Реферат на тему:

Розвиток системи соціальної допомоги у Радянській Україні

ПЛАН

1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після
встановлення Радянської влади в Україні.

2. Завершення формування української радянської системи соціального
захисту в 30-ті роки.

3. Соціальна допомога в роки другої світової війни та повоєнний час.

Література

1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після
встановлення Радянської влади в Україні

Перша світова війна, а згодом революції, громадянська війна привнесли в
Україну драматичні соціально-економічні зміни. Намагання завоювати
державність чи самоврядування (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія,
ЗУНР) виявились безрезультатними, і в 1922 р. Україна увійшла до складу
Радянського Союзу.

Процеси, що відбувалися в житті суспільства, зумовлювали зміни в
соціальній структурі населення. Розвиток народного господарства,
зокрема, індустріалізації, супроводжувався зростанням в Україні
чисельності робітничого класу. У зв’язку з колективізацією відбулися
глибокі соціальні зрушення в середовищі селянства. На зміну
дореволюційному розшаруванню (батраки, бідняки, середняки, куркулі) було
сформовано нову соціальну верству – колгоспне селянство. Процес
колективізації, який супроводжувався розкуркулюванням, порушив побут і
звичаї українського села, воно перестало існувати як особливе соціальне
явище, як специфічний феномен. Масова міграція сільського населення у
міста спричинила напружене становище з працевлаштуванням та житлом. У
пошуках кращої долі тисячі українців емігрували до Північної і Південної
Америк, Австралії.

В умовах нового державного утворення змінилась не тільки структура
управління і господарювання та суспільні відносини, а й модель
соціальної допомоги. Її попередні форми, а також назви органів і
структур були визнані як такі, що не відповідають соціалістичному
розумінню завдань соціального забезпечення і є пережитком старого часу,
коли соціальна допомога мала характер милостині, благодійності.

У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось
ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялась
громадянського суспільства і, як наслідок цього, у системі допомоги і
захисту починала домінувати держава. Вона стає головним суб’єктом
допомоги, причому церква і громадські організації, а також приватні
особи як партнери були усунені від цієї діяльності.

Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка, яка охоплює різні
сфери людської діяльності, практично зводилась лише до проблем
соціального забезпечення. Відбувалось звуження парадигми допомоги,
багато видів соціального патронажу, що виникли еволюційним шляхом, у
суспільній практиці втрачалось.

Відмовившись від засади благодійності, більшовицька партія проголосила
про перехід до комуністичного забезпечення, за якого кожен інвалід і
нужденний, кожен непрацездатний – дорослий чи неповнолітній, може
сподіватися, що держава не дасть йому померти від голоду, прийде йому на
допомогу.

Деклароване соціальне забезпечення, однак, було невіддільним від
марксистської теорії класової боротьби і поширювалося лише на “своїх”,
тобто відданих радянській владі, покірливих. Тому, проголошені
високогуманні засади, прийняті закони стосовно соціального захисту не
зашкодили виморити голодом (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.)
понад 10 млн. українських селян, попередньо силою позбавлених будь-якого
продовольства, за достатньої кількості вироблених у самій Україні
харчових продуктів (2, 35).

Масовий терор голодом з метою досягнення певних політичних цілей
(встановлення радянської влади, здійснення колективізації сільського
господарства, вироблення покірливості в населення) – “винахід”
В.Ульянова (Леніна), “творчо” розвинутий Й.Джугашвілі (Сталіним),
практикувався радянською владою, головним чином, проти українських
селян, що чинили збройний опір більшовицькій окупації 1918 р., піднімали
масові повстання проти російської окупаційної влади протягом 1919-1921
рр., не хотіли вступати в колгоспи 1929-1930 рр.

Соціалістичний “гуманізм” не заважав також позбавляти засобів до
існування, даху над головою, висилати у спеціальні концтабори чи на
спеціальні поселення (на Північ і Схід Росії, у пустелі Казахстану) 200
тисяч українських розкуркулених селянських родин, мільйони жінок, вдів,
дітей “ворогів народу”, ні в чому не винних (як самі “вороги народу”).
Усяка благодійність чи просто гуманне ставлення до репресованих (навіть
колишніх) та їх родин не тільки не заохочувалося владою, а й жорстоко
каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у
тому числі галицької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалися.

Після жовтневого перевороту була створена нова структура, яка зайнялась
скасуванням чинних органів допомоги з перерозподілом коштів і майна на
потреби держави. Спочатку нею виявилось Міністерство, а згодом –
Народний комісаріат державної опіки (НКДО). Серед зліквідованих установ
перебували благодійні організації й товариства допомоги інвалідам. Їх
відмінили 19 листопада 1917 року. А вже до кінця січня 1918 року було
зламано всю попередню систему опіки. Замість скасованих відомств у НКДО
утворювалися відділи, які мали курирувати проблеми соціальної допомоги
певної категорії нужденних, – відділи з охорони материнства та
дитинства, відділ опіки неповнолітніх та інші.

До березня 1918 року були сформовані основні напрямки діяльності у сфері
державного соціального забезпечення: видавання пайків родинам
фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм
пенсій; коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. Для
розв’язання гострої на той час проблеми фінансового та матеріального
забезпечення соціальних заходів, НКДО вдавався до широкого кола заходів
– від цільового перерозподілу матеріальних засобів, організації
благодійницьких лотерей до введення податку на публічні видовища і
розваги.

З квітня 1918 року починає здійснюватися цілеспрямована державна
підтримка нужденних як засіб проведення соціальної політики. У цей час
був утворений Наркомат соціального забезпечення (НКЗС). Цей орган
визначив нову стратегію соціальної допомоги, виходячи із завдань
побудови соціалістичного суспільства більшовицького зразка. Відтак почав
формуватися класовий підхід у наданні різних видів допомоги. Згідно з
положенням про соціальне забезпечення трудящих право на отримання
допомоги з боку держави мали лише особи, “джерелами існування яких є
власна праця, без експлуатації чужої”. Нове законодавство встановлювало
основні види соціального забезпечення, на які могло розраховувати
трудове населення: медична допомога, видача допомоги і пенсій (у зв’язку
із старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей).

Поступово сформувалась і адміністративна система радянського соціального
забезпечення. Значну роль у цьому відіграв 1 з’їзд комісарів соціального
забезпечення (червень 1918 року). З’їзд визначив організаційну структуру
управління соціальним забезпеченням, його центральних, губернських та
повітових органів. Зроблено спробу розмежувати повноваження НКЗС з
іншими комісаріатами. На середину 1918 року НКЗС розвивав свою
діяльність у таких напрямках: охорона матері та немовляти; робота у
дитячих будинках; діяльність із забезпечення неповнолітніх, звинувачених
у протиправних діях; роздавання продовольчих пайків; забезпечення
скалічених вояків; медична допомога.

Діяльність у сфері соцзабезу у цей період, в тому числі видача різного
роду допомоги, здійснювалася різними відомствами – Комісаріатом праці
(надавав допомогу безробітним), Біржею праці, Комісаріатом землеробства
та ін., що призводило до дублювання певних функцій. Тому у 1920р.
відбулося розмежування функцій та повноважень різних відомств. До
функцій Наркомату праці віднесено встановлення загальних норм пенсій і
допомоги. До Наркомату охорони здоров’я відійшли всі лікувальні
установи, що раніше належали до НКЗС.

Стратегію соціального забезпечення суттєво змінила нова економічна
політика (неп), введена в дію на початку 20-х років. Основними
напрямками діяльності НКЗС у той період були: забезпечення селянства та
осіб “самостійної праці” в порядку обов’язкової взаємодопомоги;
кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне
забезпечення родин червоноармійців у містах. Разом з цим, органам НКЗС
доручалися наступні види робіт: надання “допомоги жертвам
контрреволюції”, боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час
стихійних лих, опіка та піклування.

Допомогу “жертвам контрреволюції” розпочато з 1918 р., коли при
губернських та повітових відділах НКЗС були створені спеціальні відділи.
До цієї категорії населення належали постраждалі радянські службовці,
політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також
сім’ї зазначеного кола осіб. Згідно з постановою уряду їх забезпечували
роботою, одягом, житлом, медичною і грошовою допомогою, оформляли їм
пенсії, направляли дітей до притулків тощо.

Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології
– жебрацтва, проституції – НКЗС здійснював разом з Наркоматом охорони
здоров’я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям,
спричинила спалах інфекційних захворювань. Проституція і бродяжництво
розглядались у Радянській країні як пережиток капіталізму, хоч
більшовицька держава була надійно захищена від впливу капіталістичних
країн. Як головний напрямок боротьби з цими негативними явищами
використовувалась праця у лікувально-виховних та трудових закладах.

Як засіб боротьби з професійним жебрацтвом трудова допомога надавалась з
1919 року. У спеціальних розподільниках жебраків залежно від
працездатності розподіляли по різних типах закладів. Проте зростання
чисельності злидарів не припинялось, бо органи соціальної допомоги не
спроможні були дати раду такій величезній на той час масі нужденних. До
того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував,
змушував людей займатись жебрацтвом.

Одним із важливих напрямків діяльності державних органів соціального
забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю.
Проблема сотень тисяч безпритульних дітей вирішувалась через відкриття
дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів
соціального виховання.

У липні 1920 року Наркомос УРСР видав “Декларацію про соціальне
виховання дітей”. У ній визначалися основні принципи політики Радянської
України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління”.
“Декларація…” вказувала на необхідність виховання дітей в дусі
комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному
процесі. Окремі питання у документі трактувались з позиції “відмирання
школи”, замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни,
основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалась роль сім’ї у
вихованні дітей. На той час існувала помилкова думка про неминуче
відмирання сім’ї в умовах соціалізму.

Пошуками шляхів соціального виховання займався відомий український
педагог А.С.Макаренко. Виступаючи проти вульгаризації ідей соціального
виховання, їх викривлення на практиці, він вважав, що найбільш
прийнятним видом навчально-виховного закладу є трудова колонія, де можна
створити всі умови для виховання нової людини, радянського громадянина,
колективіста.

Проте з середини 20- років у Радянській державі змінилося ставлення до
безпритульних: закривались дитячі будинки, дітей фізично винищували. Їх
вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих
відчеплених вагонах, де діти помирали…

В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по
морю, серед моря їх скидали у воду… Ці страшні картини з життя
безпритульних описав Григорій Ващенко на підставі свідчень колишніх
безпритульних, що згодом стали емігрантами (1, 73).

Певне значення для розвитку діяльності з порятунку дітей мало створення
дитячої соціальної інспекції при відділі Правового захисту дітей Нарком
освіти. Вона проводила боротьбу із жебракуванням, безпритульністю,
проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей,
жорстоким ставленням у сім’ях.

Заслуговує на увагу досвід роботи самих інспекторів – братів і сестер
соціальної допомоги. Це були люди не молодші 21 року. Вони відвідували
майстерні, сім’ї, установи; затримували малолітніх правопорушників і
направляли їх в дитячі приймальники-розподільники. Безпритульних
дітей-сиріт і тих, що перебували в дитячих закладах, влаштовували в
сім’ї.

Важливим напрямком соціальної допомоги була підтримка селянства. У
середині 20-х років воно стало головним об’єктом діяльності НКЗС, який
сприяв організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ). Вона
була узаконена у травні 1921 року, а вже у 1922 р. розгорнулась активна
робота із створення селянських комітетів громадської взаємодопомоги. На
них були покладені функції самозабезпечення і патронажу нужденних.

Головними формами діяльності таких комітетів були: надання
індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога,
позики, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка,
запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для
інвалідів); правова допомога (захист інтересів мало імущих при
стягуванні податків, наділенні землею, лісом). Комітети мали стежити за
тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були
оброблені, організовувати недільники, нести відповідальність за
“задоволення інших господарських потреб сиріт, інвалідів, бідноти … за
недопущення експлуатації їх куркульством”.

Селянські товариства взаємодопомоги організовувались з метою
стабілізації соціального становища на селі, адже згідно з переписом 1926
р. на селі проживало трохи більше 80 % населення країни, і держава була
не в змозі утримувати всі незабезпечені категорії селян за рахунок
бюджету. На відміну від колишньої селянської допомоги і взаємодопомоги
(XIX – поч. ХХ ст.) тепер організація комітетів стає обов’язковою
повинністю. Тобто держава вирішила допомогти певним групам селян за
рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на
селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету.

Після організації колгоспів відбулися зміни у формах соціальної допомоги
на селі. До діяльності селянських товариств були віднесені каси
взаємодопомоги колгоспників. Така переорієнтація пов’язана з тим, що
почав намічатися перехід від індивідуальних методів допомоги до
колективних, а контроль покладався на народні комісаріати соціального
забезпечення.

2. Завершення формування української радянської системи соціального
захисту в 30-ті роки

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась
робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей
червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени
яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у
колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам
інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і
громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями:
Українське товариство сліпих, об’єднання глухонімих. Ці громадські
організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким
чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню
державними органами заходів лікувального характеру, протезування,
навчання, перенавчання і направлення на роботу. Згадані організації
користувались цілим рядом пільг при оподаткуванні, оренді приміщень,
медико-санітарному обслуговуванні, квартплаті і т.п. У 1931 році при
Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна
Рада із працевлаштування інвалідів. Рішенням уряду за ними на
промислових підприємствах бронювалось 2 % загальної кількості робочих
місць.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась насамперед на
підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робітників. Певною
надбавкою до реальних доходів трудящих були суспільні фонди споживання –
видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види
соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров’я, освіти,
культури.

Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як
самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом
1928-1932 рр. Перші пенсії по старості було встановлено постановою
Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 року для робітників текстильної
промисловості. Пенсійний вік було визначено для чоловіків – 60, для
жінок – 55 років. Необхідний для призначення пенсій трудовий стаж
встановлювався однаковий і для чоловіків, і жінок – не менше 25 років. У
1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного
забезпечення також для робітників таких провідних галузей промисловості,
як гірнича, енергетична, металургійна, залізничний і водний транспорт.
Прийняті у 1928-1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого
розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в
наступні роки.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального
забезпечення, згідно з яким коло завдань НКЗС розширювалося. Воно
охопило державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій;
організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого
та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ
соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК),
підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження
законів із соціального забезпечення. Під контролем НКЗС у цей період
перебувала Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та
взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство
глухонімих.

Говорячи про систему соціальної допомоги населенню в довоєнний період,
не можна обійти увагою історичні події, які в історії України називають
чорними. Це, зокрема, розкуркулювання, котре досягнуло апогею у
1929-1930 рр. Ще більші соціальні, психологічні, демографічні наслідки
для України мав голодомор 1932-1933 рр.

Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки, що в цей
період великою помилкою було намагання влади замкнути всю діяльність із
соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі,
згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб.
Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі
держбюджетних коштів під силу економічно розвинутим, багатим країнам. У
ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від
участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження
можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною
стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення
соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших,
зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх
церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади
прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не
отримала схвальної оцінки сьогодні і система позаекономічного примусу
людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний
контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька
сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров’я, які були приречені
на смерть.

Таким чином, загальний стан соціального забезпечення в 30-ті роки був
проблематичним.

3. Соціальна допомога в роки другої світової війни та повоєнний час

З початком другої світової війни усе життя й діяльність
багатомільйонного населення було переведено на її засади. Екстремальна
ситуація вимагала екстраординарних заходів. Це торкалося як евакуації,
так і мобілізації робочої сили і розподілу матеріальних ресурсів, в тому
числі продовольчих. У тилові райони країни евакуювалися промислові
підприємства, кваліфіковані спеціалісти, діячі науки і культури, Всього
у міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої
Азії було переселено 3,5 млн.. українського населення (5, 104).
Український радянський уряд також перебував у евакуації і розмістився в
Уфі.

Таким чином, здійснювалася величезна робота з переміщення і
обслуговування евакуйованого цивільного населення. Евакуйованим і
біженцям необхідно було надати тимчасове житло, організувати їх
харчування, працевлаштування, видачу товарів повсякденного попиту,
виплату допомог і пенсій. Здійснювалося квартировлаштування
евакуйованого населення в місцевих сім’ях, з ними ділилися харчами й
одягом. Особливе щиросердя проявила громадськість, переважно жіноцтво,
щодо влаштування українських сімей, які десятками тисяч були евакуйовані
до Середньої Азії.

Воєнні та політичні події спричинили появу значної кількості біженців.
Уже в 1939-1940 рр. з Галичини до Польщі перейшло 20-30 тис. Українських
політичних біженців. Центром їх діяльності став Краків. Після окупації
Польщі німцями для задоволення потреб українського народу у Генеральному
губернаторстві, створеному на її території, виникли десятки комітетів
самодопомоги, до складу яких входили переважно члени чи прихильники ОУН,
що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. ці комітети утворили у Кракові
координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши
його головою відомого географа Володимира Кубійовича. “УКЦ являв собою
український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в
нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації
громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі
військовополоненим та у представництві інтересів українських робітників,
які виряджалися до Німеччини” (5, 104). Після нападу німців на СРСР та
включення Галичина до складу Генерального губернаторства УЦК поширив
діяльність і на Галичину.

Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з
допомогою Червоного Хреста України. Життя сотень тисяч поранених воїнів
було врятовано завдяки переливанню крові, яку здавали донори в тилу і на
фронті. Товариство Червоного Хреста України підготувало і направило на
фронт тисячі медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. Вони
були поруч із бійцями, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних
поїздах. Активісти Червоного Хреста брали безпосередню участь у наданні
допомоги пораненим і хворим воїнам на полях битв, при їх транспортуванні
в тил, в госпіталях, а також в наданні допомоги населенню, що
постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій.

У 1945 р. у Червоному хресті була організована спеціальна служба
розшуку, яка займалась з’ясуванням долі військовослужбовців та цивільних
осіб, які пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала
завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на
отримання різного роду компенсацій).

З початком війни 1941-1945 рр. вийшла низка указів стосовно соціального
забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941
року (на четвертий день після початку війни), він регламентував порядок
виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено
деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Рад наркому
СРСР “Про пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали
безвісти на фронтах Вітчизняної війни”.

Ще один комплекс тогочасних проблем — соціальна допомога та соціальна
реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених
заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941 р.
були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених
бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони
організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше
перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до
подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили
перепідготовку.

Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та
опікування сиротами. Завдання полягало і в евакуації вихованців дитячих
будинків у глиб країни й у відкритті нових закладів. На 14 грудня 1941
р. було евакуйовано 664 дитячі будинки з 7887 вихованцями. У постанові
РНК СРСР »Про влаштування дітей, що залишилися без батьків»
передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також
участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу (2, 43).

Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припадає третій
голодомор в Україні, проведений московською більшовицькою владою 1946
-1947 рр. На цей раз було виморено голодом навіть за офіційними даними
близько 800 тис. людей в Україні, а за оцінками реальної картини
приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно
від радянської та світової громадськості, тому якоїсь урядової чи
суспільної діяльності щодо допомоги голодуючим, рятування бодай
вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не
визнавалася (2, 43).

У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а
з кінцем 50-х років розпочався новий етап розвитку соціального
забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про
державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається
пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне
забезпечення. Ним покладено початок загальному державному пенсійному
забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про
пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені
цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгоспників був дуже
далекий від прожиткового мінімуму.

У 1961 р. змінилося положення про Міністерство соціального забезпечення,
внаслідок чого його функції значно розширилися у порівнянні з положенням
1937 р. На Міністерство покладено виконання таких функцій: виплата
пенсій; організація лікарсько-трудової експертизи; працевлаштування і
фахове навчання інвалідів; матеріально-побутове обслуговування
пенсіонерів, багатодітних і самотніх матерів; надання
протезно-ортопедичної допомоги.

Найважливішою сферою діяльності соціального обслуговування населення
було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних
напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне
страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування
державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного,
республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на
військовослужбовців, учнів та інші категорії громадян). Фінансування
державного соціального страхування забезпечувалося за рахунок страхових
внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на
робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства
здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного
бюджету.

На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування,
хоч воно було зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні
клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише
партійна верхівка (так звана «Кремлівська» лікарня та деякі інші) і
члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги
отримували безкоштовно партійні та державні чиновники (із своїми
родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів.
Крім цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування
(оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у
найкращі здравниці СРСР. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в
лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і
ординарне лікування. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було
«діставати» за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, а також за
операції кваліфікованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування
майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кожний
і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для
сільського населення (найнижчий розряд).

У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення
в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів
обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги
за рахунок державних і громадських коштів. Головним напрямком діяльності
Міністерства соціального забезпечення на початку 80-х років стає
соціальне забезпечення не працевлаштованого населення.

Як і пророкувалося багатьма мислителями XX ст., більшовицька модель
політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася
нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років
тільки за рахунок примусу, насильства, винищення десятків мільйонів
людей, вона врешті-решт розвалилася. Утопічність ідеології, архаїчність
політичної системи не дали змоги побудувати ефективну економіку. А
неефективна економіка неспроможна забезпечити високий рівень соціального
захисту і соціальної допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому
капіталістичні країни Заходу набагато випередили «Країну Рад» за рівнем
технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і
соціального захисту населення.

Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки
соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох
випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам,
сиротам) залишався суто символічним. «Контрреволюціонери», «вороги
народу», колишні підпільники ОУН, вояки УПА, дисиденти позбавлялися
допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не
виникало, значна частина населення злидарювала, постійно перебуваючи у
напівголодному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги
у здобутті бажаної освіти дітьми.

Література:

Ващенко Г. Педагогічна наука в СРСР. Яничар Макаренко – найбільший
совєтський педагог //Рідна школа. – 1999. — № 4. – С. 70-80.

Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). –
Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.

Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России:
Учебное пособие. – М.: Издательско-книготорговый дом «Маркетинг», 2001.
– 344 с.

Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект
//Соціальний захист. – 2000. – № 3. – С. 54 – 58.

Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем:
Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000. – 143 с.

Соціальна робота в Україні: перші кроки /Під ред. В.Полтавця. – К.:
Видавничий дім “КМ Academia”, 2000. – 236 с.

Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та
повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції /За ред.
І.В.Козубовської, І.І.Миговича. – Ужгород, 1999. – Ч. II. – 368 с.

Субтельний О. Україна: історія /Пер. з англ. – 3-є вид., перероб. і доп.
– К.: Либідь, 1993. – 720 с.

Фирсов М.В. История социальной работы в России. Учебное пособие. –М.:
Изд-во МГСУ «Союз», 1998. – 246 с.

Похожие записи