Проблеми родинного виховання дітей з особливими освітніми потребами

Сучасний етап розвитку корекційної педагогіки та психології
характеризується пошуком нових шляхів соціальної адаптації дітей з
психічними та фізичними проблемами. Значних успіхів у соціалізації
дитини з особливими освітніми потребами може бути досягнуто лише за
активної участі в цьому процесі сім’ї, і в першу чергу батьків. В
зв’язку з цим, проблема сім’ї дитини з відхиленнями в розвитку є однією
з найактуальніших.

У Концепції сімейного і родинного виховання наголошується на тому, що
«сучасна сім’я має стати головною ланкою у вихованні дитини, забезпечити
їй належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального і
духовного розвитку» [7]. І це закономірно, адже побудувати повноцінну
національну школу без активної участі й підтримки сім’ї неможливо.

В останні роки в різних областях дефектологічної науки з’явились роботи
про необхідність активного вивчення сім’ї, яка виховує дитину з
особливими потребами. Фахівців цікавлять питання не лише формування у
дітей нових умінь та навичок, вони розглядають сім’ю як основний
стабілізуючий фактор адаптації дитини. Саме з власної сім’ї дитина
виносить у доросле життя перші уявлення про морально-людські цінності,
норми поведінки, характер взаємовідносин між людьми. В сім’ї діти не
лише наслідують близьких, орієнтуються на їхні соціальні та моральні
установки. Тому психологічна зрілість батьків, їхні ідеали, досвід
соціального спілкування найчастіше мають вирішальне значення в розвитку
дитини.

Сім’я – це мікросоціум, в якому формуються моральні якості дитини, її
відношення до людей, уявлення про характер міжособистісних взаємин. І
цей факт не можна упускати як в діагностичній, так і в подальшій
корекційній роботі із дитиною з проблемами в розвитку.

Слід зазначити, що досі розробці цієї проблеми в корекційній педагогіці
не приділялось належної уваги. А вплив сім’ї на формування особистості
дитини з особливими потребами в умовах школи-інтернату зовсім не
вивчався.

Не завжди умови виховання в сучасній сім’ї, на жаль, є сприятливими для
розвитку і виховання неповносправних дітей. Крім того, виховання
неповноцінної дитини особливо складне і відповідальне. Цю
відповідальність батьки зобов’язані нести перед своєю дитиною та
суспільством. Якщо дитина з особливими потребами позбавлена правильного
виховання, то її особистісний недорозвиток поглиблюється, а самі діти
можуть стати тягарем для родини і суспільства.

Сім’я дитини з відхиленнями в розвитку є її першим соціалізуючим
інститутом. Процес дорослішання дітей такої категорії проходить з
великими труднощами та у дещо сповільненому темпі, його також можна
розділити на етапи:

І етап соціалізації – входження дитини в соціум. Першою сходинкою є
адаптація її в сім’ї. Успішність цього процесу залежить від того,
наскільки адекватно члени родини реагують на проблеми дитини і
допомагають у їх подоланні. Виникаючі труднощі – результат неправильної
позиції батьків та інших членів сім’ї.

ІІ етап соціалізації – це перебування дитини у спеціальному закладі.
Важливу роль має відіграти такт педагогів, повага до дитини з особливими
освітніми потребами. Налаштування дитини на перебування у закладі, на
важливість нових змін у її житті виконують члени родини.

ІІІ етап соціалізації – адаптація дитини та її сім’ї власне у
суспільстві, (пошук інших сімей з подібними проблемами, встановлення
контактів, пошук своєї «соціальної ніші»).

Всі ці процеси неможливі без активної діяльності соціальних та
психологічних служб (районних, міських, шкільних).

Однак роботу з сім’ями дітей з особливими потребами неможливо чітко
організувати без всебічного вивчення проблем сім’ї, родинно-дитячих
відносин.

На думку [5] гармонійна внутрісімейна атмосфера розцінюється як
корекційне середовище для дитини.

Сім’ї, в яких виховуються діти з відхиленнями в розвитку живуть під
вантажем багато чисельних проблем, не кожен батько чи мати виявляються
здатними прийняти недугу дитини, адекватно реагувати на постійно
виникаючі проблеми. Відомо, що пролонгована психотравмуюча ситуація
здійснює негативний вплив на психіку батьків та ускладнює їхнє
відношення до дитини. Декого з батьків трагічність ситуації ламає. А
власне особистісні якості батьків визначають можливості соціалізації
дітей та адаптації до життя, тобто їхнє майбутнє. Важливою є наявність у
батьків такої важливої якості як стресостійкість, саме вона необхідна
для підтримки дитини. Відсутність же цієї якості вказує на нездатність
батьків здійснювати виховання та соціальний супровід власної дитини
протягом всього життя, взаємодіяти з фахівцями різного рівня чи навпаки,
свідчить про схильність до аутизації по відношенню до дитини чи соціуму.

Якими ж особливостями вирізняються сім’ї, що негативно впливають на
формування дітей?

Деякі вчені розрізняють такі їх види:

1. Неблагополучна сім’я. Всередині родинних стосунків таких сімей іде
несумісність у поглядах і принципах організації сім’ї, прагнення досягти
цілей за рахунок використання чужої праці; бажання підкорити своїй волі
іншого. Це сім’ї з неблагополучною емоційною атмосферою, де батьки не
тільки байдужі, а й грубо ставляться до дітей; сім’ї з нездоровою
моральною атмосферою і. т.д.

2. Конфліктні сім’ї (батьки не прагнуть позбутися недоліків свого
характеру).

3. Сім’ї з недостатнім виховним ресурсом (неповні сім’ї або з низьким
загальним рівнем розвитку батьків. Низька освіченість або відсутність
виховання яких не дає змоги допомогти дітям у навчанні та вирішенні
інших проблем.

4. Педагогічно некомпетентні сім’ї (де панують надумані чи застарілі
уявлення про дитину. Наявне бажання в батьків зберегти у дитини певні
зразки поведінки, які їм подобаються – слухняність, неактивність).

Підготовка дитини до школи – це формування навичок дисципліни.
Швейцарський психолог Ж. Піаже виділяє важливі умови, завдячуючи яким
правила, яких ми вчимо дітей, перетворюються на почуття обов’язку.
Найсуттєвішими з них є схвалення оточуючих, задоволення, яке отримує
дитина при дотриманні правил, а також почуття поваги до тієї людини, яка
диктує його.

Ворожість, агресивність, психічні зриви у дітей – це наслідки
батьківських покарань. В основі порушень поведінки дитини лежать її
приховані прагнення. Американський психолог Р.Дрейкурс виділяє 4
найбільш типові і важливі цілі недисциплінованої поведінки дитини. Це
дитина, яка:

— хоче звернути на себе увагу;

— не хоче коритися дорослим, прагне отримати над ними верх;

— бажає помститися дорослим за те, що вони її не люблять і ображають;

— хоче демонстративно показати, що вона ні на що не здатна, і хоче, щоб
її залишили у спокої.

Щоб визначити мотив, потрібно спостерігати за дітьми та дослухатися до
власних почуттів. Адже у дорослих є значна перевага над дітьми – вони
можуть керувати своїми емоціями. Тому, замість підвищення голосу краще
виявити свою любов, адже дитина завжди її потребує та шукає захисту
дорослих. Якщо дорослі надміру використовують силу і владу, то
спрацьовує механізм самозахисту – звідси дитяче роздратування.

Головною подією у дітей 6 – 7 років є зміна статусу – вступ до школи.
Успішне навчання багато в чому залежить від того, чи враховують вчителі,
батьки закономірності фізичного та психічного розвитку першокласників.

Існує термін шкільна зрілість (психологічна готовність до школи). В
цьому випадку йдеться про інтелектуальну, емоційну, соціальну зрілість
дитини.

Інтелектуальна зрілість – це певний обсяг знань, уявлень, понять,
встановлення зв’язків між явищами і подіями здатність до логічного
мислення і т.д.

Емоційна зрілість – розвиток довільної поведінки, вміння
зосереджуватись на виконані певних завдань.

Соціальна зрілість – потреба у спілкуванні з однолітками та вміння
підпорядковувати свою поведінку правилам, уміння слухати та виконувати
вказівки вчителя.

Отже, шкільна зрілість – це необхідний рівень розвитку дитини без якого
вона взагалі не може успішно навчатися.

Кожна дитина має свої слабкі та сильні сторони і проходить
індивідуальний шлях розвитку.

?

??!?и порушеннями необхідно враховувати об’єктивні труднощі їхнього
розвитку, а саме: труднощі мовленнєвої комунікації, соціальну
інфантильність, несформованість соціально-побутової компетентності,
емоційного розвитку, порушення поведінки, нечіткі уявлення про систему
поведінки, порушення загального психічного розвитку та ін.

В молодшому шкільному віці закладається фундамент моральної поведінки,
починає формуватися характер дитини.

В.А Крутецький (відомий психолог) відзначає деякі особливості характеру
молодшого школяра:

— імпульсивність – схильність діяти негайно. Причина – вікова слабкість
вольової регуляції поведінки, потреба в активній зовнішній розрядці;

— загальна недостатність волі – не вміє довго йти до запланованої мети,
долаючи труднощі;

— вередливість, впертість – недоліки виховання;

— допитливість, безпосередність, довірливість – схильність до
наслідування. Небезпека полягає в тому, що дитина переймає не лише
позитивне;

— емоційність – невміння стримати свої почуття, контролювати їх прояви.

Відхилення в розвитку особистості дитини виявляється по-різному: або у
не конкретному розумінні мотивів діяльності, в обмеженні знань про
вимоги колективу або в невмінні зіставляти свої наміри, бажання із
загальними цілями. Спостерігається також деяка ізольованість дитини від
учнівського колективу. В одних дітей проявляється зарозумілість,
переоцінювання власних сил, умінь та свого місця в колективі, у інших –
надмірна несміливість, сором’язливість, недооцінювання власних сил,
часто зустрічається некритичність та покірність чужим впливам. Ці прояви
зумовлені браком спілкування, контактів з людьми і можуть бути зумовлені
недорозвитком мовлення або недоліками виховання.

У дітей з вадами слуху проблеми формуються у сфері словесно-логічного
мислення. Порушення слухових сприймань викликає підозріливість,
неможливість зрозуміти почуте. Це призводить до нестійкої поведінки.
Слабозорим дітям властива недостатня просторова орієнтація та збіднене
емоційне життя. У дітей з порушеннями інтелектуального розвитку
спостерігається недорозвиток вищих форм пам’яті, мислення, характеру.
Недорозвиток особистості виявляється у примітивних реакціях, підвищеній
самооцінці, негативізмі, недорозвитку волі, невротичних реакціях. Діти
із розумовими вадами проявляють пасивність, інертність, підкорення
сторонньому впливу, і все це – через відсутність критичного мислення. У
них важко сформувати мораль, поняття якості не проявляються у
некритичному ставленні до власної поведінки та вміння правильно оцінити
свої сили (Т.А.Власова, Г.М. Дульнєв, О.І. Дячков, І.В. Єременко, М.С.
Певзнер, С.Я.Рубінштейн).

Зважаючи на вище сказане основними завданнями сімейного виховання є:

— формування звичок позитивної поведінки;

— позитивна оцінка дитини та адекватна оцінка її діяльності (що зробила?
Чого навчилася? Як виявила себе?);

— сприятливий психологічний клімат сім’ї.

Батьки мають дати своїм дітям найважливіший урок – нести людям радість.
Звідси незаперечне значення розвитку емоційної сфери у дітей,
розрізнення та реакція на почуття та вчинки людей, засвоєння норм
етикету та правил спілкування. Батьки мають засвоїти незаперечну істину:
замість того, щоб вкладати гроші в речі, треба вкладати їх у дитячі
почуття.

Діти безпосередньо сприймають та вчаться тим речам, які зустрічають у
своєму житті. Підтвердженням цього факту є спостереження Росса
Кемпбелла, яке констатує:

Якщо дитина оточена критикою,

то вона вчиться звинувачувати,

Якщо дитина бачить ворожість –

вона вчиться битися.

Якщо над дитиною насміхаються –

вона вчиться бути боязкою.

Якщо дитину постійно соромлять –

вона вчиться почувати себе винуватою.

Якщо дитина оточена терпимістю –

вона вчиться бути терпимою.

Якщо дитину заохочують –

вона вчиться цінувати інших.

Якщо дитина почуває себе у безпеці –

вона вчиться вірити.

Якщо дитину схвалюють –

вона вчиться подобатися сама собі.

Якщо дитину приймають і поводяться

з нею доброзичливо – вона вчиться

знаходити любов у цьому світі.

Отже, підсумовуючи вище сказане, слід відзначити, що діти з проблемами
в розвитку ще в дошкільному віці починають розуміти свою несхожість з
нормально розвинутими однолітками, а у підлітковому віці – бурхливо
переживають свою фізичну недосконалість. Тому мета реабілітації дітей –
це, насамперед, реабілітація їх як особистостей. У корекційно-виховному
процесі необхідно прагнути досягти у дитини самостійності, впевненості,
мобільності. Для цього необхідно:

— формувати уміння і навички, необхідні для самостійного життя;

— вчити спілкуватися (лікарі стверджують, що під час нашого задоволення,
радості мозок виділяє гормони задоволення — ендорфіни. Причому цей
механізм діє при будь-якій залежності – наркотичній, алкогольній,
схильності до солодощів, колекціонування, тобто, у будь-якому виді
діяльності, якщо це подобається людині. У людини закладена потреба до
отримання задоволення. Від батьків та вихователів залежить, що стане
джерелом позитивних емоцій у дитини: робота, навчання, наркотики,
шкідливі звички? Формування ”розумних емоцій», корекція недоліків
емоційної сфери повинні розглядатися як одна з найважливіших задач
виховання);

— досягти формування у дитини такого психологічного стану, коли вона
сприймає свій дефект (ваду) як одну зі своїх якостей, що виокремлюють її
індивідуальність від інших, і не більше того.

Щоб досягти такого стану дорослим не можна надмірно опікуватися
дитиною, проявляти жалість, знижувати вимоги, а для цього створити
сприятливі умови для досягнення життєвих цілей:

— навчити спілкуватися;

— визначити життєві цінності;

— навчити досягати поставленої мети;

— навчити жити, не перебуваючи у залежності від здорових (по
можливості);

— викоренити споживацьку психологію та замінити її умінням отримувати
радість;

— навчити поважати бажання інших, їхні інтереси.

Психологічна допомога батькам має полягати у руйнуванні непотрібної
стіни, на якій зранена психіка батьків викарбувала слова: ”Моя дитина не
така як усі, вона гірша». Ця гіркота та розчарування зникнуть тоді, коли
з’являться перші успіхи у дитини.

Першою ластівкою нових форм роботи з батьками в закладах для дітей з
особливими потребами можна вважати «Школу життєвої компетентності для
батьків», яка почала функціонувати в Рівненському
навчально-реабілітаційному центрі «Особлива дитина». Протягом року
фахівцями закладу в ній проводились для батьків уроки здоров’я, любові,
мудрості і праці, консультації та обмін досвідом сімейного виховання.

Як бачимо, посилена увага педагогів щодо залучення батьків дітей з
особливими освітніми потребами до корекційно-виховної роботи сприятиме
освіті та розвиткові дітей, попередить дискримінацію за ознаками,
пов’язаними з тією чи іншою індивідуальною характеристикою дитини чи її
сім’ї, яка б морально не пригнічувала ні самої дитини, ні її батьків.
Успіх цього процесу визначальною мірою залежить від розуміння кінцевої
мети, спільних зусиль практичних працівників, науковців, усієї
педагогічної громадськості.

Література:

1. Виготський Л.С. Развитие высших психических функций. – М. : АПН
РСФСР, 1960.

2. Підготовка до школи дітей з особливими потребами в умовах сім’ї :
поради батькам / за ред. : Ф. І. Бондаря, В. В. Засенка. – К. : Наук.
світ., 2005.

3. Кемпбелл Р. Лицом к лицу с ребенком. – 1999.

4. Соціально-педагогічна підтримка обдарованих дітей-інвалідів : збірка
матеріалів / за ред. : В. І. Бондаря, В. В. Засенка. – К. : Наук. світ,
2005.

5. Ткачева В. В. К вопросу о концепции психологического изучения семьи,
воспитывающей ребенка с отклонениями в развитии // Воспитание и обучение
детей с нарушениями развития. – 2004. – №1. – С. 46-51.

6. Положення про організацію інтегрованого навчання дітей з особливими
потребами в загальноосвітніх (дошкільних) навчальних закладах (Проект) /
Ін-т спец. педагогіки АПН України. – Київ., 2002.

7. Щербань П. Концепція «Сім’я і родинне виховання» // Рідна школа. –
1996. – № 11-12. – С. 15-20.

Похожие записи