Реферат на тему:

Процес навчання, його структура, методологія

План

1. Поняття дидактики. Основні категорії дидактики. Дидактика і методика
викладання окремих предметів.

2. Методологія процесу навчання.

3. Основні функції навчання. Шляхи їх реалізації.

4. Основні компоненти процесу навчання.

5. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.

6. Психологічно-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності
учнів.

Рекомендована література: 7, 20, 42, 45, 58, 78.

1. Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і
навмання, і виховання у процесі навчання.

Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів.

Основні категорії дидактики: навчання, освіта (визначення див. тема 1),
викладання (діяльність учителя в ході навчання), учіння (процес
пізнавальної діяльності учнів), принципи, форми, методи і засоби
навчання (визначення будуть сформульовані далі у відповідних темах).

Особливості викладання окремих предметів вивчаються методиками цих
предметів. Дидактика відноситься до методики, як теорія до практики.
Крім цього, вони відносяться одна до одної також як теорія до теорії, як
дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогіки. Але
методика і дидактика мають спільний об’єкт наукового дослідження —
процес навчання. Методика виділяє в цьому об’єкті те, що є специфічним
для навчання конкретного предмета зокрема. Дидактика ж досліджує
закономірності навчання, що є спільними для різних навчальних предметів.

Проблеми сучасної дидактики: а) оптимізація навчально-виховного процесу
в школах; б) інтенсифікація навчання (посилення, збільшення напруги,
продуктивності, дієвості праці); в) підвищення пізнавальної
самостійності, творчої активності, ініціативи учнів; г) посилення
міжпредметних і внутріпредметних зв’язків; г) вдосконалення форм і
методів навчання та інші.

Слід відрізняти «процес навчання» від «навчального процесу». Поняття
«навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: і викладача, і
використовувані ним засоби і методи навчання, і учня, що працює під
керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, і забезпечення
навчального процесу наочністю та технічними засобами. Поняття «процес
навчання» охоплює взаємодію учителя й учня.

Останнім часом в дидактиці почали оперувати терміном технологія
навчання, під якою в загальному розуміють системний метод створення,
застосування й визначення всього процесу навчання і засвоєння знань, з
урахуванням технічних і людських ресурсів та їх взаємодію, який ставить
своїм завданням оптимізацію освіти. Технологію навчання також часто
трактують як галузь застосування системи наукових принципів до
програмування процесу навчання й використання їх у навчальній практиці з
орієнтацією на загальні цілі навчання. Ця галузь орієнтована в більшій
мірі на учня, а не на предмет навчання, на перевірку практики (методів і
техніки навчання) у ході емпіричного аналізу й широкого використання
аудіовізуальних засобів у навчанні, визначає практику в тісному зв’язку
з теорією навчання (Укр. пед. словник).

Завдання сучасної дидактики в цілому полягає в тому, щоб забезпечити
ефективне виховання, духовне збагачення, розвиток дитини, її активності,
таланту, творчого потенціалу, здібностей до самостійного надбання нових
знань, створити умови для самореалізації.

На думку проф. В. Лозової, цьому сприяють такі методологічні підходи до
навчального процесу:

Гуманізація, що передбачає не лише вивчення в школі дисциплін
гуманітарного циклу, які наповнюють зміст освіти проблемами людини, а й
духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета,
формування стосунків між учителями й учнями, учнів між собою на основі
поваги до людини, довіри, доброти, чуйності, уваги, співчуття, віри у
позитивність її дій.

Аксеологічний (гр. ахіа — цінність, logos — вчення) підхід дозволяє
вивчати явища з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби
людини, розв’язувати завдання гуманізації суспільства. Людина
розглядається як найвища цінність суспільства, а такі цінності як життя,
здоров’я, любов, освіта, праця, мир, краса, Батьківщина завжди
привертали увагу людей, а їхній розвиток — основне завдання
гуманістичної педагогіки.

Особистісний підхід вимагає визнання особистості як продукту соціального
розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної і моральної
свободи, права на повагу, що передбачає опору на природний процес
саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію,
самоутвердження, створення для цього відповідних умов.

Діяльнісний підхід спрямований на організацію діяльності суб’єкта, в
якій він був би активним у пізнанні, праці, спілкуванні, своєму
розвитку. Особистісний і діяльнісний підходи знаходяться в діалектичній
єдності, тому що особистість виступає суб’єктом діяльності, яка, у свою
чергу, поряд з іншими факторами, визначає особистісний розвиток людини.

Ресурсний підхід ставить питання про організацію навчання, орієнтованого
на пошуки і розвиток потенціальних можливостей кожного школяра. Ресурс
визначається як сукупність об’єктивно існуючих умов і засобів,
необхідних для реалізації потенційних можливостей суб’єкта. До ресурсів
відносяться зовнішні (засоби й умови довкілля) і внутрішні, тобто
індивідуальні ресурси особистості. Навчання повинно бути комфортним, не
шкодити здоров’ю, щоб забезпечувати оптимальну динаміку працездатності,
самопочуття. Виявлення індивідуальних ресурсів кожного учня,
прогнозування їх змін може забезпечувати реалізацію його можливостей.

Системний підхід орієнтує на визначення навчання як цілеспрямованої
творчої діяльності його суб’єктів. Він вимагає розгляду
системоутворюючих зв’язків мети, завдань, змісту, формні методів
навчання не ізольовано, а у взаємодії компонентів педагогічного процесу,
що дозволяє виявляти загальні системні властивості та якісні
характеристики.

Синергетичний (synergos — спільно діючий) підхід, провідним принципом
якого науковці називають самоорганізацію, саморозвиток, які здійснюються
на основі постійно активної взаємодії цих систем із зовнішнім
середовищем, що веде до змін, становлення нових якостей та ін.

Компетентнісний підхід передбачає аксологічну, мотиваційну, рефлексивну,
когнітивну, операційно-технологічну та інші складові результатів
навчання, що відбивають прирощення не лише знань, умінь і навичок, а й
досвіду емоційно-ціннісного ставлення. Компетентність у сфері
самостійної пізнавальної діяльності, засвоєння способів придбання знань
із різних джерел інформації є основою компетентності в інших сферах:
громадянській, соціально-трудовій, культурно-естетичній діяльності, в
побутовій сфері, сфері дозвілля та ін. Ключова компетентність випускника
школи має інтегративну природу, тому що її джерелом є різні сфери
культури і діяльності: духовної, соціальної, інформаційної, етичної,
екологічної тощо.1

2. Методологічною основою процесу навчання є наукова теорія пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у
свідомості людей.

Співвідношення процесів пізнання і навчання: і пізнання, і навчання
визначаються потребами суспільства; і пізнання, і навчання здійснюються
за схемою: живе спостереження — абстрактне мислення — практика; навчання
— один із шляхів процесу пізнання. Різняться ці процеси: пізнання має
справу з самим об’єктом пізнання, у навчанні може бути його наочне або
словесне зображення; у пізнанні відкривають об’єктивно нове, невідоме, у
навчанні учень «відкриває» для себе якусь істину. У навчанні прискореним
темпом пізнають те, на що наука витратила роки; навчання передбачає і
формування вмінь та навичок, а пізнання — тільки розкриття істини;
практика у навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти матеріал, а не
служить критерієм істини, як у пізнанні.

У навчальному процесі проявляються відомі положення філософії про
взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей,
заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: а) між
постійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і
загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення;
б) між досягнутим учнями рівнем знань, умінь і навичок і тими знаннями,
уміннями і навичками, які потрібні для вирішення поставлених перед ними
нових завдань; в) між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним
характером його засвоєння; г) між розумінням матеріалу вчителем і
розумінням його учнями; ґ) між теоретичними знаннями й уміннями
використовувати їх на практиці і т. п. Мистецтво вчителя полягає у
виявленні і використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної
діяльності учнів.

3. Основні функції навчання: освітня, виховна, розвиваюча.

Освітні завдання уроку — забезпечити в ході уроку засвоєння (засвоєння,
закріплення, застосування і т. п.) теорій, понять, законів тощо (учитель
продумує їх перелік і найменування); сформувати (або продовжити
формування) загальнонавчальні уміння і навички (учитель продумує їх);
сформувати спеціальні вміння з даного предмета (учитель продумує їх
перелік і склад).

Виховні завдання уроку — сприяти в ході уроку формуванню основних
світоглядних ідей (учитель продумує їх); забезпечити вивчення праць
письменників, учених, документів тощо (учитель продумує, яких саме);
сприяти вирішенню завдань трудового виховання і профорієнтації школярів
(учитель продумує відповідні ситуації, моменти і т. п.); сприяти
вихованню моральних якостей школярів — етичних норм, гуманізму,
колективізму, активної позиції у навчанні та житті і т. п. (учитель
продумує найважливіші для кожного уроку); сприяти вихованню у школярів
естетичних поглядів, умінь і т. п. (учитель визначає, яких саме);
сприяти вихованню у школярів гігієнічних та фізкультурних умінь та
навичок (учитель продумує їх).

Завдання розвитку мислення, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів
і здібностей школярів: розвивати мислення на основі загальних розумових
дій і операцій.

У неповній та повній загальноосвітній школі учні мають навчитися:

? структурування — мислительна діяльність щодо встановлення найближчих
зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами і т. п., в процесі
якої виділяється структура знань;

? систематизації— мислительна діяльність щодо встановлення віддалених
зв’язків між поняттями, реченнями і т. п., у процесі якої вони
організуються в певну систему;

? конкретизації— застосування знань у практичних ситуаціях, пов’язаних з
переходом від абстрактного до конкретного;

? варіювання — зміна несуттєвих ознак понять, їх властивостей, фактів і
т. п. при постійних суттєвих;

? доведення — логічне розмірковування;

? робити висновки — поступове спрощення теоретичного або практичного
виразу з метою одержання наперед відомого його виду;

? пояснення — акцентування думки на найважливіших моментах (зв’язках)
під час вивчення навчального матеріалу;

? класифікації — розподіл понять на взаємопов’язані класи за суттєвими
ознаками;

? аналізу — вичленення ознак, властивостей, відношень понять,
знаходження спільних і відмінних їх властивостей;

? синтезу — поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу);

? порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і
відмінних їх властивостей;

? абстракціонування — виділення суттєвих ознак понять відкиданням
несуттєвих;

? узагальнення — виділення ознак, властивостей, суттєвих для кількох
понять.

Під час навчального процесу учитель сприяє розвитку волі та
наполегливості в учнів (продумує проблемні ситуації, завдання, теми
дискусій тощо); розвиває їх емоції — подив, радість, цікавість,
парадоксальність, переживання та ін. (продумує, коли і як створити
необхідні ситуації).

Реалізація освітньої, виховної і розвиваючої функцій на уроках
здійснюється шляхом: а) використання змісту навчального матеріалу; б)
підбору форм, методів і прийомів навчання; в) організацією порядку і
дисципліни на уроці; г) використання оцінок; ґ) самою особою вчителя,
його поведінкою, ставленням до учнів.

4. Навчання, як один з видів людської діяльності, має двосторонній
характер, тобто складається з двох взаємопов’язаних процесів —
викладання і уміння.

Викладання— діяльність учитеся у процесі навчання, що полягає і;

в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових
знань, організації спостережень, лабораторних і практичних занять,
керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці
якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння знань, оволодіння вміннями і
навичками. У широкому значенні — оволодіння спеціальним досвідом з метою
його використання в практичному житті.

У процесі навчання проходить взаємодія між вчителем і учнем, а не просто
вплив учителя на учня. Вчитель може безпосередньо навчати учнів або
опосередковано — через систему завдань.

F

p

¤

?

?

?

O

i

?

¦ &

`

l

p

O

? &

&

Oання між вчителем і учнем та впливу довколишнього середовища.

Процес навчання складається з таких компонентів: цільовий,
стимулююче-мотиваційний, змістовий, операційно-дійовий,
контрольно-регулюючий, оціночно-результативний (мета, завдання, зміст,
методи, засоби, форми організації навчання, досягнуті результати).

5. Роль учителя у навчальному процесі: а) виступає, передусім, як
організатор і керівник пізнавальної діяльності учнів; б) створює умови,
за яких учні можуть найбільш раціонально і продуктивно вчитися
(навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування занять,
нормування домашньої навчальної роботи, постановка перед учнями мети і
завдання); в) виступає як джерело знань і умінь у навчальному процесі;
г) надає допомогу при виникненні труднощів; г) виступає як вихователь;
д) піклується про розумовий розвиток учнів; є) виступає в ролі державної
особи, здійснює контроль за навчальною роботою школярів.

Щоб здійснювати процес викладання, вчителю необхідно знати мету школи і
місце «свого» предмета в її реалізації; знати предмет, який викладає;
володіти методикою викладання; знати учнів; вміти управляти процесом
учіння.

Діяльність учителя в процесі викладання включає в себе такі елементи: а)
планування своєї діяльності (тематичне і поурочне); б) організація
навчальної роботи; в) організація діяльності учнів; г) стимулювання
активності учнів; ґ) здійснення поточного контролю, регулювання,
коригування; д) аналіз результатів своєї діяльності.

Діяльність вчителя у навчально-виховному процесі значною мірою залежить
від його педагогічного такту та педагогічної тактики. Ознайомтеся з
деякими порадами щодо їх дотримання:

1. Бережіть благородне звання вчителя. Пам’ятайте, що особистість учня
виховується особистістю його наставників.

2. Поважайте людину в своїх учнях, оберігайте і розвивайте їх гідність.
Бережіть і свою гідність.

3. Не підкреслюйте без особливих потреб своєї зверхності над учнями.
Розумна дистанція у ваших взаєминах з учнями необхідна, але хай вона не
стає стіною між вами і ними.

4. Змінюйте свою техніку у взаєминах з учнями згідно з їхнім віком, їх
духовним ростом. Збагачуйте її новими тактичними підходами й ходами.

5. Використовуйте увесь діапазон педагогічної стимуляції, але будьте
щедрими на похвали і скупими на покарання.

6. Навчіться володіти своїм голосом, інтонувати своє мовлення, уникайте
крику, тим більше вереску. Крик свідчить не про вашу силу, а про ваше
безсилля.

7. Уникайте рішень, у доцільності яких ви не впевнені, не приймайте
рішень у стані роздратування, вдавайтеся до методу відстрочки, який
дасть вам змогу розумно розпорядитися своїм правом, а учням розумно
підкоритися йому.

8. Уміння контактувати з учнями — справа набувна, як і всякі інші
педагогічні вміння.

9. Поважайте індивідуальність кожного учня, бажання утвердитись у класі,
мати кращий статус. Успіх окрилює людину, неуспіх, до того ж постійний,
пригнічує. Шукайте привід похвалити учня, яким би педагогічно занедбаним
він не був.

10. Контакт з цілим класом значною мірою залежить від ваших контактів з
окремими учнями. Якщо ви будете тактовні, ненав’язливі, уникнете
прямолінійних повчань, зблизитися з цим учнем, то це означатиме, що ви
якоюсь мірою зблизилися з усім класом.

11. Несіть батькам учнів радість. Чим більше ви будете скаржитися
батькам на їхніх дітей, тим більше батьки захищатимуть їх, або
вживатимуть таких заходів, які не сприятимуть, а перешкоджатимуть вашим
взаєминам з учнями.

12. Покажіть принагідно учням усе краще, що є у вас (свої здібності до
чого-небудь, уміння, ерудицію, звички тощо), нічого не приховуючи, але й
нічого не підкреслюючи. Навіть талант скромних учнів більше приваблює.

13. Бережіть довір’я своїх учнів. Довір’я до вас—то вершина ваших
взаємин з учнями, вікно в їхню душу. Втративши довір’я одного учня, ви
можете втратити довір’я цілого класу.

За основу тут взято рекомендації відомого українського психолога і
педагога Івана Омеляновича Синиці.1

6. Учіння — це система пізнавальних дій учня, спрямованих на вирішення
навчально-виховних завдань.

Передумови навчальної діяльності учня: а) наявність мети, яка стимулює
учня до процесу навчання на належному рівні; б) наявність фізіологічної
і психологічної готовності до навчання; в) наявність бажання вчитися; г)
наявність активності у процесі навчання, зосередження уваги на
навчальній діяльності; ґ) наявність належного рівня розвитку.

Сприятливі умови позитивного ставлення учнів до навчання:

а) наукові знання викликають зацікавленість учнів, а вчитель створює
ситуації, якими вони захоплюються; б) наукові знання, вміння і навички
практично значимі для учня у різних життєвих ситуаціях і тому викликають
позитивне ставлення до них; в) навчальна діяльність викликає емоції,
бажання долати труднощі, спробувати власні сили при оволодінні
навчальним матеріалом; г) висока оцінка вартості наукових знань у
суспільстві збагачує мотиваційний фон навчальної діяльності учнів; ґ)
колективний характер навчальної діяльності створює сприятливу атмосферу
і прагнення зайняти відповідне місце серед ровесників; д) почуття
власної гідності є важливою передумовою позитивного ставлення до
навчання; є) успіхи у навчанні сприяють стимулюванню подальшої
навчальної діяльності; є) справедлива оцінка навчальних досягнень учня
стимулює позитивне ставлення до навчання.

Дитина за своєю природою — істота дуже допитлива, прагне пізнати
невідоме, їй властиві увага, уява, пам’ять, мислення й інші психічні
якості.

Виділяють два типових варіанти навчальної діяльності учня:

а) коли вона відбувається під керівництвом учителя: прийняття навчальних
завдань і плану дій, пропонованих вчителем; здійснення навчальних дій і
операцій з розв’язання поставлених завдань; регулювання навчальної
діяльності під впливом контролю вчителя і самоконтролю; аналіз
результатів навчальної діяльності, здійснюваної під керівництвом
учителя; б) коли навчальна діяльність здійснюється учнем самостійно:
планування або конкретизація завдань своєї навчальної діяльності;
планування методів, засобів і форм навчальної діяльності;
самоорганізація навчальної діяльності; саморегулювання учіння;
самоаналіз результатів навчальної діяльності.

Внутрішній процес засвоєння знань включає такі ланки: сприймання —
осмислення і розуміння — узагальнення — закріплення — застосування на
практиці.

Сприймання — відображення предметів і явищ навколишнього світу, що діють
у даний момент на органи чуття людини.

Цьому процесу передує: створення готовності учнів до участі в процесі
навчання; формування активно-позитивного ставлення до майбутньої
пізнавальної діяльності; створення мотиваційного фону; опора на
попередні знання і досвід; зосередження уваги учнів на об’єкті пізнання.

У процесі викладу матеріалу необхідно: а) новий навчальний матеріал
викладати лаконічно; б) навчальну інформацію узагальнювати й
уніфіковувати; в) у процесі викладу навчальної інформації акцентувати
увагу на її смислових моментах; г) відносно самостійні одиниці
навчального матеріалу розмежувати одну від одної; ґ) щоб новий
навчальний матеріал мав чітку, зрозумілу і легку для запам’ятовування
структуру, яка відрізняється від структури інших одиниць інформації; д)
новий навчальний матеріал «очистити» від зайвої інформації.

Важливе на цьому етапі перше враження учня від навчальної інформації
(явище імпринтингу), яке надовго залишиться в його свідомості. Тому
треба, щоб це враження було правильним. Особливу увагу слід приділяти
візуальному представленню навчальної інформації (90 % інформації людина
одержує через зір).

Без глибокого проникнення в суть процесу, явища не може бути досягнуто
повного засвоєння навчального матеріалу. Процес проникнення проходить
такі етапи: усвідомлення, осмислення і розуміння (осягнення).

Осмислення навчального матеріалу— процес мислительної діяльності,
спрямований на розкриття істотних ознак, якостей предметів, явищ і
процесів та формулювання теоретичних понять, ідей, законів.

Розуміння — мислительний процес на виявлення істотних рис, властивостей
і зв’язків предметів, явищ і подій дійсності.

Учні можуть досягти повного осмислення і розуміння навчального матеріалу
шляхом аналізу, синтезу, порівняння, індукції, дедукції.

Узагальнення —логічний процес переходу від одиничного до загального або
від менш загального до більш загального знання, а також продукт
розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і явищ
дійсності.

При узагальненні навчального матеріалу вчителю потрібно звертати
особливу увагу на найважливіші ознаки предметів, явищ, процесів. Слід
підбирати такі варіанти, які найкраще сприяють розкриттю істотних ознак
явищ і понять. Варіативний характер неістотних ознак впливає на характер
і ефективність пізнавальної діяльності учнів.

Особливої уваги вимагає процес абстрагування. Розрізняють два види
абстрагування: виділення істотних ознак (позитивне абстрагування) та
виділення і відхилення неістотних ознак (негативне абстрагування). У
ряді випадків осмислення і узагальнення залежить від того, наскільки
вчитель уміє поєднувати позитивне і негативне абстрагування.

Повноцінне осмислення і узагальнення можливе за умови, якщо воно
базується на достатніх наукових знаннях, які дозволяють широко
використати порівняння, аналогію і доказовість.

На цьому етапі здійснюється систематизація навчального матеріалу. 13

Основу систематизації знань складає класифікація фактів, явищ, процесів.

Закріплення знань, умінь і навичок — спеціальна робота вчителя щодо
реалізації дидактичного принципу міцності засвоєння учнями навчального
матеріалу.

Запам’ятовування навчального матеріалу розпочинається з його сприймання
і осмислення, але цього недостатньо, щоб учень вільно ним володів. Саме
для цього учитель проводить закріплення навчального матеріалу, яке
залежить від його кількості і якості, емоційного стану учнів. У
закріпленні матеріалу важливе значення має первинне, поточне і
узагальнююче повторення. До організації повторення ставляться наступні
вимоги: а) воно має бути цілеспрямованим, мати певну мотивацію; б) має
бути правильно розподілене в часі; в) має бути по частинах або в цілому
залежно від остаточного результату; г) не повинно допускати механічного
запам’ятовування.

Застосування знань, умінь і навичок — перехід від абстрактного до
конкретного.

Заключним етапом процесу засвоєння знань, умінь і навичок є їх
застосування на практиці. Це — здійснення переходу від абстрактного до
конкретного. Застосування знань на практиці досягається різноманітними
вправами, самостійними роботами, на лабораторних і практичних заняттях,
в різних видах повторення, творах і т. п. Міцному засвоєнню знань сприяє
застосування їх у розв’язанні різних варіативних задач. Особливе
значення для повноцінного застосування знань на практиці мають
міжпредметні зв’язки, вирішення різних життєвих задач, де доводиться
використовувати комплекс знань з різних навчальних предметів.

Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації учіння, розвитку
емоційної сфери школярів, самостійності і творчої ініціативи учнів.

Мотиви навчальної діяльності: а) нав’язані безпосередньо з навчальною
діяльністю; б) зумовлені широкими суспільними відносинами учнів.

Мотиви першого виду закладені в самому процесі навчання: допитливість,
інтерес до знань, потреба в розумовій діяльності, у пізнанні, у
розширенні знань про навколишню дійсність, різноманітні інтелектуальні
почуття, прагнення здобути нові знання й навички, застосовувати,
вдосконалювати свої пізнавальні можливості, інтелектуальні здібності.

До другої групи мотивів навчальної діяльності належать ті, які за своїм
походженням і змістом ніби виходять за межі суто навчального процесу і
пов’язані з широкими суспільними взаємовідносинами дітей (широка
соціальна мотивація), а саме: соціальні мотиви, комунікативні мотиви,
мотиви утилітарного порядку, мотиви тривожності, мотиви, пов’язані з
потребою у самовихованні.

Народна педагогіка про процес навчання: «Наука не пиво—в рот не віллєш»,
«Нема науки без муки», «Гарно того вчити, хто хоче знати».

Запитання і завдання.

1. Що таке дидактика?

2. У чому суть управління пізнавальною діяльністю учнів?

3. Що є рушійною силою процесу навчання.

4. Які шляхи реалізації освітньої, виховуючої і розвиваючої функцій
навчання?

5. Охарактеризуйте ланки процесу навчання.

6. Охарактеризуйте одну з функцій навчання із використанням фактів з
предмета Вашої спеціальності (освітню, виховну, розвиваючу).

7. Доведіть необхідність у сучасній школі різних підходів до процесу
навчання: програмованого, проблемного, диференційного.

Список літератури:

Подласый П.П.Педагогика. Москва, 1999.

Фіцула М.М. Педагогіка., К, 2000.

Похожие записи