Реферат на тему:

Проблема вчителя і вчительської праці в українській
художньо-педагогічній думці кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Держава, яка хоче досягнути вершин соціально – економічного й
культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого
закладаються в школі. Саме від школи залежить здоров’я суспільства, бо
вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь.

В. Сухомлинський стверджував, що школа – це „тонкий інструмент, який
творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця,
але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює
його особистість педагога, вихователя”.

Сьогодні у духовному житті нашого народу – період активного пізнання
історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми
бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та
педагогіці, пов’язані з іменами Лесі Українки, Івана Франка, Бориса
Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури.

Славетна дочка українського народу Леся Українка не залишила нам
розгорнутого й систематизованого викладу своїх педагогічних поглядів та
думок. Проте їх інтерес до педагогіки зростає разом із розширенням
світогляду, розумінням призначення людини бути Людиною серед людей. І в
цьому плані допитливі розмови з дорослими на різноманітні теми, постійне
звернення за порадою до книг, пильний аналіз навколишнього життя, щире
приятелювання з сільськими дітьми, котрі не завжди знали, що таке школа,
невідступно день за днем навертали думки поетеси до питань освіти народу
і дбайливого культивування тих паростків високої моральності, які так
рясно проростали у простому народові, але часто розтоптувалися жорстокою
дійсністю буденного життя, не визрівши як слід і не засіявши душі
людської зернами шляхетності. Тут не можна не згадати про її
багаторічну, цікаву, творчу дружбу з народною вчителькою з Гадяча А.С.
Макаровою. Саме на такому ґрунті формувалося і уточнювалося розуміння
педагогіки, змісту навчання і виховання дітей, основних методичних вимог
до роботи з ними, а також найцінніших професійно – ділових якостей
вчителя. Поетеса вимагає від нього ясного, бадьорого світогляду, такого,
який ґрунтувався би на глибокому осмисленні явищ життя.

У педагогічних поглядах Лесі Українки центральне місце посідає думка про
те, що дитина повинна виробляти собі світогляд у результаті навчання і
виховання. Для цього в методичному арсеналі вчителя мають бути
найрізноманітніші методи і прийоми. Один із найефективніших шляхів до
означеної мети полягає в тому, щоб учні читали. І не лише підручники, а
й наукову літературу. Читання розвиває світобачення, вчить мислити,
аналізувати, стимулює самостійні висновки. І в цьому вона вбачала
найперше призначення вчителя.

В роботі з учнями Леся Українка рекомендувала і вимагала обов’язково
дотримуватися педагогічної коректності. Тут слід наголосити на тому, що
й сама Леся як „педагог” у роботі з дітьми завжди відзначалася
дивовижною тактовністю, витримкою, незмінною привітністю. Справжній
вчитель повинен вміло і просто „обходитися з учнями”, усвідомлено
визначати зміст і складність навчальних завдань, враховуючи вікові й
індивідуальні особливості дітей. Леся Українка дивувалася з тих
вчителів, які не виявляли ні найменших ознак творчості чи винахідливості
у навчанні. Товариськість, доброзичливість, взаємне розуміння, повага до
особи учня повинні панувати в навчальному закладі. За будь – яких
обставин „злість не має бути в характері вчителя”. Педагогу необхідно з
розумінням ставитись до будь – яких вчинків учнів, виходячи з того, що
поведінка вихованця та ставлення до навчання великою мірою зумовлені
попередньо набутим життєвим досвідом, його характером. Леся Українка не
мислила собі вчителя інакше, як старшого товариша, щирого друга і
порадника. Та крім любові і поваги до дітей, йому ще необхідно мати
широкий професійний кругозір, міцні і достатні знання, вміти науково
задовольнити пізнавальні запити школярів. Вчителем може називатися та
людина, яка служить зразком, прикладом для учнів, котра способом свого
життя виховує їх, орієнтує на справжні цінності життя. Образ такого
вчителя Леся Українка виводить в особі Річарда Айрона з п’єси „У пущі”,
який передає не лише свої професійні знання і вміння скульптора учневі,
а й щиро вболіває за формування його душі.

У своїх творах поетеса звертається до всієї громади вчителів України
забезпечити підготовку молоді до життя на принципах широкого пізнання
навколишнього світу; виховання у дитини високої моральності; пробудження
й розвитку національної самосвідомості і виховання учнів в дусі поваги і
дружби між народами, які Леся Українка сповідувала сама.

Серед педагогів – літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття особливе
місце посідає Б. Грінченко. Він свідомо засвоїв кращі надбання світової
педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та
формування особистості, з потребами духовного відродження української
нації.

Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу
приділив його професійній підготовці. Педагог повинен добре знати
предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші
навички роботи з діючими підручниками, творчий пошук і здатність до
новаторських рішень, ґрунтовні психолого – педагогічні знання,
педагогічний такт. Важливою рисою педагога є також рівень його науково –
педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко.

У праці „Народні вчителі і вкраїнська школа” він писав так: „Що на
Вкраїні повинна бути українська школа – про це нема чого сперечатися.
Хто цього не признає, той не педагог, не вчитель, — той тільки чиновник
– обруситель. Української школи вимагають найвищі основні принципи
педагогії: за українську школу говорить сама практика діла. Без народної
мови нема і не може бути народної просвіти” („Народні вчителі і
вкраїнська школа” VI розділ, с.30).

Це добре розумів Грінченко, надаючи великого значення вивченню рідної
мови в національній школі. Він домагався, щоб учні і батьки не ставилися
до української мови як мови неосвічених людей, а щоб знали: цією мовою
розмовляв весь український народ упродовж багатьох століть. Він був
переконаний, що українська мова переможе завдяки українській школі, це
для дитини – одне з головних гасел усього її життя. На думку педагога,
лише в національній школі можна виховати справжнього патріота своєї
батьківщини, гармонійно розвинену особистість, добру, чуйну, гідну своїх
предків, яка зможе бути корисною своїй державі, сприяти її процвітанню.

Б. Грінченко був упевнений, що: „Той, у кого в грудях б’ється чесне
серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство, хто не хоче
зрадити свого народу – той зрозуміє куди йому треба йти, з ким і за кого
стояти” („Народні вчителі і вкраїнська школа” VIІ розділ, с.50).

Велику увагу питанням освіти і виховання підростаючого покоління як
могутньої зброї у боротьбі за національне визволення і утворення
незалежної Української держави приділяв і Іван Франко. Він глибоко
цікавився досягненнями світової педагогіки, його думки про виховну роль
учителя набагато випереджали свій час, багато з них співзвучні нашій
епосі.

„Учителем школа стоїть” – підкреслював поет. Педагогічну майстерність
він порівнював з мистецтвом майстра художнього слова. У своїх творах
показав, яким повинен бути вчитель. Так, у статті „Ємерик Турчинський”,
присвяченій пам’яті одного з кращих своїх учителів, він пише: „Бувають
вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків
жити спільним життям всього класу, забувати про себе, про свої власні
турботи, радощі і тривоги. Кожен урок такого вчителя є розширенням
розумового кругозору учня, задоволенням його природної допитливості,
розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою” (пед. Статті
і висловлювання. С.207).

Франко вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до
педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший
вчитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в
навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі
моральні якості, виховувати любов до праці. Вчитель повинен мати не
тільки теоретичну підготовку, а й володіти теоретичними навичками.

Австро – угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в
особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу
національно свідому й патріотично налаштовану частину вчительства
Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер – офіцери,
люди далекі від педагогіки і потреб народної освіти. Панувала жорстока
палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили калічили їхні душі,
убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

Викриття вчителів – самодурів і тодішньої школи з її „ослячими мовами”,
муштрою, жорстокістю Іван Франко розкриває в оповіданні „Отець
гуморист”. Вчитель відповідної педагогічної підготовки не мав; знань
явно не вистачало. Проте набув репутацію „гумориста”, безкарно мучив
дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань (т. 21.
с.289.)

Проте у Івана Франка ми зустрічаємо і позитивні образи вчителів, в
котрих письменник протиставляє тим, хто калічив дітей духовно і фізично.
Це істинно народні вчителі, справжні творці і гуманісти. П’єса „Учитель”
– перший твір в українській літературі, де показано нелегку, але
благородну працю сільських педагогів (Т. 39. с. 432).

Отже, справжній вчитель, за І.Франком, — це людина, яка вийшла з
народного середовища, є носієм кращих якостей рідного народу, живе його
інтересами, бере активну участь у громадсько – культурному житті. Для
нього педагогічна праця – „велике діло любові і терпеливості” (Т. 21. с.
315).

Вчитель – це особлива людина. Він і мрійник, але він і реаліст, тому що
бачить перед собою щодня і щороку дітей, які дуже різні і впливають на
його педагогічні цілі. Поєднання такої омріяності і реалістичності є
запорукою якісної освіти, доступної для кожної дитини.

Праця в ім’я розбудови своєї держави, розвитку рідної мови, боротьба
проти офіційних заборон у цій важливій сфері національного відродження
були для Лесі Українки, Бориса Грінченка, Івана Франка та інших діячів
культури й освіти постійною духовною потребою, глибоким внутрішнім
стимулом. Вони запевняли: „Якщо учительство буде сумлінно трудитися в
формуванні у народу таких чеснот, як освіта, праця, витривалість,
моральність, то воно стане „колискою школи”, його майбутнє буде краще.

Заповітом для вчителів є слова видатного педагога і мислителя Г.
Врецьона, котрий закликає: „Лиш не упадаймо духом, любім добрий народ
свій та слідкуймо за справжніми потребами і бажаннями. Будьмо справжніми
приятелями народу, а він за те одарить своєю любов’ю і довір’ям, тою
дорогою утворимо з себе міцну скалу, на якій виросте вільна, могутня і
достойна честі школа. Краща майбутня доля лежить в руках самого
учительства. Не забуваймо про це!”.

Література.

Педагогічні погляди Лесі Українки // Початкова школа №2. 1996р.

Грінченко Б. Народні вчителі і вкраїнська школа VI – VIІ розділ, с.30 –
50.

Франко І.Я. Історія моєї габілітації. – Твори. В 50 – и т. 1981р.

Франко І.Я. Педагогічні статті і висловлювання. с. 207, 315.

Похожие записи