Курсова робота

Професія педагога та критерії його ефективної діяльності в процесі
національного виховання

Зміст:

Вступ…………………………………………………………..3-7

1. Професія – “педагог”……………………………………………….8-10

Сутність педагогічної діяльності вчителя…………………….11-14

Проблема національних цінностей…………………………….15-16

Національне виховання. Історія та сучасність………………17-18

Критерії ефективності виховної діяльності педагога………19-23

Висновки………………………………………………………24-26

Список використаних джерел…………………………………27

Вступ

Нема лихішої роботи, ніж учительська

Нема виснажливішої роботи,

Де нерви паляться, мов хмиз сухий,

Де серце рветься в клекоті і чаді,

Але нема щасливішої долі,

Коли людина з рук твоїх, Людтно,

Іде у світ, — на краплю світ люднвє.

Драч І. Ф.

Людина – це прекрасно! Це звучить гордо! Безліч разів ми чуємо ці слова
і, мабуть, стільки ж замислюємось над їхнім змістом. Бо й справді, що
таке людина?

Протягом тисячоліть людська думка намагалася проникнути в таємницю
буття, зрозуміти сутність людини. Свідомість, мислення, мотиви
діядьності, неповторний індивідуальний психічний склад людини були
предметом роздумів філософів.

Матеріалістичне розуміння сутності людини в наукових теоріях формувалося
в боротьбі з ідеалістичним, реалістичним її тлумаченням. Воно міцніло й
розвивалося під впливом досягнень природничих наук.

Свідомість людини пройшла складний і довгий шлях суспільно-історичного
розвитку, який відбувався і відбувається завдяки тому, що кожне
попереднє покоління людей передає наступному свої виробничі й культурні
надбання.

Отже, людина істота соціальна. Тому її розвиток, зміст і психічні
особливості визначаються не стільки біологічною спадковістю, скільки
суспіль ними відносинами й вихованням.

Коли ж виникло виховання?

З тих часів, як існує людина і суспільство, існує і виховання людини.
Суспільство не могло б виникнути й розвиватись, якби молодші покоління,
що приходять на зміну старшим, розпочинали все з початку, не сприймаючи
їхнього досвіду. “Основна функція пам”яті полягає в збереженні
набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. А проте, якби людина
не володіла пам”яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень,
уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би вперед, а взагалі не
могла б існувати, бо лише попередній досвід дає їй можливість з успіхом
пристосуватись до умов життя й боротися за своє існування. Таке саме
значення традицій у розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий
лише тому, що молодші покоління отримують від старших нові здобутки
культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати
культурний рух: їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що вже
здобули предки.

Особливо велику роль відіграють традиції у збереженні нації. Нацїю
звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і
майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм
зберігається й розвивається мова, без якої неможливе існування нації,
зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчості, світогляд,
народні ідеали – усе те, що створює обличчя народів. Отже, відмова від
національних традицій рівнозначна відмові від своєї національності”
[1,101-102].

Щоб стати людиною з усіма притаманними їй властивостями дитина повинна
оволодіти досвідом і знаннями тих людей що її оточують.Засвоєння досвіду
відбувається в процесі наслідування і виховання. Ось чому з перших днів
свого життя дитина потребує вихователів і виховання [ 8,9-10].

Учитель повинен бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра
школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта – це те,
що необхідно педагогу, те що хотять бачити діти у своєму наставнику.
Одне із самих цінних його якостей – людяність, у яквй сполучиться
серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

“ Учительська професія, — писав Сухомлинський, — це людинознавство,
постійне,що не припиняється проникнення в складний духрвний світ людини.
Чудова риса – постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому,
бачити людину в процесі його становлення – один із тих коренів, що
харчуть покликання до педагогічної праці. Цей корінь закладається в
людині ще в дитинстві й отроцтві, закладаєтьсі й у родині, і в школі.
Він закладається турботами старших – батька, мчтері, учителя, — які
виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини” [13,43].

У виховній роботі важливо й утримівання матеріалу, і тон розмови, і час
цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово
вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим
надбанням лише тоді, коли “мудрість вихователя залучає, одухотворяє
вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних
принципів” [13,84]. Діти дуже добре відчувають фальш слів, якщо вони не
відповідають моральному переконанню вчителя. Вони нехтують того, хто
намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.
Сухомлинський підкреслював: “Корінь багатьох лих виховання саме в тому,
що найчастіше вихованця закликають випливати за прапором, у той час, як
цей прапор ніхто не несе” [13,185].

Демократизація і гуманізація в освіті відкрили шляхи до розвитку
ініціативи і самостійності учнів і вчителя.

Складність освітньго процесу полягає в тім, що він займає значне місце в
житті людини, не дає відчутного, зримого конкретного результату відразу
по його завершенні. Результатом освіти є наступне поводження,
діяльність, спосіб життя людини. Тому вплив педагогічного впливу
будь-якої освітньої установи не може контролюватися безпосередньо.

Кожний хто вибирає професію педагога, бере на себе відповідальність за
тих кого він буде вчити і виховувати, разом з тим він відповідає за
самого себе, свою професійну підготовку, своє право бути педагогом,
учителем, вихователем. Гідне виконання професійного педагогічного боргу
жадає від людини прийняття ряду забов’язань.

По-перше, варто об’єктивно оцінювати власні можливості, знати свої
слабкі і сильні сторони, значимі для даної професії якості – особливості
саморегуляції, самооцінки, емоційні прояви, комунікативні, дидактичні
здібності і т.д.

По-друге, педагог повинен мати загальну культуру інтелектуальної
діяльності, мислення, пам’яті, сприйняття, уваги, культурою поведінки,
спілкування і педагогічного спілкування зокрема. Педагог – це зразок,
якому свідомо, а найчастіше неусвідомлено, наслідують учні, переймаючи
те, що робить учитель.

По-третє, обов’язковою передумовою й основою успішної діяльності
педагога є повага, знання і розуміння свого учня як “іншого”. Учень
повинен бути зрозумілий педагогом і прийнятий ним поза залежністю від
того, чи збігаються їхні системи цінностей, моделі поведінки й оцінка
певних ситуацій; це також припускає знання психологічних механізмів і
закономірностей поведінки і спілкування.

По-четверте, педагог є організатором навчальної двяльності тих, яких
навчають, їх співробітництва й у той же час виступає як партнер і
людина, що полегшує педагогічне спілкування. Це забов’язує розвивати
організаторські, комунікативні здібності для керування процесом
засвоєння знань учнями, включаючи їх в активні форми навчальної
взаємодії, що стимулює пізнавальну активність його учасників. Розвиток
таких професійних умінь припускає не тільки глибокі
психолого-педагогічні знання, але й постійний, систематичний,
професійний тренінг [1,84-86].

Професійні якості педагога повинні співвідноситися з наступними
постулатами-заповідями його психолого-педагогічної діяльності:

поважай в учні людину, особистість, що є конкретизацією золотого правила
– стався до інших так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе;

постійно шукай можливість саморозвитку й самовдосконалення, тому що
відомо, що той хто не вчиться сам, не може розвивати смак до навчання у
інших;

передавай знання учням так, щоб вони хотіли і могли їх засвоювати, були
готові їх викиростовувати в різних ситуаціях і у своїй самоосвіті.

Ці постулати є конкретизацією загальновідомої тези: тільки особистість
виховує особистість, тільки характер формує характер.

Педагог забов’язаний бути Особистістю – це його професійна
характеристика [1,35].

Професія – “педагог”

Ні з чим не порівняти труд учителя.

Радіє ткаля шовку під руками,

Радіє сталавар вогню своєму,

Сівач радіє дивооксамиту

Озимини під набом барвінковим –

Учителю потрібні ж роки й роки,

Щоб квіт у плід тривожно перецвів.

(Драч І. Ф.)

Педагог, учитель, вихователь – довірена особа суспільства, якій вона
ввіряє найдорожче і найцінніше – дітей, свою надію, своє майбутнє. Доля
дітей в руках педагога, в його золотому серці, він має бути джерелом
радісного пізнавального і морального зростання своїх вихованців. Жодна
інша професія не ставить таких вимог до людини. Педагог забов”язаний
бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнодюдських
цінностей, глибоких і рцзноманітних знань,високої культури. Педагог
забов”язаний прагнути до втілення в собі людського ідеалу. Будь-яка
характеристика не може охопити всі напрями діяльності педагога
[6,22-29].

Тисячі професій народжуються і вмирають. Та серед вічних професій
учительська посідає особливе місце: вона початок усіх професій.
Змінюються умови й засоби виховання, та незмінним залишається головне
призначення вчителя – навчити любддину бути Людиною.

Педагог має справу з конкретними людьми, проте його завдання не лише
особистісно, а й суспільно зумовлене – підготовка підростаючого
покоління до активної участі в житті суспільства. Чому суспільство
змушене відкривати школи, тримати армію вчителів? Для того, щоб нові
покоління могли включитися у різні сфери життя (розвивати науку,
мистецтво, виробляти продукцію,поширювати досвід). Саме тут, в освіті, у
згорнутому вигляді діти проходять попередній шлях людства і засвоюють ті
результати, яких воно досягло впродовж тисячоліть.

За багатовікову історію людина нагромадила величезний досвід.
Суспільство зацікавлене в тому, щоб відібрати з нього найцінніше,
необхідне для засвоєння молодим порколінням, щоб через засоби массової
інформації, а головним чином через школу і вчителя. Трансформувати його
у свідомості молоді. Призначення вчителя – бути ланкою у передаванні
суспільного досвіду, сприяти соціальному прогресові. Під час навчання
педагог передає пізнавальний досвід, допомагаючи дітям опанувати
знаряддя праці – трудовий, організовуючи взаємини у процесі діядьності
людини – моральний [9,94-96].

Брак цілеспрямованої гуманістичної освіти може призвести як до
інтелектуальної, так і до моральної деградації нових поколінь. На
вчителя покладено соціальну відповідальність за наслідки його праці.
Його роль як організатора освіти, виховання не може бути переьільшеною:
за рівень розвитку нового покоління він відповідає перед державою.
Особливо значущою є місія вчителя у наш час, коли виразно позначився
небезпечний для долі цивілізації розрив між технічною підготовкою людини
і рівнем її соціальної свідомості, її моральності. Саме цей розрив є
однією з причин ядерної загрози, що нависла над світом, екологічної,
продовольчої та інших глобальних проблем. Усе це потребує підвищеня
культури народу, а отже, гуманізації освіти. І тому для школи і вчителя
сьогодні надзвичайно важливим є соціальне замовлення – виховати
поборників виживання людства, збереження планети, що стала нашою
спільною домівкою [2,23].

Позиція вчителя завжди специфічна. З одного боку, він готує своїх
вихованців до потреб певноо моменту, до конкретних запитів суспільства
(нині актуальною є орієнтація на ринкові вілносини, виховання
дисциплінованості тощо). З іншого боку, вчитель, об”єктивно залишаючись
носієм і провідником культури, несе в собі позачасовий чинник, беручи
участь у формуванні особистості як синтезу всіх багатств людської
культури. Вчитель – це людина, скерована в майбутнє, він формує у
молодих людей активне і відповідальне прагнення оновлення світу, в якому
вони живуть.

Служіння сьогоденню і втілення гуманістичної місії сповнюють драматичну
долю вчителя, який нерідко скутий вказівками й рекомендаціями
адміністрації, поточними потребами. Що більше вчитель підпорядковує свою
діяльність конкретним запитам дня, то меншою мірою він є гуманістом і
моальним наставником. Піднестися над буденністю, усвідомивши своє
покликання, і гідно йому служити – ось що нині важливіше для вчителя.
Хоча діяльність учителя суспільно зумовлена і спрямована на завдання
соціалізації людини, дитини, в ім”я якої й існує суспільство. Це
принципова позиція в роботі педагога, якою він керується повсякчас, і
особливо у складних ситуаціях, коли постає питання вибору конкретного
розв”язку [2,34-35].

Сутність педагогічної діяльності вчителя

Наша праця – формування людини,

і це покладає на нас особливу,

ні з чим не зрівняну відповідальність.

(В. О. Сухомлинський)

Хто такий учитель? У Педагогічній енциклопедії засвідчено: “Спеціаліст,
що веде навчальну і виховну роботу з учнями у загальноосвітніх школах
різних типів”. Поряд зі словом учитель ми вживаємо і слово педагог як
поняття загальніше. Педагог – це фахівець, який займається
навчально-виховною роботою в школі чи дитячому садку, школі-інтернаті чи
виправній колонії, працівник позашкільного закладу, керівник народної
освіти, викладач вищого навчального закладу [12,156].

Професія викладача – одна із найбільш творчих і складних
професій, в яких поєднано науку та мистецтво. Ця професія споріднена з
працею письменника (творчість у підготовці матеріалу), режисера і
постановника (створення замислу та його реалізація), актора (в
педагогічній діяльності інструментом є особистість викладача), педагога,
психолога та науковця.

Діяльність викладача має високу соціальну значущість і займає одне з
центральних місць у державотворенні, формуванні національної свідомості
і духовної культури українського суспільства [5,72].

Вперше в документі високого рівня, яким є державна національна программа
“Освіта”, окремий спеціальний розділ присвячено педагогічним
працівникам.

“Педагогічні працівники, — нвголошується в документі, — мають стати
основною рушійною силою відродження та створення якісно нової
національної системи освіти”. Проте суспільнтй статус педагога в нашій
державі ще не відповідає тим високим вимогам, які об”єктивно ставляться
до педагогічних працівників. “У зв”язку з цим, — зазначено в документі,
— головна увага має бути зосереджена на підготовці нового покоління
педагогічних працівників, підвищенні національної культури, професійної
кваліфікації та соціального статусу педагога до рівня, що відповідає
його ролі у суспільстві”. У зв”язку з цим одним із пріоритетних напрямів
кадрової політики в галузі освіти є “створення умов для ефективної
професійної діяльності педагогічних працівників, забезпечення їх
високого соціального статусу в суспільстві”. З цією метою в программі
визначено такі основні напрями роботи з педагогічними кадрами:

створення системи педагогічної освіти, що задовольняла б потреби
суспільства в педагогах різних спеціальностей і кваліфікаційних рівнів,
здатних виконувати основну соціальну функцію – формувати цілісну і
всебічно розвинену особистість, віддану інтересам Української держави;

Глибоке реформування змісту. Форм і методів підготовки педагогічних
працівників усіх ланок освітньої галузі;

Залучення кращих інтелектуальних та духовних сил суспільства в освітню
сферу;

Піднесення престижу педагогічної праці, створення педагогічним
працівникам соціально-економічних умов, адекватних їхньому місцю й ролі
в суспільстві;

Забезпечення безперервної освіти педагогічних працівників, підвищення
їхнього професіоналізму, освітнього та загальнокультурного рівня;

Істотне вдосконалення наукового, методичного, інформаційного,
видавничо-поліграфічного забезпечення педагогічної діяльності;

Створення умов для професійної свободи, творчого пошуку, ініціативи
педагогів, прискорення суспільної апробації, відбору і селекції
педагогічних новацій;

Розроблення та впровадження нової системи оцінки (атестації) рівня
професійної діяльності педагогічних працівників [3,15-18].

У вихованні молодого покоління так чи інакше бере участь майже все
доросле населення. Педагогічна діяльність може бути професійною і
непрофесійною. Непрофесійна – це вид педагогічної діяльності, якою
займаються всі люди (батьки, керівники виробництв, установ тощо) в
повсякденному житті, не маючи спеціальної педагогічної освіти і
педагогічної кваліфікації. Здійснюючи виховний вплив, вони діють
здебільшого інтуїтивно, не завжди вміючи чітко пояснити чи обгрунтувати
свою позицію. Професійна педагогічна діяльність потребує спеціадьної
освіти і здійснюється у спеціальних навчально-виховних та освітніх
закладах.Фахівець діє свідомо, спираючись на систему принципів,
правил,прийомів. Професійна педагогічна діяльність викладача – це
цілісна динамічна система. Вона містить п”ять структурних елементів:
суб”єкт педагогічного впливу, об”єкт педагогічного впливу,предмет їх
спільної діяльності, цілі навчання. Засоби педагогічної комунікації. Ці
компоненти складають систему, бо ні один з них не може бути замінений
іншим або їх сукупністю. Всі вони знаходяться у прямій та зворотній
залежності.

Визначення професійно-педагогічної діяльності звучить так: “Це
діяльність учителя, змістом якої є керівництво діяльністю учнів у
навчально-виховному процесі. Головною метою педагогічної діяльності є –
розвиток особистості дитини [2,87].

Проблема національних цінностей

Новий етап розвитку цивілізації характеризується динамізмом і
глобальністю масштабів перетворень у всіх сферах життєдіяльності людини.
При цьому значно зростає роль нації і національних цінностей.
Раціональні системи починають конкурувати з останніми, руйнуючи їх. Це
може призвести до того, що нації і національні цінності розчиняться в
інформаційному суспільстві. Отже, людина виявилася заручником
цивілізаційного процесу, ініціатором якого є вона сама, але, з іншого
боку, тільки в її силах звільнити себе: “сучасне людство на тлі видатних
досягнень науки, все більше втрачаючи духовні орієнтири та справжні
життєві цінності, невпинно рухається до повної моральної деградації.
Тому йдеться про порятунок цивілізації, і найперше духовний” [9,143-
144].

Чи не найактуальнішою сьогодні є потреба усунення невідповідності між
мисленням, поведінкою людини і реальним світом, яким постійно
змінюється. Шлях до такої гармонізації пролягає через повернення до
глубокої духовності, що уособлює викристалізовані здобутки національного
та загальнолюдського.

Найважливішою педагогічною проблемою в сучасних умовах стає проблема
найефективнішого використання потенціалу національних цінностей.
Домінантою виховного процесу має стати формуванняв учнів патріотизму з
повним змістовим наповненням. З одного боку, це виховання любові до
рідного краю, свого народу, держави, відповідальності за їх майбутнє, а
з іншого – відкритість до сприйняття різноманітних культур світу,
освоєння фундаментальних духовних цінностей людства – гуманізму,
свободи, справедливості, толерантності, культури, миру, національного
примирення, збереження природи [7,4].

Насамперед підкреслимо, що національні цінності безпосередньо залежать
від суспільної формації, в якій існують у кожний конкретний історичний
момент. У свою чергу, кожне суспільство завжди мало і має свою виховну
систему, яка декларує відповідні національні цінності. Залежно від
панівної ідеології вони можуть існувати в деформованій чи прихованій
формі. Незважаючи на всі суперечності, притаманні сучасному суспільству,
сьгодні ми маємо історичний шанс не тільки зберегти наші національні
цінності, а й, примноживши і збагативши їх, увійти до світової
спільноти. Для цьго освіта повинна бути неодмінно національною, але
спрямованою на відкритість, діалог і співробітництво у масштабах
загальнолюдського.

Отже, через національні цінності, які є викристалізованим історичним
здобутком нації і найдоступнішим видом інформації, ми прийдемо до
справжнього усвідомлення громадянського суспільства і до єдиного
планетарного співтовариства [ 10,15-16].

Як бачимо питання національного виховання,національної свідомості й
самосвідомості та її формування в молодого покоління, в усіх громадян
України є одним із найактуальніших у час становлення, розбудови
Української держави [11,27].

Національне виховання. Історія і сучасність

Своєрідність сучасного розвитку системи національного виховання в
Україні зумовлюється відродженням споконвічних коренів нашої
національної минувшини: історії, державних традицій, духовності.
Національна система виховання, що склалася у нас,як і в інших народів,
історично потребує не лише свого відродження, а й оновлення, перебудови
з урахуванням сучасних реалій. Заглиблюючись у споконвічнну історію
свого народу, долаючи історичне безпам‘ятство,зможемо відновити й
оновити національну гідність кожного нашого громадянина, сформувати у
нього патріотичні почуття й переконання. Адже відомо, що
зденаціоналізована особистість ніколи не зможе стати повноцінним
громадянином держави. Зденаціоналізований громадянин – це вигідно хіба
що тим, хто не бажає Українськвй державі майбутнього. Ми мусимо
пам‘ятати про те, що впродовж столітть, а особливо останніх десятилітть,
політика у сфері виховання молоді була спрямована на те, щоб зруйнувати
національну самосвідомість, увесь національно-культурний устрій життя
українців, спрямувати у забуття історичну пам‘ять, героїчне і трагічне
минуле, знищити українські народні традиції, мову, морально-побутові
звичаї. Головний удар спямовувався на освіту, всю соціально-культурну
сферу, що є головним чинником формування свідомості людини. Робилось все
для того, щоб стерти будь-які вияви національних почуттів до рідної
землі, свого народу, його історії, культури. Національна система
нехтувалась, заборонялась, а в останні десятиріччя була замінена чужою
для України, запозиченою інтернаціоналістською програмою. Витіснена з
громадського, державного життя, національна система виховання
функціонувала у штучно звуженому просторі й лише дещо жевріло у
родинному вихованні та в поодиноких випадках у навчально-виховній
діядьності окремих педагогів [2,98-100].

Усе це потребує переосмислення проблем виховання на сучасному етапі,
його національної суті й характеру, відновлення його відповідно до
сучасних вимог як цілісної системи, що існувала впродовж століть і
завдяки якій молоде покоління оволодівало досягненнями багатьох
поколінь, пізнаволо генетичний код рідного народу, його національний
характер; своєрідність способу світосприйняття, національний способ
мислення і на основі цьго ставало дбайливим господарем і захисником
рідної землі. У наш історично відповідальний час постало завдання
збагнути сутність і особливості національного виховання, щоб діяти
твердо і безпомилково.

Підсумовуючи сказане, неважко дійти висновку про те, що виховання
підростаючого покоління у національному дусі створює благодатний грунт
для формування у нього нацважливіших рис громадянськості: самовідданої
любові до рідного краю, народу,почуття гордості за свою вітчизну, віру в
її майбутнє, прагнення зробити свій гідний внесок у те, щоб майбутнє
Батьківщини, співвітчизників, усіх майбутніх поколінь було щасливим.

Виховання таких рис, почуттів, прагнень формує у дітей, підлітків і
юнацтва, у громадян будь-якого віку волю до дії, психологічну готовність
до звершення конкретних справ, актуалізує потребу у самовдосконаленні,
що є запорукою успішного осягнення високих громадянських цілей. Бо саме
такі цілі визначають головний напрям життєдіяльності людини, позбавляють
її безкінечних, вимушених і безрезультатних мук пошуку місця на землі
(нерідко в чужих краях), де б докласти свої сили. Застосувати свої
можливості, реалізувати себе як особистість.

Отже, національне виховання, серцевиною якого є виховання патріотичне. –
важлива складова всієї виховної системи, що забезпечує високий рівень
самоактивності громадянина, зміст і напрям якої овіяні світлом високих і
вічних духовних цінностей [11,31-32.].

Критерії ефективності виховної діяльності педагога

У концепції національного виховання, щодо критеріїв ефективності
виховної діяльності педагога, сказано так:

-успішне вирішення завдань національного виховання, суттєве покращення
всього навчально-виховного процесу, розвиток пізнавальної, трудової
активності дітей і молоді безпосередньо пов”язані з удосконаленням
підготовки педагогів, їх професійно-педагогічної майстерності, ерудиції
і культури;

-логіка професійної діяльності педагога визначає таку послідовність
побудови кваліфікаційної характеристики:

готовність до навчальної роботи з учнями;

готовність до виховної роботи з вихованцями та взаємодії з батьками і
громадськістю;

готовність до педагогічного спілкування та професійного спілкування.

готовність педагога будь-якого профілю до навчально-виховної діяльності,
педагогічного спілкування і самовдосконалення складається з трьох
аспектів:фахово-методичного,психолого-педагогічного та
світоглядно-культурологічного.[6,23]

Ми широко розглядаємо лише психологічний аспект, проте фахово-методичний
і світоглядно-культорологічний аспекти також тісно пов”язані з
вирішенням завдань безперервного національного виховання.

Педагог – це професіонал, здатний до багатоваріативності педагогічної
дії, прогнозування можливих результатів, що володіє прийомами аналізу і
самоконтролю, вміє педагогічно осмислити нові соціально-економічні умови
виховання,наслідки ринкових взаємовідносин, оцінити нові тенденції з
позиції педагогічної діяльності, щоб не дати ні політиці, ні ринку
піднестися над педагогікою.

Педагогічна праця – своєрідна творча діяльність. Учитель чи викладач –
вихователь, який, організовуючи навчально-виховну роботу, забов”язаний
вміти проектувати розвиток особистості, уявліти, яким повинен стати його
виховонець як громадянин незалежноїкраїни.

Педагог має бути винахідливим у створенні виховуючих і навчальних
ситуацій у відповідності з віковими та індивідуальними особливостями
своїх учнів. Необхідність швидко реагувати в екстремальних умовах
вимагає гнучкості, розуму, кмітливості, винахідливості,
емоційно-вольової рухливості.

Суттєве місце в праці педагога відводиться його мовній діяльності.
Виклад матеріалу, доведення, переконання, наказ та інші види
навчально-виховного впливу вимагають від учителя мистецького володіння
словом, уміння точно, дохідливо, емоційно, образно передавати власні
думки. Педагогу-майстру притаманні гнучке аналітичне мислення, вміння
довести те чи інще положення, переконати учня, зробити складне поняття
зрозумілим, дохідливим.

Зазначені якості необхідні всім: і вихователю, і вчителю, і іншим
педагогам, в чиїй діяльності переважають виховні завдання.

психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної
діяльності передбачає:

високий рівень сформованості національної самосвідомості, знання
національної психології і характеру нарроду, його культурно-історичних
традицій морально-етичної спадщини, історії і сучасного буття;

втілення всобі типових якостей рідного народу, його духовного
культурного і морального багатства; бездоганне володіння українською
мовою;

високий рівень професійної підготовки, широкий кругозір і наукову
ерудицію, духовне багатство та емоційну культуру вчителя, прагнення до
постійного самовдосконалення;

любов до дітей і високу педагогічну культуру в тісному поєднанні з
наполегливістю, витримкою, дотримання педагогічного такту;

досконале володіння дидактичними, організаторськими, комунікативними,
перцептивними, сугестивними, науково-пізнавальними здібностями;

розвиток власної спостережливості, педагогічної уяви , оптимізму вміння
відчувати та позитивно впливати на емоційний стан учнів;

мистеціке володіння словом, вміння чітко сформулювати та точно,
дохідливо, образно, емоційно передавати власні думки.

педагог повине знати:

сутність і закономірності розвитку особистості, анатомо-фізіологічні,
психологічні та вікові особливості вихованців;

діагностику і методи визначення рівнів вихованості дітей;

методи аналізу ефективності педагогічного управління процесом всебічного
формування особистості;

теорію і методику національного виховання, специфіку роботи класного
керівника, вихователя групи продовженого дня, вихователя школи-інтернату
та дитячого будинку, громадських дитячих організацій, виховної роботи у
дитячих клубах за інтресами та в позашкільних виховних закладах;

принципи, форми та методи організації виховного впливу на дітей різних
вікових груп;

принципи організації різних дитячих об’єднань, учнівськтх та
студентських колективів і керівництва ними.

педагог повинен уміти:

визначати конкретні завдання виховного впливу, виходячи із загальної
мети національного виховання рівнів вихованості дитячого колективу і
умов навколишнього середовища;.

реалізовувати принципи національного безперервного виховання
народознавчого, людинознавчого, і особистісного підходів;

володіти методами і формами педагогічної діагностики та педагогвчного
прогнозування, рівнями вихованості учнів, колективу і особистості в
їхній єдності;

визначати мету виховання у відповідності з рівнем вихованості дітей,
будувати виховний процес на основі глибокого ісистематичного вивчення
учнів, їх інтересів, запитів, можливостей, на принципах добровільності
та співробітництва;

регулювати і коригувати міжособистісні стосунки в дитячих та юнацьких
колективах, проводячи вних профілактику розмежування, дезінтеграції, та
конфоронтації;

на практиці застосовувати принципи наукової організації праці, аолодіти
методами позитивного впливу на дитину та управління дитячим колективом;

зробити учнівське самоврядування найефективнішим виховним засобом;
звертаючись до громадської думки, бути обережним, щоб не викликати
відчуженості і замкнутості учня;

формувати гуманні співвідносини з учнями на рівні співробітництва і
співтворчості з урахуванням національних традицій, соціального отчення;

об’єднувати виховні зусилля вчителів і вихователів, що працюють у
калсі;

налагоджувати постійні педагогічні стосунки з батьками вихованців;
знаходити розумні методи впливу: нести батькам радість, попереджувати
такі заходи впливу з боку батьків, які заважатимуть добромим взаєминам;

вести педагогічну пропаганду , домагаючись єдності виховної діяльності
школи позашкільних установ, сім’ї та громадськості;

організовувати з дітьми, підлітками, молоддю різні види виховної роботи:
навчальну, тркдову ігрову, природохоронну, дозвілля в дітей, гуртки
художньої самодіяльності, спортивні секції; попепреджувати дитячий
травматизм, працювати з дітьми, які потребують підвищеної педагогічної
уваги;

сприяти самовихованню учнів саморозвитку їх суспільно цінних якостей і
створенню умов для самореалізації дитини як неповторної
індивідуальності;

вміло використовувати у виховній роботі духовні надбання рідного народу,
усну народну творчість, культурно- історичні національні традиції
української етнопедагогіки;

аналізувати, узагальнювати і використовувати передовий педагогіччний
досвід; систематично підвищувати свою професійну кваліфікацію;
застосовувати рвціональні прийоми пошуку відбору і використання
педагогічної інформації [6,25-27].

Висновки

Педагог, учитель, вихователь – довірена особа суспільства, якій вона
ввіряє найдорожче і найцінніше – дітей, свою надію, своє майбутнє. Доля
дітей в руках педагога, в його золотому серці, він має бути джерелом
радісного пізнавального і морального зростання своїх вихованців. Жодна
інша професія не ставить таких вимог до людини. Педагог забов”язаний
бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнодюдських
цінностей, глибоких і рцзноманітних знань,високої культури. Педагог
забов”язаний прагнути до втілення в собі людського ідеалу [7,4].

Можна визначити основні критерії ефективної діяльності педагога:

“упевненість” (знання своїх прав і прав дитини,здатність захистити її.
Педагог гаронт прав дитини);

“успішність“ (беручись за будь-яку справу, педагог повинен передбачити
позитивний результат, тобто бути впевненний , що воно під силу, і учням,
і йому);

“дивовижність” (треба розвивати в собі незвичайність, діти не люблять
“пиріжки ні з чим”);

“переконливість” (уміти запалити дитячі серця, переконати їх у
важливості справи);

“поважність” (необхідна взаємна повага; поважаєш думку дітей, вони
поважають твою. Виховання без поваги – придушення);

“урівноваженність” (треба бути готовим до всьго, не зомлувати, а
аналізувати і працювати);

“усмішливість” (без почуття гумору в школі жити неможливо. Посмішка – це
й оцінка, і схвалення, і підбадьорення) [2,15-16].

Найважливішою педагогічною проблемою в сучасних умовах стає проблема
найефективнішого використання потенціалу національних цінностей.
Домінантою виховного процесу має стати формуванняв учнів патріотизму з
повним змістовим наповненням. З одного боку, це виховання любові до
рідного краю, свого народу, держави, відповідальності за їх майбутнє, а
з іншого – відкритість до сприйняття різноманітних культур світу,
освоєння фундаментальних духовних цінностей людства – гуманізму,
свободи, справедливості, толерантності, культури, миру, національного
примирення, збереження природи [6,4].

Дивлячись крізь призму національного виховання можна визначити його мету
і завдання таким чином.

Головною метою виховання є плекання гармонійно розвиненої особистості,
забезпечення глибокого засвоєння надбань українського народу, гуманних
міжнаціональних взаємин, формування в студентської молоді стійких
якостец патріота і громадянина Української держави, високої професійної
компетентності, фізичної досконалості, морально-етичної, художньо-
естетичної, правової, економічної та екологічної культур.

Пріоритетними завданнями є виховання глибокої моралі, культури,
духовності кожного студента – майбутнього ХХІ століття, формування
професіоналізму, наукового мислення, національної, політичної свідомості
й самосвідомості, творчого ставлення до дійсності та ін.

Важливим є формування відчуття усвідомлення обов’язків перед народом і
суспільством, глибокої відповідальності перед батьками, колективом,
перед навчальним закладом, Батьківщиною за високу результативність своєї
діяльності.

Неважко дійти висновку про те, що виховання підростаючого покоління у
національному дусі створює благодатний грунт для формування у нього
нацважливіших рис громадянськості: самовідданої любові до рідного краю,
народу,почуття гордості за свою вітчизну, віру в її майбутнє, прагнення
зробити свій гідний внесок у те, щоб майбутнє Батьківщини,
співвітчизників, усіх майбутніх поколінь було щасливим.

У світі ідеальних людей немає, і “ідеального викладача”я уявити
не можу. Але найголовніші якості викладача,на мою думку, такі: щирість,
вимогливість, відповідальність, почуття обов’язку, професійна гідність,
точність і ясність викладу своєї думки, прагнення до самовдосконалення і
творчості у своїй нелегкій праці. І від цьго залежить ефективність його
діяльності.

Список використаних джерел:

Амонашвілі Ш.А. Єдність мети: Посібник для вчителя. М., Освіта. – 1987.
–154с.

Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – Т.1. – 371с.

Державна національна програма «Освіта»: Україна ХХІ століття». Київ,
1994. – 84с.

Драч І. Ф. Дума про вчителя. Драматична поема. К., «Рад. Письменник»,
1977. – 131с.

Кобзар Б. С. Підготовка студентів до творчої виховної роботи з учнями в
умовах розбудови національної школи// Вища педагогічна освіта:
Наук.-метод. Збірник. Вип.17. – К. – 1994. – С.72-77.

Концепція національного виховання// Освіта України. – 1994. – С.22-29.

Концепція 12-річної освіти: Проект// Педагогічна газета. – 2000.
–9серпня .- С.4.

Корчинський Ч. М. Пічко Н. Ф. Вихователь — професія почесна. – 2-е
вид.,перероб. І допов. – К.: Рад.шк., 1984. – 96с. – С.9-10.

Кузь В. Г. Освіта і школа ХХІ століття// Педагогіка і психологія. –
1999. — №1 –С.143-144.

Лебідь І. Національні цінності у виховному процесі загальноосвітньої
школи// Рідна школа. – 2001. — №3 – С.15-16.

Мартинюк І. Національне виховання як основа розвитку активної
особистості// Урок української. – 2001. -№7. – С.29-33.

Педагогическая энциклопедия. М., «Сов. Энциклопедия», Т.1-4. –
С.310-312.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // Вибр.твори: В 5-ти т. – Т.3. –
К., Рад. Школа. 1977. – 453с.

PAGE 1

PAGE 1

Похожие записи