РЕФЕРАТ
на тему:
“Школа Київської Русі”
ПЛАН
Вступ
1. Народна педагогіка Київської Русі
2. Зародження шкіл в Київській Русі
3. Літературні джерела Київської Русі про навчання, особливості розвитку
освіти і науки
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Східні слов’яни у VI—IX ст. створили систему виховання, яка відповідала
розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У
період матріархату та екзогамії дітей до 5—6 років виховувала мати,
пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток — до
жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З
утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв’язків до
одношлюбної сім’ї — моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися
в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.
Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача,
мисливця, воїна, а жінки — здатної не лише прясти й ткати, а й за
потреби дати відсіч ворогові.
1. Народна педагогіка Київської Русі
Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів
раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років)
— спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня; період
пестування (1,5—2—5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які
виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових
навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5—10 років).
Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в
оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання — ініціації
(система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).
Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з
дорослими брали участь у культових обрядах.
Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби
виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і
результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим
ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання.
Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З
розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані
на захист приватної власності («Чужа нажива — не пожива», «Чужим багатим
не станеш» та ін.).
Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової
графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) —
глаголиці, азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими
буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до
звукової системи східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву
«кирилиця».
2. Зародження шкіл в Київській Русі
Наприкінці VIII — у IX ст. у східних слов’ян формуються племінні
князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов’янських
князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це
сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших
предків.
За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як
індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було
зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквено-звукової
системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів:
язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські
(християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).
З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого
розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки,
зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі
датоване 988 р. і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив
у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося
300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували
ніколи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кормильство,
жіночі школи.
Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило,
викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з
книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти.
Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та
церковного життя.
Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих
ченців. Навчання мало індивідуальний характер.
Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр,
посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи
на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.
Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі
підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців із числа
воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.
Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.
Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. їх навчали
сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали
майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та
хоровий спів.
3. Літературні джерела Київської Русі про навчання,
особливості розвитку освіти і науки
Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні
джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності, літературні твори різних
жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в
усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші
пам’ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них —
твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних
належать:
«Пчела» — складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст.
збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви,
античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та
інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам.
«Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут
думки і щодо навчання й виховання.
«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) — збірник
окремих промов і висловлювань отців церкви.
«Ізборник» Святослава 1073 р. — збірник текстів античної літератури
пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті),
написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для
розширення знань.
«Ізборник» Святослава 1076 р. — збірник статей (44 статті) виховного,
повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, «Повчання
дітям Ксенофонта» та ін.
Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, в якій піднімаються
педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон
і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037— 1050
рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами
Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям»
Володимира Мономаха (1096 або 1117р.), створене за аналогією до
«Повчання дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі
педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше)
було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного
виховання до виховання, пов’язаного з практичними потребами людини,
вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості.
Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому
виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються
важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного
виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.
Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.
На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян
поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість
визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє
ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про
знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і
Псалтиря, написаних “руськими письменами”. Також дослідження показали,
що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений
у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.
Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О.
Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На
думку вченого, “софійська” азбука відображає один з перехідних етапів
східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.
Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і
Діра.
Пізніше слов’яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була
створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали
християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI
ст. і наступних століть: “Остромирове євангеліє”, “Ізборники Святослава”
1073, 1076 рр., “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона,
“Мстиславове євангеліє”, “Повість временних літ” та ін.
Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і
церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в
якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки
освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий
“зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Це було
свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала
займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з
повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала
при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та
церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський
здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в “єдиного
вчителя” — літописця Нестора.
Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи,
зроблені її учнями в різних частинах будівлі.
Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа
перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах,
великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки.
Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за
підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької, — “Шестиднев” і
“Фізіолог”. “Шестиднев” пояснював за 6 днів створення світу, а
“Фізіолог” — книга популярної зоології. Навчання світських людей
звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші
знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було
знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з
Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську
мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими
зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з
частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися
науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир
Мономах, волинський князь Володимир Василькович.
Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна
Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по
собі замітний слід на ниві української культури.
Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних
дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування,
які називалися філософією. За тих часів згадуються такі “філософи”, як
митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович,
котрий “… був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і
по ньому не буде…”. Але важко вважати їх за творців якихось нових
філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися
деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць
Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.
Надзвичайно обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий
підручник Козьми Індикоплова (“Топографія”), александрійського купця VI
ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію
Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина
чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і
згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від
них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів
найбільшої популярності набули “Ходіння” Данила Мниха, чернігівця, який
здійснив подорож у Палестину до Святої землі.
Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і
обчислювання проценту — все для практичних потреб. Вище стояла
історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з
болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими
зразками розвинулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та
інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів
київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так
званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському
літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в
1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст.
літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Пе-черського
монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор,
ігумен Сильвестр з Видубицько-го монастиря. Інші монастирі також мали
свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється
літописний звід, названий автором “Повість временних літ”. Цей твір,
доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох
літописних списках — Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV
ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у
п’ятьох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський
характеризує як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися
майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події
XI—XIII ст.
Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис “Повість
временних літ. Откуда єсть пошла русская земля”, який пройнятий ідеєю
величі княжої держави, ідеєю єдності руської землі та її політичної
незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає “Київський
літопис”, основним змістом якого є відображення боротьби Русі з
половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира
Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та
закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших
князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі
Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину
“Іпатіївського збірника”. Його авторами були високоосвічені особи, добре
обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому
відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду
Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник
історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис
і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними
виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис
пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В
літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про “Євшан-зілля”.
Висновок
Отже, Київська Русь XI—XII ст. була висококультурною державою. На жаль,
розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що
призвело до роздроблення Русі на окремі князівства. Досягнення культури
зосереджуються переважно в адміністративно-політичних центрах князівств.
Виникають нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція
здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі
та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний
навалою орд Батия, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного
типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи.
Двісті п’ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом,
зазнавала ворожих набігів. Усе це не могло не позначитися на долі
освіти: письменних людей стало менше, культурні зв’язки із Заходом
послабилися.
Список використаної літератури
Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.
Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.
Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і
педагогіки. — Тернопіль, 1999.
Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 2001.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
