Диплом на тему:

Родинне виховання в системі шкільної освіти

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Зародження та розвиток родинного виховання на Україні

1.1. Сім’я та родинне виховання у найдавніші часи на Україні

1.2. Функції та характерні риси української родини. З історії родинного
виховання

1.3 Завдання, зміст і методика виховання дітей в сім’ї

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. Психолого-педагогічні особливості розвитку особистості в
умовах сучасної сім’ї

2.1. Співдружність школи і сім’ї — настійна вимога сьогодення

2.2. Шляхи оптимізації взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості
молодшого школяра

2.3 Виховний потенціал сучасної української родини

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

У Законі України «Про освіту» говориться, що «Метою освіти є всебічний
розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства,
розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих
моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного
вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного
потенціалу народу, підвищення освітнього вибору народу, забезпечення
народного господарства кваліфікованими фахівцями.[31, .З]

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної
людини й усієї планети, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши 1994 рік
Міжнародним роком сім’ї, визначила спільну для всіх країн тему: «Всі ми
— одна родина», яка за своїм змістом і суттю відображає взаємозв’язок
основного осередку суспільства і вселюдської родини. Генеральна Асамблея
ООН постановила що «починаючи з 1994 року, 15 травня щорічно буде
відзначатися Міжнародний день родини», підкресливши цим величезне
значення сім’ї в фізичному й духовному становленні особистості і
суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ — поняття, що
розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних
етапів формування людини. Від роду до народу, нації — такий природний
шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й
громадянської зрілості.

Родинне виховання — перша природна і постійно діюча ланка виховання. Без
докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних
змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У
сім’ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність
національного світовідчуття і світорозуміння.

Соціальне, сімейне і шкільне виховання повинно здійснюватися у
нерозривній єдності.

«Сімейне виховання (те ж саме — виховання дітей у сім’ї) — спільна назва
для процесів впливу на дітей з боку батьків та інших членів сім’ї з
метою досягнення бажаних результатів.»[92, 99]

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає
сім’я, родина — група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та
інших близьких родичів, які живуть разом.[68, 29] Саме вона є тим
могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей у родинне
гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв’язків. Тож недарма кажуть:
коли міцна сім’я, то й сильна держава. Тобто, сім’я — це святий вузол в
суспільстві. Тому й виховний вплив родини на формування і етнізацію
особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо.

Сім’я — найкраща вихователька підростаючих поколінь за всіх часів і
народів. Справжня сім’я є совістю, честю та доблестю, національною
гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім’ї. Спільними
зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створена
власна, національна виховна система, наділена як загальнолюдськими
здобутками, так і самобутніми творчими знахідками. Лише в сім’ї, під
керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у
всіх його складностях і багатогранних виявленнях, тут проходить її
громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи раннє родинне виховання, батьки створюють умови для
повноцінного фізичного та психічного становлення особистості,
забезпечення дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують
активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім’ї
починається дорога і до школи. І вже тоді — життєву дорогу ведуть два
розуми, два досвіди: сім’я і школа.

У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей
гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до
захисту рідної землі, патріотичних почуттів.

Батьки всіляко сприяють формуванню в дітей національної свідомості та
самосвідомості, національного менталітету.

Родина дає школярам уявлення про зовнішню і внутрішню культуру людини,
виконує шанобливе ставлення до матері і батька, до старших, милосердя у
ставленні до немічних, калік, сиріт, вдів та інших, формує уявлення про
загальнолюдські моральні вартості, привчає до добросовісної праці,
поваги до людей праці.

У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне
виховання, наприклад, англійське, німецьке, французьке. Але, на
превеликий жаль, до цього часу не створено жодної наукової про
характеристичні риси української національної системи родинного
виховання.

Нинішні обставини національного відродження та подальшого розвитку
духовної культури українського народу, зумовили гостру потребу в
активізації науково-дослідної роботи саме в цьому напрямі.

Зовсім недавно була видана «Українська родинна педагогіка» [109]
М.Г.Стельмаховича та «Українське родинознавство»[106] під його ж
редакцією. Він пише: «З усією відповідальністю заявляю, що педагогіку
творить народ, а ми, науковці, вчителі, тільки її досліджуємо, даємо
теоретичне та наукове тлумачення, обґрунтування. З огляду на це
педагогіку, а тим більше родинну, в кабінеті писати неможливо. Дійсно,
наукова педагогіка народжується на ґрунті народної педагогіки, а тому
вона обов’язково наділена певними національними рисами, тобто є
національною педагогікою.

Українська родинна педагогіка — заповіт і заповідник українського духу.
Відданість її українству аж ніяк не означає зневагу до інших народів і
націй. Досить згадати, що за всю свою багатовікову історію український
народ ніколи нікого не завойовував і не поневолював. Народ осуджує тих,
хто не виконує батьківських обов’язків і застерігає від помилок, що
виникають через їх нехтування. Народна педагогіка наголошує, що чим
вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на
формування її поведінки, почуттів, різноманітної діяльності. Діти
поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих
потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації
різних корисних справ — як дитячих, так і родинних та громадських.

Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників —
вихідці із неблагополучних сімей. Кожна п’ята дитина, хвора на невроз,
перенесла розлуку з батьками. 60% відстаючих учнів ростуть у сім’ях без
батька, 80% — у сім’ях з нездоровою моральною атмосферою. Шлюби, що
розпалися, не тільки особисте нещастя двох, це діти, позбавлені одного
із батьків, уваги, ласки, тепла батька або матері.

Методи сімейного виховання — це прийоми організації і здійснення
систематичного впливу батьків на дітей. Як народна, так і наукова
педагогіка пріоритетними визнають ті, які формують передусім суспільну
поведінку дітей, їхню підготовку до трудової діяльності та створення
сім’ї. Надзвичайно важливим методом виховання дітей у сім’ї є особистий
приклад батьків. Разом з тим вправи і привчання, організація режиму
навчання, праці і відпочинку дітей, виконання ними різних доручень і
обов’язків, ігри створюють у сім’ї атмосферу доброзичливості,
невимушеності, взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Батьки найперші вихователі. Вони насамперед відповідають перед власною
совістю, народом, державою за виховання дітей. Проблему родинного
виховання на народних традиціях треба вважати найголовнішою не лише в
системі освіти, а й у всьому ідейно-моральному, культурному житті
суспільства.

Концепція сімейної педагогіки, тобто наукові теорії і основні напрямки,
навіть при різних суспільних ладах і в різні історичні епохи, зовнішньо
залишалися незмінними. Вони включали формування загальнолюдських
цінностей і таких якостей, як чесність і честь, гідність і
благородність, любов до людей і працелюбство, та ін. Про стосунки між
батьками і дітьми і про напрямки сімейного виховання писали ще
Аристотель, Г. Сковорода, Я.А. Коменський, Ж.Ж. Руссо, Г.Песталоцці та
ін.

Важливого значення даній проблемі надавали Януш Корчак, О.Барвінський,
Мечислав Барановський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський, К.Д. Ушинський,
М.Г. Стельмахович.

Серед сучасних дослідників варто відзначити В.І.Костіва, Б.П.Нікітіна та
Л.О.Нікітіну, Л.Е.Орбан, М.Г.Стельмаховича, та ін.

Однак майже не знаходимо досліджень з проблеми родинного виховання,
зокрема, шляхів оптимізації взаємодії школи і родини учня не
аналізується вплив сім’ї на підготовку дитини до школи. Деякі автори
визначають фізичну готовність дитини до школи (Анищенко О. М., Доронова
Т.П., Комарова Т.С., Нікітін Б.П., Нікітіна Л.О.,), психічну готовність
(Артемова Л.В., Божович Л.І., Бране К., Котирло В.К., Кравцова Е.Е.,
Штребел С. та ін.) та навчальну (Барташнікова І. А., Барташніков О.О. та
ін.).

Майже не зустрічаються і дослідження з проблеми взаємодії вчителя з
батьками школярів не тільки у процесі підготовки дитини до школи, а й у
процесі подальшого виховання та навчання дитини в школі.

При написанні курсової роботи я використовувала такі методи
дослідження: аналіз і синтез літературних джерел; педагогічне
спостереження, бесіду, анкетування.

Об’єкт дослідження. Родинне виховання як основа розвитку.

Предмет дослідження. Вплив родинного виховання на навчання та виховання
особистості молодшого школяра.

Актуальність дослідження , його соціально-педагогічне значення,
недостатня теоретична і методична розробка зумовили вибір теми дипломної
роботи ________________________________________???????????

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає у визначенні напрямків співпраці родини і школи
в процесах підготовки дитини до навчання у школі та організації
навчально-виховного процесу в початкових класах.

ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ:

— проаналізувати стан проблеми родинного виховання в педагогічній теорії
та практиці;

— виявити умови, що впливають на ефективність підготовки дитини до
навчального процесу в школі;

— показати значення співпраці родини і школи в ефективній організації
навчально-виховного процесу в початкових класах.

НАУКОВА НОВИЗНА ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ полягає у виявленні та
систематизації знань про родинне виховання, напрямки та умови ефективної
співпраці родини та школи в процесах підготовки дитини до навчання в
школі та організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ визначається актуальністю
проблеми та ступенем її опрацювання і полягає в тому, що розроблені
напрямки підготовки дитини до школи можуть використовувати батьки,
вчителі початкових класів, вихователі дошкільних закладів.

ОСОБЛИВИЙ ВНЕСОК АВТОРА полягає у визначенні напрямків і умов співпраці
родини та школи у процесах виховання та навчання дитини в школі та
організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

РОЗДІЛ 1 .Зародження та розвиток родинного виховання на Україні

1.1. Функції та характерні риси української родини. Сім’я та родинне
виховання у найдавніші часи на Україні

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її
побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і
традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході
перебігу історичного розвитку людства. Перші ж сліди перебування людини
в Україні історики датують давнім періодом кам’яної доби, раннім
палеолітом (приблизно 200 000 р. до н. є.).

Питання історії родинного виховання потрібно розглядати починаючи ще з
первіснообщинного ладу. Варто зазначити, що в цьому суспільстві все було
колективним, не існувало соціальної нерівності і класів, люди жили в
загальних житлах і спільно виховували дітей, які належали всьому роду.

Сім’ї і у той час були великі, об’єднували по двадцять-тридцять душ.
Така сім’я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід — це
велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба»,
«хутір», яка проживала у своєму дворищі, і відокремленій оселі.

Рід мав спільне майно — ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів
спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна
група — невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й
спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв
їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі,
самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з
господарськими будівлями, своє поле, худобу тощо. Ліси ж, пасовиська,
озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам’ять
приналежності до роду не губилась. Давні традиції жили у родах
боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих. До речі,
велика сім’я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а
й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства
в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі
індивідуальні сім’ї. Цей процес характерний і для України, велика родина
набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися,
хазяйнували спільно, жили разом. А порядкував хтось з найстарших,
найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні і в
наступних ХІV-ХVІ століттях. Поряд з великими родами з’являлися й малі
індивідуальні сім’ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зросла.

З поміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішим було виховання
дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати»,
тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,»
поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи
процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування
світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

З давніх-давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання
дітей — як святий обов’язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо
важливі об’єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества Рід і
Рожаницю — уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження
необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества
йшли безпосередньо за головними слов’янськими богами: грому і блискавки
— Перуном, сонця і світла — Даж-богом, неба — Сварогом, вогню — Хоросом.
Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде
покоління. Новонароджену дитину у рід приймали окремим обрядом. Ще
складнішим був весільний церемоніал, яким об’єднували молоду пару з двох
родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в

народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе
значення для соціальної педагогіки.

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. матер
(матріс) — мати і грец. архі — влада), який характеризується наявністю
материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним
становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в
тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії
первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від
грец. патер — батько). Він передував виникненню держави й стимулював
остаточний перехід від сім’ї парної до моногамної (від грец. моно — один
і гамос — шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з
однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на
відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по
суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної
сім’ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства,
так і в розвитку виховання.

До речі моногамія закріпилась і залишається провідною формою сім’я ї й
сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М.Грушевському твердити, що
форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до
утворення держави, в індоєвропейську епоху. Така точка зору має своє
документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що
поляни мали «добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них
правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її
посаг». Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов’ян, які
розселились у ІV-VПІ ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат
до Дону. Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже
одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував
родичам дівчини, котру

хотів узяти собі за жінку, віно, тобто плату. Часом він сплачував родові
молодої викуп, а часом, домовившись із своєю любкою, умикав її десь коло
води чи на молодіжних ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої,
як обряд, зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена, або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка. Він, якщо
хотів, то жив, а як ні, то міг легко з нею розійтися, взявши натомість
собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність
українських жінок, як тоді, так і по сьогоднішній день славиться по
всьому світі.

Був час, коли на похоронах знатних покійників з ними живцем закопували в
яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи
згодом цей звичай відійшов в минуле. Вдовиця залишалась вільною. Хіба що
сама хотіла себе вбити на доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей
звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не
згадують. Роль жінки в сім’я ї незмірно зростає. В разі смерті чоловіка
вона займає в ній перше місце.

Дослідники етнографи вважають, що в умовах первісного суспільства
виховання підростаючого покоління можна поділити на два провідні етапи:
початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім’ї, і
основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по
статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували
однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з
старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні
життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у
вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками
в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити
верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд.
Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити
молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним
віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих.

Як бачимо виховання виникло ще на початку існування людського
суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління
до покоління. Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб
сім’ї. На цьому грунті й постала народна педагогіка, провідними
виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна
(материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні
звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята,
обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Важливе значення в українській родині відіграла рідна мова. Це
найдавніший і наймогутніший вихователь.

За твердженням українського історика Івана Кузича-Березовського, слова
«мама», «неня» («ненька») мають божественне походження. Перше з них
постало від імені праслов’янської богині землі — Ами («Ама»), що в
лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге — виникло на
основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею».
Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий
український патріотизм — щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка». Життєва функція
матері неординарна («Мати годує дітей, як Земля людей», «Мати праведна —
опіка й охорона камінна»). Мати-душа сім’ї, хранителька домашнього
вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері — родинна катастрофа
(«Мати з хати — горе в хату»).

В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе
значення виховної місії матері («Чого мама навчить, то й дочка знає»,
«Що мама навчить, то й батько не перевчить»).

Українське слово «тато» походить від «пато», що означало — головний
правитель. Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньослов’янське
«батя» (старший брат) дає сучасне ймення «батько».

Отже, історію зародження і розвитку родинного виховання потрібно
розглядати ще з часів первіснообщинного ладу.

1.2. Функції та характерні риси української родини. З історії родинного
виховання

У Стародавній Греції, питання родинного виховання розглядалось багатьма
мислителями. Одним з найперших був Демокріт. Величезне значення він
надавав прикладу дорослих («Благомисліє батька — краще повчання дітям»),
словесному впливу, вихованню «переконаннями» і «доводами», привчанню до
праці, без якої діти не можуть «навчатися ні письму, ні музиці, ні
гімнастиці… ні здатності соромитися». Взагалі, можна сказати, що у
фрагментах праць Демокріта, які дійшли до нас, відображено вимогу
починати виховання дітей з малих років.

Велику увагу родинному вихованню приділяв також і Аристотель: «До
всього, до чого можна привчити дитину, краще привчити її безпосередньо з
пелюшок»[3, 25]. На його думку дитина до семи років повинна виховуватися
в сім’ї. Слідуючи принципу природовідповідності, він вважав, що до семи
років, в дітях переважає зростаюче життя, тому треба насамперед
розвивати їх організм. Головне для малят харчування, рух, загартування.
Діти повинні займатися відповідно до їх віку грою, їм корисно слухати
розповіді і казки (неодмінно схвалені владою), дітей потрібно навчати
мові. З п’яти років батьки повинні готувати їх до школи. Займатися
моральним вихованням дітей повинні головним чином батьки.

Щодо римської сім’ї, то в ній тривалий час зберігалися виховні традиції
родової общини, однак характер домашнього виховання залежав насамперед
від того, яке положення сім’я займала на соціальних сходах римського
суспільства. Вихованням хлопчиків починали займатися чоловіки: батьки,
вихователі, іноді запрошені з Греції. Хлопчиків привчали до чоловічих
занять, і передусім вчили їх володіти зброєю.

Представник Стародавнього Риму Марк Фабій Квінтіліан критикував сімейне
виховання у вищих шарах римського суспільства, де діти допускалися на
бенкети і ставали свідками не найкращої поведінки дорослих; засуджував
батьків за потурання дітям і недооцінку важливості періоду дитинства для
становлення особистості людини. Він вимагав від батьків, годувальниць і
нянь, щоб вони пам’ятали, що дитина дуже сприйнятлива і в ній легко
вкоріняється як хороше, так і погане; це потрібно враховувати і при
виборі товаришів однолітків і педагогів.

Одним з перших педагогів, які займалися докладною розробкою питань
родинного виховання був Ян Амос Коменський.[42, 43] Він для дітей від
народження до шести років призначав материнську школу, під якою мав на
увазі не суспільну установу, а своєрідну форму родинного виховання.
Зокрема материнській школі Я. А. Коменський присвятив значний розділ
своєї «Великої дидактики» і спеціальний твір під назвою «Материнська
школа» [41, .90]. Цьому рівню виховання він надавав дуже велике
значення, розглядаючи його як першу і найважливішу частину всієї
розробленої ним системи виховання і становлення підростаючого покоління.
У, материнській школі повинні закладатися основи фізичного, етичного і
розумового розвитку дітей. При цьому Я. А. Коменський нагадував, що
фізичні і духовні сили дитини розвиваються поступово. Він закликав
батьків досвідченіше, піклуватися з найбільшою ретельністю про здоров’я
своєї дитини і давав конкретні вказівки про догляд за малюком, про те,
яким повинне бути його харчування, одяг, режим. Дуже важливою була
вимога Коменського про годування немовлят неодмінно молоком матері, його
поради забезпечити дітям як можна більше рухів давати їм можливість
бігати, гратися, пустувати. Він вимагав, щоб батьки не заважали дитячій
грі, а самі брали в ній участь, направляючи дітей в правильне русло:
«Нехай вони (діти) будуть тими мурашками, які завжди зайняті: що-небудь
котять, несуть, тягнуть, складають, перекладають; треба тільки
допомагати дітям, щоб все, що відбувається, відбувалося розумно». До
засобів морального виховання на думку Я.А.Коменського належать розумні
повчання і вправи дітей в позитивних, з точки зору моральності, вчинках,
а також позитивний приклад дорослих. У той час як в практиці родинного
виховання широко застосовувалися фізичні покарання, він пропонував
впливати на дітей у разі їх поганої поведінки або провини передусім
умовлянням і осудом, вдаючись до покарань лише в самих крайніх випадках.
У області розумового виховання Я.А.Коменський ставив перед материнською
школою завдання сприяти накопиченню дітьми за допомогою органів чуттів
можливо більшого запасу конкретних уявлень про навколишній світ,
розвивати їх мислення і мову, з тим щоб підготувати їх до подальшого
систематичного навчання в школі.

Педагог приділяв багато уваги підготовці дітей до школи рідної мови.
Він рекомендував батькам завчасно збуджувати у дитини любов і інтерес до
школи, високо підіймати в його очах авторитет майбутнього вчителя. З
цією метою він радив роз’яснювати дітям, як важливо вчитися в школі,
познайомивши їх з учителем ще до початку занять. Вчення Я.А.Коменського
про материнську школу являє собою першу спробу створити теорію і
методику родинного виховання, визначити мету, зміст, основні завдання і
методи, запропонувати ретельно продуману і чітко організовану систему
роботи з маленькими дітьми відповідно до їх вікових можливостей.

«Материнська школа» фактично була першою в світі програмою виховання
дітей в сім’ї. У ній висвітлені основні напрями виховної роботи:
фізичне, моральне, розумове, трудове і естетичне виховання, розвиток
мови і підготовка до школи.

Жан Жак Руссо в книзі «Еміль, або Про виховання…» дав ряд конкретних
вказівок про виховання в ранньому дитинстві (до двох років), що
стосуються в основному догляду за дитиною: її харчування, гігієни,
загартування і т. д. Перші турботи про дитину, вважав він, повинні
належати матері, яка, якщо це можливо, сама вигодовує її своїм молоком.
«Немає матері, немає і дитини!»— вказував він. З перших днів життя
малюка, за словами Ж.Ж.Руссо, мати надає йому свободу рухів, не
затягуючи його туго пелюшками; виявляє турботу про його загартування.
Ж.Ж.Руссо — противник зніження дітей. «Привчайте дітей до випробувань…
— писав він.— Загартовуйте їх тіла проти негоди, клімату, стихій,
голоду, спраги, втоми». Зміцнюючи тіло дитини, задовольняючи його
природні потреби, не треба, однак, потурати його примхам, оскільки
виконання будь-яких бажань дитини може перетворити її в тирана. Діти
«починають з того, що примушують собі допомагати, і закінчують тим, що
примушують собі служити».

На думку Песталоцці початки виховання, закладаються ще в сім’ї.[41, 362]
Наприклад фізичне: коли мати, допомагаючи малюку вставати, робити перші
кроки, проводить з ним тим самим «природну домашню гімнастику».
Виробленню у дитини уміння самостійно виробляти всі рухи суглобів сприяє
також його участь в найпростіших видах домашньої праці (дівчинка за
дорученням матері заколисує немовля, допомагає одягатися і взуватися
сестричці або братику, заслуговуючи цим вдячність своїх ближніх, при
цьому вона розвивається одночасно і у фізичному і у моральному
відношенні. Мета морального виховання, за Песталоцці, полягає в розвитку
у дітей діяльної любові до людей.

Найпростішим елементом морального виховання він вважав любов дитини до
матері. Турботи матері породжують у дитини вдячність і любов до неї,
які, все більше і більше зміцнюючись, приводять до встановлення тісного
духовного зв’язку між ними. Завданням виховання є перенесення цього
природно виникаючого почуття на навколишніх людей, спочатку членів
сім’ї, а потім і на інших. Песталоцці активно відстоював також ідею
систематичного виховання дітей від самого народження. На його думку,
мати краще за всіх здатна зрозуміти, що відчуває її дитина, до чого вона
здібна, чого бажає. Знаючи це, мати може правильно виховувати малюка з
дитинства, відповідно до його природних особливостей. «Час народження
дитини — перший час її навчання»,— говорив Песталоцці. Він визначив
завдання, зміст, розробив методику первинного виховання в сім’ї.
Песталоцці вважав, що мати повинна розвивати фізичні сили дитини ще з
раннього віку, прищеплювати їй трудові навички, виховувати в ній любов
до людей, вести її до пізнання навколишнього світу. Родинне виховання
повинне бути спрямованим на гармонійний розвиток всіх природних задатків
дитини.

Надаючи велике значення сімейному вихованню, Песталоцці спільно з одним
із співробітників Бургдорфського інституту склали спеціальний посібник
«Книгу матерів, або Вказівки для матерів, як їм навчити своїх дітей
спостерігати і говорити».[41] Вважаючи, що першим об’єктом спостережень
дитини повинне бути її власне тіло, Песталоцці в цій книзі показав, як
за допомогою спеціальних вправ мати може навчити свою дитину спочатку
показувати і називати частини тіла, їх кількість, властивості, функції і
т. д., а потім перейти до ознайомлення з предметами, які оточують її
вдома, в природі, в суспільстві. Песталоцці спробував систематизувати
коло первинних уявлень дитини, розташувати їх по зростаючій мірі
складності і навчити досвідченіше поступово і послідовно ознайомлювати
дитину з її оточенням, розвиваючи на цій основі її розумові сили і
здібності. Він прагнув створити методику родинного виховання і надати
матерям можливість виховувати дітей в той самий час, коли матері
«в’яжуть, шиють, тчуть». Однак «Книга матерів…» переобтяжена зайвими
подробицями, а вправи, що рекомендуються Песталоцці, нудні і стомлюючі.
Песталоцці бачив у матері основного вихователя дитини, проте для дітей,
які не можуть отримати належне виховання в сім’ї, пропонував
організувати при школах спеціальні класи. Робота в них повинна
будуватися по типу первинного родинного виховання і докорінно
відрізнятися від того словесного навчання, яке панувало в звичайних
«школах для малолітніх» того часу. Організацією цих класів Песталоцці
мав на увазі встановити взаємозв’язок між родинним і шкільним
вихованням.

Варто відзначити, що з прийняттям християнства українська сім’я стала ще
міцнішою й натхненнішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель
свого розвитку. Поширились шкільництво й наука в Україні. Батьки
шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і дітей до
цього привчали, фраза старогрецьких книжників про те, що «вчення» —
світло, а невчення -тьма», стала крилатою у кожній родині. Українці
виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський
мандрівник XVII століття Павло Алеппський, подорожуючи по Україні, в
своїх дорожніх нотатках зауважив: «Усяке місто й містечко в землі
козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті
безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти.»[83, 32-33]

Так уже повелось упродовж ряду століть: щоб вижити, вистояти, треба
було, як зіницю ока, берегти сім’я. Дух непокори, вічне прагнення до
волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність,
винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість
привітність і кмітливість — риси, генетичне властиві нашому народові,
плакалися упродовж усієї його історії у родинному колі. Тому заглиблення
в історію української родини допомагає нам раніше збагнути народний
педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути
в національній характер нашого народу.

Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею
України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім’ї, ненькою.
Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку
сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової
культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. втрата
Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на
родину, якій доводилось терпіти боку колонізаторів потрійний гніт —
соціально-політичний, національний, релігійний. А яких зусиль треба було
докладати для подолання лютого наступу асиміляторів української
культури.

Великого значення сім’ї надавав Т. Г. Шевченко. З біографії поета
відомо, як пристрасно бажав він створити свою сім’ю, яку радість він
відчував, зустрічаючи хорошу сім’ю. Відомо, з другого боку, й те, як
обурювався він з людей, що дивились на сім’ю, як на примусовий атрибут,
існування якого є лише умовною необхідністю, формою додержування
«пристойності» і тільки.

Шевченко в кількох творах зупиняється на огидних явищах розладу в
поміщицьких сім’ях. Тут батько не виявляє ніякої протидії агресивним
заходам своєї другої дружини до дівчинки і хлопчика, його дітей від
першої дружини.

Шевченко обурювався з тих батьків і матерів, які влаштовували одруження
своїх дочок з розрахунку, шукаючи для них знатних женихів, родовитих,
титулованих, якихось князів і т. д. Аристократія не здатна мати дружну,
міцну сім’ю. Шевченко знаходить таку сім’ю найчастіше у простих людей,
які живуть з своєї власної праці.

Ненавидячи побут поміщицьких сімей, Шевченко симпатизує сімейному життю
людей праці: «… мені,—говорить він у повісті «Художник»,— більше
подобається сімейний побут простих людей… Серед них я зовсім
спокійний, а там все чогось немов боїшся».[130]

Співчутливо зображає поет вдовині селянські сім’ї, де хоч і бідно та
вбого, але є піклування матерів про дітей, а дітей про матерів, де
наполеглива праця не тільки не вбиває, а міцніше підкреслює людяність
сімейних стосунків. У бідній, але дружній сім’ї і бідність та інші
життєві злигодні легше зносити.

Навіть перебуваючи в Оренбурзі, на березі Аральського моря, поринувши в
спогади про нездійсненні мрії мати власну сім’ю, Шевченко словами вилив
гіркоту своїх почуттів у своїх віршах.

Далеко на чужині йому так хотілося одержати вісточку від сім’ї, від
рідних, від матері, та, на жаль, сім’ї у нього не було. Добре відомо, як
пристрасно хотів Шевченко створити свою сім’ю після повернення із
заслання; він, безумовно, здійснив би, хоч і з запізненням, це своє
бажання, якби цьому на перешкоді не стала рання смерть поета.

Шевченко не мислив собі сім’ї без дітей. Жінка, яка виходить, заміж,
повинна готуватися стати матір’ю, бо бути матір’ю — щастя, бо жінка-мати
— це велика суспільна справа. Шевченко віддає пошану і повагу
жінці-матері, яка гідно виконує свої материнські обов’язки, оточуючи
ласкою і піклуванням своїх дітей.

«Слово мамо — Великеє, Найкращеє слово!»— писав Великий Кобзар.

Духом глибокої поваги до матері перейнято багато творів Т.Г.Шевченка.
Проте Тарас Григорович визнає лише ту матір, яка добре усвідомлює і з
усією відповідальністю виконує свої обов’язки перед дітьми. Він ганьбить
матерів, які зневажливо ставляться до своїх материнських обов’язків.
Поет посилає слова презирства тим аристократам і аристократкам, які

І не знають, як ті діти

У їх виростають,

Бо матері там немає,

А мамку наймають.

Знову презирство посилає він тим матерям, для яких питання про здоров’я
дітей звучить, як натяк на те, що вони споганіли або зістарілись.

В поезії Т.Г.Шевченка образ матері і її найвідповідальнішого ставлення
до дитини знайшов яскраве художнє втілення. Важко назвати

іншого такого письменника, який присвятив би стільки місця в своїй
творчості цій темі. І особливо відоме те, що материнське почуття у нього
показано як високо людяне, високо благородне почуття, властиве простим
людям і шановане простим народом. Не в поміщицькому, не в
аристократичному середовищі знаходить поет образи жінок, які свято
виконують свій материнський обов’язок. Там їх майже неможливо знайти.

Інша справа народ.[130, .511]

Найзадушевніші слова знаходить Т.Г.Шевченко, щоб змалювати світлий образ
жінки, яка любить своє дитя, щоб розкрити перед читачем усе багатство її
серця. Виведені в його повістях й інші матері, які нехтують свої
материнські обов’язки. Це — погані матері і тому погані жінки, яким
Тарас Григорович відмовляє у своїй пошані.

Ми не ставимо перед собою завдання намалювати з усією повнотою і
багатогранністю образ матері, як він представлений у творчості
Т.Г.Шевченка. Ця тема виходить за межі нашого дослідження. Ми лише
намагаємося підкреслити погляди поета на роль жінки в сім’ї як
виховательки дітей. Тому ми залишимо без розгляду питання про зображення
матері в живописній творчості Т. Г. Шевченка, де мати показана також
глибоко реалістично, також народно.

Мати — перша, природна вихователька своєї дитини. В очах Кобзаря мати,
яка не виконує свого материнського обов’язку, гідна всілякого
засудження: вона злочинниця перед суспільством, вона викликає огиду, не
тільки моральну, а й фізичну. І, навпаки, заслуговує на всебічну пошану
та мати, яка любить своїх дітей людською любов’ю і по-людському
піклується про них, про їх майбутнє. Образ такої матері благородний, він
прекрасний і в етичному, і в естетичному розумінні.

У педагогічній спадщині видатного російського педагога К.Д.Ушинського
значне місце посідають питання сім’ї і сімейного виховання. Адже з
самого раннього дитинства треба починати

виховувати дитину, і тут, на думку К.Д.Ушинського, сім’я відіграє
неабияку роль. Погляди К.Д.Ушинського на родинне виховання формувались
на грунті великої поваги до народу, на вивченні і використанні досвіду
народного виховання, найкраще відображеного в народній творчості —
казках, легендах, приказках. Одночасно видатний педагог спостерігав за
станом сучасного йому родинного виховання в різних колах суспільства, а
також, подорожуючи за кордон, використовував досвід інших народів.

Надаючи виняткового значення сім’ї у підготовці дитини до життя,
К.Д.Ушинський не вважав родинне виховання особистою справою батьків. Він
розглядав його як суспільний обов’язок кожного з них. Найпершим
обов’язком батька сім’ї є виховання особистості, корисної для
суспільства. У статті «Про моральний елемент у руському вихованні»[120,
143] К.Д. Ушинський розглядає виховання дітей в селянських і дворянських
сім’ях. Говорячи про виховання в родинах селян, він дещо ідеалізує це
виховання, покладаючи, зокрема, свої надії у цій справі на виховну
діяльність держави і церкви. Розкриваючи негативні сторони дворянського
родинного виховання, педагог робить цілком правильні критичні висновки.

Так, Костянтин Дмитрович пише, що про батьків цих сімей не можна
сказати, нібито вони не займаються вихованням своїх дітей. «Навпаки,—
підкреслює К.Д.Ушинський,— в більшій частині дворянських сімей виховання
становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто
схиляються всі інші цілі і мотиви».[120, 144]

Говорячи про велику роль сім’ї у вихованні дітей, К.Д.Ушинський
підкреслював важливість доброзичливих взаємин між батьками й дітьми,
дружби, любові, взаємної поваги між ними. Він вважає, що увесь «дух
сім’ї» повинен сприяти правильному виховному процесу. «Хто не знає,—
писав він,— як сильно діє на характер дитини приклад і вплив батьків.

Отже, батьки є для своїх дітей завжди і в усьому зразком — вони повинні
бути винятково тактовними, справедливими, щирими, чесними, витриманими.
Адже діти люблять наслідувати дорослих. Найкращою вихователькою в родині
К.Д.Ушинський вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний
педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив
жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її
«необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з
одного боку, звичаями і характером народу, з другого» . Саме через матір
успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя
народу. К.Д.Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в
перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом
матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить
насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не
живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко
уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з
материнським почуттям…»— тонко відмітив педагог.

К.Д.Ушинський всіляко підтримував «домашнє початкове навчання»,
вважаючи, що до восьмилітнього і навіть десятилітнього віку (до вступу в
гімназію) діти повинні навчатися і виховуватися вдома під керівництвом
матері. Якщо з огляду на певні обставини батьки змушені віддавати своїх
маленьких дітей до початкових шкіл, то вкрай необхідно, зазначив він,
щоб ця школа була «цілком перейнята сімейним характером» і була б
«більше схожа на сім’ю, ніж на школу»[120].

Видатний педагог висловив багато цікавих думок і з приводу того, як саме
треба виховувати дітей в сім’ї. К.Д.Ушинський вважав, що батьки
обов’язково повинні добре знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В
цьому питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література. Він
дуже чітко підкреслює, чим же повинні керуватися батьки у вихованні
власних дітей. Виховати справжню людину можна тільки поєднуючи розумове,
моральне, трудове та естетичне виховання. К.Д.Ушинський вважав, що
навчання, наслідком якого є одна освіта, певна сума знань, не може бути
метою вихователів. Моральне виховання є провідним в усій системі
формування особистості. Тому батьки повинні дбати не тільки про те, щоб
давати дітям знання, а й про формування в них високоморальних якостей.

На підставі глибокого вивчення психологічних особливостей дітей, а також
завдяки вивченню і використанню досвіду народного виховання
К.Д.Ушинський визначив засоби морального виховання, які можуть бути
здійснені в кожній сім’ї. Педагог звертав увагу батьків на те, що вони
інколи прищеплюють дітям «такий напрям думок, який зовсім суперечить
істинно моральному вихованню». Це тому, що в душі кожного батька і
кожної матері часто борються два протилежні бажання. По-перше, вони
хотіли б бачити в своїх дітях «всі моральні досконалості», а по-друге,
вони бажають їм таких успіхів в житті, які не завжди відповідають
моральній досконалості. У розпорядженні кожного батька й матері є багато
засобів морального впливу на дітей. Одним з них є переконання. Костянтин
Дмитрович Ушинський називав переконання найголовнішим шляхом людського
виховання. Та разом з цим педагог говорив про те, що треба вміти
користуватись цим важливим засобом морального виховання. Він застерігав
батьків і вихователів від зловживання ним, детально зупинявся на тому, в
яких випадках переконання приносить користь, а в яких шкоду. Зайве
моралізування, читання дітям нотацій зрештою їм набридають і можуть дати
протилежний результат, а нескінченні моральні проповіді продукують
негідників, підкреслював К.Д.Ушинський, нескінчені вмовляння також
завдають шкоди дітям. Отже, цей метод морального виховання, як і багато
інших, батьки повинні застосовувати дуже обережно.

К. Д. Ушинський звертає увагу батьків і на необхідність виховувати у
дітей з раннього віку міцні, сталі навички. У творі «Людина як предмет
виховання» підкреслюється велике практичне значення виховання добрих
навичок. Педагог називає їх моральним капіталом, який безнастанно
зростає і процентами від якого людина користується все своє життя. Він
пише, як саме батьки можуть виховати в дітях добрі навички. На його
думку це треба робити не механічно, а поступово, шляхом систематичних
вправ, з урахуванням вікових особливостей дітей. Особливу увагу батьків
К.Д.Ушинський звертав на виховання у дітей навичок культурної поведінки.
Однак, виховуючи у дітей ці навички, педагог радив стежити за тим, щоб
моральні правила, ставши звичною нормою поведінки дитини, не
приглушували живої душі, щирості й безпосередності. К.Д.Ушинський давав
батькам конкретні поради і з приводу того, як викорінювати погані
звички. Для цього потрібно знати причини виникнення поганих звичок у
дітей, а потім уже займатися їх усуненням.

Говорячи про перевиховання дітей, К.Д.Ушинський був проти тілесних
покарань. На його думку, фізичні покарання викликають одне з
найогидніших почуттів — почуття страху, а страх від покарань ставить
людину нарівні з твариною. Педагог гнівно засуджував тих батьків, які
б’ють своїх дітей. Цих батьків він вважав безсилими перед дітьми і був
переконаний, що їх самих треба карати. «Здебільшого дітей карають за те,
за що слід карати їхніх батьків і вихователів…»[120] — писав К.Д.
Ушинський і мріяв про той час, коли фізичні покарання взагалі зникнуть з
вдосконаленням домашнього і громадського виховання. Проте Костянтин
Дмитрович, засуджуючи биття дітей, залишав за педагогами право
застосовувати інші види покарання, бо переконання інколи не завжди
досягають своєї мети, особливо в молодшому шкільному віці.

Основою морального, розумового й фізичного вдосконалення, на думку
великого педагога, є праця. Дитину треба привчати до посильної праці з
раннього дитинства. І ось тут у пригоді може стати, на думку
К.Д.Ушинського, гра, яка поступово переходить у трудову діяльність.
Перехідними до праці будуть також ігри з елементами праці, корисної для
сім’ї, як, наприклад: копання грядок, шиття лялькам платтячок, плетіння
кошиків, палітурна й столярна робота та ін. Від праці-гри Костянтин
Дмитрович рекомендував переходити до справжньої праці. Це
найрізноманітніші види побутового обслуговування — праця на городі, в
квітнику, в полі. Дуже важливо, щоб дитина якнайшвидше навчилася
обходитися без сторонніх послуг. Праця дитини в сім’ї, писав він, по
можливості повинна бути різноманітною, а обираючи вид праці, необхідно
врахувати нахили дитини, які визначилися ще в процесі гри і саме
подальшому розвиткові цих нахилів треба сприяти. Але при цьому слід
пам’ятати, підкреслював педагог, що дитина не завжди повинна займатися
тією працею, яка подобається. Вже змалечку треба привчати дітей до
різних видів праці. Якщо в процесі праці дитина навчиться долати
перешкоди, якщо цей процес викличе в дитині певні позитивні емоції, то
це буде найефективнішим засобом формування сильного характеру.

Важливі думки висловлював К.Д.Ушинський і з приводу того, як треба
здійснювати естетичне виховання в сім’ї. Необхідно з раннього дитинства
пробуджувати в дітях любов до прекрасного— читати їм дитячі книжки,
виводити на природу, показувати різні картинки, навчати різноманітних
пісеньок. Але для цього, підкреслював педагог, потрібно, щоб самі батьки
були естетично освіченими людьми.

Великого значення надавав родинному вихованню польський вчений Мечислав
Барановський, який, зокрема, писав: «Школа і дім повинні як нанчастїйше
порозумівати ся і нараджувати ся над станом здоровля і питоменностями
духа і успособлїнєм дітвори, над завданєм виховання домового і
шкільного, над средствами виховавчими, над працею дітвори і т. д. До
того послужать безпосередні зносини родичів з учителями, шкільні
повідомленя і взагалі’ кореспонденция межи домом і школою, шкільні
торжества, порушуваня сеї справи в публичних письмах, відчити та
дбалість учителів і про дім родинний. «[5]

Цікавими є погляди О.Барвінського: «В першій мірі важний і трудний
обов’язок виховуваня дітей спочиває на родичах. Найважнійша доба
вахованя молодежи триває від уродженя аж до скінченя чотирнайцятого року
житя. З того перших шість літ припадає, так сказати б, на час
материнської школи, які дитина звичайно проводить в родинній хаті. Ся
доба житя дитини є незвичайно важна; она є, так сказати б, приготовленєм
до школа і кладе підвалини до цілого образованя, яке дитина в будучинї
має собі присвоїти. Коли розважимо з психольогічного становища сю
обставину, що вражіая і впливи ввїшного сьвіта та цілого окруженя дитини
ділають на неї найспльнїаше, а навіть в рішаючі для цілого будучого
житя, ти зрузуміємо велике значіяв того, яким способом анховув ся дитину
на тім ступні вї житя. Дуже влучно порівняв одеа польскай письменник
шіснаицятого столітя дїточі серця з незапасаними табличками. Що на такій
табличці запишуть ті, що виховують дитину і що на ній запише ціле
окруженв, остав на ціле житя. Можна отже в сій добі житя дитини богато
помогти, але також і богато пошкодити. Через те можна значно улекшити і
пособпти праці школи, котра переймав задачу виховувана дитина в шкільнім
віці, але з другої сторони можна значно утруднити сю працю школа коло
вихованя дитини. (Отже дальша судьба дитина залежить в першій мірі від
духових і Фізичних прикмет або хиб в їх родичів. Від морального ставу
родичів, іх склонностий і поглядів залежать в значній мірі будуче житя
дітей. Вже лікарі доказали, що діти звичайно по родичах унаслїдують їх
тілесні і духові хиби.»

Олександр Барвінський підкреслював, що «Школа і родинний дім мають
доповняти ся разом, бо школа без помочи родичів б безсильна, а навіть
ваалїаший і найреваїйшвй учитель дуже мало миясе осягнуто, кола родичі
не пособляють ему в его педагогічній праці, але відносять ся до него
ворожо.»

Особливого значення сімейному вихованню надавав Василь Стефаник.[111]

Великий новеліст зумів майстерно підняти завісу таємничості сімейного
життя, розкрити психоло-педагогічні аспекти родинного виховання, як
добрий, розумний учитель, помічник і порадник.

В. Стефаник був глибоко переконаний, що кожна сім’я повинна будуватись
на злагоді й сердечній дружбі між батьками та дітьми, взаєморозумінні,
пошані і повазі до старших членів родини. Коли ж у сім’ї наставала
розлука, хтось змушений залишити рідну оселю — це було горе, трагедія
для сім’ї («Виводили з села», «Стратився», «Новина»).

Майже у кожній новелі Стефаника визначальну роль відведено матері,
жінці. Вона — головний будівничий і хранителька домашнього вогнища, її
роль у вихованні дітей, веденні домашнього господарства, збереженні
сімейних традицій і устоїв —. особлива, і у більшості випадків
вирішальна.

Мати у творах Стефаника сердечна і добра («Кленові листки», «Діточа
пригода», «Катруся»), щира і працьовита («Осінь», «Мати»), невтомна і
згорьована («Лан», «Святий вечір»), сувора і справедлива («Лесева
фамілія», «У корчмі»). Вона прекрасна якоюсь неземною любов’ю до своїх
синів, коли проводжає їх до війська («Виводили з села», «Мати»), дає
останні в житті поради своїм дітям («Кленові листки»), намагається з
останніх сил допомогти хворій дочці («Катруся»).

Доброта аж до самопожертви — визначальна риса Стефаникових матерів.
Споконвіку материнська любов і ласка щиро проростали в дитячих душах,
щоб потім повернутись до батьків (коли ті будуть старі й немічні)
милосердям, підтримкою ї теплотою. Однак, окремі діти швидко забувають
своїх батьків, кидають їх напризволяще. Про це з болем читаємо в новелах
«Ангел», «Сама-саміська», «Засідання».

Стефаник вважає, що мати найбільше дбає про те, щоб сімейна нитка не
рвалась, щоб діти, будучи далеко від рідної оселі пам’ятали про отчий
дім. Мати — єдине, що тягне дітей до рідного порога в дитинстві,
молодості, зрілому віці («Вечірня година»).

Мати — хранителька сімейного вогнища, його морального обличчя. Батьки,
які заплямували честь родини, не можуть бути прикладом для своїх дітей.
Все їм можна вибачити, але зганьблену честь — ніколи («Пістунка»,
«Гріх», «Мати)». Справжні батьки повинні ставити до своїх дітей однакові
вимоги, не шукати один в одного помилок та виставляти їх напоказ перед
дітьми («Мамин синок»).

Найтяжче горе для дитини, її майбутнього, коли у неї немає батька і
особливо — матері. Не можна без сліз читати рядки новели «Шкільник».
Хлопчина-сирота не має долі, майбутнього. Усі його б’ють, штовхають,
ненавидять, відвертаються від нього. За хлопця ніхто не заступиться.
«Б’ють мене, і добре б’ють, але я терплю. Як нема мами, то мус
терпіти.,» — каже хлопчина, Трагедію Гриця Летючого прискорила смерть
його дружини. Без неї він став зовсім безпорадним у житті. «Відколи
Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради без жінки, ніхто
за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і
нестатки» («Новина»).

Мати-жінка не тільки сила моральна, але й політична. Стефаник вважає, що
у вихованні мають спільно діяти сім’я і держава. Остання

повинна захищати інтереси сім’я, допомагати їй. На жаль, польській владі
були чужі інтереси народу, майбутнє дітей, молоді. Тому серед жінок
зростає соціальна свідомість, вони самі шукають соціальне захисту, не
миряться із свавіллям місцевих властей, відкрито виступають проти
польської влади («Дурні баби», «У нас все свято»).

Образ матері у В.Стефаника виходить з тісних селянських хат. У нього
мати — то рідна земля, то бідна і нещасна Україна яка переживає тяжкі
муки із своїм народом. Характерний у цьому плані лист Василя Стефаника
до К. Гаморака від 8. 06. 1899 р., в якому він писав: «Цілий наш народ
лежить тепер у муках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і
судороги при рожденню нових форм життя і нових ідеалів витесати на
камінних хрестах, бо се наша теперішня доба є великою добою народин».

Однак, якою б гіркою не була доля галицької сім’ї, батьки вселяли своїм
дітям віру в кращу долю, привчали не втрачати людяність, доброту,
милосердя до батьків, навчали любити працю, свій народ, рідну землю.

Проникливий знавець родинно-побутової культури села, В.С.Стефаник у
багатьох своїх новелах глибоко розкриває соціальне становище різних за
структурою сімей. Особливе місце і них займають проблеми різних типів
неповних сімей — осиротілої, позашлюбної, сімей, що розпались.

Зневажливе тогочасне ставлення сільської громади до матері і позашлюбної
дитини майстерно змальовує В.Стефаник у новелі «Гріх». У багатьох
випадках, нерідний батько готовий взяти на себе батьківські обов’язки по
утриманню дитини. Але чесна і сильна Касіяниха не може допустити, щоб
чоловік зносив її ганьбу, тому покидає село, вирішує виховувати дитину
сама.

Збереження сімейної честі — основа основ родинного виховання за
Стефаником. Образ матері глибинно віддзеркалює ідеал справедливості і
честі, морально-етичні норми сімейних взаємин, що складалися віками.

Великого значення проблемі — сім’я і школа, вихованню дітей у сім’ї
надавав А. С. Макаренко. Він написав «Книгу для батьків»[70], прочитав
по радіо багато лекцій про виховання дітей у сім’ї, які в 1940 році були
опубліковані окремою книгою «Лекції про виховання дітей». Виховання,
зазначав А. С. Макаренко, є процес соціальний в широкому розумінні цього
слова; виховує дитину (добре або погано) все — природа, середовище,
явища, речі, але насамперед люди — «з них на першому місці батьки і
педагоги».[71, 20-21]

А. С. Макаренко стверджував, що сім’я повинна бути колективом, в якому
діти отримують первинне виховання і який, нарівні з установами
суспільного виховання, впливає на правильний розвиток і формування
особистості дитини. Він стверджував, що тільки в тій сім’ї діти
отримають правильне виховання, яка усвідомлює себе частиною суспільства,
в якій діяльність батьків розглядається як необхідна суспільству справа.

Надаючи великого значення у вихованні дітей розумному батьківському
авторитетові, А. С. Макаренко гостро критикував його «фальшиві типи»:
«авторитет придушення»—коли батьки б’ють і залякують дітей; «авторитет
віддалі» — коли між дітьми і батьками немає нічого спільного; «авторитет
чванства» — коли батьки вихваляють себе і недооцінюють інших людей;
«авторитет педантизму» — коли батьки — бюрократи і формалісти — все
забороняють дітям; «авторитет резонерства» — коли батьки надокучають
дітям частими і зайвими повчаннями; «авторитет любові» — коли батьки
надмірно задобрюють дітей; «авторитет дружби»—коли між батьками і дітьми
існує панібратство; «авторитет підкупу» — коли слухняність дітей
купується подарунками й обіцянками батьків. Усі ці типи «батьківського
авторитету» А. С. Макаренко називав негідними, аморальними, шкідливими.
Справжній батьківський авторитет, зазначав він, повинен мати в своїй
основі: здорову радянську сім’ю, громадський обов’язок і честь батьків,
їх трудову діяльність, усвідомлення батьками своїх обов’язків, правильне
розуміння любові до дітей.

«Книга для батьків» і «Лекції про виховання дітей» А.С.Макаренка є
своєрідною енциклопедією сімейного виховання.

Видатний польський вчений Януш Корчак пише: «Перше слово маленької
дитини — «мама»…саме древнє слово, яке придумали ще первісні люди…,
а тому слово «мама» подібне у всіх мовах…

Вже маленька дитина знає свою маму. Ще ні говорити, ні ходити не вміє, а
вже тягне руками до матері. Впізнає її на вулиці, коли вона підходить,
ще здалека усміхається. Навіть вночі впізнає по голосу, диханню. Навіть
сліпі від народження і осліплі діти, торкаючись рукою лиця матері,
впізнають її і говорять: «Мама — мамуся…»[50, 446]

У своїх творах він розкриває стосунки, які виникають у сім’ї між
батьками і дітьми, між братами і сестрами. Дає поради, як впливати,
сформувати дитину з точки зору педагогіки і медицини.

У книзі «Як любити дітей», зокрема, у розділі «Дитина в сім’ї» дає
відповідь на запитання «Що собою являє дитина?» і досліджує поведінку
батьків та дітей у таких ситуаціях:

— батьки говорять: «Він повинен… Я хочу, щоб він…» «Чи красива
дитина? А мені все рівно.» «Чи розумна?» — як поводитися батькам, коли
виникає страх перед смертю дитини, і т. п.

Проблеми родинного виховання все життя хвилювали і такого великого
педагога, як Василь Олександрович Сухомлинський,— проблеми виховання,
батьківської педагогіки, тієї найменшої соціальної клітинки, де
закладаються основи особистості, формуються характер молодої людини,
моральні почуття, поведінка. Він був переконаний у тому, що успіху у
вихованні поколінь можна досягти тільки спільними зусиллями сім’ї та
школи. «Всі шкільні проблеми стоять і перед сім’єю, усі труднощі, які
виникають у складному процесі шкільного виховання, сягають своїм
корінням у сім’ю».[114, 4] В.О.Сухомлинський твердив, що зміцнення
сім’ї, вдосконалення родинного виховання — одна з найважливіших
соціальних проблем, від розв’язання якої залежатиме майбутнє нашого
суспільства, моральне обличчя молоді.

Наприкінці свого життя В.О.Сухомлинський розпочав роботу над дуже
потрібною книжкою — енциклопедією сімейного виховання — «Батьківською
педагогікою»[114], в якій повинні були висвітлюватися найактуальніші
сучасні проблеми виховання дітей у сім’ї, педагогічної освіти батьків і
дорослих, соціальної педагогіки. Тільки після його смерті вдалося
зібрати рукописні та деякі надруковані статті й підготувати видання
«Батьківської педагогіки».

«Батьківська педагогіка» — це захоплююча і хвилююча поетична розповідь
про найважливіший, священний обов’язок батьків щодо своїх дітей, це
пристрасний гімн благородній душі дитини, її сподіванням, устремлінням,
людському сімейному щастю. Водночас це гірка правда про те, як
батьківська нерозсудливість, сліпа потворна любов до дітей, духовне
зубожіння, міщанство та інші вади сімейного життя частини наших громадян
призводять до трагічних наслідків — спотворення душі дитини, появи
антисоціальних явищ, дармоїдства, марнотратства, споживацької
психології, дитячої злочинності.

У «Батьківській педагогіці» кожний маленький епізод, подія з життя школи
чи сім’ї, легенда чи переказ стають канвою, відправним моментом для
змістовної розмови, педагогічних роздумів і міркувань, що змушують
глибоко вникати в проблеми родинної педагогіки.

В.О.Сухомлинський вважав, що Батьківщина починається із сім’ї, що
найважливіші риси якості особистості зароджуються в сімейному,
вихованні, що діти — продовження не тільки нашого роду, а й нашого
соціального ладу, наших завоювань і благородних намірів. І від того, які
духовні цінності візьме від нас молодь, залежатиме майбутнє нашого
народу і суспільства.

Вчений звертав увагу на таку важливу особливість психіки дитини— чим
молодший її вік, тим вразливіша, сприятливіша вона до виховного впливу,
тим легше» пробудити в ній благородні почуття, виховати чи перевиховати.

На яскравих повчальних прикладах із сімейного виховання
В.О.Сухомлинський показує, як успішно закладаються і міцніють основи
моралі в дітей, якщо батьки враховують ці особливості й можливості
розвитку психіки в дошкільному віці («Моральні цінності сім’ї»,
«Бережіть душу дитини»), і як несформовані й незакріплені в ранньому
дитинстві такі елементарні моральні правила життя і поведінки дитини, як
«можна», «не можна», «треба», «не треба», «дозволено», «заборонено»,
відсутність елементарних почуттів обов’язку і відповідальності
ускладнюють дальший процес виховання особистості в наступних вікових
періодах.)

А кому не відомі надзвичайна дитяча спостережливість, цікавість і
допитливість, скільки разів малюки завдають клопоту старшим своїми
нескінченними «чому?», «для чого?», «навіщо?». То зароджується і з
неповторною силою виявляється пізнавальний інтерес — потреба все знати,
зрозуміти, пояснити. Задовольняючи дитячу допитливість розумними,
доступними для її розуміння відповідями, підтримуючи її цікавість, ми
сприяємо розвитку мислення й уяви дитини, стійких пізнавальних інтересів
як найважливішого компонента в структурі інтелекту особистості. Та, на
жаль, батьки не завжди усвідомлюють свою відповідальність за розумовий
розвиток дитини, їм не вистачає ні часу, ні зусиль, щоб задовольнити
дитячу допитливість, поміркувати, порозмовляти з дитиною, дати правильну
і зрозумілу відповідь на ті чи інші запитання, заохотити до дальшої
пізнавальної діяльності, розвинути дитячу спостережливість і увагу,
пам’ять і мислення. Так зароджується психологія байдужості, так
виростають діти, яких ніщо не приваблює. їх не цікавлять ні знання, ні
школа, вони вчаться лише формально, з обов’язку або примусу, у них не
виникла потреба все знати, розуміти, не сформувалися пізнавальні
інтереси. От чому В.О.Сухомлинський звертається до батьків із закликом
вчити дітей спостерігати, пізнавати світ, міркувати, бути уважними до
їхніх запитань, заохочувати і спрямовувати дитячу допитливість і,
головне, не залишати дітей поза батьківською увагою, турботою про їхнє
розумове виховання, своєчасно впливати на розвиток розумових здібностей.
Звичайно, сформувати в малих дітей стійкий пізнавальний інтерес,
органічну потребу в знаннях, освіті — нелегка справа. Василь
Олександрович радить батькам знаходити різноманітні форми й способи
спонукання дитячої спостережливості, цікавості, показувати й розкривати
перед ними неповторну красу природи і людського життя («Вашій дитині
завтра йти до школи», «Розмова з молодим директором школи»).

У молодшому шкільному віці порівняно легко формуються такі моральні
цінності особистості, як колективізм, дисциплінованість, працьовитість і
бережливість, почуття обов’язку і відповідальності, дружби,
товаришування, поваги до праці й людей праці. У підлітковому і юнацькому
віці інтенсивно формуються світоглядні і морально-вольові якості
особистості — ідейні переконання, патріотичні ідеали, громадянська
зрілість. В. О. Сухомлинський назвав цей вік періодом становлення
громадянина, світоглядним віком, періодом формування вольових якостей і
характеру молодої людини. Ось чому дуже важливо для всіх, хто має справу
з вихованням дітей, знати не тільки вікові та індивідуальні особливості
розвитку дитини, а й ті умови, за яких успішно формуються й виховуються
в тому чи іншому віковому періоді найбільш значущі риси і якості
особистості, та забезпечити їхній максимальний розвиток. Своєчасність
виховного впливу — запорука успіху у вихованні молодої людини.

В.О. Сухомлинський умів підмітити найтиповіші вади сімейного виховання.
Одною з найшкідливіших вад є, за його висловом, споживацький характер
способу життя багатьох дітей. Деякі батьки вважають, що живуть вони і
працюють лише заради щастя своїх дітей і тому дозволяють їм усе,
створюючи максимальний матеріальний достаток, тепличні умови,
задовольняючи всі необмежені бажання й навіть примхи. Діти в таких
сім’ях виростають, не знаючи ні в чому нужди, не знаючи обов’язків і
відповідальності. Радість споживання матеріальних і духовних благ —
єдина діяльність багатьох дітей, пише В.О.Сухомлинський. Це призводить
до дуже небезпечних наслідків,— спотворення людської особистості,
марнотратства, споживацького, паразитичного способу життя, до появи
«маленьких негідників» і навіть злочинців. Бо чим інакше можна пояснити
такий ганебний вчинок школярів, які заради розваги побили вітрові стекла
в автомобілях, знищили одяг, взуття, яке їм видали в школі-інтернаті
тощо? Споживацький підхід до суспільного добра перетворює дитину в
маленького злочинця, маленького негідника, психологія якого формується
вже з ранніх років, починається з сім’ї, з нескінченних розваг або
дитячої бездіяльності.

Особливу увагу приділяв В.О.Сухомлинський трудовому вихованню дітей у
сім’ї, вихованню любові до праці, працьовитості, поваги до людей праці,
бережливого ставлення до матеріальних і духовних благ людства. Водночас
він відзначав, що марне витрачання часу, байдикування, ледарство
проникає нині навіть у життя сільських дітей; та деякі батьки вважають,
вказував В.О.Сухомлинський, що їхні діти повинні тільки гратися,
забавлятися, розважатися, а праця — це обов’язок дорослих. Якщо підліток
нудьгує від бездіяльності, то це страшне горе для суспільства,— пише
В.О.Сухомлинський. Адже справа навіть не в тому, що діти не створюють
матеріальних благ, не примножують людського багатства — праця
облагороджує людину, формує характер, волю, найважливіші риси і якості
особистості, вона містить у собі величезні виховні можливості. В праці
розкриваються здібності, моральні та інтелектуальні сили молодої людини,
формується її особистість. Тільки в процесі трудової діяльності виникає
потреба в спілкуванні, у становленні соціальних і психологічних
відносин, ділових взаємин між людьми, взаємодопомоги, взаєморозуміння,
дисциплінованості, погодженості дій і вчинків тощо. «Дати дитині радість
творення, радість праці,— зазначав В.О.Сухомлинський,— це і є справжня
мудрість батьківської любові до дітей».[114, 12]

Основи пізнавальної діяльності і навчальної праці закладаються в
ранньому дитинстві, а тому автор «Батьківської педагогіки» дає практичні
поради батькам розвивати в дітей спостережливість, вміння орієнтуватися
в різноманітних ситуаціях, мислити, міркувати, фантазувати. Цьому
особливо сприяє вивчення явищ природи в ранньому дитинстві, спільні
прогулянки, бесіди, читання книжок, спільна праця. Мислення дитини
своєрідне, її думка невіддільна від почуттів, вона прагне все пізнати,
зрозуміти. Тому сам процес навчання повинен бути життєрадісним,
захоплюючим, будити думку і почуття, мати дослідницький характер.
Водночас розвиток пізнавальних і навчальних інтересів немислимий при
застосуванні примусу, покарань або сухих формальних вимог.
В.О.Сухомлинський пише: «Діти, на яких часто кричать, втрачають
здатність сприймати найтонші відтінки почуттів інших людей і — це
особливо тривожить — втрачають чутливість до правди,
справедливості».[114, . 13]

В.О. Сухомлинський на яскравих прикладах показує, яке значення для
інтелектуального розвитку, зокрема мислення і пізнавальних інтересів,
має психологічний клімат соціального середовища, в якому дитина
формується і розвивається, багатство інтелектуальних зв’язків і
відношень, мовне спілкування, активна пізнавальна і трудова діяльність.
Багато цікавих порад з цього питання можна знайти у статті «Вашій дитині
через рік іти до школи» та ін.[114, 173]

Василь Олександрович постійно цікавився проблемами сімейного виховання,
а саме умовами і особливостями виховання дітей у різних сім’ях, вивчав
позитивний досвід, підмічав найістотніші і найбільш типові вади та
недоліки сімейного виховання, шукав причини цих недоліків. Він проводив
велику виховну і освітню роботу з батьками, дорослими, навчав їх
мистецтва сімейного і громадського виховання, гостро критикував неуцтво
та примітивізм. У Павлишській школі було створено чітку систему
педагогічної освіти і пропаганди педагогічних знань серед населення,
батьків і навіть старшокласників.

В.О.Сухомлинський вважав за необхідне ввести в зміст загальноосвітньої
школи мінімум педагогічних знань, зокрема з галузі «Батьківської
педагогіки», виховувати майбутніх батьків, морально готувати їх до
великої відповідальної батьківської місії. Він підкреслював, що
безвідповідальне ставлення молодих батьків до виховання своїх дітей
дорого обходиться передусім суспільству.

Морально не підготовлені до народження і виховання дітей батьки є
великим нещастям для суспільства.

Молоді батьки повинні розуміти, що шлюб розпочинається з готовності до
великої і відповідальної соціальної ролі — виховання дітей, успіх якої
залежить передусім від духовного багатства, вірності коханню, взаємної
поваги і спілкування, педагогічних знань і умінь. Своїх вихованців —
юнаків і дівчат ми вчимо; моральне право на кохання має той, хто вміє
відповідати за майбутнє — за своїх дітей. До речі, В. О. Сухомлинський
з нових позицій підходить і до оцінки життєвої позиції, і ролі дитини в
сім’ї. Діти в сім’ї — це не тільки слухняні виконавці волі батьків і
старших, вони рівноправні члени сім’ї, активні учасники всіх сімейних
справ, вони можуть чинити взаємний позитивний вплив на сім’ю; поведінку
батьків і старших, їх ставлення до своїх сімейних і громадських
обов’язків. Вони не повинні відчувати своєї нерівності, неповноцінності,
приниженої гідності. Автор відстоює право дітей активно втручатись у
сімейні справи. Цікаві приклади, наведені у «Батьківській педагогіці»,
переконують нас у тому, що під впливом думки дітей, їх вимог, ставлення
батьків до деяких антисоціальних явищ — п’янства, крадіжок, обману,
протекціонізму, нечесного способу життя та інших аморальних вчинків,—
можна змінити або позбутися цих явищ.

Серед кола дослідників сімейного і родинного виховання варто відзначити
Мирослава Гнатовича Стельмаховича, який по суті наново увів у
педагогічний обіг терміни даної теми.

М.Г. Стельмахович висвітлює вироблені впродовж багатьох віків знання,
досвід, традиції і звичаї українського народу, зокрема ті, що пов’язані
з родинним вихованням. Вчений впроваджує термін «українська
фамілістика.» Він пише: «українською фамілістикою (лат. ґатіїа — сім’я,
рід, родина) називаємо набуті в процесі багатовікової історії розвитку
родинного життя, знання і практичний досвід українського народу в галузі
організації шлюбу та створення міцної, здорової та щасливої сім’ї.»[109,
43-44.]

Педагогом досліджено національну систему родинного виховання. Він вказує
на провідні завдання цього виховання: «…завдання домашньої педагогіки
можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до
осягнення її призначення.»[109, .92]

Дослідник відзначає, що ідеал родинного виховання — здорова та щаслива
людина з багатогранними знаннями і високими духовно-моральними якостями,
патріотичними почуттями та працьовитістю. М.Г. Стельмахович досліджує
процес виховання та його принципи. Він пише, що «Родинне виховання —
процес цілеспрямованого формування особистості дитини під керівництвом
батьків. Процес родинного виховання — це сукупність послідовних дій
батьків, спрямованих на досягнення гарного виховання своїх дітей.
«Вченим досліджені компоненти родинного виховання, до яких він
відносить: мету, завдання, зміст, принципи, методи, прийми і
організаційні форми виховання.

Надаючи виняткового значення родині загалом, М.Г. Стельмахович розумів і
згубність впливі на особистість тих батьків, які не виконували своїх
громадських обов’язків, нехтували відповідальністю, яка покладає на них
батьківство і материнство., Розкриваючи негативні сторони побутування
сучасних родин, педагог наголошував на важливості їх
духовно-матеріального здоров’я, яке вважав запорукою здоров’я нації,
міцності незалежної України.

Педагогічна спадщина М.Г. Стельмаховича про родинне виховання включає в
себе і поради: «Чим і як виховувати.»

Сьогодні родинне виховання перебуває на новій стадії розвитку. Так у
Державній національній програмі «Освіта» одним із пунктів основних
шляхів реформування виховання є організація родинного виховання та
освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного
всеобучу батьків.[24, 8-19]

«Дошкільне виховання є вихідною ланкою в системі безперервної освіти,
становлення і розвитку особистості. Воно здійснюється в родині, дитячих
дошкільних виховних закладах у тісній взаємодії з сім’єю і має на меті
забезпечення фізичного та психічного здоров’я дітей, їх повноцінного
розвитку, готовності до школи, набуття життєвого досвіду.

Дошкільне виховання спрямовується на практичне оволодіння рідною мовою в
сім’ї та дошкільному виховному закладі, забезпечення пізнавальної
активності, творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах
дитячої діяльності; виховання культури спілкування, поваги й любові до
батьків, родини, батьківщини; започаткування основ трудового виховання,
екологічної культури, моральної орієнтації в національних і
загальнолюдських цінностях.

Дошкільне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, народної
педагогіки, національної культури, сучасних досягнень науки, надбань
світового педагогічного досвіду. Воно органічно поєднує родинне і
суспільне виховання.

На етапі раннього родинного виховання батьки, як перші педагоги,
покликані створити умови для повноцінного фізичного та психічного
становлення особистості, забезпечити дитині почуття захищеності,
рівноваги, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до
навколишнього світу.

1.3 Завдання, зміст і методика виховання дітей в сім’ї

З перших днів появи дитини на світ сім’я покликана готувати її до життя
та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну
організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших
поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності. Сім’я є
природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її
матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання
культурних цінностей від покоління до покоління.

Основними завданнями родинного виховання є:

виховання фізичної й морально здорової особистості, забезпечені
необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку
дитини (генотипу), повноцінного психічного та духовного її становлення
формування навичок здорового способу життя;

створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові,
взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку
почуттів;

засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій,
етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні,
виховання культури поведінки, здатності піклуватися про молодших;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій,
сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних
традицій, рідної мови, звичаїв, обрядів, виховання в них національної
свідомості і самосвідомості;

виховання поваги до законів, прав і свобод людини, розвиток
громадянської і соціальної відповідальності;

залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи і

вчителя, розвиток прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;

включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток

рис творчої працелюбної особистості, формування почуття власності та
навичок господарювання;

формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і
потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної

творчої діяльності дітей;

статеве виховання дітей, розвиток моральної чистоти, поваги до

жінки, почуття дружби, кохання, підготовка до подружнього життя,
прищеплення навичок виховання дітей в сім’ї;

розвиток внутрішньої свободи, здатності до об’єктивної самооцінки

і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, поваги до себе,
відповідальності за свої вчинки, здатності до морального
самовдосконалення.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління — формування всебічно
розвиненої особистості, сім’я, як і школа, здійснює моральне, розумове,
трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку М.Стельмаховича «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської
педагогіки». Тілесне виховання у сім’ї передбачає зміцнення здоров’я,
сил та правильний фізичний розвиток дитини. «Усі наші зусилля, —
зазначає він, — спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко
зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від
такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління,
наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших
асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека
над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім.

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої
духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що
воно вирішується, як правило, через добре поставлене в
духовно-моральному аспекті життя сім’ї, суспільного ладу, вчинки людей,
приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль —
моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім’ї розкриває перед дітьми
широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового
світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом,
синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати,
слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з
книгою, комп’ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізовуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють
вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого
народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і
милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій,
звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім’ї залежить від створення в ній
належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент
сім’ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності,
любові до дітей і відданості обов’язку їх виховання, материнському
покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті
домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки
молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні е те, наскільки родина живе інтересами
всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків,
є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням,
а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї
збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин
країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків
і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати
конкретні трудові обов’язки, адекватні їх віковим можливостям. Така
співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні
повчання.

Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації
домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному
господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім’ї, загального
режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для
навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє
місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок
облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше
впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти,
які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило,
замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання
хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише
за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, — писав А.Макаренко, звертаючись до батьків, —
вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з
нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в
кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви
одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви
радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви
смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення.
Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої
думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо
вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви
ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте
своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не
допоможуть»1.

У своїй праці «Про батьківський авторитет» А.Макаренко наводить приклади
таких видів негативного авторитету батьків; «авторитет придушення», який
базується на примусі, залякуванні, і як наслідок — формування у дітей
брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет віддалі» — батьки
намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними
зверхньо, холодно; «авторитет чванства» коли батьки вихваляються своєю
винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет
педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом,
карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» — батьки вдаються
до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» — так звана
сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» — батьки
в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було
добре; «авторитет дружби» — відповідна поведінка дитини чи дії
оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік
фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.

Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до
праці, до сімейних обов’язків, активні в громадському житті. Такі батьки
уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та
позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас
виявляючи до них належну вимогливість.

Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це
не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські
обов’язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за
розумного поєднання виховного впливу першовихователів — батьків та
багатих на життєвий досвід помічників і порадників — дідусів і бабусь.

Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як
виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку.
Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать
зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися
від них іншої поведінки в майбутньому.

Виховання дітей в сім’ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього
мають об’єктивні (неповна сім’я, погані житлові умови, недостатнє
матеріальне забезпечення) та суб’єктивні (слабкість педагогічної позиції
батьків) чинники. Найвагомішою серед об’єктивних причин є неповна сім’я,
яка з’являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років
смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі
ЗО— 34 роки — в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це
призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко — батько)
виховує дітей сама. У неповній сім’ї процес виховання ускладнюється,
оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані,
перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей й погані житлові умови сім’ї.
Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини
молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього
життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для
виховання дітей житлових умовах. У таких сім’ях батьки часто не можуть
забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися
над завданням, з’являється роздратованість, незадоволення, а згодом і
небажання виконувати його.

Дається взнаки і низьке матеріальне забезпечення сім’ї. Згідно з даними
тижневого обстеження домогосподарств, серед сімей з дітьми частка тих,
хто отримував доходи, нижчі від офіційно встановленого рівня, що дає
право на отримання допомоги на дітей віком до 16 років, становила 31%, у
тому числі серед неповних сімей — 44, сімей з однією дитиною — 53, з
двома— 64, з трьома дітьми — 86%. Діти з таких сімей почуваються серед
однокласників меншовартісними, бо вирізняються із загальної маси одягом,
відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх,
оздоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість
переноситься на однокласників, педагогів.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей.
Родини, які продукують так званих педагогічне занедбаних дітей, з
погляду педагогіки можна на такі три групи: педагогічне неспроможні,
педагогічне пасивні та антипедагогічні.

Перша група — сім’ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність
у вихованні дітей, проте роблять це невміло. Їх виховний вплив
непослідовний, педагогічне необґрунтований. Найчастіше вони керуються
власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки
(авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або
вседозволеність, потурання примхам).

Друга група — сім’ї, які не виявляють особливої активності у вихованні
дітей, тобто педагогічне пасивні. Вони з об’єктивних (хвороба,
зайнятість, часта відсутність) або суб’єктивних (відсутність єдиної
точки зору на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти та ін.)
причин не можуть належним чином виховувати дітей. У таких сім’ях
стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами
вони не знаходять часу для виховання дітей, втрачають контроль за ними.

Третя група — сім’ї, що характеризуються антипедагогічними, аморальними
умовами виховання дітей. У таких сім’ях панує дух неповаги до правил
моралі та вимог законів. Батьки своєю поведінкою (пияцтво, злодійство,
розпуста тощо) створюють в сім’ї антипедагогічну обстановку, намагаються
виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють
вимогам школи свої сімейні вимоги.

У сучасних умовах склався ще один тип сімей, що потребують особливої
уваги з боку школи, — сім’ї, в яких батьки займаються бізнесом. Вони
забезпечують дитину всім, про що тільки вона може мріяти. Однак на
виховання їм бракує часу, тому вони передоручають цю справу
гувернанткам. У школу й зі школи дітей возять на іномарках. Батьки не
дозволяють їм гратися у дворі з однолітками, підбирають для них друзів
лише зі свого кола. Витрачання грошей дітьми ніхто не контролює. Для них
у сім’ї не існує слова «не можна», тому вони ігнорують і шкільну
дисципліну. Батьки ж трактують її як посягання на свободу їх дитини.

Висновки до розділу 1

Сім’я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання
своїх дітей. Отже, проблемі «Родинне виховання» педагоги і літератори
здавна надавали великого значення. Родина (батьки) покликані створити
всі умови для повноцінного фізичного і психічного становлення дитини як
особистості, сприяти повноцінному її розвитку, готовності до школи,
набутті життєвого досвіду.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ, — такий шлях |
розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й
громадянської зрілості. Родинне виховання — це природна і постійно діюча
ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя.
Тому | своїй виховній діяльності система освіти має спиратися на сім’ю,
підвищувати її психолого-педагогічну культуру, активно впливати на
взаємини між її членами.

РОЗДІЛ 2. Психолого-педагогічні особливості розвитку особистості в
умовах сучасної сім’ї

2.1. Співдружність школи і сім’ї — настійна вимога сьогодення.

Відомо, що для успішного формування особистості дитини необхідна
єдність школи і сім’ї. Високі вимоги суспільства до освітнього рівня
молодого покоління, підготовки його до життя і праці можуть бути
задоволені тільки за умови зростаючої ролі батьків у цій справі. На
необхідність посилити допомогу сім’ї і одночасно піднести її
відповідальність за виховання підростаючого покоління наголошується,
зокрема, в основних напрямках реформи загальноосвітньої і професійної
школи.

Істотно підвищується значення співдружності батьків з учителем
шестилітніх учнів. У передовій статті журналу «Початкова школа»
підкреслюється: «Ті великі завдання, які стоять нині перед школою і які
вона не зможе розв’язати без постійної підтримки батьків, настійно
вимагають гармонійної єдності в сімейному та шкільному вихованні.
Проблеми взаємин батьків і вчителів набувають особливого значення з
першого дня дитини в школі. Ось чому має значно зрости увага до сім’ї.
Знати все про дитину — про рівень її підготовленості до навчання, про
її здоров’я, звички, схильності — не просто обов’язок педагога, а й
необхідна умова успішного навчання маленьких школярів. турбота про те,
щоб учитися було цікаво, необтяжливо, щоб дитина не відчувала себе
занедбаною, має стати спільною і для батьків, і для вчителів» [12, 6].

На чому ж ґрунтуються підвищені вимоги до батьків — шестирічного
учня? Справа в тому, що дитина вступає в новий етап життя: для тих, хто
відвідував дитсадок, хоч і більш звичний, але досить ускладнений для
дітей, які виховувалися лише вдома — незнайомий і дуже складний.

Шестирічні учні засвоюють систему «шкільних» взаємин, правил поведінки,
оволодівають новою по суті системою розумової діяльності. Все це
збільшує інтелектуальне навантаження і ставить підвищені вимоги до стану
їх здоров’я. Без посилених турбот батьків учень-початківець не зможе
відповідати даним вимогам (і не тільки тому, що у нього не сформована
така важлива риса, як самостійність, а й через те, що між ним і батьками
існує найінтимніший зв’язок, який є основою для розвитку і підтримання у
дитини впевненості у власних силах).

Звичайно, в першу чергу турбота батьків повинна виявлятися у
забезпеченні належних умов життєдіяльності учня — режиму відпочинку,
харчування, занять поза школою. Тільки в разі відповідності цих умов
віковим, фізіологічним і психологічним особливостям шестирічної дитини
можливе збереження та зміцнення її здоров’я, успішне засвоєння нею
програмного матеріалу. Тут доречно нагадати зроблений
В.О.Сухомлинським на основі багаторічного досвіду роботи в школі
висновок про те, що незадовільний стан здоров’я є причиною низької
успішності багатьох дітей. У процесі навчальної роботи в ослаблених
дітей швидко наступає втома, нервове виснаження, з’являється головний
біль. Це в свою чергу, призводить до зниження розумової
працездатності, ослаблення пам’яті, спричиняє погану зосередженість
при виконанні навчальних завдань.

Враховуючи прагнення учня відповідати вимогам, що ставляться до нього
вчителем, слід певним чином організувати життя дитини вдома.

Спинимось на конкретній ситуації з життя початкового учня — збиранні до
школи. Батьки повинні допомогти дитині лише в тому, що вона справді не
може зробити самостійно: вчасно розбудити, приготувати сніданок, подбати
про охайність одягу. Інші справи — прибрати постіль, вмитися, одягтися,
поїсти (і все це в такому темпі, щоб не спізнитися на заняття) — повинні
бути обов’язком самого учня.

Доцільно в перші дні навчання разом із дитиною простежити по годиннику
потрібний на збирання час і поставити перед нею раз і назавжди вимогу:
«До школи можна йти, зробивши всі необхідні справи.» Така ситуація сама
по собі спонукає учня до активних дій. Не треба буде постійно
нагадувати, щоб вчасно вставав, умивався, сідав за стіл. Спочатку не
уникнути невдач. Доведеться разом із дитиною пережити зауваження
вчителя з приводу запізнення. Однак коли вона усвідомить, що саме
перешкоджало їй вчасно зібратися, то зможе коригувати свої дії. Якщо
дитина млява, слабко володіє навиками самообслуговування, на перших
порах їй треба допомагати, але робити це слід непомітно, поступово
підвищуючи вимоги до якості виконання нею будь-якої справи.

Участь у посильній праці, допомога батькам є обов’язком дитини. Домашня
робота, як відомо, малоцікава й одноманітна. Тому якщо дитина,
усвідомлюючи необхідність виконати доручену їй справу, мобілізує себе,
долає своє небажання, в неї формується готовність до вольового зусилля,
виховуються наполегливість, почуття відповідальності, прагнення бути
корисною людям, тобто всі ті якості, які є основою позитивного ставлення
до праці.

Участь у сімейних турботах викликає, за словами А.С.Макаренка,
відчуття людської допомоги, взаємозалежності, відповідальності, що є
особливо важливим для дитини, яка мало буває в колективі ровесників.

Трудова участь у житті сім’ї формує у дитини позицію активного,
повноправного її члена. Така позиція сприяє вихованню із початкуючого
школяра колективістських якостей, виробленню вміння рахуватися з
інтересами оточуючих людей, формуванню прагнення вносити особистий вклад
у загальну справу.

У домашньому режимі першокласника відводиться час для систематичних
занять малюванням, конструюванням, рукоділлям, для слухання і читання
художньої літератури.

Звичайно у тих випадках, коли діти не відвідують групу продовженого
дня, організації цих видів їх діяльності у домашніх умовах слід
приділяти більше уваги. Визначаючи конкретний зміст занять, літературу
для читання доцільно орієнтуватися на вимоги викладені в програмі.

Семирічна дитина під умілим керівництвом учителя за досить короткий
термін навчається читати нескладні вірші, казки, оповідання. Однак
слабка техніка читання не дає змоги дитині повноцінно сприймати зміст
більш складних текстів. Тому батьки як і раніше, повинні читати для
початкуючого школяра дитячу літературу, обговорювати спільно з ним
прочитане, уточнювати незнайомі слова і мовні звороти.

Домашні завдання в першому класі мають своєрідний характер: підібрати
певний малюнок (загадку, книжечку), відшукати природній матеріал для
виготовлення різних предметів, спостерігати, які зміни відбулися в
зимовому парку, зробити сувенір до класного свята. Домашнє завдання — це
завдання дитині, і батьки не повинні брати на себе її обов’язки. Однак
увага до завдання з боку батьків підкреслює його значимість і
допомагає дитині пересвідчитися в обов’язковості його виконання.
Проявивши інтерес до завдання і ненав’язливо відзначивши його
важливість, батьки можуть викласти ряд варіантів виконання роботи. Якщо
учень звернувся за конкретною допомогою слід подати її, не сковуючи при
цьому його ініціативу. Навпаки, необхідно спонукати дитину до пошуку
раціональних способів здійснення роботи до творчості, до видумки. Така
організація діяльності сприяє формуванню у дитини якостей, необхідних
для успішного навчання, — відповідальності за доручену справу,
наполегливості у її виконанні, вміння планувати свою роботу і
контролювати власні дії, даючи їм адекватну оцінку. Не слід обмежувати
участь дитини у грі. І якщо вона іноді розглядається дорослими як
пройдений етап для семирічного учня, то це помилкова думка. Гра
продовжує виконувати важливу роль у формуванні багатьох якостей,
необхідних школяреві.

У процесі сімейного виховання є можливості для широкого використання
впливу фізичної культури на загальний розвиток дитини. Видатний педагог
і психолог П.П.Блонський ще в 20-ті роки висловив думку про те, що
розуиове і фізичне виховання взаємно доповнюють одне одного.

За даними досліджень учених, спеціально організована рухова активність
позитивно впливає на розумову працездатність, на розвиток зорового
сприйняття, уваги та деяких інших психічних процесів, що в кінцевому
підсумку сприяє успішному навчанню дитини. Добре зарекомендували себе
фізичні вправи, рухливі ігри, підібрані для роботи з першокласниками
науковцями А.Ф.Борисенком і С.Ф.Цвеком.

Серед інших цікавих і корисних занять дітей у вільний від навчання час
(читання книги, відвідування музеїв, театру, перегляд фільму) особливе
місце належить спілкуванню з природою. В.О.Сухомлинський писав:
«…треба розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини
серед природи — це вимога природних закономірностей розвитку дитячого
організму.»

Спільні прогулянки дітей і батьків у природу можуть стати справжнім
«уроком мислення, уроком розвитку розуму» [12, C.34].

Дорослий допоможе дитині поліпшити цікаве, підкаже, як його розглядіти,
почути, допоможе їй скласти про нього свою думку і тут же дасть змогу
самостійно вступити у спілкування з природою. Користь від цього не
тільки в тому, що розшириться коло уявлень дитини. Вона одержить урок
пізнання, набуде вміння порівнювати предмети і явища, знаходити в них
подібне і відмінне, виділяти істотне з різноманітності деталей, робити
найпростіші узагальнення. Не менш важливо і те, що дитина навчається
зосереджуватися над тими чи іншими подіями і фактами. Це сприяє
формуванню в неї здатності заглиблюватися в будь-яку роботу, є джерелом
активної розумової діяльності, багатої фантазії.

Організовуючи життєдіяльність дитини в сім’ї, яка сприяє її фізичному,
розумовому, моральному, вольовому розвитку, батьки тим самим подають
потрібну допомогу маленькому учню в успішному засвоєнні програмних
знань. Водночас увага до інтелектуального розвитку, успіхів у навчанні
не повинна призводити до ігнорування інших факторів, які впливають на
формування особистості дитини, — становлення її взаємин з ровесниками,
усвідомлення нею свого місця і позиції в учнівському колективі, її
участі в житті класу.

Батько і мати, бабуся і дідусь, старші брати і сестри є посередниками
між маленьким учнем і школою, спрямовують і регулюють його ставлення до
вчителя, однолітків, до шкільних справ. Вони повинні враховувати, що
сформовані в початковий період навчання шестирічної дитини психологічні
установки значною мірою зумовлюють характер реакції учня на всі наступні
дії.

Тому батьки мають обговорювати спільно з шестирічними дітьми події
кожного шкільного дня, проявляючи інтерес не тільки до формальної
сторони справи. При цьому їм не слід обмежуватися, що стосується
безпосередньо їх дитини, а потрібно розпитувати і про цікаве на уроці,
перерві, про однокласників, дізнаватися, чи не засмутив хто вчительку.
В обговоренні з шестирічним учнем шкільних справ і подій повинна бути
чітко визначена позиція батьків, їх прагнення бачити свою дитину не лише
освіченою, дисциплінованою, зібраною, уважною, допитливою, самостійною,
а й, що менш важливо, доброю, чуйною, здатною до співпереживання,
готовою прийти на допомогу товаришу.

Іноді буває так, що батьки вбачають у зрослих можливостях шестирічних
дітей основу для раннього залучення до певної сфери діяльності і
починають посилено орієнтувати їх на відповідний вид занять —
математику, поетичне слово, конструювання тощо. Захоплення учня
певною галуззю діяльності слід всіляко заохочувати, оскільки воно
сприяє загальному розвитку дитини. Однак культивувати його слід,
підтримуючи багатогранність інтересів дитини, з урахуванням завдань
необхідних для її розвитку в даному віці.

Трапляється, що учень відчуває труднощі в засвоєнні навчального
матеріалу, які не можна подолати при індивідуальному підході в межах
фронтальної роботи класу. В таких випадках батьки повинні своєчасно
підключитися до конкретної роботи, яку проводить з дитиною вчитель. Це
здійснюється комплексно шляхом формування нерозвинутої здібності в
різних видах діяльності і ретельно відпрацювання відповідних навчальних
дій. Участь батьків полягає насамперед у належній організації виконання
дітьми трудових дору- чень, занять фізичною культурою, конструюванням,
малюванням, а в разі необхідності і в забезпеченні оздоровчих заходів.
Додаткові навчальні завдання з математики і рідної мови повинні строго
регламентуватися.

Результати такої допомоги можуть виявитися не відразу, іноді навіть не
в перший рік навчання. Ефективність розвитку дитини значною мірою
залежить від того, наскільки цілеспрямованою і систематичною є
допомога, що їй подається, якою мірою дотримується поступовість в
ускладненні завдань з урахуванням реальних можливостей дитини, чи
співпереживають батьки в її невдачах, чи можуть вселити впевненість у
власних силах.

Для правильного виховання в сім’ї дитини, яка починає вчитися в школі,
потрібно спеціальні знання. Тут неприпустимо спиратися лише на особисті
уявлення, свою індивідуальну практику без врахування узагальненого
досвіду виховання, його наукових основ. Настанова В.О.Сухомлинського
«педагогіка потрібна всім» нині знаходить своє втілення в роботі
факультетів педагогічних знань. Важливо щоб батьки вирішували питання
своєї педагогічної освіти, усвідомлюючи особисту відповідальність за
виховання дитини.

2.2. Шляхи оптимізації взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості
молодшого школяра

Співдружність школи з сім’єю, опора на родинні традиції набуває
сьогодні нового педагогічного змісту та особливої актуальності. Адже
об’єктивна необхідність взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості
молодшого школяра має глибокі соціальні й психолого-педагогічні основи.
Вона зумовлена сутністю самого процесу виховання і розвитку, який
пов’язаний з безпосереднім сприйманням особистістю як організованих, так
і випадкових зовнішніх впливів.

Впродовж багатьох віків людей хвилювала проблема становлення
особистості. Відомий філософ Гельвецій відзначав, що люди не
народжуються, а стають тими, ким вони є. Першоосновою розвитку дитини як
особистості є виховання в сім’ї. Якщо сім’я зацікавлена у вихованні
особистості, то виховний влив школи посилюється, якщо ж такий союз
слабкий або не склався взагалі, то позитивний вплив школи значно
зменшується. Ставлення батьків до проблем виховання дітей не є
однозначним. Близько 70% батьків визнають всю відповідальність за
навчання і виховання своїх дітей, 25% вважають, що виховувати дитину
повинна сім’я, школа і суспільство, тому й відповідальність необхідно
ділити порівну. І понад 5% батьків взагалі знімають із себе
відповідальність за виховання своїх дітей.

Школа і сім’я — два суспільних інститути, на яких покладено
обов’язок виховувати особистість. Визнаючи школу провідною ланкою у
розвитку особистості треба зазначити, що без єдності зусиль з сім’єю,
ефективність цього процесу буде низькою. Адже саме сім’я найбільше
впливає на її всебічний розвиток: укладом спільного життя, побутом,
працею, традиціями, звичаями. Саме в сім’ї дитина засвоює такі
загальнолюдські поняття, як добро і зло, правда і кривда, корисне і
шкідливе, тобто її морально-етичні принципи на яких споконвіку
ґрунтується педагогічний досвід народу.

Сім’я завжди була і залишається природним середовищем первинної
соціалізації дитини, джерелом матеріальної і емоційної підтримки,
необхідної для розвитку її членів, особливо дітей, засобом збереження і
передачі культурних цінностей від покоління до покоління.

Єдність сім’ї і школи відіграє важливу роль у вирішенні завдань
всебічного розвитку та виховання школяра. Важливого значення даній
проблемі надавали відомі педагоги: Януш Корчак, А.Макаренко,
В.Сухомлинський, М.Стельмахович та інші дослідники.

Сім’я — один із головних виховних інститутів, значення якого у
формуванні особистості дитини важко переоцінити. Лише в сім’ї, під
керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у
всіх його складностях і багатогранних проявах, тут проходить її
громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного
становлення та розвитку особистості, забезпечують дитині почуття
захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення
до оточуючого середовища. З сім’ї починається дорога і до школи. У
шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей
гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до
захисту рідної землі, патріотичних почуттів.

Мета дослідження полягає у визначенні шляхів оптимізації співпраці сім’ї
і школи у розвитку особистості школяра. Адже розвиток особистості – це
„процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних
сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих
чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й
навчання.

Він має різні форми і відбувається на основі взаємодії дитини з
середовищем. А позитивний влив середовища (у нашому випадку це сімейне і
шкільне ) на формування особистості здійснюється лише в тому випадку,
коли вона здатна сприймати його як орієнтир у своїй життєдіяльності.

Сьогодення вплинуло на зміст взаємодії батьків з дітьми. Ринкові
відносини, вільний вибір галузі діяльності сприяють посиленню потреби
особистості у додатковій освіті та професійному самовизначенні. З огляду
на це загострюється увага та зацікавленість батьків до шкільної
діяльності дітей

Виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості,
вони постають як свідома, підпорядкована певній меті діяльність,
результати якої мають передбачуваний характер. Педагоги та батьки мають
керувати розвитком юної особистості. Це і є одним із шляхів оптимізації
взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості школяра.

Значення батьківського авторитету, роль педагогічного колективу
та всієї системи освіти є найважливішою необхідністю у
навчально-виховному процесі сучасної початкової школи. Щоб змінити на
краще стан моральності нашого суспільства, необхідно пам’ятати, що
вихованість наших учнів результат копіткої щоденної роботи, а також тих
реальних міжлюдських стосунків, у які включається дитина з перших днів
свого життя і активним учасником яких вона залишається усі наступні
роки.

Дані досліджень засвідчують, що не на стільки виховує сам виховний
процес, як спеціально організована дорослими діяльність, а ті щоденні,
конкретні взаємини, під час яких дитина день за днем вбирає і активно
переосмислює людські цінності і орієнтації, способи поведінки, сутність
ставлень до явищ життя і до самої себе. Як відомо, здоровою і щасливою
дитина може вирости тільки у дружній і щасливій сім’ї, де панує любов і
взаєморозуміння. Провідна роль у родинному вихованні належить, звичайно,
батькам та рідній (материнській) мові. Як стверджував М.Стельмахович,
„На формування світогляду й поведінки дітей та молоді великий вплив
мають також дідусі й бабусі, брати й сестри як взаємовихователі, няні з
народу, родичі, свояки, куми, ровесники, дитячі й молодіжні громадські
об’єднання, церква” Родина відіграє у вихованні дітей колосальну
роль. У сім’ї відбувається формування характеру кожної людини, її
особистісних рис і національної свідомості. Саме тут з молоком матері
закладаються основи становлення

особистості. Оптимальне досягнення реалізації навчальних і освітніх
завдань початкової школи прийде через забезпечення гармонії
родинно-шкільного виховання молодших школярів.

Стосовно педагогічних здібностей батьків, то до найважливіших із них
варто мабуть, віднести вміння належно організовувати комунікативну
діяльність, налагоджувати внутрішньосімейні взаємини і, найголовніше,
встановлювати правильні стосунки з дітьми.

Отже, зрозуміло, що в умовах сім’ї дітей виховують не лише батько й
мати, але й інші члени сім’ї. Тому що, сім’я як первинний колектив
суспільства в цілому впливає на формування і розвиток дітей.

Мистецтво виховання полягає в тому, щоб розвивати в
особистості готовність до розв’язання внутрішніх чи зовнішніх
конфліктів, стійкість до навіювання та до зовнішніх негативних чинників.
Адже моральні риси характеру особистості виховуються в конкретних актах
поведінки, діях вчинках. Наприклад, така риса характеру, як почуття
обов’язку, спочатку виявляється щодо близьких людей. А в подальшому вона
поступово узагальнюється, переноситься в нові життєві ситуації, стає
стійкою рисою характеру, яка спрямовує поведінку.

Вчені надають великого значення такому засобу розвитку
характеру, як наслідування. Про це мають завжди пам’ятати дорослі –
батьки, вихователі, вчителі, які хочуть того чи ні, але виступають для
дітей взірцями поведінки. Батькам також важливо використовувати виховний
вплив на дітей через літературних героїв, персонажів кінофільмів,
постаті видатних діячів науки, техніки, культури.

Більшість батьків у нашій країні добре розуміє свою відповідальність за
виховання своїх дітей і приділяє їм багато часу і уваги. Проте ще багато
таких батьків, які намагаються перекласти всю відповідальність за
виховання своїх дітей на плечі учителів, на жаль, ще немало. Тим часом
давно відомо, що якість виховання і навчання дітей залежить не тільки
від учителів. Адже більшу частину свого часу діти проводять дома, в
сім’ї. Тому багато залежить від того, як школярі виконують домашні
завдання, як виховується у них любов до праці, як проводять вони своє
дозвілля, з ким товаришують. Батьків необхідно націлювати на те, що
ефективність виховання значною мірою залежить від дружного і погодженого
виховного впливу на них сім’ї і школи, батьків і учителів.

Батьки виховують дітей не лише словом, переконанням, а й своїм власним
прикладом, своєю поведінкою. Вони впливають на дітей тоді, коли вони
тільки вступають в життя і вперше починають пізнавати навколишній світ.
Тому виховний вплив батьків буває особливо сильним. Адже перші дитячі
враження – це найяскравіші враження. Вони зберігаються часто на все
життя. При цьому зберігаються, на жаль, не тільки позитивні, а негативні
навички і звички. Якщо батьки навчать свою дитину в перші роки її життя
обманювати товаришів, старших, то вона і в зрілому віці буде
неправдивою.

Діти, особливо на ранніх ступенях свого розвитку, намагаються
повторювати вчинки і дії дорослих, що їх оточують. Пояснюється це тим,
що в них ще нема достатніх знань і життєвого досвіду. В силу цього вони
й намагаються наслідувати дорослих і насамперед своїх батьків.

Ось чому поведінка батьків – це основний вирішальних засіб виховання
дітей в сім’ї. Якщо батьки прагнуть виховати своїх дітей правдивими і
чесними, а самі в їх присутності говорять неправду, то ефективність їх
виховного впливу значно знизиться. Якщо батько або мати намагаються
виховати в своїх дітей такі якості, як дисциплінованість і
організованість, ввічливість і повагу до старших, а самі не мають цих
якостей, то їх виховна робота не дасть потрібних наслідків.

Адже тільки в соціальному оточенні людина засвоює зразки поведінки й
наслідує їх: спочатку під зовнішнім контролем, до якого відносяться
батьки, школа та громадськість, а потім це може стати й основою
саморегуляції особистості як такої.

Школі, безумовно, належить головна і вирішальна роль у вихованні і
навчанні молодого покоління. Адже вона озброює школярів глибокими і
різносторонніми знаннями. Без школи не можна стати культурною людиною.
Інтелектуальний розвиток, який дає учням школа, ґрунтується на глибокому
науковому розумінні ними законів природи і суспільства.

Набуті у процесі навчання і праці знання, органічно пов’язані з
почуттями і стають основою формування особистості. Розвивати інтелект
дитини неможливо поза її цілеспрямованою діяльністю, якою у шкільному
віці є навчання і праця.

Велику роль у розвитку особистості відіграє праця. У процесі трудової
діяльності учні краще засвоюють те, що не суперечить їхнім переконанням,
має особистісне і суспільне значення.

Як підкреслював Г.С.Костюк, зв’язок виховання і навчання з працею, з
життям є одним із основних джерел формування в учнів повноцінної
особистості.

Одним із шляхів оптимізації взаємодії двох провідних інституцій
виховання є підвищення провідної ролі школи у розвитку особистості
молодшого школяра. Це сприятиме озброєнню учнів глибоким багажем знань,
виробленню практичних навиків та вмінь.

Проте школа – не єдине місце, де виховується і навчається молоде
покоління. Діти здобувають освіту, виховуються і навчаються не лише в
школі. Їх розвиток продовжується і поза стінами школи і насамперед – у
сім’ї. На яку височінь не була б піднесена шкільна справа в нашій
країні, школа сама, без допомоги батьків, не може успішно здійснювати
виховання і навчання молодого покоління.

Правильне виховання сприяє інтелектуальному, творчому розвитку
особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчителі і
батьки правильно організовують навчальну діяльність, сприяючи
самостійному вирішенню творчих задач. Адже інтелектуально — творчий
розвиток особистості учнів є одним із найважливіших завдань взаємодії
сім’ї і школи в організації навчально-виховного процесу.

Оптимізація взаємодії школи і сім’ї – необхідна умова успішного
виховання і навчання дітей. Там, де вчителі і батьки виступають єдиним
фронтом, там звичайно краще поставлена навчально-виховна робота школи і
правильно організовано виховання дітей у сім’ї.

Звичайно, дітей треба вчити розрізняти добро і зло, формувати в
них критичне, непримиренне ставлення до тих, хто керується антигуманними
поглядами та нормами моралі. Однак формування у дитини правильної
життєвої позиції, активної протидії злу можливе на основі виховання у
неї передусім поваги до людей, вміння самостійно зрозуміти добо,
відрізнити його від злого, негідного. Джерелом людського життя є родина.
З прадавніх часів люди усвідомлювали значущість родини для всебічного
розвитку особистості.

Концепції виховної роботи стверджують: «Нам потрібно виховати
особистість дійову, з високою громадянською свідомістю почуттям
національної гідності, інтелектуальну, творчу, благородну, фізично
здорову, естетично повноцінну, працелюбну, порядну, гуманну» [9, 25].

Великий педагог К.Д. Ушинський писав, що слід зробити неможливим
таке проводження часу, коли людина залишається без роботи в руках, без
думок в голові, оскільки саме в цей час псується голова, серце,
моральність.

В освітньому просторі склалися різноманітні форми зв’язку школи і сім’ї.
Найбільш поширеними способами їх оптимізації є: 1) відвідування класним
керівником і учителями батьків учнів; 2) відвідування батьками школи; 3)
проведення класних і загальношкільних зборів; 4) шкільні конференції
батьків щодо обміну досвідом сімейного виховання; 5) „дні відкритих
дверей”, або „батьківські дні”; 6) батьківські комітети при школах.

Відомо, що сім’я — той основний осередок, де відбувається
формування особистості дитини. Вплив сім’ї на дитину домінуючий
унікальний, а багато в чому й незамінний. В сім’ї особистість формується
в природних умовах, вихователі тут — найближчі й найдорожчі для дитини
люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. „Саме в
сім’ї беруть початок світогляд, ідейні й моральні переконання, етичні й
естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні
орієнтації, дитина вперше прилучається до рідної мови, історії та
культури свого народу, його традицій, звичаїв, обрядів, усього укладу
життя” .

Основну роботу з батьками школа проводить через батьківські
об’єднання, які носять різні назви — батьківські комітети, конгреси,
асоціації, асамблеї, президіями, комісії, клуби і т.п. Кожен з них має
свої план, положення, напрями діяльності.

Особливий тягар по забезпеченню реальних зв’язків з сім’єю лягає
на плечі класовода. Свою діяльність він організовує через класний
батьківський комітет, батьківські збори, а також через вчителів, які
працюють в даному класі. Важливою частиною практичної діяльності
класовода є відвідування учнів вдома, вивчення умов, в яких вони
проживають, передбачення небажаних результатів. Традиційною функцією
класовода залишається просвітницька: багато сімей потребують
педагогічної поради, професійної підтримки. Адже непрофесійна робота з
батьками підриває авторитет педагога і школи. Батьки будуть добиватися
співпраці тоді, коли будуть бачити зацікавленість класовода долею їхніх
дітей.

Проблема взаємодії школи і сім’ї, на наш погляд, належить до
найскладніших і найважчих. Оскільки взаємозалежність педагогічних явищ і
процесів у наші дні дедалі ускладнюється, завдання, які висуває життя
перед школою, стають настільки складними, що без високої педагогічної
культури всього суспільства і, насамперед, сім’ї зусилля вчителів, якими
б значними вони не були, виявляються недостатньо ефективними. Аналогічні
проблеми стоять і перед сім’єю. Тому що всі труднощі, які виникають у
складному процесі шкільного виховання, вкорінюються і у сім’ю особливо
на тлі сучасних суспільно-економічних контрастів. Формування правильних
взаємин і розвиток особистості залежить насамперед від того, якими
людьми постають перед дитиною мати й батько, як пізнаються людські
стосунки і суспільне оточення.

Взаємини школи із сім’ями учнів регламентуються насамперед
державними документами. В Законі України «Про освіту» вказано на основі
права і обов’язки батьків щодо виховання дітей, зокрема, відзначено, що
на батьків покладено однакову відповідальність за виховання і розвиток
дитини. А стаття 50 цього закону називає батьків у числі рівноправних
учасників цього процесу. Без допомоги батьків педагогічному колективу
важко домогтися значних успіхів.

Успішний розвиток дітей значною мірою залежить від дружної і погодженої
виховної роботи школи і сім’ї. Цю істину повинні добре засвоїти не
тільки вчителі, а й батьки. Так само як і діти, батьки повинні жити
своєю школою, регулярно відвідувати батьківські збори, обмінюватися
своїми думками і спостереженнями з класоводами. Особливо це стосується
батьків невстигаючих учнів. Школа ж повинна прагнути до об’єднання
зусиль щодо успішного навчання, виховання та розвитку школярів. Тому що
не тільки навчальний заклад допомагає сім’ї у вихованні дітей, а й
батьки повинні допомагати школі.

2.3. Виховний потенціал сучасної української родини

Виховний ідеал української сім’ї формувався протягом усієї історії
українського народу. Цей ідеал викристалізувався у формі ставлення в
народі до сім’ї і праці, особливостях засвоєння, збереження й розвитку
духовної культури, вияву громадянських почуттів, дотримання обов’язку,
захисту прав і свобод українського народу. Безперечно, досягнення цього
ідеалу на практиці залежало від багатьох чинників — державного устрою,
світогляду як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, моралі та
релігії, рівня розвитку культури, національних властивостей тощо.

В сучасних умовах на виховний ідеал має орієнтуватися державна політика,
сім’я, школа, суспільство. Виховний ідеал української нації знаходить
своє відображення в традиціях і звичаях народу, фольклорі, художній
літературі, а й у національних освітніх та виховних системах. У
виховному ідеалі таїться дух нації. Адже нація зберігається там, де її
дух, традиції, інтереси визнаються пріоритетними і захищається усіма
засобами, аж до крайніх. Підтвердженням цьому є приклади усієї світової
історії.

Виховний ідеал української родини творився віками і за традицією
сьогодні має переходити від старших поколінь до молодших, що його
доповнять і вдосконалять. Він знаходиться в одному ряду з досягненнями
інших цивілізованих народів. Це підтверджує спільність розвитку
української сім’ї, її педагогіки і загальноєвропейського процесу. Адже
здобутки одного народу на великому європейському просторі швидко ставали
надбанням інших народів. Свідченням цього є те, що педагогічні системи.
Я.Коменського, Ж.Руссо, Й.Песталоцці, К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка,
В.О.Сухомлинського впевнено знаходили своїх прихильників і послідовників
серед усіх народів Європи.

Зрозуміло, що значні зміни в житті українського народу на початку XX ст.
призвели до змін у системі виховних орієнтацій, моральних і духовних

Один з найважливіших професійних обов’язків учителя — організація
співпраці з батьками учнів. Більш того завдання складається в
організації такої співпраці, яка б не тільки йшла в одному напрямку з
його цілями, завданнями і діями, але і доповнювала їх.

У систему відносин «вчитель — батьки учнів» вчитель залучається
об’єктивною необхідністю, самими умовами здійснення педагогічного
процесу. Ця система відносин може існувати і функціонувати навіть без
безпосереднього контакту її учасників, бо їх зв’язує учень як об’єкт
взаємного впливу. Об’єктивна потреба співпраці вчителя і батьків учнів,
що диктується єдністю цілей і завдань навчання і виховання, не означає
непотрібності свідомих зусиль по організації цієї співпраці.

Відносини в системі «вчитель — батьки учнів» являють собою важливий
педагогічний чинник, що сильно впливає на моральне життя учнів, які
сприймають ці відносини як норму навіть в тому випадку, коли останні і
не є нормальними.

Практика школи показує, що система реальних відносин «вчитель – батьки
учнів» не завжди виконує свої функції. У цих відносинах нерідко
зустрічаються такі недоліки:

— відсутність яких-небудь контактів в педагогічному впливі на дитину;

— вчитель іноді має невизначене уявлення про батьків учня, а батьки
знають про вчителя тільки зі слів дитини;

— взаємне або одностороннє невдоволення один одним, мовчазне або
відкрите несхвалення дій один одного, недовір’я і зневага аж до яскраво
вираженої неприязні, часом перехідної у взаємні образи і приниження

людського гідності, в гострий конфлікт, в який неминуче залучаються і
діти, і який, внаслідок цього, не може не надавати руйнівної дії на
педагогічний процес.

Відповідальність за моральні відносини, що складаються в системі
«вчитель — батьки учнів» лягає на вчителя як на ведучу сторону,
професіонально зобов’язану.

Природно, що здійснення ведучої ролі педагога в організації оптимальних
відносин з батьками учнів являє собою іноді значну трудність.

По-перше, тому, що вчитель, крім морального авторитету, не має ніяких
інших впливів.

По-друге, йому доводиться налагоджувати доцільні контакти з будь-якими
батьками, незалежно від їх особистих якостей і особливостей, незалежно
від того, чи бажають цих контактів батьки чи ні.

Протиріччя між вчителем і батьками учнів породжуються різними причинами.
Проте у демократичному суспільстві такі протиріччя практично виключені,
бо мета і завдання школи, носієм яких виступає вчитель, співпадають з
інтересами батьків учнів, що є соціальною передумовою для їх співпраці.

І все-таки протиріччя між вчителем і батьками учнів мають місце і в
сучасній школі, хоч вони і носять інший характер. Зупинимося на короткій
характеристиці деяких з них:

1. Протиріччя, зумовлені труднощами і складностями процесу навчання і
виховання, мають місце навіть тоді, коли використані, здавалося б, всі
необхідні методи і засоби, а також значні зусилля сторін. Ці специфічні
труднощі педагогічного процесу суб’єктивно сторонами можуть і не
враховуватися, однак при несприятливому результаті сторони можуть
перекладати провину один на одного за погане навчання і виховання дитини
і нестачу уваги до неї.

Непомірність претензій, що пред’являються сторонами в загальній формі
один до одного без урахування конкретної обстановки і можливостей,
внаслідок практичної їх нездійсненності викликає незадоволення,
нерозуміння і невдячність, хоч сторони, можливо, і роблять все, що в їх
силах.

Потрібно мати на увазі і залежність процесу навчання і виховання від
безлічі інших чинників, дія яких не пов’язана ні з впливом вчителя, ні з
впливом батьків, в тому числі і природні завдатки, вплив яких не можна
ні перебільшувати, ні зменшувати.

2. Причиною протиріч між вчителем і батьками учнів, зумовлених
відмінністю в типі відносин школи і сім’ї до дитини, може бути також
відмінність в типі відносин до дитини, які випливають з якісної
відмінності таких інститутів, як школа і сім’я, що виступають абсолютно
різними соціально-психологічними групами з різними функціями і
відносинами. Протиріччя ці природні, оскільки представники цих різних
груп починають взаємодіяти між собою, але зберігають відносно учня
звичні для своєї групи зв’язки.

Вказані протиріччя особливо загострюються, якщо вчитель дивиться на свою
діяльність тільки як на службу, і встановлює з батьками учнів лише
офіційні, ділові відносини. Але офіційний підхід до навчання і виховання
дітей (особливо в скрутних ситуаціях) безперечно вступить в суперечність
з іншим до дитини з боку батьків — з людським підходом. І це —
зрозуміло. Увага і турбота батьків про дитину — не служба, а — моральна
потреба. Батьків хвилює все, що пов’язано з їх дитиною: її успіхи і
невдачі це їх гордість і сором, радість і страждання, тобто важлива
частина їх життя. Вони повні любові до дитини навіть в стані
розгубленості і безсилля, коли у них «опускаються» руки, і тому
внутрішньо не можуть погодитися з сухим відношенням вчителя до їх
дитини.

Вчителеві ж, в свою чергу, ці переживання батьків і їх претензії можуть
здатися надмірними.

Так, через різний за своєю природою підхід до учня може виникнути
невдоволення сторін, якщо вчитель не зуміє зрозуміти переживання і
побоювання батьків за долю своєї дитини і врахувати їх в своїй
діяльності. Іншому вчителеві буває важко зрозуміти, що навіть звичайне
запрошення в школу викликає в сім’ї цілий переполох — батьки хвилюються
і уявно перебирають можливі варіанти розмови з вчителем частіше
неприємні для них за змістом, живуть в очікуванні переживання болю і
сорому.

3. Протиріччя, пов’язані з різним рівнем педагогічної підготовки сторін.
Суперечність відносно вчителя з батьками учнів може виникнути як
наслідок різного рівня їх педагогічної підготовки. Для однієї з сторін
процес навчання і виховання професія, для іншої — ні. Різна
компетентність у розумінні мети, завдань і методів навчання і виховання
породжує часте розходження у поглядах, створює зі сторони більш
обізнаного в питаннях педагогіки вчителя спокусу командувати, повчати,
неуважно відноситися до думки батьків, прагнення бути безперечним
авторитетом в справах навчання і виховання.

Звичайно таке «педагогічне чванство» вчителя поєднується з відсутністю
такту. Деяким вчителям навіть здається, що чим в більш незручне
положення вони поставлять батьків учня своїм зауваженням, тим краще для
справи (вони, неначе б, сильніше відчують відповідальність за своїх
дітей). Тому по відношенню до такого вчителя у батьків виникає неприязнь
і небажання зустрічатися з ним.

4. Іноді протиріччя виникають під впливом різної інформованості

сторін про дитину, на основі якої вчитель і батьки по-різному судять про
неї. І це зрозуміло: батькам більше відомо про життя дитини поза школою,
вчителеві — шкільне життя, успішність і поведінка на уроках.

Природно, що інформація будь-кого з сторін, взята нарізно, є неповною, і
тому недостатньою для справедливої, об’єктивної оцінки учня і його
ставлення до навчання, до товаришів, до навколишнього світу загалом.

5. Неадекватне встановлення вимог сторін. Батьки учнів ставлять до
вчителя іноді найвищі вимоги і не пробачають йому навіть тих помилок і
проступків, які можуть пробачити багатьом іншим, в тому числі і собі.
Здається, що в цій підвищеній вимогливості до вчителя криється
несправедливість — вчитель така ж людина, як і всі, і йому також є
притаманним все людське. Це не зовсім так. Високий рівень вимог, що
встановлюються батьками учнів до вчителя, свідчить про особливу, високу
повагу до нього, про розуміння його незвичайного становища — становища
Вчителя!

Є немало й інших обставин, що створюють труднощі у відносинах між
вчителем і батьками учнів. До них, зокрема, відносяться: нестача часу у
вчителя, внаслідок чого він не в змозі іноді підійти до кожного з
батьків практично, врахувати всі його індивідуальні особливості і внесок
в справу навчання і виховання своєї дитини. Іноді і у батьків дитини не
вистачає часу, щоб проконтролювати всю роботу дитини і поговорити з
вчителями. Не завжди буває легко зрозуміти і чітко розрізнити обов’язки
сторін, що і породжує часом взаємні докори і претензії.

Як бачимо, протиріччя між вчителем і батьками учнів, які перешкоджають
встановленню педагогічно доцільних контактів між ними, мають як
об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Природно, що деякі з них можна
пом’якшити, інші відповідним образом відрегулювати.

Одним із засобів такого регулювання є педагогічна мораль, яка передбачає
виявлення і формулювання таких вимог до поведінки вчителя, які були б
педагогічно доцільними і необхідними при встановленні контактів з
батьками учнів. Всі ці вимоги витікають із завдань виховання
підростаючого покоління і навчально-виховного процесу школи. Назвемо
головні з них.

Принципом, що визначає основний напрям в діяльності і поведінці вчителя,
в його відносинах з батьками учнів, є вимога:

турбота про організацію педагогічної співпраці з батьками учнів.

Зміст цього принципу розкривається в сукупності моральних норм, а саме:

— відчувати моральну відповідальність перед батьками учнів за навчання і
виховання їх дітей;

— активно і постійно шукати педагогічні контакти з батьками (а не тільки
тоді, коли необхідна їх допомога);

— не ображати батьківських почуттів недбалою і необгрунтованою оцінкою
здібностей дітей і їх поведінки;

— сприяти підвищенню авторитету батьків в очах дітей, уміти бачити і
показувати дітям найбільш цінні якості їх батьків і самому цінити ці
якості;

— тактовно і обґрунтовано ставити необхідні вимоги до батьків учнів, не
перекладаючи при цьому на них своїх обов’язків;

— нести певну відповідальність за педагогічні погляди батьків учнів і
прагнути до їх вдосконалення;

— терпляче вислухувати критичні зауваження батьків на адресу вчителя,
рахуватися з ними.

Кожну з названих форм можна розкрити в ряді більш конкретних її вимог.
Зупинимося на цьому детальніше.

Вчитель і батьки учня — дві сторони, разом і взаємно відповідальні за
виховання дитини перед суспільством. Вчитель як професіонал зобов’язаний
активно шукати педагогічні контакти з батьками учнів.

Навчально-виховний процес вимагає всебічної інформації про дитину і
обліку її в роботі вчителя. Так само в житті учня є сторони, які
прямують, регулюються і контролюються тільки батьками або переважно
ними. Отже, без подолання різнобою у вимогах до дитини між сторонами
оцінка поведінки учня не може бути справедливою.

Контакти вчителя з батьками повинні бути постійними і диктуватися не
надзвичайними випадками і вимогами покарати дитину («вжити заходів»), а
прагненням вчителя побільше дізнатися про дитину, порадитися про його
навчання і виховання, навіть порадіти з батьками за нього, подумати про
перспективи виховання.

На жаль, у деяких вчителів такого прагнення немає, немає і розуміння
необхідності цього. Тому багато хто з батьків насторозі, з побоюванням,
: як

«сигнал біди», сприймають прихід до них в будинок вчителя або
запрошення їх самих в школи. Звичайно вони чекають від подібних І
контактів тільки поганого, навіть якщо для того ніяких основ і немає.

І про добре налагоджені контакти вчителя з батьками учнів можна

говорити тоді, коли сторони завжди раді зустрічі, щиро діляться

наболілим, своїми сумнівами, таємними думками з приводу виховання

дитини. Велике моральне задоволення переживає педагог, знаходячи

ї повне взаєморозуміння з батьками, які бачать в ньому близьку людину,

хорошого друга своєї сім’ї.

Педагогічна мораль засуджує вчителя, який не бажає встановлювати
контакти з батьками учнів. Причини такої його орієнтації можуть бути
різні. Наприклад, надмірна упевненість в своїх педагогічних можливостях
(«обійдемося і без батьків»), невіра в батьків як помічників в справі

виховання («що вони там розуміють»), байдужість до своєї справи взагалі
(«до чого мені все це»), відсутність свідомості і почуття моральної
відповідальності перед батьками учнів («яке їм діло до моєї роботи») та
інші.

Як бачимо, мотиви переважно суб’єктивні і педагогічною мораллю
виправдані бути не можуть.

Навчальний процес знаходиться під постійним контролем і оцінкою з боку
батьків учнів. Самі діти, іноді мимовільно, приносять додому інформацію
про навчально-виховний процес, яка то тішить і заспокоює батьків, то
засмучує і насторожує.

Ось наприклад, син приходить додому сяючий: «А я сьогодні відповідав по
математиці і Тетяна Олександрівна сказала, що у мене справи набагато
краще». «А нам сьогодні дроби пояснювали, знаєш, як цікаво! Хочеш,
покажу?» З цієї навіть невеликої інформації батьки розуміють: «У школі
все добре, цікаво, напевно, вчитель хороший».

Інша думка складається в сім’ї, коли дитина похмуро пояснює: «Учителька
порвала мій зошит за бруд… А я старався, як тільки міг». Інший,
прийшовши з школи, просто мовчить — в школі нічого цікавого не було,
розказувати нічого, потім питає у матері: «Що таке лахи?» Після
пояснення матері дитина знову задумується, а потім говорить: «Учителька
сказала Жені, що викине його з класу з усіма його лахами».

Ось чому педагогічна мораль пред’являє до вчителя вимогу: «не ображати
батьківських почуттів». А це потрібно робити ще в початкових класах,
тому що тільки там закладаються перші уявлення батьків про школу, про
вчителя і про весь педагогічний колектив. Адже буває, не встигне мати
зайти в вчительську, як на неї «накидаються» з одного боку: «Ваша
дівчинка страшно ледащо!» А з іншого кричать: «А-а, Марійчина мама, ну
нарешті. Добре, що зайшли, я уже сам мав намір вас викликати: розмовляє
ваша дівчинка на уроках!»

Звичайно, вчитель зобов’язаний давати дітям об’єктивну, в тому числі і
негативну характеристику, якщо учень заслужив. Але вона принесе користь
і буде правильно, по-діловому сприйнята тільки в тому випадку, якщо
батьки упевнені у доброзичливому відношенні вчителя до їх дитини. Більше
того вчитель повинен нести батькам не тільки погану інформацію про
дітей, бо в кожній дитині є і щось хороше. Довгий перелік всіх, нехай
навіть об’єктивних нестач учня, сприймається батьками як вияв неприязні
до їх сина або дочки, і вони внутрішньо не виправдовують вчителя, який
не може сказати про дитину нічого хорошого.

Не можна також виправдати і дратівливу форму звернення до батьків учнів
в зв’язку з якимись недоліками або промахами в їх поведінці.

Набагато ефективніше в педагогічному значенні звучить шаноблива форма
звернення до батьків учнів: «Запитай будь ласка тата, коли йому зручніше
зустрітися зі мною — хочу про дещо з ним порадитись».

Коли класний керівник-вчитель добре знає батьків учнів, уміє зрозуміти
їх почуття, упевнено, шанобливо, без недоречного начальницького тону, з
глибоким знанням справи говорить про їх дитину, цим самим створює собі
однодумців, вірних друзів в такій нелегкій і

непростій справі, як виховання дітей.

Моральна вимога — виховувати у дітей повага до їх батьків — має велику
педагогічну і соціальну цінність.

Виховувати повагу до батьків — значить залучати дітей до важливої
сторони моральності — поваги до старших, допомагати дітям побачити в
своїх близьких такі якості, якими вони можуть гордитися. Педагог повинен
зацікавити учнів життям і долею близьких, спонукати задуматися про те, з
якими цікавими і шановними людьми вони живуть. Щирий інтерес до життя
батьків учнів підіймає авторитет вчителя і як вихователя. І батьки
будуть вдячні йому за таку орієнтацію їх дітей.

Іноді сприяти підняттю авторитету батьків буває нелегко, часто з вини
самих батьків, у яких чомусь склалися напружені відносини зі своїми
дітьми.

Цікавий досвід виховання у дітей любові і поваги до батьків
В.О.Сухомлинського, який писав: «…даємо дітям саджанці троянд —
візьми, попрацюй, посади, подоглядай за трояндовим кущем, створи своєю
працею красу, принеси матері, батькові, дідусеві і бабусі радість».
Вчитель, що зумів вплинути на зростання авторитету батьків в очах дітей,
підіймає і свій авторитет: батьки щиро підтримують такого педагога у
всіх його починах.

Буває і навпаки. Вчитель, який не керується тут даною етичною нормою
іноді здійснює дії, що підривають авторитет батьків в очах дітей, робить
це мимохідь, необдумано, іноді внаслідок звички. Ось приклади. Учень
нагрубив учителю. Обурений педагог, не обтяжуючи себе в цей момент
ніякими етичними нормами, відповідає грубіяну так:

«Ти ці штучки залиш для своєї матері! А я тобі не дозволю!» Побачивши на
першокласникові несвіжий комірець, учителька помічає мимохідь: «Щось
твоя мама погано стежить за тобою». Третьокласнику, який, на думку
класовода, не дуже добре одягнутий, він говорить: «Що ж тобі батьки не
можуть купити костюм?»…

Відомо, що значною перешкодою у вихованні дітей є прихильність деяких
батьків застарілим поглядам, педагогічна неписьменність, а то й зневага
своїми обов’язками по відношенню до дітей. Значну частину моральної
відповідальності за неправильні педагогічні погляди і поведінку батьків
учнів несе вчитель. Педагогічна мораль зобов’язує його активно сприяти
формуванню педагогічної культури батьків учнів, показувати те зло, яке
наносить справі виховання їхня педагогічна неграмотність. Ця вимога
диктується міркуваннями співпраці і створення сприятливих умов для
виховання, коли всі суб’єкти педагогічного впливу на дитину об’єднані
правильними, педагогічно доцільними установками і поглядами.

Але, виховуючи у дітей повагу до своїх батьків, вчитель зобов’язаний
керуватися моральними вимогами, тобто вчити поважати лише те, що є
гідним поваги.

Важливо донести це положення і до розуміння батьків, які зобов’язані
ставити перед собою високі вимоги і повинні знати, що діти не можуть їх
поважати лише за те, що вони батьки. Для поваги необхідні реальні
цінності і гідність — інтелектуальні, етичні і т. д.

Практика кращих вчителів показує: авторитет, заснований на
несправедливості, — фікція, яка розлітається при першому ж серйозному
випробуванні. Вчитель зобов’язаний підтримувати тільки праву сторону. У
іншому випадку неминучі соціальні і педагогічні втрати. Так, якщо в
шкільні роки учень пересвідчиться, що поняття «авторитет» і
«справедливість» можуть і не співпадати, то не виключено, що згодом він
піддасть сумніву реальність і цінність і того і іншого.

Щоб успішно боротися з неправильними педагогічними поглядами батьків,
вчитель повинен уміти правильно оцінювати їх відношення до своїх дітей,
їх роль в навчанні і вихованні. Треба стерегтися при цьому поширеної
помилки, коли про батьків судять тільки по їх дітях: вчителеві може
здаватися, що батьки успішних учнів виконують свій обов’язок, а
невстигаючих, недисциплінованих — ні. Важливо уміти правильно визначати
і вимоги до батьків в їх відношенні до дітей, уміти знаходити доцільну
форму презентації такої вимоги, яка не кривдила б батьків. Не менш
важливим є навчити тат і мам виконувати вимоги, що поставлені перед
ними. Вчитель повинен стерегтися спокуси — хоч би частину своїх
обов’язків перекладати на плечі батьків або ставити перед ними
незрозумілі і нездійсненні завдання.

Конкретні форми впливу на батьків учнів багато в чому залежать від
педагогічної майстерності, чуйності і етичної культури того або іншого
вчителя, від уміння сприймати ним критику.

Критика менше образить вчителя у випадку, якщо він сам організує батьків
на висловлювання критичних зауважень в свою адресу, переконавши їх в
тому, що йому просто необхідно знати їх думку, знати, чи правильно
розуміють його учні і батьки, які він допускає, з їх точки зору,
помилки, побачені ними зі сторони, для того щоб їх усунути. У таких
умовах критика набуває конкретного, ділового і необразливого характеру.
Якщо ж критика батьків неправильна по суті або несправедлива, то вчитель
і в цьому випадку зобов’язаний її вислухати і тактовно роз’яснити
батькам, в чому вони неправі. Хоч вимогливий до себе вчитель завжди
знайде і в помилковій критиці щось таке, що йому потрібно брати до
уваги. Нехай хоч би те, що він, поступаючи правильно, виявився невірно
зрозумілим іншими людьми.

Вчитель повинен бути зацікавлений у відкритій, чесній критиці, оскільки
невдоволення батьків його роботою можна подолати тільки таким шляхом.
При відсутності відкритої критики, невдоволення батьків роботою вчителя
зберігається, хоч справа іноді зводиться до простого нерозуміння ними
один одного. Крім того, невдоволення роботою вчителя може
нагромаджуватися, відносини між сторонами починають носити нещирий
характер — виникає недовір’я і до педагогічного і до людського
авторитету вчителя.

Деякі вчителя помилково вважають, що вчитель знаходиться поза всякою
критикою і що його авторитет в очах батьків учнів повинен бути
безперечним. Природно, що з такою позицією погодитися не можна, і ось
чому.

По-перше, вчитель, яким би він ні був професіоналом-фахівцем, завжди
може допустити (і допускає) помилки і промахи, які бачать батьки.
По-друге, не можна забувати, що у відношенні до виховання своїх дітей
батьки мають перед вчителем певні переваги. Дитина, її виховання,
турбота про неї становлять для батьків дуже важливу частину їх життя, їх
щастя. Більшість батьків готові піти на значні жертви ради своєї дитини.
У них величезна особиста зацікавленість і відповідальність за долю своєї
дитини — відповідальність і турбота значно більша, ніж у найкращого
вчителя.

А хто з нас у школі не чув розмови про «важкий клас» і «хороший клас»? У
«важких класах» багато учнів, які відстають, є другорічники, часто
зустрічаються випадки порушення дисципліни. Щоб досягти певних зрушень у
таких класах, вчителям доводиться докладати величезних зусиль.

У хороших класах громадське життя вирує, тих, хто відстає, одиниці. Учні
дисципліновані, допитливі, один за одного стоять горою, допомагають
підтягнутися тим, хто плентається в хвості. Такі класи радують і
вчителів, і батьків. Чому ж один клас буває хорошим, а другий — важким?

Більшість батьків пояснює це явище тим, що в різних класах різні вчителі
і класні керівники. «У хорошого класного керівника клас передовий,—
кажуть вони.— Поганий класний керівник — і клас поганий».

Безумовно, вчитель—центральна фігура в класі, від його досвіду,
організаційних здібностей, знань, підходу до дітей залежить дуже і дуже
багато. Та чи тільки майстерність учителя і класного керівника
визначають успіхи навчальної і виховної роботи в класі?

Звичайно, стверджує друга частина батьків, склад учнів також відіграє
важливу роль. Більше здібних, посидючих учнів — клас кращий. Менше таких
— клас гірший. Але це спостереження також однобоке. Якщо ми надамо слово
класним керівникам, то вони говоритимуть не тільки про хороших учителів,
здібних учнів, а й про хороших батьків.

Шкільне життя на кожному кроці переконує педагогів у тому, що кращими
класами бувають, як правило, ті, в яких переважна частина батьків
активно допомагає класному керівникові захопити учнів корисними
справами, виявити причини, які заважають тому чи іншому і учневі успішно
навчатися, вплинути на недисциплінованих, лінивих, І неввічливих,
розхлябаних, брехливих учнів. Педагогічна співпраця класного керівника,
вчителів і батьків — і могутня виховна сила.

До недавнього часу традиційно робота з батьками проводилася школою
безпосередньо за місцем проживання: у мікрорайоні, у ЖЕКах, в сім’ї.
Дана робота включала: формування батьківського активу; проведення
батьківських зборів і лекторіїв у школі та поза нею; за місцем
проживання і на виробництві; створення мікрогуртків безпосередньо в
будинках; організація спільних справ батьків і дітей. Така спільна і
діяльність включала природоохоронні заходи, художньо-естетичну освіту, і
спортивно-туристичні подорожі і змагання. Все це допомагало більш і
активно підключати батьків у дитячі інтереси, дитяче життя, наповнювати
і змістом сімейне виховання.

У сучасних умовах різко зменшилися контакти батьків з учителями, які
найчастіше відбуваються через батьківські збори або індивідуальні
виклики батьків до школи. Все це є важливі форми. Однак вони інколи не
приводять до бажаних результатів.

Є, щоправда, батьки, які навіть вихованням власних дітей не займаються
серйозно. Таких і до школи не докличешся.

— У нас мало часу,— кажуть вони,— ми працюємо!

— Ми годуємо, одягаємо дитину, а виховувати її — це вже справа
вчителів,—додають інші.

Саме з цих сімей діти й бувають найчастіше важкими, їх не так уже й
багато, а вимагають вони до себе величезної уваги, і не тільки з боку
вчителів. Батьки, які разом з педагогами беруть участь у вихованні таких
дітей, допомагають впливати на їхні сім’ї, згуртовувати батьківські й
учнівські класні, шкільні колективи, і є опорою вчителя. Дуже багато
нових, складних завдань ставить життя перед цими батьками.

На класних зборах не треба тільки про оцінки учнів. Треба, щоб на кожних
зборах батьки, дізнавалися про щось нове, важливе у тому, як виховувати
свою дитину.

Треба провадити в класах для батьків педагогічні бесіди, яскраві і
зрозумілі, з прикладами з життя класу. Влаштовувати диспути, конференції
з тих питань виховання, які особливо хвилюють. Обговорювати цікаві
статті про виховання з газет, журналів «Сім’я і школа», «Початкова
школа», «Журнал для батьків» та інші. Давати короткі бібліографічні
огляди найцікавіших книжок і новинок на педагогічні теми. Практикувати
обмін досвідом сімейного виховання. Обговорювати недбале ставлення до
виховання дітей в окремих сім’ях. Організувати в класах невеличкі
педагогічні бібліотечки для батьків.

Перебуваючи на практиці у 3-му класі Коломийської ЗОШ №1, в 3-му і 1-му
класі, я відвідав батьківські збори, проведені вчителем Мазурак К. С.
(Коломийська ЗОШ №1), досить цікаві та різноманітні за формою і змістом.
Тут не побачиш байдужих батьків, що нудьгують або збираються піти. Тут
усі активні, і розмова йдеться не тільки про загальні педагогічні
проблеми. Хтось стиха, а хтось уголос розмірковує також про те важке, з
чим зіткнувся сам у вихованні своєї дитини, про його товариша,
вихованням якого батьки зовсім не займаються. Чи не тому ці збори мають
величезну виховну напругу, всіх хвилюють, кожного чогось наочно
навчають. Користь від них очевидна для всіх.

І все-таки школу, де кожні збори в кожному класі були б завжди таким
змістовним уроком виховання, зустрічаються поки ще дуже і дуже рідко.

Найбільш ефективними останнім часом стають батьківські збори, які
проходять організаційно у формі лекторіїв. Для успішного їх проведення
необхідно дотримуватися ряду вимог:

1) тематика по можливості — нестандартна, що викликає інтерес
(наприклад, що повинні знати батьки, діти яких пішли в перший клас);

2) чіткий графік проведення, про який обов’язково необхідно попередити
батьків на перших же зборах, щоб вони могли спланувати наперед домашній
і службовий час;

3) варто пропонувати, щоб збори одночасно відвідували і мама, і тато.

Важливе значення у спільній виховній роботі відіграє батьківський
комітет. Батьківський комітет необхідно обирати для того, щоб він
допомагав школі, вчителям у виховній роботі з батьками. Для цього разом
накреслюють, обговорюють плани роботи, шукають шляхи усунення недоліків.

Ускладнюються завдання виховання — підвищуються також вимоги не тільки
до вчителів, а й до батьківського активу. Хіба не переконалися вже в
багатьох школах у тому, що найчисельнішими, найцікавішими зборами
бувають ті, у підготовці і проведенні яких беруть участь також і самі
батьки. Ця допомога не тільки зекономить сили вчителя для іншої роботи,
якої у нього непочатий край, а й принесе великий виховний ефект.

Наприклад, якщо вчитель говорить на зборах про те, що багато дітей
приходить у клас з брудними вухами, нігтями, неохайно одягнуті,—
враження одне. Коли ж про це саме скаже мати учня, яка днів за десять до
зборів здійснила два-три санітарні огляди, враження від такого виступу
буде іншим. Коли вчитель говорить про те, як важливо привчати свою
дитину до режиму, яким повинен бути розпорядок дня у школяра цього
класу, то, можливо окремі батьки і думають про себе: «Що ж, на те і
вчитель, щоб нагадувати нам про це».

Та якщо батько або когось із учнів з обуренням розкажуть про те, що,
відвідавши Миколчину сім’ю, вони побачили, що хлопчик залишений на
самого себе, проводить день, як йому заманеться, сідає за уроки пізно
ввечері, коли очі вже від утоми злипаються, місця для занять у нього
немає, зошити брудні, в щоденнику за цілу чверть лише один підпис
батьків,— такий виступ примусить відчути багатьох батьків і матерів, що
не тільки школа, вчителі, а й самі батьки вже вимагають від них
відповідального ставлення до виховання дітей.

Громадська думка батьків — величезна виховна сила. Різноманітні,
педагогічно змістовні виступи батьків, особливо на класних зборах,— одна
з можливостей привести її в дію.

Кожні відвідини сім’ї повинні мати якусь конкретну мету. Наприклад, на
наступних зборах класний керівник хоче наочно показати батькам роль
режиму в житті школяра. З цією метою він просить за кілька днів до
зборів одного члена батьківського комітету побувати в сім’ї у того учня,
який добре вчиться, провадить велику громадську роботу, відвідує
який-небудь гурток — і все це встигає робити тому, що батьки привчили
його до суворого розпорядку дня.

Інший член комітету за дорученням учителя йде в сім’ю учня, який завжди
не встигає, погано вчиться саме тому, що у нього немає режиму.

На батьківських зборах обидва члени комітету розповідають про те, як
проходить день у одного і другого учня. Про те, як пощастило батькам в
одній сім’ї допомогти дитині стати господарем свого часу, і чому в
другій сім’ї дорослі не звертають уваги на цей бік виховання.

Ці два виступи займуть не більше 10—15 хвилин, але справлять великий
виховний вплив — більший, ніж годинна лекція про значення режиму дня.

Мета відвідання сім’ї може бути й такою: показати, як великий кругозір і
глибокі інтереси допомагають дітям у навчанні, а брак того чи іншого
ускладнює засвоєння навчального матеріалу.

Життя в класі завжди підкаже такі спрямування. Цінність цільових
відвідин і повідомлень про них полягає ще і в тому, що вони дають
можливість передавати досвід хорошого виховання. Про свій позитивний
досвід виховання самі батьки й матері не завжди вміють розповісти, дехто
просто соромиться це робити. Можливо, саме тому ми дуже мало чуємо про
виховання в хороших сім’ях, тим більше на класних батьківських зборах.

Батьки, діти яких відстають у навчанні, недисципліновані і без догляду є
досить часто у кожному класі. У них необхідно бувати вдома, але ще
більше треба тягти їх до школи. Кому не відомо, що саме вони і бувають
найрідше на батьківських зборах. Можливо, якоюсь мірою декого з них
можна зрозуміти: соромно за дітей і за себе, набридли нескінченні докори
і зауваження. Хтось із них хотів би виправити помилки, що їх було
зроблено у вихованні, та не знає, з чого розпочати цю важку справу.

Відповідати на запитання цієї категорії батьків найкраще на спеціальних
зборах, бесідах і лекціях, мета яких поступово допомогти їм зрозуміти
причини поганої успішності, недисциплінованості, байдужості до
громадських справ у класі у своїх дітей.

Не завжди дитина вчиться погано тому, що вона ледача. Немає умов для
нормального життя і навчання вдома, нестійка увага, бракує волі,
неправильні прийоми запам’ятовування — все це і ще багато іншого може
бути причиною відставання у навчанні, якимось приводом для порушення
дисципліни. Різні причини — різні шляхи боротьби. Саме на цих питаннях і
треба акцентувати увагу цієї частини батьків під час перших зустрічей.

Організовуючи такі бесіди і відвідуючи їх, члени батьківського комітету
одержують можливість частіше спілкуватися з тими сім’ями, які повинні
постійно перебувати в полі зору школи.

Дуже корисно також проводити батьківські збори разом з учнями. Це має
величезний виховний вплив і на батьків, і на учнів.

Проте такі збори несуть великий виховний заряд тільки тоді, коли вони
актуальні за темою, різноманітні за своєю формою і педагогічним змістом,
їхня підготовка вимагає творчих пошуків. Збори проходять успішно, коли
їх планують, обговорюють великим активом: і вчитель, і батьки, і учні.

Отже, вчителі, вихователі повинні вивчати сім’ю, щоб спрямовувати
сімейне виховання на всебічний розвиток дитини, надавати допомогу
батькам: у керівництві навчально-виховною роботою дітей у домашніх
умовах; у визначенні методів і прийомів виховання, формування у них
позитивного ставлення до школи, навчання дітей, їх участі у суспільній і
трудовій діяльності; спонукати батьків до педагогічної самоосвіти,
залучати їх до навчально-виховної діяльності у школі; за необхідністю
коректувати виховні зусилля сім’ї, нейтралізувати негативні її впливи.

Важлива умова ефективної навчально-виховної роботи — єдність школи і
сім’ї, якої досягають за умови, що школа постійно працює над підвищенням
рівня психолого-педагогічної обізнаності батьків, їх педагогічної
культури.

Зміст роботи школи з батьками учнів повинен ґрунтуватися на їх правах і
обов’язках, визначених Законом України «Про загальну середню освіту»:

1. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право;

— вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей;

— приймати рішення щодо участі дитини в інноваційній діяльності
загальноосвітнього навчального закладу;

— обирати і бути обраними до органів управління освітою з питань
навчання і виховання дітей;

— звертатися до відповідних органів управління освітою з питань навчання
і виховання дітей;

— захищати законні інтереси дітей.

2. Батьки або особи, які їх замінюють, зобов’язані:

— забезпечувати умови для здобуття дитиною повної загальної середньої
освіти за будь-якою формою навчання;

— постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати
належні умови для розвитку їх природних здібностей;

— поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти,
милосердя, шанобливе ставлення до сім’ї, старших за віком, державної і
рідної мови, до народних традицій і звичаїв;

— виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей
українського народу, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання
та навколишнього природного середовища, любов до України.

На думку В. Сухомлинського, школа повинна домогтися того, щоб батьки
бачили в своїх дітях себе, розуміли суть розвитку дитини. А для цього їх
треба озброювати знаннями важливих закономірностей педагогіки, вікової
психології, фізіології.

Організовуючи навчання батьків, враховують рівень їх підготовки до
сприймання головних теоретичних положень методики виховання дітей у
сім’ї та визначають рівень популярності викладання цього матеріалу.
Турбота школи про виховання дітей в сім’ї реалізується через педагогічну
освіту батьків, залучення їх до виховної роботи з учнями у школі.
Передусім педагоги мають можливість впливати на батьків через їхніх
дітей, які навчаються в школі. А-Макаренко вважав, що це найдоступніший
спосіб зв’язку школи і сім’ї. Його цінність не лише в тому, що він
оперативний, а й у тому, що учень, який засвоїв певні вимоги вчителя,
доводить ці вимоги до відома батьків, переконує в необхідності
дотримуватися їх.

Спеціальну виховну роботу проводять із сім’ями, які допускають
відхилення у вихованні дітей.

Роботу з педагогічне неспроможними сім’ями спрямовують передусім на
підвищення їх психолого-педагогічного рівня. З цією метою їх залучають
до загальної системи педагогічного всеобучу, влаштовують консультації з
окремих питань виховання дітей у сім’ї.

Із сім’ями педагогічне пасивними працюють переважно індивідуально,
домагаючись розуміння батьками хибності своєї поведінки, пробудження
почуття відповідальності за виховання дітей, усвідомлення потреби
перебудувати систему стосунків у сім’ї, своєї вини, помилок, бажання
докорінно змінити сімейний уклад.

У роботі з антипедагогічними сім’ями спираються на те, що вони також
хочуть бачити власних дітей чесними, культурними, здоровими, щасливими.
З ними обговорюють упущення у вихованні дітей, накреслюють шляхи
усунення їх, зміни сімейних стосунків. З батьками цієї групи працювати
важко, і не слід сподіватися на швидкі наслідки, але важливо посіяти в
них сумніви у правильності їхньої системи виховання, змусити їх
замислитися над її результатами.

Батькам, яких поглинула бізнесова діяльність, необхідно довести, що
такий стиль виховання дитини в сім’ї робить її самотньою, емоційно
нестійкою та ін. Таким дітям і в дорослому житті, напевне, буде
непросто. Тому батькам варто подумати про адаптацію їх до реального
життя, про недоцільність перекладання відповідальності за виховання
дітей на вчителів, репетиторів. Дитині більше потрібен емоційний зв’язок
саме з батьками, їхня безпосередня участь у житті дитини важливіша, ніж
машина, охорона і прислуга. Діти мають відчувати, -що для батька і
матері вони не менш важливі, ніж робота. У таких сім’ях слід заохочувати
інтерес дітей до навчання, а не переконувати їх у тому, що вищий
навчальний заклад і робота їм забезпечені незалежно від шкільних
успіхів. Треба також вести розмову про те, що відгородження дитини від
однолітків звужує коло її спілкування, вона не навчиться будувати свої
стосунки з різними людьми, дружити й любити за покликом душі.

З метою профілактики поширення серед учнів наркотичних речовин, батькам
доцільно дати такі поради.

1. Встановлювати і дотримуватися загальноприйнятих норм поведінки,
чіткого режиму життя (розподіл часу для праці, навчання, дозвілля,
відпочинку); практикувати визначення кожному членові сім’ї його
обов’язків, контролювати їх виконання, спільно з дітьми аналізувати стан
життя родини, її перспективи, сімейні плани тощо.

2. Постійно тримати в полі зору шкільне життя дитини, цікавитись її
успіхами, проблемами, труднощами, інтересами, запитами, прагненнями і
способами їх задоволення.

3. Знати товаришів своєї дитини, коло її неформального спілкування,
визнані нею ідеали, пріоритетні життєві орієнтири.

4. Виховувати у дітей відповідальне, ціннісне ставлення до свого
здоров’я; культивувати розуміння обов’язку допомагати в майбутньому
своїм літнім батькам і родичам, дітям, нужденним, утримувати свою сім’ю.

5. Компетентне й педагогічне грамотно (без повчань, моралізування,
надокучливості, залякування, з урахуванням індивідуальних і вікових
характеристик) обговорювати з дітьми проблеми асоціального змісту життя
окремих людей (наркоманів, токсикоманів, алкоголіків). Стежити і
намагатися, щоб перша інформація про наркотичне лихо і сумнівний «кайф»
надійшла до дітей саме від батьків, родини, а не від компанії з вулиці.

6. Обмежувати доступ дітей до інформації, що популяризує наркоманію,
зваблює їх насолодою від вживання наркотичних і токсичних речовин .

7. Розвивати й заохочувати у дітей самостійність, уміння обстоювати
власну позицію, переконання; навчати їх протистояти агітації
прихильників сучасного способу життя, прикрашеного наркотичними і
токсичними речовинами, алкоголем тощо.

8. Підтримувати постійний зв’язок зі школою, іншими виховними закладами,
допомагати їм у пропаганді й утвердженні здорового способу життя
підростаючого покоління.

9. Знати і вміти пояснити основні прикмети чи зовнішні ознаки вживання
дітьми наркотиків, токсичних речовин, алкоголю (зміна фізичного стану,
поведінки, активності тощо).

10. Бути готовими і рішучими до консультацій з педагогами, психологами,
медиками; до відвертої, спокійної розмови з дитиною; до прийняття
«дисциплінарних» рішень щодо обмеження «непродуктивного» часу життя
дитини і контактування її з «підозрілими» товаришами.

У роботі з батьками учнів використовують різноманітні її види й методи.
Наведемо основні з них. Відвідування батьків удома. Допомагає встановити
зв’язок з усією сім’єю, з’ясувати її загальну та педагогічну культуру,
умови життя учня, його місце в сім’ї і ставлення до нього старших,
ознайомитися з досвідом батьківського виховання, дати поради і
домовитися про єдині вимоги до школяра. Деякі вчителі помилково
вважають, що відвідувати потрібно лише родини, діти з яких створюють
певні проблеми у школі. Безумовно, з батьками таких учнів слід передусім
встановити тісний контакт, проте відвідувати бажано сім’ї всіх учнів.

Відвідування сім’ї може мати різну мету: загальне ознайомлення з умовами
життя, встановлення єдиних вимог школи і сім’ї до учня, допомога в
організації режиму, обговорення з батьками відхилень у поведінці дитини
і вжиття необхідних заходів щодо їх запобігання та подолання, залучення
батьків до участі в роботі школи, вивчення досвіду виховання в сім’ї.
Перш ніж відвідати родину, треба мати початкові відомості про неї та її
зв’язки зі школою (особиста справа учня, класний журнал, бесіди з
учителями, з самим учнем), відтак з’ясувати основні дані про самого
учня, його успішність, поведінку, стосунки з учителями, товаришами. Не
обійтися без ознайомлення з педагогічною літературою, в якій розкрито
мету відвідування сім’ї. Бажано відібрати і порекомендувати батькам
літературу відповідно до теми бесіди, яку проводитимуть з ними.

Успіх відвідування сім’ї залежить не лише від сумлінної підготовки, а й
від поведінки вчителя. З самого початку зустрічі з батьками необхідно
створити атмосферу довір’я і доброзичливості. В сім’ях, які не мають
систематичного зв’язку зі школою, візит учителя розглядають як сигнал
біди, батьки насторожуються, готуються до захисту дитини. Тому,
завітавши в сім’ю, слід одразу ж «зняти» будь-яку настороженість
батьків. Бесіду про дітей починають з позитивних сторін їх характеру і
поведінки. Залучаючи батьків до бесіди, поступово переходять до
обговорення негативного у поведінці учня. Свої судження про нього слід
висловлювати спокійно, тактовно, наводячи незаперечні докази і уважно
слухаючи пояснення батьків.

Встановлення істинного стану справ дає змогу накреслити спільний план
дій школи і сім’ї, домовитися про взаємне інформування про досягнуті
успіхи й труднощі.

Запрошення батьків до школи. У разі необхідності вчитель запрошує
батьків окремих учнів до школи на розмову. Під час бесіди з ними дуже
важливо дотримуватися педагогічного такту, створити атмосферу
доброзичливості, довір’я. Щоб викликати батьків на відвертість, треба
розмовляти з ними про учня наодинці, переконати їх в конфіденційності
розмови. Така бесіда буде корисна і для вчителя, і для батьків. Педагог
відповідає на запитання батьків, висловлює їм свої вимоги. Батьки
отримують корисні поради і допомогу від педагога, переконуються в його
уважному ставленні до них, турботі про їхню дитину. У такій розмові
педагог має бути особливо тактовним, пам’ятаючи, що надмірне
акцентування на недоліках учня викликає в батьків насторогу, неприязнь,
навіть якщо вони відчувають, що він має рацію.

День відкритих дверей для батьків у школі. Цей вид роботи потребує
єдності школи, батьків, учнів, сприяє згуртуванню шкільного колективу.
Цього дня у школі проводять батьківські збори, лекції, консультації,
екскурсії по школі, організовують виставки, вечори, читацькі
конференції. В деяких школах їх присвячують питанням трудового,
естетичного виховання дітей у сім’ї та ін. В одних школах день відкритих
дверей для батьків проводять щочверті, в інших — щомісяця. Роботу з його
підготовки очолює батьківський комітет і комісія з питань педагогічної
пропаганди. Його доцільно починати з лекції, доповіді, конференції, в
яких задіяні всі батьки. Відтак вони працюють диференційовано. Хоч би
якою була програма, батьки повинні отримати вичерпні відомості про своїх
дітей і поговорити з директором, його заступниками, учителями, класними
керівниками, шкільним лікарем, органами дитячого самоврядування.

Класні батьківські збори. Є важливим колективним видом роботи класного
керівника з батьками учнів. Їх проводять 1—2 рази на чверть. Такі збори
сприяють формуванню громадської думки батьків, об’єднанню їх в єдиний
колектив. Тематика зборів визначається загальними завданнями виховання,
умовами навчально-виховної роботи в класі, рівнем загальної культури та
педагогічного кругозору батьків. Збори можуть відбуватися у вигляді
лекцій або доповідей класних керівників, виступів самих батьків та
обміну досвідом виховної роботи з дітьми, із залученням учнів, показом
їхніх класних робіт і художньої самодіяльності, демонструванням
кінофільмів.

Учитель ще до зборів повинен поговорити з окремими батьками, звернути їх
увагу на виставку дитячих робіт, стенди з літературою, спеціально
випущену стінгазету. Доповідь або виступ вчителя слід виголошувати
вільно. Зважаючи на особливості аудиторії, учитель має бути тактовним,
не допускати повчального тону, різкості у критиці помилок. Якщо збори
проводять у формі обміну досвідом виховання дітей у сім’ї, треба уважно
і спокійно вислухати всі виступи і зауваження батьків. У заключному
слові вчитель тактовно відповідає на запитання й висловлює конкретні
пропозиції. Рішення, прийняті батьківськими зборами, стосуються і
батьків, які з тих чи тих причин не змогли прийти на збори. Тому при
зустрічі з ними вчитель повинен ознайомити їх із змістом зборів та
прийнятими рішеннями.

Подібну підготовчу роботу проводять і перед загальношкільними
батьківськими зборами, на яких обговорюють питання, що стосуються всіх
батьків: про підсумки навчально-виховної роботи з учнями за півріччя або
навчальний рік, про літній відпочинок школярів тощо.

З метою пропаганди педагогічних знань серед батьків організовують бесіди
і лекції на педагогічну тематику. Їх проводять або для батьків учнів
одного класу, або окремо для батьків учнів початкових класів, середніх і
старших класів, що дає змогу враховувати вікові особливості дітей. Ці
заходи ефективні лише тоді, коли спираються на конкретні факти,
проілюстровані цікавими прикладами з питань сімейного виховання.

Глибшому пізнанню методики сімейного виховання сприяють тематичні вечори
і вечори запитань та відповідей, на які запрошують працівників
правоохоронних органів, лікарів та інших фахівців, причетних до проблем
виховання підростаючого покоління.

Для педагогічної пропаганди серед батьків використовують також диспут.
Він найприйнятніший за умови, що в класі або в школі сформувався дружний
батьківський колектив і кожен може відверто висловитися стосовно
обговорюваної проблеми. Диспут не лише збагачує батьків знаннями з
педагогіки, більш тісним контактам з учителями, а й створює додаткові
можливості для врахування індивідуальних особливостей батьків при
засвоєнні ними педагогічної інформації.

Для пропагування педагогічних знань практикують конференції, на яких
батьки обмінюються досвідом сімейного виховання з певної проблеми.

В останнє десятиліття виникли нові види виховної роботи з учнями, що
передбачають активну співпрацю з батьками під час їх проведення. Це
передусім усні журнали, прес-конференції, зустрічі «за круглим столом»,
батьківські університети, виконання батьками практичних завдань,
ознайомлення з педагогічною літературою, перегляд фільмів на педагогічні
теми, вечори сімейних традицій, виставки «Світ захоплень нашої сім’ї»,
прикладної, декоративної творчості, родинних альбомів, колекцій, випуск
тематичних газет. Використовують також інші традиційні й нетрадиційні
види пропагування педагогічних знань.

Відповідну роль у педагогічному навчанні батьків відіграє їх самоосвіта
— читання науково-популярної літератури з питань сімейної педагогіки,
тематичні радіо-і телепередачі.

Висновки до розділу 2

Процес формування і розвиток особистості починається з моменту
народження дитини. Тому особливо велике значення сім’ї, яка є одночасно
і середовищем для дитини і виконує функції відтворення населення,
функцію передачі духовного багатства, моральних цінностей, культурних
традицій народу, сім’ї.

Сім’я багато в чому передбачає те, якою стане людина в майбутньому. Саме
сім’я закладає фундамент розвитку нахилів, здібностей дитини; формування
їх моральних якостей, здоров’я. Саме через сім’ю дитина опосередковує
норми людських стосунків, засвоює моральні відносини.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дають підстави сформулювати такі
висновки:

Родинне (сімейне) виховання (те ж саме — виховання дітей у сім’ї) —
спільна назва для процесів впливу на дітей з боку батьків та інших
членів сім’ї з метою досягнення бажаних результатів.

Родинне виховання повинно здійснюватися в тісній взаємодії зі школою,
зокрема, вчителям початкових класів, і мати на меті забезпечення
фізичного і психічного здоров’я дітей, повноцінного розвитку готовності
до школи, набуття життєвого досвіду.

Аналіз педагогічної, психологічної літератури, української літературної
та педагогічної спадщини показує, що проблемою родинного виховання,
зокрема, стосунками між батьками і дітьми та про напрямки сімейного
виховання писали ще Аристотель, Г.Сковорода, Я.А. Коменский, Ж.-Ж.
Руссо, Г. Песталоцці. Важливого значення даній проблемі надавали М.
Барановський, О.Барвінський, Януш Корчак, А. Макаренко, В.Сухомлинський,
К.Ушинський.

Спостереження і тестування педагогічної діяльності вчителів початкових
класів та аналіз родинного виховання свідчить про те, що в дітей
дошкільного віку потрібно спеціально формувати вміння і навички,
необхідні для навчання в школі.

Дослідження свідчать, що діти 5-6 років мають значно більші ніж
передбачалося, інтелектуальні, психічні і фізичні можливості, що
дозволяє перенести частину програми першого класу в підготовчу роботу
школи. Тому 5-6-рІчних дітей можна навчати початкам математики і
грамоти, чим можна істотно поліпшити їхню готовність до шкільного
навчання.

Вже в шестирічному віці дитина набуває деяких навичок навчальної роботи.
Помітно проявляється емоційно-вольова спрямованість у досягненні мети.

Усе це створює важливі передумови для систематичної підготовки дітей до
школи.

Для підготовки дитини до навчання в школі недостатньо виробити в неї
певні уміння і навички, дати певні знання, вчити мислити. Треба, щоб до
цього дитина була підготовлена і психологічно, і, передусім, морально,
щоб вона виявляла бажання вчитися, мала інтерес до знань.

Реалізація ефективної підготовки дитини до навчального процесу в школі
здійснюється за таких умов:

— співпраця родини і вчителів у визначенні напрямків, форм, методів і
прийомів підготовки дитини до школи;

— систематичність і послідовність у підборі форм, методів і прийомів
роботи з дітьми;

— знання батьками їх дітей, бажання знати як позитивні, так і негативні
особливості їх всебічного розвитку;

— особистий приклад батьків, їх авторитет, характер стосунків;

— стимулювання навчально-пізнавальної активності дітей;

— педагогічна культура батьків.

У систему відносин «вчитель-батьки учнів» вчитель залучається
об’єктивною необхідністю, самими умовами здійснення педагогічного
процесу. Ця система відносин може існувати і функціонувати навіть без
безпосереднього контакту її учасників, бо їх зв’язує учень як об’єкт
взаємного впливу. Об’єктивна потреба співпраці вчителя і батьків учнів,
що диктується єдністю цілей і завдань навчання і виховання, не означає
непотрібності свідомих зусиль по організації цієї співпраці.

Відносини в системі «вчитель-батьки учнів» являють собою важливий
педагогічний чинник, що сильно впливає на моральне життя учнів, які
сприймають ці відносини як норму навіть в тому випадку, коли останні і
не є нормальними.

Практика школи показує, що система реальних відносин «вчитель-батьки
учнів» не завжди виконує свої функції. У цих відносинах нерідко
зустрічаються такі недоліки:

— відсутність яких-небудь контактів в педагогічному впливі на дитину;

— вчитель іноді має невизначене уявлення про батьків учня, а батьки
знають про вчителя тільки зі слів дитини;

— взаємне або одностороннє невдоволення один одним, мовчазне або
відкрите несхвалення дій один одного, недовір’я і зневага аж до яскраво
вираженої неприязні, часом перехідної у взаємні образи і приниження
людського гідності, в гострий конфлікт, в який неминуче залучаються і
діти, і який, внаслідок цього, не може не надавати руйнівної дії на
педагогічний процес.

Відповідальність за моральні відносини, що складаються в системі
«вчитель-батьки учнів» лягає на вчителя як на ведучу сторону,
професіонально зобов’язану.

Природно, що здійснення ведучої ролі педагога в організації оптимальних
відносин з батьками учнів являє собою іноді значну трудність.

По-перше, тому, що вчитель, крім морального авторитету, не має ніяких
інших впливів.

По-друге, йому доводиться налагоджувати доцільні контакти з будь-якими
батьками, незалежно від їх особистих якостей і особливостей, незалежно
від того, чи бажають цих контактів батьки чи ні.

У сучасних умовах різко зменшилися контакти батьків з учителями, які
найчастіше відбуваються через батьківські збори або індивідуальні
виклики батьків до школи. Однак варто використовувати і інші форми
роботи з батьками в школі.

Отже, вчителі, вихователі повинні вивчати сім’ю, щоб спрямовувати
сімейне виховання на всебічний розвиток дитини, надавати допомогу
батькам: у керівництві навчально-виховною роботою дітей у домашніх
умовах; у визначенні методів і прийомів виховання, формування у них
позитивного ставлення до школи, навчання дітей, їх участі у суспільній і
трудовій діяльності; спонукати батьків до педагогічної самоосвіти,
залучати їх до навчально-виховної діяльності у школі; за необхідністю
коректувати виховні зусилля сім’ї, нейтралізувати негативні її впливи.

Без сумніву, виконане дослідження не претендує на повне розв’язання цієї
багатоаспектної проблеми. Подальше вивчення її, на нашу думку, доцільно
здійснювати за такими напрямками: особливості співпраці вчителя і родини
при організації виховного процесу в початковій школі; форми і методи
спільної роботи, прийоми роботи з дітьми з вадами мовлення.

Родинне виховання — це перевірений віками досвід національного виховання
дітей у сім’ї. Воно є могутнім джерелом формування світогляду,
національного духу, високої моральності, трудової підготовки,
громадянського змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і
батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії,
культури.

Отже, основними завданнями родинно-сімейного виховання в умовах
сьогодення є: виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення
необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку
дитини (генотипу); створення атмосфери емоційної захищеності, тепла,
любові, умов для розвитку почуттів і сприймань дитини, її
самореалізації; засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних
традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному
оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості,
гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших,
милосердя до слабих і людей похилого віку; залучення дітей до чарівного
світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум,
лічилок тощо;

виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого
самовдосконалення; включення дитини в спільну з дорослими діяльність,
розвиток,, творчої працелюбності, спрямування її зусиль на турботу про
навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та
підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин; формування естетичних
смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і
житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для їхньої
творчої практичної діяльності;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних
традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до
народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної
свідомості і самосвідомості.

Сім’я має шанувати й поважати українську мову, культуру, традиції і
звичаї, виявляти шанобливе ставлення до національної літератури, преси,
мистецтва, радіо і телебачення тощо. Дитині передається ставлення
батьків та членів родини до національних цінностей через спілкування,
споглядання та в інший спосіб. Народ здавна сповідує істину: батьки —
головні природні вихователі й особистим прикладом роблять найбільший
виховний вплив на дітей.

Добре виховати своїх дітей — не тільки найважливіший моральний, а й
конституційний обов’язок батька і матері. За це вони відповідають перед
своїм сумлінням і суспільством.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Азаров А.П. Семейная педагогика.—М.: Политиздат, 1985.—238 с.

2. Алексєєнко Т. Ціннісні орієнтири сімейного виховання. // Рідна
пік.—1987.—№10.—С.69-72.

3. Аристотель. Политика // История зарубежной дошкольной педагогики:
Хрестоматия.—Москва, 1974.— С.25.

4. Артемова Л.В., Котирло В.К. Підготовча до школи група в дитячому
садку: методичний посібник.— К.: Радянсяка школа, 1989.

5. Барановський Мечислав. Педагогіка: для семинарий учительских і
учителїв шкіл народних.— Чернівці»: Руска Школа, 1901.

6. Бардман А. М. Воспитание детей в семье.— М.: Педагогика, 1972.—160с.

7. Барташнікова І. А., Барташніков О. О. Розвиток уваги та навиків
навчальної діяльності у дітей 5-7 років.— Тернопіль.: «Богдан»,
1998.—48с.

8. Барташнікова І.А., Барташніков О.О. Розвиток уяви та творчих
здібностей у дітей 5-7 років.— Тернопіль.: «Богдан»,1998.—88с.

9. Барташнікова І.А., Барташніков О.О. Як визначати рівень розумового
розвитку дитини? Діагностика готовності дітей до навчання в школі. Тести
для дітей 5-7 років.— Тернопіль.: «Богдан», 1998.—84с.

10. Бибрик Роберт, Орлов А.Б. Монолог… или диалог? [Закономерности
развития и формирования побуждений детей в семье].—М.: Знание,
1986.—80с.

11. Біанко де Бланко. Батьківські збори: Плюсы и минусы обучения за
границей // Журнал для батьків.—2000.—№1.—С.22.

12. Боришевський М. Сімейне виховання, гарант морального встановлення
особистості // Початкова школа.—1995.—№4.—С. 17-19.

13. Буграк.М. Національна програма «Освіта Прикарпаття»: формування
виховного ідеалу //Голос Покуття.—1996.—24 січня.

14. Ващенко Г. Виховання волі і характеру.—К.:Школяр, 1994.—385с.

15. Вишневський О. Концепція демократизації українського виховання
//Концептуальні засади демократизації та реформування освіти на
україні.—К.: Школяр, 1997.—С.78-121.

16. Водзинский Д. И., Кочетов А. И., Кулинкович К. А. и др.
Семейно-бытовая культура / Под ред. Д. И. Водзинского.—Мн.: Нар. асвета,
1987.—255с.

17. Волкова С.С. Как воспитать здорового ребенка.—К.: Радянська школа,
1981.—93 с.

18. Воспитание дошкольника в семье: [Вопросы, теории и методики] /Под
ред. Т.А. Марковой.— М.: Педагогика, 1979.—192с.

19. Вохмянин Г.И. Не подлежит оправданию.— М.: Педагогика, 1986.—128с.

20. Вулгаїв П. Виховання маленьких дітей в українській родині // На
грані двох світів.—1998.—№1 (лютий).

21. Гагозіна В. «Не бійтеся досконалості»…[Батькам про розвиток
творчих здібностей дітей] //Рідна шк.—1998.—№12.—С.66-69.

22. Головач Л., Недільський С. М.Стельмахович Про статеве виховання
дітей у сім’ї та школі // Сподвижник української етнопедагогіки: Серія
«Педагогіка, етнопедагогіка».— Вип.25.— Івано-Франківськ,
1999.—С154-156.

23. Дерев’янко Н. Формування громадської культури сім’янина у
педагогічній спадщині М. Стельмаховича // Сподвижник української
етнопедагогіки: Серія «Педагогіка, етнопедагогіка». — Вип.25. —
Івано-Франківськ, 1999.—С157-160.

24. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття).—Київ,
1994.—61с.

25. Діалоги про виховання: Кн. для батьків / Упоряд. О.Г. Свердлова,
Редкол.: В.М. Столетов (відп.ред) та ін.— К.: Рад. школа, 1985.—304с.

26. Додукіна О. Виховання молодших школярів у сучасній українській сім’ї
// Початкова школа.—1997.—№6.—С.6-12.

27. Додукіна О. Зміст виховання молодших школярів у сучасній українській
сім’ї // Початкова школа.—1991.—№5.—СІ7-24.

28. Етнопсихічні орієнтири сімейного виховання: Навч-метод. посібник /
Ред. Л.Є. Орбан.— Івано-Франківськ, 1996.—96с.

29. Єременко Г. М., Риженко Г. М. Дитина йде до школи.— К.: Знання,
1985.—32с.

30. Єромицький П. Щедрі порадники батьків [Про діяльність народних
університетів педагогічних знань для батьків у обл.] // Радянська
освіта.—1976.—26 червня.

31. Задесенець М. П. Вікові особливості розвитку та виховання дітей.—К.:
Радянська школа, 1973.—152с.

32. Закон України «Про освіту» / Про внесення змін і доповнень до закону
Української РСР «Про освіту».— К.: ГЕНЕЗА, 1996.—36с.

33. Злочевський С. Є., Котирло В. К. Сімейна педагогіка.— К.: Знання,
1986.—48с.

34. История педагогики: Учеб. пособие для студ. пед. ин-тов / Под ред.
М. Ф. Шабаевой.— М.: Просвещение, 1981.—367с.

35. Івасів Л. Узгодження дій: Спільна робота дошільного закладу, сім’ї і
школи з фіз. виховання дошкільників // Дошкільне виховання.—
1996.—№1.—С18-19.

36. Ковалев А.Г. Психология семейного воспитания.— Мн.: Нар.асвета,
1990.—256с.

37. Коваль І. Традиції виховання Галицько-Волинської держави.—
Івано-Франківськ, 1995.—С.41-43.

38. Ковбас Б. М. Стельмахович—один із основоположників теорії
українського родинного виховання // Сподвижник української
етнопедагогіки: Серія «Педагогіка,
етнопедагогіка».—Вип.25.—Івано-Франківськ, 1999.—С.131-133.

39. Коломинский Я. Л., Панько Е. А. Учителю о психологии детей
шестилетнего возраста: Книга для учителя.— М.: Просвещение, 1988.—190с.

40. Комановський І.В. Педагогічний всеобуч батьків першокласників //
Початкова школа.—1969.—№3.—С.60-63.

41. Коменский А.Я., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И.Г. Педагогическое
наследие / Сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский.—М.: Педагогика,
1987.—416с.

42. Коменский Я. А. Избранные педагогические сочинения.:[В 2-х Т.] / Под
ред. А.И. Пискунова и др.— М.: Педагогика, 1982.—Т.1.—656с.

43. Коменский Я, А. Избранные педагогические сочинения.:[В 2-х Т.] / Под
ред. А.И. Пискунова и др.— М.: Педагогика, 1982.—Т.2.—576с.

44. Кононенко П., Усатенко Т. Концепція української національної
школи-родини // Концептуальні засади демократизації та реформування
освіти на україні.—К.: Школяр, 1992.—С122-132.

45. Конституція України.—К.: Право, 1996.—55с.

46. Концепція народної освіти України: Проект // Світ молоді.— 1990. —
15 грудня.

47. Концепція національного виховання // Рідна школа, 1995.—№6.—
С.18-25.

48. Корнієнко С. М., Кодлюк Я. П. Батьківські збори у початкових класах:
Навчально-методичний посібник.— Тернопіль, 1995.—64с.

49. Коробко С. Л. Шестирічний учень.— К.: Т-во «Знання» УРСР,
1986.—48с—/Серія 7 «Педагогічна»; №12/.

50. Корчак Януш. Избранное.—К.:Радянська школа, 1983.—С.5-28.—/
С.445-500.

51. Корчак Януш. Как любить детей // Избранные педагогические
произведения.— М.: Просвещение, 1996.—470с.

52. Корчак Януш. Как любить детей.— М.: Знание, 1991.—192с.

53. Корчак Януш. Как любить ребёнка: Кн. О воспитании: [Сборник: Пер. с
польского].— М.: Политиздат, 1990.—492с.

54. Костів В. Методика виявлення рівня моральної вихованості дітей з
неповних сімей.— Івано-Франківськ, 1996.—132с.

55. Костів В. Проблеми виховання дітей із неповних сімей //Сподвижник
української етнопед агогіки: Серія «Педагогіка,
етнопедагогіка».—Вип.25.—Івано-Франківськ, 1999.—С. 150-153.

56. Костів В. Родинні взаємини і проблеми виховання дітей: Збірник
статей.— Івано-Франківськ, 1995.—48с.

57. Котирло В.К. Завтра в школу.—К.:Радянська школа, 1977.—128с.

58. Кравцов Г. Г., Кравцова Е. Е. Шестилетний ребенок: Психологическая
готовность к школе.— М.: Знание, 1987.—80с.

59. Кравцова Е. Е. Психологические проблемы готовности детей к обучению
в школе.—М.: Педагогика, 1991.—152с.

60. Крюков В. Родинно-сімейне виховання//Освіта.—1998.—29 липня—5
серпня.—С.7.

61. Кульчицкая Е. И. Родителям о воспитании культуры детей.— К.:
Радянська школа, 1980.—126с.

62. Ле Шан Эра. Когда ваш ребенок сводит вас с ума: [Пер. с англ.].— М.:
Педагогика, 1990.—272с.

63. Левицький М. Діти — наше майбутнє: [Про умови життя і розвитку
дітей, зокрема в обл.] // Єдність.—1999.—18 грудня.

64. Лесгафт П. Ф. Семейное воспитание ребенка.— М.: Педагогика,
1991.—174с.

65. Лисенко Н. М. Стелъмахович про родинне виховання дітей дошкільного
віку // Сподвижник української етнопедагогіки: Серія «Педагогіка,
етнопедагогіка».— Вип. 25.— Івано-Франківськ, 1999.— С.145-149.

66. Лисенко Н. У єдності з сім’єю // Дошкільне виховання.—1990.—
№4.—С18-19.

67. Луцик Д. В. Проблеми сімейного виховання і підготовки молоді до
сімейного життя у педагогічній творчості М. Стельмаховича // Сподвижник
української етнопедагогіки: Серія «Педагогіка,
етнопедагогіка».—Вип.25.—Івано-Франківськ, 1999.—С. 134-139.

68. Луцик Д. В. Українська сім’я, її виховні функції.—Дрогобич,
1988.—132с.

69. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української
педагогіки.— К.: 1999.—357с.

70. Макаренко А. С Книга для батьків: Лекції про виховання дітей.— К.:
Радянська школа, 1973.—336с.

71. Макаренко А.С. Твори, Т.1.—К.Радянська школа, 1955.—С.20-21.

72. Макаренко А.С. Книга для родителей.— М.: Педагогика, 1988.—300с.

73. Махова Ф. С. Кого мы растим?: Беседы о материнском и отцовском
воспитании.—М.: Профиздат, 1989.—144с.

74. Медведев Т. П., Над’ярний А. В. Все починається в сім’ї: із азбуки
сімейного виховання.—К.: Молодь, 1983.—104с.

75. Мудрость воспитания: Кн. Для родителей / Сост. Б. М. Бим-Бад и
др.—М.: Педагогика, 1988.—284с.

76. Назарчук Д. Уроки «нульового класу»: Шкільна реформа: досвід,
проблеми [Галицький р-н.] // Прикарпатська правда.—1985.— 7листопада.

77. Никитина Л. Е. Работа с детьми по месту жительства: [Опыт в Ив.-Фр.
обл.] //Воспитание школьников.—1986.—№6.—С.59.

78. Нікітін Б. П. Сходинки творчості або розвиваючі ігри.— К.: Радянська
школа, 1999.—144с.

79. Нікітін Б. П., Нікітіна Л. О. Ми та наші діти. — К.:Молодь,
1989.—240с.

80. Нікітін Б. П., Нікітіна Л. О. Наша сім’я: Ми і наші діти //
Початкова школа.—1989.—№5.—С.64-67.

81. Общая психология: Учеб. пособие для студентов педагогических
институтов / В.В. Богословского и др.— М.: Просвещение, 1981.—383с.

82. Овчинникова И. Г. Родительское счастье.— М.: Политиздат, 1987.—143с.

83. Огієнко І. Українська культура.— К.: Абрис, 1991.—272с.

84. Організація роботи з батьками / За редакцією М. Кривка.— Рівне,
1996.—267с.

85. Островская Л. Ф. Педагогические знания родителям: [Материалы
семинаров для родителей].— М.: Просвещение 1983.—176с.

86. Падалка О. С, Нісімчук А. М., Смолюк I. О., Шпак О. Т. Педагогічні
технології.— К.: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана,
1995.—256с.

87. Педагогіка народознавства // Освіта.—1990.—27 липня.

88. Педагогічний батьківський ліцей // Рідна школа.—1998.—№3.— С.63-65.

89. Педагогічні задачі і завдання для батьків.: [Посібник / Підгок В.
Г., Постовий та ін.].— К.: Рад. пік., 1989.—187с.

90. Петровский А. В., Шпалинский В. В. Социальная психология коллектива:
Учебное пособие для студентов педагогических ин-тов.— М.: Просвещение,
1978.—176с.

91. Пінт О. О. Це вам батьки.— К.: Радянська школа, 1973.—339с.

92. Подготовка детей к школе в детском саду / Под ред. Схина Ф. А.,
Тарунтаевой Т. В.—М.: Педагогика, 1978.—178с.

93. Подласый И. П. Новый курс: Учебник для студентов педагогических
вузов: В 2 кн.— М.: Гуманит. изд. ценр. ВЛАДОС, 1999.—Кн. 2: Процесс
воспитания.—256с.

94. Психологическая теория коллектива / Под ред. А.В. Петровского.— М.:
Педагогика, 1979.—240с.

95. Рекомендації обласної науково-практичної конференції «Оновлення
змісту навчання і виховання в національній школі» // Поліття.—1991.—№40
(грудень).

96. Родинному вихованню — справжню турботу! [Звернення ряду педагогів
республіки, в т.ч. доц. пед. інституту Стельмаховича М. Г. до всіх
причетних до родинного виховання] // Культура і життя. — 1989.— 8
жовтня.

97. Розвиток народної освіти та педагогічної думки на Україні (X-поч.ХХ
ст.): нариси.— К.: Радянська школа, 1991.—381с.

98. Спок Бенджамин. Ребенок и уход за ним: [Пер. с англ.].— К.: Наук,
думка, 1992.—447с.

99. Стельмахович М.Г. Гармонія родини і громади: [Проблеми
співробітництва сім’ї і школи] //Прикарпатська правда.—1990.— 24квітня.

100. Стельмахович М.Г. Мудрість народної педагогіки.— К.:3нання,
1971.—46с—(сер. 6; №8)

101. Стельмахович М.Г. Народна дидактика.— К.: Знання, 1985.— 48с.—(сер.
7 «Педагогіка»; №6)

102. Стельмахович М. Г. Національна педагогіка // Освіта.— 1991.— 5
березня.

103. Стельмахович М.Г. Новітні перспективи родинного виховання. // Рідна
школа.—1998.—№78.—С.3-5.

104. Стельмахович М.Г. Родильна обрядовість українців: Види гри. Народна
іграшка // Прикарпатська правда.—1991.—21 травня.

105. Стельмахович М.Г. Сім’я і родинне виховання в Україні з найдавніших
часів до XIX ст. // Рідна школа.—1992.—№3-4.—С. 14-19.

106. Стельмахович М.Г. Традиции и тенденции развития семейной
этнопедагогики украинского народа: Автореферат диссертации на соискание
ученой степени доктора педагогіка, наук.—Киев, 1989.—48с.

107. Стельмахович М.Г. Українська народна етнопедагогіка // Початкова
школа.—1995.—№8.—С.4-10.

108. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка:
Навчально-методичний посібник.— К.: Фірма «Віпол», 1997.—231с.

109. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка.— К.: ІСДО,
1996.—288с.

110. Стельмахович М.Г. Українське родинознавство.—
Івано-Франківськ.—7994.—56с.

111. Стефаник В. Вибране.— Ужгород: Карпати, 1979.— 391с.

112. Ступарик Б.М. Українська національна школа: витоки, становлення:
Навч.-метод, посібник.— К.: ІЗМН, 1998.—336с.

113. Ступарик Б.М. Українська національна школа: нова парадигма
вартостей // Голос Покуття, 1996. — 24 січня.

114. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка.— К.: Радянська
школа.—1978.—263с.

115. Сухомлинський В.О. Серце віддаю .дітям.— К.: Радянська школа,
1997.—Т. 3.—С.7-279.

116. Сушевський Б. Щастя батьків: [Університет педагогічних знань] //
Радянська освіта.—1985.—15 січня.

117. Тарасук В.В. Тесты учебных способностей учеников 1 класса.—К.: РОВО
«Укр. вуз. Поліграф».—1992,—72с.

118. Титаренко Т.М. Нравственное воспитание дошкольников в семье.— К.:
Радянська школа, 1985.—95с.

119. Традиції родинного виховання в українській сім’ї. // Початкова
школа.—1987.—№5,—С.31.

120. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання [збірник].— К.:Радянська
школа, 1974.—151с.

121. Федорак Я. Елементи гуцульського родинного виховання в школі // До
знань.—1999.—10 вересня.

1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів. – К.: Вид. центр
„Академія”, 2001.- С.37.

2. Стельмахович М.Г. Українська родина // Рідна школа – 1993. №4. –
С.15.

3. Мойсеюк М.Є. Педагогіка.-К.: Навч. посібник. 1996. — 348 с

.4. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття»).-К.,
1994.-17 с.

5. Докуніна О. Виховання молодших школярів у сучасній українській сім’ї
// Початкова школа. — №6. — 1997. — С.6-12.

6. Киричук В.О.Концепція виховання підростаючих поколінь суверенної
України // Рідна школа. – 1995. — № 5 – С.25.

7. Закон України «Про освіту». — Київ, 1997.-16с.

8. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997. — 231с.

9. Сухомлинська О. Ідеї громадянськості й школа в Україні // Шлях
освіти. — Київ, 1999. — №4. — С.20 — 25.

10. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. — К.: Рад. школа,
1978.-376с.

Додатки

Народна педагогіка про виховання в сім’ї:
а

Удома й стіни допомагають.

Скрізь добре, але вдома найкраще.

Нащо клад, коли в сім’ї лад» (родинне тепло).

Як батьки дружненькі, то й діти чемненькі.

Хороші діти — це честь батька й матері.

Схема ознайомлення з домашніми умовами учня

Загальне ознайомлення з умовами життя учня вдома можна, проводити за
такою схемою:

1.Прізвище, ім’я учня, клас.

2. Склад сім’ї.

3. Де і на якій посаді працюють батьки та інші члени сім’ї (якщо
вчаться— де саме).

4. Матеріальне забезпечення сім’ї.

5. Квартирні умови.

6. Культурний рівень сім’ї (освіта, які читають газети, журнали,
наявність телевізора, радіо, бібліотеки та ін.).

7. Режим дня школяра.

8. Чи облаштоване робоче місце учня?

9. Хто і як здійснює контроль за виконанням режиму?

10. Трудове виховання в сім’ї.

11. Хто з членів сім’ї допомагає учневі?

12. Які заходи заохочення й покарання вживають до дитини.

***

Нетрадиційні форми роботи

До не традиційних належать:

педагогічний десант (виступи педагогів на підприємствах);

дерево родоводу (зустрічі поколінь);

у сімейному колі (індивідуальні консультації, зустрічі з лікарями,
психологами, юристами);

родинний міст (зустрічі з батьками та обговорення проблем виховання);
народна світлиця (звернення до народних традицій);

день добрих справ (спільна трудова діяльність педагогів, батьків і
дітей); вечір великої розмови (участь педагогів, батьків, учнів в
організації відпочинку, ігри, вистави та ін. (альбом-естафета «Як ми
відпочиваємо» — досвід організації відпочинку в родині); дискусійний
клуб;

клуб послідовників сім’ї Нікітіних; клуб «Сімейних традицій»;

сімейна скринька (з досвіду родинного виховання);

аукціон ідей сімейної педагогіки; батьківський ринг (вирішення
педагогічних ситуацій);

батьківська школа (клуб, в якому проводяться диспути, обмін досвідом,
випускаються газети, бюлетені та ін.);

азбука родинного виховання (обговорення проблем виховання, виступи
спеціалістів);

дні довіри (консультації різних фахівців);

сімейні свята в класі (спільні святкування днів народження дітей,
календарних, народних свят).

Форми роботи школи і вчителя початкових класів з батьками учнів

У роботі з батьками учнів використовуються різні форми. Основні з них
наступні:

Індивідуальні (відвідування сім’ї, запрошення батьків до школи;

індивідуальна педагогічна бесіда,

індивідуальна педагогічна допомога; листування з батьками; дні
відкритих дверей);

Групові (зібрання батьківського активу; групові бесіди та консультації;

батьківський консиліум);

Колективні (лекції і бесіди; науково-практична конференція; батьківські
дні;

вечори питань і відповідей; загально-шкільні та класні батьківські
збори; збори-концерти;

зустрічі за круглим столом тощо.

АНКЕТИ ТА ТЕСТИ ДЛЯ БАТЬКІВ

Анкета «Як ви оцінюєте свої педагогічні здібності?»

І. Чи вважаєте ви, що достатньо володієте основами педагогіки?

А. Володію.

Б. Не володію.

В. Не можу відповісти.

2. Чи повинні ви вивчати основи педагогіки?

А. Обов’язково.

Б. Не обов’язково.

В. Не задумувався.

3. Чи задовольняє вас робота класного керівника вашої дитина?

А. Задовольняє.

Б. Не задовольняє.

В. Не можу відповісти.

4 В яких заходах разом з дітьми ви брали участь?

А. В організації екскурсій.

Б. В організації вечорів.

В. У проведенні виховних годин.

Г. В інших заходах.

5. Чи хочете ви, щоб ваша дитина мала ту ж професію, що й ви? А. Хотів
би. Б. Не хотів би. В. Не можу відповісти.

6. Хто, на ваш погляд, має на ваших дітей вирішальний вплив?

А. Мати.

Б. Батько.

В. Учитель.

Г. Товариші.

Д. Не можу відповісти.

7 Де після 9-го класу ваша дитина буде навчатись?

А. В ПТУ.

Б. У технікумі.

В. У школі.

8. Чи діляться з вами своїми планами та думками ваші діти?

А. Завжди. Б. Не завжди. В. Не довіряють. Г. Не можу відповісти.

9. Як ви проводите спільно з дітьми вільний час?

А. Відвідуєте кіно, театр. Б. Читаєте і обговорюєте молодіжну пресу. В.
Займаєтесь спортом. Г. Просто гуляєте.

Анкета «Зміст і методика виховання школярів у сім’ї»»

1 Яким чином ви виховуєте у дітей повагу до старших.?

2. Як організовуєте статеве виховання дітей в сім’ї?

3. Чи розповідаєте ви своїм дітям про охорону природи?

4. Чи виховуєте ви у своїх дітей культуру мови і мовлення?

5. Як ви виховуєте у дітей самокритичне і вимогливе ставлення

6. Яким чином формуєте у дітей єдність переконань і поведінка

7. Чим ви керуєтесь у вихованні дітей: емоціями чи розумом?

8. Що ви робите для того, щоб діти поважали вас?

Анкета «Батьки як вихователі»

1. Як ви розумієте вислів «батьківський обов’язок»?

2. Чи можна вважати благополучною сім’ю, в якій вихованням займається
лише хтось один із батьків?

3. Скільки часу протягом тижня ви проводите разом з дитиною? ;

4. Які традиції вашої сім’ї?

5. Оцініть традиційні взаємини у вашій сім’ї, стосунки між і дітьми?

6. Як позначається на дітях дефіцит батьківської любові?

7. Чи часто ви спілкуєтеся зі своїми дітьми?

8. Чи зважаєте ви на смаки та уподобання своїх дітей?

9. Як змінюєте ви стиль стосунків із дітьми в міру їх підростань

10. Чи користуєтесь ви у дітей авторитетом? Як ви утверджує авторитет?

Анкета «Чи знаєте ви своїх дітей?»

1. Чим особливо цікавиться ваша дитина?

2 Який улюблений предмет вашої дитини?

3. Хто є улюбленим вчителем вашої дитини?

4. Яку останню книгу прочитала ваша дитина?

5. В які ігри любить грати ваша дитина?

6. Де виконує домашні завдання ваша дитина?

7. З ким із учнів з класу дружить ваша дитина? Що знаєте ви про її
друзів?

8. Де, коли і як проводить свій час разом із друзями ваша дитині занять
у школі?

9. Які клуби, гуртки, секції відвідує ваша дитина?

10. Які телепередачі любить ваша дитина?

11. Як ви можете допомогти своїй дитині у навчанні?

Анкета «Як ви забезпечуєте умови для навчання дітей удома?»

І Як ви організовуєте процес виконання домашнього завдання своїми

2 Чи є у вас у квартирі куток для учня?

3 Як ви контролюєте виконання домашнього завдання своїми дітьми? 4. Чи
звертаються до вас діти за допомогою при виконанні домашніх лань? У чому
виявляється ця допомога? 5 Чи є у вашій домашній бібліотеці улюблені
книжки ваших дітей?

6. Які журнали, газети ви виписуєте чи купуєте для своєї дитини?

7. З якими труднощами в організації праці учнів ви зустрічаєтесь? Як і
долаєте?

8. Чи аналізуєте ви разом із дитиною причини виникнення у неї труднощів
у її навчанні? Чи допомагаєте їх долати?

9. Як використовуєте методи заохочення і покарання для стимулювання і
навчання дітей?

Анкета «Чи достатньо ви цікавитеся своїми дітьми?»

1. Чим цікавиться ваша дитина?

2. В якому віці вона навчилась читати і писати?

3. Якому заняттю надає перевагу?

4. Як часто дитина ставить вам запитання?

5. На які теми любить фантазувати ваша дитина?

6. Чи можете ви навести приклад вирішення вашою дитиною якихось проблем?

7. Чи звертається до вас ваша дитина за допомогою при виконанні
зобов’язань та вирішенні проблем?

8. Чи вважаєте Ви, що у вашої дитини є особливі здібності до певного ‘
діяльності? У чому вони проявляються?

9. Коли саме було виявлено ці здібності?

Анкета «Як ви співпрацюєте із педагогічним колективом школи, у якій
навчається

ваша дитина?»

1 Яку інформацію ви хотіли б отримати на батьківських зборах?

2- Які питання виховання вас особливо хвилюють?

3- Яку пресу ви читаєте?

4. Чим ви можете допомогти класному керівнику в роботі з учнями?

На що слід звернути особливу увагу вчителю в роботі з вашою дитиною.

Тест «Перевіримо, які ми батьки»

1. Чи допомагаєте ви вранці дітям одягатися?

2. Чи домагаєтесь ви того, щоб ваша дитина завжди була вдягнена
бездоганно?

3. Чи тримаєте ви дитину за руку, переходячи через дорогу?

4. Чи часто ви повторюєте: «Ось виростеш великий, як тато..’?

5. Чи переконуєте дитину в тому, що вона повинна бути кращою однолітків?

6. Чи дозволяєте ви собі в присутності дитини критикувати її вихователів
і вчителів?

7. Чи втручаєтеся ви в дитячі суперечки і конфлікти.?

8. Чи використовуєте в розмові з дитиною таке порівняння, як «А от -| в
дитинстві…»?

9. Чи вимагаєте, щоб дитина завжди повідомляла вас, чим зайнята І ким
дружить?

10. Відчуваючи недовір’я до інших батьків, чи пропонуєте ви своїм | тям
не ходити в гості до друзів і товаришів, а запрошувати їх до себе?

Відповідати на запитання слід: «так», «ні», «інколи». За кожну
відповідь «так» — 3 бали, «ні» — 1 бал, «інколи» — 2 бали.

Від 10 до 15 балів. Вам відомо, що не можна виховувати дитину за
допомогою заборон, не можна зловживати опікою, настановами та
моралізуванням. Ви правильно сприймаєте факт дорослішання сина чи
доньки,! більше того, ви допомагаєте їм у становленні самостійності,
прагнучи, вони зберегли довір’я до вас.

Від 16 до 23 балів. Вам важко, але ви допускаєте, що ваша донька має в
житті власну стежку, що вона може бути не згідна з вами. Ви (| жди
згідні з учителями, і тому із ними у вас не виникає взаєморозуміння. Вам
важко жити з думкою, що ваша дитина росте і дорослішає, що її|
залежність від батьків зменшується. Дайте їй трохи більше волі — це
конче потрібно і вам, і їй.

Від 24 до ЗО балів. Вам не вдалося налагодити належні стосунки
учителями, ні з друзями та однолітками вашого сина чи доньки. у
надмірній, хворобливій любові до своєї дитини. Ви живете викликаючи у
неї роздратування, у ній для вас — весь сенс життя. Навряд чи це сприяє
виховані дитини, налагодженню нею контактів з людьми, що її оточують,
неодмінно слід змінити стиль поведінки, відмовитися від ланцюгів, в
кували власну дитину. Ви переконаєтеся, наскільки легше стане вам у вас
вивільниться час, і ви зможете більше уваги приділити чоловікові

СІМ’Я І РОДИННЕ ВИХОВАННЯ

(Концепція)

Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку
суспільства. Ця істина підтверджується усім ходом розвитку людської
цивілізації. В процесі цього розвитку сім’я набула функцій, які тільки в
єдності і сукупності забезпечують повноцінність її існування,
саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального інституту й
регульовані біологічними законами та морально-правовими нормами системи
відтворення, збереження і зміцнення надбань духовної культури, звичаїв,
традицій кожного народу та осягнення вселюдської культури, роду
людського.

Деформація функцій сім’ї, яка послідовно здійснювалася в останні
десятиліття шляхом соціальних та культурних реформ, позбавлення сім’ї
приватної власності, засобів виробництва та реалізації продукції,
пролетариза-ція населення, знецінення ролі особи в господарчій, науковій
та духовній сферах призвели і до порушення в цілому зв’язків між ними.
Особливо це позначилося на виховній функції, виявившись у відчуженні
батьків і дітей, національному нігілізмі, духовному зубожінні молоді,
втраті високих ідеалів української родинної педагогіки, що найповніше
визначає ідеал сім’ї та людини, умови, форми й методи його досягнення.

Сучасні умови, в яких перебуває українська сім’я, характеризуються
найперше різкою зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, за
яких пріоритети мають надаватися особистості людини, її практичній
діяльності в усіх напрямах господарювання та духовної культури.

Разом з тим сім’я, як явище економічне й соціокультурне, зазнає в
сучасних умовах значного впливу різних факторів. Причому їх дія часто
має взаємовиключаючий характер. Зміцнення тільки економічної функції
сім’ї може спричинити так званий егоїзм сім’ї, клановість, духовне
зубожіння. Розвиток соціокультурної функції на шкоду іншим нерідко
призводить до втрат зв’язків з реальним життям, інфантилізму та ін.
Фактори стабілізації; сім’ї можуть одночасно виступати і як фактори її
дестабілізації, консерватизму.

Процес формування, становлення і розвитку сучасної сім’ї, проходить у
складних і суперечливих умовах. Вони характеризуються досить різкою
зміною суспільних відносин, економічної функції сучасної сім’ї, її
відношення до засобів виробництва та поглиблення автономізації.

Досвід минулих років існування сім’ї засвідчує, що разом із певними
здобутками вона багато й втратила зі своєї педагогічної системи
виховання особистості.

Сучасна сім’я має стати головною ланкою у вихованні дитини: забезпечити
їй належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й
духовного розвитку. Разом з тим, сучасна сім’я і сама потребує як
матеріальної, так і педагогічної та культурологічної допомоги, її
надають! певною мірою державні й виробничі організації, заклади освіти і
культури] дитячі садки, школи, бібліотеки, клуби, будинки культури,
громадські організації.

Проте ще й сьогодні суспільство та наука не позбулися старих підходів до
оцінки суспільної ролі сім’ї, педагогічних явищ, вибудови теоретичних
положень, які різнобічне охоплювали б умови й процес, за яких функціонує
повноцінна сім’я, здійснюється освіта й виховання особистості. Все це
зумовлює потребу по-новому підійти до проблеми сім’ї і виховання в ній
дітей, її зв’язків з соціальним середовищем, осмислення історичного
досвіду української родини та формування відповідно, в ній оригінального
самобутньої педагогіки, освоєння й розвитку цієї педагогіки всіма
наступними поколіннями українського народу.

В основі української родинної педагогіки й психології завжди чітко
вирізнялися її ідеали, суттю своєю вкорінені в глибини життя народу,
його свідомості, праці й творчої діяльності. Споконвіку для нашого
народу найвищими і святими були ідеали сім’ї як першооснови життя
людини, своєрідної фортеці, яка забезпечує розвиток і захист найкращих
якостей особистості; праці як найповнішої форми вияву творчих здібностей
і можливостей людини, джерела достатку й радості, забезпечення
повноцінного життя родини; духовності, цієї синтетичної форми осягнення
світу й себе в єдиному високоморальному вимірі творчої діяльності і
гуманного ставлення до навколишнього середовища та людей; громадянства
як відчуття особистої належності до рідної землі, держави, сім’ї, роду,
способів життя, традицій і звичаїв, відповідальності за їх збереження,
розвиток й примноження.

На цих засадах і має відроджуватись українська сім’я та виховання
підростаючих поколінь. Такий підхід забезпечить повноцінний розвиток
суспільства і суспільних відносин в умовах ринкових реформ, соціальної
дестабілізації й моральної пригніченості значних мас населення, спаду
народжуваності дітей, зниження сільськогосподарського і промислового
виробництва.

Сім’я і суспільство

Сім’я — природній й найбільш стійкий елемент людського суспільства. В
ній найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та відображають
усі етапи історичного розвитку кожного народу. Разом з тим сім’я не є
чимось абсолютно сталим. Вона акумулює в собі всі найважливіші ознаки
суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і водночас
ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним.

Сім’я тисячами ниток зв’язана з суспільством. Кожний член сім’ї зберігає
певну автономність і завдяки цьому входить до різних інших об’єднань
людей та соціальних груп: виробничих, навчальнцх, дитячих і юнацьких
організацій, громадських спілок, політичних партій, вступає в зв’язок із
закладами торгівлі, охорони здоров’я, з місцевою владою та іншими
співтовариствами. Таким чином, відносини в сім’ї постають не тільки з
волі її членів, а й під впливом зовнішніх умов соціального життя
суспільства.

Інтенсивна індустріалізація виробництва, відчуження праці і її
результатів від сім’ї значною мірою сприяли утворенню нуклеарної сім’ї.
Така сім’я складається лише з чоловіка і дружини та їхніх дітей.

Нуклеарна сім’я найкращим чином пристосована до сучасного
індустріального суспільства. По-перше, відокремлення праці від сім’ї і
включення членів сім’ї до суспільного виробництва потребують пересування
людей як представників певних професій ї однієї місцевості до іншої.
По-друге, члени сім’ї мають можливість існувати в різних професіях,
займати різне становище і отримувати різну винагороду за працю.
По-третє, розвиток системи

соціального забезпечення, сфери послуг, виплата пенсій тощо понижують
хворих і людей похилого віку необхідність шукати опору в сім’ї.
По-четверте, суспільне виробництво все більше висуває на передній план
особисті заслуги людини, що дозволяє їй, виявивши уміння і здібності, не
розраховувати на допомогу родичів.

Сучасна сім’я буде повноцінною ланкою суспільства тільки за умови
виконання своїх основних функцій.

Економічна функція — одна з першорядних. Вона забезпечує статус сім’ї як
повноправної виробничо-господарської одиниці і є необхідною умовою
добробуту, фізичного розвитку усіх її членів, здійснення громадських
свобод і прав.

Репродуктивна функція сім’ї буде успішною у тісному взаємозв’язку з
економічною, що забезпечить достатню народжуваність дітей, матеріальні
умови їх зростання і виховання.

Виховна функція — це здійснення в сучасних умовах первинної соціалізації
дітей, привчання їх до соціальної зрілості. Сім’я забезпечує духовний
розвиток особистості дітей, привчання і вироблення ставлення до праці як
основного джерела розвитку і благополуччя людини, формує світогляд і
характер громадянина України, здатного до захисту її інтересів в усіх
формах, видах і виявах, аж до самопожертви.

Рекреативна функція в сучасних умовах забезпечує фізичну, матеріальну і
психологічну взаємодопомогу, зміцнення здоров’я дозвілля членів сім’ї.
Разом з тим, ця функція в умовах психологічних стресів, що постійно
тривають на основі соціальної депресії і кризи має відігравати роль
морального щита, яким захищає сім’я саму себе і кожного з своїх членів
від усіх негараздів і бід. Рекреативна функція є тим життєдайним і
сонячним оазисом, де виростає все, що приносить радість і упевненість
людині.

Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім’ї в спілкуванні.
Моральне і психологічне здоров’я людини, її емоційна культура
перебувають у прямій залежності від характеру внутрісімейного
спілкування, його морально-психологічної атмосфери та стосунків у сім’ї.

Регулятивна функція має забезпечити систему регулювання взаємовідносин
між членами сім’ї. На цій основі здійснюється первинний соціальний
контроль діяльності усіх членів сім’ї та реалізація влади й авторитету
батьків. У демократичній сім’ї регулятивна функція визначається
здебільшого моральними нормами, особистим прикладом старших членів сім’ї
і, в першу чергу, батьків у ставленні до дітей, оцінки їх різноманітної
діяльності. Регулятивна функція сім’ї виявляється і у взаємодії усіх її
членів з суспільством, соціальними інститутами, виконанні громадянських
обов’язків та здійсненні прав і свобод.

Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечуються і
взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами
взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою,
взаєморозумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює
свої духовні і фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих
звершень, активної участі в суспільному житті.

Правове регулювання відносин у сім’ї між батьками і дітьми здійснюється
на основі Конституції України, законодавства про шлюб і сім’ю та
цивільного Кодексу України. Правовідносини між батьками і дітьми
регулюються також такими міжнародними документами, як Загальна
декларація прав людини, Декларація прав дитини і Конвенція про права
дитини, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН і ратифіковані Верховною
Радою України, в яких, зокрема, зазначено, «що дитині для повного і
гармонійного розвитку її особистості треба рости в сімейному оточенні, в
атмосфері щастя, любові і розуміння».

Шляхи реалізації концепції

Опрацювання і вдосконалення державного законодавства, що регулює

взаємовідносини між сім’єю, державою і суспільством, батьками і діть

ми на основі Декларації прав дитини та Конвенції про права дитини.

Створення державою сприятливих законодавчих, соціально-побутових,

навчально-матеріальних і психолого-педагогічних умов для фізичного,

розумового, морального, трудового, художньо-естетичного розвитку ді

тей, їхніх здібностей та формування культури поведінки і духовності,

правової і екологічної культури.

Забезпечення державою мережі дошкільних і позашкільних установ та

громадських закладів для повноцінного відпочинку сім’ї.

Розробити і забезпечити державну програму щорічного святкування

Дня Сім’ї та Дня Матері.

Вивчення та широке впровадження кращого досвіду спільної роботи

школи, сім’ї і громадськості в справі виховання дітей і молоді.

Розробка програми родинно-національного виховання «Сім’я і діти».

Підготовка програм і навчально-тематичних планів народних університетів,
батьківських лекторіїв, шкіл молодих батьків та інших форм педагогічного
всеобучу і широке впровадження їх відділами народної

Похожие записи