АКТУАЛЬНІ ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО РЕАЛІЗАЦІЇ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ
Синьоок В. І.
практичний психолог,
Чорнобаївська ЗОШ №1
смт. Чорнобай
Освіта – право кожного громадянина, яке має велику значущість.
Можливість здійснення цього права закладена в Конституції і повинна бути
гарантована всім без виключення. Інколи про виключення в нашому
суспільстві забувають. І коли десь будують нову школу, її проектують з
урахуванням будь-яких факторів, окрім одного: не всі учні будуть мати
однакові фізичні можливості.
В Україні їх майже 150 тисяч – дітей з особливими потребами, або, як це
ще називають, з обмеженими можливостями для навчання.
«Інклюзія» означає «залучення». У нашому випадку – це залучення дітей з
особливими освітніми потребами у навчальне середовище разом із здоровими
дітьми (2—3 дітей на клас) для того, щоб вони якомога раніше брали
участь у суспільному житті на засадах рівноправності всіх громадян.
Якщо йдеться про процес досягнення цієї мети, то частіше кажуть
«інтеграція». Вона може мати різні ступені. Виведення дітей з особливими
освітніми потребами з ізольованого середовища шкіл-інтернатів в окремі
класи загальноосвітньої школи за місцем проживання – це теж крок до
залучення їх у середовище здорових. Є й інші перехідні форми інтеграції
– часткова, комбінована, коли діти перебувають разом із здоровими на
окремих заняттях, беруть участь у загальних позаурочних і позашкільних
заходах тощо.
Мета ж інклюзивної школи – дати всім учням можливість найбільш
повноцінного соціального життя, активної участі у колективі, тим самим
забезпечуючи найбільш повну взаємодію і турботу один про одного як
членів співтовариства. Такий підхід до дитини з особливими потребами:
зважання на його обмеженні можливості, прийняття його таким, яким він є,
чутливість до його проблем, повага як до особистості та симпатія –
запорука успішної соціалізації.
Багато хто вважає світ жорстоким. Мовляв, сильні позбуваються слабших,
хто народився у бідній сім’ї – приречений на бідність, а той, хто
народився із фізичними вадами, – мінімум на самотність. Та виявляється,
що в кожному конкретному випадку ці сумні життєві реалії спричинені не
стільки економічним становищем держави, скільки тим, як нас виховували у
дитинстві
Страх и неприйняття хворих людей формується саме в дитинстві.
Дітей-інвалідів, як правило, ізолюють від інших, після чого, і без того
хвора дитина набуває велику кількість моральних проблем. Здоровим дітям
це також не йде на користь, вони спостерігають за вигнанцем зі сторони і
потайки бояться і його самого, і його участі. Тому для нашого
суспільства цілком закономірно, що ми сваримося медичними термінами.
Діти обзивають один одного даунами, інвалідами і ніхто, в тому числі і
батьки, не хочуть їм пояснити, що це те ж саме, що називати своїх
образників алергиками.
Більшість дітей з особливими потребами навчаються в спеціальних
закладах освіти, садках або школах. У них працюють висококваліфіковані
спеціалісти – педагоги, психологи, логопеди, вихователі, медики та інші.
Слід визнати – згадана система надає освітні послуги високої якості.
Але… Спеціальна система (і в цьому полягає її недолік) у більшості
випадків відриває дітей від родин.
Найчастіше діти з особливими потребами позбавляються батьківської уваги
на тиждень – додому вони приїздять лише на вихідні. Але трапляються такі
випадки, що в сім’ї вони повертаються лише на час канікул.
Разом із тим, різними дослідженнями, які проводяться в Європі, Америці
та в Україні, вже доведено, що чим менше дитина перебуває в оточенні
близьких їй людей, тим гірше у неї формуються навички спілкування та
проживання у співтоваристві. Згодом їй буває складно вибудовувати своє
сімейне життя, виховувати власних дітей. Будучи вже дорослим, вона
змушена пізнавати ази самостійного життя.
Саме тому діти з особливими потребами повинні навчатися за місцем
проживання. Якісна освіта для всіх, в тому числі й для дітей з
особливими потребами, починається від порогу рідного дому, з перебування
у сусідньому дитячому садку, з навчання у загальноосвітній школі. Діти
вчаться разом і так само разом набувають досвіду спілкування, спільного
проживання, підтримки у суспільстві. Рівні права, можливості та
задоволення різних потреб лежать в основі інклюзії.
Основні умови впровадження інклюзивної освіти в Україні. Для того, щоб
система освіти в країні стала по-справжньому інклюзивною, необхідно
розробити цілу методику, яка б охвачувала одразу декілька компонентів.
Помимо того, що створення українскої моделі інклюзивної освіти потребує
фінансової підтримки, необхідним є проведення соціальної роботи зі
здоровими людьми. Змінити свідомість людини, яка не має особливих
потреб, не так просто, як здається. В будь-якому класі будь-якої школи
знайдутся мами, які будуть категорично проти того, щоб їх «нормальна»
дитина сиділа за однією партою з дитиною в інвалідному візку. Більшість
із таких мам навіть будуть ходити із скаргами у всі можливі інстанції і
добиватися свого. Тому першим завданням при введенні інклюзивної освти
буде саме зміна свідомості здорових людей.
8>ue>
^
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
7iB*
h
h
h
th
gd
gd
dhgd
dh`„Aa$gd
dh`„Aa$gd
^
d
~
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
важно в Канаді) в окремих експериментальних школах. Поки що не викликає
сумніву єдиний висновок: не можна чужий досвід беззастережно перенести в
наші умови.
Сучасній педагогіці відомі три підходи до навчання дітей з особливими
потребами. Перша модель, скандинавсько-американська за походженням,
передбачає, що такі діти навчаються у звичайних навчальних закладах – за
створення спеціальних умов і наявності підготовлених педагогів і
медиків. Друга – українська, російська, словом пострадянська, –
передбачає таке навчання в спеціальних школах чи школах-інтернатах.
За умов першої моделі, як показав досвід, дітям важко навчатися, зате
легше адаптуватися до подальшого життя, за умов другої – усе з точністю
до навпаки. Є і золота середина, європейська модель, яка поєднує
елементи перших двох. Цим третім шляхом і рухаються сьогодні Україна,
Росія та й інші країни СНД.
Благо, законодавство наших країн надає батькам дітей-інвалідів право
вибору – навчати дитину в масовій школі (класі), спеціальній школі
(зокрема інтернаті) або вдома.
Незаперечною є потреба відійти від безальтернативної системи спеціальних
шкіл-інтернатів, дати батькам можливість вибору умов навчання дитини та
виховувати її в сім’ї, прилучати до життя в широкому соціумі. Уже нині
багато батьків скористалися цим правом: їхні діти з різними
психофізичними вадами пішли в загальноосвітні школи за місцем проживання
на засадах індивідуального навчання. Можна зрозуміти батьків, які
віддають перевагу загальноосвітній школі, а не спеціалізованому закладу
для подальшого навчання та соціалізації дитини, бо вони піклуються про
збереження статусу «нормальності» для своєї дитини. Тим часом необхідних
умов для навчання цих дітей у школах немає, діти втрачають у розвитку і
не здобувають доступних їм знань і навичок. Таке «навчання» можна
назвати «дикою інклюзією». Це – біда, яку треба якнайшвидше долати. До
речі, непоодинокі випадки, коли батьки розуміють усю безперспективність
індивідуального навчання й готові повернутися до старого досвіду, який
їх теж не дуже влаштовує.
Зрозуміло, що потрібний спеціальний супровід дітей з особливими
освітніми потребами.
З інклюзованими дітьми повинен працювати асистент за індивідуальною
програмою, яка відповідає їхнім можливостям навчання й розвитку. Це дуже
загальне визначення. Практичне впровадження роботи асистента потребує
багатьох конкретних визначень. Щодо освіти асистента, то вона має бути
педагогічною (краще – дефектологічною).
1. Ставитись до дитини з особливими потребами як до такої, яка потребує
спеціального навчання, виховання та догляду.
2. На основі спеціальних рекомендацій, порад і методик поступово і
цілеспрямовано:
– навчати дитину альтернативних способів спілкування;
– пояснювати основні правила поведінки;
– прищеплювати навички самообслуговування;
– розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;
– виявляти й розвивати творчі здібності дитини.
3.Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:
– позбавитись небезпечних речей і предметів;
– вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні
емоційні реакції;
– не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її
інвалідності та проблем, пов’язаних із нию.
4. Рідним та людям, які знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною
з особливими потребами, потрібно:
– сприймати її такою яка вона є;
– підтримувати її до пізнання нового;
– більше розмовляти з дитиною, слухати її;
– надавати дитині можливість вибору в їжі, одязі, іграшках, засобах
масової інформації тощо;
– не піддаватись усім примхам і вимогам дитини;
– не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;
– не боятись кожну хвилину за життя дитини.
Часи змінюються, а з ними потрібно змінити й ставлення до людей з
особливими потребами. Зараз укорінюється думка, що вони , люди з
особливими потребами, можуть скласти гідну конкуренцію кому завгодно. І
ця думка не безпідставна. Наприклад, інвалідність не завадила багатьом
нашим співвітчизникам стати відомими вченими, політиками, суспільними
діячами, бізнесменами, досягнути висот у спорті…
Якісна освіта, оскільки йдеться про неї, дозволяє людям з особливими
потребами/інвалідністю утвердитися в цьому житті. Отримавши її, вони
матимуть змогу потурбуватися про себе, а в разі необхідності – допомогти
оточуючим. І тоді зменшиться гострота соціальної підтримки, а
відповідно, зменшиться й соціальне навантаження на державу.
Література
1. Зовнішнє середовище та психічний розвиток дитини / Під ред.
Р.В.Тонкової-Ямпольскої. – М: Медицина, 2007.
2. Конвенція ООН про права дитини (1991 р.)
3. В.Варава «Інклюзивна освіта: готовність номер один?» – г. Завуч, №15,
2010, с.3-4
4.Безух С.М., Лебедева С.С. Психологическое и социальное сопровождение
больных детей и детей инвалидов : Учебное пособиею-М.: Речь, 2006.
5.Гокина л. Організація психологічного супроводу дітей із відхиленнями у
розвитку// Дефектолог.-2007.-№12.
6.Нижник О. Допомога дітям з особливими потребами: Психолог.
Бібліотека.-К.:Главник, 2004.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
