Реабілітація уроку

В одній відомій своєю інноваційною діяльністю школі учням 5-7 класів
поставили запитання: «Чи вважаєш ти за потрібне й важливе, щоб діти
брали участь в організації навчального процесу: визначенні мети заняття,
способів роботи, складанні критеріїв оцінювання, у самому оцінюванні
тощо?»

Відразу зазначимо, що в безлічі наших шкіл таке запитання (та ще
звернений до п’яти-семикласників) було б узагалі немислимим: за
організацію освіти дитини відповідає держава, школа, педагоги, нарешті,
але аж ніяк не сама дитина.

Однак школа, про яку йдеться, повторюємо, інноваційна, знаменита, і діти
тут мислять зовсім не так, як прийнято.

«Так» — відповіли учні в переважній більшості анкет. Мовляв, як же без
цього? Хіба можна вчитися, якщо сам не береш участі в організації свого
навчального процесу?!

Для дітей цієї школи така відповідь звичайна: інший варіант навчання їм
практично невідомий. Та й навіщо він — інший? Як це можна — щоб усе
організовували за тебе?

Але допитливі психологи не заспокоїлися і стали ставити додаткові
запитання. Наприклад: а в яких формах шкільного життя тобі вдавалося
найбільш активно включатися в організацію своєї освіти?

Справа в тому, що в школі протягом багатьох років багато і плідно
експериментували з різними прогресивними формами освіти «за межами
уроку»: це і «занурення», і ігри, і різного роду самостійні, творчі і
проектні роботи, і великі колективні проекти і справи, і різного роду
гуртки та секції, і складання індивідуальних навчальних планів і
траєкторій, і робота в парках-студіях… усе те, що, власне кажучи, і
дозволяє розвити в дитині здатність до організації власної освіти.

І ось де на психологів і педагогів школи чекав сюрприз.

Абсолютна більшість опитаних підлітків заявили, що серед усіх
перерахованих форм найбільше активізує здатність організовувати свою
освіту… урок. Так само відповіли і старшокласники.

* ,

Слід сказати, що отримані результати викликали в педагогів школи деяку
зніяковілість і здивування. Самі ж вони віддають перевагу зовсім іншим
освітнім формам (що чітко виявило відповідне опитування): колективні
шкільні справи, індивідуальні й ігрові проекти, освітні траєкторії…
Саме в них бачать педагоги школи ключ до формування освітньої
самостійності дитини, ключ до ефективного входження її у справжнє життя.
Мовляв, те, що прийнято називати додатковою освітою, є насправді
основною.

А отут така оказія! Переважна більшість учнів — за урок!

Але це означає лише те, що в самій сутності уроку в цій школі відбулася
справжня революція, щоправда, ще до кінця не усвідомлена самими
педагогами: уже створивши зовсім нові види урочної реальності, багато
вчителів за інерцією сприймають урок як менш ефективний освітній засіб.
І через це — розгубленість перед отриманими анкетними даними. Як же так?
Не може бути!

Може, може!

Якщо мета і зміст уроку — у передачі учневі деякого заданого обсягу
навчальних знань, умінь і навичок, тоді, як не вдосконалюй урок, він
ніколи не стане простором справжньої самоосвіти дитини. І як би
ефективно не розв’язував такий урок поставлені навчальні завдання,
вчитель у кращому випадку буде якісним технологом, а учень — якісно
виконаним продуктом. Але варто лиш учня зробити співучасником процесу
вироблення цілей, задач, змісту і напрямів уроку, варто урок зробити
по-справжньому відкритим — і станеться диво. Він перестане бути засобом
технологічного огранювання дитини, а стане простором її живого й
самостійного розвитку.

І тоді в самій класно-урочній системі розкриються небачені можливості. І
виявиться, що сам урок можна розглядати як принципово відкриту
реальність. Як реальність, визначену не універсальною навчальною
програмою і не вчителем, а винятково діалогічною взаємодією вчителя й
учня.

Похожие записи