Реферат на тему:

Розвиток вивчення хімії

Історія хімії — це тільки частина культури людства, оскільки виникнення
хімії пов’язане з розвитком цивілізації. Історія становлення і розвитку
хімії віддзеркалює зміни матеріальної та духовної культури залежно від
розвитку економіки, політики, суспільних вiдносин.

Два джерела живлять розвиток хімії — потреби повсякденного життя та
духовне прагнення до пізнання світу. З одного боку, це приплив реальних
знань, з іншого — розвиток ідей та філософських поглядів. У різні епохи
формування культури та залежно від духовних особливостей окремих народів
у розвитку хімії переважали або обидва напрями, або один з них.
Наприклад, на Сході в давнину розвивалася в основному практична складова
хімії. У Давній Греції розквітла філософія хімії як складова науки про
природу. В арабських країнах розвиток отримали обидві складові хімії —
араби відомі в історії не лише як практики, а й розповсюджувачі ідей
грецьких філософів.

Хімія, як і кожна наука, розпочиналася з нагромадження фактів про
властивості металів, мінералів та інших продуктів земних надр. Згадка
про це є ще у давньоєгипетських папірусах, відомих як Лейденський та
Стокгольмський і датованих ІІІ ст. до н.е.

Щодо походження назви «хімія» існує декілька гіпотез. За однією з них,
викладеною ще близько 400 р. н.е. у трактаті єгиптянина грецького
походження Зосимуса з м.Паноколіса, ця назва пов’язується з іменем Хама,
сина біблійного Ноя, який викрав у батька книгу, де описувалися прийоми
«таємного мистецтва», і продав її єгипетським жерцям.

За іншою, сформульованою французьким ученим М.Бертло, термін «хімія»
походить від слова «хемі» (або «хума») — давньої назви Єгипту.

Єгипет був технічно передовою державою Давнього Світу. Тут за тисячу
років до нашої ери добували золото, мідь, срібло, залізо, свинець,
олово. Ще тоді єгиптяни навчилися «варити» скло. Для «варки»
застосовували соду і поташ. Соду добували з природних содових озер, а
поташ отримували з попелу. Ці дві солі використовувалися і при
виготовленні мила. Цікаво, що мило в той час застосовували як крем, який
шляхетні єгиптянки накладали на обличчя.

У Давньому Єгипті були широко розвинуті хімічні ремесла. Єгиптяни вміли
дубити шкіру, добувати з рослин лікарські й духмяні речовини,
різноманітні барвники, виготовляти керамічні вироби.

З усіх отриманих єгипетськими майстрами речовин найціннішими були золото
і пурпур. Бажання володіти золотом породило ідею отримувати його зі
звичайних дешевих металів — міді, свинцю, заліза. Отримане таким чином
«штучне золото» (відоме тепер як латунь — сплав міді із цинком) на
вигляд не відрізняється від справжнього — має той самий колір, той же
гідний подиву блиск. Але «штучне золото» мало один недолік: воно з часом
«хворіло» — укривалося зеленою «висипкою» і «виразками».

Виготовлення штучного золота у ІІІ ст. н.е. набуло такого поширення, що
римський імператор Діоклетіан видав указ про знищення всіх єгипетських
рукописів, у яких наводилися рецепти отримання золота. На щастя для
істориків хімії, кілька рукописів (папірусів) залишилося. Вони були
знайдені на початку ХІХ ст. під час археологічних досліджень гробниць у
Фівах. У папірусах містяться цікаві малюнки перегінних апаратів, колб,
печей, наведені описи обробки металів і рецепти грубих підробок
«золотих» сплавів, імітації коштовних каменів тощо.

У VІІ ст. н.е. Єгипет захопили араби, які, крім усього іншого,
зацікавилися хімією. Саме завдяки арабам згодом у Європі поширився
термін «алхімія», адже до слова «хімія» араби додали префікс «ал», який
вказує на місце походження; таким чином, слово «алхімія» можна
трактувати як «із Хемі», тобто «із Єгипту». Під цією назвою надалі стали
розуміти науку або мистецтво перетворення металів у золото.

У середні віки хімія переживає новий період розвитку, пов’язаний з
новими народами і новою культурою. Вигнання арабів з Іспанії (XIII ст.)
і поширення влади римської (католицької) церкви в Західній Європі
формують нових покровителів і для хімії. Головними представниками і
захисниками хімії у цей час стали діячі римської церкви або духовних
орденів. Серед яскравих представників католицької церкви, які зробили
значний внесок у розвиток алхімії, — Альберт Великий, єпископ і член
ордену домініканців (ХІІІ ст.), його знаменитий учень Фома Аквінський
(ХІІІ ст.), члени ордену францісканців Роджер Бекон (ХІІІ ст.) і
Бертольд Шварц (ХІV ст.), останній відомий, до речі, як винахідник
чорного пороху.

Англієць Р.Бекон закінчив Оксфордський університет. Згодом він став
ченцем і почав працювати в монастирській лабораторії. Через деякий час
Папа Римський особисто склав протекцію Бекону для роботи в лабораторії
Паризького університету.

Невтомна праця вченого викликає захоплення. Бекона називають doctor
mirabilis — «чудовий доктор». Однак слава його призвела до того, що він
потрапив у застінки інквізиції. Бекона без кінця допитують і вимагають
відкрити таємницю отримання «філософського каменя», але вчений мовчить.
Що він може сказати, коли вся його праця не дала результатів і
«філософського каменя» він так і не знайшов. Після двадцятирічного
ув’язнення двері тюрми відчинилися. Бекон вирішив покинути Францію і
повернутися в Оксфорд. Там він продовжив пошуки «філософського каменя»,
що знову привело його до в’язниці. Після чотирьох років ув’язнення
Бекон, 80-річний старець, помирає.

Альберт Великий — середньовічний лікар, філософ, математик, фізик,
алхімік. Він знав так багато, що його ерудиція наводила жах на
сучасників. Учений працював у монастирський лабораторії і зробив важливі
відкриття. Зокрема, першим виділив і описав арсен (миш’як), природа
якого була встановлена тільки через чотири століття. Нескінченні
експерименти із сульфуром (сіркою) та меркурієм (ртуттю) привели вченого
до відкриття сульфідів (сірчистих металів). Сульфіди вчений об’єднав в
одну підгрупу —марказити.

XIV століття — епоха Відродження науки і мистецтв. Церква та її
служителі втрачають інтерес до алхімії і для хімії настає нова ера.
Хімія переходить під крило медицини, і знаменитий лікар Парацельс
(1493—1541) проголошує нові її завдання. Не пошук міфічного
«філософського каменя», не фабрикація золота і срібла, а виготовлення
лікарських препаратів стає основним завданням хімії. Тим самим у
Західній Європі формується нова галузь — медична хімія, або ятрохімія.

У той час коли сотні алхіміків намагалися отримати «філософський
камінь», окремі з них вели і суто практичні дослідження.

Яскравим представником цього напрямку алхімії є легендарний Базиліус
Валентинус, католицький монах, який жив у ХV ст. Базиліус відкрив новий
метал — сурму (стибій). Сурма знайшла широке застосування в медицині.
Базиліус лікував сурмою та її сполуками найрізноманітніші хвороби, не
звертаючи навіть уваги на те, що окремі препарати на її основі були
просто небезпечні та отруйні.

За вченням «батька ятрохімії» — відомого середньовічного лікаря
Парацельса, тіло людини складається з поєднання алхімічних елементів —
сірки, солі й ртуті, які у здоровому організмі перебувають у рівновазі.
Якщо ж ця гармонія порушується, то людина хворіє.

Для лікування пропонувалося давати хворому препарати, яких «не
вистачало» його організму. Лікування за допомогою неорганічних
препаратів викликало справжню революцію в медицині того часу, оскільки
до цього в практиці застосовувалися лише ліки органічного походження
(настоянки, відвари трав, екстракти тощо). Представники ятрохімії в
одній особі поєднували лікаря і хіміка-фармацевта. Ятрохімік шукав і сам
виготовляв неорганічні лікарські препарати, досліджуючи їх дію на
хворих.

Новий напрямок витіснив традиційні алхімічні пошуки і певним чином
сприяв подальшому розвитку хімії. Ятрохіміки відкрили багато нових
сполук, уперше дослідили реакцію нейтралізації. До цього періоду
становлення хімії як науки належать також спроби розробки перших
прийомів якісного аналізу. Уперше дослідники звернули увагу на існування
«повітреподібних речовин, які відрізняються за своїми властивостями від
повітря». Відомий ятрохімік Ван-Гельмонт (1577—1644) назвав ці речовини
газами (від слова «хаос»). Цього вченого називають «батьком
пневматохімії» (хімії газів), до якої вчені повернулися лише через сто
років.

Ще один переворот відбувся в розвитку хімії в XIV ст.: поряд з
ятрохімією народжується технічна хімія.

У той час, коли ятрохіміки винаходили нові ліки, а алхіміки продовжували
пошуки «філософського каменя», були ще й хіміки-виробничники. Виникла
практична металургія, засновником якої вважається німецький вчений
Г.Агрікола (1494—1555), лікар за освітою. Він займався вивченням
хімічних властивостей металів та мінералів і заклав підвалини
раціональної гірничорудної справи. У Франції відповідні дослідження
проводив Бернард де Паліссі (приблизно 1499—1590).

Парацельс, Агрікола і Паліссі вважаються засновниками індуктивного
методу в хімії та найвизначнішими представниками експериментальної хімії
нової епохи.

Агрікола прославився своїм посібником з металургії, розробкою аналізу
руд і заводських продуктів. Книжка Агріколи була написана настільки
вичерпно і просто, що ще цілих два століття слугувала основним
посібником для металургів. Варто лише відзначити, що за нею вчився
відомий учений М.В.Ломоносов.

Інший відомий хімік-виробничник — Йоганн Глаубер (1604—1668). Він уперше
розробив технологію отримання соляної кислоти через дію «купоросного
масла» на кам’яну сіль і запропонував використовувати речовину
«мірабіліт», яка утворювалася в процесі виробництва соляної кислоти і
яку згодом назвали глауберовою сіллю.

Глаубер розробив також способи отримання азотної кислоти, солей амонію
та багатьох інших речовин.

Першим ученим, який піддав сумніву алхімічні пошуки «філософського
каменя», був англійський дослідник Роберт Бойль (1626—1691). Бойль
запропонував новий погляд на природу хімічних елементів як простих
речовин, з яких складаються всі інші сполуки. Завданням хімії він
визначив встановлення того, з яких саме елементів складається кожна
речовина, а для розв’язання цього завдання розробив певну систему
якісного аналізу. Праці Бойля і експериментальний метод досліджень, який
він широко застосовував, справили значний вплив на подальший розвиток
хімії саме як науки.

У зв’язку з бурхливим розвитком металургії у XVII—XVIII ст. хіміки
особливу увагу приділяли вивченню природи процесів горіння, отримання
металу з руди і перетворення металів у процесі хімічних реакцій. Для
пояснення цих процесів хімік Георг Шталь (1660—1734) розробив своєрідну
теорію флогістону, за якою всі горючі матеріали та метали містять
невагому речовину — флогістон, яка зникає в процесі горіння або
нагрівання у вигляді полум’я.

Теорія флогістону була першою спробою узагальнення та обґрунтування
цілої низки явищ і завдяки певній логічності та послідовності набула
значного поширення. Першим, хто експериментально довів хибність цієї
теорії, був видатний російський учений М.В.Ломоносов. Через 18 років
після Ломоносова французький дослідник Лавуазьє (1743—1794) узагальнив
отримані на той час експериментальні результати і розробив кисневу
теорію горіння. Слідом за Ломоносовим Лавуазьє прийшов до відкриття
закону збереження маси, що став одним із наріжних каменів усього
подальшого розвитку науки. Цей закон так і назвали іменами двох великих
вчених, які незалежно один від одного здійснили це відкриття, — законом
Ломоносова—Лавуазьє.

Логічним наслідком відкриття законів збереження маси, сталості складу,
кратних відношень стала атомістична теорія Дж.Дальтона (1766—1844).
Через піввіку ця теорія була розвинута в атомно-молекулярне вчення, яке
є основою хімічної теорії і в наші часи.

Швидкий розвиток хімії викликав розподіл окремих напрямків досліджень і
формування низки окремих наукових дисциплін. Так, уже на початку XIX ст.
виокремилася аналітична хімія, згодом — фізична хімія. У свою чергу,
теоретичні розробки в галузі фізичної хімії настільки розширилися, що
складові науки виділилися в окремі спеціальності: електрохімію,
термохімію, фотохімію, колоїдну хімію і та ін. Поширення хімічних знань
в інших галузях зумовило появу агрохімії, геохімії, біохімії та низки
інших галузевих хімій.

Бурхливий розвиток хімії у XIX ст. пов’язаний в основному з такими
геніальними відкриттями, як періодичний закон Менделєєва і структурна
теорія Бутлерова.

Хімія в Росії

Середньовічна Східна Європа — Стародавня Русь — у силу різних історичних
обставин була відірвана від загальних процесів розвитку науки в цілому і
хімії зокрема. Православна (візантійська) церква тих часів не
підтримувала поширення природничих наук, що пояснювалося, з одного боку,
недостатньою кількістю навчальних закладів (наприклад, Київська духовна
академія була відкрита в 1589 р.), з іншого — зневагою до «західних»
наук. На знання дивилися як на єресь, не сумісну з православною вірою.

Росія не мала тих вищих світських навчальних закладів — університетів,
які на Заході були центрами розвитку природничих наук. Але поступовий
розвиток торгових відносин і зростання потреб у різноманітних металевих
та інших виробах стимулювали інтерес до вивчення і використання власних
природних ресурсів.

У Західну Європу продавали хутро, віск, льон, конопля, шкіра. Уже в ХІІІ
та ХІV ст. добувалися та продавалися за кордон у значній кількості поташ
і смола, які використовувалися для миловаріння, обробки шерсті, у
кораблебудуванні. Завозилися такі хімічні продукти, як сулема, квасці,
купорос, бура, білила та ін. Поряд з виробництвом поташу і смоли у
Стародавній Русі існувало також виробництво солі. Про поклади солі в
гирлі Дніпра повідомляв ще давньогрецький історик Геродот (V ст. до
н.е.). Поклади солі були також розвідані в Галичині та Криму. У XIV ст.
у зв’язку з виникненням артилерії почало розвиватися виробництво селітри
як основи для виробництва пороху.

У кінці XV ст. починаються пошуки металів, головним чином золота, срібла
і міді, що привело до становлення гірничої справи в Росії. Перші майстри
гірничої справи прибули до Росії з Угорщини, Саксонії, Швеції, Англії.

У 1581 р. на прохання Івана Грозного англійська королева Єлизавета
прислала до Росії свого особистого лікаря Р.Якобі разом з аптекарем
Френчемом (James Frencham). Вважається, що саме із цього року (1581)
зароджується хімія в Росії. Френчем як аптекар-хімік відкриває першу
аптеку, де виробництво ліків велося за правилами західної хімічної науки
і сучасними для тодішньої Європи технологіями.

Одночасно в Москві створюється Аптечний Приказ (Аптекарська Палата) як
центральна медична установа. Аптечному Приказу були підпорядковані всі
спеціалісти, які займалися цією діяльністю в Росії, зокрема доктори,
лікарі, окулісти, цирульники, костоправи, аптекарі, алхіміки, водочники
(дистилятори), аптечних і алхімічних справ учні, травники, переписники і
перекладачі, годинникових справ майстри.

Особливий інтерес у цьому переліку становлять алхіміки та алхімічних
справ учні. Адже в Росії не було алхімії у її західноєвропейському
розумінні, які займалася пошуками «філософського каменя» і перетворенням
звичайних металів у благородні, такі як золото і срібло.

У чому ж полягали функції цих давньоруських алхіміків і яке становище
вони займали? У царських указах і грамотах того періоду аптекарі від
алхімістів відрізняються явно. Алхімісти належать до особливого класу
працівників аптекарів.

Лікувальну мудрість у ті часи поділяли на три частини: між доктором,
аптекарем і лікарем, оскільки «доктор пораду свою дає і призначає, лікар
прикладає та лікує, а аптекар у них обох як кухар». У цьому списку не
вистачає алхіміка. Функції алхіміка (або алхіміста) полягали в тому, що
він допомагав аптекарю готувати ліки. Аптекарі займалися приготуванням
складних ліків за рецептами докторів та їх фізіологічними
випробуваннями, продажем ліків і контролем за їх якістю. Алхімісти ж
були своєрідними лаборантами при аптекарях, які займалися перегонкою,
кальцинацією, очищенням, кристалізацією тощо, тобто приготуванням
окремих хімічних препаратів в аптечній лабораторії. Найчастіше
алхімістами ставали самоуки або аптекарі, які не пройшли повний курс
навчання, але володіли певною практичною підготовкою з хімії та хімічних
операцій.

Алхімісти, поряд з аптекарями, брали участь в аналізі та експертизі
нових лікарських засобів. Алхімістів часто направляли за кордон для
запрошення у Московську державу докторів і техніків, закупівлі
різноманітних аптечних засобів і обладнання.

До алхімістів віддавалися на практичне навчання молоді особи, які
спочатку проходили курс навчання в аптекарів. Самі ж алхімісти також
мали можливість отримати закінчену аптекарську освіту і скласти за
кордоном іспит на звання аптекаря.

Цікаво також звернути увагу на професію водочника, або дистилятора.
Виготовленням різноманітних горілок, настоїв, інших напоїв займалися на
Русі з давніх часів. Із запровадженням аптекарської справи приготування
горілки та спиртів було закріплене за Аптекарською Палатою. До
обов’язків водочника, або дистилятора, входило, крім виготовлення
горілки, ще й приготування різноманітних сиропів, пластирів, мазей та
інших ліків, які готувалися про запас, причому вимоги щодо якості
продукції, яку виробляли водочники для лікарських потреб, були досить
високими.

Ця перша в Росії аптека майже сто років була єдиною. У 1672 р. була
відкрита друга, а у 1682 р. — третя царська аптека в Москві. Лише у 1701
р.Петро І наказав відкрити ще вісім аптек.

З розвитком аптечної та медичної справи на Русі з’явилася потреба в
скляних і глиняних посудинах, приладах. Спочатку для царської аптеки
весь посуд та інші аптекарські припаси, хімічні препарати завозилися
із-за кордону, головним чином з Німеччини та Англії. Разом з тим, почало
розвиватися і внутрішнє виробництво скляних та глиняних виробів.
Виробництво скла розгорнулося за царя Михайла Федоровича і розвинулося
за Олексія Михайловича. На той час уже діяли два заводи, де
виготовлялися реторти і колби, сепаратори, сулії та інше приладдя для
аптекарської справи.

У середині XVII ст. в Росії були засновані заводи з виготовлення мила, а
також кілька паперових фабрик, де використовувалися досить сучасні
європейські способи виробництва.

Що стосується гірничої справи і виплавлення металів, то за умови різкого
збільшення потреби в металах у Росії у XVII ст. виникла справжня
«рудоманія», яку можна порівняти лише з намаганнями європейських
алхіміків знайти «філософський камінь». Благородні метали, а також мідь,
свинець, олово на Русі ще не добували, а завозили із-за кордону.

Промислове виробництво заліза розпочалося у XVI ст. і базувалося на
родовищах поблизу Тули, де були побудовані перші чотири металургійні
заводи з новітніми як на той час доменними печами. Відкриття згодом
великих покладів залізомагнітних руд у Сибіру, поблизу Тобольська, та на
Уралі сприяли швидкому зростанню кількості металургійних заводів.

Перші промислові родовища міді та срібла були відкриті в Росії близько
1700 р., а виплавлення цих металів розпочалося лише у XVIII ст.

Що ж стосується наукових досліджень, то навіть створення в 1725 р.
Петербурзької академії наук особливо не стимулювало тодішніх науковців
до нових пошуків у галузі хімії. Перша в Росії хімічна лабораторія
відкрилася при академії наук лише в 1748 р. завдяки зусиллям видатного
вченого М.В.Ломоносова.

У першій половині ХIХ ст. в Росії спостерігався більш інтенсивний
розвиток природознавства, що стало результатом діяльності передових
представників науки.

На той час робота багатьох хіміків була спрямована на вирішення
практичних питань, наприклад вивчення природних ресурсів (аналіз руд,
нафти, мінералів, копалень солей та ін.).

Основна увага приділялася питанням прикладного характеру, а саме:
виробництву скла, рецептам отримання фарб, процесам бродіння,
цукроваріння тощо.

У ці роки Росія вступила на шлях промислового капіталізму, проте потреба
у фахівцях-хіміках ще не була сформована.

Формування наукових шкіл у галузі хімії, у першу чергу, пов’язане зі
створенням та розвитком мережі університетів, починаючи від відомого
Московського. У першій половині XIX ст. відкриваються університети у
Дерпті (1802), Харкові (1803), Казані (1805), Одесі (1817 р. — ліцей, з
1865 р. — університет), Києві (1834). Згодом поряд з університетами
виникають вищі навчальні заклади технічного профілю, у яких хімія
займала особливе місце. Серед них — Технологічний інститут у Харкові
(1885) та Політехнічний інститут у Києві (1898).

Для університетів тих часів особливо важливим було питання облаштування
хімічних лабораторій. Слави зажила лабораторія Казанського університету,
заснована у 1806 р. У 1837 р. ця лабораторія була переведена в нове,
спеціально збудоване приміщення. Під лабораторію відвели сім кімнат,
серед яких були аудиторія, кабінет для зберігання інструментів і посуду,
вагова кімната, кладова. Власне робоче приміщення лабораторії — це одна
велика кімната з кам’яною підлогою. У ній знаходились 10 стаціонарних
печей, димовий ковпак для пересувних залізних печей і посередині — три
робочі столи та кілька шаф з необхідним посудом і реактивами. Тут
проводилися наукові дослідження, готувалися демонстрації для лекцій,
мився брудний хімічний посуд. Студенти працювали в основному на
підвіконнях. Газу не було, нагрівання виконували за допомогою спиртових
ламп або в печах, які опалювалися вугіллям. Та все ж славу цієї
лабораторії створило не стільки її облаштування, скільки результати
досліджень видатних хіміків, які в різні часи працювали в Казанському
університеті [13].

Становлення наукових шкіл з хімії в Україні

На початок ХIХ ст. в Україні (яка входила до складу Російської імперії)
діяли Ніжинський, Рішельєвський (м.Одеса) та Волинський ліцеї, які
виконували функції вищих навчальних закладів і готували наукові кадри в
галузі природознавства.

Серед університетів, які діяли в ті часи в Україні, виділимо
Харківський, Київський, Одеський та Львівський, де вивчення хімії
поєднувалося із широкими науковими дослідженнями.

Харківський університет

На початку ХIХ ст. у зв’язку з розвитком природознавства велике значення
мали роботи прикладного характеру. В Україні першим порушив питання про
необхідність проведення таких робіт на науковій основі український
меценат і просвітитель В.М.Каразін, засновник Харківського університету.

Відкриття Харківського університету, який став першим великим навчальним
і науково-дослідним центром в Україні, відбулося у жовтні 1805 р.

Цей університет став третім за значенням навчальним центром Росії після
Московського і Дерптського (згодом Юрьєвського, а нині Тартуського)
університетів. До його структури було включено відділення фізичних і
математичних наук, на якому передбачалося викладання курсу хімії.

Кафедру хімії очолювали послідовно німецькі професори І.А.Шнауберт та
І.І.Гізе. Викладання здійснювалося латинською мовою.

За роки роботи в Харківському університеті І.І.Гізе опублікував понад 20
наукових праць, здебільшого з аналітичної хімії та фармації. Він написав
«Руководство по фармации» (1806—1811), але основна праця його — це
п’ятитомне видання «Всеобщая химия для учащих и учащихся»(1813—1817),
яке можна вважати першим підручником з хімії, виданим в Україні. Це було
унікальне видання, яке знайомило читачів з усією сумою знань з хімії,
нагромаджених і науково узагальнених на той час. Ця книга відіграла
значну позитивну роль у розвитку хімічної освіти.

Після від’їзду І.І.Гізе у 1814 р. курс хімії в Харківському університеті
викладав В.С.Комлишинський, фізик за фахом. У 1816 р. його змінив перший
російський професор хімії І.І.Сухомлинов, випускник Харківського
університету, який проходив стажування в Дерпті під керівництвом
І.І.Гізе. Він викладав загальну хімію та стехіометрію, однак лекції його
не супроводжувалися хімічними дослідами, не кажучи вже про лабораторні
роботи.

???????????іднесені до додаткових предметів. На відділенні природничих
наук хімія вважалася факультативним предметом, а технологія —
додатковим.

Відомим представником хімічної науки в Україні у 40—50-х роках ХІХ ст.
був професор А.І.Ходнєв (1818—1883), який закінчив Головний педагогічний
інститут у Петербурзі, де навчався в академіка Г.І.Гесса, і понад два
роки працював у лабораторії Лібіха в Гессені, а з 1847 р. викладав у
Харківському університеті. Його праці відіграли значну роль у розвитку
фізичної хімії в Україні.

У 1856 р. кафедру хімії очолив відомий учений М.М.Бекетов. Із цього часу
розпочалися зміни в хімічній освіті в Харківському університеті.

Видатний учений і талановитий педагог М.М.Бекетов значно змінив хімічну
освіту в Харківському університеті. Змінилися методи викладання
предмета, розширилися експериментальні роботи, до яких були залучені
здібні студенти.

У грудні 1864 р. на фізико-математичному факультеті завдяки зусиллям
М.М.Бекетова було засноване фізико-хімічне відділення. Харківський
університет став першим на той час університетом, де існувало
відділення, на якому фізика і хімія були основними предметами.

Спеціалізація з фізичної хімії вперше у світі була започаткована в
Харківському університеті, приблизно на два десятиліття раніше, ніж в
університетах Західної Європи й Америки.

Викладання фізичної хімії було розпочате М.М.Бекетовим у 1860 р. з курсу
«Відношення фізичних і хімічних явищ між собою», який представляв першу
систематизацію відомостей і законів, що лягли в основу сучасної фізичної
хімії. Елементи взаємодії фізики і хімії були ще в класичних працях
М.В.Ломоносова, який у 1751—1752 рр. уперше в історії викладання
природничих наук прочитав курс фізичної хімії.

М.М.Бекетов видав перший посібник з фізичної хімії і був нагороджений
Ломоносовською премією за термохімічні дослідження.

М.М.Бекетов створив наукову школу, багато представників якої ввійшли в
історію української науки як відомі вчені й організатори науки. Серед
них — А.П.Ельтеков, Ф.М.Флавіцький, Н.А.Чернай, І.П.Осипов,
В.Ф.Тимофєєв, Д.П.Турбаба, А.К.Погорєлко, Є.Л.Зубашев, Н.Д.Пільчиков.
Наступником М.М.Бекетова в галузі термодинаміки, термохімії і теорії
розчинів став П.Д.Хрущев.

У 1892 р. П.Д.Хрущев був обраний почесним доктором Харківського
університету, де він викладав курси «Основи спектроскопії», «Основні
методи і поняття фізико-хімічних наук».

В один час з П.Д.Хрущевим у Харківському університеті працював учень
М.М.Бекетова професор І.П.Осипов. Він займався термохімічними дослідами,
результати яких були узагальнені в праці «Теплота горіння органічних
сполук у її відношенні до явищ гомології, ізомерії і конституції».

Дослідженнями в галузі хімічної термодинаміки займався також
А.П.Грузинцев. Зміст його підручника «Термодинаміка» (1913) близький до
сучасного курсу хімічної термодинаміки.

Праці ще одного учня М.М.Бекетова — А.А.Щербачова — належать до тих
досліджень, на яких базувалася гідратна теорія розчинів Д.І.Мендєлєєва.
Розуміння природи гідратації А.А.Щербачовим було досить близьким до
сучасного. Результати своїх досліджень А.А.Щербачов доповів на першому
засіданні Фізико-хімічної секції Товариства природничих наук при
Харківському університеті в 1872 р.

У 1894 р. приват-доцентом з фізичної хімії в Харківському університеті
був обраний Д.П.Турбаба. Одночасно з викладанням фізичної хімії в
Харківському університеті Д.П.Турбаба в 1897—1898 рр. викладав
термодинаміку і фізичну хімію студентам Харківського технологічного
(нині політехнічного) інституту.

Видатним представником школи М.М.Бекетова є В.Ф.Тимофєєв, який присвятив
свої дослідження вивченню розчинів і вважається одним із засновників
фізичної хімії неводних розчинів. У 1900—1909 рр. В.Ф.Тимофєєв працював
у Київському політехнічному інституті, організував там кафедру фізичної
хімії, потім повернувся до Харкова, де працював до кінця свого життя.

В.Ф.Тимофєєв розвинув важливий напрямок у теорії розчинів,
представниками цієї теорії були відомі вчені А.І.Гундер, Г.Є.Мухін,
Д.А.Казанський, С.М.Стахорський, П.Г.Попов, які стали професорами
Харківського університету та інших вищих навчальних закладів Харкова. У
нього вчилися такі вчені, як Л.М.Андреасов, К.М.Стахорський, Я.П.Бекман.

В.Ф.Тимофєєв в основному займався дослідженнями в галузі хімічної теорії
розчинів. Учень І.П.Осипова, він почав свою наукову діяльність ще
студентом фізико-математичного факультету Харківського університету. За
рекомендацією І.П.Осипова його запросили працювати до лабораторії
П.Д.Хрущева, під керівництвом якого Г.Є.Тімофєєв виконав роботу
«Электролитическая диссоциация и концентрационные гальванические пары».

У 1908 р. В.Ф.Тимофєєв виконав роботу «О влиянии давления на
электродвижущую силу». Починаючи із 1914 р. учений займався неводними
розчинами. Спільно з учнями Л.М.Андреасовим і В.А.Кравцовим він
досліджував дію органічних розчинів на реакцію утворення
трихлороцтовоамілового ефіру з кислоти й амілену.

Узагальнюючи викладене, слід відзначити, що в Харківському університеті
було виконано чимало видатних фізико-хімічних досліджень. У першу чергу,
це стосується наукової діяльності М.М.Бекетова, який підготував ґрунт
для широкого розвитку фізичної хімії не тільки в нашій країні, а й за
кордоном [11,12,13].

Київський університет

На початку ХІХ ст. виникла необхідність створення університету в Києві.
Як відомо, на той час функціонували університети в Москві, Юрьєві
(Тарту), Петербурзі, Казані й Харкові. Крім того, вищим навчальним
закладом був Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії,
яка почала працювати з 1805 р.

У 1833 р. було прийнято рішення про створення університету в складі двох
факультетів: філософського та юридичного. А у 1834 р. на базі
Волинського ліцею, який було переведено до Києва з Кременця, цей
університет і було відкрито.

Київський університет до 1842 р. не мав власних будівель. Хімічна
лабораторія розташовувалася у двох маленьких кімнатах підвального
приміщення приватного будинку на Печерську.

Викладацький склад кафедри хімії в Київському університеті був
укомплектований переважно випускниками Віленського університету, де
кафедра хімії відігравала значну роль. Її очолював передовий учений і
сміливий реформатор А.Снядецький. Створена ним хімічна лабораторія
відповідала європейському рівню того часу. Велике значення для поширення
хімічних знань мав підручник з хімії, виданий А.Снядецьким у двох томах,
що включали розділи з неорганічної, аналітичної та органічної хімії.
Учений об’єднав навколо себе талановиту молодь, яка оволодівала
хімічними знаннями і займалася дослідницькою роботою. Уже у 1816 р. його
учень А.Хоткевич, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, видав
підручник з хімії. Інший його учень, І.М.Фонберг, змінив свого вчителя
на посаді професора хімії у 1822 р. У 1827 р. Фонберг опублікував
тритомний підручник з технічної хімії.

Згодом кафедру хімії в Київському університеті очолив кандидат філософії
С.Ф.Зенович, учень А.Снядецького. У травні 1834 р. С.Ф.Зенович подав
клопотання до Ради університету про заснування хімічної лабораторії, але
воно не було підтримане. І це в той час, коли в Казані М.М.Зінін уже
підійшов до свого знаменитого відкриття — реакції відновлення
нітросполук, а в Петербурзі блискучий педагог О.А.Воскресенський створив
велику школу хіміків, до якої входили О.М.Бутлеров, М.М.Бекетов,
М.О.Меншуткін та інші.

У Києві становище розвитку хімічної науки почало змінюватися з 1840 р.,
коли кафедру хімії в університеті очолив доктор медицини, професор хімії
І.М.Фонберг. Як хімік-аналітік він займався аналізом природних вод
України.

Значною заслугою І.М.Фонберга стала організація в Київському
університеті хімічної лабораторії, спочатку в головному корпусі, а потім
у спеціально побудованому приміщенні. Для хіміків надали п’ять кімнат.
Лабораторія була разрахована на 22 робочих місця. На той час вона була
обладнана краще, ніж хімічна лабораторія Петербурзького університету.

У цій лабораторії вперше в Київському університеті стали проводитися
практичні й науково-дослідні роботи, до яких І.М.Фонберг залучав
студентів.

У 1848 р. вчена рада університету затвердила подані Фонбергом «Правила
для практических упражнений студентов Киевского университета по химии»,
згідно з якими вводилися регулярні лабораторні заняття, обов’язкові для
студентів фізико-математичного факультету. Студенти повинні були
виконувати лабораторні роботи з аналітичної, фармацевтичної,
кримінально-судовомедичної, технічної, агрономічної хімії, готувати
препарати і реактиви, проводити якісний і кількісний аналізи мінералів
та ґрунтів, а також аналіз органічних речовин за продуктами їх розкладу.
Вивчалися якість продуктів харчування і питної води.

Програми курсів неорганічної й органічної хімії, створені Фонбергом у
1840—1856 рр., дають уявлення про тодішню систему викладання, а також
розвиток органічної хімії як науки.

Для розвитку хімічної термінології велике значення мала праця
І.М.Фонберга «Словарь химических терминов», яку можна розглядати як один
із перших словників енциклопедичного характеру.

І.М.Фонберг був різнобічним дослідником в галузі хімії, що дає підстави
називати його видатним ученим-хіміком України першої половини ХІХ ст.

У 1862 р. до Києва був запрошений І.А.Тютчев, який у 1856 р. закінчів
Петербурзький університет.

Професор І.А.Тютчев багато зробив для розвитку науково-дослідних робіт з
хімії. У 1869 р. за його ініціативою почалося будівництво окремого
приміщення для хімічної лабораторії.

У той час розпочалася розробка нафти в Західній Україні (Галичині), у
зв’язку з чим І.А.Тютчев почав вивчати її хімічний склад і фізичні
властивості фракціонування нафти з виділенням низькокиплячих фракцій. У
Києві І.А.Тютчев видав першу частину підручника «Начальные основания
минеральной химии».

І.А.Тютчев залучив до наукової діяльності багатьох студентів,
найталановитішим серед яких був Н.А.Бунге, пізніше професор Київського
університету.

Н.А.Бунге захистив докторську дисертацію у 1870 р., після чого отримав
посаду ординарного професора Київського університету. Він брав участь у
створенні середніх технічних шкіл і вищих навчальних закладів.

З іменем М.А.Бунге пов’язані перші роботи, спрямовані на розв’язання
фізико-хімічних проблем теорії розчинів. Отримані ним експериментальні
дані дали змогу висунути гіпотезу про те, що всі солі у воді
розпадаються на метали і кислотні залишки — теза, значення якої можливо
оцініти лише в поєднанні з положеннями класичної теорії електролітичної
дисоціації.

У 1870 р. на кафедру хімії Київського університету був прийнятий доктор
філософії А.І.Базаров, наукові інтереси якого в основному стосувалися
теоретичних питань загальної і неорганічної хімії. А.І.Базаров показав
недостатність для хімічного дослідження встановлення тільки емпіричних
формул, підкресливши значення будови речовини, її ізомерію.

У 1879 р. посаду лаборанта кафедри хімії Київського університету обійняв
Н.Н.Каяндер, який працював до цього кілька років у лабораторії
Д.І.Менделєєва в Петербургзькому університеті. Праці Н.Н.Каяндера з
кінетіки хімічної реакції започаткували вивчення розчинів у Київському
університеті. Його дослідження відіграли важливу роль у створенні теорії
електролітичної дисоціації, сформульованої С.А.Арреніусом лише через
кілька років.

Пізніше вивчення природи розчинів отримало розвиток у працях
Я.І.Михайленка, В.А.Ізбекова, Б.А.Шишковського, А.В.Сперанського,
В.А.Плотнікова та інших вчених.

У 1890—1891 рр. приміщення хімічної лабораторії розширилося, була
створена лабораторія органічної хімії, яку очолив видатний учений і
педагог, хімік-органік С.М.Реформатський, вихованець казанської школи
хіміків. Він створив у Києві новий науковий центр з органічної хімії.

Учень С.М.Реформатського Я.І.Михайленко у Київському університеті
проводив багатоцільові фізико-хімічні дослідження, приділяючи увагу
фізичній теорії розчинів. У працях, присвячених вивченню густини
розчинів, Я.І.Михайленко вперше застосував поняття парціальної густини
розчинника в розчині. У 1905 р. він узагальнив свої дослідження в
дисертаційній роботі «К вопросу о соотношении между парциальной
плотностью растворителя в растворе и упругостью пара растворов».

З 1896 р., після закінчення університету, на кафедрі органічної хімії
почав працювати Б.А.Шишковський, який займався визначенням константи
електролітичної дисоціації різних органічних кислот кондуктометричним
методом. Великий інтерес для розвитку фізичної хімії становили праці
Б.А.Шишковського, присвячені вивченню зв’язку поверхневого натягу
розчинів із концентрацією. У цих працях емпірично виведено важливе
рівняння, що встановлювало зв’язок поверхневого натягу з концентраціією
поверхнево-активних речовин (1908). Пізніше це рівняння було теоретично
виведене з рівняння Лангмюра—Гіббса.

У 1901—1910 рр. у Київському університеті викладав курс фізичної хімії
В.А.Плотніков. Наукові дослідження були спрямовані на вивчення поведінки
неводних розчинів з використанням методів електрохімії.

У 1905 р. посаду професора хімічного відділення обійняв учень
І.А.Каблукова А.В.Сперанський, який очолив кафедру фізичної хімії.
Дослідження зв’язку між тиском пари над насиченими розчинами з
розчинністю електролітів у воді й неводних розчинах стали основою
докторської дисертації, яку А.В.Сперанський виконав у Київському
університеті.

У 1905—1907 рр. відбувалася перебудова університетської освіти. На базі
кафедр неорганічної, органічної і технічної хімії природничого
відділення фізико-математичного факультету був створений хімічний
факультет, що в майбутньому значно вплинуло на розвиток хімії в Україні
[11, 12, 13].

Львівський університет

Запровадження курсу хімії в Львівському університеті пов’язане з
реформою освіти 1784 р. Першим професором хімії у Львівському
університеті був Б.Шиверек (1742—1807), доктор медицини. У цьому
университеті він заснував хімічну лабораторію, у якій досліджував
властивості мінеральних вод Прикарпаття, що мало на той час значний
практичний інтерес, особливо для медицини.

Після об’єднання Львівського університету з Краківським Б.Шиверек разом
з іншими професорами переїхав до Кракова.

Львівський університет відновив свою діяльність як самостійний
навчальний заклад у 1817 р. у складі трьох факультетів — юридичного,
теологічного і філософського. Медичний факультет було відновлено лише в
1894 р.

На філософському факультеті в 1851 р.було створено кафедру хімії, до
складу якої входили професор, асистент і лаборант. На базі цієї кафедри
згодом було організовано хімічний факультет. Керівниками кафедри хімії
були Ф.Плесс (1851—1855), Л.Пебаль (1857—1865), Е.Ліннеманн (1866—1871).
У 1855—1857 роках обов’язки професора і керівника кафедри виконував
Г.Вольф, який працював одночасно у Львівській технічній академії.

Викладання хімії розпочалося в листопаді 1851 р. для студентів
філософського факультету, які готувалися як викладачі для середніх
навчальних закладів. Спочатку з хімії читалися лише лекції, які
поступово почали супроводжуватися демонстрацією дослідів, а згодом були
введені й лабораторні роботи для студентів.

Започаткував хімічну лабораторію професор Ф.Плесс. У 1851 р. для цієї
лабораторії було відведено приміщення і закуплено у Відні хімічний
посуд, реактиви і матеріали. Відкрилася лабораторія восени 1853 р.

Наукові дослідження хіміків Львівського університету до початку ХХ ст.
були зосереджені в основному в галузі органічної хімії. Це було
пов’язано з тим, що у другій половині ХІХ ст. в Галичині почали бурхливо
розвиватись нафтова і газова промисловість, хімічна переробка нафти і
природного газу.

У 1872 р. кафедру хімії очолив професор Б.Радзишевський, випускник
Московського університету, діяльність якого у Львівському університеті
протягом 38 років дала змогу значно піднести рівень вивчення хімії та
проведення наукових досліджень. Завдяки його зусиллям у 1894 р.
відкрився спеціально побудований хімічний корпус, а в липні 1895 р.
відбулася реорганізація кафедри хімії, яка полягала у створенні двох
окремих кафедр — органічної хімії, якою керував Б.Радзишевський, та
неорганічної хімії, керівником якої призначили професора Б.Ляховича,
випускника Львівського університету й учня Б.Радзишевського.

У цей період основними напрямками наукових робіт з хімії у Львівському
університеті були прикладні дослідження лікувальних і мінеральних вод
Прикарпаття в Моршині, Трускавці, Немирові, вивчення нафти та озокериту,
нафталанових сполук тощо.

Значний внесок Б.Радзишевський зробив і в підготовку наукових кадрів,
серед його учнів професори С.Опольський, К.Клінг, Б.Ляхович, Ю.Шрамм.

Після смерті Б.Ляховича у 1905 р. кафедру неорганічної хімії очолив
С.Толочко, який читав студентам лекції з неорганічної хімії, аналітичної
хімії та електрохімії. Згодом були введені також курси фізичної хімії,
хімічної кінетики, фотохімії, кристалографії, фармацевтичної хімії.
Підручник з неорганічної хімії професора С.Толочка за роки його життя
перевидавався вісім разів. Наукові дослідження С.Толочка зосереджувалися
в основному в галузі фізичної хімії, що сприяло становленню окремої
наукової школи у Львові, результати досліджень якої мали велике
практичне значення для розвитку продуктивних сил краю [11, 12, 13].

Одеський університет

Дослідження в галузі хімії в Одесі розпочалися з 1865 р., коли в місті
відкрився Новоросійський університет, заснований на базі Рішельєвського
ліцею, який діяв з 1817 р. У 1837 р. відбулася реорганізація ліцею,
після якої до його структури ввійшли окремі факультети і гімназія. Тим
самим статус ліцею було значно підвищено. Певний час у гімназії при
ліцеї працював Д.І.Менделєєв.

Завдяки працям І.І.Мечникова, І.М.Сєченова, А.О.Ковалевського,
Н.А.Наумова, Н.Н.Соколова, П.Г.Мелікішвілі, В.В.Марковникова,
Н.Д.Зелінського, Є.С.Бурксера, А.А.Вериго, Л.В.Писаржевського,
П.Н.Павлова, В.Д.Богатського, Д.К.Добросердова, Є.Ф.Клименка,
С.М.Танатара, А.Н.Фрумкіна, Є.К.Лопатто та інших визначних науковців у
галузі природознавства Новоросійський університет став відомим науковим
центром, у якому дослідження в галузі хімії займали одне з провідних
місць.

Одеський університет від дня заснування мав три факультети —
фізико-математичний, історико-філологічний та юридичний. У 1900 р.
відкривається медичний факультет, споруджуються будівлі для хімічних та
фізичних лабораторій університету, а також клінік і кафедр медичного
факультету.

Фізико-математичний факультет університету мав природниче відділення, на
якому здійснювалася підготовка студентів-хіміків. Тут проводилися і
наукові дослідження в галузі хімії, причому науковці університету були
широко відомими завдяки високому рівню виконаних робіт.

Кафедра неорганічної хімії була заснована 14 травня 1865 р., тобто в рік
створення університету. У перші роки діяльності університету на
природничому відділенні фізико-математичного факультету працювали три
хімічні кафедри — хімії, технології (технічної хімії) та агрохімії.
Остання, до речі, була першою в Україні за таким профілем. На кафедрі
хімії проводилася навчальна і наукова робота з неорганічної, органічної
та аналітичної хімії.

Першим професором хімії в університеті був Н.Н.Соколов (1825—1877), який
очолював кафедру хімії з дня її створення і до 1871 р. Наукові інтереси
Н.Н.Соколова зосереджувалися в галузі металургії та штучних мінералів, а
хімічна лабораторія, створена ним, вважалася однією з найкращих в Росії.
Уже у 1865—1866 рр. у ній проводилися практичні заняття зі студентами.

У 1871—1873 рр. кафедру хімії очолював професор В.В.Марковников, відомий
своїми дослідженнями в галузі органічної хімії. Він разом із
Н.Н.Соколовим та його учнем А.А.Вериго приділяли багато уваги формуванню
нового покоління вчених-хіміків. У ті часи студенти активно залучалися
до наукових досліджень, що згодом сприяло появі таких відомих учених, як
В.М.Петріашвілі, П.Г.Мелікішвілі, С.М.Танатар.

А.А.Вериго (1837—1905) керував кафедрою з 1873 р. Завдяки його зусиллям
було створено першу в Росії лабораторію харчових продуктів, досліджено
лікувальні властивості грязей одеського лиману. Із 1888 по 1889 рр.
професор А.А.Вериго читав курс фізичної хімії в Новоросійському
університеті.

В.М.Перієв (Петріашвілі) (1835—1908) — випускник Новоросійського
університету, очолював кафедру технічної хімії, виконав низку досліджень
в галузі неорганічної хімії, які містили значний фактичний матеріал.

П.Г.Меліков (Мелікішвілі) (1850—1927) із 1889 р. був ординарним
професором кафедри хімії, а у 1896 р. очолив цю кафедру. Праці
П.Г.Мелікова та його учня Л.В.Писаржевського з використанням нових на
той час фізико-хімічних методів стали значним внеском у розвиток хімії
кислот та солей, за які автори були нагороджені Ломоносовською премією.
П.Г.Меліков займався також дослідженнями прикладного характеру, зокрема
спрямованими на підвищення врожайності сільськогосподарських культур і
пошуку нових засобів боротьби із шкідниками виноградної лози.

Л.В.Писаржевський та П.Г.Меліков протягом ряду років досліджували
перексні сполуки, що на той час було дуже актуальним напрямком
досліджень у зв’язку з намаганням привести властивості хімічних
елементів у відповідність до періодичного закону. Результати цієї праці
мали велике значеня для розвитку неорганічної хімії того часу.

З 1889 по 1917 рр. у Новоросійському університеті викладав курс фізичної
хімії С.М.Танатар. Він виконав низку робіт у галузі термохімії і теорії
розчинів. Паралельно проводився практикум з термохімії. Протягом
багатьох років він з учнями і колегами досліджував різноманітні реакції
у спиртових розчинах.

З 1896 р. запроваджено самостійний курс електрохімії, який вів
П.Г.Гадяцький, у 1914—1918 рр. введені спецкурси з теорії розчинів,
фото- і радіохімії тощо.

Хімічні дослідження, виконані у одеському науковому центрі, стали
вагомим внеском у розвиток хімії [11, 12, 13].

Список використаної літератури:

Доклад о результатах работы комисии, образованной, согласно предложению
Г.Попечителя Киевского Учебного Округа в реальных училищах //Циркуляр по
Киевскому Учебному Округу. — Киев: Типография Т-ва И.Н.Кушнерев и Ко.
Караваевская 5, 1908. — Вып. № 4. — С. 250—256.

Константинов М.О., Мединський Є.М., Шабаєва М.Ф. Історія педагогіки. —
К.: Радянська школа, 1958.

Медынский Е.Н. История русской педагогики до Великой Октябрьской
социалистической революции.— 2-е изд., исп. и доп. — М.: Учпедгиз, 1938.

Практические занятия по химии в средней школе. //Циркуляр по Кіевскому
Учебному Округу. — Киевъ: Типография Т-ва И.Н.Кушнерев и Ко.
Караваевская 5, 1913. — Вып. № 9. С. 317—331.

Синегуб С. Распределение учебного материала по химии в реальных училищах
//Циркуляр по Киевскому Учебному Округу. — Киев: Типография Т-ва
И.Н.Кушнерев и Ко. Караваевская 5, 1915. — Вып. № 6. — С. 250—256.

Созонов С., Верховский В. Элементарный курс химии. Для
общеобразовательной средней школы. — СПб: Издание Товарищества
И.Д.Сытина, 1911.

Созонов С., Верховский В. Первые работы по химии. Руководство для
практических занятий, параллельных элементарному курсу. — Спб: Издание
Товарищества И.Д.Сытина, 1908.

Григорьев Г. Краткий курс химии. Для средней общеобразовательной школы и
для самообразования. Изд. 5-е, испр. и доп. — СПб: типография
Н.Н.клобукова, 1907.

Виноградов В.И. Начальная химия для школ и самообразования. — М.:
Издательство К.И.Тихомирова, 1897.

Развитие физической химии на Украине /Барчук Л.П., Белодед А.А.,
Боярская Л.А., Власенко В.М., Голодец Г.И., Городынский А.В. и др. — К.:
Наук. думка, 1989. — 264 с.

Развитие органической химии на Украине /Под общ. ред. Кирсанова А.В. —
К.: Наук. думка, 1979.

Развитие неорганической химии на Украине/ Атрощенко В.И., Бережной А.С.,
Боярская Л.А. и др. — К.: Наукова думка, 1987. — 224 с.

Вальден П.И. Очерк истории химии в Росии. — Одесса, 1917.

PAGE

Похожие записи