В. Д. Шульга,

заступник директора

з навчально-виховної роботи

Канівської гімназії імені Івана Франка,

вчитель-методист, магістр психології

Інновації як засіб оновлення змісту, технологій і форм освітнього
процесу у Школах сприяння здоров`ю.

Канівська гімназії імені Івана Франка Черкаської області: перспективи
діяльності Школи сприяння здоров`ю.

Відомо, що процес переходу від дитинства до дорослості відбувається
гостро й часто досить драматично, і в ньому найвиразніше переплітаються
суперечливі тенденції особистісного розвитку. Саме в цей період людині
дається можливість стати власне людиною, розвинути свої потенції,
сформувати власні життєві завдання, виробити свою життєву стратегію.
Такий період в житті людини припадає на роки навчання в школі. У
шкільний період людина має сформуватися як особистість. За умов цього
формування дитина відчуває себе комфортно та безпечно в соціальному
середовищі і відкриваються можливості для самореалізації. Дитина – це
єдиний організм: біологічний, соціальний, духовний. І якщо з`являються
«вади», дискомфорт хоча б в одній з перелічених сфер, не можна говорити
вже про здорову дитину. А подразників здорового тіла і духу дитини на
сьогоднішній день в Україні більш, ніж достатньо. Максимально захистити
її від цих подразників не може ні один із сучасних інститутів
соціалізації особистості: ні сім`я, ні школа, ні угрупування
однолітків-однодумців… Лише за умови об`єднання зусиль можливо стати на
заваді повній руйнації дитини як істоти духовно-душевно-тілесної.

Що ж сьогодні є загрозою здоров`ю дитини? Зростання техногенних
катастроф; глобальний систематичний безлад в соціальних системах, що
виражається в етніфікації національного і соціального просторів,
розмноженні «нових» ідентичностей – етнічних, націоналістичних,
релігійних, нових соціальних категорій і політичних груп, що особливо
властиве суспільним процесам у сучасній Україні; безлад у сфері
культурного творення; вплив світових глобалізаційних процесів на
непідготвлену посттоталітарну молоду державу; вестернізація, масове
психологічне насилля через ЗМІ і, звісно ж, соціальна, матеріальна і
психологічна незахищеність сім`ї в умовах нового історичного часу. З
такими «монстрами» фізичного і психічного здоров`я людини, а тим паче
дитини не під силу боротися наодинці ні одному інституту соціалізації
особистості. Тому українська освіта сьогодення приходить до розуміння
об`єднання зусиль сім`ї і школи щодо збереження цілісності дитячого
світу, здоров`я дитини, її розвитку. На наш погляд, це одне з основних
завдань Школи сприяння здоров`ю на сучасному етапі. Сьогодні Школа
сприяння здоров`ю – це не тільки фізкультурно-оздоровчий аспект роботи,
хоча він є чи не найважливішим для дитячого віку, але перш за все
соціально-психологічна підтримка дитини, відстеження «саморуху» дитячої
особистості, вивчення її природних нахилів, потреб, інтересів та
супровід їхнього подальшого розвитку аж до створення часово-просторових
умов для їх реалізації. Так ми можемо допомогти дитині у досягненні
власної автентичності буття. Ми вважаємо, що відчуваючи себе щасливою,
корисною і потрібною, дитина починає сама працювати на своє здоров`я та
здоров`я людей, що її оточують. Це своєрідні тренування тіла і духу, що
потрібні для розвитку кожного з нас. Для нас, педагогічного колективу
Канівської гімназії імені Івана Франка, дитина перш за все – істота
духовно-душевно-тілесна, і за нею завжди має залишатися право вибору,
інакше вона не матиме можливості стати власне людиною, стати самою
собою.

Канівська гімназія імені Івана Франка увійшла в європейську мережу Шкіл
сприяння здоров’ю у 2004 році. В основу моделі Школи сприяння здоров`ю
було покладено положення сучасної психологічної вітчизняної науки про
людину як суб’єкта психічної діяльності (В. О. Роменець, В. О. Татенко,
І. П. Маноха, Г. С. Костюк, О. В. Киричук та інш..) Модель (вибрано
ассоціативну модель розвитку – ріст дерева), розроблено відповідно до
гімназійної виховної моделі формування особистості „Древо пізнання” з
урахуванням особливостей виховної системи школи. Розуміння даної моделі
неможливе без осмислення психологічних і соціальних глибин розвитку
людини як суспільної істоти. Життєву активність дитини, яка є наслідком
росту здорової особистості, ми розглядаємо як системне утворення, що
конкретизується в окремих видах.

Основну увагу на першому етапі розвитку гімназії як Школи сприяння
здоров`ю приділяли фізично-оздоровчому і екологічному аспектам
виховання, що були взаємопов’язані внаслідок особливостей географічного
положення гімназії (тісна співпраця з Канівським природничим
заповідником), особливостей навчально-виховного процесу
(еколого-природничий профіль навчання), складових виховної системи
школи. Тут було поле діяльності для клубів «Здоров’я», «Компас»,
дослідницького центру «Юний еколог», творчої групи «Мій шкільний дім».
Заняття туризмом (зв’язок з СЮТур) пов’язувалося з вивченням,
проходженням екологічних стежок, допомогою науковцям у проведенні
природничих моніторингів. Спілкування з природою, знайомство з її
законами, виховання поваги до неї і відчуття себе її частиною є
пріоритетними для нас у вихованні дитячої особистостіми ми вважаємо його
одним із шляхів формування здорової особистості, прищеплення навичок
здорового способу життя не штучно, через нав’язування точки зору
дорослих, а практично, через поступове виховання відчуття захоплення
перед природою, усвідомлення своєї безпосередньої причетності до її
світу.

Ми працюємо над популяризацією висновків з екологічних теорій, що
конкретизують недоступні мисленню учнів важкі наукові формулювання у
вигляді простих життєвих істин, таких, наприклад, як відомі чотири
екологічних закони Б. Коммонера:

Все зв’язано з усім.

Все мусить кудись діватися.

Природа знає краще.

Ніщо не дається даром.

Знаючи і розуміючи ці закони, дитина вже починає розуміти цінність
поняття «здоров’я», піклуватися про нього, думати, як його зберегти і
зміцнити. Як наслідок такого бачення розвитку дитини в умовах
навчально-виховного процесу в гімназії– створення дітьми свого
проектного центру «Здоров’я». А допомогою їм було проведення масових
акцій і заходів, пов’язаних з пропагандою здорового способу життя,
місячник здорового способу життя, залучення лекторів, носіїв професійної
інформації в сфері здоров’я.

Таким був наш шлях до сьогодення гімназії. Наказом МО № 740 від
02.11.2006 року школа була включена в перелік закладів освіти України,
що є інформаційно-освітніми центрами з розвитку Національної мережі Шкіл
сприяння здоров`ю. Але ми на цьому не зупинились. І наступним нашим
кроком був пошук технології, методу виховання, які б не тільки допомогли
нам зберегти свої напрацювання, але й дали можливість розвиватися далі,
дали новий поштовх для подальшої роботи з дітьми, коли всім у школі стає
цікаво і корисно жити, бути за духовними законами буття.

У грудні 2006 року було підписано угоду з Інститутом соціальної та
політичної психології АПН України щодо проведення спільних наукових
досліджень, впровадження наукових розробок ІСПП з проблем педагогічної
та соціальної психології у навчально-виховний процес гімназії, залучення
вчительського складу закладу та найбільш обдарованої учнівської молоді
до експериментальної пошукової роботи на базі лабораторій ІСПП АПН
України.

У червні 2007 року затверджено Заявку Канівської гімназії імені Івана
Франка на проведення дослідно-експериментальної роботи за темою
„Організація навчально-виховного процесу загальноосвітнього навчального
закладу на засадах суб’єктно-вчинкового підходу” і надано гімназії
статус експериментального навчального закладу всеукраїнського рівня
(Наказ Міністерства освіти і науки України № 472 від 11.06.2007 року
„про проведення дослідно-експериментальної роботи на базі Канівської
гімназії імені Івана Франка Черкаської області”).

Зрозуміло, що сьогоднішнє бачення освітніх перспектив, особливостей
побудови виховного процесу і звернення до суб`єктно-вчинкової освітньої
парадигми, сучасної педагогічної теорії вчинку для нас не було
випадковим, а скоріше закономірним явищем, оскільки вчинок як
специфічний засіб автентичного буття є прямою і єдино можливою формою
становлення духовно багатої, активно дієвої молодої особистості, а вся
система виховної роботи школи спрямована саме на це.

Сьогоднішній наш процес реорганізації виховної системи гімназії на
засадах суб`єктно-вчинкового підходу складний, найчастіше він викликає
непорозуміння і настороженість з боку дорослих (примушує відмовитись
певною мірою від усталеної думки, працювати, „рости”), діти сприймають
його як природний шлях свого зростання, захоплюються, але працювати
багато потрібно і їм, набагато більше, ніж працювали раніше.

Ми виходимо із розуміння становлення суб`єкта в онтогенезі як
результату самоактуалізації людським індивідом свого суб`єктного
потенціалу, що відбувається по-різному на різних рівнях онтогенезу в
процесі ініціативної, творчої взаємодії з соціокультурним оточенням.

Виходячи з того, що „людська дитина, вже від самого початку маючи
суб`єктний потенціал, спонтанно актуалізує його, але не в дорослому, а
саме в дитячому онтогенетичному форматі – на рівні своїх можливостей,
втягуючи дорослого в інтерсуб`єктну взаємодію із задоволення своїх
нагальних потреб власне людського розвитку” (Татенко В.О.), ми прагнемо
створити максимум вчинкових ситуацій, використовуючи при цьому увесь
потенціал соціального територіального простору, таких ситуацій, що
„втягують” у творчу взаємодію учнів, вчителів, батьків, представників
громади. Завдяки методу спільного вчинку дітей і дорослих (вчителів,
батьків, представників територіальної громади), ми не тільки логічно
продовжуємо вже традиційно усталену роботу, але й відкриваються нові
горизонти для психологічної підтримки учнів, їх фізичного, соціального,
психологічного та духовного здоров`я. Метод спільного вчинку є основою
для нових проектів, в яких працюють батьки, вчителі і учні, і кожен в
спільну роботу привносить щось своє, відповідно до своїх потреб,
природних задатків, нахилів, досвіду. В одних є можливість передати, в
інших – взяти, а ще щось зробити разом, разом діяти, навчатися, жити,
підтримуючи один одного. Сьогодні це для нас є стрижнем освітнього
закладу як Школи сприяння здоров`ю, сприяння здоров`ю автентичної,
цілісної особистості. Новими в нашому житті (протягом 2007 – 2008
років) є проекти «Джерелознавство», «Підготуй собі зміну», «Місто
кохання», «Казка малих гончариків», «ВІА «Ліберато», створення шкільної
виставки-галереї «Було, є і буде» та інші.

Орієнтуємося на свідомий вибір дитини, на її потреби і бажання пізнати,
діяти в сфері, необхідній для розвитку саме її індивідуальності. Дитина
хоче визнання, отримати вона його може тільки завдяки своїм діям, своїй
праці, тільки завдяки вчинкуванню, будь то навчання і передача свого
досвіду у пізнанні «науки» футболу від старшокласників до молодшої зміни
3 — 4 класу («Підготуй собі зміну») чи збір інформації, пошуки і
очищення здавна відомих своїми цілющими властивостями джерел Канівщини
(«Джерелознавство»), перші спроби канівського гончарського мистецтва
(«Казка малих гончариків») (відомим є вплив ліплення, глини на рецептори
дитячих рук) чи моніторинг дуба звичайного на базі Канівського
природничого заповідника (висадка, догляд, спостереження за плантаціями
молодих дубків, коли діти постійно знаходяться на повітрі, серед природи
працюють, спілкуються, знайомляться з життям екосистеми), хореографічна
постановка про утвердження молодого кохання «Місто кохання» (справа
учнів 9 – 11 класів гімназії та студентів Канівського училища культури
та мистецтв) чи щось інше…

Таким чином, ми прагнемо допомогти дитині, кожному окремому
неповторному «світу» знайти себе в гімназії: в навчально-пізнавальній,
художньо-естетичній, еколого-природничій, краєзнавчій,
фізкультурно-оздоровчій сферах. На нових засадах починає діяти школа
лідерства, інакшою є організація соціально-громадської роботи. Проведені
діагностичні методики свідчать про те, що метод спільного вчинку,
організація навчально-виховного процесу на засадах суб`єктно-вчинкового
підходу дає значимі результати для загального розвитку учня (рівень
адаптації, суб`єктивного котролю, духовного розвитку (з урахуванням
гуманістичних, екологічних та естетичних цінностей), а також здатність
до вирішення проблем, визнання себе та інших значно зростають). Це
свідчить про те, що нова технологія працює, і ми не зупиняємося в
своєму розвитку як освітній заклад, працюємо для здоров`я наших дітей,
для здоров`я цілісного, здоров`я дитини як душевно-духовно-тілесної
істоти на нашій Землі.

Я. І. Стрипко,

вчитель історії,

вчитель вищої категорії

Продовження традицій Канівського „джерелознавства”

як вчинок Краси і Добра юних мешканців краю

Джерелознавство у нас в гімназії є і частиною природоохоронної роботи, і
цікавою вчинковою справою, яка об`єднує дорослих і дітей задля
продовження традицій своєї землі і пошани до неї та її дітей. Воно
логічно є однією зі складових Вчинку Краси і Добра, що так необхідний в
умовах розвитку сучасної технократичної цивілізації.

Канівщина (місто і район) розташована на східному краї Придніпровської
височини. Але вона є незвичайною частиною цієї височини. Вона являє
собою унікальний природний феномен, який в народі та художній літературі
іменують Канівськими горами, а в географічній науці – Канівськими
дислокаціями.

Найвищі вершини – 253 м. на території Державного природничого
заповідника та 242 м. в районі Трахтемирова, першої козацької столиці
України (із серпня 1578 року). Саме цей феномен робить унікальними і
місцеві водні багатства, насамперед, джерела. Деякі з них, як ось Рожена
криниця та Лисяче джерело (обидва на північно-західній околиці с. Бучак)
помічені на всіх топографічних картах світу. Інши, такі як Безодня (біля
с. Потапці), Королівська та Монастирська криниці, котрі знаходяться в
місті, відомі далеко за межами не лише Канівщини, але й Черкащини.

Сьогодні на території давнього Канева (не враховуючи нових мікрорайонів
Ланок, Дачки, Новоселиця та Намив, а також Костянець, що був до 4 лютого
1941 року окремим селом, та ще дуже забруднені Ситники) більш-менш
відомі (і по-різному використовуються) десять джерел. Крім вже згаданих
вище, це джерела: на Дачі Біляшівського, Гірка Криниченька у верхів`ї
Меланієвого потоку (впадає зліва), криничка на Ісковщині, криниці на
Сільці та Гидзах, джерела на Цегельні та в середній течії Сухого потоку
(навпроти урочища Шараївщина) та Пікулівська криниця на Копанях.

Джерела в нижній частині Великого Топила (струмувало до кінця 1970-х
років) та на Бессарабії (у пониззі Холодного яру, існувало до кінця
1980-х років) втрачені, очевидно, назавжди.

Щоправда, доброї слави серед мешканців міста зажили і деякі штучні
криниці – викопані колодязі, споруджені нелегкою людською працею).
Зокрема, це криниця в Абрамівському яру (навпроти вулиці Дунаєцької) та
криниця Шульженків на Бованах, за 30 м. далі від повороту на Бованці.
Останню в перші повоєнні роки батько і син Шульженки (дочки останнього,
Любов Павлівна Міненко, відома в Україні живописець-декоратор, та Ніна
Павлівна Козлова, талановитий організатор циркового мистецтва на
Черкащині, нині мешкають в Каневі. Обидві – гарні випускниці школи, яка
з 30 червня 1999 року є гімназією імені Івана Франка).

У Каневі з праданіх часів існувала традиція, згідно якої кожен куток
міста мав свою природну криницю. (Могло бути й кілька викопних
колодязів, де це було можливо й доцільно!) Криниця ретельно доглядалась,
шанувалась, як жива й високоповажна співмешканка. Воду з неї не просто
споживали, пили, а нею лікувались, оздоровлювались, обмінювались (за
порадами знавців-старожилів). Криницями пишались і хвалились, іноді,
може, й хизувались перед мешканцями інших кутків, вулиць, населених
пунктів. Про криниці розповідали різні історії, сказання, легенди,
іноді, може, й надто перебільшені.

Значна частина краєзнавців Канівщини (наприклад, Леонід Володимирович
Бебешко, 1955 р. н., на пенції по інвалідності) твердять, що традиції
святенницького (в найкращому значенні слова) ставлення до джерел,
струмків і річок на Канівщині були порушені в середині 1960-х років,
коли в місто прибули тисячі працівників Дніпробуду. Це були
високопрофесійні будівельники, однак вони принесли з собою дуже низьку
культуру користування природними багатствами, зокрема, й водними. Цю
культуру, а точніше, безкультур`я, у них швидко запозичили численні
представники молодшого покоління як міщан, так і „каблів” (так корінні
городяни називають переселенців із прилеглих сіл). Дуже швидко не лише
струмки й річечки, але й безводні яри та балки міста й району виявилися
захаращеними побутовим сміттям та будівельними відходами. Занехаянню
джерел сприяла також безмежна погоня за артезіанською водою (яку наші
предки ніколи не споживали).

Боротьбу за збереження й відродження джерел очололи славетні канівці –
справжні сподвижники природоохоронної справи: Антон Кузьмович Ткач,
багатолітній і харизматичний голова Товариства охорони природи, Яків
Михайлович Данилов, так само багатолітній і харизматичний директор
музею-заповідника Т. Г. Шевченка, Микола Михайлович Кльопа, незрівнянний
вчитель біології Канівської гімназії імені Івана Франка, Ілля Петрович
Настенко, безкорисливий краєзнавець, палеолог і поет, Микола Павлович
Яценко, визначний еколог Черкащини – єдиний із цієї когорти, хто нині ще
живий (хоч тяжко хворий) та ще цілий ряд справжніх звитяжців боротьби за
збереження довкілля.

Це їхніми зусиллями й талантом були заново повернуті до життя, до
повноцінного служіння людям і Рожена, і Королівська, і Монастирська, й
інші чудові криниці, за активної підтримки, звичайно, місцевих
мешканців.

Сьогоднішнім жителям Канівщини належить підтримувати добрі почини
старших канівців, які один по одному відходять від нас у вічність.

Дбайливе, охайне, господарське ставлення до джерел, криниць, колодязів,
струмків, ставків, річок… вже само по собі є благородною справою, бо
відповідає найкращим традиціям українського народу, оспіваним у піснях,
думах, легендах, казках….

Разом з тим таке ставлення має ще й суто практичний, прикладний вихід. І
цей прагматичний розріз надзвичайно широкий і теж не позбавлений
благородства (як це незвично не здавалося б на перший погляд). Особливо
значущий він на Канівщині, з огляду на знамениті Канівські дислокації.
Через цей дивний феномен ми нерідко можемо спостерігати (навіть без
допомоги лабораторій), що вода із джерел, розташованих на відстані
кількох сотень метрів одне від одного (а подекуди й кілька десятків, як
ось у Меланієвому потоці біля Чернечої гори), буває зовсім різна за
присмаком, забарвленням, осадовим шаром.

Канівці віками відслідковували цілющі властивості джерельних вод. Проте
більшість цих народних відомостей були втрачені в часи нищення козацтва
та в часи торжества більшовицької імперії. Сьогодні тільки деякі
старожили-мудреці можуть повідати дещо про особливості води з того чи
іншого джерела. Тим–то й зростає актуальність навчально-пізнавальної
роботи, екскурсій школярів до канівських криниць.

Один з найкращих способів з`ясування лікарських властивостей джерельної
води – це особисте дослідження. Більшість старожилів міста охоче радять
молодшим таке: якщо вода з якогось із канівських джерел і не допоможе
комусь проти конкретної недуги, то, принаймні, не зашкодить. Окрім того,
кожен канівець має добру можливість для ефективного самоаналізу – це
порівняння. Адже за якусь годину-дві легко набрати води із 2-3-х
криничок і потім куштувати їх і у свіжому, і у відстояному, і у
кип`яченому стані та уважно прислухатись, до якої саме із вод
найприхильніша ваша душа.

Саме така методика і застосовується у практиці діяльності краєзнавчого
клубу „Люби і знай свій рідний край” Канівської гімназії імені Івана
Франка (голова – Олександр Підлісний, 11-й клас; секретар – Марічка
Сіренко, 7-А клас, до 2007 року – Яна Майборода, 9-А клас).

Практично всі одноденні туристські та екскурсійні маршрути обов`язково
перетинають хоча б дві кринички, і кожен учасник переходу заздалегідь
планує запастись водою, вміє її зберігати і споживати. Жоден мешканець,
що трапиться нам біля криниці, не випаде з нашого поля зору, хоча
довготривалі розпитування не практикуються (це й неможливо).

Не раз приносимо зразки води з кількох джерел у школу, де пропонуємо
інших учням, вчителям, працівникам гімназії покуштувати, порівняти
властивості. Найцікавіші думки записуємо. І в цьому вбачаємо слушність,
адже серед людей трапляються іноді такі, що володіють здатністю
розрізняти найтонші смаки й запахи. Звичайно, така практика досить
клопітка.

Дані лабораторних аналізів (щодо Королівської криниці нам їх люб`язно
передав вчитель біології М. М. Кльопа) сприяють підвищенню ерудованості
учнів та доповнюють колоритність загального враження. На більше вони,
очевидно, „не здатні і не претендують”.

Ще раз підкреслимо: найважливішими в нашому конкретному канівському
випадку є багатосторонні тривалі спостереження за можливими наслідками
постійного вживання тієї чи іншої води (за межами Канева ситуація може
бути дуже відмінною, якщо, наприклад, площа водозбору певного джерела
містить поля, де застосовують інтенсивні методи вирощування зернових чи
місця із сміттєзвалищами…).

Таким моніторингом, на наш погляд, в місті ніхто не займається. А шкода.
Навіть така консервативна інституція як ВООЗ вважає, що 80% захворювань
мешканців планети – через споживання неякісної води (далі треба додати
відсотки через недовживання, перевживання…). Щоправда, наш Канів
споживає (на всі побутові потреби) досить добротну артезіанську воду,
має станцію обеззалізнення води…

Якось нещодавно 92-річна Ганна Степанівна Мазуркевич, неперевершений
знавець українських народних пісень, колядок, щедрівок…, зронила такий
гіркуватий жарт: коли вулиця Монастирок пила воду із Монастирської
криниці, то майже всі мешканці йшли з життя після 80 років, коли ж
перейшли на водопровідну артезіанську – то після 70! Цілих десять років
відбирає у монастирчан хвалена цивілізація?

Але найдивнішим виявилось інше спостереження: за післявоєнні роки (це
вже 62 роки) мешканці не можуть пригадати жодного випадку смерті когось
із місцевих мешканців від таких страшних хвороб, як саркома, рак,
лейкемія, гіперплазія щитовидної залози, і це при тому, що ми живемо в
Чоронобильській зоні. Туземці пояснюють це особливістю води з
Монастирської криниці, яка збагачена залізом.

Кілька старожилів кутків Гидзи, Цегельня, Бованці висловили думку, що
вода з криниці на Гидзах добре впливає на стан зору і очей. Наш вчитель
М. М. Кльопа припустив, що таке справді можливо, оскільки вода в цій
криниці струмує з-під величезної товщі жирної (масної) жовтої глини. Про
Королівську криницю висловлюються найбільше людей (бо вона „наймодніша”
в місті). Вони кажуть, що ця вода зміцнює опорно-руховий апарат людини,
а також має ранозцілюючі властивості.

p

r

! h

p

r

µ

&

µ

µ

h

µ

µ

µ

µ h

µ

???????ї гори (це село Пекарі з околицями і, частково, село-хутір
Хмільна), попри свої дуже високі смакові властивості, очевидно,
спричиняють послаблення опорно-рухового апарату. Через це пекаряни
найкраще „знають” Касьяна з Кобеляк.

Ми з учнями намагаємося перевірити існуючі думки і версії щодо
властивостей канівських джерел, адже це природне надбання наших
пращурів, яке вони старанно вивчали на собі і зберігали, як святиню, бо
давні українці почитали воду за одну з найбільших святинь народу. І ми
маємо зберегти знання канівчан про свою святиню, вивчати та охороняти її
по мірі своїх можливостей. Що може бути більшим Вчинком Добра, як не
збереження своєї доброї ментальної пам`яті та доброї цілющої води для
теперішніх та прийдешніх поколінь канівчан!? Це непросте, але цікаве
завдання ми з дітьми ставимо перед собою.

Для цього ми (наш клуб, який вважаємо вчинковим осередком і запрошуємо
до нього приєднуватися всіх учнів міста), перш за все, організовуємо
ознайомчі та зберігаючі здоров`я одноденні переходи, що є комплексними
(два з них затверджені на обласному рівні і внесені до реєстру
Черкаської обласної станції юних туристів).

Комплексність наших переходів означає, що кожен захід поєднує в собі
кілька цілей: ознайомлення з історичними та археологічними пам`ятниками
і об`єктами; з місцями, пов`язаними з літературним життям, міфологією,
фольклором; з об`єктами рельєфу й геології; з лікарськими травами,
плодами, грибами й квітами; з тваринним світом і, звичайно, з численними
джерелами.

У літній час, за погожого дня, учням дозволяється у спеціально
відведеному місці (колишній міський пляж) зайти у воду, продемонструвати
своє вміння триматися на воді і засвоїти (хоча б теоретично) ази
стильового плавання.

Практика комплексних переходів склалася у нас упродовж багатьох років і
є, на наш погляд, оптимальною. Найбільші труднощі тут полягають у тому,
що для належної ефективності таких заходів одного вчителя (історії)
замало. Потрібен також вчитель мови й літератури, біології, географії,
фізкультури, іноді – й фізики, хімії, музики. На середній випадок цілком
вистачило б і двох зацікавлених вчителів. Між іншим, тоді б і кількість
учнів-учасників побільшала б. Зазвичай їх приходить 5 – 7, рідко 10 – 12
із ста „полум`яних” обіцяльників. Тут треба врахувати таку особливість
звичайного учня: насамперед, це маленький або трохи більший хороший
хитрунець. Десь на задвірках своєї свідомості він обов`язково плекає
думку про те, щоб якось хоч трохи сподобатись учителеві чи іншим учням,
знайти в особі вчителя цікавого співбесідника. З цього завжди
починається „жага” до переходів. І коли вчителів удвічі більше, то,
відповідно, й число учнів-мандрівників подвоюється. Тому сьогодні ми
думаємо об`єднати наші спільні зусилля вчителів і учнів, щоб у спільному
вчинку дорослих та дітей плекати свою святиню, а ще це зблизить,
об`єднає в загальній справі та спілкування вчителів і учнів, як ніщо
інше (теоретичне, урочне), бо за таких умов вдало поєднуються і стають
потрібними один одному мудрість і інтелект дорослих та юність, сили і
здатність до захоплення і пізнання дітей і молоді.

Багатоплановість наших переходів передбачає різні нехитрі процедури з
боку вчителя. Наприклад, практично всі учні знають, що коли група
підходить до джерела і багато хто (у спеку) вже ні про що, як пожадливе
пиття води не думає, обов`язково буде „гальмівна” порада, а після
короткого відпочинку на них чекає прибирання території кринички,
засміченої неодноразовими візитерами (нерідко дорослими). Іншим разом ми
приходимо з метою не тільки відпочити, але й почистити струмок, потічок,
криничку. І коли говорять, що наші діти втратили духовність я не вірю,
бо така справа їм приносить, як не дивно, не тільки виснаження, а й
страшенне задоволення: вони відчувають і бачуть власну користь,
потрібність, результат своєї праці. Дійсно, таких учнів небагато, але
вони є, а за спільних об`єднаних інтересів дорослих і дітей, їх стає
значно більше. Вони починають вірити нам, а ми маємо змогу їм передати
духовний спадок любові до землі і людей. Іноді прибирання здійснюємо під
звуки поезії. Вивчення грибів, що трапляються на шляху переходу – це
насущна необхідність. Пройти повз груші-дички і, не зупинившись,
промовчати – означає бути сліпим до навколишнього. Хтось із туристів
грубо обізвав іншого? Відразу ж оголошується штраф із погрозою
обнародувати його перед класом або, ще гірше, на загальношкільній
лінійці перед дитячим загалом.

Важливим уроком із практики багаторічних переходів є те, що кожен турист
мусить іти додому не з порожніми руками. Інакше – день пропав. У сумці
учня натомість з`їдених бутербродів – дві-три пляшки води, кілька
кусочків цегли, черепків з городищ, кілька камінців, цікавих чи
красивих, гарний деревний гриб, в пакетику – декілька полуничок, чебрець
чи звіробій, 2-3 жмені груш-дичок (на засушку)… Не велика біда, коли
матуся вдома викине щось із камінців, черепків – наступного разу
повториться, і час візьме своє.

Дуже важливо відразу відбити в учнів бажання брати з собою
радіоприймачі, магнітофони (в тому числі й портативні). Треба
розповідати учням про джмелів і бджіл, які „не переносять” цієї техніки.
Мобільні телефони не є перешкодою у переходах – учні із задоволенням
розповідають своїм рідним про побачене, як кажуть, „із перших і свіжих
очей”. Але у зв`язку із поширеними даними про те, що сотовий зв`язок
дезорієнтує під час польоту бджіл, то треба просити учнів відмовитись
від мобільного зв`язку у переходах.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що збирання і збереження,
систематизація інформації про джерельну воду та практика одноденних
піших туристичних (для середніх та старших класів) переходів як
комплексних заходів мали б стати блакитною мрією будь-якої школи, яка
хоче виховати своїх учнів і розумними, ерудованими, і здоровими й
бадьорими, і веселими й життєрадісними, і культурними й ввічливими, і
готовими зробити добру справу. У нас така мрія є реальністю. Але як
потрібно ще багато працювати над кожним твором мистецтва, так і у нас є
багато задумок, як зробити нашу реальність ще більш духовно збагачуючою
молоде покоління рідної землі.

Коментуючи яскравий історичний краєвид, можна надати учневі можливість
взяти більше історичних знань, ніж за два місяці сидіння за партою.
Коментуючи якість води, користь яблучка…, можна непомітно більше
дискредитувати „зеленого змія”, ніж за багато місяців тривіальної
боротьби за здоровий спосіб життя у стінах школи.

На крутих схилах Канівських гір деякі хлоп`ята іноді демонструють
справжню доблесть, хоробрість і навіть джентельменство, чого ніхто
ніколи за ними не спостерігав.

Отже, це і благородна, і благодатна вчинкова справа, яка має бути
логічним продовженням навчально-виховного процесу.

В. Д. Шульга

Не забути традиції народу

(декоративно-прикладне мистецтво і створення

дитячої казки)

Що пробуджує в дитині потяг до прекрасного, краси? Здавна мудреці знали
відповідь на це питання: краса і праця. Красу дарує світ навколо. Але
вона мінлива, рухлива, тендітна і не витримує ні подиху часу, ні
черствості душі людської, ні невмілих, незграбних рук. Саме праця, як
супроводжуюча людського життя, вчить цінувати красу, бо багато мине
днів, місяців та навіть років, допоки з`явиться диво майстерності і
людина, уподібнившись Творцю чи природі, зможе сама творити красу. Тоді,
зрозумівши ціну затрачених зусиль Творця, вона навчиться цінувати красу.
Але таємницею Творця ще є те, що по мірі того, як людина вчиться
творити, вона починає тягнутися до прекрасного, стає духовною людиною.

Канівщина з давнини є одним з найкрасивіших місць України. Її щиро
обдарував Господь і місциною, і природою, а відтак і талановитими
людьми. Потяг до краси тут завжди був великим. Великою була і
майстерність рук людських. Народні промисли цінувались високо на
Канівщині. Вишивка, плетіння з лози, килимарство та гончарство були і
прибутковою справою, і передметом естетичної насолоди, і гордістю та
улюбленим заняттям цілих сімей від покоління до покоління. Особливої
поваги заслуговували гончарі, а гончарне колесо було майже святинею
роду, бо не тільки годувало сім`ю, воно культивувалось у наших пращурів
трипільців, потім русичів і символізувало сонце. Тому у канівців з часів
древнього міста Родня і до сьогоднішнього дня збереглася любов до глини,
повага до майстра, який дарує красу, до праці, яка приносить
задоволення.

Плине час. Помирають останні гончарі. Але їхня справа має залишатися на
землі канівській. Сьогодні традиції гончарства шевченківської землв
прагнуть продовжити у вищому професійному училищі та училищі культури та
мистецтв міста Канева. У 2007 році Канівська гімназія в рамках
всеукраїнського експерименту “Школа вчинку” вирішила приєднатися до
важливою нагальної справи громади – збереження традицій канівського
гончарства, традицій, що як ніщо інше передають дух української
ментальності, її потяг до духовності, гармонії, мирного співіснування.

Далекою перспективою, мрією відділу координації експерименту є
створення експозиційної постійно діючої виставки гімназії імені Івана
Франка в Канівському музеї декоративно-прикладного мистецтва та
отримання дітьми вмінь, навичок особливостей дизайну канівського
гончарства.

Загублена цікавість протягом 20 століття до гончарства. Але це великий
пласт духовної культури, культури українського народу. Це знайомство
дітей з особливостями геології краю, специфіка канівських глинищ
(Межиричінське глинище), українською міфологією, казками, усною народною
творчістю – вмінням бачити світ очима українця.. Крім того, заняття з
ліплення є і корисними для дітей, адже вони розвивають рецептори
людської руки, позитивно впливають (як доведено науковцями) на розвиток
психіки дитини, знімають нервове напруження. Вже на перших наших
заняттях з дітьми, а зібралася дітвора 4 – 6 класів, це стало помітним.
Неврівноважені на уроках, нестримані діти вкладали максимум зусиль, щоб
виліпити якусь тваринку чи декоративний виріб. Не все вдавалося, та
заспокоювала музика, а ще казки про тих тварин та предмети, що ліпили
діти. Найкраще справа йшла, коли приходили ліпити разом з дітьми
вчителі, що ще раз переконує у вжливості прикладу дорослих, котрим
довіряють діти, їх емоційній та “творчій” підтримці. Спільна вчинкова
справа об`єднує дорослих і дітей, зближує, робить друзями і рівними у
досягненні істини. Пояснивши дітям важливість нашої справи та
перспективи показу наших результатів, ми почали працювати. Вчитись
завжди важко. Але гончарство – особливо захоплююча “наука”, це вид
мистецтва, де кожен може мати своє бачення на предмет, і цей погляд є
завжди правильним, — тут царина людської уяви, фантазії, і немає меж
досконалості. Та коли в тебе щось виходить вперше, і інші можуть
зрозуміти твій задум, захоплюються ним, радість переповнює маленького
творця, окрилює, і він хоче вже ліпити щось складніше.

Ми починали з ліплення декоративних виробів: оберігів (талісманів у
вигляді маски), посуду (“двійнят”, глека з двома вушками), трипільського
посуду, будиночків. Отримавши перші навички ліплення і перші радощі
перемог, ми перейшли до наступного етапу навчання гончарської науки і
стали ліпити зооморфні форми, тобто різних тваринок. Треба сказати, що
були і перші розчарування, але дитина — дивовижна істота: розчарування і
горе поразки “невмілого” швидко проходять і, маючи приклад праці
однолітків та вчителів (адже сидять всі за одним столом), вона знову
береться до глини і щось старанно ліпить, а вже коли щось вдається —
радість збільшується вдвічі. Звісно ж, нам допомагав досвідчений
вчитель-викладач Канівського училища культури і мистецтв Коваленко
Валентина Степанівна, яка вміло могла “підправити” голову, хвіст чи вухо
будь-якої тваринки, адже вона у нас справжній майстер своєї справи.
Ліпили ми поросят і баранчиків, коників і котиків, у когось гарно
вдавався олень, морський коник і рибка, а хтось старався виліпити з
останніх сил майже досконалого, “такого, як у природі” зайчика,
черепашку, сову і інш.

Та найбільше захоплення визвало у дітей ліплення казкових героїв:
Лісовичка, Чебурашки, Баби Яги, у старших – коня-єдинорога, жар-пташки,
кентавра. Ліпили вже й фігури людей: козака, музики, україночки, діда й
баби тощо. На сьогоднішній день, після шестимісячної роботи, вміємо з
дітьми ліпити декоративні композиції та композиції на вільну тему.
Найцікавішою була спільна робота, коли прцювали, “творили” українське
дворище. Хтось ліпив українську хатинку, хтось — діта й бабу, інші –
поросяток, хтось — криницю, паркан, казан з ложкою…

У кожного було завдання, і всі ретельно працювали, щоб його виріб не був
гіршим і гарно увійшов у загальним ансамбль. Повільно, заняття за
заняттям, ми вчимося гончарству, щось у нас виходить відразу ( рідко
трапляється), щось завдяки великим зусиллям, але яка гордість
з`являється у дітей, коли вони заходять в навчальну кімнату і бачуть
власні вироби, кількість яких щоразу збільшується; інколи забігають по
декілька разів подивитися, чи висихли вже зайчики, лісовички, глеки…

Любить презентувати свої роботи малеча перед старшими учнями та
дорослими, бо усвідомлюють свою важливість і корисність для школи,
громади. Із задоволенням ходять дивитися на вже досконалі роботи
студентів училища культури та мистецтв. Невдовзі нам повинні в
спеціальних печах професійного училища обпекти роботи, і тоді будемо їх
розмальовувати.

Гончарство дарує наших дітям навички пізнання великої істини: коли маєш
мрію і працюєш над нею, то обов`язково досягнеш її, адже нічого не може
завадити людині, яка цілеспрямовано йде до своєї мрії. А крім того, у
дітей вже в цьому віці розвивається любов до рідного краю і його людей;
приходить розуміння, що жили в цьому краї талановиті працелюби-творці. І
якщо вони, учні, можуть завдяки власним зусиллям створити щось подібне,
то вони можуть досягти майстерності минулого, зберегти традиції роду
канівського, зберегти духовність цієї землі, бути господарями її, і вона
буде не проти цього. Ці слова не є просто сказаними задля похвали, щоб
зрозуміти їх, треба було бачити очі дитячі, коли вони спільно ліпили
українське дворище, а отже, десь на генетичному рівні передалось тяжіння
до свого, ментального і воно змушує повертатися до нього.

Поки що у нас немає підтримки, але надіємось, що завдяки нашим
гончарським навичкам, зусиллям нас у майбутньому помітять і підтримають
на міському рівні, адже хочемо зберегти традиції своєї землі. Це наша
мрія. І ім`я найстаршої школи в місті Каневі, а тепер гімназії імені
Івана Франка буде асоціюватися з учинковими справами учнів та дітей,
серед яких чинне місце буде займати саме декоративно-прикладна, гончарна
справа. Це наш з дітьми Вчинок, Вчинок Краси і Добра в ім`я розвитку
канівської громади, збереження її самобутності і духовного здоров`я.

О. П. Каральова,

вчитель фізичної культури,

вчитель вищої категорії

Організація фізкультурно-спортивної вчинкової діяльності „Підготуй собі
зміну”

(старшокласники готують менших школярів до спортивних досягнень)

Що є справжнім учинком, справжнім досягненням у спорті – це
злагодженість дій команди, загальне прагнення перемогти і спільні
зусилля задля спортивної перемоги, інколи всупереч обставинам, фізичній
недосконалості тіла, адже головне в людині – воля, працелюбство і
цілеспрямованість. Хочеться поділитися нашими з дітьми досягненнями,
результатами наших спільних дій.

Футбол – командна гра, вона єднає. У вересні 2007 року ми зрозуміли, щоб
перемогти в міських змаганнях і вибороти місця для наших найменших учнів
у збірній області, потрібно об`єднати зусилля всіх: і старших, і менших
хлопчаків гімназії, і мене як тренера. Тільки за такої умови можна було
сподіватися на результат, бо це давало можливість меншим перейняти
досвід старших, отримати навички гри, а ще зрозуміти, що ти не сам на
сам граєш, у тобі велика сила: за тобою, маленьким, — старші, і вони
хвилюються і працюють не менше.

Передача досвіду від одного покоління до іншого завжди була неоціненною.
Життєва школа, пройдена старшими людьми, містить у собі коштовний скарб
знань, які, виявляється, мало здобути, потрібно вміти дохідливо їх
передати. Цьому мистецтву навчають у педагогічних вузах, і не так воно
вже й легко дається. Тим дивніше те, що старшокласники, не маючи
спеціальних методичних знань, змогли навчити своїх молодших колег.

Учні 11 класу з дня в день виходили на поле із серйозною метою: подати
меншим „колегам” теорію футболу, поступово перетворивши її в практику.
Хлопцям не було часу спочивати, адже допитливі підлеглі хотіли знати
все. Було дуже важко не розгубитися, коли вони засипали своїх вчителів
питаннями на кшталт: „Хто це вигадав?», „Чому саме так, якщо мені
подобається по-іншому?». Проте старшокласники терпляче пояснювали все
знову і знову, допоки не зникали всі запитання. Варто зауважити, що
третьокласникам мало просто пояснити. Потрібно показувати абсолютно все
на прикладах, бігати по полю, демонструвати різні передачі м’яча, адже і
самі малюки не можуть стояти на місці. Вони швидко відновлюють свої
сили, але й швидко втомлюються. Старшокласники зуміли проводити заняття
з урахуванням особливостей дитячого організму так, щоб процес
відпрацьовування основних рухів тривав майже безперервно, а проте —
результативно. Вони, як і потрібно, заохочували підлеглих, підносили
бойовий дух, і при цьому робили все в динамічному ритмі. З цим завданням
старшокласники блискуче впорались. Вони незмінно проявляли чудеса
терпіння і підтримки. Адже пояснити щось дитині з другого, третього
класу — дуже складно, майже неможливо. Діти в цьому віці дуже
непосидючі. Крім того, їм важко зрозуміти „важку артилерію” футболу: він
просто пересипаний термінами, поняттями та правилами. Найголовніше в
тому, що хлопці пояснювали: як і де стояти, чому саме в такому
положенні, як правильно вдарити по м’ячу з тієї чи іншої позиції…
Напевно, вони й самі багато чого зрозуміли в процесі навчання.
Одинадцятикласники навіть пояснювали футбольній малечі тактику! І
пояснювали так, що школярам це було цікаво, а найголовніше — доступно.
Те, що їх учні отримали друге місце на міському чемпіонаті з футболу —
велика несподіванка. Адже негайних результатів ніхто не чекав.

Моїм завданням як вчителя була координація спільних дій, налаштування на
співпрацю представників двох різних вікових категорій: учнів-випускників
гімназії та школярів 3-4-х класів. Але це була координація не
нав`язлива, а якщо можна так сказати, координація підтримки. Кожного дня
я була разом з дітьми, ми разом хвилювалися, долали невмілість, раділи
досягненням один одного. Я покладалася на старших, щиро вірила в них (і
вони це розуміли), бо провели ми вже разом багато щорічних спортивних
заходів: і Олімпійський урок, і „Здраствуй, футбол!”, і збори з
футболу… Коли ці старші діти виходили на поле під час міських ігор, я
гордилася, що це наші діти. Але підготувати повністю до змагань малюків
– це повсякденна тяжка праця до і після уроків, навіть на перервах.
Сторонні спостерігачі тренувань дивувалися відносинам на полі: не було
„великих” і „малих”, були досвідчені, що хотіли передати свій досвід, і
ще не досвідчені, котрі хотіли навчитися грати в футбол від справжніх
хлопців-майстрів, а не вчителя фізкультури. Після тренувань щодня ми
обговорювали свої досягнення. Зрозуміло, що менші були в захваті, але й
у втомлених старших щастям і добротою „світилися” очі. У розмові вже
один на один вони говорили, що багато чого навчилися на полі й самі –
професіоналізму гравця (навчаючи, розумієш більше сам, глибше продумуєш
кожен рух, постійно тренуєш навички) і людській доброті, адже їй теж
треба вчитися (вразило хлопців те, що доброта і турбота про малюків
приносить духовну насолоду, задоволення і спокійне відношення до якихось
дрібниць).

І саме цей креативний крок (передавання досвіду) у методиці ведення
уроків фізкультури став таким, що привів гімназійну команду до
п’єдесталу. Була гра… Менші грали на полі, старші – подумки на
трибунах. І в цей, головний день вони були разом. Спільна справа
об`єднує, вчить професіоналізму і людяності. Гадаю, що цей початок стане
доброю традицею в гімназії, нашою футбольною вчинковою справою, яка
зробить нас сильними і дружніми.

Ольга Попенко,

Альона Лагно,

учениці 11 класу

Футбол єднає справжню родину

До успіху разом ми йдемо,

Проходячи за кроком крок,

І лиш постійна допомога

Нам принесе „переворот”.

Кожна школа – це гніздо, а її учні – родина. Вже неодноразово ми
спостерігаємо здобутки та перемоги гімназії, котра досягає всього лише
завдяки злагодженим діям.

Не винятком стала і ще одна подія. Жителі Канева спостерігали захоплюючу
картину: змагання з футболу між учнями молодших класів. Це дійсно була
боротьба, де учні гімназії (2 – 3 класи) чесно завоювали 2-ге місце.
Так, це безперечно, чудовий результат, але скільки було зроблено не
тільки вчителем фізичної культури, а й учнями, зокрема старшокласниками.
Саме хлопці 11 класу погодились у позаурочний час допомагати своїм
маленьким друзям. Вони переконали підопічних у тому, що „боягуз не грає
в хокей, а у футбол тим більше. Тактика старшокласників була досить
результативною: кожен з них готував свою пару, показуючи не лише
елементарні речі, а й різні професійні секрети. Після чого з кожним
займалися окремо. Маленька зміна була в захваті: з ними спілкувалися як
з рівними старшокласники та ще й навчали своїй майстерності. Найважчим у
цій справі було навчити правил футболу, адже саме факт розуміння правил
гри є наполовину гарантією успіху.

На все це витрачалися не години, а дні, тижні. Між наставниками і
молодшими не було образ, погроз, а лише підтримка, порада. Хвилювалися
всі, адже кожен викладався повністю. Щоденна праця зближувала, вона,
безперечно, була виснажливою, але кожен прагнув до якомога кращого
результату. Незабаром вся група (і старші, й молодші) вже разом грали у
футбол, та це була гра не на програш, а на вдосконалення навичок.

Після тренувань молодші лише висловлювали захоплення своїми
наставниками, а старші раділи, що змогли допомогти.

Результат потішив усіх, адже кажуть: „Що посієш, те й пожнеш”. І це лише
підтвердило, що спільні зусилля – не лише гарний результат, а й єднання
великої родини! Мабуть, таким і повинен бути спільний вчинок у школі.
Основою його є доброта і повага до кожного, бажання допомогти і зробити
щось разом задля школи, її доброго імені та доброго імені її учнів.
Спостерігаючи за тренуваннями, ми розуміли, що честь гімназії захищали
команди з 3-го по 11 класи, результат залежав від зусиль усіх учнів. І
тепер у гімназії в нас є ще одна добра традиція: передача естафети
футбольного досвіду від старших до менших. Ми раді за тебе, гімназіє!

Похожие записи