Реферат на тему:

Роль рідної мови у реалізації концепції і доктрини національної освіти в
Україні

План

1. Основні аспекти навчання української мови.

2. Комунікативно-функціональне спрямування курсу української мови.

3. Закономірності, методи і прийоми. Їх класифікація.

4. Типи уроків. Особливості технології сучасного уроку мови.

1. Основні аспекти навчання української мови

Методика викладання української мови як наука спирається на суміжні
дисципліни: мовознавство, педагогіку, психологію, логіку.

Зміст матеріалу з мови в середній школі визначається насамперед наукою
про мову — мовознавством. Сучасне мовознавство розглядає мову як
суспільне явище, визнає матеріалістичне походження і розвиток мови в
процесі праці та спілкування людини, підкреслює нерозривний зв’язок мови
з мисленням, називає мову найважливішим засобом людського спілкування й
організації суспільного життя. Мовознавство розглядає мову як систему,
важливими компонентами якої є звуки мови (фонеми), слово,
словосполучення, речення. Ця система знаходить своє втілення в
різноманітних способах висловлення думок у формі усного або писемного
мовлення. Дані мовознавства допомагають методиці викладання української
мови визначити зміст навчального предмета «Українська мова». Розвиток
мовознавчої науки сприяє дальшому вдосконаленню змісту шкільного курсу
мови.

Педагогіка обґрунтовує зміст і завдання, освіти і виховання в сучасній
школі, суть процесу навчання та його принципи, методи і форми
організації навчальної роботи, накреслює шляхи прискорення педагогічного
процесу, визначає, які саме методи чи методичні прийоми можуть бути
найбільш результативними в даному випадку. Все це допомагає методичній
теорії визначити принципи навчання, правильно розв’язати питання про
дидактичний матеріал з мови, вмотивувати доцільніші форми організації
навчальної роботи та ін.

Методика викладання української мови пов’язана з психологією, яка
досліджує пізнавальні процеси взагалі — відчуття, уявлення, увагу,
пам’ять, мислення, мовлення, а також їхній фізіологічний механізм. Дані
психології про пізнавальні процеси, що протікають у свідомості учнів під
час засвоєння мовних явищ, допомагають виявити труднощі при вивченні
окремих сторін мови і вмотивувати причини появи помилок, з’ясувати
особливості засвоєння усного і писемного мовлення, накреслити оптимальні
шляхи викладання мови.

2. Комунікативно-функціональне спрямування курсу української мови

На сучасному етапі вагомого значення набуло комунікативно-функціональне
спрямування у вивченні рідної мови

Слово мова в лінгвістиці використовується в кількох значеннях: 1) як
мовна система в абстрагуванні від мовлення; 2) як єдність мови і
мовлення; 3) як мовлення, тобто функціонування мови.

Як мовна система (структура) мова являє собою сукупність знакових
одиниць (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення) і відношень
між ними. В абстрагуванні від конкретних висловлювань окремих людей мова
є знаковим механізмом спілкування, що складається історично і являє
собою систему словесних знаків, систему категорій (граматичного роду,
числа, відмінка і т. д.), систему граматичних форм і норм. Як
матеріально існуюча об’єктивність мова живе за своїми законами і
постійно розвивається, збагачується. Найважливіша функція мови — бути
засобом людського спілкування, але одночасно мова є і знаряддям думки та
матеріального втілення, охоронцем досвіду людей — пізнавального,
трудового, революційного, засобом створення художніх образів, засобом
управління і виховання.

Єдність мови і мовлення виражається в системі мовних знаків. Кожний з
мовних знаків, наприклад слово сосна, є одночасно і означаючим (форма
знака) і означеним (має певний зміст, називає шматочок
дійсності-вічнозелене хвойне дерево з невеликими шишками,
співвідноситься з названим реальним предметом). Кожний із мовних знаків
здатний узагальнювати, відбивати, зберігати досвід людей, нести
інформацію. Мовлення будується на основі використання мовного матеріалу
і за характерними для мови законами, правилами. Мовлення
підпорядковується законам мови, але не є її тотожністю. В мовленні
одиниці мови одержують додаткові можливості, а саме: вибір, повторення,
розміщення, комбінування, трансформацію. Із багатьох мовних одиниць
вибирається одна, яка потрібна тому, хто говорить або пише. Автор
мовлення повторює окремі слова і їх форми, синтаксичні конструкції,
варіює розміщення мовних засобів, комбінує в рамках речення, абзаца,
тексту, трансформує окремі мовні знаки, змінюючи в необхідній мірі їх
семантику.

Мовою називають і мовлення, функціонування мови, мовленнєву діяльність,
тому що за допомогою мови породжується і створюється певний мовленнєвий
зміст. Живе мова у мовленнєвій діяльності людей, у їх мовленні. Мовлення
як продукт мовленнєвої діяльності, в процесі якої використовуються
одиниці мови, її категорії, форми і норми,— це послідовність мовних
знаків, що організуються за законами мови і у відповідності до потреб
висловлюваної інформації. Мовлення завжди має певну форму і позамовний
зміст. Створюваний у процесі мовленнєвої діяльності текст являє собою
єдність форми і змісту, і цей текст несе конкретну інформацію, що
виражена мовленням і за участю мовлення сформульована у свідомості
людини за допомогою засобів мови.

Як уже зазначалося, найважливішими одиницями мови є фонеми, морфеми,
слова, словосполучення, речення. Одиницями мовлення є висловлювання,
діалогічна єдність, надфразна єдність (текст), синтагма.

Висловлювання не завжди дорівнює одному реченню, одній предикативній
одиниці.

Діалогічна єдність — це мінімум дві репліки. Початкова репліка може бути
запитанням, повідомленням або спонуканням.

Надфразна єдність (текст) — це два або більше речень, що зв’язані між
собою за змістом, об’єднані однією темою і граматично (ланцюжковим або
паралельним зв’язком).

Синтагма — це досить складна одиниця мовлення: вона може бути частиною
речення або цілим реченням; у складі синтагми, як правило, кілька слів,
але в її складі може бути лише одне слово.

Найменшою одиницею комунікації є типове речення, зразок мовлення. У
свідомості людини зберігаються типові синтаксичні схеми, за якими вона
розгортає своє висловлювання. Тому зразок для учнів — це необхідна
структурно-синтаксична схема для побудови висловлювання.

Навчання продукту мовлення — це оволодіння способами формування і
формулювання думок засобами мови і в процесі спілкування 34, це
формування навичок створювати текст (він або промовляється, або
пишеться), опанування способами створення і висловлювання думок засобами
мови.

Отже, навчання мови в школі — це і вивчення одиниць мови для
використання їх в мовленнєвій діяльності, й оволодіння умінням як
розуміти мовлення, так і продовжувати його, й опанування способами
творення тексту, способами висловлювання думок засобами мови.

Мова й мовлення являють собою нерозривну єдність. Мовлення — це не
тільки процес використання людиною засобів мови з метою спілкування, але
й форма існування мови в мовленнєвій діяльності, в актах сприймання і
розуміння під час слухання або читання, в актах говоріння і писання, а
також результат мовленнєвої діяльності.

Мовлення є необхідною основою людського мислення, тобто процесу
відображення дійсності в поняттях (загальних думках про предмети),
судженнях (сполученнях двох понять, із яких одне — суб’єкт —
розкривається через інше — предикат), умовиводах (висновках із
яких-небудь суджень). Думка не може виникнути та існувати поза
мисленням. Людина мислить за допомогою слів, вимовляються вголос або про
себе. Мислення здійснюється у формі мовлення. Людина передбачає і планує
свою мовленнєву діяльність шляхом використання знаків мови усно або
писемно, зовнішньо (усно, письмово) або внутрішньо, рецептивне або
продуктивно. Ось чому за своїми особливостями і функціонально
розрізняють мовлення усне і писемне, зовнішнє і внутрішнє, рецептивне і
продуктивне.

Усне мовлення може бути у формі діалога або монолога. Діалогічне
мовлення — це розмова двох або кількох осіб, висловлювання кожної з
яких, як правило, характеризується стислістю. Монологічне мовлення — це
мовлення для самого себе або для слухачів, характеризується граматичною
розгорненістю і складністю.

Для писемного мовлення, що виконує ту саму функцію спілкування, що й
усне, застосовують необхідні графічні знаки. Писемне мовлення
характеризується відсутністю безпосереднього контакту із співбесідником.
Для писемного мовлення характерна більша розгорненість, ніж для
будь-якої форми усного мовлення.

Зовнішнє мовлення спрямовується до інших людей в усній або писемній
формі, передає думки співбесіднику і забезпечує розуміння його думок.

Викладання мови (формування знань, умінь, навичок) — це навчання окремих
видів діяльності: 1) пізнання одиниць мови, запам’ятовування їх,
відтворювання тощо; 2) одержання інформації в мовленні; 3) породження
мовлення в усній або писемній формі. Мовленнєва діяльність утворюється,
формується на основі засвоєння досвіду мовлення попередніх поколінь і
мовної дійсності.

В історії методики викладання мови плідно розвиваються дві ідеї
теоретичного обґрунтування засобів навчання: 1) загальнодидактичні
принципи, що випливають із психології навчання взагалі і визначають
загальний напрям у розробці засобів навчання; 2) принципи методики
викладання мови, що зумовлені особливостями самого предмета — мови,
закономірностями її засвоєння і визначають правила вибору конкретних
засобів навчання мови.

Сучасна методика української мовив своїх рекомендаціях спирається на
дидактичні принципи, загальні для всіх шкільних предметів, тому що вони
вказують на умови, за яких можливе успішне здійснення навчання мови.

Загальнодидактичні принципи активності, свідомості й міцності знань, що
пов’язані насамперед з психологічними основами навчання, зобов’язують
активізувати Інтелектуальну роботу учнів, навчати їх раціонально
мислити.

Необхідність тренувань органів мовлення для вдосконалення вимовних
навичок як закономірність засвоєння рідної мови і виводиться власне
методичний принцип уваги до матерії мови, до фізичного розвитку органів
мовлення. Це правило зобов’язує вчителя «добирати такі засоби навчання,
які допомагають йому спрямовувати природний процес засвоєння мовлення
закономірним шляхом, забезпечуючи звукову і зорову наочність,
оптимальність тренувань органів мовлення». Засвоїти мовний знак
(морфему, слово, словосполучення, речення) — «значить запам’ятати його
матеріальну оболонку й усвідомити, якому явищу позамовної реальності
відповідає знак. Для кожної людини матеріал мови — це насамперед
відчуття мовно-моторні і слухові під час роботи м’язів мовного і
слухового апарату, а також відчуття зорові (в письмовому мовленні)».

3. Закономірності, методи і прийоми. Їх класифікація

Мовлення учнів розвивається, якщо вони набувають здатності розуміти
лексичне і граматичне значення слова, словосполучення, речення, тобто
якщо запам’ятовується матеріальна оболонка відповідного мовного знака і
правильно співвідноситься з явищем позамовної реальності.

Доказово з’ясовується «залежність розуміння учнем граматичних значень
від якості навчання: розуміння не приходить само собою з віком, а
здобувається в процесі раціонального навчання». Затримка в розвитку
умінь розуміти граматичні форми, значення їх негативно відбивається на
розвитку мислення учнів, матеріальною основою якого є граматичні форми
рідної мови. На основі цієї закономірності розвитку мовлення —
одночасний розвиток лексичних і граматичних навичок, а також відповідних
їм розумових, які виявляються в мовленні як розуміння лексичних і
граматичних значень,— формулюється принцип розуміння мовних значень і
синхронного розвитку лексичних і граматичних навичок.

Інші закономірності засвоєння мови, що виявлені Л. П. Федоренко,
з’ясовують, як учні оволодівають нормами літературного мовлення, як
засвоюють писемне мовлення.

Теоретичною достовірністю, цілковитою певністю характеризуються
методичні принципи, що сформульовані на основі розглянутих
закономірностей розвитку мовлення: 1) увага до матерії мови; 2) фізичний
розвиток органів мовлення; 3) розуміння мовних значень і одночасний
розвиток лексичних і граматичних навичок; 4) оцінка виразності мовлення
(увага до виразових засобів мовлення); 5) розвиток мовного чуття; 6)
випереджальний розвиток усного мовлення; 7) зіставлення писемної форми
мовлення з усною.

Названі методичні принципи, сформульовані з урахуванням закономірностей
оволодіння мовленням, розкривають специфіку засвоєння різних елементів
мови і тим самим допомагають передбачити застосування тих або інших
засобів навчання.

Значення сформульованих методичних принципів у тому, що вони вказують
учителеві на необхідність додержуватись таких настанов:

1) застосовувати таку наочність, яка б привертала увагу учнів до форм,
що вивчаються;

2) постійно тренувати м’язи органів мовлення для вдосконалення навичок
вимови;

3) забезпечувати школярів інтелектуальною роботою, тобто навчити
розуміти мовні значення, співвідносити зпозамовною реальністю
предметного або логічного ряду одиниці мови;

4) створювати необхідні умови для роботи емоційно-вольової сфери і
навчати співвідносити мовні засоби вираження з відповідним емоційним
настроєм або вольовим зусиллям;

5) активізувати роботу пам’яті для засвоєння літературних норм, традиції
використання одиниць мови в мовленні;

6) випереджено розвивати усне мовлення;

7) постійно тренувати учнів у визначенні співвідношень між написаним і
тим, як написане має вимовлятися, прискорюючи темп навчання.

Для зміцнення теоретичної бази методики мови в останні роки пропонується
впроваджувати в теорію і практику методики принципи стратегічного і
тактичного характеру. Так, О. В. Дудников стверджує, що основою
стратегічних принципів методики можуть стати соціально-психологічні
функції мови, а для формулювання методичних принципів тактичного
призначення — фактор структурно-лінгвістичної специфіки мови.

Вчення про систему методів навчання мови склалося історично. Вже у
працях Ф.І. Буслаєва, І.І. Срезневського, К.Д. Ушинського дається
характеристика методів навчання мови. Радянська дидактика розвинула і
збагатила як саме поняття методу, так і питання наукової класифікації
їх. На сьогодні відомі класифікації методів навчання мови за джерелами
знань, рівнем пізнавальної діяльності учнів, способом взаємодії учителя
і учнів на уроці.

За джерелами знань визначають методи навчання мови С. X. Чавдаров, О.В.
Текучов, Л. П. Федоренко, Є. М. Дмитровський. О. В. Текучов подає таку
класифікацію методів навчання мови: 1) слово (розповідь) учителя; 2)
бесіда; 3) аналіз мови (спостереження за мовою, граматичний розбір); 4)
вправи; 5) використання наочних посібників (схем, таблиць та ін.); 6)
робота з навчальною книгою; 7) екскурсія.

По-своєму джерело знань при вивченні мови визначає Л. П. Федоренко. Ним
виступає теоретичний матеріал підручника (відомості про мову, поняття,
правила), дидактичний мовний матеріал (джерело знань і формування мовних
умінь і навичок), живе мовлення (сфера мовного спілкування учня в
процесі вивчення предмета). Звідси три основні групи методів навчання
мови: 1) методи теоретичного вивчення мови (бесіда, повідомлення
(шкільна лекція), робота з підручником); 2) методи теоретико-практичного
вивчення мови і мовлення (робота з окремими мовними одиницями мови, їх
формами); до них відносяться спостереження, розбір, диктант,
реконструювання, конструювання; 3) методи практичні (робота з текстом
для запам’ятовування традиції використання мовних одиниць у мовленні і
для розвитку мовлення) — це перекази, твори.

Виходячи з того, що методи навчання повинні відображати спосіб
організації пізнавальної діяльності учнів, І. Я Лернер, О. В. Дудников.
класифікують методи навчання, беручи за основу різний рівень
пізнавальної діяльності учнів (сприйняття, відтворення, рівень творчої
діяльності) у процесі навчання. За цією класифікацією виділяються такі
методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемний виклад
матеріалу, частково-пошуковий (евристичний) і дослідницький. Ця
класифікація основну увагу вчителя концентрує на різних видах
пізнавальної діяльності учнів.

О. М. Бєляєв найбільш прийнятною для викладання мови вважає класифікацію
методів, за способом взаємодії учителя і учнів на уроці і виділяє такі
основні методи: усний виклад учителем матеріалу (розповідь, пояснення,
бесіду вчителя з учнями, спостереження учнів над мовою» робота з
підручником, метод вправ.

Як у дидактиці, так і в методиці навчання мови сьогодні немає єдиної
класифікації методів навчання; своє наукове обґрунтування дістали ряд
класифікацій, які кожна по-своєму відображає функції, зміст і структуру
навчальних методів. Сучасною дидактикою не відкривається науково
обґрунтоване поєднання різних класифікаційних систем, а навіть
розглядається як можливий варіант удосконалення змісту і системи методів
навчання: «На сучасному етапі розвитку педагогічної науки важливу
педагогічну проблему системи методів навчання треба розв’язувати не
лінією створення якоїсь єдиної класифікації, яка була б оптимальною для
всієї системи навчання, а лінією створення і науково-теоретичного
обґрунтування цілого ряду класифікацій, які б у сумі своїй оптимально
відображали зміст і завдання дидактичних методів як способу здійснення
навчального процесу у школі» .

Отже, в системі методів навчання мови потрібно враховувати як форму
взаємодії учителя й учнів у роботі над матеріалом, так і логічні
(мислительні) операції, що входять у структуру відповідного методу, і
рівень пізнавальної діяльності учнів у процесі пізнання. Такий підхід
збагачує систему методів навчання мови, робить її здатною для реалізації
удосконаленого змісту предмета.

До основних методів навчання рідної мови належать: усний виклад учителем
матеріалу, бесіда, спостереження учнів над мовою, робота з підручником,
програмоване навчання, метод вправ.

Метод усного викладу вчителем матеріалу (розповідь, пояснення, шкільна
лекція). Основне призначення цього методу — подати учням навчальну
інформацію і забезпечити її сприйняття, осмислення, запам’ятовування. Як
зауважує Н. О. Менчинська, тільки на основі багатої пам’яті, коли вона
нагромадить значну кількість знань, стає можливим розвиток проблемного
мислення, що передбачає самостійний пошук. Саме цьому і сприяє розповідь
учителя.

У методиці навчання мови склалася система використання методу усного
викладу (розповіді). Наприклад, П.О. Афанасьєв рекомендував
використовувати цей метод при розкритті теми, маловідомої для учнів, при
аналізі різних таблиць, схем, у випадках, коли даються історичні
довідки. М.С.Поздняков застосування методу поширює на опрацювання
вступів до розділів, огляд пройденого, узагальнення. Сьогодні усний
виклад розглядається «як ефективний метод, якому належить чільне місце
серед інших методів навчання, бо він дає можливість послідовно і
систематично викладати матеріал, виділяти головне, найістотніше у
виучуваній темі, акцентуючи на ньому увагу учнів, економію
використовуючи час уроку». Усний виклад учителя застосовується також при
вивченні матеріалу, що не спирається на раніше вивчене, містить нову для
учнів інформацію або вимагає конкретної спрямовуючої характеристики.

Усний виклад учителя не тільки несе інформацію, а й впливає на
пізнавальну діяльність учнів. Залежно від вікових особливостей учитель
використовує різні засоби активізації мислення учнів. Наприклад,
вивчаючи в 5 класі тему «Поняття про звуки мови», вчитель свою розповідь
може почати з несподіваного запитання: 3 гуркотом чи безшумно
виривається в космос ракета із Землі? Чи утворюються якісь звуки на
Місяці, коли там «приземлюються» наші космічні станції? Висновок:
середовищем, в якому творяться і живуть звуки, є повітря.

Завдання тут можуть бути найрізноманітніші: скласти простий чи
розширений план літературної передачі, написати стислий переказ
телевистави, коротко законспектувати виступ політичного діяча, вченого,
письменника (враховуючи тривалість виступу). Цікавим видом роботи, який
практикує багато вчителів, є ведення телевізійного щоденника .

За спеціальною програмою навчальних телевізійних передач практикується
також проведення телеуроків.

Подібно до телепередач використовуються з навчальною метою також і
радіопередачі, зокрема «Слово про слово», матеріал якої учитель може
використовувати як на уроці, так і в позакласній роботі з мови.

Комп’ютеризація сучасної освіти і технічні засоби навчання відкривають
широку перспектив для унаочнення матеріалу з мови. Вони виступають
джерелом нової інформації, матеріалом для спостережень і висновків,
подають значну допомогу в подоланні абстрактності у вивченні мови,
сприяють і розвитку пізнавальних інтересів, і свідомому засвоєнню знань.

Елементи програмованого навчання мови

Програмоване навчання має ряд важливих якостей: по-перше, дозволяє чітко
визначити послідовність навчальних задач, які повинен розв’язувати
учень, щоб оволодіти змістом теми (параграфа, уроку); по-друге, дає
змогу організувати активну самостійну роботу всіх учнів з урахуванням
можливостей кожного; по -третє, допомагає учням контролювати і
коригувати кожний крок своєї діяльності, по-четверте, забезпечує
одержання вчителем зворотної інформації.

Використовуючи традиційні методи навчання (розповідь, пояснення, бесіду
і т. ін.), учитель, цілком природно, не одержує достатніх відомостей про
те, як учні засвоюють матеріал, чи правильно виконують завдання, хто і в
чому саме потребує допомоги. При програмованому навчанні світлові
сигнали на табло, з яким з’єднані навчаючі машини, інформують його, як
працює (мислить) той або інший учень. У свою чергу, за сигналами на
машинах учні постійно контролюють себе.

Під час використання програмованих посібників самоконтроль учня
здійснюється інакше. Навчальний матеріал у посібнику поділено на дози,
або кроки. Кожен крок містить у собі певний мінімум інформації та
запитання-завдання. Якщо після підготовки відповіді в учня залишились
які-небудь сумніви, він зіставляє її з відповіддю, поданою на звороті
сторінки (за тим же номером, що й крок, щоб легко було значити).

Учитель не дозволяє заглядати у відповідь, поки учень не справиться із
завданням. Щоб уникнути механічного списування, відповіді в посібнику
часто подають у кількох варіантах, з яких одна правильна, інші —
неточні, а деякі зовсім неправильні.

Важливим елементом програмованого навчання є алгоритмізація. Під
алгоритмами в методиці звичайно розуміють перелік елементарно простих,
взаємно зв’язаних операцій, послідовне виконання яких неминуче приводить
до правильного розв’язання задач даного типу. У навчанні мови алгоритми
найчастіше застосовуються на уроках граматики і правопису. Для
вироблення навичок потрібна система приписів про застосування
граматичних правил. (Як їх застосовувати? Коли, що застосовувати? В якій
послідовності? З чого виходити для розрізнення схожих випадків?). Отже,
цілком можливо керувати розумовими операціями, що супроводжують
вироблення навички. Це має велике значення особливо на першому етапі
вивчення граматичного правила, коли учні тільки-но ознайомилися з ним, а
застосовувати практично не вміють. Власне, найпростішими алгоритмами
вчителі-словесники користувалися і раніше, але тепер із запровадженням
програмованого навчання ідея алгоритмізації широко проникає -в шкільну
практику. Деякі з алгоритмів знайшли місце у діючих підручниках.

Щоб накреслити порядок розумової дії, вчитель повинен передусім
проаналізувати правило, тобто встановити логічний зв’язок між
операціями, найбільш зручну і розумну послідовність їх.

Узяти, наприклад, правило — ненаголошені [е], [й], [о] в корені слова. У
ньому закладена структура потрібного алгоритму, його основні операції, а
саме: 1) постановка в слові наголосу; 2) виділення букви, що позначає
ненаголошений голосний; 3) з’ясування змісту слова; 4) визначення
кореня; 5) встановлення наявності чергування голосних звуків; 6)
перевірка ненаголошеного голосного наголосом. Наприклад: Ненаголошені
голосні в корені слова.

1. Постав наголос у слові.

2. Виділи букву, що позначає ненаголошений голосний.

3. З’ясуй зміст слова.

4. Де корінь?

5. Чи є чергування голосних у корені?

а). Є

б). Немає.

6. Застосуй правило.

7. Чи можна дібрати перевірне слово?

Ні. Так.

Подивись у словнику. Пиши, як під наголосом.

Алгоритми можуть мати варіанти, розраховані на класи з різною
підготовкою. Коли навичку в основному вироблено, з’являється можливість
зменшити кількість операцій, виконання яких, по суті, є необов’язковим,
а то й зайвим.

При всіх позитивних якостях програмоване навчання, як і будь-який інший
метод, не можна універсалізувати чи протиставляти звичайній організації
навчально-виховного процесу. Такі спроби мали місце в 60-і роки, коли
програмоване навчання «входило в моду», проте не дістали підтримки.
Потрібні спеціальні дослідження, щоб визначити, при вивченні якого
матеріалу доцільно вдаватися до програмованого навчання і як сполучати
його з іншими методами.

4. Типи уроків. Особливості технології сучасного уроку мови

Основною формою організації навчально-виховного процесу в школі є урок.
Саме на уроці створюються необхідні умови для реалізації усіх основних
принципів радянської дидактики, засвоюються знання, формуються вміння і
навички, розвиваються пізнавальні здібності учнів.

Для сучасного уроку характерне широке коло завдань. Він має бути
спрямований на формування особистості учня, давати школярам загальний
розвиток через засвоєння спеціальних знань, передбачених шкільною
програмою з мови, розвивати їх пізнавальні й творчі здібності.

Зв’язок змісту уроків із життям можна розглядати у вузькому і широкому
аспектах. Звужене розуміння цього питання зводиться до опори на знання
учнів теорії предмета (відомості з лексики, фонетики, словотвору,
граматики і стилістики), яка е основою формування практичних умінь і
навичок — орфографічних, пунктуаційних, мовленнєвих. Проте знання однієї
лише теорії ще не забезпечує належного розвитку учнів, достатньої
грамотності і культури їхнього мовлення. Потрібна інтенсивна практика —
виконання стрункої системи різноманітних завдань і вправ.

Під зв’язком навчання мови з життям у широкому аспекті розуміють
формування в учнів умінь і навичок застосовувати (використовувати) у
практичній роботі набуті в школі знання. Йдеться, зокрема, про вміння і
навички зв’язного усного і писемного мовлення, навички швидкого і
свідомого читання, вміння виступати з доповіддю, в дебатах, вести ділове
листування тощо.

Шкільна практика, педагогічний досвід, набутий учителями-словесниками,
дозволяють визначити основні види зв’язку навчання мови з життям.
Найважливіший з них — це розкриття ролі і значення наукових знань з
предмета в житті, в мовленнєвій практиці учнів. Тут доцільною є
попередня орієнтація учнів у життєвому і практичному значенні
виучуваного питання. Звичайно, вивчення далеко не всіх питань шкільного
курсу української мови повинне починатися з розкриття їх практичного
значення. При цьому слід ураховувати суть самої теми, організацію уроку,
зміст і характер майбутньої роботи. Так, під час вивчення синонімів
указується, що вміле користування ними збагачує мовлення, допомагає
точніше, виразніше висловити думку, уникнути невиправданого повторення
тих самих слів, однотипних зворотів і синтаксичних конструкцій. Важливе
практичне значення має також знання поділу іменників на відміни,
числівників — на групи, чітке розрізнення видів дієслів, простих і
складних речень. Без цього, власне, навряд чи можна свідомо
користуватися орфографічними і пунктуаційними правилами.

Зв’язок уроків української мови з життям досягається посиленням
практичної спрямованості в проведенні занять. Економне розкриття теми,
усунення невиправданих повторень і дублювань дає змогу займатися на
уроці найбільш істотним і потрібним — розвитком усного і писемного
мовлення учнів.

Класифікація уроків

Уроки української мови орієнтовно можна поділити на дві групи. Першу
складають так звані аспектні уроки 1, пов’язані з вивченням окремих
аспектів мови. Головна мета їх — на основі засвоєння теоретичних
відомостей з мови сформувати і розвинути в учнів частковомовленнєві, або
первинні, уміння і навички: а саме: орфоепічні, лексичні, словотвірні,
правописні — орфографічні і пунктуаційні. Тут переважають вправи,
підпорядковані вивченню окремих одиниць мови, тобто звуків, морфем,
слів, словосполучень і речень.

Друга група — уроки розвитку зв’язного мовлення, які проводяться з метою
формування і розвитку в учнів комунікативних (вторинних) умінь і
навичок.

Між обома групами уроків немає і не може бути різкої грані. На аспектних
уроках поряд з вивченням нової теми проводиться робота над розвитком
зв’язного мовлення учнів; уроки розвитку зв’язного мовлення, в свою
чергу, часто містять вправи, спрямовані на активізацію тих або інших
одиниць мови, що є прикладними стосовно до тексту, який відтворюється
або продукується.

Існує багато класифікацій аспектних уроків. Найбільш прийнятною для
практики викладання української мови у 5—11 класах вважаємо
класифікацію, що виходить з основної дидактичної (навчальної) мети. У
відповідності з цим виділяються уроки вивчення нового матеріалу, або
засвоєння нових знань; формування умінь і навичок; перевірки й обліку
якості знань, умінь і навичок; аналізу контрольних робіт; узагальнення і
систематизації вивченого; повторення окремої теми, розділу. З приводу
цієї класифікації можна сперечатися, хоч вона найбільшою мірою відбиває
практику, що склалася в школах.

Оптимальною для уроку формування умінь і навичок є така структура

1. Повідомлення мети.

2. Відтворення теоретичних відомостей, які вивчатимуться на уроці.

3. Виконання учнями вправ.

4. Перевірка якості самостійної роботи учнів.

5. Завдання додому (для роботи над подальшим закріпленням знань,
формуванням умінь і навичок).

6. Підведення підсумків уроку.

Якщо домашнє завдання тематично не зв’язане з матеріалом, який
закріплюється на уроці, то повторення його можна виділити окремим
етапом. Тоді структуру уроку формування умінь і навичок будуть складати:
1. Перевірка домашнього завдання. 2. Повідомлення теми і мети уроку. 3.
Усне закріплення теоретичних відомостей. 4. Самостійна робота учнів і її
перевірка. 5. Повторне читання тексту. 6. Написання переказу в чорновому
варіанті. 7 Переписування робіт начисто. 8. самостійна перевірка
написаного.

Урок, на якому проводиться контрольна робота, здебільшого будується за
таким планом: 1. Повідомлення мети перевірки та способів її проведення.
2. Усна перевірка знань учнів (фронтально). 3. Самостійне виконання
учнями контрольної роботи. 4. Відповіді вчителя на питання учнів. 5.
Підведення підсумків уроку. 6. Завдання додому.

Урок аналізу контрольної роботи структурно складається з таких частин
(етапів): 1. Вступне слово вчителя. 2. Бесіда про характер недоліків і
помилок та робота над ними. 3. Підведення підсумків роботи. 4. Завдання
додому.

Структура уроку узагальнення вивченого; 1. Перевірка домашнього
завдання. 2. Повідомлення мети уроку. 3. Аналіз матеріалу з метою
узагальнення вивченого. 4. Робота над висновком. 5. Вправи на
застосування узагальнюючих правил. 6. Оголошення вчителем оцінок. 7.
Завдання додому (з інструктажем). 8. Підсумки уроку.

Урок повторення здебільшого будується так: 1. Ознайомлення учнів із
завданням уроку. 2. Повторення вузлових питань розділу (зв’язні
відповіді учнів). 3. Усні і письмові вправи на матеріалі повторення. 4.
Підсумки проведеної роботи. 5. Виставлення оцінок. 6. Завдання додому.

Структура уроків розвитку зв’язного мовлення має певну специфіку.
Зокрема, урок навчального переказу, для проведення якого звичайно
використовують спарені уроки, здебільшого складається з таких частин: 1.
Вступна бесіда. 2. Читання тексту. 3. Бесіда за змістом прочитаного. 4.
Складання плану. 5. Мовний аналіз тексту. 6. Повторне читання тексту. 7.
Підготовка чорнового варіанта переказу. 8. Редагування роботи і
переписування її начисто. 9. Перевірка й аналіз робіт. 10. Доопрацювання
переказів.

Структура уроку контрольного переказу: 1. Вступне слово вчителя. 2.
Читання тексту. 3. Пояснення нових слів і запис їх на дошці. 4.
Самостійне складання учнями переказу. 5. Повторне читання тексту. 6.
Написання переказу в чорновому варіанті. 7. Переписування робіт начисто.
8. Самостійна перевірка написаного.

Урок аналізу контрольного переказу складається з таких етапів: 1.
Вступне слово вчителя. 2. Загальна оцінка якості виконання переказу. 3.
Розгляд кращих робіт. 4. Аналіз допущених у переказах недоліків і
помилок. 5. Проведення вправ на подолання помилок. 6. Визначення
домашнього завдання.

Структура уроку навчального твору: 1. Вступна бесіда (визначення мети
уроку, ознайомлення з особливостями жанру). 2. Ознайомлення із зразком
(уривок з твору письменника або кращим твором учня). 3. Робота над
усвідомленням теми та основної думки твору. 4. Колективне складання
плану письмової роботи. 5. Складання усного твору. 6. Написання твору на
чернетці.

7. Удосконалення написаного (саморедагування твору).

8. Перевірка й аналіз творів. 9. Доопрацювання робіт і переписування їх
начисто.

Урок підготовки до контрольного твору найчастіше складається з таких
етапів: 1. Вступна бесіда. 2. Повторення видових особливостей твору. 3.
Читання й аналіз зразка. 4. Лексико-стилістична робота. 5. Визначення
домашнього завдання.

Структурно урок контрольного твору має таку будову: 1. Вступне слово
вчителя. 2. Самостійне складання плану твору. 3. Написання роботи в
чорновому варіанті. 4. Редагування твору і переписування його начисто.
5. Самостійна перевірка написаного.

Найпоширеніша будова уроку аналізу контрольного твору: 1. Вступне слово
вчителя. 2. Загальна характеристика виконання твору. 3. Розгляд кращих
робіт або фрагментів із них. 4. Колективний аналіз допущених недоліків і
помилок. 5. Проведення вправ на подолання помилок. 6. Індивідуальна
робота учнів над виправленням творів. 7. Визначення домашнього завдання.

Наведені варіанти побудови уроків не охоплюють, звичайно, всіх можливих
випадків. У практиці викладання мови доводиться мати справу з
найрізноманітнішими довженним попереднього (вивчається одна тема).
Перевірка вивченого може бути відсутня, якщо новий матеріал великий за
обсягом або складний. Вчитель вважає за потрібне відразу на початку
уроку зосередити увагу учнів на вивченні нового.

Проте всі ці структурні зміни мають бути науково обґрунтованими й
оптимальними для даного уроку. О. М. Бєляєв вважає, що «в практиці
викладання мови доводиться мати справу з найрізноманітнішими
комбінаціями елементів уроку. І це цілком природно, бо успіх у навчанні
пов’язаний з творчістю вчителя, шуканням нових форм… щоб досягти
поставленої на уроці мети».

Методика проведення різних типів уроків з мови. Для кожного типу уроку
властива своя методика, яка передбачає оптимальний варіант структури
уроку, науково обґрунтовану організацію його змісту, правильний вибір
методів і прийомів роботи, засобів організації пізнавальної діяльності
учнів, систему завдань і вправ, що забезпечують добре засвоєння знань,
формування умінь і навичок.

Уроки вивчення нового матеріалу найбільш поширені в системі вивчення
мови. На уроках цього типу засвоюються знання про мову, її фонетичну і
граматичну будову, лексичну систему, способи словотворення, правопис,
тут закладається світоглядне розуміння предмета й основа для формування
мовних умінь і навичок, норм мовної діяльності.

Список рекомендованої літератури:

1. Бабанский Ю. К. Методи обучения в современной общеобразователь-ной
школе.— М., 1985.

2. Бєляєв О. М, Проблема методів у навчанні мови//Укр. мова і літ. в
школі— 1960.—№ 10.—С. 57—67.

3. Ільницька Н. Л. Елементи алгоритмування під час вивчення мови в школі
//Укр. мова і літ. в школі.— 1987.— № 3.— С. 28—37.

4. Мельничайко В, Я-, Пентилюк М. І., Рожило Л. П. Удосконалення змісту
і методів навчання української мови.— К., 1982.

5. Методика викладання української мови в середній школі / За ред. С. X.
Чавдарова і В. І. Масальського.— К., 1962.

6. Онищук В. О. Дидактичні основи засвоєння учнями мовних навичок і
вмінь//Укр. мова і літ. в школі.— 1971.— № 3.— С. 48—53.

7. Паламарчук В. І. Наочність на уроках мови // Укр. мова і літ. в
школі,—1974.—№ 11.—С. 69—73.

8. Рожило Л. П. Логічна основа методів теоретичного вивчення мови //
Укр. мова і літ. в школі.— 1976.— № 11.—С. 53—60.

9.Рожило Л. П., Шпоргенко О. М. Метод спостережень на уроках мови//Укр.
мова і літ. в школі.— 1973.— №2.— С. 58—64.

10.Текучев А. В. Методика русского языка в средней школе.— М., 1980.

15.11. Федоренко Л. П. Принципи обучения русскому языку.— М., 1973.

Похожие записи