Реферат на тему:

Проблеми вивчення у школі творчості українських письменників східної
діаспори

За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін.
Так, зокрема почали вивчатися твори письменників західної діаспори.
Разом із тим поза увагою школи (та й не тільки школи!) залишаються цілі
масиви українського красного письменства, що розвивалося і розвивається
протягом кількох століть за східними межами метрополії.

Особливо відчутною стає така втрата в нашій культурі зараз, коли
приходить гостре усвідомлення того, що мільйони українців, що живуть на
схід від України, з початком 90-х років опинилися за межами вітчизни. І
якщо зовсім недавно ми жили в одній (але не своїй!) країні, і,
здавалося, ніщо не перешкоджало нашим взаєминам, то тепер на шляху до
цих взаємин виникає ряд нових перешкод. Тому і спостерігається така
гірка колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень її
ніхто не знає й не вивчає.

Варто пригадати хоча б побіжно досягнення українського письменства
Східної Слобожанщини, окрасою якого стали імена таких письменників, як
М. Костомаров, І. Горленко, І. Дикарєв, О. Афанасьєв-Чужбинський, А.
Животко, В. Єрошенко, Є. Плужник, К. Буревій, А. Панів, Г. Михайличенко
та ін. Та чи шануємо ми їхній внесок у літературу, що знаємо про
культурне життя наших земляків-сучасників? Практично нічого.

А розвиток рідного слова українськими письменниками Берестейщини? Відомі
з давніх часів імена берестейців: полемістів І. Потія та А. Филиповича;
ченця, патріота, автора віршів і відомого «Діаріуша», численних повчань
і послань К. Туровського. З пізніших історичних епох до нас дійшли твори
берестейця, представника нової української літератури О. Стороженка. XX
століття дало українських поетів-поліщуків:

Д. Фальківського, О. Лейтеса, С. Семенюка, В. Китаєвського, І. Хмеля, О.
Лапського; прозаїка Ф. Одрача і публіциста В. Ольхівського.

Як там сьогодні на Берестейщині з українським словом? Чи вивчають у
школах твори земляків? А чи згадуємо про них ми? Певно, що увага до
духовних здобутків українства за межами батьківщини потрібна не лише
нам, сущим у метрополії. Це потужний стимул для відродження української
духовності і в східній діаспорі.

Очевидно, що літературна історія східної української діаспори не
вичерпується лише названими вище регіонами Росії. Пильної уваги
філологів чекають літературні процеси на землях Зеленого клину (Далекий
Схід), Сірого клину (Казахстан), літературні традиції українців Москви
та Петербурга. Результати цих досліджень могли б поповнити не таку вже і
багату програму української літератури для загальноосвітньої та вищої
школи.

Проблема вивчення творчості зарубіжних письменників-земляків у значній
мірі залежить і від стану українського літературознавства в названих
регіонах. Та чи є на цьому терені втішні приклади? Прикро констатувати,
але їх дуже мало. Хіба що більш-менш сприятливою є ситуація на Кубані.

Процес дослідження творчості українських письменників Кубані
розгортається як серед вчених діаспори (В. Дроздовський, В. Орел, В.
Чума-ченко, Ю. Шевельов, В. Бардадим, М. Веленгурин та ін.), так і в
Україні (С. Крижанівський, Л. Бойко, В. Бурбела та ін.). Накопичений
дослідницький матеріал створює об’єктивні можливості до побудови
навчальної педагогічно-методичної системи вивчення української
літератури Кубані в загальноосвітній школі.

На цьому багатому на врожаї полі української духовності
письменниками-кубанцями зроблено чимало. Тут необхідно пригадати творчі
здобутки А. Головатого, Я. Мішковського, Я. Кухаренка, В. Мови
(Лиманського), Я. Жарка, В. Потапенка, О. Півня, М. Канівецького,
поетів-кубанців 20-х років О. Кирія, Н. Щербини, Ю. Литовченка, В.
Чередниченка, К. Кравченка, К. Тихого, сучасного поета І. Варавви.
Наведемо вражаючий факт про розвиток українського письменства на Кубані
у 20-ті роки. Літературний журнал «Плуг» повідомляв: «В середині
листопада СКАПП’у (Північно-кавказька асоціація пролетписьменників)
прийняв до свого складу літературну групу українських письменників
Кавказу (Кубані), як свою секцію. В складі секції є десь 50 чоловік»’.
На жаль, уже в першій половині 30-х років від культурних здобутків
українства Кубані практично нічого не залишилось: інтелігенція була
репресована, всі українські навчальні заклади закрито. На Сибір пішли
десятки тисяч нескорених козаків-селян. Виселено повністю кілька
українських станиць.

І тільки зараз, з початку 90-х років, почався повільний процес
відродження українства на кубанських землях. У шкільний навчальний
процес поступово впроваджуються твори українських письменників-кубанців
(правда, переважно в російських перекладах).

Варто відзначити, що Кубань, життя тут українців були постійно в колі
уваги «великої» України. І це не випадково. Кубань — єдиний край на
земній кулі, де впродовж XIX і до 20-х років XX ст. активно плекались і
зберігались традиції українського запорізького козацтва,
трансформованого в кінці XVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше —
в Кубанське козаче військо. А тому тут, на землях Північного Кавказу,
жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного
слова, тут об’єктивно існувало й існує досі духовне підґрунтя для
розвитку художньої літератури. Симпатії ж до козацтва, як відомо, є
пріоритетними для українського характеру.

Тарас Шевченко назвав у одному із своїх листів Кубань «Козацькою
Україною». Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів
П. Куліша. У «Псалтирній псальмі», написаній у формі звернення до
українського народу, лірик закликає українців прокинутись і подумати про
долю правнуків. У народнопоетичному стилі він звернувся до земляків:
«…зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те
поле заволочим. Од Вісли до Кубані слізьми змочим». Відомі творчі
зв’язки з Кубанським українством Т. Шевченка, Марка Вовчка, П.
Капельго-родського, В. Самійленка, М. Вороного, С. Петлюри, М. Лисенка,
О. Кошиця, Д. Яворницького, А. Кащенка, І. Карпенка-Карого, Д. Чуба, В.
Барки та багатьох інших діячів нашої культури.

Коротко нагадаємо історію заселення українцями Надкубання.

Кубанське Козаче Військо (Кубанське козацтво), одне з 12 козацьких
військ Російської імперії, було останньою ланкою запорізьких козаків.
Засноване в 1860 р. на базі Чорноморського козацтва, утвореного із
залишків козаків зруйнованої Запорізької Січі. У 1792 р. разом з
родинами на Кубань переселилося майже 25 тис. чорноморців, утворивши там
38 куренів. У подальшому населення Кубані зростало переважно за рахунок
козаків з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, а також селян-утікачів.

Кубанське Військо мало такий устрій, як інші козацькі війська. На чолі
стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу в Кубанській
області, йому підпорядковувались відділові (також наказні) отамани, які
мали військову й цивільну владу по відділах. Колись широке
самоврядування залишилось лише в станицях: станичний збір, станичний
отаман, управління й суд. Військова служба тривала довше, ніж у
некозаків. Після 20 років переходили до військового ополчення.

Кубанське Козаче Військо мало багато піших частин (так званих
пластунів).

Землеволодіння було організоване за традиціями Запорізького Війська.
Козацька земля належала всьому війську, і воно ділило її між станицями
на правах користування, а не власності. У свою чергу станиці ділили
землю між всіма козаками, що досягли 16 років, на рівних паях. Кубанське
Козаче Військо мало також власні фінанси, так звані військові та
станичні капітали й прибутки, з яких покривалися видатки обласного
управління, шкільництва, охорони здоров’я, будівництва доріг і гребель.
Військові традиції запорізького козацтва, козацький фольклор одержали
новий розвиток на землях Кубані.

Наприкінці XIX ст., коли в пресі писалося про географічне чи
геополітичне розташування України, то завжди підкреслювалась єдність її
з Кубанню в культурному та в етнічному аспектах.

Одним із перших дослідників творчості українських письменників Кубані
був І.Франко. Жодне, навіть малопомітне, здавалося б, досягнення
українських письменників козацького краю не обходив він увагою. У ряді
його статей розглядається творчість Антона Головатого, Якова Кухаренка,
Василя Мови (Лиманського), Якова Жарка, В’ячеслава Потапенка. Так,
літературні здобутки Якова Кухаренка І. Франко аналізує в «Нарисах
історії українсько-руської літератури до 1890 року», у «Плані викладу
історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви» (т. 26, с. 24—73)
тощо.

Незабутньою сторінкою українсько-кубанських взаємин є дружба Т. Шевченка
з наказним отаманом Кубанського війська, генералом, істориком і
українським письменником Я. Кухаренком (1799—1862). Ще в роки навчання в
Петербурзькій Академії мистецтв Тарас Григорович познайомився з Яковом
Герасимовичем, і це знайомство перетворилося в довготривалу (біля 20
років) дружбу, яка підтримувалася листуванням.

Довгий час була популярною п’єса Я. Кухаренка «Чорноморський побит на
Кубані між 1794 і 1796 роками» (1836), яку М. Старицький переробив
пізніше на оперу під назвою «Чорноморці» (музика М. Лисенка; 1878).
Етнографічний інтерес і досі мають нариси «Пластуни», «Козак Мамай»,
«Вівці і чабани в Чорноморії», оповідання «Вороний кінь» і «Чабанський
словарь». Повна збірка творів вийшла в Києві 1880 р. Іван Франко ставив
художню спадщину Я. Кухаренка поруч із творчістю Марка Вовчка, називаючи
письменника-отамана «талановитим белетристом»2.

Відносно невелика, але яскрава його літературна спадщина стала предметом
вивчення у школах Галичини в другій половині XIX ст. Ім’я кубанського
отамана і письменника з’явилось 1868 р. у Львові на сторінках одного з
перших шкільних підручників із нової української літератури — «Руская
читанка для высшой гимназии»3, укладеної галицьким педагогом А.
Торонським. Юним читачам пропонувались уривки з п’єси Я. Кухаренка
«Чорноморський побит на Кубані». У 20-х роках XX ст. творчість
письменника вивчали в школах Кубані. Сьогодні твори Я. Кухаренка
вивчаються на уроках літератури рідного краю в кубанських школах, а
також на курсах за вибором і на уроках позакласного читання в небагатьох
школах України й Криму4.

Важливе місце в українській літературі належить видатному кубанцю Василю
Семеновичу Мові (псевдонім—Лиманський, 1842—1891), творчість якого ще не
досліджена в багатьох її аспектах, а сьогодні, майже через століття
після його смерті, відшукуються художні твори письменника5. Василя Мову
Франко називав «здібним ліриком та епічним поетом»6. Він народився на
Кубані. Освіту здобув у Харківському університеті. Працював учителем,
судовим слідчим, мировим суддею. Автор поем «Троїсте кохання», «Козачий
кістяк», «Ткачиха», а також п’єси «Старі гнізда і молоді птахи». Значну
увагу приділяв життю українців Кубані. Архів митця втрачено в роки
громадянської війни. Помер і похований він у Краснодарі. Зусиллями
кубанського вченого-філолога В. Чумаченка віднайдено рукопис Мови
«Куліш, Байда і козаки», в якому відстоюється позитивна роль
українського козацтва в історії України.

Найбільшої популярності зажив вірш «Козачий кістяк», що незмінно
включався до багатьох українських хрестоматій. У ньому кубанський митець
закликає молодь уперто вчитись, оволодівати різними науками, оскільки
тільки так можна відродити колишню славу козацтва. Вже після смерті
письменника, у 1970 році, було надруковано його драматичний твір «Старе
гніздо і молоді птахи», в якому яскраво й переконливо показано життя
чорноморців на переломному рубежі кінця 50-х — початку 60-х років
минулого століття. У п’єсі розповідається про трагічний злам
патріархальних стосунків у козацькому середовищі й сімейному побуті
українців Кубані.

Цінував І. Франко ще одного письменника, вихідця з України, що пов’язав
своє життя з Кубанню. Це був В’ячеслав Потапенко. Видатний критик
відзначав спорідненість його творчості із творчістю М. Коцюбинського,
високо оцінив його оповідання «На нові гнізда». «В нашій літературі,—
писав І. Франко,— він виступає рідко, але кожде його оповідання — се
пластичний і сильний малюнок. Буденні сцени, тисяч раз обговорювані
постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються нам у пам’ять
на завсігди, а таке оповідання, як його «На нові гнізда», належать до
найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес
еміграції селян на чужину»7.

Цей твір став хрестоматійним і подається й досі в літературних
збірниках. У ньому змальовано трагедію розпаду сім’ї, частина якої —
дорослі сини зі своїми сім’ями — їдуть на Далекий Схід у пошуках кращої
долі. Літературна критика відзначала малі епічні твори В. Потапенка
«Чабан», «Перша карна справа», «Чарівниця».

Зв’язав свій творчий і життєвий шлях з козацьким краєм і Яків Васильович
Жарко (1861— 1933). До переселення в Катеринодар (1904 р.) Жарко вже був
відомим літератором. Читачі знали його книжки «Перші ліричні твори»,
«Оповідання» і «Байки». На Кубані побачили світ його «Ліричні пісні»
(1905), збірка віршів сатиричного змісту «Катеринодарцям» (1912), а
також «Балади та легенди» (1913) та інші видання.

Жарко тривалий час працював директором Краснодарського художнього музею.
В останні роки життя він був підданий безпідставним арештам, обшукам та
тюремним ув’язненням, як і багато його колег — українських інтелігентів.

Колоритною фігурою серед кубанського письменства виступав Олександр
Півень (1872— 1962), збирач народного уснопоетичного слова, його
талановитий інтерпретатор і палкий пропагандист. З 1904 по 1919 рік у
Петербурзі, Москві й Харкові вийшли, витримавши багато повторних видань,
збірники з веселими афористичними назвами: «Дванадцять кін брехні та
мішок правди», «Чорноморські витребеньки», «Весела козацька старовина»
та інші, кількістю біля тридцяти. Вони зробили ім’я О. Півня популярним
по всій Кубані. Майже в кожній хаті була хоча б одна із його книжечок
щедрого розсипу «веселих побрехеньок», «жартів», «сміхів», повчальних
казок, пісень, приспівів та приказок, пройнятих любов’ю до козацької
старовини.

Весною 1920 року письменник був змушений покинути батьківщину. Жив
спочатку в Сербії, а потім у Німеччині. Помер і похований у місті
Дармштадті.

1995 р. на Кубані, в Краснодарі, була видана збірка з його вибраного
сміховинного скарбу — «Торба сміху і мішок реготу». Правда, чомусь
замість українських букв там було вжито російські. Як таке могло
трапитись? Чи то зовсім немає на Кубані українських друкарських шрифтів,
чи то з якоїсь іншої причини? Не відомо.

Варто хоча б побіжно розглянути творчість ще одного письменника,
життєвий шлях якого був пов’язаний з Кубанню. Це — Пилип Йосипович
Капельгородський (1882—1938), педагог, журналіст і письменник. Він
народився на Сумщині, вчився в земській школі, в бурсі й семінарії. За
участь у революційних подіях був виключений із семінарії й висланий
владою на Кавказ. Як згадує Д. Бурко, земляк письменника, арештували П.
Капельгородського в результаті трусу, під час якого поліція знайшла,
крім Шевченкового «Кобзаря» та кількох інших українських книжок, його
щоденник із словами французького філософа Ф. Аміеля: «Росія, — це
деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна,
мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливістю,
сила, що зазіхає на всі краї. Росія — це найтяжче рабство, це
невблаганна жорстокість і лукавство»8.

На Кавказі він учителював, брав участь у революційних подіях. Працював
журналістом у газеті «Терек» та в інших періодичних виданнях, виступав
як публіцист, захищаючи знедолені Російською імперією малі народи.

Перша книжка П. Капельгородського — збірка поезій «Відгуки життя» (1907)
— була надихана революційними поривами душі молодого письменника,
ненавистю до тоталітарної царської системи. Перебуваючи на Північному
Кавказі, він надрукував ряд оповідань про життя народу, про сподівання
на кращу долю. Трагедійна повість «Аш хаду» («Я стверджую», 1917) —
перший прозовий твір письменника про минуле ногайського народу.

Роман «Шурган» (1932) є одним із вершинних творчих здобутків П.
Капельгородського. Події, які в ньому розгортаються, пов’язані з
громадянською війною на Північному Кавказі. У творі йдеться про одну з
найтрагічніших сторінок громадянської війни на Терщині й Кубані —
боротьбу Північно-кавказької армії з денікінцями та її останню
страдницьку путь до загибелі в кизляро-астраханських пісках. У романі
показана бурхлива і складна війна кавказьких народів за незалежність,
вибір позиції у громадянській війні заможного і бідного козацтва.
Письменник чесно відтворив не тільки масовий героїзм по обидва боки
барикад, а й показав трагедію людських втрат, людські жертви, покладені
на вівтар кривавої революції.

Найяскравіше ставлення до революції, до проблем життєвого вибору в
жорстокому класовому двобої показано письменником на прикладі головного
героя Гаврила Рогожина, який в дечому нагадує шолоховського Меліхова з
«Тихого Дону».

Критики попередніх десятиліть роман «Шурган» порівнювали із «Залізним
потоком» О. Сера-фимовича, «Ходіннями по муках» О. Толстого та
«Вершниками» Ю. Яновського. Ці твори, на думку дослідників, об’єднувала
палка віра в революцію, в її позитивне перетворююче начало. Говорилося
навіть про риси романтизму в зображенні позитивних героїв, про їхній
прометеїзм…Та сьогодні така оцінка «Шургану» вимагає певної корекції з
поправкою на нове бачення революції та її несамовитих ідей. Письменник
писав роман у кінці 20-х років, коли владою вже було засуджено пошуки М.
Хвильового змісту й форми для нової української літератури, коли
більшість письменників або замовчали, або переходили на позиції
вузькокласових оцінок суспільних та художніх явищ. Разом із тим
сьогоднішньому читачеві в романі розкриються деякі причини сучасних
міжнаціональних конфліктів на Північному Кавказі (Ічкерія), прагнення
відродження козацької автономії (Дон, Кубань), трагедія українства в
міжнаціональних конфліктах.

Трагічно обірвалося життя Пилипа Капельгородського. Відомого
українського письменника, надзвичайно популярного в 30-х роках, було в
березні 1938 року арештовано, а через два місяці як ворога народу
розстріляно.

Серед частини українських письменників Кубані поширилась тенденція до
вживання так званої «мішаної мови», або «козацької мови», коли від
автора текст подавався російською мовою, а дійові особи, як правило,
вихідці з народних низів, говорили українською. Такий мовний конгломерат
почали вживати письменники М. Кані-вецький, І. Косинов та інші ще в
кінці минулого століття. Є продовжувачі такої традиції й сьогодні, серед
них — письменник-гуморист Валентин Федорович9.

Прихильники теорії «козацької мови» вважають, що протягом тривалого
функціонування української й російської мов на землях Кубані утворилася
специфічна мовна єдність. Один з прихильників такого «поєднання» мов (це
при відсутності сьогодні на Кубані української школи, українського радіо
й телебачення!) стверджує:

«Мови не тільки змішались, але утворили нову естетичну реальність,
утворили діалект (? — В. О.), який своєрідно виражений, як ніякий інший
діалект Росії»10.

Такий підхід є далеким від науковості та патріотизму. І ще одне
спостереження. Прихильники мовної єдності, поборники «козацької мови»,
як правило, рекрутуються з україномовного середовища Кубані. Ця ситуація
стала можливою перш завсе з причин значної втрати зв’язків української
людності на Кубані з метрополією, відсутністю освіти українською мовою.
Дуже, мабуть, непереливки нашим землякам у козацькому краї.

Варто додати, що українське письменство метрополії та західної діаспори
не раз зверталось до кубанської козацької тематики. Життя наших
земляків, особливо козацька демократична традиція, імпонували В’ячеславу
Будзиновському, коли він писав повісті з кубанського життя «На Кавказі»
і «Пригоди запорожців».

Стан українства в 20-х роках XX століття на Північному Кавказі колоритно
й психологічно переконливо представлений у повісті Докії Гуменної «Ех,
Кубань, Кубань».

Петро Волиняк є автором нарису «Кубань — земля українська, козача»
(Буенос-Айрес, 1948).

Історія переселення українських козаків на кубанські землі відтворена в
повісті Василя Чапленка «Чорноморці» (Нью-Йорк, 1957).

Олесь Панченко, в минулому співробітник українського видавництва в
Краснодарі, видав у 1973 році в Лос-Анджелесі (США) нарис «Розгром
українського відродження Кубані».

В образотворчому мистецтві тему Кубанського Козачого Війська розробляли
художники І. Северин, С. Васильківський та ін. Композитор Г.
Давидовський написав хорову сюїту «Кубань».

Отже, творчість українських письменників Кубані, поза сумнівом, є
яскравою й повчальною сторінкою всієї української літератури. Поволі
починає переборюватись штучний поділ української літератури на
«материкову» та «діаспорну». Українська література, де б її творці не
перебували, віднині постає у вітчизняному літературознавстві як єдина
національна художня цілісність.

Пропонуємо для зацікавлених програму факультативних занять і курсу за
вибором, за якою працюють ряд шкіл в Україні і Криму.

Основними методами вивчення курсу є лекція вчителя (або вченого з вищого
навчального закладу), семінарські заняття та підсумкова учнівська
конференцій, а також самостійна робота школярів.

Л і т е р а т у р а

1. Хроніка. Об’єднання письменників, що пишуть українською мовою //
Плуг, 1928.— No 12.— С. 75.

2. Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Твори: В 50-ти
т.— К.: Наук. думка.— Т. 41.—С. 85.

3. Русская читанка для вьісшой гимназии / Составлена Тороньским А.—
Львов: В типографии Института Ставропигійского, под зарядом Стефана
Гучковского, 1868.— Т. ІП.— Часть первая.— С.159.

4. Навчання провадиться за посібником В. Оліфіренка та В. Чумаченка
«Козак Мамай», виданого у 1998 році Українським Культурологічним центром
у м. Донецьку; за програмою В. Оліфіренка «Українська література Кубані:
кінець XVIII — початок XX ст.» та ін.

5. Див., наприклад, опубліковану Українською Вільною Академією Наук у
США книжку: Василь Мова (Лиманський). Куліш, Байда і козаки / Супровідні
статті і редакція Шевельова Ю., Чумаченка В.— Нью-Йорк, 1995. Твори
Василя Мови (Лиманського) зараз готуються до видання в Краснодарі (упор.
Чумаченко В.).

6. Франко І. Українці // Твори: В 50-ти т.— Т.41.—С. 189.

7. Франко І, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.— Т.
41.— С. 519.

8. Бурко Д. Пилип Капельгородський // Український самостійник, 1963.— Ч.
11.— С. ЗО.

9. Федорович В. Как запорожця Кубань обживали: Дуже юморная повесть.—
Краснодар: Стра-да,1994.—С.71.

10. Ткаченко П. Кубанский говор.— М.: Граница, 1998.—С. 16.

Похожие записи