’язані та взаємообумовлені (Стефановская Т.А. Педагогика: наука
и искусство: Курс лекций. — М., 1998. — С. 174);

* дає знання основ наук про природу, суспільство, людину, формує
діалектико-матеріалістичний світогляд, розвиває пізнавальні здібності.
Загальна освіта дає розуміння основних закономірностей розвитку у
навколишньому світі, необхідні кожній людині навчальні й трудові вміння,
різноманітні практичні навички (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. —
С.26);

* сприяє дозріванню духовних сил дитини, її переконань та моральності,
закладає духовно-ціннісні основи людської особистості. Вона виробляє
здатність самостійного підходу до оцінки явищ дійсності, активну життєву
позицію, розвиває сутнісні сили індивідуальності (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.327);

* у зміст загальної освіти входить усе те, що необхідне для
функціонування особистості в суспільстві незалежно від характеру її
специфічної діяльності… Зміст загальної освіти практично не має меж,
вона продовжується й поза школою у вузі, в процесі самоосвіти (Лернер
И.Я. Базовое содержание общего образования// Сов. педагогика. — 1997:
-№.11. — С. 16);

* має своєю метою оволодіння учнями основами найважливіших наук про
природу та суспільство, розширення їхнього інтелектуального кругозору,
розвиток світогляду та морально-естетичної культури. Загальним воно
називається тому, що передбачає загальнотеоретичну підготовку учнів та
оволодіння найбільш поширеними уміннями та навичками із застосуванням
набутих знань на практиці. Загальна освіта забезпечується в процесі
вивчення мов, літератури, математики, фізики, хімії, біології, історії,
суспільствознавства, музики та образотворчого мистецтва (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., 1990. — С. 137-138);

* це суспільне організований і нормований процес постійної передачі
попередніми поколіннями наступним соціальне значущого досвіду (Леднев
В.С. Содержание образования. — М.. 1989. — С.52);

* процес засвоєння наукових знань і результат, що фіксує одержання
загальної середньої освіти (Коротяев Б.И. Педагогика как совокупность
педагогических теорий. — М, 1986. — С. 129);

* процес, що полягає в ознайомленні учнів з досягненнями культури,
накопиченими людством, з найважливішими законами, що визначають розвиток
природи і життя суспільства, з використанням цих законів у різних
галузях життя, а також із формуванням умінь користуватися цими законами
на практиці (Куписевич Ч. Основы общей дидактики. — М., 1986. — С.28);

* процес і результат оволодіння учнями основами наук, необхідними для
формування наукового світогляду та важливих якостей особистості,
підготовки до участі в суспільній та трудовій діяльності, до отримання
професійної освіти (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1983.
-С.117);

* процес і результат оволодіння учнями знаннями, уміннями та навичками,
розвитку світогляду, ідейно-політичних поглядів і моральності, а та-кож
творчих задатків і здібностей, унаслідок чого вони здобувають обличчя
(образ) та індивідуальну своєрідність (Харламов И.Ф. Педагогика. —
Минск, 1979. -С. 101);

* сукупність систематизованих знань, умінь та навичок, поглядів та
переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної
підготовки, що досягнуті за результатами навчально-виховної роботи.
Основний шлях здобуття освіти — навчання у системі навчальних закладів
(Педагогический словарь. Т.2. — М., 1960. — С. 12).

ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА * забезпечує всебічний розвиток дитини як
особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку,
професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння
визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань
про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання,
фізичне виховання (Закон України «Про освіту». Ст. З5 // Відомості
Верховної Ради України. — 1996. — № 21. — С. 264);

* сучасна загальна середня освіта, що спрямована на виховання гуманної
людини, покликана об’єднати, інтегрувати матеріал, необхідний для
майбутньої спеціальної підготовки людини, яка здатна активно діяти у
суспільстві, та одночасно людини, яка прагне духовного внутрішнього
життя, до керування своєю поведінкою (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс
лекций. -М, 1996.-С.323);

* сукупність знань, умінь та навичок, що необхідні для участі в
суспільно корисній праці незалежно від майбутньої професії або для
отримання спеціальної освіти (Педагогическая энциклопедия. Т.З. — М.,
1968. — С. 126).

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ * суттєва складова духовної культури людства,
сукупність загальних та загальнозначущих, морально-естетичних ідеалів,
яка відображає відношення людини до тих чи інших властивостей
об’єктивної, предметної або суб’єктивної, ідеальної реальності. Вони
сформувалися в процесі активної суб’єкт-об’єктної діяльності людей на
основі потреб, мотивів, інтересів, культурно-історичного та
морально-естетичного досвіду людства. Загальнолюдські цінності складають
виховний ідеал, який відбивається в звичаях, традиціях, мистецтві. Він
твориться віками й по традиції переходить від старших поколінь до
молодших, що його доповнюють й удосконалюють. (Фрейман Г.О. Формування
уявлень про загальнолюдські цінності у підлітків засобами мистецтва:
Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. пед. наук за
спеціальністю 13.00.01 — теорія та історія педагогіки. -Луганськ, 1997.
— С. 12-14.)

ЗАКОН * внутрішній суттєвий і стійкий зв’язок явищ, що зумовлює їх
упорядковані зміни. Поняття закону близьке до поняття закономірності, шо
являє собою сукупність взаємопов’язаних за змістом законів, які
забезпечують стійку тенденцію або спрямованість у змінах системи. Закон
обумовлює один з боків сутності, пізнання якої в теорії співпадає з
переходом від емпіричних фактів до формулювання законів процесів, що
вивчаються (Философский словарь / Под ред. И.Г. Громова. — М. 1987. — С.
147).

ЗАКОН ПЕДАГОГІЧНИЙ * ураховуючи значну складність та різнобічність явищ
цілісного педагогічного процесу, труднощі визначення стійких зв’язків,
залежностей, відносин між ними, ми дотримуємося думки, що у педагогіці
доцільніше використовувати термін «закономірність», а не «закон», хоча в
історії педагогіки, у вітчизняній сучасній науці це питання залишається
відкритим (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство: Курс лекций.
— М. 1998. — С.139);

* основним законом виховання як суспільного явища, на який спирається та
ч якого виходить педагогічна наука, є закон обов’язкового засвоєння
підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як
необхідної умови входження у суспільне життя, реалізації наступності між
поколіннями, життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда та
розвитку сутнісних сил кожної особистості… Наступні закони:

— закон обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання та
виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства;

— обумовленість змісту, форм та методів виховання, навчання характером
виробничих відносин та відповідною їм надбудовою;

— виникнення неминучих виховних наслідків за результатом взаємодії дітей
із світом, у життєвих ситуаціях, подіях, конфліктах, процесах;

— закон формування сутності дитячої особистості за результатами її
активного самопрояву та самоствердження у діяльності, відносинах,
спілкуванні;

— закон гармонійного розвитку сутнісних сил дитини, її інтелектуальної,
фізичної, емоційно-вольової сфер, із урахуванням вікових особливостей та
можливостей (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. —
С.74-76);

* головний, об’єктивний закон — відповідності навчання й освіти рівневі
продуктивних сил і виробничих відносин, науково-технічному, соціальному,
культурному і духовному прогресу суспільства (Гагринський В.М., Євтух
М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. -С.157);

* за Л.С.Виготським: «Через інших ми стаємо самими собою. Особистість
стає для себе тим, що вона є в собі, що вона подає для інших» (Выготский
Л.С. Проблемы развития психики // Собр. соч. В 6 т. — М, 1982. Т.З).

ЗАКОНОМІРНІСТЬ * зв’язки, залежності, відносини, що існують об’єктивно,
незалежно від свідомості та волі людини (Стефановская Т.А. Педагогика:
наука и искусство: Курс лекций. — М., 1998. — С. 158);

* об’єктивно існуючий, необхідний, суттєвий, повторюваний зв’язок між
явищами або процесами, який характеризує їх розвиток (Педагогика / Под
ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.155).

ЗАКОНОМІРНОСТІ ПЕДАГОГІЧНІ * основні закономірності педагогічного
процесу:

1. Педагогічний процес має цілеспрямований, двобічний, цілісний
характер.

2. Процес освіти, розвитку та формування особистості неможливий без її
активної діяльності.

3. Розвиток компонентів, що характеризують особистість, взаємопов’язаний
та взасмообумовлений. У реальному процесі формування особистості ці
компоненти виступають у різних комбінаціях.

4. Компоненти педагогічного процесу не рівнозначні, існують їх певна
підпорядкованість, взаємозв’язок та взаємообумовленість.

5. Педагогічний процес протікає імпульсивне, певними дозами, що являють
собою обмежені змістом та часом цикли. Педагогічний процес дискретний та
тривалий за часом функціонування (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство: Курс лекций. — М, 1998. — С. 140);

* принципи навчання та виховання належать до групи власне педагогічних
закономірностей. Вони виникають та діють у рамках навчально-виховного
процесу, визначають вихідні позиції педагогічної майстерності та
мистецтва…

Принципи організації навчально-виховного процесу:

— принцип суспільно-цінної цільової спрямованості навчально-виховного
процесу;

— здійснення комплексного підходу, організація взаємодії різних видів
дитячої діяльності;

— зв’язок усієї навчально-виховної роботи з життям;

— інтелектуально-емоційне, емоційно-вольове та діяльнісно-практичне
формування особистості в процесі навчання та виховання;

— навчання та виховання дітей у колективі, послідовне поєднання масових,
колективних, групових, індивідуальних форм роботи;

— єдність вимогливості та поваги до дітей;

— поєднання керівництва життям дітей із розвитком їхньої самодіяльності,
ініціативи та творчості в навчанні та вихованні;

— естетизація усього дитячого життя, насамперед, навчання та виховання.

Принципи керівництва пізнавальною, трудовою, суспільною, естетичною,
ігровою діяльністю дітей, їх самодіяльністю в процесі навчання та
виховання:

— провідна роль навчання та виховання школярів по відношенню до їх
інтелектуального, емоційного, морально-вольового,
діяльнісно-практичного, естетичного, фізичного розвитку;

— сполучення у стимулюванні пізнавальної, трудової та іншої діяльності
школярів, активізації їх морально-вольових сил із збудженням
безпосереднього інтересу до справи;

— постійне приведення методів та прийомів інтелектуальної, трудової,
будь-якої іншої діяльності у відповідність із цілями навчально-виховної
роботи, змістом та реальною психологічною ситуацією, принцип
оптимізації(Ю.К. Бабанський);

— сполучення та розвиток у дітей в навчально-виховному процесі усіх
типів мислення: емпіричного й абстрактного з його різновидами
(формально-логічне, діалектичне, конкретно-історичне, а також
образно-емоційне);

— урахування вікових та індивідуальних особливостей дітей у процесі
навчально-виховної роботи;

— принцип наступності та систематичності в навчанні та вихованні;

— принцип наочності;

— принцип посильності;

— принцип міцності.

… Таким чином, принципи навчально-виховного процесу є його
закономірностями, що відбивають реальні залежності та зв’язки між
педагогічними явищами (Лихачев Б.Т. Педагогика. — М, 1996. — С.97-104);

— стійкі, повторювані та суттєві зв’язки у виховному процесі, реалізація
яких дозволяє досягати ефективних результатів у розвитку та формуванні
особистості. Закономірності, спільні для виховання та навчання:

— спрямованість навчання на вирішення завдань всебічного й гармонійного
розвитку особистості;

— активно-діяльнісний характер навчання;

— єдність потребнісно-мотиваційної сфери та навчально-пізнавальної
активності тих, хто навчається;

— проява поваги та вимогливості до учнів, зміцнення їх особистої
гідності у процесі навчання;

— забезпечення радості від успіхів учнів в оволодінні знаннями;

— розкриття здібностей і творчих задатків учнів й опора на їхні
позитивні властивості та якості в процесі навчання;

— урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у процесі
навчання;

— здійснення навчання в колективі і підвищення впливу останнього на
активізацію навчального процесу;

— узгодженість та єдність педагогічних зусиль школи, сім’ї та
громадськості в організації навчання (Харламов И.Ф. Педагогика. -М.,
1990. -С.86, 179-191);

закономірності педагогічного процесу:

— педагогічний процес у цілому закономірно обумовлений потребами та
можливостями суспільства розвиненого соціалізму у формуванні всебічно та
гармонійно розвиненої особистості та соціалістичних колективів,

— у педагогічному процесі закономірно взаємопов’язані процеси навчання,
освіти, виховання та розвитку, процеси виховання та самовиховання,
процеси педагогічного керівництва та самодіяльності учнів;

— суспільно обумовлені завдання виховання закономірно залежать від
вікових та інших особливостей вихованців, рівня розвитку колективу;

— зміст конкретного виховного процесу й методи виховання закономірно
обумовлені завданнями виховання із даним контингентом учнів;

— форми організації педагогічного процесу закономірно обумовлені його
завданнями, змістом, обраними методами;

— ефективність педагогічного процесу закономірно залежить від умов, у
яких він відбувається (матеріальних, гігієнічних,
морально-психологічних, естетичних);

— урахування всіх зовнішніх та внутрішніх взаємозв’язків педагогічного
процесу закономірно забезпечує досягнення максимально можливих у даних
умовах результатів освіти, виховання та розвитку за відведений час
(Педагогики/Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.21);

— відбивають діалектичну взаємодію причинно-наслідкових відносин.
Реалізація педагогічних закономірностей залежить від соціальних умов і
людей, які забезпечують перехід наслідків, що випливають із
закономірностей, із сфери можливого до сфери дійсного. Закономірності у
педагогіці існують об’єктивно незалежно від свідомості людей як вираз
необхідних, суттєвих, внутрішніх відношень між різними тенденціями
розвитку як педагогічної теорії, так і педагогічної практики.

У педагогіці розрізняють дві групи закономірностей. До першої відносять
ті, що роз’яснюють причинно-наслідкові зв’язки та залежності загального
рівня: детермінованість цілей та завдань навчання, виховання та освіти
підростаючих поколінь рівнем розвитку продуктивних сил та потребами
соціуму у результатах цього виховання; єдність навчання, виховання та
розвитку;

єдність вітального (біологічного) та соціокультурного у вихованні і
розвитку особистості.

До другої групи закономірностей відносяться лише такі, що визначають
характер протиріч та причинно-наслідкових взаємозв’язків, притаманних
тільки педагогічному процесу, їх припустимо називати специфічними,
сутнісними, оскільки вони відображають специфічні тенденції взаємодії
учасників педагогічного процесу:

— чим більше зміст педагогічної взаємодії впливає на емоційно-чут-тєву
сферу особистості, тим результативніший педагогічний процес;

— чим більше зміст педагогічної взаємодії орієнтований на створення умов
для самовияву та самореалізації особистості вихованця, тим
результативніше педагогічний процес;

— чим більше зміст педагогічної взаємодії спрямовано на формування та
розвиток в учнів потреб у самоосвіті, самовихованні та
самовдосконаленні, тим результативніший педагогічний процес (Л.Д.
Павлова).

ЗДІБНОСТІ * індивідуально-психологічні особливості особистості, що
виступають як умови успішного виконання певних видів діяльності
(Подласый ИЛ. Педагогика. — М, 1996. — С.94);

* індивідуально-психологічні особливості особистості, що забезпечують
успіх у діяльності, у спілкуванні та легкість оволодіння ними
(Педагогика и психология. — М, 1996. — С. 106);

* психічні властивості особистості, які розвиваються в процесі навчання
та виступають, з одного боку, як результат її активної
навчально-пізнавальної діяльності, а з іншого — обумовлюють високий
ступінь умілості та успішності цієї діяльності (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. -С.151);

* складне утворення, комплекс психічних властивостей, що роблять людину
придатною до певного, що склався історично, виду суспільно-корисної
діяльності (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2-х т. Т.2.-М.,
1989.- С.135);

* індивідуально-психологічні особливості особистості, які с однією з
важливих умов успішного виконання певних видів діяльності (Ильина Т.А.
Педагогика. — М., 1984. -С.39).

ЗНАННЯ * це цілісна система відомостей, пізнання, які накопичені
людством (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С.254)

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворювати і застосовувати
основні факти науки і теоретичні узагальнення. Будь-яке знання виражене
в поняттях, категоріях, принципах, законах, закономірностях, фактах,
ідеях, символах, концепціях, гіпотезах, теоріях (Столяренко Л.Д. Самыгин
С.И. Педагогика. //100 экзаменационных ответов. Экспресс-справочник.
Ростов н/Д., 2002. — С 70).

* (у широкому змісті) перевірений практикою результат пізнання
дійсності, вірне її відображення в мисленні людини; виступає у виглгги
понять, законів, принципів, суджень (Коджаспирова Г.М, Коджаспиров А.Ю.
Педагогический словарь: Для студ. высш. и сред. пед. учеб, заведений. —
М, 2001, -176 с.).

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворювати і застосовувати
основні факти науки, теоретичні узагальнення (Столяренко Л.Д.
Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. — 448 с.).

* розуміння та збереження в пам’яті основних фактів науки та висновків,
законів, теорій та інших теоретичних узагальнень, що з них випливають
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство: Курс лекций. — М.
1998.-С. 134);

* перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою
результат процесу пізнання дійсності; адекватне його відображення у
свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій. 3.
фіксуються у формі знаків природної і штучної мов і можуть бути:
донауковими, життєвими, художніми і науковими. Розрізняють глибину і
широту 3., ступінь повноти охоплення ними предметів і явищ даної області
дійсності, їхніх особливостей, закономірностей, а також ступінь
деталізованості 3. Будучи складовою частиною світоглядів людини, 3.
значною мірою визначають її ставлення до дійсності, моральні погляди і
переконання, вольові риси особистості і служать одним із джерел
схильностей і інтересів людини, необхідною умовою розвитку її здібностей
(Мижериков В.А, Психолого-педагогический словарь /Под ред. П.И.
Пидкасистого. — Ростов н/Д., 1998. — С. 164).

* відбиття людиною об’єктивної дійсності у формі фактів, уявлень, понять
та законів науки. Вони являють собою колективний досвід людства,
результат пізнання об’єктивної дійсності (Подласый И.П. Педагогика. -М.,
1996.-С.25);

* продукт пізнання людьми предметів і явищ дійсності, законів природи і
суспільства; результат інтелектуальної (розумової, пізнавальної)
діяльності, що виявляється в засвоєнні понять, категорій, принципів,
фактів, подій, що відображають дійсність у свідомості людини (Безрукова
В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.55, 63);

* знання є основою світогляду, професійних інтересів, матеріалом ддя
психічного розвитку та формування духовних потреб (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С 23);

* (стосовно шкільного рівня) — це сума інформації для учнів, що
становить основу науки… Основи науки — це визначення предмета,
ознайомлення з метою знання цієї науки, пізнання її структури —
розділів, тем, понятійного апарату, розкриття класифікацій того, що
входить до предмета І даної науки, можливе ознайомлення з історією
основних етапів її розвитку, з досягненнями її корифеїв, з сучасним
станом і перспективами нових її галузей (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: На-вч. посібник. — К., 1995. — С.185);

* це систематизовані наукові та загальнолюдські факти, які засвоюються
на основі свідомості і підтверджуються реальною практичною діяльністю
школяра (Падалка О.С. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К.,
1995.-С. 16);

* розуміння, збереження в пам’яті й уміння відтворити основні факти
науки і теоретичні узагальнення, що з них випливають (поняття, правила,
закони, висновки тощо) (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С. 150);

* знання є любов. Учень, який зайнятий лише накопиченням наукових
відомостей, але не має остаточної мети та не любить їх, — поганий учень
(Лосев А.Ф. Дерзание духа. — М., 1988. — С.324);

* результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у
свідомості людини у вигляді понять, суджень, висновків, теорій (Платонов
К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М, 1984. -С.42)

* понятійно-фактична складова навчального матеріалу, до якої відносяться
конкретні взаємопов’язані факти, закономірності, теоретичні
узагальнення, терміни, а також знання про способи дії. Знання можна
розуміти як навчальну інформацію, що засвоєна на рівні запам’ятовування
(Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.219);

* перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне відбиття
її у мисленні людини (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983.
— С. 103);

* види знань: емпіричні знання виробляються при порівнянні предметів та
уявлень про них, що дозволяє виділити в них однакові, загальні
властивості. В їх основі полягає спостереження, і вони відбивають лише
зовнішні властивості; теоретичні знання виникають на основі аналізу ролі
та функцій деяких стосунків речей усередині розчленованої системи.
Виникає ще на основі перетворення предметів, відбиває їхні внутрішні
відносини та зв’язки (Давыдов В.В. Виды обобщения в обучении. — М, 1972.
— С.323-324);

* це узагальнений досвід людей, що відображає об’єктивний світ
(Педагогика. — М., 1966. — С.126).

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ * характеризує несхожість, своєрідність, відмінність
однієї людини, особистості від іншої (Лозова В.І., Троцко Г.В.
Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002.
— С. 8).

* неповторна своєрідність окремої людини, сукупність тільки йому
властивих особливостей. (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М., 2001. — С. 26).

* своєрідність психіки та особистості індивіда, його неповторність.
Виявляється у рисах темпераменту та характеру, в емоційній,
інтелектуальній та вольовій сферах, в інтересах, потребах та здібностях
людини (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. -М., 1999.-С.92-93).

* своєрідне сполучення індивідуальних властивостей людини, яке відрізняє
її від інших людей (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство:
Курс лекций. — М, 1995. — С.79);

* сукупність інтелектуальних, вольових, моральних, соціальних та інших
рис особистості, які помітно відрізняють дану людину від інших людей
(Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С138);

* своєрідність особистості, неповторність прояву її здібностей та
обдарованості у виборі діяльності та манері її виконання (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекции. — М, 1996. — С.102)

* неповторна, унікальна якість особистості, властива єдиній особі, хоч
може бути типовою для всіх (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка:
теорія та історія: Навя. посібник, — К., 1995. — С.20);

* характеризує несхожість, своєрідність та відмінність однієї людини від
іншої, однієї особистості від іншої; включає в себе те спільне та
одиничне, чим відрізняється одна людина від іншої, одна особистість від
іншої й те, то надає їм своєрідної краси й неповторності (Харламов И.Ф.
Педагогика — М., 1990 — С.61-62)

* неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини
(Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С.206).

ІНТЕРЕС ПІЗНАВАЛЬНИЙ * як внутрішній стимул та рушійна сила учіння,
таким чином, виявляється як цілеспрямований психічний стан дитини,
обумовлений накопиченим досвідом та знаннями, системою творчої
діяльності, яка дає позитивний результат. Він характеризується як
готовність до активної діяльності, що завдає насолоди (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М.. 1996. — С.353);

* форма суб’єктивних проявів, оскільки він висловлює вибірковий характер
і діяльності, і предметів, і явищ навколишньої дійсності (Щукина Г. И.
Роль деятельности в учебном процессе. — М., 1986. — С. 19);

* особлива вибіркова спрямованість психічних процесів людини на явища та
об’єкти реального світу (Зотов Ю.Б. Организация современного урока.-М.,
1984.-С. 16);

* активна пізнавальна спрямованість людини на той чи інший предмет чи
явище дійсності, пов’язаний із позитивно забарвленим ставленням до
пізнання об’єкта або до оволодіння тією чи іншою діяльністю
(Педагогическая энциклопедия: В 4 т. Т.2. — М., 1965. — С.255);

* прагнення до знань, що виникає з активного ставлення до предметів та
явищ дійсності у процесі діяльності (Педагогический словарь. Т 2. — М,

1960.-С.139).

КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ *це соціально обумовлений рівень розвитку
особистості в будь-якій сфері діяльності; це багатобічна власти-

вість, яка може виявлятися у найрізноманітніших сферах її
життєдіяльності: в духовному житті, у праці, у спілкуванні тощо
(Шевченко Г.П., Захарова И.А., Алфимов В.Н. Формирование математической
культуры старшеклассников: Учеб. пособие. — К., 1998. — С. 67.)

* відбиває основні компоненти моделі випускника середньої школи: 1)
спрямованість; 2) вихованість; 3) освіченість; 4) соціалізованість; 5)
культуру; 6) фізичний розвиток; 7) розвиненість психічних процесів та
якостей особистості (Гурова Р. Вопрос вопросов — кого мы хотим воспитать
//Воспитание школьников. — 1991 -.№ 2. — С.2-5);

* процес накопичення знань, досвіду та якісної реалізації їх у
діяльності та поведінці. Культурою особистості є і стан, і результат, і
продуктивний процес засвоєння й створення соціальних цінностей. Вона
передбачає розвиненість та гармонію усіх компонентів та їх цілісне
формування у діяльності (Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего
специалиста. -М., 1990.-С. 15);

* це не тільки знання культурно-історичної практики, але й гостра
потреба співвіднести ідеали минулого часу з сьогоденними вчинками,
почуттями та думками, з теперішніми ідеалами (Азаров Ю.П. Радость учить
и учиться. — М, 1989. — С.88);

* являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як
суспільної істоти (Введение в философию. В 2-х ч. Ч.2. — М. 1989
-С.526);

* є гранична спільність усіх основних шарів історичного процесу
(економічних, соціально-політичних, ідеологічних, практично-технічних,
наукових, художніх, моральних, релігійних, філософських,
національно-народних, побутових) (Лосев А.Ф. Дерзание духа. — М., 1988.
— С.218-219);

* гармонія культури знань, культури творчої дії та культури почуттів і
спілкування. Це розв’язання суперечностей між крайнощами (природа та
виробництво, праця та відпочинок, фізичне та духовне, суспільство та
особистість та ін.), тобто культура — це досягнення особистістю деякої
гармонії, що дає їй соціальну сталість та продуктивну включеність у
громадське життя та працю, а також особистісний психологічний комфорт
(Газман О.С Воспитание: цели, средства, перспективы // Новое
педагогическое мыимение. — М., 1988. — С.227-228);

* процес виховання культури особистості — система дій, спрямована на
формування індивіда як цілісної системи соціальних, психологічних та
ін-телектуальних властивостей та якостей (Комарова А.И. Эстетическая
культура личности. -К., 1988. — С.16).

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ ВИХОВАННЯ * відображає його громадське
призначення створювати культурні цінності, перш за все, голо-вну —
особистість людини (Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего
специалиста. — М., 1990. — С.25).

МЕТОД * спосіб побудови та обґрунтування знань, сукупність прийомів,
операцій емпіричного та теоретичного пізнання реальної дійсності
(Краткий словарь по социологии. — М, 1989. — С. 115);

* це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність
(Философский словарь. — М, 1987. — С. 214).

МЕТОДИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ * методи педагогічного
дослідження: загальнонаукові: загальнотеоретичні (абстракція та
конкретизація, аналіз та синтез, порівняння, протиставлення, індукція та
дедукція), соціологічні (анкетування, інтерв’ю, експертні опитування,
рейтинг), соціально-психологічні (соціометрія, тестування, тренінг),
математичні (ранжування, шкалування, індексування, кореляція);
теоретичні (аналіз літератури, архівних матеріалів, документації та
продуктів діяльності, аналіз понятійно-термінологічної системи),
аналогії, засновані на спільності фундаментальних законів діалектики для
процесів різної природи, побудова гіпотез, мисленнєвого експерименту,
прогнозування, моделювання); емпіричні (спостереження (польові,
лабораторні; формалізовані на неформалізовані, прямі та опосередковані,
суцільні та вибіркові, самоспостереження)), бесіда, педагогічний
консиліум, вивчення та узагальнення масового та індивідуального
педагогічного досвіду, педагогічний експеримент (глобальний, локальний
та мікроексперимент, природний та лабораторний), науково-педагогічна
експедиція) (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. — М, 1999. — С.63);

* традиційні методи — спостереження, вивчення досвіду, першоджерел,
аналіз шкільної документації, вивчення учнівської творчості, бесіда;

— педагогічний експеримент (констатуючий, перевірочний, формуючий);

— педагогічне тестування (тести успішності, тести елементарних умінь,
тести діагностування рівня навчання та ін.);

— методи вивчення колективних явищ (або соціологічні методи) —
анкетування, метод вивчення фу пової диференціації (соціометрич ний
метод);

— кількісні методи — статистичний метод (реєстрація, ранжування,
шкалування), моделювання (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. —
С.47-69);

* методи збирання емпіричного матеріалу — педагогічне спостереження,
збирання незалежних характеристик, вивчення документації про життя дітей
та результати їх діяльності;

— методи конкретно-соціологічних обстежень — анкетування, інтерв’ю,
експертні оцінки результатів діяльності, висловлювань та суджень дітей,
статистична обробка отриманих даних;

— психофізіологічні методи та методики;

— дослідна та експериментальна робота;

— методи теоретичного дослідження — узагальнення досвіду передової
практики; системно-структурний аналіз,

— метод моделювання реальних педагогічних процесів (створення ідеальної
з точки зору наукових даних моделі організації та умов функціонування
якоїсь частини або цілісного педагогічного процесу);

— самоспостереження та самоаналіз (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций,
— М, 1996.-С.83-86);

* педагогічне спостереження; метод дослідницької бесіди; вивчення
шкільної документації та продуктів діяльності учнів; педагогічний
експеримент (констатуючий, перетворювальний, контрольний і природний);
вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду; соціологічні
методи дослідження (анкетування, рейтинг); математичні методи
дослідження; метод теоретичного аналізу педагогічних ідей (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М., 1990. — С 31-37);

* метод спостережень (безпосереднє сприйняття явищ та процесів у їх
цільності та динаміці), метод бесіди та інтерв’ю, метод анкетування,
метод рейтингу (оцінка тих чи інших сторін діяльності компетентними
суддями (експертами), метод узагальнення незалежних характеристик
(обробка дослідником інформації про учня, що надійшла з різних джерел:
від учителя, батьків, однолітків тощо), метод педагогічного
експерименту, теоретичні методи досліджень (порівняльно-історичний
анаіпіз, сходження від абстрак-тного до конкретного та моделювання)
(Педагогика / Под ред. Ю.К .Бабанского. — М, 1988. — С.24-27);

* спостереження, методи опитування (інтерв’ю та анкетування), вивчення
продуктів діяльності учнів та документації навчально-виховних закладів,
педагогічний експеримент (дослідна постанова або перевірка того чи
іншого методу або прийому навчання та виховання у спеціально створених
умовах), моделювання (матеріальне чи у думках імітування реально
існуючої педагогічної системи шляхом створення спеціальних аналогів
(моделей), у яких відтворюються принципи організації та функціонування
цієї системи) (Баранов СЯ. и др. Педагогика. — М., 1987. — С.26-28);

* методи роботи з літературою (складання бібліографії, анотування,
реферування, конспектування, виписування даних і цитат), методи вивчення
досвіду (спостереження, бесіда, інтерв’ю, анкетування, вивчення
письмових, графічних та творчих робіт учнів, педагогічної документації),
експеримент (природний, лабораторний, творчий або пошуковий, масовий),
математичні методи (середнього арифметичного, медіани, дисперсії,
середнього квадратичного відхилення та коефіцієнту варіації) (Ильина
Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.24-28);

* методи вивчення педагогічного досвіду (вивчення та узагальнення
досвіду як невід’ємна складова частина педагогічних досліджень, вивчення
досвіду як особливий вид педагогічних досліджень), методи педагогічного
експерименту: а) за часом дії (тривалий або короткочасний), б) за
структурою педагогічних явищ, що вивчаються (простий і складний), в) за
цілями, завданнями й характером дослідження (контрольний,
перетворювальний або творчий), г) за організацією проведення (природний,
лабораторний, комплексний); методи теоретичного дослідження (теоретичний
аналіз, індуктивні та дедуктивні шляхи умовиводу), математичні методи
(Педагогика/Под ред. Г. Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М, 1984. —
С.110-114);

* спостереження; анкета; вивчення творів; соціометрична методика;
вивчення біографії та складання характеристик; тести; експеримент
(Кочетов А.И. Педагогическое исследование. — Рязань, 1975. — С.74-118).

* Методи педагогічного дослідження: — Загальнонаукові:
загальнотеоретичні: абстракція і конкретизація; аналіз і синтез;
порівняння; протиставлення; індукція і дедукція; соціологічні: —
анкетування; — інтерв’ювання; експертні опитування; рейтинг,
соціально-психологічні: соціометрія;  тестування;  тренінг. математичні:
ранжування; шкалування; кореляція.

— Теоретичні: аналіз літератури, архівних матеріалів, документації,
проду ктів діяльності людини; аналіз понятійно-термінологічної системи;
аналогії, основані на спільності фундаментальних законів діалектики для
процесів природи; побудова гіпотез; прогнозування; моделювання.

— Емпіричні: спостереження (польові і лабораторні);  формалізовані (за
певною програмою);  неформалізовані;  включені;

прямі і непрямі;  суцільні і вибіркові;  самоспостереження;  бесіда; 
педагогічний консиліум;  вивчення і узагальнення масового і
індивідуального педагогічного досвіду; педагогічний експеримент
(глобальний, локальний, мі-кроесперимент, природний і лабораторний);
науково-педагогічна експедиція. (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях М, 1999. — С. 63).

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ * шлях, спосіб пізнання і навчання — сис тема
принципів, норм і способів організації і побудови технічної і практич
ної діяльності, а також навчання про шляхи досягнення дійсного значення
й оптимального практичного ефекту (Чернилевский Д.В. Дидактические
технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 421).

* (від гр. — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження і  вчення) —
наукове знання про шляхи, способи, методи наукового знання, дослідження
(Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця 1999. — С. 18);

* сукупність вихідних філософських ідей, що лежать в основі дои дження
природних чи суспільних явищ, і яка вирішальним чином відбив ється на
теоретичній інтерпретації цих явищ (Харламов И.Ф. Педагогика М, 1990. —
С.26).

МЕТОДОЛОГІЯ ПЕДАГОГІКИ * шлях дослідження, теорія, вчення про науковий
метод пізнання (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С. 15).

— Провідні методологічні принципи досліджень проблем виховання та
навчання дітей:

— конкретно-історичне вивчення суспільних явищ в усій різноманітності їх
зв’язків, залежностей та опосередкувань;

— неможливість перенесення законів однієї науки до законів іншої, хоча б
і суміжної, близької за об’єктом та предметом дослідження;

— діалектична єдність загального та окремого у педагогічних явищах;

— єдність виховання та життя;

— взаємозв’язок та взаємозалежність педагогічної теорії та практики
(Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996. — С.80-82);

Методологічні підстави розвитку теорії виховання:

— виховання, як й усі природні та суспільні явища, має детерміністський
(від лат. визначаю) характер… матеріалістична педагогіка досліджує
об’єктивні виробничо-економічні та соціально-політичні фактори, що
впливають на виховну практику та на розробку її теоретичних основ;

— джерела розвитку людини як особистості знаходяться поза людиною, її
формування відбувається за «соціальною програмою», під впливом
суспільних чинників, у тому числі виховних;

— наука, відбиваючи об’єктивні закони суспільного розвитку, повинна
служити суспільному прогресу, утвердженню людини як найвищої цінності
суспільства (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. -С.87);

— вчення про вихідні (ключові) положення, структуру, функції та методи
науково-педагогічного дослідження (Методология и методика дидактического
исследования. — М., 1982. — С. 10);

— загальні принципові положення, що лежать в основі дослідження
будь-якої педагогічної проблеми (Кочетов А.И. Педагогическое
исследование. — Рязань, 1975. — С.6).

Підходи до педагогічних явищ, процесів

Аксіологічний (ціннісний) підхід * дозволяє вивчати явища з точки зору
виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв’язувати
завдання гуманізації суспільства (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 15).

Диференційний підхід * поділ учнів у процесі навчання і виховання на
мікрогрупи за однорідними критеріями: навчально-діяльнісними
(успішність, сумлінність), поведінковими (зразковою, незадовільною),
соціальними умовами (матеріальна забезпеченість, наявність сімейних умов
для виховання), іншими, локальнішими ознаками для проведення
дослідно-експериментальної роботи (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.91).

Діяльнісний підхід * полягає в тому, що в результаті навчання той, кого
навчають, здобуває знання, необхідні для оволодіння професійними
уміннями (практичними і дослідницькими), що задані цілями навчання
(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002.
— С. 416);

* висування діяльності як головного фактора єдності свідомості,
поведінки і ставлення до праці; коли учнем здійснюється певна система
видів діяльності (навчальна, суспільно-трудова, ігрова, естетична,
спортивна, індивідуально-спрямована, ціннісно-орієнтаційна). Саме через
діяльність учень вступає у стосунки з педагогами, а педагоги, в свою
чергу, виховують його через свою діяльність, через керівництво його
діяльністю. Виробляється в діяльнісному підході єдність свідомості і
поведінки (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія:
Навч. посібник. — К., 1995. — С.90-91);

* тільки включаючи людину, яка росте, у різноманітні види діяльності по
оволодінню суспільним досвідом та вміло стимулюючи її активність у цій
діяльності можна здійснювати виховання (Харламов И. Ф. Педагогика. -М.,
1990. — С.83).

* спрямований на те, щоб організувати діяльність суб’єкта, в якій він
був би активним, суб’єктом пізнання, праці, спілкування, свого розвитку
(Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник.- Харків, 2002. — С. 15).

Діяльнісно-особистісна концепція * стверджує, що дієвим виховання є лише
тоді, коли дитина включається в різноманітні види діяльності і
оволодіває суспільним досвідом завдяки ефективному стимулюванню
педагогом її активності в цій діяльності (Гончаренко С. Український
педагогічний словник.-К., 1997.-С.318).

Етнопедагогічннй підхід * Індивід живе в конкретному соціокультурному
середовищі, належить до певного етносу, тому виховання повинно спиратись
на національні традиції народу, його культуру, звичаї, навички при
проектуванні й організації педагогічного процесу (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002, С. 15).

Індивідуальний підхід * пристосування форм та методів педагогічного
впливу до індивідуальних особливостей школярів для того, щоб забезпечити
запроектований рівень розвитку особистості… заснований на глибокому
знанні рис особистості та умов життя (Подласый И.П. Педагогика. -М,
1996.-С. 139);

* урахування в процесі виховання особливостей кожного учня на основі
його психолого-педагогічного вивчення, прогнозування його розвитку і
здійснення певної виховної програми (Галузинский В.М. Индивидуальный
подход в воспитании учащихся. — К., 1982).

Комплексний підхід * розгляд групи явищ у сукупності (Смирнов В.И. Общая
педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. -С.66);

* вимагає органічного «зрощування» всіх видів діяльності, їх впливу в
єдиному процесі; … комплексність позначає єдність цілей, завдань,
змісту, методів та форм виховного впливу та взаємодії. Гостра
необхідність у такому підході виникла в зв’язку з тим, що процес
виховання в останні десятиріччя фактично розглядався як сума окремих
процесів, що входять до його структури… окрім того, наголошувалося на
формуванні не цілісної особистості, а окремих її якостей (Подласый И.П.
Педагогика. — М, 1996. — С.580, 575);

* урахування ідеологічних, техніко-економічних, організаційних та інших
факторів; цілісність та гармонійність виховних впливів, вияв основних
складових цілісності, розкриття та використання закономірних зв’язків та
відносин між ними, їх гармонізація (Раченко И.П. Принципы научной
организации педагогического труда. — К, 1989. — С. 139);

* забезпечує: цілісну систему виховних завдань, єдність усіх сторін
виховання, комплексне застосування різних форм та методів виховання,
всебічний аналіз отриманих результатів (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского. -М., 1983.-С.286);

* різновид системного й структурного підходів, але відрізняється від них
тим, що об’єднує (комплектує) різнорідні фактори, які мають значення для
виховання: а) єдність цілей і напрямів виховного впливу; б) врахування у
вихованні техніко-економічних, організаційних, ідеологічних і соціальних
факторів суспільного життя, які впливають на виховання; в) поліпшення
планування й координації роботи всіх ланок, що займаються вихованням; г)
охоплення виховним впливом усього населення, включаючи батьків; г)
включення виховного впливу в соціальну практику; д) постійна перевірка
виховних зусиль та їх ефективності (Смирнов Г.Л. К вопросу о комплексном
подходе к воспитанию //Сов. педагогика. -1976. — № 12. — С.4-12).

Культурологічний підхід * має в своїй основі аксіологію — вчення про
цінності. Людина розвивається шляхом освоєння нею культури як системи
цінностей, одночасно стає творцем нових елементів культури, тобто
відбувається становлення індивіду як творчої особистості (Лозова В.І.,
Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник.
-Харків, 2002. -С 15).

Особистісний підхід * послідовне ставлення педагога до вихованця як до
особистості, як до свідомого відповідального суб’єкта власного розвитку
і як до суб’єкті виховної взаємодії (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2001. — С. 128).

* послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до •
самосвідомого відповідального суб’єкта освітнього процесу. Ця ідея
розробляється вітчизняними вченими з початку 80-х рр. XX ст. у зв’язку з
трактуванням освіти як суб’єкт-суб’єктного процесу (Педагогические
технологии /Под ред. В.С. Кукушкина. — Ростов-н/Д., 2002. — С 309).

* послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до
самостійного відповідального суб’єкта власного розвитку та суб’єкта
виховної взаємодії (Российская педагогическая энциклопедия. Т.1. — М,
1993. -С. 522);

* опора на особистісні якості… Особистісний підхід зобов’язує
вихователів будувати виховний процес із урахуванням провідних
особистісних якостей — спрямованості особистості, її життєвих планів та
ціннісних орієнтацій, спиратися на вікові та індивідуальні особливості
вихованців (Подласый И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.478, 482).

* вимагає визнання особистості як продукту суспільно-історичного
розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної і моральної
свободи, права на повагу, що передбачає опору у вихованні на природний
процес саморозвитку здібностей, творчого потенціалу, самовизначення,
самореалізацію, самоутвердження, створення для цього відповідних умов
(Лозова В. І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С 15).

Особистісно-діяльнісний підхід * передбачає максимальний розвиток
індивідуальних особливостей особистості через залучення її до різних
видів діяльності; забезпечує активізацію процесів саморозвитку,
самоосвіти, самовиховання; передбачає максимальну зверненість до
внутрішнього світу особистості (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство: Курс лекций.-М., 1998. -С.155).

Системний підхід * комплексне вивчення найбільш істотних закономірностей
розвитку явища як єдиного цілого з позицій системного аналізу.
(Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. —
С 426).

«орієнтує дослідника на розкриття цілісності об’єкта, вияв його
внутрішніх зв’язків та відносин (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. — С.бб);

* цілісна система, тобто така, яка створює нову, інтегративну якість
(або сукупність якостей), яка не притаманна компонентам, що складають цю
систему (Афанасьев В.Г. О системном подходе к воспитанию /I Сов.
педагогика. — 1991. -№2.-С. 77);

* забезпечує цілісну побудову усієї системи виховної роботи, яка
передбачає активну діяльність та взаємодію всіх суб’єктів виховання,
чітке планування їх взаємодії, умілий розподіл функцій, взаємозв’язок
усіх основних компонентів виховного процесу (завдань, змісту, методів,
форм, засобів виховання та аналізу його результатів), створення
сприятливих умов для виховання… Тобто системний підхід передбачає
наявність комплексного підходу до виховання як важливого елемента
побудови цілісної системи комуністичного виховання молоді та усіх
трудящих (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1983. — С.320);

* компоненти системного підходу: предметний аспект (рішення двох
взаємопов’язаних завдань: по-перше, з’ясування, з яких компонентів
(підсистем) складається система, що вивчається, по-друге, визначення, як
ці компоненти між собою пов’язані); функціональний аспект (розкриття
внутрішнього та зовнішнього функціонування); історичний аспект
(генетичний та прогностичний вектори) (Каган М.С. Человеческая
деятельность (Опыт системного анализа). — М., 1974. — С.22-30);

* аналіз явищ і процесів у певній системі, що дає можливість
упорядкувати їх та розглядати як єдине ціле, у взаємодії й зв’язку між
собою (Королев Ф.Ф. Системный подход и возможности применения в
педагогических исследованиях// Сов. педагогика. — 1970. — № 9. — С.
103-115).

* передбачає, що відносно самостійні компоненти педагогічного процесу
розглядаються не ізольовано, а в їх взаємозв’язку, що дозволяє виявити
загальні системні властивості й якісні характеристики, які складають
систему окремих елементів (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи
виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С. 15).

Структурний підхід * розгляд явищ, що входять до тієї чи іншої системи
як ієрархію структурних компонентів вертикально-горизонтального
розташування зв’язків між ними (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. — С.90).

Суб’єктно-об’єктний підхід * розгляд виховного процесу, як і
навчального, крізь поділ його учасників на активнодіючі суб’єкти
(педагоги, активісти) і об’єкти (учні) з тим, щоб у процесі виховання
останні активізувались і, займаючись самовихованням, стали суб’єктами
впливу на себе (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та
історія: Навч. посібник. — К., 1995.-С.91).

Творчий підхід * умова, фактор успіху в спільній діяльності педагогів і
учнів, де на перший план висувається учнівська творчість як
результативний компонент їх навчання творчості з боку педагогів. Творчий
підхід розглядається як специфічна частка діяльнісного підходу
(Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. -С 91).

Функціональний підхід * функціоналізм виявляється у перебільшенні
значення одних педагогічних підсистем та недооцінці інших (Лихачев Б.Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.111-112).

Цілісний підхід * забезпечує цілісність об’єкта, тобто неможливість
зведення цілого до простої суми частин (Смирнов В.И. Общая педагогика в
тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С.бб);

* у шкільній практиці цілісність створюється за результатами тісного
взаємозв’язку та гармонійної єдності всіх видів діяльності та виховних
впливів. Основою цілісності педагогічного процесу є провідні напрямки
виховання. До них належать, насамперед, громадянське, духовно-ціннісне
та моральне виховання, які об’єднують навкруги себе всі інші конкретні
види виховної діяльності у єдиний потік взаємодії та впливу на дитячу
особистість (Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. —
С.112);

* у практиці науково-педагогічних досліджень здійснюються також такі
підходи, як: дйльнісно-особистісний; змістовний (звернений до змісту
явищ, що вивчаються), формальний (дозволяє виявляти стійкі зв’язки
елементів процесу, що розглядається), логічний (передбачає вивчення
педагогічного явища у тому стані його розвитку, якого воно досягло на
час дослідження), історичний (орієнтує на вивчення конкретно-історичного
генезису та розвитку об’єкту дослідження); якісний (спрямований на
встановлення своєрідності явища, що вивчається, його відмінностей від
інших явищ); кількісний ( передбачає аналіз та оцінку явищ та процесів
за ступенем розвитку чи інтенсивності наявних їм якостей, що виражаються
у величинах та числах), сутнісний (спрямований на вияв стійких
характеристик, внутрішніх зв’язків, механізмів та рушійних сил явища, що
вивчається) (Новиков А.М. Как работать над диссертацией (пособие в
помощь начинающему педагогу-исследователю). — М., 1994. — С.49-54);

* цілісність педагогічного процесу аж ніяк не в сумі окремих виховних та
освітніх заходів чи навіть їх систем. Основою цілісності педагогічного
процесу є життя дітей, що розвивається у різноманітних формах. Особжх
тість дитини не існує без її особистого життя. В суспільне життя дитина
входить через власне життя, з притаманним їй багатством природних сил у
вигляді задатків, здібностей, потягів (Амонашвили Ш.А. Основания
педагогики сотрудничества // Новое педагогическое мышление. — М., 1989.
-С.172):

* необхідно розглядати особистість не як сукупність окремих властивостей
та якостей, а розглядати кожну окрему властивість в аспекті особистості
в цілому (Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте:
Психолог, исслед. — М., 1966. — С.44).

МИСЛЕННЯ * психологічний процес із відкриттям (можливо — суб’єктивно,
тобто для того, хто мислить) нових знань, вирішення проблем на основі
переробки отриманої інформації (Педагогика и психология. — Л/., 1996. —
С.81);

* опосередковане та узагальнене пізнання людиною предметів, фактів, явищ
об’єктивної дійсності в їх суттєвих зв’язках та відношеннях (Падаяка
О.С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.бО);

* внутрішнє оперування інформацією (даними, новинами), її відбір та
обробка, завдяки якій приходять до опосередкованого й узагальненого
пізнання дійсності (Оконь В. Введение в общую дидактику. — А/., 1990.
-С.147);

* рух думки, що розкриває зв’язок, який веде від окремого до за гал ь:
ного та від загального до окремого. Мислення — це опосередковане,
засноване на розкритті зв’язків, відношень, та узагальнене пізнання
об’єктивної реальності (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.1. — М., 1989. — С.361);

* вища форма активного відображення об’єктивної реальності, що полягає у
цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому відображенні
суб’єктом суттєвих зв’язків і відносин дійсності, у творчому створенні
нових ідей, прогнозуванні подій і дій (відповідно до мови філософії);
функція другої сигнальної системи дійсності (за мовою фізіології вищої
нервової діяльності), понятійна (в системі мови психології») форма
психічного відображення, властива тільки людині, яка встановлює за
допомогою понять, зв’язки й відносини між феноменами, що пізнаються
(Платонов К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. — М,
1984. — С.71);

* опосередковане та узагальнене відображення дійсності засобами
аналітико-синтетичної діяльності (Лернер И.Я. Процесе обучения и его
закономерности. — М, 1950. — С.37);

* опосередковане та узагальнене пізнання людиною предметів і явищ
об’єктивної дійсності у їх суттєвих властивостях, зв’язках та відносинах
(Педагогическая энциклопедия Т.2. — М, 1965. — С.899);

* процес свідомого відображення дійсності у таких об’єктивних її
властивостях, зв’язках та відносинах, які недосяжні чуттєвому сприйняттю
(Леонтьев А.Н. Очерк развития психики. — М, 1947. — С. 71).

Види мисленняі

* за конкретними ознаками (зміст, характер завдань, ступінь новизни)
мислення поділяють на конкретно-дійове, наочно-образне, абстрактне;
практичне і теоретичне; репродуктивне і творче (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.208);

* теоретичне (абстрактне); образно-теоретичне; наочно-дійове;
наочно-образне (Педагогика и психология. — М., 1996. — С.82-83)*
емпіричне (вчить дітей бачити реальні факти, явища, фіксувати та
накопичувати їх); абстрактне (уміння виявити у відібраних явищах, фактах
їх сутність); формально-логічне (уміння бачити та встановлювати очевидні
зв’язки та залежності між різними фактами, явищами, подіями);
діалектичне (уміння розуміти суперечності реальної дійсності);
конкретно-історичне (уміння бачити суспільні явища в усіх їх зв’язках та
опосередкуваннях, виділяти суттєве, загальне); художнє (своєрідний
синтез, діалектична єдність усіх типів мислення, постійний рух у
пізнанні від загального до конкретного та від конкретного до загального)
(Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.330);

* діалектичне, логічне, абстрактне, узагальнене, категоріальне,
теоретичне, індуктивне, дедуктивне, алгоритмічне, технічне,
репродуктивне, продуктивне, системне (Падалка О.С. та ін. Педагогічні
технології: Навч. посібник. — К., 1995. — С.61);

* теоретичне мислення; наочне мислення; образне мислення;
абстрактно-теоретичне мислення; художнє мислення; практичне мислення
(Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т. Т. 1. — М., 1989. —
С.388-395);

* діалектичне мислення (уміння бачити у явищі єдність протилежностей,
боротьбу цих протилежностей, виявляти тенденції їх розвитку, бачити
зародження нових);

логічне мислення (оволодіння людиною прийомами логічної обробки знань,
тобто встановлення узагальнених зв’язків між новими знаннями й раніше
вивченим матеріалом, приведення їх у певну впорядковану систему. Воно
характеризується умінням давати визначення понять, а також оволодінням
прийомами міркування, доказу, спростування, виведенням висновків,
висуванням припущень (гіпотез, прогнозів);

абстрактне мислення (уміння людини відволікатися від несуттєвих,
другорядних ознак, виділяти загальні й суттєві та на цій основі
формувати загальні поняття);

узагальнене мислення (уміння знаходити загальні принципи або способи
дії, що поширюються на певну групу явищ);

категоріальне мислення (уміння об’єднати поняття в класи та групи на
основі деяких найбільш суттєвих ознак схожості);

теоретичне мислення (здібність до засвоєння знань високого рівня
узагальненості, розуміння наукових основ та принципів розвитку тих чи
інших галузей знання);

індуктивне мислення (рух думки від окремого до загального, від фактів до
узагальнень);

дедуктивне мислення (рух думки від загального до окремого, поодинокого);

алгоритмічне мислення (уміння точно слідувати інструкції або
розпорядженню, що вказує строгу послідовність у здійсненні певних дій,
які забезпечують отримання потрібного результату);

технічне мислення (розуміння наукових основ та загальних принципів
виробничих процесів, психологічна готовність людини до роботи з
технікою);

репродуктивне мислення (актуалізація засвоєних знань для виріціен-ня
завдань відомого типу або виконання дій у знайомих ситуаціях);

продуктивне (або творче) мислення зв’язане з самостійним вирішенням
людиною нових, раніше невідомих задач, яке здійснюється як із спиранням
на вже відомі їй знання, так і з залученням нових даних, способів та
засобів, необхідних для їх вирішення;

системне мислення (здатність людини бачити зв’язки між науками, розуміти
загальнонаукові закони, що лежать в основі їх розвитку тощо) (Ильина
Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С. 70-71);

* практичне мислення; конкретно-образне мислення; теоретичне мислення
(Общая психология/ Под ред. В.В. Богословского. — М., 1973. — С.236)

МОТИВАЦІЯ * 1) сукупність мотивів, що викликають активність ін- , дивіда
та визначають його активність, тобто система факторів, які детермінують
поведінку; 2) процес утворення, формування мотивів, характеристика
процесу, який стимулює та підтримує активність поведінки на певному
рівні (Педагогика и психология. — М, 1996. — С. 135);

* спонукання, що викликають активність організму й визначають її
спрямованість (Краткий психологический словарь. — М., 1985. — С. 190);

* 1) сукупність стійких мотивів, певних потреб людини, що конкретно
опредмечені у попередньому життєвому досвіді; 2) процес актуалізації
якого-небудь мотиву та його функціонування — внутрішнього спонукання до
діяльності певної спрямованості; внутрішній психологічний процес, який
безпосередньо викликає дану діяльність людини, здійснює її активацію та
орієнтацію (Социологический справочник. — К, 1990. — С.331);

* це не тільки стимулятор уміння, але також і результат сприйняття тими,
хто навчається, ефективності власного учіння (Стоуне Э. Психопедагогика.
Психологическая теория и практика обучения. — М, 1984. — С.65);

* система мотивів або стимулів, збуджувачів людської поведінки і
діяльності (Педагогический словарь. Т.1. — М., 1960. — С.711).

НАВИЧКИ * усталені способи діяльності учнів, автоматизовані вміння
(Лозова В.І, Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С.254).

* дія, доведена до автоматизму, що формується шляхом багаторазового
повторення (Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь:
Для студ. высш. и сред. пед. учеб, заведений. — М, 2001. -176 с.).

* складовий елемент уміння як автоматизована дія, доведена до високого
ступеня досконалості (Столяренко Л.Д. Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. —
448 с.).

* спосіб виконання дій та операцій, що стає за результатами численних
вправ автоматизованим (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах,
дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С. 171);

* уміння, доведені до автоматизму; уміння, які зміцнилися завдяки
вправам (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство М., 1998. -С.
134);

(В навчанні)* навчальні дії, що здобули у результаті багаторазового
виконання автоматизований характер. В міру оволодіння учнями знаннями і
уміннями автоматизовані елементи з’являються в їх усній і письмовій
мові, при рішенні навчальних задач і т. і. Н. — автоматизована ланка
цієї діяльності. Елементи умінь часто переходять у навички, що, у свою
чергу, сприяють удосконаленню умінь, а іноді передують їх формуванню.
Основні етапи формування рухових Н.: початок осмислення (виразне
розуміння мети, але неясне розуміння способів її досягнення); свідоме,
але недотепне виконання (виразне розуміння того, як треба виконувати
дію, але неточне, хитливе виконання її, незважаючи на інтенсивну
концентрацію довільної уваги; безліч зайвих рухів; відсутність
позитивних прийомів даного Н.); автоматизація Н. (усе більш і більш
якісне виконання дій при ослабленні довільної уваги і появі можливості
її розподілу; усунення зайвих рухів; поява позитивного переносу Н.);
високоавтоматизований Н. (точніше, ощадливе, стійке виконання дії, що
стало засобом виконання іншої, більш складної дії) (Мижериков В.А.
Психолого-педагогический словарь / Под ред. П. И. Пидкасистого. — Ростов
н/Д., 1998. — С 262-263).

* дії, сформовані в результаті повторень, що використовуються потім для
здійснення більш складної діяльності (Безрукова В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. — С. 56).

* компоненти практичної діяльності, що виявляються при виконанні
необхідних дій, доведені до вдосконалення шляхом багаторазових вправ
(Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. — С.25);

* складова уміння, автоматизована дія, доведена до високого ступеня
досконалості (Харламов И.Ф. Педагогика — М, 1990. — С.151);

* це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, що виробляються у
процесі її виконання (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2 т.
Т.2.-М., 1989.С.28);

* сформована шляхом повторення дія, що характеризується високим ступенем
засвоєння й відсутністю поелементної свідомої регуляції та контролю
(Краткий психологический словарь / Под ред. А В. Петровского, М.Г.
Ярошевского. — М., 1985. — С. 195);

* це автоматизована дія, яку учень може здійснити на основі раніше
одержаних знань та відпрацьованих умінь (Ильина Т.А. Педагогика. — М,
1984. — С.221);

* багаторазове повторення однієї й тієї ж дії в однакових абс
аналогічних умовах приводить до формування навичок. При цьому
відбувається автоматизація окремих компонентів. Однак навичку не слід
розуміти як повністю автоматизовану дію, оскільки в потрібний момент
свідомість може втручатися в дію й спрямовувати її… Уміння та навички
знаходяться у тісному взаємозв’язку. У деяких випадках уміння
утворюються на підставі вже набутих навичок (Педагогика І Под ред. Ю.К
Бабанского. — М., 1983. -С.104);

* способи діяльності, що засвоюються учнями; це операція, спосіб
виконання якої доведений до автоматизму, тобто майже не контролюється
(Лернер И.Я. Процесе обучения и его закономерности. — М, 1980. — С.33);

* це точна діяльність, що виконується безпомилково та завдяки
багаторазовому повторенню стає автоматизованою (Педагогика школы / Под
ред. Г.И. Щукиной. — М, 1977. — С.262);

* це автоматизований компонент свідомої дії. Виробляється він у
результаті багаторазового повторення однієї й тієї ж дії в одних і тих
же умовах (Педагогика. — М., 1966. — С. 128).

ОСВІТА * це процес і результат придбання систематизованих знань, умінь і
навичок, засвоєння певного культурного багажу. Рівень освіти,
освіченості завжди асоціюється з рівнем культури людини. (Селиванов В.С.
Основы общей педагогики: Теория и методика воспитания. — М, 2002. —
С.16)

* це процес і результат засвоєння індивідом досвіду, досягнення ним
значного освітнього рівня, прилучення індивіда до культурних цінностей
людства (Лозова В.1., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 7).

* цілеспрямований і організований процес інтелектуального розвитку
індивіда, засвоєння ним досвіду поколінь, результатів розвитку науки і
суспільної практики у вигляді певної системи знань, умінь, навичок
(Радугин А. А. Педагогика. — М, 2002. — С 139).

* процес і результат освоєння визначених суспільством рівнів культурної
спадщини суспільства і зв’язаний з ним рівень індивідуального розвитку.
(Педагогика. Педагогические теории, системы, технологии / Под ред. —
С.А. Смирнова. — М, 2000. — С. 9).

* процес і результат засвоєння певної системи знань в інтересах людини,
суспільства і держави, що супроводжується констатацією досягнення
громадянином установлених державою освітніх рівнів;  це спеціально
організована в суспільстві система умов і учбово-освітніх, методичних,
наукових органів і установ. Необхідних для розвитку людини.
(Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь: Для студ.
высш. и сред. пед. учеб, заведений. — М., 2001.- 176с.).

*це процес передачі накопичених поколіннями знань, культурних цінностей
(Бордовская И.В. Реан А.А. Педагогика. — СПб., 2001. — 304 с.).

* розуміється як:

1) цінність людини, що розвивається, і суспільства;

2) процес навчання і виховання людини;

3) як результат останнього;

4) як система (Бордовская И. В., Реан А.А. Педагогика. — Спб., 2000. —
С. 26).

* процес і результат засвоення знань і розвитку розумових здібностей.
Освіта звернена до інтелекту і дає людині можливість сформувати систему
знань про світ (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М, 2001. — С. 59).

* процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і нави-чок
у ході організованого навчання; рівень розумового розвитку особистос-ті
її професійної кваліфікації. (Чернилевский Д.В. Дидактические
техноло-гии в высшей школе. — М., 2002. — С 423)

* як процес, припускає тривалість в часі, різницю між вихідним і
кін-цевим станом учасників цього процесу, технологічність, що забезпечує
зміни, перетворення; як результат, свідчить про закінчення навчального
закладу і засвідчен-ні цього факту сертифікатом (Столяренко Л.Д.
Педагогика. — Ростов н/Д., 2000. — 448с.).

* як процес — засвоєння у закладах дошкільної, загальної, професійної та
додаткової освіти, а також за результатами самоосвіти системи знань,
умінь, навичок, досвіду пізнавальної та практичної діяльності, ціннісних
орієнтацій та відносин;

як результат — рівень у засвоєнні знань, вмінь, навичок, досвіду
дія-льності та відносин;

як система — сукупність наступним освітніх програм та державних освітніх
стандартів, мережа освітніх закладів, що їх реалізує, органів управління
освітою (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. -М., 1999. — С 16);

* це цілеспрямований процес і результат засвоєння людиною
систематизованих знань, навичок, умінь, розвиток розуму і почуття,
формування свтогляду і пізнавальних процесів; цілеспрямований процес
виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави;
суспільне організований і нормований процес постійної передачі
попередніми поколіннями наступним соціальне значимого досвіду, що являє
собою в антропологічному плані становлення особистості відповідно до
генетичної програми і соціалізації особистості (Педагогика. Учебное
пособие для студентов пед. вузов и пед. колледжей / Под ред. П. И.
Пидкасистого. -М. 1998. -640 с.).

*засвоення сукупності систематизованих знань, умінь, навичок та рів-ня
розвитку пізнавальних сил, здібностей та практичної підготовки, що
ви-значається ними (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство — М,
1998. -С. 134);

* 1) як результат процесу навчання, що виражається у сформованій у дітей
системи знань, умінь і навичок, ставлень до явищ природи і громадського
життя; 2) процес зміни, розвитку, удосконалеання сформованої системи
знань і відносин протягом усього життя, абсолютна форма нескінченного,
безперервного оволодіння новими ЗУН і зв’язку з умовами життя, що
змінюються, що прискорюється науково-технічним прогресом. О. не тільки
сума знань, але й основа психологічної готовності людини до
безперервності в нагромадженні знань, їхній переробці й удосконалюванні;
3) цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини,
суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення
громадянином (який навчається) установлених державою освітніх рівнів
(освітніх цензів) (Мижериков, В. А. Психолого-педагогический словарь
/Под ред. П. И. Пидкасистого. — Ростов н/Д.. 1998. — С. 282).

* духовне обличчя людини, яке складається під впливом моральних і
духовних цінностей, що є надбанням її культурного кола, а також процес
виховання, самовиховання, впливу, шліфування, тобто процес формування
обличчя людини. При цьому головним є не обсяг знань, а поєднання
останніх з особистісними якостями, вміння самостійно розпоряджатися
своїми знаннями. За означенням, прийнятим XX сесією Генеральної
конференції ЮНЕСКО, під освітою розуміється процес і результат
удосконалення здібностей і поведінки особистості, при якому вона досягає
соціальної зрілості та індивідуального зростання (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.241-242);

* результат навчання. Освіта — це обсяг систематизованих знань, умінь,
навичок, способів мислення, якими оволодів той, хто навчається (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.25);

* спеціально організована в суспільстві система необхідних для розви-
тку людини умов (Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. —
С.8);

* відносний результат процесу навчання, що виражається у системі знань,
умінь та навичок, ставлення до явищ природи та суспільного життя, що
формується у дітей, освіта — не тільки сума знань, але й основа
психологічної готовності людини до безперервності у накопиченні знань,
їх переробці та вдосконаленні (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. —
М., 1996. — С.20-21);

* це процес і результат навчання, який містить суму знань у
гуманітарному, технічному, науково-природничому циклах (загальна освіта)
і здобуття кваліфікації або професії (вища, середня професійно-технічна
освіта) (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія:
Навч. посібник.-К., 1995.-С. 145).

* процес і результат засвоєння знань, умінь та навичок, який потрібний
особистості для загальнолюдської та професійної діяльності (Падалка О.С.
та ін. Педагогічні технології: Навч. посібн. — К., 1995. — С.9);

* суспільно організований та нормований процес постійного переда-вання
попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, який
являє собою в онтогенетичному плані процес становлення особистості у
відповідності з генетичною та соціальною програмою (Леднев В.С.
Содержание образования. — М., 1991. — С. 24);

* оволодіння учнями науковими знаннями, практичними вміннями й
навичками, розвиток їх розумово-пізнавальних та творчих здібностей, а
також світогляду й морально-естетичної культури, внаслідок чого вони
набувають певного особистісного вигляду (образу) та індивідуальної
своєрідністі (Харламов И. Ф. Педагогика. — М, 1990. — С.124);

* цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових
знань, пізнавальних умінь та навичок, формування на цій основі
світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих
сил та здібностей (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988.
-С.328);

* у широкому значенні фактичне володіння людиною повним запасом
соціально корисних знань; оволодіння людиною системою наукових знань, а
не просто сумою життєвих відомостей, які також можуть мати практичну
значущість (Ильина Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С.244);

* як процес — засвоєння людиною певної системи знань, узагальнених в
науках про природу, суспільство та людське мислення, певних умінь та
навичок, так і результат засвоєння, певний рівень знань (Болдырев Н.И. и
др. Педагогика. — М., 1963. — С.25).

* сукупність систематизованих знань, умінь та навичок, поглядів та
переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил та
практичної підготовки, досягнуті за результатами навчально-виховної
роботи. Основний шлях отримання освіти — навчання у системі навчальних
закладів (Педагогический словарь. — М., 1960).

Безперервна освіта * єдина система, що включає загальноосвітню і
професійну школу, вищі спеціальні навчальні заклади, курси підвищення
кваліфікації, перепідготовки кадрів, економічну освіту, самбосвіту. У
систему освіти, поряд із власне навчальними закладами, включаються
позашкільні і культурно-просвітні установи, а також самоосвіта, засоби
масової інформації й ін. (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — М, 2002. — С. 423).

* явище освіти, всеохоплююче за повнотою, індивідуалізоване за часом,
темпами і спрямованістю, що надає кожному можливості реалізації власної
програми її одержання. Метою безперервної освіти є розвиток особистості
як у періоди її фізичного і соціально-психологічного становлення,
розквіту і стабілізації життєвих сил і здібностей, так і в періоди
старіння організму, коли на перший план висувається завдання компенсації
функцій, що втрачаються, і можливостей. Системоутворюючим фактором
безперервної освіти служить усвідомлена суспільна потреба в постійному
розвитку особистості кожної людини.

Безперервна освіта як педагогічна система — це цілісна сукупність
засобів, способів, форм придбання, поглиблення і розширення загальної
освіти, професійної компетентності, культури, виховання громадянської і
моральної зрілості особистості.

Безперервна освіта спрямована на становлення, розвиток і самореалі-зацію
особистості у всій повноті її можливостей. (Морева Н.А. Педагогика
среднего профессионального образования. — М., 2001. — С. 14-15).

Випереджальна освіта * освіта, зміст якої сформовано на основі
передбачення перспективних вимог до людини як суб’єкту різних видів
соціальної діяльності; у більш вузькому змісті — підготовка працівників
з орієнтацією на технологічний процес (Чернилевский Д.В. Дидактические
технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 423).

Система безперервної освіти * єдина освітня система, що трактує освіту
як довічний процес, забезпечує поступальний розвиток творчого потенціалу
особистості і всебічне збагачення її духовного світу (Черншіевский Д.В.
Дидактические технологии в высшей школе. — М, 2002. — С. 425).

ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ СУЧАСНОГО ЗАКЛАДУ ОСВІТИ * сукупність
духовно-матеріальних умов функціонування закладу освіти, що забезпечує
саморозвиток вільної і активної особистості, реалізацію творчого
потенціалу дитини. Освітнє середовище виступає функціональним і
просторовим об’єднанням суб’єктів освіти, між якими встановлюються тісні
різнопланові групові взаємозв’язки, і може розглядатися як модель
соціо-культурного простору, в якому відбувається становлення
особистості. (Каташов А.І. Педагогічні основи розвитку інноваційного
освітнього середо-вища сучасного ліцею: Автореф. дис. на здобуття
наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.01 — загальна
педагогіка та історія педагогіки. -Луганськ, 2001. — С. 8.)

ОСОБИСТІСТЬ * людина як учасник історично-еволюційного процесу, що
виступає носієм соціальних ролей і володіє можливістю вибору життєвого
шляху, у ході якого здійснюється перетворення природи, суспільства і
самого себе (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М., 2001. — С. 128).

* індивід як суб’єкт соціальних відносин і свідомої діяльності.
Особистість — це людина, що володіє певним творчим потенціалом. Якості
особистості формуються в спільній діяльності і спілкуванні (Чернилевский
Д.В. Дидактические технологии в высшей школе. — М., 2002. — С. 420).

* людина як суб’єкт відносин та свідомої діяльності, здатна до
самопізнання та саморозвитку; стійка система соціально-значущих рис,
відносин, настанов та мотивів, що характеризує людину як члена
суспільства (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах и дефинициях,
иллюстрациях. — М, 1999. — С. 92);

* визначається мірою присвоєння суспільного досвіду з одного боку, і
мірою віддачі суспільству, посильним внеском у скарбницю матеріальних і
духовних цінностей-з іншого (Мойсеюк Н.С. Педагогіка. Навч. посібник.
-Вінниця, 1999. — С.29);

* соціальна сутність людини (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М, 1998. — С.79);

* соціальна характеристика людини, яка вказує на ті її якості, що
формуються під впливом суспільних відносин, спілкування з іншими людьми.
Як особистість людина формується у соціальній системі шляхом
цілеспрямованого й продуманого виховання (Подласый И.П. Педагогика. —
М., 1996. — С.86-87);

* індивід, наділений розумовими задатками, які розвиваються в процесі
життя, навчання і діяльності, дають можливість сформувати певний
світогляд школяра і виробити вміння відстоювати його у різних ситуаціях
(Падалка О.С. та ін. Педагогічні технології: Навч. посібн. — К., 1995.
-С.12);

* характеризує суспільну сутність людини та означає сукупність за життя
вироблених нею у себе соціальних властивостей та якостей (Харламов И.Ф.
Педагогика. — М, 1990. — С.60);

* за життя сформована індивідуальна своєрідна сукупність
психофізіологічних систем — рис особистості, якими визначається
своєрідне для даної людини мислення та поведінка (Г. Олпорт) (За кн.:
Немов О.С. Психология. — М., 1990. — С.53-54);

* людина, у якої є свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення
до життя, світогляд, до якого вона прийшла у результаті свідомої праці
… людина, яка спроможна виділити себе з свого оточення для того, щоб
по-новому, суто вибірково зв’язатися з ним (Рубинштейн С.Л. Основы общей
психологии. В 2 т. Т.2. — М., 1989. — С.241);

* особлива системна якість, що характеризує включеність у суспільні
відносини (Социальная психология /Под ред А.В. Петровского. — М., 1987.
-С77);

* неповторна комбінація антропологічних та соціально-психологічних
характеристик людини (Баранов С.П. и др. Педагогика. — М, 1987. — С.
29);

* людський індивід, який є суб’єктом відношень та свідомої діяльності. У
особистості виявляється стійка система соціально значущих рис,
характеристик індивіда як члена суспільства (Моносзон Э.И. Учитель и
всестороннее развитие личности школьника. — М, 1986. — С.23);

* (у психології) — системна якість, набута індивідом у предметній
діяльності та спілкуванні, що характеризує його з боку включеності у
суспільні відносини (Краткий психологический словарь. — М, 1985. — С.
165);

* це соціалізований індивід, що розглядається з боку його найбільш
суттєвих соціальне значущих властивостей. Особистість є такою
цілеспрямованою, самоорганізованою часткою суспільства, найголовнішою
функцією якої є здійснення індивідуального способу суспільного буття
(Додонов В.И. О системе «личность» //Вопросы психологии. — 1985. — № 5.
— С. 37-44);

* особистість є спільне, соціально-класове в індивіді, характеристика
соціально-типових його рис (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. -М.,
1984.- С14);

* соціальна характеристика людини, тобто ті її якості, що формуються під
впливом її спілкування й встановлення стосунків з іншими людьми,
суспільством у цілому (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С37).

* суспільний досвід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу (Ананьев Б.Г.
Человек как предмет познания // Избр. психолог, труды. В 2 т. Т. 1. —
М., 1980. — С.124).

* означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із
засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством
(Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч.
посібник. -Харків, 2002. — С. 7-8).

ПАРАДИГМА * 1) Система форм одного слова, що відображає змінювання слова
за властивими йому граматичними категоріями; 2) теорія (або модель
постановки проблем), прийнята за зразок вирішення дослідницьких завдань
певним науковим співтовариством. Принцип загальноприйнятої парадигми —
методологічна основа єдності певного наукового співтовариства (школи,
напряму), що значно полегшує їх комунікацію (Гончаренко С. Український
педагогічний словник. — К., 1997. — С.28);

* (грец. — приклад, зразок) — система основних наукових досягнень
(теорій, методів), за прикладом яких організується дослідницька практика
вчених у даній галузі знань у певний історичний період (Берн Э. Игры, в
которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений. — М.,
1997.-С.49);

* вихідна теорія чи сукупність теоретичних положень, ідей або
переконань, що прийняті основною масою вчених і практиків і
використовуються для подальшого розвитку тієї ж теорії і практики
(Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.228);

* (грец.— приклад, зразок) — сукупність теоретичних та методологічних
передумов, що визначають конкретне наукове дослідження, яке втілюється в
науковій практиці на даному етапі. Парадигма є підґрунтям вибору
проблем, а також моделлю, зразком для розв’язання дослідницьких завдань.
Поняття парадигма введено американським вченим-наукознавцем Т. Куном
(«Структура наукових революцій», 1962). Згідно з поглядами Куна,
парадигма дозволяє вирішити ускладнення, виникаючих у дослідницькій
роботі, фіксувати зміни у структурі знань, що відбуваються внаслідок
наукової революції та пов’язані з асиміляцією нових емпіричних даних
(Философский словарь /Под ред. И.Т. Фролова. — М., 1987. — С. 354);

* пануюча у певний проміжок часу усталена система узгоджених між собою,
взаємопов’язаних наукових теорій, понять, принципів та концепцій (Кедров
Б.М. О научных революциях // Наука и жизнь. — 1975. — №10. -С 54).

* (педагогічна) це стала точка зору, певний стандарт у рішенні
однотипних педагогічних задач (Педагогика. Педагогические теории,
системы, технологии / Под ред. — С. А. Смирнова. — М, 2000. — С. 26).

ПЕДАГОГІКА * займається вивченням виховних можливостей засобів, що
використовуються у вихованні, визначенням шляхів створення раціональних
взаємин між учасниками виховного процесу, розробкою методів оптимальної
діяльності вихователів у різних умовах. Оскільки організаторами і
головними учасниками цього процесу виступають здебільшого професійні
педагоги (вчителі, вихователі), то можна вважати, що педагогіка — це
наука значною мірою про вчительську діяльність, про цілі, принципи,
форми і методи роботи вчителів, вихователів, інших професійних педагогів
(Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и методика воспитания. —
М., 2002. — С. 6).

* сукупність теоретичних і прикладних наук, які вивчають виховання,
освіту, навчання (Лозова В./., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і
навчання. Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 7).

* у сучасних умовах педагогіку розглядають як науку і практику навчання
і виховання людини на усіх вікових етапах її особистісного і
професійного розвитку, оскільки:

1. сучасна система освіти і виховання стосується практично всіх людей;

2. у багатьох країнах створена система безперервної освіти людини;

3. вона містить у собі усі ланки — від дошкільної установи до
професійної підготовки і курсів підвищення кваліфікації (Бордовская
Н.В., Реан А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С ІЗ).

* сукупність знань і умінь по навчанню і вихованню, ефективних способів
передачі накопиченого досвіду й оптимальної підготовки підростаючого
покоління до життя і діяльності.

По-перше, виділяють «побутове» значення педагогіки. Кожна людина
протягом життя виступає в ролі «педагога». Тобто навчає і виховує своїх
дітей, членів родини, співробітників по роботі.

По-друге, підкреслюють практичне значення педагогіки. Педагогіку
розглядають як одну зі сфер людської діяльності, зв’язану з передачею
життєвого досвіду від старшого покоління до молодшого. Тут доречно
говорити про взаємозв’язок народної (життєвої) педагогіки з педагогічною
майстерністю і мистецтвом виховання.

По-третє, педагогіка розуміється як наука і, одночасно, як галузь
людинознавства. Педагогіка пізнає й удосконалює способи впливу на
розвиток людини в нерозривному злитті природного, суспільного і
індивідуального. Тому педагогічні вчення, теорії, моделі, прогнози і
рекомендації будуються тільки на фундаменті цілісного і системного
знання про людину, що розвивається; воно «добувається» психологією,
філософією, історією, соціологією й іншими науками про людину.

По-четверте, педагогіка являє собою навчальну дисципліну, що включає
теоретичний і практичний аспекти навчання і виховання.

По-п’яте, значення педагогіки як галузі гуманітарного знання входить у
загальнокультурний контекст сучасного життя. Воно розуміється як
педагогічна культура людини. (Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика.
-Спб., 2000. — С. 11, 14.)

* наука про виховання як свідомо і цілеспрямовано організований процес.
Вона вивчає завдання, сутність, закономірності, принципи, зміст, форми,
методи, прийоми й умови ефективної побудови навчально-виховного процесу.
У систему педагогічних наук входять також і методики викладання окремих
навчальних дисциплін, що вивчають специфіку викладання навчального
предмету і розробляють найбільш ефективні шляхи вивчення всіх основних
тем навчального предмета (Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в
высшей школе. — М, 2002. — С. 424.)

* (греч. — дитина та вести) — наука про виховання людини; буквально:
ДИТИНОВЕДЕННЯ (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях,
иллюстрациях. — М., 1999. — С 10);

* Слово «педагогіка» має кілька значень. По-перше, їм позначають
педагогічну науку. По-друге, є і така думка, що педагогіка — це
мистецтво, і тим самим вона немов би прирівнюється до практики. Іноді
під педагогікою розуміють систему діяльності, що проектується в
навчальних матеріалах, методиках, рекомендаціях, установках… Останнім
часом цим словом стали позначати уявлення про ті або інші підходи до
навчання, методи й організаційні форми: педагогіка співробітництва,
музейна педагогіка, ризикопедагогіка, педагогіка ототожнення і т. і.
(Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И. Пидкасистого. — М., 1998, —
С.3)

* вивчає особливий вид діяльності. Ця діяльність — цілеспрямована, тому
що педагог не може не ставити перед собою певної мети: навчити чомусь,
виховати такі-от якості особистості (гуманність, моральність,
самостійність, здатність до творчості і т.д.). На цій підставі можна
визначити педагогіку як науку, що. вивчає особливу, соціальне і
особистісно детерміновану діяльність по прилученню людських істот до
життя суспільства (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И.
Пидкасистого. — М., 1998. — С 6).

* наука про риховання та навчання, що складають єдиний педагогічний
процес (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998.
-С.134);

* наука, що вивчає закономірності передачі старшим поколінням та
активного засвоєння молодшими поколіннями соціального досвіду,
необхідного для життя й праці (Педагогика и психология. — М., 1996. —
С.239);

* наука про виховання людини (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996.-
С.8);

* складна суспільна наука, яка синтезує в собі дані усіх природничих та
суспільних наук про дитину, про закони розвитку виховних суспільних
відносин, що впливають на соціальне становлення підростаючого
покоління… (Лихачев Б. Т. Педагогика: Курс лекций. — М, 1996, — С.
72);

* наука про виховні відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку
виховання, освіти та навчання із самовихованням, самоосвітою та
самонавчанням і спрямовані на розвиток людини (Безрукава В.С Педагогика.
-Екатеринбург, 1996. — С. 23);

* наука про виховання (Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія
та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С. 4);

* це особливий погляд на світ, педагогічне мислення — це особливе,
специфічне мислення, яке набувається поступово і якому потрібно вчитися
(Слуцкий В.И. Элементарная педагогика. — М., 1992. — С.44-45);

* наука про виховання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М, /990. — С.П);

* наука про виховання людини (Болдырев Н.И. и др. Педагогика. — М.,
1968. -С.7);

* наука про виховання дітей (Огородников И.Т, Педагогика. — М, 1965.
-С.7);

* наука про виховання підростаючих поколінь (Педагогический словарь.
Т.2.-М., 1960-С.87).

* Відмінності нової педагогіки від традиційної: Традиційна педагогіка
/Нова педагогіка

1. Навчаюча (дидактогегемоністична) /Виховуюча

2. Технократична /Гуманістична

3. Предметно-спрямована (бездітна) /Антропоцентрична

4. Адміністративно-командна, директивна / Ініціативна, новаторська,
творча

5. Авторитарна / Демократична

6. Моносуб’сктна / Полісуб’єктна

7. Безособистісна, деіндивідуалізована (технологічно орієнтована) /
Персоніфікована, особистісно  орієнтована

8. Репродуктивна / Педагогіка творчості

9. Інформаційна / Керуюча, організуюча

10. Парна / Групова та колективна

11. Монологічна / Діалогічна

12. Екстеріальна / Екстеріально-інтегральна

13. Педагогіка приреченості дітей на оволодіння інформацією / Педагогіка
та школа оптимізму та радощів

14. Педагогіка страху та покарання / Педагогіка милосердя та гуманізму

15. Педагогіка послуху, пасивності та виконання / Педагогіка активності
та самостійності

16. Педагогіка середньої всебічності  / Педагогіка індивідуальності,
особистої неповторності

17. Педагогіка дисциплінарного примусу / Педагогіка добровільності

18. Заорганізована педагогіка та школа / Деформалізована педагогіка та
школа

19. Консервативна / Педагогіка розвитку

20. Ретроспективна (що йде за практикою) / Перспективна (що йде попереду
практики, випереджаючи її) (Л.Д.Павлова)

ПЕДАГОГІКА СПІВРОБІТНИЦТВА * напрям педагогічного мислення і практичної
діяльності, спрямований на демократизацію й гуманізацію педагогічного
процесу. Педагогіка співробітництва — спільна діяльність учителя та
учнів, що грунтується на взаєморозумінні й гуманізмі, на єдності їхніх
інтересів’ і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у
процесі навчання й виховання (Гончаренко С. Український педагогічний
словник. — К.,1997. — С.25І);

* теоретики «педагогіки співробітництва» без достатніх наукових
обгрунтувань ідеалізують природу дитини як первинно досконалу, що
містить у собі всі сили добра та щастя; вони заперечують можливість
висування до дітей педагогічних вимог та застосування педагогічних
заходів впливу; вони проповідують надання дітей самим себе перед явищами
та натиском масової культури, що розкладається, припустимість лише
нескінченного діалогу із дітьми, умовляння, яке навіть може порушувати
елементарні норми поведінки. Все це очевидно суперечить науково
обґрунтованим принципам поведінки (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекции.
— М., 1996. — С.425);

* напрямок у сучасній педагогіці. Дитина розглядається в якості суб’екта
різноманітних, внутрішньо взаємопов’язаних видів діяльності (іг-рової,
навчальної, суспільно-корисної, трудової) (Примерная программа по курсу
«Педагогика». — М., 1992. — С.35).

Об’єкт педагогіки * це галузь дійсності, що досліджує дана наука. Вид
діяльності, спрямований на засвоєння особистістю соціального досвіду і
її власний розвиток, і є власний об’єкт педагогічної науки. Об’єктом
педагогічної науки є освіта. Педагогіка — це єдина спеціальна наука в
ряді інших наук, що можуть вивчати ті або інші сторони освітньої
діяльності. Це єдина наукова дисципліна, що вивчає освіту в єдності всіх
її складових, і для якої воно є її власним об’єктом вивчення
(Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П.И. Пидкасистого. — М., 1998. -С.
5, 6, 9).

Предмет педагогіки * спосіб бачення об’єкта з позицій цієї науки. Якщо
визнається наявність у педагогіки теоретичного рівня, її предмет можна
сформулювати так: це система відносин, що виникають у діяльності, що є
об’єктом педагогічної науки (Педагогика. Учеб, пособие / Под ред. П.И.
Пидкасистого. — М., 1998. — С. 5, 6).

Педагогіка — одна із соціальних наук, що досліджує процес виховання
людини, тобто її предметом є виховання, процес цілеспрямованого
формування особистості (Селиванов В.С. Основы общей педагогики: Теория и
ме-тодика воспитания. — М, 2002. — С. 5).

Предметом педагогіки як науки є педагогічний процес. Тобто процес
навчання і виховання людини як особлива функція суспільства, реалізована
в умовах тих чи інших педагогічних систем (Бордовская Н.В.. Реан А.А.
Педагогика. — Спб., 2000. — С 20.

ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ * система і послідовність педагогічне доцільних
дій в умовах системи вказівок і обмежень, які полягають в тому, що
педагогічні завдання повинні бути вирішені у певний термін і з
дотриманням принципів педагогіки. (Морева Н.А. Педагогика среднего
профессионального образования. — М, 2001. — С. 130).

ПЕДАГОГІЧНЕ ЗАВДАННЯ * це ступінь у загальному русі до мети, це часткове
досягнення результату діяльності, без якого не досягається загальний
бажаний результат. Завдання з’являється, коли ціль розбивають на
складові елементи (Педагогика. Учеб. пособие / Под ред. П. И.
Пидкасисто-го. — М., 1998. — С. 70).

* це результат усвідомлення педагогом мети навчання або виховання, а
також умов і способів її реалізації на практиці (Бордовская Н.В.. Реан
А.А. Педагогика. — Спб., 2000. — С 15).

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ * набір процедур, які поновлюють професійну
діяльність учителя й гарантують кінцевий запланований результат
(Відкритий урок. -2003. — №3-4. — К.: „Плеяди». — С 15).

* це послідовний і безупинний рух взаємозалежних компонентів, етапів,
станів педагогічного процесу і дій його учасників (Столяренко Л.Д.,
Самыгин С. И. 100 экзаменационных ответов по педагогике. — Ростов-н/Д.,
2002. — С. 101).

* система найбільш раціональних способів досягнення поставленої
педагогічної мети, наукова організація навчально-виховного процесу, що
визначає найбільш раціональні й ефективні способи досягнення кінцевих
освітньо-культурних цілей. Педагогічна технологія повинна задовольняти
таким вимогам: системність, концептуальність і науковість,
структурованість, керованість, відтворюваність, запланована
ефективність, алгоритміч-ність, оптимальність витрат, можливість
тиражування та перенесення в нові умови. (Кіяшко О.О. Інноваційні
педагогічні технології підготовки молодших спеціалістів у вищих
навчальних закладах /-// рівнів акредитації: Автореф. дне. на здобуття
наукового ступеня канд. пед. наук за спеціальністю 13.00.04 — теорія і
методика професійної освіти. — Луганськ, 2001. — С. 7-8.)

* це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх
етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання.
Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде
до зміни технології (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця,
1999. — С.318);

* система засобів навчання та способів їх застосування. По суті — це
застосування теорії навчання у діяльності викладача та учнів, ланка, що
пов’язує теорію та практику навчання. В найпоширенішому розумінні — це
сукупність технічних, програмних, навчальних та методичних засобів, що
використовуються при навчанні. (Краснопольський В.Є.);

* організація педагогічного процесу у відповідності до конкретної
педагогічної парадигми (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство.
-М., 1998.-С.348);

* сукупність психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний
набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання,
виховних засобів; вона є організаційно-методичним інструментарієм
педагогічного процесу (Б.Т. Лихачов);

*  це змістовна техніка реалізації навчального процесу (В.П. Беспалько);

*  це опис процесу досягнення планованих результатів навчання (И.П.
Волков);

*  це продумана у всіх деталях модель спільної педагогічної діяльності
по проектуванню, організації і проведенню навчального процесу з
безумовним забезпеченням комфортних умов для учнів і вчителя (В.М.
Ченцов);

*  це системний метод створення, застосування і визначення всього
процесу викладання і засвоєння знань з урахуванням технічних і людських
ресурсів і їхньої взаємодії, що ставить своєю задачею оптимізацію форм
освіти (ЮНЕСКО);

*  означає системну сукупність, порядок функціонування всіх
особистіс-яих, інструментальних і методологічних засобів,
використовуваних для досягнення педагогічних цілей (М.В. Кларин)
(Селевко Г.К. Современные образователъные технологии. Учеб. пособие. —
М., 1998. — С. 13-14).

* У нашому розумінні педагогічна технологія є змістовним узагальненням,
що вбирає в себе змісти усіх визначень різних авторів (джерел).

Поняття «педагогічна технологія» може бути представлено трьома
аспектами.

1) науковим: педагогічні технології- частина педагогічної науки, що
вивчає і розробляє цілі, зміст та методи навчання і що проектує
педагогічні процеси;

2) процесуально-описовим: опис (алгоритм) процесу, сукупність цілей,
змісту, методів і засобів для досягнення планованих результатів
навчання;

3) процесуально-діючим: здійснення технологічного (педагогічного)
процесу, функціонування всіх особистісних, інструментальних і
методологічних педагогічних засобів. Таким чином, педагогічна технологія
функціонує і як наука, що досліджує найбільш раціональні шляхи навчання,
і якості системи способів, принципів і регулятивів, застосовувані в
навчанні, і як реальний процес навчання (Селевко Г.К. Современные
образовательные технологии. Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 13).

* науково обґрунтована система операцій та послідовність її втілення на
практиці, що забезпечує ефективний педагогічний вплив (Щуркова Н.Е.
Педагогическая технология как учебная дисциплина // Педагогика. — 1993.
№2. -С.66);

* послідовний і безперервний рух взаємопов’язаних між собою компонентів,
етапів, станів педагогічного процесу і дій його учасників (Безрукава
В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.96);

* сукупність психолого-педагогічних настанов, що визначають спеціальний
добір та компоновку форм, методів, способів, прийомів, виховних засобів
(схем, креслень, діаграм, карт). Технологічними утвореннями
забезпечується можливість досягнення ефективного результату в засвоєнні
учнями знань, умінь та навичок, розвитку їхніх особистісних властивостей
та моральних якостей у одній або декількох суміжних галузях
навчально-виховної роботи… Предметом педагогічної технології є
конкретні практичні взаємодії вчителів та учнів у будь-якій галузі
діяльності, організовані на основі чіткого структурування,
систематизації, програмування, алгоритмізації, стандартизації способів
та прийомів навчання або виховання, із використанням комп’ютеризації та
технічних засобів (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М.. 1996. —
С.104. 105);

* проект певної педагогічної системи, яка реалізується на практиці;
конкретні способи, прийоми здійснення педагогічних ідей (Примерная
программа по курсу «Педагогика». — М, 1992. — С.35);

* систематичне й послідовне втілення на практиці заздалегідь
спроектованого навчально-виховного процесу. Це — проект певної
педагогічної системи, що реалізується на практиці (Беспалько В.П.
Слагаемые педагогической технологии. — М, 1959. — С.5-6);

* технологія навчального процесу являє собою ланцюг процедур по
відтворенню навчальних ситуацій, що розглядаються в свою чергу як моделі
життєвих ситуацій, у яких учням доведеться діяти самостійно; соціальна
технологія — реально діючий процес, що склався у певну послідовність
процедур із використанням спеціальних технічних, організаційних,
інформаційних засобів, спрямованих на отримання повторюваного результату
(Нечаев В.Я. Социология образования. — М, 1992. — С. 126, 124);

* технологія як ансамбль чітко зафіксованих алгоритмів дій —
психолого-педагогічні прийоми, їх сполучення, методи аналізу та
діагностики, педагогічна техніка та інші елементи педагогічної
майстерності (Азаров Ю.П. Искусство воспитывать. — М., 1985. — С. 14);

* комплексний, інтегративний процес, який включає людей, ідеї, засо-би і
способи організації діяльності для аналізу проблем і планування,
забезпечення, оцінювання й управління розв’язуванням проблем, які
охоп-люють усі аспекти засвоєння знань (Визначення Асоціації
педагогічних комунікацій і технологій США, 1979) (Постметодика. — 1996.
-№ 4 (14). — С.30).

ПЕДАГОГІЧНІ ВЗАЄМОДІЇ * це навмисні контакти педагога з ди-тиною
(тривалі або тимчасові), метою яких є зміни в поведінці, діяльності і
відносинах дитини (Педагогика. Педагогические теории, системы,
технологии / Под ред. С.А. Смирнова. — М., 2000. — С 9).

ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС * спеціально організована, така, що розвивається у
часі та у межах певної виховної системи, взаємодія вихователів та
вихованців, спрямована на досягнення певної мети та призначена для
перетворення особистісних властивостей та якостей вихованців (Смирнов
В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999,
С. 17);

* це динамічна взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на
досягнення поставленої виховної мети (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч.
посібник. — Вінниця, 1999. — С.73);

* сукупність послідовних дій учителя та учня (вихователя та вихованця) з
метою освіти, розвитку та формування особистості останнього
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М, /995. — С.41);

* взаємодія вихователів і вихованців, що розвивається й спрямована’на
досягнення поставленої мети та приводить до заздалегідь позначеної зміни
стану, перетворення властивостей та якостей вихованців;

це процес, у якому соціальний досвід переплавляється у якості
особистості (Подласый И.П. Педагогика. — М, 1996. — С. 180);

* цілеспрямована, змістовно насичена та організаційно оформлена
взаємодія педагогічної діяльності дорослих та самозміни дитини, яка
відбувається у результаті активної життєдіяльності за провідною та
спрямовуючою роллю вихователя (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. —
М., 1996. — С.87);

* процес, що реалізує цілі освіти та виховання в умовах педагогічних
систем (типу школи, ПТУ, технікуму, вузу, позашкільних закладів та ін.),
де організовано взаємодіють вихователі й ті, хто виховуються (суб’єкти й
об’єкти виховання) (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988. —
С.28);

* цілісний процес здійснення виховання в його широкому смислі шляхом
забезпечення єдності навчання та виховання (в його вузькому смислі)…
педагогічний навчально-виховний процес в середній школі є органічною
єдністю процесів навчання, виховання та розвитку. Сутність його полягає
у передачі соціального досвіду старшими та засвоєнні його підростаючими
поколіннями шляхом їх взаємодії, спрямованої на задоволення потреб
сучасного суспільства у всебічно, гармонійно розвиненій особистості
(Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского. — М. 1983. — С.73, 77);

* органічне сполучення двох процесів. Перший іде від простіших фактів
засвоєння тих чи інших конкретних знань, набуття окремих навичок та
стереотипів поведінки до формування особистості в усьому її багатстві та
цільності. Другий процес — одночасний та зустрічний за своєю
спрямованістю — йде від ще не розвиненої особистості дитини з усіма її
потенціями, задатками, активністю до перетворення цих задатків у широку
палітру вмінь та здібностей, ідейно-моральних рис та характеру, що
затверджує себе (Левшин Л.А. Логика педагогического процесса, — М.,
1980. — С.53-54).

ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК СИСТЕМА * у систему педагогічних наук входять такі
наукові дисципліни:

загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, що вивчає загальні
закономірності виховання людини, розробляє загальні основи
навчально-виховного процесу у виховних закладах усіх типів;

теорія навчання (дидактика) — наукова дисципліна, що вивчає процес
навчання (єдність викладання та учіння);

теорія виховання — наукова дисципліна, що вивчає цілеспрямований процес
формування особистості та колективу;

історія педагогіки — досліджує історичний досвід навчання та виховання
на різних етапах розвитку людської цивілізації;

методики викладання навчальних дисциплін — досліджують ефективність
організації навчального процесу з конкретних предметів за допомогою тих
чи інших методів навчання та навчають майбутніх вчителів їх використанню
у практичній роботі;

дошкільна педагогіка — досліджує закономірності виховної та навчальної
роботи з дітьми дошкільного віку, розробляє програми здійснення цієї
роботи насамперед в умовах дитячих дошкільних закладів, забезпечує
наступність у роботі дитячого садка і школи, підготовку дітей до
навчання в школі;

педагогіка школи — досліджує вплив педагогічного процесу на формування
та розвиток особистості учня в умовах загальноосвітньої школи;

педагогіка профтехосвіти — досліджує вплив організованого педагогічного
процесу на формування спеціалістів робітничої кваліфікації для
тромисловості та сільськогосподарського виробництва;

педагогіка вищої школи — досліджує закономірності навчально-виховного
процесу в умовах вищого навчального закладу, вплив організованого
педагогічного процесу на результати підготовки спеціалістів з вищою
освітою; ‘

педагогіка безперервної освіти — досліджує закономірності та принципи
організації навчання, освіти людини протягом усього її життя;

соціальна педагогіка — досліджує особливості розвитку, формування а
поведінки людини, що росте в умовах неформального спілкування, охолює
виховну діяльність позашкільних установ;

спеціальні педагогіки — сурдо-, тифло-, олігофренопедагогіка, які
досліджують організацію педагогічного процесу та його вплив на сліпих,
глухих , розумово відсталих дітей;

виправно-трудова педагогіка — вивчає організовану діяльність по
виправленню осіб, які вчинили карні злочини й засуджені до різних видів
покарання; досліджує особливості впливу режиму поведінки, спілкування,
навчання, виховання на результати перевиховання ув’язнених; іноді
використовується термін «пенітенціарна педагогіка»;

сімейна педагогіка — досліджує особливості впливу сім’ї на розвиток та
формування особистості в мікросоціумі;

етнопедагогіка — досліджує особливості виховання, розвитку, формування
особистості в соціокультурному середовищі народу, нації;

етнодидактика — народна педагогіка. Саме з джерел народного виховання
йдуть такі ідеї дидактики, як природовідповідність («Гни дерево, поки
молоде, вчи дитя, поки мале») і культуровідповідність педагогічного
процесу, вплив емоцій, почуттів на якість навчання («Ніщо не дійде до
голови, як не побуває в серці»), потреба активності, самостійності,
працелюбності дитини («Людина створена для праці, як бджола для льоту»),
врахування вікових та індивідуальних особливостей («Не все одразу
дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало»), визначна роль
рідної мови, цілеспрямоване виховання розумної, мислячої особистості
(«Не збирай синові худоби, а збери йому розум»), принцип гуманного
навчання («Учи не страшкою, а ласкою») тощо (Савченко О. Я. Дидактика
початкової школи //Абрис. -1997. — С 25)

порівняльна педагогіка — досліджує теоретичний та практичний досвід
виховання та навчання підростаючих поколінь у різних регіонах однієї
країни, одного народу, у різних регіонах світу з метою виявлення і
формулювання законів та закономірностей виховання та навчання,
специфічних саме для цієї нації чи народу; вивчає та аналізує
педагогічні системи, ідеї і теорії зарубіжних країн порівняно з
вітчизняною педагогікою;

акмеологія — досліджує професіоналізм як феномен у будь-якому виді
людської діяльності, а також шляхи та засоби його формування;

педагогіка релігійного виховання — досліджує ефективність засобів та
методів впливу на віруючих взагалі і на учнів спеціальних навчальних
закладів, що підпорядковані церковним організаціям;

театральна педагогіка — досліджує особливості педагогічного процесу,
спрямованого на формування творчого самовиразу актора, на стимулювання
його творчого потенціалу;

педагогіка творчості (В.С.Шубинський) — особлива галузь педагогіяної
науки, яка займається виявом закономірностей формування творчої
особистості, до педагогіки творчості можна віднести й педагогічне
мистецтво, педагогічну творчість;

виробнича педагогіка — досліджує проблеми адаптації людини в умо; вах
професійної, виробничої діяльності, закономірності, зміст, форми,
методи, засоби безперервної професійної освіти, переорієнтацію на нові
професії, підвищення виробничої кваліфікації;

військова педагогіка — досліджує проблеми навчання та виховання молоді у
військових навчальних закладах, виховання воїнів;

методика — тісно пов’язана з дидактикою. Вона конкретизує на навчальному
матеріалі основні категорії дидактики: цілі, зміст, методи, засоби та
організаційні форми навчання. На рівні предметного змісту вона
відповідає на питання: як найкраще навчати, розвивати та виховувати
школярів у процесі засвоєння певного навчального матеріалу. Дидактика
виконує щодо методики теоретико-методологічну функцію (Савченко О. Я.
Дидактика початкової школи// Абрис. — 1997. — С, 22).

Нові науки, що розвиваються:

гуманістична педагогіка — напрямок у сучасній теорії і пракгиці
виховання, що виник наприкінці 50-х — початку 60-х років. У центрі уваги
гуманістичної педагогіки — унікальна цілісна особистість, що прагне до
максимальної реалізації своїх можливостей, відкрита для сприйняття
нового досвіду, здатна на усвідомлений вибір у різноманітних життєвих
ситуаціях (Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального
образования. — М., 2001 .-С. 58);

андрагогіка — педагогіка дорослих, одна з педагогічних наук, яка
займається дослідженням проблем освіти, самоосвіти й виховання дорослих;

соціально-педагогічна віктімологія — (жертва), розвивається на стику
психології, педагогіки, соціології, права, галузь знань, у якій: І) на
міждисциплінарному рівні вивчається розвиток дітей з фізичними,
психічними, соціальними дефектами та відхиленнями, а також тих, чий
статус (соціально-економічний, правовий, соціально-психологічний)
визначає в умовах конкретного суспільства нерівність або дефіцит
можливостей для життєвого старту; 2) реалізуються загальні та спеціальні
цілі, зміст, форми, методи роботи з профілактики, компенсації тих
обставин, унаслідок яких людина стає жертвою соціалізації (Мудрик А.В.
Социализация и «смутное время». -М., 1991);

інтегративна педагогіка -досліджує особливості впливу педагогічної
взаємодії, що організується з дітьми нормального фізичного розвитку та
дітьми, які мають відхилення у фізичному розвитку;

комунікативна педагогіка — розглядає виховання як нелінійний процес, у
якому головне місце займають міжособистісні стосунки і в якому
досягається кінцевий консенсус учасників. Навчання, згідно із
комунікативною педагогікою, засноване на ідеї створення комунікативного
поля. При цьому комунікативна педагогіка прагне до симетрії вихователя і
вихованця, не визнає відносин підкореності та залежності (Костомаров В.
//Педагогика.-1993.-№5. -С.12);

ергономіка педагогічна — розділ педагогіки, яка вивчає проблеми
оптимізації матеріальних умов шкільної праці; робочих місць учня й
учителя, оптимізацію дидактичних засобів, проблеми техніки безпеки й
гігієни праці, умови відпочинку, а також естетику школи і її оточення
(Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.118);

аутодидактика (автодидактика) — розділ педагогіки, що вивчає процес
навчання людини за матеріалами свого власного життя: включає питання
самоосвіти та орієнтована на індивідуалізацію процесу пізнання через
осмислення свого життя (Куринский В.А. Автодидактика. — М, 1994);

педагогічна валеологія — це процес включення суб’єкта в поле
валеологічних знань, що передбачає й забезпечує умови для самоосвіти,
саморозвитку й самоактуалізації індивіда.

Педагогічна валеологія як навчальна система — це система, що формує
здоровий спосіб життя індивіда, й потреба, що впливає на нього в
подальшому житті. (Горащук В.П. Організація навчально-виховного процесу
з валеології в загальноосвітній середній школі. -Луганськ, 2002. — С.
39)

педагогічна кваліметрія — наукова галузь, що займається питаннями
здійснення контролю за ходом процесу освіти особистості, діагностики та
корекції його результатів (кваліметрія — кількісна оцінка якості
продукції. Основним завданням кваліметрії є відшукування методів,
прийомів, способів виявлення. Встановлення та доведення цілей до усіх
колективних та індивідуальних учасників соціально-економічних процесів
через вимірювання результатів їхньої сукупної та індивідуальної
діяльності, що характеризують рівень досягнення цілей (Шаргородська С.Б.
Основи педагогічної кваліметрії. -Луганськ, 2002. — С.16).

ПОЛІТЕХНІЧНА ОСВІТА * знайомить з основними принципами сучасного
виробництва, виробляє навички поводження з найпростішими знаряддями
праці, які використовуються у побуті й повсякденному житті (Подласый
И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.27);

* підготовка людини в галузі перетворювальної техніко-технологічної
діяльності як частина освіти, що являє собою сферу перехрещення
загальної та професійної освіти… Навчальним об’єктом політехнічної
освіти є техніка та технологія. Предметом вивчення — загальноосвітні
основи техніки та технології. Освітнім предметом — формування
особистості (допрофе-сійного плану) у галузі перетворювальної
техніко-технологічної діяльності людини (Леднев В.С. Содержание
образования. — М., 1989. -С. 241, 138);

* процес розкриття вчителем і засвоєння учнями в навчальній та трудовій
діяльності загальних науково-технічних, організаційно-економічних основ
виробництва й оволодіння на цій базі знаряддями праці (Атутав П.Р.
Политехническое образование школьников в современных условиях. — М,
1986. — С.5);

* ознайомлення підростаючих поколінь із загальними науково-технічними
основами виробництва, з універсальними, незмінно повторюваними в усіх
технічних пристроях, технологічними процесами і озброєння узагальненими
трудовими вміннями, що лежать в основі багатьох видів професійної
діяльності (Скаткин М.Н. Проблемы современной дидактики. -М.,
1984.-С.8);

* знайомство учнів із сукупністю наукових законів, що лежать в основі
матеріального виробництва, вироблення у школярів здібності застосовувати
отримані знання та вміння в різних його галузях, забезпечення швидкого
та ґрунтовного оволодіння виробничими спеціальностями (Сорокин Н.А.
Дидактика. — М., 1974. — С.37);

* ознайомлення учнів з провідними галузями, науковими принципами і
прогресивними тенденціями розвитку сучасного виробництва, розуміння
зв’язку науки з практикою комуністичного будівництва й озброєння
школярів навичками застосування інструментів, машин та механізмів, що
скла- дають основу сучасного індустріального виробництва (Педагогика /
Под ред. Г.И. Щукиной. — М, 1966. — С. 185-186).

ПОТРЕБИ * психологічне переживання людиною нестатку в тому, чого їй не
вистачає. Переживання цієї нестачі викликає у неї відповідне внутрішнє
прагнення й спонукає до дії (Харламов И.Ф. Педагогика. — М, 1990.-С.90);

* нестаток, який прийняв специфічну форму у відповідності до культурного
рівня та особистості індивіда (Котлер Ф. Основы маркетинга. — М,
1990.-С.78);

* основний вид ставлення людини до оточуючої дійсності, тому що від його
задоволення або незадоволення залежить саме існування та місце людини у
суспільстві (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1988. -С.95);

* психічне явище відображення об’єктивної вимоги організму чогось
(біологічні потреби властиві й людині, й тваринам) або особистості
(соціальні або духовні властиві тільки людині). … перебуваючи
внутрішньою причиною активності особистості, потреби частіше та
виразніше за інші психічні явища бувають мотивами дій та діяльності й
частіше переживаються як емоції та почуття. Виховання соціальних потреб
— важлива мета формування особистості, їх урахування — важлива умова
ефективного керівництва нею та перевиховання (Платонов К. К. Краткий
словарь системы психологических понятий. — М., 1984. — С.98);

* вихідні побудження до діяльності — означають нестачу, яку відчуває
людина, в чомусь, що знаходиться поза нею. Вони виражають її залежність
, від світу та спрямованість на нього (Леонтьев А.Н. Деятельность.
Сознание. Личность. — М, /977. — С. 87-88);

* усвідомлена людиною необхідність у певних умовах життя та розвитку
(Общая психология / Под ред. В.В.Богословского и др. — М, 1973. -С.58);

* об’єктивна вимога організму певних умов, що забезпечують його життя й
розвиток (Педагогическая энциклопедия. Т.З. — М., 1966. — С.467).

ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ * це підготовка особистості школяра до свідомого
вибору професії (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основі виховання і
навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. — С.80).

* процес ознайомлення учнів з різноманітними професіями та надання їм
допомоги у виборі своєї майбутньої професії та фаху у відповідності з
наявними нахилами та здібностями (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990.
-С.405);

* цілісна система, що складається зі взаємопов’язаних компонентів,
об’єднаних спільністю мети та єдністю управління: професійна просвіта;
розвиток інтересів, нахилів школярів у різних видах діяльності —
ігрової, пізнавальної, трудової (професійна активізація); професійна
психодіагностика; професійна консультація; професійний відбір;
професійна адаптація та професійне виховання (Захаров Н.Н., Симоненко
В.Д. Профессиональная ориентация школьников. — М., 1989. — С.б);

* у широкому смислі — це науково обґрунтована система
соціально-економічних, психолого-педагогічних, виробничо-технічних та
методичних заходів, спрямованих на надання реальної допомоги учням і
молоді у професійному самовизначенні відповідно до особистих нахилів,
здібностей, покликання та з урахуванням суспільних потреб.

В умовах школи — спрямована перш за все на ознайомлення учнів з
різноманітними професіями (професійна просвіта); пробудження, розвиток
та закріплення інтересу до масових робітничих професій, формування
суспільно цінних мотивів обрання однієї з них (професійне виховання);
вивчення особистості школяра з метою надання йому допомоги у свідомому
виборі професії (професійна консультація); професійний вибір; професійна
адаптація (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М., 1988. -С.
187-188);

* одні автори розглядають професійну орієнтацію як реально існуючу
спрямованість професійних інтересів людей. Вони визначають професійну
орієнтацію як стан, який у даний момент характеризує ставлення
суспільства й окремих людей до тих чи інших видів суспільне корисної
діяльності. Систему науково обгрунтованих заходів різного характеру, що
планомірно здійснюється з метою формування професійної орієнтації, вони
називають роботою з профорієнтації. Інші дослідники розглядають
професійну орієнтацію як цілеспрямований вплив суспільних інститутів на
молодь, як державну систему заходів, що допомагають людині, яка вступає
до життя, науково обґрунтовано обирати собі професію (під правильним
вибором професії розуміється визначення юнаками та дівчатами сфери й
виду трудової діяльності) (Орлов А.Н. Общеобразовательная культура. —
М., 1986. — С.83);

* комплекс психолого-педагогічних і методичних заходів, спрямованих на
оптимізацію процесу працевлаштування молоді у відповідності з бажаннями,
нахилами й сформованими здібностями та з урахуванням потреб у фахівцях
народного господарства і суспільства в цілому (Краткий психологический
словарь. — М., 1986. — С.263);

* професійна орієнтація включає: професійну інформацію (озброєння ,
молодих людей знаннями про різні професії, про вимоги, які ці професії
висувають до людини, та про те, де цією професією можна оволодіти);
професійну консультацію (надання школяреві допомоги у виявленні
індивідуальних нахилів, психофізіологічних можливостей, співвіднесенні
їх із вимогами тієї професії, до якої у нього є інтерес та нахили тощо);
професійний відбір (Ильина Т.А. Педагогика. — М, 1984. — С. 143-144);

* (у школі) перш за все морально-психологічна підготовка учнів до праці,
формування в них трудової спрямованості, готовності обирати майбутню
професію на основі єдності вимог суспільства й особистих інтересів та
здібностей (Ярошенко В. В. Школа и профессиональное самоопределение
учащихся. — К., 1983. — С. 15).

ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА * зміст професійної освіти включає три ас- . пекти:
поглиблене вивчення основ обраного виду праці; формування спеціальних
професійних умінь та навичок; розвиток особистісних якостей та’
властивостей, необхідних у даній сфері трудової діяльності (Стефановская
Т.А. Педагогика: паука и искусство. — А/., 1998. — С. 174);

* її призначення та зміст полягають у тому, щоб підготувати людину до
певної професійної діяльності, сформувати її як спеціаліста у тій чи
іншій галузі праці, духовного життя (Харламов И.Ф. Педагогика. — А/.,
1990. -С.140).

РОЗВИТОК * процес кількісних та якісних змін в організмі, психіці,
інтелектуальній та духовній сфері людини, що обумовлений впливом
зовнішніх ( природне та соціальне середовище, виховання, колективна
діяльність, спілкування) та внутрішніх (анатомо-фізіологічні передумови,
власна активність особистості, що реалізується у діяльності), керуємих
(виховання та самовиховання)- та некеруємих (об’єктивний, стихійний
вплив середовища) факторів (Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах,
дефинициях, иллюстрациях. — М, 1999. — С. 13);

* є дуже складним інволюційне (лат. — згортання)- еволюційним (лат. —
розгортання) поступовим рухом, в ході якого відбуваються як прогресивні,
так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведін-кові, діяльнісні
зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрят мком,
інтенсивністю, характером і якістю (Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч.
посібник. — Вінниця, 1999. — С.28);

* (дитини) — процес становлення її як члена суспільства, процес
формування та вдосконалення її як особистості (Стефановская Т.А.
Педагогика: наука и искусство. — М, 1998. — С. 78);

* процес і результат кількісних та якісних змін в організмі людини
(Подласый И.П. Педагогика. — М,, 1996. — С.28);

*(людини) — це процес становлення її особистості під впливом зовнішніх
та внутрішніх, керованих та некерованих соціальних та природних
фак-торів (Педагогика и психология. — М, 1996. — С.239);

* об’єктивний процес внутрішньої послідовної кількісної та якісної зміни
фізичних, психічних і духовних сил людини, що забезпечує реалізацію її
життєвого потенціалу, її сутності та призначення (Безрукова В.С.
Педагогика. -Екатеринбург, 1996. -С.5);

* (дитини) — кількісне та якісне зростання її фізичних, фізіологічних,
психічних структур;

результат активної взаємодії її внутрішніх природних сил та соціальних
умов. Виховання грає по відношенню до розвитку провідну роль. Воно
визначає рівень, широту та глибину цього розвитку (Лихачев Б. Т.
Педаго-гика: Курс лекций. — М., 1996. — С.52);

* складне динамічне явище, спрямоване на збільшення фізичних та
ін-телектуальних сил особистості, які дозволяють формувати творчі
здібності школяра, його активну громадську позицію (Падалка О.С. та ін.
Педагогічні технології: Навч. посібн. — К, 1995 — .С 12);

* взаємопов’язаний процес кількісних та якісних змін, які відбуваються в
анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової
системи та психіки, а також її пізнавальної та творчої діяльності, у
збагаченні її світогляду, моральності, суспільно-політичних поглядів та
переконань (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.62);

* зміна, процес, при якому кількісні ускладнення та зміни переходять у
якісні, докорінні, суттєві й приводять до новоутворень, які проявляються
стрибкоподібне (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. В 2-х т. Т. I.
-М., 1989. -С 108);

* (у навчальній діяльності) — набуття дитиною нових здібностей, тобто
нових способів дій з науковими поняттями (Эльконин Д.Б. Избр. психолог,
труды. — М., 1989. — С.245);

* (як процес) становлення готовності людини до самостійної організації
своєї діяльності відповідно до завдань різного рівня складності, шо
поставлені чи виникли, у тому числі, що виходять за рамки раніше
засвоєних (Лернер И.Я. Процесс обучения и его закономерности. — М.,
1989. — С. 70).

* відтворення індивідом типів діяльності, що історично склалися, та
відповідних здібностей, які реалізуються в процесі їх присвоєння
(Давыдов В. В. Проблемы развивающего обучения. — М, 1986. — С. 10);

* процес фізичного, розумового та морального зростання людини, охоплює
всі кількісні та якісні зміни природжених та набутих якостей. Розвиток
людини як процес фізичного, розумового дозрівання за сутністю позначає
перетворення дитини, біологічного індивіда, який має задатки людини як
представника біологічного роду, у людину як особистість, члена людського
суспільства;

(людини) — це процес становлення та формування її особистості під
впливом зовнішніх та внутрішніх факторів, що керуються і некеруються, ,
серед яких цілеспрямоване виховання та навчання грають провідну роль
(Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М, 1983. — С.36, 8);

* безперервний процес, що виявляється у кількісних змінах людської,
істоти, тобто збільшенні одних та зменшенні інших її ознак (фізичних,
фізіологічних, психічних тощо). Однак він не зводиться до кількісних
змін, до зростання того, що вже є, а включає «перерви безперервності»,
тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей,
тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і
зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас
відживає старе (Костюк Г.С Вікова психологія. — К., 1976. — С.28).

* це рух від незнання до знання учня, збільшення його фізичних та
моральних сил, набуття певного життєвого досвіду, відмирання старих
якостей і зародження нових (Падалка О.С. та ///. Педагогічні технології:
Навч. посібн. -К., 1995.-С.9);

* постійне (кумулятивне й водночас суперечливе) становлення, зміна,
виникнення нових змістовних особистісних структур — процес адекватний
усій системі життєдіяльності та способу життя особистості (Крылова Н.Б.
Формирование культуры будущего специалиста. — Л/., 1990. — С. 17);

* процес її входження у нове соціальне середовище та інтеграції в ньому
(Социальная психология / Под ред. А.В. Петровского. — М., 1987. -С.79);

* входження у суспільно-історичне буття, що представлене у житті людини
її участю в діяльності та спілкуванні різних груп, у яких вона
адаптується та які вона активно опановує (Психология развивающейся
личности /Под ред. А.В. Петровского. — М., 1987. — С.62);

* процес становлення й формування особистості людини під впливом
зовнішніх та внутрішніх керованих та некерованих факторів, серед яких
цілеспрямоване навчання та виховання відіграють провідну роль (Ильина
Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С18).Фактори (умови) розвитку
(формування) особистості * внутрішні (спадковість, власна активність
особистості, яка породжується протиріччями, потребами, інтересами та
іншими мотивами), макросередовище (виховання у широкому соціальному
смислі), мезосередовище (виховання у широкому педагогічному смислі),
мікросередовище (виховання у вузькому педагогічному смислі). Внутрішні
та зовнішні фактори поєднуються у діяльності та спілкуванні (Смирнов В.
И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях иллюстрациях. — М., 1999. — С.
102);

* спадковість, середовище, виховання, саморозвиток за активної
діяльності самої особистості (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М.. 1998.-С.78);

* фактори розвитку та формування особистості — середовище, біологічні
задатки (спадковість) та виховання (Харламов И.Ф. Педагогика. — М.,
1997.-С.72);

* процес і результат людського розвитку детермінується сукупним впливом
трьох генеральних факторів — спадковості, середовища та виховання
(Подласып И.П. Педагогика. — М., 1996. — С.91);

* умови формування особистості — спадковість, середовище, виховання
(Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. — С.24-26);

* фактори, що впливають на розвиток та формування особистості
-спадковість, середовище, виховання (Педагогика/Под ред. Ю.К.
Бабанско-го.-М., 1983.-С.36-46).

САМОВИХОВАННЯ * усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини, яка
спрямована на саморозвиток, самоосвіту, вдосконалення позитивних та
подолання негативних особистісних якостей; усвідомлена, цілеспрямована
діяльність людини, спрямована на саморозвиток, самоосвіту, вдосконалення
позитивних та подолання негативних особистісних якостей (Смирнов В.И.
Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. — М., 1999. — С.
17, 103);

* процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою
внутрішніх душевних факторів, що забезпечує розвиток (Безрукова В.С.
Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С. 12)

* процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням
людини — від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в
інтелектуальній, духовній сфері набуває вигляду самоосвіти, яка може
бути організованою (навчання на заочному відділенні) або спонтанною
формою (читання спеціальної чи науково-популярної літератури, участь в
експедиціях, у постановці експерименту під керівництвом ученого тощо).
Самовиховання у морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за
виявленими у себе недоліками і вадами характеру (тут самовиховання може
перетворитися на перевиховання). Самовиховання у фізично-спортивній або
гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур,
стеженні за своїм здоров’ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад
(Гапузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995.-С.94);

* методи самовиховання: а) самопереконання, б) самонавіювання, в)
самокритика, г) самообов’язок, г) перенесення себе у думках у стан іншої
людини (емпатія), д) самонаказ, е) самопокарання (Харламов И.Ф.
Педагогіка. — М., 1990. — С.502).

* свідома, цілеспрямована і самостійна діяльність, яка виникає в
результаті активної взаємодії особистості з середовищем, що впливає на
розвиток і вдосконалення самої особистості (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Ба-банского. — М., 1988. — С. 100);

* свідома діяльність людей, спрямована на формування ними у себе таких
якостей, що відповідають комуністичним ідеалам, і на викорінення таких,
що суперечать їм (Ковалев С.М. Воспитание и самовоспитание. — М., 1986.
— С. 4);

* діяльність, яка спрямована на вироблення і вдосконалення в себе
суспільне значущих якостей особистості та подолання негативних рис і
якостей (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.377);

* діяльність людини з метою вдосконалення своїх якостей і подолання
недоліків. Вона має цілеспрямований характер. Методи самовиховання: 1.
Особисті правила самовиховання. 2. Критичний самоаналіз. 3.
Самозобов’язання, самонаказ. 4. Самозвіт (Педагогика / Под ред. Г.
Нойнера, Ю.К. Бабанского. — М., 1984. — С.234);

* усвідомлена та цілеспрямована робота людини над формуванням у себе
бажаних рис, якостей та форм поведінки (Педагогика / Под ред. Ю.К.
Бабанского. — М., 1983. — С.8);

* свідомий і керований особистістю саморозвиток, у якому відповідно до
вимог суспільства, цілей та інтересів самої людини формується запроек-

товані нею сили і здібності (Кочетов А.И. Актуальные проблемы
педагогики.- Рязань, 1971.-С. 136);

* свідома, планомірна, систематична робота над собою з метою
вдосконалення або формування нових якостей власної особистості, що
необхідні для плідної діяльності у сучасному та майбутньому (Ковалев
А.Г.. Бода-левА.А. Психология и педагогика самовоспитания. -Л., 1958. —
С.5).

САМООСВІТА * активна цілеспрямована пізнавальна діяльність людини, яка
пов’язана з пошуком та засвоєнням знань у галузі, що цікавить людину
(Смирнов В.И. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. —
М., 1999. -С 17),

* освіта, яка набувасться у процесі самостійної роботи та проходження
систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі…
Основним засобом самоосвіти с самостійне вивчення літератури. Джерелами
самоосвіти служать також засоби масової інформації (Гончаренко С.
Український педагогічний словник. — К., 1997. — С.296);

* система внутрішньої самоорганізації по засвоєнню досвіду поколінь,
спрямована на власний розвиток (Безрукова В.С. Педагогика. —
Екатеринбург, 1996. -С. 12);

* самостійне, що піддасться самоконтролю, перетворення особистості з
метою здобуття більш-менш відчутного, більш-менш ясно визначеного зразка
індивідуальності (Оконь В. Введение в общую дидактику — М, 1990)
-С.164);

* цілеспрямоване поповнення людиною своїх знань залежно від інтересів і
потреб, що виникають (Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С.244);

* цілеспрямована робота людини, пов’язана із пошуком та засвоєнням знань
у певній галузі, в тому числі й шляхом прослуховування спеціальних
передач по радіо та телебаченню (Педагогика / Под ред. Ю.К.Бабанского.
-М., 1983.-С.8).

СВІТОГЛЯД * органічна єдність конкретно-історичного змістовного погляду
на світ, науково обгрунтованих переконань стосовно законів розвитку
природи та суспільства, соціально-економічного укладу життя, системи
суспільно-політичних відносин, що визначають активну життєву по-зицію
людини (Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.217);

* узагальнене розуміння всього світу в цілому на підставі великої
кількості впорядкованих переконань (Галузинський В.М., Євтух М.Б.
Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К, 1995. — С.20І);

* система узагальнених поглядів на об’єктивний світ і місце людини у
ньому, на ставлення людей до оточуючої дійсності й самих себе, а також
обумовлені цими поглядами їх переконання, ідеали, принципи пізнання та
діяльності (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992.
-С.ЗЗ);

* специфічна форма свідомості людини, що включає в себе систему її
знань, поглядів, переконань та ідеалів, у яких виражається її ставлення
до розвитку природи та суспільства й які визначають її
суспільно-політичну та морально-естетичну позицію й поведінку у різних
сферах житгя (Харламов И.Ф. Педагогика. — М., 1990. — С.364);

* сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне
бачення, розуміння світу, місця у ньому людини й разом з тим життєві
позиції, програми поведінки, дій людини (Введение в философию. В 2 ч.
Ч.1 / Под общ. ред. И.Т. Фролова. — М., 1990. — С.24-25);

* система поглядів на об’єктивний світ і місце у ньому людини, на
ставлення людини до оточуючої її дійсності й самої себе, а також
зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їх переконання,
ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації (Краткий
психологический словарь. — М., 1985. — С. 184);

* одна з форм спрямованості особистості як система її поглядів на себе і
своє місце у світі та обумовлених ними переконань, ідеалів, принципів,
ціннісних орієнтацій — життєвої позиції особистості. Світогляд може бути
науковим або спиратися тільки на здоровий глузд, бути революційним чи
реакційним (Платонов К.К. Краткий словарь системы психологических
понятий. — М., 1984. — С.68);

* система поглядів, що заснована на усвідомленні загальних законів
розвитку природи, суспільства, мислення людини, які визначають ставлення
тих, хто навчається, до навколишньої дійсності (Педагогика школы /Под
ред. Г.И. Щукиной. — М., 1977. — С.267);

* система поглядів на дійсність, у яких людина виражає своє ставлення до
оточуючого її природного та соціального середовища; сукупність
філософських, наукових, політичних, правових, моральних, естетичних
ідеалів • та переконань людей (Педагогическая энциклопедия. Т.2. — М„
1969. -С.694).

СЕРЕДОВИЩЕ * це оточення особистості, яке можна звести до трьо’х груп:

макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети, або дуже
великі групи людей (космос, планета, світ, країна, держава,
суспільство);

мезофактори впливають на великі групи людей, що визначаються за
національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення (регіон,
село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу
комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім’я,
групи однолітків, громадські організації, школа) (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002. -С. 10).

* реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини (Мойсеюк
Н. Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця. 1999. — С.31).

* соціально-економічні умови життя суспільства, які історично склилися.
Середовище в педагогічному плані — мікросередовище — цє світ
взаємопов’язаних предметів, явищ та людей, котрі постійно оточують
дитину та обумовлюють її розвиток (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и
искусство. — М., 1998.-С.78);

* реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини. На
формування особистості впливають різноманітні зовнішні умови, у тому
числі географічні, соціальні, шкільні, сімейні. За інтенсивністю
контактів виділяється найближче та дальнє середовище… У поняття
соціальне середовище входять такі загальні характеристики, як суспільний
лад, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер
протікання виробничих та соціальних процесів тощо. Найближче середовище
— це сім’я, родичі, друзі (Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. —
С.99);

* навколишні суспільні, матеріальні і духовні умови існування людини…
Теоретично середовище поділяється на макро-, мезо- і мікросередовище
(Грузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К., 1995. С.25);

* організоване середовище — це в першу чергу ті соціальні інститути, на
які так чи інакше покладені виховні функції по відношенню до
підростаючого покоління. Це перш за все родини учнів, виробничий
колектив базового підприємства, установи культури та побуту, навчальні
заклади та позашкільні установи, різні клуби та об’єднання за
інтересами, що функціонують за місцем проживання. Сюди ж відносяться
радіо- та телевізійна мережа, а також мережа кінопрокату (Новикова Л.И.
Школа и среда. — М., 1985.-С. 16);

* комплекс різноманітних зовнішніх явищ, що стихійно діють на людину
(Ильина Т.А. Педагогика. — М.. 1984.- С.44);

* сукупність умов, що оточують людину і взаємодіють з нею як з
організмом та особистістю. Розрізняють середовище внутрішнє і зовнішнє.
У взаємодії середовища та особистості зміни останньої можуть відставати
від змін середовища, що створює протиріччя, врахування яких суттєве для
виховання й перевиховання особистості (Платонов К.К. Краткий словарь
системы психологических понятий. — М., 1984. — С. 141);

* уся дійсність, що оточує дитину, в умовах якої відбувається розвиток
людини, формування  її особистості… У поняття «соціальне середовище»
входять матеріальні умови життя суспільства, соціальний та державний
устрій, система виробничих та суспільних відносин та визначений ними
характер протікання соціальних процесів і функціонування різних установ,
які створюються суспільством (Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского.
-М., 1983.-С.41).

СІМ’Я * соціально-педагогічна група людей, призначена для оптимального
задоволення потреби у самозбереженні (продовженні роду); завдання сім’ї:
створити максимальні умови для зростання й розвитку дитини; стати
соціально-економічним і психологічним захистом дитини; передати досвід
створення та збереження сім’ї, виховання в ній дітей і ставлення до
старших; передати етнокультурний досвід свого народу; навчити дітей
корисним прикладним навичкам та умінням, спрямованим на
самообслуговування та допомогу батькам; забезпечити моральний розвиток
дитини; виховати почуття власної гідності, цінності власного «Я»
(Безрукова В.С. Педагогика. — Екатеринбург, 1996. — С.272, 273);

* історично-конкретна система взаємин між подружжям, батьками та дітьми;
мала група, члени якої зв’язані між собою шлюбними або родинн’и-ми
відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю,
соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізичному
та духовному відтворенні населення та трудових ресурсів (Ковалев С.В.
Психология современной семьи. — М., 1988);

* соціальна група, яка відповідає нормам і цінностям даного суспільства,
об’єднана сукупністю міжособистісних відносин, формується у суспільній
діяльності (Социальная психология / Под ред. А.В. Петровского. — М.,
1987. -С.94);

* той різновіковий колектив, членом якого дитина стає з перших днів
свого існування й вплив якого вона відчуває багато років, якщо не все
подальше життя. Члени цього колективу об’єднані узами родинності та
почуттям відповідальності (Новикова Л.И. Школа и среда. — М.. 1985 — С.
17)

Функції сім’ї:

1. Економічна — накопичення матеріальних благ.

2. Репродуктивна — дітонародження або відтворення населення.

3. Виховна — здійснення первісної соціалізації дитини і виховання дітей
аж до досягнення ними соціальної зрілості.

4. Рекреативна — надання фізичної, матеріальної, моральної та
психологічної взаємодопомоги, укріплення здоров’я, організація дозвілля
членів сім’ї.

5. Комунікативна — задовольняє потребу членів сім’ї у спілкуванні та
взаєморозумінні.

6. Регулятивна — здійснює систему регулювання стосунків між членами
сім’ї, в тому числі первісний соціальний контроль і реалізацію влади та
авторитету.

7. Феліцітологічна — прагнення особистого щастя (Семья.
Социально-психологические и этические проблемы: Справочник. — К., 1989.
— С.64);

* забезпечення особистого щастя людей, відтворення і виховання молодого
покоління завдяки дійовій взаємодопомозі й взаємній моральній
відповідальності (Социальная психология / Под ред. А.В.Петровского. —
М.,-1987.-С.91);

— готувати дітей до життя й діяльності у радянському суспільстві;

— забезпечити розумну організацію життя дитини, допомогти засвоїти
позитивний досвід життя та праці старших поколінь, накопичити цінний
індивідуальний досвід діяльності, звичок, стосунків;

— створити необхідні умови для того, щоб діти своєчасно могли отримати
середню освіту і професійну підготовку;

— розвивати духовні потреби, інтереси, нахили дітей;

— допомогти дитині знайти своє призначення;

— заохочувати дитину до самостійної розумової праці;

— бути джерелом глибоких і тонких морально-естетичних почуттів, оцінок,
суджень, на основі яких формується багатство людських стосунків;

— привчати дітей до корисної праці, до подолання матеріальних і
моральних труднощів (Педагогика школы /Под ред. Г.И. Щукиной. -М., 1977.
— С.204-205).

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ * процес засвоєння індивідом соціального
досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих
суспільству, соціальних груп, до яких він належить (Лозова В.І., Троцко
Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків,
2002. — С. 8).

— якісні і кількісні зміни системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,
моральних якостей особистості, необхідні для досягнення успіху у певному
суспільстві (соціумі), і, то досягаються в процесі власної діяльності.
(Морева Н.А. Педагогика среднего профессионального образования. — М..
2001. — С. 128).

— процес засвоєння людиною певної системи знань, норм та цінностей, що
дозволяють їй функціонувати як повноцінний член суспільства
(Сте-фановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С. 78);

— процес засвоєння соціального досвіду, освоєння та присвоєння
суспільних відносин, що продовжується все життя індивіда та має певні
стадії: становлення та розвитку особистості (Подласый И.П. Педагогіка. —
М., 1996. — С.429);

— погляд на формування особистості з точки зору зовнішніх, соціальних
сил (пристосування особистості до соціальних норм, засвоєння відповідних
ролей, навичок, цінностей) (Поляков С.Д. Психопедагогика воспитания.
-М., 1996.-СП);

* процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід,
цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до
яких він належить. А з іншого — в процесі соціалізації він активно
входить у систему соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду
(Концепція національного виховання // Освіта. — 1994. -26 жовтня);

* процес оволодіння учнем певною системою знань, норм і цінностей, яка
дозволяє йому формуватися і самореалізуватися як творча особистість;
процес становлення особистості, оволодіння нею знаннями, нормами і
цінностями, що притаманні даній історичній епосі, суспільству,
соціальній спільності, групі (Фурман А. В., Калугін О.І. Школа розвитку:
непізнані грані фундаментальної ідеї // Рідна школа. — 1994. -№ 6. —
С.26-32);

* процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм та
цінностей, то дозволяє йому функціонувати як повноправний член
суспільства (Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. —
С.31);

* процес розвитку людини у взаємодії з навколишнім світом (Мудрик А.В.
Социализация и «смутное время». — М., 1991. — С.5);

* процес засвоєння та активного відтворення індивідом суспільною
досвіду, в результаті якого він стас особистістю та набуваг необхідні
для життя людей знання, вміння та навички, тобто здатність спілкуватися,
вза-емодіяти в ході вирішення тих чи інших завдань. Це багатогранний
процес засвоєння людиною досвіду суспільного життя, перетворення її з
приролної істоти у суспільну, з індивіда на особистість. Включає
опанування людиною культури людських стосунків, соціальних норм,
необхідних для ефективної взаємодії з різними людьми, ролей, видів
діяльності, форм спілкування. Також включає активне пізнання людиною
оточуючої її соціальної дійсності, оволодіння нею навичками
індивідуальної та групової роботи, розвиток у неї необхідних для цього
здібностей (Немов Р.С. Психология, т М., 1990. — С.82);

* (від лат. — суспільний) процес складання основних параметрів людської
особистості (свідомості, почуттів, здібностей тощо) на основі навчання
та виховання, засвоєння соціальних ролей, за результатами якого людина
перетворюється в члена сучасного їй суспільства… Процес соціалізації
відбувається за результатами засвоєння індивідами культури суспільства
(Социологический справочник. — К., 1990. — С.96);

* процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм,
цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену
даного суспільства. Включає цілеспрямований вплив на особистість у
процесі виховання та стихійний вплив на її формування різноманітних умов
і обставин життя (Платонов К. К. Краткий словарь системы психологических
понятий. — М., 1984. — С. 138);

* залучення до цінностей суспільства, класу, присвоєння суспільних
відносин (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. — М., 1984. — С.37);

* впливи середовища в цілому, що залучають індивіда до участі у
громадському житті, вчать його розумінню культури, поведінки у
колективах, затвердженню себе та виконанню різноманітних соціальних
ролей (Щепанський Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969. — С.
51).

СПАДКОВІСТЬ * сукупність певних задатків, яка отримується від обох
батьків при зачатті і здатна передаватися від покоління до покоління
(Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навч. посібник. — Вінниця, 1999. — С.31);

* збереження та передача біологічної схожості батьками своїм нащадкам
(Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. — М., 1998. — С.78);

* передача від батьків до дітей певних якостей та особливостей…
Варіантна частина програми забезпечує розвиток систем, що допомагають
організму людини пристосуватися до умов, що змінюють її існування.
Великі незаповнені сфери спадкової програми надані для подальшої освіти
(Подласый И.П. Педагогика. — М.. 1996. — С.92, 93);

* спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або ще ранішніх
генерацій, у схожості їх темпераментів, задатків, здібностей,
характерів, рис обличчя, постаті, навіть рухів (Галузинський В.М., Євтух
М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. — К., 1995. — С.24);

* властивість організму відтворювати у ряді поколінь схожі типи обміну
речовин та індивідуального розвитку в цілому. «Усе існуюче та те, що
розвивається в людині на основі генного фонду її батьків» (К.К.
Платонов). «Духовний розвиток не записується у генах» (М.П. Дубінін)
(Примерная программа по курсу «Педагогика». — М., 1992. -С.31);

* відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками (Ильина Г. А
Педагогика. — М.. 1984. — С.37).

* передання від батьків до дітей певних якостей та особливостей, -які
закладені у генетичну програму (Педагогика/ Под ред. Ю.К. Бабанского.
-М., 1983.-С.37).

* передбачає відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками
-морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, колір очей, волосся
тощо (Лозова В. 1.. Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання.
Навч. посібник. — Харків, 2002. — С. 9).

СПІЛКУВАННЯ * важливе середовище духовного, суспільного та особистісного
вияву людини, засіб досягнення взаєморозуміння між людьми… Функції
спілкування: комунікативна, інформативна, психотерапевтична,
педагогічна, гедоністична, морально-естетична, релігійна (Лихачев Б. Т.
Педагогика: Курс лекций. — М., 1996. — С.192);

* процес безпосередніх взаємин людей один з одним, заснований на
розумному усвідомленні та навмисній передачі знань, думок і пережинань,
у відповідності з соціальними нормами і умовами діяльності (Грехнев В.С.
Культура педагогического общения. — М., 1990. — С.9