.

Самокорекція атрибутів контролю як засіб формування виконавської надійності музикантів-інструменталістів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
164 1458
Скачать документ

Реферат на тему:

Самокорекція атрибутів контролю як засіб формування виконавської
надійності музикантів-інструменталістів

Розвиток української національної культури вимагає радикальної
переорієнтації технологій підготовки висококваліфікованих спеціалістів
мистецького фаху, серед яких значне місце відводиться
музикантам-інструменталістам. Процес формування майстерності їх гри
привертав увагу не одного покоління визначних педагогів та виконавців,
хоча теорія музичного виконавства, як це не парадоксально, до сьогодні
ще не створена. Її відсутність негативно впливає на процес формування
виконавської надійності інструменталістів, оскільки вони змушені щоденно
розв’язувати цілу низку як технічних, так і інтерпретаційних проблем,
керуючись лише власним досвідом та “авторитарною музичною педагогікою”.
Саме тому реалії сьогодення зобов’язують спрямовувати педагогічну думку
на наукові пошуки ефективних методів формування досліджуваного феномену.

Одним із перспективних напрямів таких пошуків, на нашу думку, є
вдосконалення процесу формування взірців атрибутів контролю під час
оволодіння текстовими чи виконавськими компонентами музичних творів.
Теоретико-концептуальну основу тут можуть скласти досягнення
психологічної науки стосовно самокорекції, що характеризується як
система заходів, спрямованих на виправлення недоліків спеціальними
засобами психологічного впливу. Саме завдяки їй здійснюється
видозмінення внутрішніх процесів та зовнішніх ознак поведінки суб’єктів
(З.Вейсова, Л.Веккер, О.Денисов, С.Дудін, Є.Ільїн, О.Конопкін,
О.Корабльова, О.Ксенофонтова, О.Нікітіна, Г.Нікіфоров, А.Осипова та
інші).

На необхідність власного коректування музично-виконавської діяльності
інструменталістів указували ще О.Бірмак, Г.Гінзбург, К.Мартінсен,
Л.Оборін, Г.Прокоф’єв, С.Савшинський, Я.Флієр та інші визначні педагоги
й виконавці. Натомість, їх поради зводилися до вміння слухати,
аналізувати та виправляти наслідки своєї гри безпосередньо під час
роботи над музичними творами. Ідеї двовекторного видозмінення атрибутів
контролю, на жаль, не знайшли свого втілення в теорії та методиці
навчання музики, хоча у працях Ю.Бая, Л.Бочкарьова, О.Воробйової,
А.Готсдінера, В.Москаленка, Ю.Цагареллі, Г.Пипіна та інших науковців
простежується інформація про самокорекцію музикальних уявлень і програм
реалізації виконавських дій стосовно контролю за точністю їх
відтворення.

Утім, на нашу думку, поглиблене вивчення механізмів самокорекції
атрибутів контролю сприятиме пошуку інноваційних технологій формування
досліджуваного феномену, адже вона є необхідною передумовою регулювання
ефективності і музично-виконавської діяльності. Самокорекція може
відбуватися як у процесі самої гри, так і по її завершенні з метою
досягнення бажаних наслідків при наступному повторенні. Їй властивий
двовекторний замкнений процес постійного обліку узгодження отриманих
ознак атрибутів контролю з уявними взірцями, в результаті чого
здійснюється їх видозмінення. Якщо коректуванню підлягають уявні взірці
атрибутів контролю (перший вектор), то видозмінення програми реалізації
виконавських дій (другий вектор) стає наслідком пертурбації моделей
вторинних перцептивних образів. Програма реалізації виконавських дій
визначається: 1) сукупністю вихідних суб’єктивно значущих окремих
параметрів музично-виконавської діяльності в загальній оцінці її
успішності; 2) забезпеченістю контролю за точністю відтворення уявних
взірців і зворотною інформацією стосовно якості їх виконання;
3) спроможністю довільного видозмінення значення деяких з них.

Видозмінення будь-якого вектора самокорекції здійснюється
музикантами-інструменталістами на основі прийняття рішень щодо точності
відтворення всіх ознак атрибутів контролю. За умови появи сумніву у
правильності сприйняття реальних показників отриманих наслідків
здійснюється перевірка цієї інформації (її зіставлення з уявними
взірцями) для прийняття рішення стосовно предметності векторної
самокорекції. Такі рішення детермінуються не лише метою, а й певними
чинниками: а) відбором інформації з урахуванням упливу зовнішнього
середовища; б) розпізнанням атрибутів контролю завдяки репрезентації
семантичних понять у довгочасній пам’яті; в) оцінюванням атрибутів
контролю на основі зіставлення ознак новосприйнятої стимуляції і уявних
взірців, а також раніше досягнутих результатів.

Скоректований певний вектор саморегуляції санкціонує отримання нових
показників неузгодженості, які враховуються у подальшій корекції
атрибутів контролю та їх взірців. Саме тому самокорекції властивий
безкінцевий замкнутий процес, хоча постійна неузгодженість ознак
новоприйнятої стимуляції і уявних взірців інколи призводить
інструменталістів до дезорганізації музичної діяльності як під час
роботи над творами, так і в процесі їх естрадного виконання.

Отже, вищевикладена інформація стосовно самокорекції атрибутів контролю
під час формування виконавської надійності музикантів-інструменталістів
дає змогу констатувати, що теорія та методика навчання музики має певні
наробки в даному аспекті. Натомість не знайшла свого втілення низка
вихідних положень психологічної науки, подальше дослідження яких у
практичній діяльності фахівців, на нашу думку, створює перспективу для
віднайдення інноваційних технологій поліпшення досліджуваного феномену.
Це положення стосовно двовекторної самокорекції замкнутого процесу
постійного обліку узгодження отриманих ознак атрибутів контролю з
уявними взірцями та встановлення оптимальної неузгодженості між
реальними результатами діяльності й наслідками, запрограмованими
функціональною моделлю.

Натомість музикантам-виконавцям доводиться постійно приймати певні
рішення для вдосконалення самих взірців атрибутів контролю у власній
уяві. Вони змушені відбирати з альтернативних варіантів найдоцільніші
властивості атрибутів контролю й відхиляти ті, що не відповідають
дійсності або їх задуму, наприклад, коли взірцем атрибуту контролю
виступає “аплікатурно-клавіатурний текст” музичного твору, то, як
правило, існує декілька систематизованих різновидів аплікатури, але в
результаті усвідомленого аналізу кожного з них відбирається
найдоцільніший варіант. Завдяки цьому не лише встановлюється зв’язок між
мотивацією і виконавськими діями, а й одночасно створюється враження
(ефект) “остаточної фіксації” або “заморожування” мотивувань. Цей ефект
кінцевої фіксації уявних взірців атрибутів контролю є наслідком
віднайдення певних пріоритетних властивостей багатоманітних
альтернативних систем, що знаходяться між собою як у консонантних, так і
в дисонантних відношеннях. Загальна величина дисонансу цих систем
когнітивних елементів залежить від пропорції таких відносин. Чим більша
кількість когнітивних елементів “конфліктує” між собою, тим “сильнішим”
стає дисонанс. Натомість поява дисонансу веде інструменталістів до
пошуку нової інформації з метою подальшого вдосконалення взірців певних
атрибутів контролю, через уникнення таких інформаційних джерел, що могли
б збільшити силу діючого дисонансу. Безумовно, виконавці по-різному
реагують на появу когнітивного дисонансу. Для одних фахівців виникнення
такого “конфлікту” між когнітивними елементами становить надзвичайно
неприємну подію, котра мобілізує їх на досягнення консонансу завдяки
відбору найдоцільніших властивостей на основі поглибленого усвідомленого
аналізу всіх альтернативних варіантів взірців атрибутів контролю. В
інших – навіть високий ступінь таких “суперечностей” не викликає
внутрішнього дискомфорту й не призводить до активних пошуків
найдоцільніших відзнак альтернативних варіантів. Якщо першим виконавцям
властива низька толерантність до дисонансу, то другим – висока. Цю
суттєву індивідуальну відмінність інструменталістів у реакціях на
виникнення дисонансу слід обов’язково враховувати викладачам при
викладенні настанов стосовно самокорекції атрибутів контролю для
формування надійності їх гри. Настанови варто вважати раціональними лише
тоді, коли їх виконання призводить до уникнення або, принаймні, до
зменшення дисонансу. Виконавцям, яким властива висока толерантність до
дисонансу, доцільніше рекомендувати усвідомлено більше заглиблюватися в
аналіз усіх відзнак альтернативних варіантів під час роботи над
музичними творами, оскільки їм бракує прискіпливості у формуванні
взірців атрибутів контролю. Тоді як у фахівців низької толерантності до
дисонансу навпаки такі настанови викликатимуть надмірну драматизацію
ситуації і гальмуватимуть швидкість психічних процесів.

Усунення дисонуючих когнітивних елементів здійснюється на основі
усвідомленого змінення рівноцінності привабливості альтернативних
відзнак стимуляції. Менш привабливий варіант відхиляється, і приймається
рішення стосовно кінцевої фіксації властивостей атрибутів контролю.
Натомість у процесі роботи над музичними творами чи вдосконалення
технічної майстерності гри інструменталістів прийняттям таких рішень не
завжди досягається консонантного співвідношення когнітивних елементів.
При виборі одного з двох чи більше варіантів якості атрибутів контролю,
як правило, створюється дисонанс, оскільки позитивні характеристики
відхиленої альтернативи і негативні відібраної конфліктують з уявними
взірцями при прийнятті рішень незалежно від того, що негативні
властивості перших та позитивні других максимально відповідають вимогам
таких ухвал. Отже, можна констатувати, що кінцева фіксація вибраних
відзнак атрибутів контролю призводить до створення дисонансу за умови:
1) вибору варіанту при наявності лише двох негативно оцінених
альтернативних властивостей; 2) вибору варіанту з двох альтернативних
різновидів, що характеризуються як позитивними, так і негативними
рисами; 3) вибору варіанту з великої кількості альтернативних
властивостей.

) змушує музикантів-інструменталістів спочатку приймати компромісні
рішення або відшукувати нові ознаки атрибутів контролю, що ускладнює
процес їх формування. Інтенсивність дії елементів когнітивного
дисонансу, викликаного прийняттям рішення, детермінується такими
факторами, як: значущість ухвали для виконавців на мить оцінювання
кінцевої фіксації відібраних відзнак атрибутів контролю; привабливість
знехтуваних та відібраних їх альтернативних варіантів; ступінь
відповідності відзнак альтернативних варіантів.

Стосовно першого фактору слід наголосити на тому, що, чим важливіше
значення має для музикантів-виконавців рішення про фіксацію відібраних
властивостей атрибутів контролю, тим більшої сили в результаті його
прийняття набуває когнітивний дисонанс. Відносна привабливість
знехтуваних альтернативних варіантів (другий фактор) залишає у
свідомості виконавців певні сліди, що могли б призвести до ухвалення
іншого рішення. Ці когнітивні елементи відображають бажані
характеристики знехтуваних альтернативних відзнак атрибутів контролю і
небажані риси відібраних варіантів. При наявності дії цього фактору
простежується закономірність: чим більша релятивна привабливість
знехтуваних альтернативних відзнак по відношенню до відібраних, тим
більшою стає частка елементів, якими позитивно характеризуються перші
(відхилені) і негативно – другі (відібрані) властивості атрибутів
контролю. Натомість когнітивний дисонанс виникає після прийняття рішення
навіть за умови надмірної привабливості відібраних властивостей
альтернативних варіантів. Третім фактором впливу на виникнення
когнітивного дисонансу є ступінь збігу властивостей відхиленого й
відібраного варіантів. Відповідністю (схожістю) великої кількості
відзнак в альтернативних варіантах створюється високий ступінь їх збігу,
а малої – низький, завдяки яким по-різному здійснюється самокорекція
атрибутів контролю в процесі формування виконавської надійності
музикантів-інструменталістів. Чим більший ступінь когнітивного збігу між
двома альтернативами, тобто, чим менша якісна відмінність між ними, тим
менша інтенсивність дисонансу створюється по завершенні кінцевого вибору
варіанту. Лише за умови ідентичності відзнак альтернативних варіантів
(абсолютного їх збігу) виникає когнітивний консонанс у результаті
прийняття рішення. Те ж саме спостерігається при ухваленні рішення, коли
небажані властивості атрибутів контролю притаманні як вибраним, так і
знехтуваним альтернативним варіантам.

Звичайно, формування виконавської надійності інструменталістів під час
роботи над музичними творами чи вдосконалення технічної оснащеності
можливе лише за умови встановлення такого консонансу. Саме тому вони
прагнуть, принаймні, постійного зменшення дисонуючої сили між
когнітивними елементами. Натомість, якщо після ухвалення рішення у
виконавців виникає незадоволення його результатами, то досягнення
бажаних наслідків здійснюється завдяки тому, що: трансформується або
анулюється прийняте рішення стосовно доцільності надання вагомішого
значення саме відібраним властивостям одного з альтернативних варіантів;
змінюється привабливість наявних відзнак усіх альтернативних варіантів;
поновлюється аналіз збігу властивостей відібраних і знехтуваних
альтернативних варіантів атрибутів контролю.

Трансформація або ануляція ухваленого рішення є не досить ефективним
способом зменшення дисонансу чи досягнення консонансу, оскільки виникає
потреба у збільшенні кількості спроб, що призводить до великих затрат
часу та зусиль інструменталістів при формуванні виконавської надійності.
Спокуса змінення рішення завжди супроводжується бажанням надати
пріоритетного значення відхиленим властивостям альтернативних варіантів,
тобто поміняти їх місцями. Усе це, як правило, призводить не до
зменшення дисонансу, а до його збільшення. Інша справа, коли після
ухвалення рішення збільшується сила дисонансу між когнітивними
елементами завдяки отриманій додатковій інформації і набутому певному
досвіду у відтворенні будь-якої виконавської дії та видозміненню вектору
уявних взірців у бік їх удосконалення. Мимовільний вплив нової
інформації на реальну оцінку отриманого результату створює умови для
виникнення нового дисонансу між когнітивними елементами. Тут, звичайно,
зміна ухваленого рішення стає одним з найефективніших засобів формування
надійності гри музикантів-інструменталістів.

Частіше за все виконавці при самокорекції атрибутів контролю змінюють
привабливість наявних відзнак усіх альтернативних варіантів (другий
спосіб досягнення консонансу або зменшення дисонансу між когнітивними
елементами після ухвалення рішення). За наявності великої кількості
позитивних якостей знехтуваної альтернативи в них виникає сильний
дисонанс. Хоча, чим він сильніший, тим більше прагнення до його
зменшення. Усе ж таки результативний ефект від таких виконавських дій
з’являється лише за умови відшукування прихованих негативних
властивостей знехтуваного альтернативного варіанту і позитивних –
відібраного. Це здійснюється завдяки тому, що: знецінюються позитивні
характеристики знехтуваних альтернативних варіантів; збільшується
значення позитивних відзнак відібраних альтернативних варіантів;
оцінюються нові переваги позитивних властивостей відібраних
альтернативних варіантів, які не фіксувалися раніше; нівелюються
(залишаються поза увагою) негативні риси відібраних альтернативних
варіантів; доповнюється кількість позитивних властивостей відібраних
альтернативних варіантів відшуканими новими консонантними когнітивними
елементами; збільшується відмінність привабливості відзнак атрибутів
контролю відібраного альтернативного варіанту від знехтуваного.

Якщо застосування у практичній діяльності музикантів-інструменталістів
вищевикладених методів не увінчується успіхом, то тоді ними поновлюється
аналіз збігу властивостей відібраних і знехтуваних альтернативних
варіантів атрибутів контролю (останній спосіб досягнення консонансу або
зменшення дисонансу між когнітивними елементами після ухвалення
рішення). При такому аналізі відзнаки кожного альтернативного варіанта в
уяві виконавців розміщуються в такому контексті, дія якого призводить до
одного і того ж кінцевого результату. Здійсненням таких психологічних
операцій зменшується дисонанс, оскільки деякі когнітивні елементи стають
ідентичними в більш широкій інтерпретації їх властивостей. Величина
дисонансу в уяві інструменталістів після ухвалення рішення зменшується
зі збільшенням числа когнітивних елементів, що відповідають тотожним
характеристикам відібраних і знехтуваних альтернативних варіантів.
Установлюється збіг між відзнаками відхиленого і прийнятого варіантів
атрибутів контролю й іншими методами. Зокрема, найбільш поширеним з них
є поповнення відібраного варіанту такими відшуканими властивостями або
“створеними” в уяві виконавців, що відповідають ідентичним якостям
позитивних відзнак знехтуваної альтернативи.

Отже, дисонанс є неминучим наслідком кінцевої фіксації
музикантами-інструменталістами певного альтернативного варіанту
атрибутів контролю. Якщо в процесі роботи над музичними творами чи
вдосконалення технічної оснащеності дисонуючі когнітивні елементи
спонукають до пошуків ефективних засобів вирішення проблеми, то в період
естрадних виступів сприяють зниженню надійності гри. Саме тому
самокорекція атрибутів контролю під час формування виконавської
надійності музикантів-інструменталістів здійснюється всіма
вищевикладеними способами з метою уникнення дисонансу після ухвалення
рішення, тобто: 1) наданням вагомішого значення властивостям відібраного
альтернативного варіанта; 2) збільшенням привабливості відзнак
відібраного альтернативного варіанта; 3) зменшенням привабливості рис
знехтуваних альтернативних варіантів; 4) знеціненням позитивних
характеристик знехтуваних альтернативних варіантів; 5) встановленням не
фіксованих раніше позитивних переваг відібраних альтернативних
варіантів; 6) збільшенням відмінності привабливості відзнак атрибутів
контролю відібраного альтернативного варіанта від знехтуваного; 7)
несприйняттям негативних властивостей відібраних альтернативних
варіантів; 8) доповненням відшуканими новими позитивними рисами
відібраних альтернативних варіантів; 9) встановленням збігу когнітивних
елементів можливих альтернативних варіантів; 10) розміщенням в уяві
виконавців усіх відзнак кожного альтернативного варіанту в такому
контексті, що призводить до одного й того ж кінцевого результату; 11)
“створенням” в уяві виконавців властивостей ідентичних позитивним
якостям знехтуваної альтернативи; 12) психологічним анулюванням
ухваленого рішення.

Утім, під час репетиційного програвання музичних творів чи їх естрадного
виконання вищевикладені способи досягнення консонансу між когнітивними
елементами не сприяють надійності гри інструменталістів, оскільки
наявність будь-яких альтернативних варіантів викликає сумнів у
правильності ухвалення рішень. Ступінь такого сумніву залежить від
інтенсивності дії дисонансу. Чим більша сила дисонансу, тим нижчий
ступінь упевненості виконавців у правильності можливих ухвалених рішень.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конопкін О. Психологические механизмы регуляции деятельности. – М.:
Наука, 1980. – 254 с.

2. Котова Л. Емоційна стійкість як засіб формування
інструментально-виконавської надійності у студентів музично-педагогічних
факультетів: Дис. канд… пед. наук: 13.00.02. – Мелітополь, 2000. – 260
с.

3. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб.:
Ювента, 1999. – 318 с.

4. Цагарелли Ю. Психология музыкально-исполнительской деятельности: Дис.
д-ра психол. наук: 19.00.03. – Казань, 1989. – 425 с.

5. Hanin Y.L. A study of anxiety in sports // Straub W.F. (ed) Sport
psychology: An analysis of athlete behavior. I the aca, H.Y.: Mourement
Publications, 1980. – P. 153-165.

6. Kellett A. Combat motivation. The behavior of soldiers in battle. –
Boston, 1982. – 240 p.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020