Реферат на тему:

Роль музею історії освіти Київщини у підвищенні кваліфікації
педагогічних працівників

Глобальні соціально-економічні зрушення, що відбуваються в сучасному
суспільстві, ставлять систему освіти в низку найважливіших соціальних
інституцій та висувають високі вимоги до підвищення рівня кваліфікації
педагогічних працівників.

У Законі України «Про музеї та музейну справу», прийнятому 29 червня
1995 р., зазначено, що «музеї як культурно-освітні та науково-дослідні
заклади призначені не тільки для вивчення, збереження та використання
пам’яток матеріальної і духовної культури, але й для прилучення громадян
до надбань національної і світової історико-культурної спадщини» [9, с.
8]. У музейних добірках нагромаджено унікальні творіння матеріальної і
духовної культури народів, розкрито їх економічний,
суспільно-політичний, науково-технічний і культурний розвиток. Вони
становлять, вважає Р.В.Маньковська, невід’ємну частину загальнолюдських
цінностей, відображають ідеали поколінь, розповідають про різні періоди
історії, видатних діячів держави, науки, освіти і культури [11].

Модернізація вітчизняної освіти та вимоги підвищення ролі музеїв у житті
сучасного суспільства обумовили необхідність відкриття музею історії
освіти Київщини в Київському обласному інституті післядипломної освіти
педагогічних кадрів.

Актуальність нашого дослідження обумовлюється принципово новими
підходами до організації музейної справи, що сприятиме професійному
зростанню педагогів у вивченні історії освіти регіону, поглибленню,
розширенню та отриманню нових знань з розвитку освітньої галузі рідного
краю, вихованню шанобливого ставлення до надбань культури українського
народу.

Важливим, на нашу думку, у процесі створення музею, є звернення до
історичного минулого музейної справи. Серйозний історичний аналіз
історії музеїв спроможний вивести вітчизняне музеєзнавство на новий
теоретичний рівень і допомогти у практичних спробах відновлення музею,
вирішення завдань поповнення знань учителів про історію розвитку
педагогіки.

Варто зазначити, що в Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних
речей та творів мистецтва збиралися та зберігалися з давніх-давен у
князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях, зокрема, у
помешканнях митрополитів. Старовинні предмети, зокрема й освітнього
характеру, збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва.
Наприклад, залишились відомості про колекції князів Острозьких,
Заславських, Чарториських. Старовинними книжками обдаровував освітні
заклади та церкви Іван Мазепа. Так, знамените «Пересопницьке Євангеліє»
він подарував соборній церкві м. Переяслава.

Збиранням старовинних предметів і навіть археологічними дослідженнями
займався митрополит Петро Могила. Відшуковував старовинні книжки та
рукописи видатний український культурно-освітній і церковний діяч XVIII
століття Феофан Прокопович [16].

У кінці XIX ст. в Україні було засновано кілька історико-археологічних
музеїв у Одеській (1825 р.), Миколаївській областях (1898 р.),
Херсонський ліцей (1897 р.), Херсонський природничий (заснований
професором Пачовським), Київський історичний (1899р.), Львівський
природничо-етнографічний, Полтавський кустарно-промисловий музей (1892
р.) тощо. Житомирський музей мав великі збірки з історії, археології,
геології, а також мистецтва. Крім того, було багато приватних музеїв,
як, наприклад, Василя Тарновського в Чернігові, Олександра Ханенка в
Києві, Катерини Скаржинської на хуторі Круглик біля Лубен (велика збірка
одягу, зброї часів Гетьманщини, а також писанок, вишиванок). Існували
також музеї в університетах, Київській Духовній Академії та в деяких
наукових товариствах [14].

У 1897 році було засновано товариство любителів старожитностей та
мистецтв, яке започаткувало збір експонатів для Київського міського
музею старожитностей та мистецтв. Велику колекцію українських пам’яток
старовини зібрали для музею М.Біляшівський, Д.Щербаківський, В.Хвойка.
На базі цього музею нині діють Національний історичний музей України та
Музей українського образотворчого мистецтва [15].

Перший у Росії педагогічний музей було створено в Петербурзі 1854 року.
Його внесок у поширенні освіти вже у 1875 році визнано учасниками
Паризької географічної виставки, які закликали створювати музеї на
зразок петербурзького в усіх країнах.

Ідея створення педагогічного музею в Києві належала видатному
українському педагогу-методисту Тимофію Лубенцю. Фінансовими справами
організації опікувався український підприємець, меценат М.Терещенко.
Так, у 1902 році було засновано Педагогічний музей при Управлінні
Київського навчального округу. Його завданнями визначено демонстрацію
матеріалів про стан народної освіти в Україні, Російській імперії і за
кордоном. Демонструвалися наочні посібники, предмети шкільної гігієни і
фізичного виховання, навчальні посібники. Музей мав педагогічну
бібліотеку, яка обслуговувала вчителів Києва і надсилала книги в усі
пункти навчального округу. У музеї був зразковий фізичний кабінет. У
вересні 1911 року на кошти мецената С.Могілєвцева споруджено спеціальний
будинок для музею, що сприяло розширенню його діяльності [16].

У сучасній Україні існує низка музеїв, музейних кімнат, предметом
документування яких є різні напрями педагогічної культури й освіти. Це
музеї, присвячені знаним педагогам і діячам освіти, музеї історії
окремих навчальних закладів, історії освіти певного регіону («Освіта
Прикарпаття» в Івано-Франківську 1977 р.) чи території міста, району
(Педагогічний музей АПН України (м. Київ, 1977 р.), Музей історії освіти
Київщини (м. Біла Церква, 2001 р.). Маючи цінні історико-педагогічні
пам’ятки, ці установи відіграють важливу роль у вирішенні проблеми
розповсюдження знань про історію освіти, педагогічний досвід різних
часів, виховують шанобливе ставлення до надбань культури рідного народу.

Ураховуючи актуальність та значущість проблеми створення та
функціонування музею в регіоні, нами спершу було вивчено і
проаналізовано дослідження науковців у галузі музеєзнавства.

Питання про роль музеїв у суспільстві вперше розглядалось у 20-х роках
XX століття. У працях учених-музеєзнавців М.Ф.Біляшівського, ФЛ.Ернста,
Ф.І.Шміта, І.Свєнціцького, В.В.Дубровського та інших порушено широке
коло питань музейної справи, наголошено на їх значенні у збереженні та
дослідженні національних пам’яток. Багатий фактичний матеріал з історії
музеїв, опису їх колекцій, наукові експозиційні пошуки розкрито у працях
В.Бірюкова, Н.Курінного, В.Щепотьєва, В.Щербаківського [2;3; 7; 13; 18;
19 та ін.].

Перші спроби узагальнити процес розвитку музейництва в Україні з’явилися
у працях М.М.Бондаря, Г.Г.Мезенцевої, М.М.Славіна, Ю.А.Омельченка,
П.Т.Тронька. Як відомо, музеям належить провідне місце серед установ
культури. Аспекти діяльності музеїв як засобів акумулювання, зберігання
і трансформації національної та світової історико-культурної спадщини
всебічно висвітлено в зарубіжній (І.Аве, М.А.Аріарський, Г.П.Бутіков,
К.М.Газалова, М.Б.Гнєдовський, А.Закс і ін.) та вітчизняній літературі
(Г.Г.Мезенцева, Ю.А.Омельченко) [4; 5;10; 12; 17 та ін.].

Як свідчить аналіз численних досліджень, проведених в Україні за останнє
десятиліття, діяльність музеїв вивчалася вченими переважно з позицій
історичної та мистецтвознавчої. На думку Т.Ю Белофастової, музеєзнавцями
Л.І.Баско, Л.О.Гайдою, Н.І.Капустіною, О.О.Мащснко, Т.Г.Митрофановою,
І.А.Піддубним та іншими узагальнено здебільшого досвід роботи з
відвідувачами [1], проте власне педагогічні аспекти роботи цих закладів,
їхні освітньо-виховні можливості, педагогічні засади діяльності та
питання про роль музеїв у підвищенні кваліфікації педагогічних
працівників практично не розроблялися.

Вважаємо, що в умовах модернізації освітньої галузі вивчення історії
освіти Київщини та розвиток музейної справи відкриває нові можливості
для виконання основних функцій підвищення кваліфікації педагогічних
працівників: навчальної, науково-дослідницької, науково-методичної та
інформаційно-аналітичної. Тому в Київському обласному інституті
післядипломної освіти педагогічних кадрів було відкрито музей історії
освіти Київщини. Він створений згідно з рішенням колегії управління
освіти і науки Київської обласної державної адміністрації від 19 січня
2001 року як структурний підрозділ інституту. Зазначений музей є
осередком освіти і виховання педагогічних працівників, сприяє
відродженню історичної педагогічної спадщини освіти Київщини, формуванню
національної свідомості, забезпеченню духовної єдності педагогічних
поколінь і призначений для вивчення, збереження та використання
матеріальної і духовної культури регіону.

Музей взаємодіє з державними, науковими, громадськими та іншими
закладами й установами. Законною базою його діяльності є Конституція
України, Закони України «Про освіту», «Про музеї та музейну справу»,
Положення про музей при закладі освіти Міністерства освіти і науки
України.

Основними напрямами діяльності музею є:

— науковий, що полягає в отриманні нових знань на основі всебічного
вивчення музейної добірки;

— фондовий, який здійснюється з метою формування фондів музею,
забезпечення збереження музейних предметів і колекцій;

— експозиційно-виставковий, що полягає у здійсненні функції музейної
комунікації на основі науково організованої та художньо оформленої
демонстрації музейних предметів і колекцій;

— освітньо-виховний, спрямований на підвищення інтересів громадськості
до історії освіти;

— напрям залучення широкого кола науковців і дослідників до активної
співпраці;

— напрям стимулювання творчого пошуку спеціалістів відділів освіти,
методичних служб, колективів закладів освіти, вчителів та учнів до
вивчення історії освіти рідного краю.

Останнім часом до наукового обігу введено термін «музейна педагогіка» як
поняття, що відображає новий етап у реалізації освітньо-виховного
потенціалу музею та розглядається вітчизняними вченими як нова галузь
педагогічної науки, яка має міждисциплінарний характер, перебуваючи «на
перехресті» музеєзнавства, соціальної педагогіки та педагогіки дозвілля
[1; 20]. Музейна педагогіка — це «галузь педагогічної науки, яка
побудована на основі науково-практичної діяльності й орієнтована на
передачу культурно-освітнього досвіду в умовах музейного середовища» [1,
с.20].

У діяльності будь-якого сучасного музею наявні й педагогічні аспекти, що
спричинило виникнення спеціальної наукової галузі музейної педагогіки.
Проте в педагогічному музеї «педагогічне» виступає не аспектом, а
становить головний зміст його колекцій.

За результатами узагальнення поглядів сучасних науковців
(Т.Ю.Бєлофастова, О.Г.Ванслова, М.Г.Гнєдовський, А.Б.Закс,
Ю.А.Омельченко, М.Ю.Юхневич та ін.) можна зробити висновок, що предмет
музейної педагогіки становлять зміст, методи, форми й особливості
педагогічного впливу музею на різні категорії населення [1; 5; 10; 21 та
ін.].

На думку Т.Ю. Бєлофастової, до проблем музейної педагогіки належать
такі:

особливості здійснення освітньо-виховного процесу в музеї (принципи і
закономірності);

музейно-псдагогічні форми і методи;

— специфіка видів діяльності відвідувачів у музеї, керування нею
(специфіка педагогічного впливу музейної інформації на різні соціальні й
демографічні групи аудиторії, що потребує диференційованого підходу до
визначення мети, завдань і змісту впливу на кожну з них);

— експозиційна діяльність (урахування педагогічних аспектів у
розробленні експозиційного сценарію);

— прогнозування розвитку музеїв у реалізації ними своїх педагогічних
можливостей;

— моделювання нових напрямів і способів залучення особистості до
історико-культурної спадщини.

Отже, можемо зробити висновок, що в колі наукових зацікавлень музейної
педагогіки центральне місце посідає музейно-педагогічний процес у
цілому.

Дослідник у галузі музейної педагогіки М.Ю.Юхневич до числа базових форм
культурно-освітньої діяльності музею зараховує екскурсії, лекції,
консультації, наукові читання (конференції, сесії, засідання); клуб
(гуртки, студії); конкурси (олімпіади, вікторини); зустрічі з цікавими
людьми, концерти (літературні вечори, театральні вистави, кіносеанси);
свята, історичні ігри тощо [20].

Розглянемо одну із провідних форм роботи музею – екскурсійну. Це
специфічна форма освітньої діяльності, змістом якої є комплексне
(візуальне, вербальне, емоційне) сприймання об’єктів, представлених на
екскурсійному маршруті, з метою здобуття знань та вражень. Зауважимо, що
добре продумана екскурсія сприяє глибокому розкриттю теми, оскільки
екскурсовод зосереджує увагу на всіх важливих пам’ятках, розкриває їх
внутрішній зміст, розповідає не лише про виставлений матеріал, а і про
те, що його об’єднує з іншими. Екскурсійна робота є творчою, такою, що
вимагає глибоких загальних і спеціальних знань. Важливою ознакою
професійності екскурсовода є вільне володіння темою (проблемою).

gdF}3

OЕкскурсії можуть проводитися у приміщенні музею — за експозицією,
виставками, відкритим зберіганням фондів, а також за межами музейного
приміщення — за пам’ятками та пам’ятними місцями. Практикуються також
комплексні екскурсії, які об’єднують єдиною темою показ музейної
експозиції та пам’ятників, які знаходяться у природних умовах.

За змістом екскурсії бувають тематичні й оглядові. Найпоширенішими є
оглядові екскурсії, які охоплюють великий хронологічний період,
ознайомлюють з пам’ятками різних епох. Наприклад, у музеї в КОІПОПК
серед інших є така – «Історія освіти Київщини від найдавніших часів до
сьогодення».

Тематичні екскурсії є цілеспрямованими розповідями з певної музейної
теми. Вони бувають історичні, літературні, мистецтвознавчі тощо. Теми
таких екскурсій можуть бути широкими (охоплювати весь розділ експозиції)
і вузькими (щодо окремого експозиційного комплексу), їх спрямування —
поглиблене і різностороннє ознайомлення з музейними матеріалами.
Наприклад, «Історія української школи і педагогіки в дохристиянські
часи», «Розвиток освіти та педагогічної думки в Київській Русі», «Петро
Могила і Київський колегіум», «Гальшка Гулевичівна — фундаторка
Київської братської школи», «Земська школа на Київщині кінця XIX —
початку XX ст.», «Становлення та розвиток гімназійної освіти на Київщині
кінця XIX — початку XX ст.» та ін.

Щодо напрямів екскурсій, то за їх метою розрізняють культурно-освітні
(загальноосвітні) і навчальні, безпосередньо пов’язані з програмами
різних навчальних закладів. До останніх зараховують методичні екскурсії
для музейних працівників, які знайомлять з принципами побудови
експозиції, особливостями зберігання фондів, проведення екскурсій.

Друге місце після екскурсій серед форм масової роботи в музеях належить
лекціям.

Лекція є давньою і традиційною формою культурно-освітньої діяльності. В
той час, як в екскурсії пріоритетне місце належить зоровому сприйманню,
в лекції воно відіграє другорядну роль, а велике значення має
раціональне сприймання. Головне завдання лекції — донести до слухачів
теоретичний матеріал, супроводжуючи його матеріалами музейних колекцій
(досить часто це копії чи дублікати музейних предметів, ілюстрації,
фотографії, слайди.) Музейні предмети, якщо і не демонструються, то під
час лекцій присутні «незримо», їх опис і характеристика включаються у
зміст лекції.

Співробітниками музею історії освіти Київщини КОІПОПК розроблено цикл
лекцій для слухачів курсів підвищення кваліфікації за темами: «Освітня
діяльність та педагогічні погляди М.І.Пирогова», «Педагогічна спадщина
Т.Г.Лубенця», «А.С.Макаренко і Київщина», «Репресовані вчителі Київщини»
тощо.

Цікавою формою роботи музеїв є творчі зустрічі з відомими діячами або
цікавими особистостями. Зокрема, в музеї КОІПОПК уже традиційними стали
зустрічі з героями експозицій — учнями та вчителями Стрітівської вищої
педагогічної школи кобзарського мистецтва, вчителями-новаторами,
вчителями-письменниками, представниками педагогічних династій та
вчителями-ветеранами Великої Вітчизняної війни, які проживають у
Київської області тощо.

Визначне місце у технології створення музейно-педагогічних програм
належить експозиції. На думку дослідників, музейна експозиція — це
своєрідний засіб популяризації знань за допомогою науково обґрунтованої,
цілеспрямованої, анотованої та естетично оформленої демонстрації
музейних предметів [1; 11; 12]. Експозиція є своєрідною базою для
музейно-педагогічного процесу. По-перше, її зміст і характер визначають
необхідність тих чи інших організаційних заходів. По-друге, вона є
вихідним пунктом для розроблення методичного компонента технологічного
процесу, оскільки має свою сценарно-композиційну побудову. У музейних
експозиціях педагог знаходиться серед реальних предметів певної доби —
таке оточення створює відповідний емоційний настрій, сприяє пізнанню. В
експозиції музею історії освіти Київщини налічується 3 715 експонатів, з
них: 384 — допоміжного фонду та 3 131 — основного. На основі цих
експонатів, результатів вивчення літературних та архівних джерел було
розроблено тематико-експозиційний план музею і створено естетично
оформлену експозицію. В ній висвітлено різноманітні аспекти історії
освіти Київщини за досить значний період – від дохристиянських часів до
сучасності. Значна кількість експонатів розкриває становлення та
розвиток гімназійної освіти з середини XIX до початку XX століття. З
розвитком освітнього процесу в нашій області пов’язані імена відомих
діячів у галузі педагогіки, літератури, мистецтва (Т.Г.Сковороди,
Т.Г.Шевченка, М.І.Пирогова, А.С.Макаренка, Т.Г.Лубенця, К.Стеценка,
С.Х.Чавдарова).

Група експонатів розкриває репресії серед освітян Київщини та відомості
про вчителів – учасників Великої Вітчизняної війни, інша – процес
розвитку освіти на території області у часи незалежності. Музей як
скарбниця освітніх і педагогічних надбань є провідним пошуковим,
методичним, науково-дослідним та пропагандистським центром серед
закладів освіти Київщини в галузі освіти.

З фондами музею мають можливість працювати як педагоги, так і учні та
студенти закладів освіти Київщини, які вивчають історію, педагогіку,
київщинознавство. Викладачі курсу «Історія педагогіки», методик окремих
навчальних дисциплін, виходячи з цільових настанов вивчення предметів та
окремих тем, можуть обрати такі форми та методи роботи з використанням
музейних засобів:

оглядові та тематичні екскурсії;

залучення слухачів, студентів до написання творчих робіт (курсових та
дипломних проектів, рефератів, статей); використання музейних засобів у
різних формах роботи педагогічних клубів, творчих об’єднань, що мають на
меті проблемне вивчення творчої спадщини певного педагога;

підготовку і проведення музейних екскурсій як специфічного виду
педагогічної практики;

залучення студентів до виявлення, вивчення та опису педагогічних
пам’яток з метою виховання дбайливого ставлення до вітчизняної культури
та надання музеєм практичної допомоги у поповненні та науковому
обробленні музейних фондів;

організацію педагогічних краєзнавчих експедицій з метою виявлення і
збирання пам’яток освіти і педагогічної думки минулих часів та кращий
педагогічний досвід сучасників.

Процес навчання студентів з використанням музейних засобів також стає
для майбутніх учителів і вихованців зразком організації музейної
діяльності учнів, стимулює дослідницьку діяльність студентів у напрямі
педагогічної професійної підготовки, прилучає до охорони та
популяризації скарбів вітчизняної культури, зрештою, сприяє
національному вихованню молодого покоління, зростанню музейної культури
в суспільстві.

Важливою формою освітньо-виховної роботи музею є тематичні виставки та
фотогалереї. Зокрема, у музеї функціонують тематичні виставки «Світ
захоплень педагогів Київщини», «Творчість юних митців Київщини»,
«Навчально-наочні посібники, виготовлені вчителями-практиками», «Вчителі
– ветерани Великої Вітчизняної війни» та фотогалереї: «Педагогічний
олімп Київщини» (вчителі — Герої Соціалістичної праці, заслужені вчителі
України), «Міністри освіти, які народилися або працювали на Київщині»,
«Завідуючі обласного відділу народної освіти», «Попечителі Київського
учбового округу (1832-1917 рр.)».

У роботі музею використовуються різні форми пропаганди музейної
експозиції: періодика, радіо, телебачення, Веб-сайт інституту.
Різновидом наукової діяльності музею є підготовка і видання монографій,
збірників, наукових праць, каталогів, альбомів, путівників, буклетів; їх
метою, окрім наукових розвідок, є популяризація знань про історію освіти
Київщини серед освітян регіону. За час роботи музею його відвідали понад
12 500 освітян. Гостями музею були педагоги з Росії, Білорусі,
Казахстану, Автономної Республіки Крим, Польщі, Німеччини, США та низки
областей України. Однією з активних форм роботи музею є творчі зустрічі
героїв експозицій музею зі слухачами курсів підвищення кваліфікації та
студентами гуманітарно-педагогічного коледжу інституту.

У музеї функціонують музсйно-педагогічні програми, зокрема «Школа
молодого екскурсовода», в якій студенти набувають навичок з організації
роботи музею у закладі освіти, досліджують деякі історичні аспекти
освіти. Студенти гуманітарно-педагогічного коледжу інституту
використовують матеріали музею у своїй дослідницькій діяльності, у
написанні робіт для захисту в МАН України. Постійними відвідувачами
музею є також учні «Університету майбутнього вчителя».

Окрім зазначеного, музей є методичним центром з питань організації
музеїв історії освіти та історії закладів освіти у навчальних закладах
області. Для організаторів цієї роботи проводяться семінари, на яких
розглядаються питання організації пошукової, збиральницької та
експозиційної роботи. Працівники музею проводять групові та
індивідуальні консультації для педагогічних працівників закладів освіти
області з питань актування та обліку музейних предметів, оформлення
експозицій, проведення обліку екскурсій, масових заходів тощо.

У музеї заведено картотеки, які дають можливість повноцінно працювати з
музейними фондами слухачам інституту, студентам, окремим дослідникам,
які цікавляться питаннями історії освіти Київщини. Тематико-експозиційна
картотека відображає матеріали основного і допоміжного фондів, що
розміщені в експозиції музею. Створено тематико-топографічну картотеку
матеріалів основного й додаткового фондів, що дає можливість дібрати
матеріали повного історичного періоду. Алфавітна картотека експонатів
допомагає дослідникам і працівникам музею знайти матеріали, що
відображають розвиток освітнього процесу в містах і районах області,
музейні експонати про видатних діячів культури, літератури, мистецтва,
науковців та вчителів, життя яких пов’язане з діяльністю закладів освіти
області.

У систематичній картотеці книг та статей упорядковано літературу з
питань історії освіти України з кінця XIX ст. до 2005 року. З 2001 року
введено картотеку архівних матеріалів історії освіти Київщини, що дає
змогу працювати вчителям над вивченням даної проблеми. Така робота,
безумовно, сприятиме підвищенню якості й результативності професійної
перепідготовки педагогічних працівників.

Отже, музей історії освіти Київщини є осередком освіти і виховання, що
сприяє підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, відродженню
історичної педагогічної спадщини освіти Київщини, формуванню
національної свідомості, забезпеченню духовної єдності педагогічних
поколінь і призначений для вивчення, збереження та використання пам’яток
матеріальної і духовної культури.

Список літератури:

Бєлофастова Т.Ю. Педагогічні засади діяльності музею як
соціально-культурного центру: Автореф. дис. канд. пед. наук. – К., 2003.
– 22 с.

Біляшівський М.Ф. Наші національні скарби. – К., 1918. – 120 с.

Бирюков В.П. Организация народного научного музея в г. Хорол Полтавской
губернии. – Хорол, 1917. – 110 с.

Бондар М.М., Мєзєнцева Г.Г., Славін Л.Н. Нариси музейної справи. – К.,
1959. – 156 с.

Гнедовский М.Б., Дукельский В.Ю. Музейная коммуникация как предмет
музееведческого исследования // Музей – культура, общество: СПб. науч.
тр. – М., 1992. – 360 с.

Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. –
374 с.

Дубровський В.В. Охорона пам’яток культури в УСРР // Охорона пам’яток
культури на Україні. – Харків, 1927. – 122 с.

Ернст Ф.Л. Справа охорони пам’ятників, мистецтва та старовини у Києві //
Збірник секції мистецтв. – К., 1921. – 160 с.

Закон України «Про музеї та музейну справу» // Урядовий кур’єр. – 1995.
– 17 серпня. – С.8-9.

10. Закс А.Б. Из истории экспозиционной мысли советских музеев. – М.,
1970. – 136 с.

Маньковська Р.В. Музеєзнавство в Україні. – К., 2000. – 140 с.

Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство. – К.: Вища школа, 1980. – 120 с.

Свінціцький І. Про музеї і музейництво. Нариси і замітки. – Львів, 1920.
– 147 с.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001. – 912
с.

Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта та педагогічна думка в Києві за
тисячу років: Навчальний посібник. – К.: Кадри, 2002. – 369 с.

Тригубенко В.В. Скарбниця реліквій, джерело досвіду вітчизняної освіти
// Педагогіка толерантності. – 2000. – №2. – С. 33-34.

Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні історичної пам’яті багатовікових
традицій українського народу // З любов’ю до України. – К., 1995. – 194
с.

Шмит Ф.И. Исторические и этнографические музеи. – Харьков, 1919. – 156
с.

Щербаківський В. Історія товариства дослідування й охорони пам’яток
старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – 130 с.

Юренева Т.Ю. Музееведение. – М.: Академический проект, 2003. – 605 с.

Юхневич М.Ю. Я поведу тебя в музей: Учебное пособие по музейной
педагогике. – М., 2001. – 255 с.

Похожие записи