Дипломна робота з педагогіки

Проблема морального виховання особистості в педагогічній спадщині Василя
Сухомлинського

ЗМІСТ

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

РОЗДІЛ 1. Творча спадщина В.Сухомлинського як історико-педагогічна
проблема

Родинні та суспільно-політичні передумови становлення світогляду та
громадської позиції В.Сухомлинського. . . . . . . . . . . . . . . . . 9

1.2. Особливості використання досвіду В.Сухомлинського в сучасних
умовах. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

РОЗДІЛ 2. Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського.

2.1. Проблеми навчання та виховання у творчій спадщині В.Сухомлинського.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . .33

2.2. Проблема морального становлення особистості у педагогічній
спадщині В.Сухомлинського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . 48

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . .. 63

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
..67

ВСТУП

Актуальність дослідження. Процес розбудови сучасної української освіти,
що здійснюється у відповідності з вимогами Закону України «Про освіту»,
Національної доктрини розвитку освіти України в ХХ ст., Державної
національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)” неможливий без
урахування існуючого вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду.

Так, у Державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)”
наголошується, що навчально-виховний процес повинен здійснюватись на
національному ґрунті, в “органічному поєднанні з національною історією і
народними традиціями”. Це зумовлює потребу переосмислення
історико-педагогічного досвіду в історії української педагогіки. У
зв’язку з цим на науково-обгрунтовану оцінку заслуговують ідеї, погляди,
концепції визначних культурно-освітніх діячів і педагогів минулого,
глибоке вивчення яких збагачує й урізноманітнює наші уявлення про
історико-педагогічний процес, сприяє його новому прочитанню, а також
відкриває нові грані, новий зміст, нові цінності цього процесу як
важливі складові дискурсу.

Водночас на сучасних умовах державотворення в Україні зростає роль
гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України «Про
освіту» метою освіти визначено всебічних розвиток людини як особистості
та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і
фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування
громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій
основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика
роль в цьому процесі належить вчителю, адже школа й учителі повинні
формувати особистість відповідно до вимог сьогодення.

Визначним учителем, педагогом, дитячим письменником початку ХХ ст. є
В.Сухомлинський (1918 – 1970 рр.). Творчість В.Сухомлинського увійшла до
історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його
педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід
значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку
України новими положеннями і думками.

Ще за життя В.Сухомлинського його творчість педагогічна громадськість
України, Росії та інших республік колишнього Радянського Союзу сприймала
неоднозначно. Якщо для більшості вчителів, батьків, керівників органів
народної освіти, громадськості праці видатного педагога стали
порадниками і помічниками у розв’язанні актуальних проблем формування,
виховання і освіти молоді, то окремі науковці ревізували його погляди,
піддаючи їх необ’єктивній критиці.

Були наміри звинуватити педагога в науковій несумлінності, рецептурності
його педагогіки, запереченні ролі колективістського виховання,
проповідуванні абстрактного добра тощо.

У 90-ті роки посилилася критика творчої спадщини талановитого педагога.
У вину В.О. Сухомлинському, зокрема, ставилася його відданість ідеям
марксистсько-ленінської педагогіки, догматам комуністичної ідеології.
Те, що раніше вважалося заслугою педагога, перетворюється на головне
звинувачення.

Дійсно, В.О.Сухомлинський виявив себе ревним будівничим соціалістичної
школи, проповідником класової нетерпимості, поборником радянського
псевдопатріотизму, вірнопідданим тоталітарного режиму тощо. Але не це є
визначальним у його спадщині. Творчо працюючі вчителі розуміли
ідеологічні сентенції Сухомлинського як необхідну данину комуністичній
цензурі й вибірково ставилися до його спадщини. В ній провідне місце
займає ідея гуманізму, людяності та доброчинності. Педагог переконливо
стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через
творення людям добра.

Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку, ідея
людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних,
інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно
розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей,
пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську,
розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість.
Педагог наголошував, що працюючи над втіленням в практику ідеї
всебічного розвитку ніколи не можна досягти однакової межі
інтелектуального збагачення, пізнання, духовного удосконалення. Ця
нерівність визначається природою дитини, її родинним оточенням,
соціальним середовищем. Зрештою цю нерівність відчувають і самі діти, і
часто у них, особливо під впливом наслідків навчання, з’являється
почуття меншовартості. Як гуманіст, В.О. Сухомлинський засуджував
діяльність учителів, яка призводить дітей до таких висновків. Кожна
людина повинна бути щасливою, вважає педагог, і в цьому їй має допомогти
школа. Духовне життя школи і її вихованців не повинні обмежуватися,
вичерпуватися самими успіхами в оволодінні навчальною програмою. Для
того, щоб сформувати культуру бажань необхідно, вважав В.Сухомлинський,
навчити школярів азбуці моральної культури.

Це далеко не повний перелік проблем, які піднімав В.Сухомлинський. Ідеї
педагога, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно
вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики – вони
лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного
наприкінці 870 – на початку 90 рр. ХХ ст. Ці ідеї ввійшли органічною
частиною в сучасну реформовану початкову школу. України, за ними
працюють різні навчальні заклади, проходять щорічні Всеукраїнські
педагогічні читання «Василь Сухомлинський і сучасність».

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського глибоко вивчається в Україні,
Росії, багатьох країнах світу. Ідеї В.Сухомлинського набули широкого
розголосу далеко за межами України. Науково-педагогічний та практичний
доробок В.Сухомлинського постійно привертає увагу вітчизняних та
зарубіжних науковців та освітян – М.Богуславського, Ван Тяньї, О.Дуди,
О.Савченко, М.Ярмаченка та ін. Свідченням цього є створення Української
асоціації імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародного товариства
послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Все китайського
товариство прихильників В.Сухомлинського (1998). В Павлиській середній
школі, що носить його ім’я, з 1975 р. функціонує
педагогічно-меморіальний музей В.Сухомлинського.

Багатогранність педагогічних ідей В.Сухомлинського та співзвучність
більшості його поглядів принципам Державної національної програми
“Освіта (Україна ХХІ століття)” й зумовило вибір теми дипломної роботи
“Проблема морального становлення особистості в педагогічній спадщині
Василя Сухомлинського”.

Об’єкт дослідження – діяльність українських педагогів і громадських
діячів другої половини ХХ ст. в царині освіти.

Предметом дослідження є педагогічна спадщина В. Сухомлинського.

Мета дослідження – простежити сутність морального виховання особистості
у педагогічній спадщині В.Сухомлинського.

Завдання:

виявити передумови формування світогляду й педагогічної позиції
В.Сухомлинського;

охарактеризувати основні напрями діяльності В.Сухомлинського;

простежити місце морального виховання у педагогічній спадщині
В.Сухомлинського;

проаналізувати особливості використання спадщини В.Сухомлинського

У дослідженні використано такі методи: біографічний (з’ясування ролі
окремих особистостей, громадських діячів у формуванні світогляду та
педагогічної позиції В.Сухомлинського); конкретно-пошуковий (теоретичний
аналіз, синтез, систематизація та класифікація матеріалів, документів);
хронологічний (дослідження діяльність вченого-педагога в динаміці й
часовій послідовності); історико-ретроспективний (вивчення змісту і
напрямів його педагогічної та громадсько-просвітницької діяльності).

Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в
комплексному аналізі науково-педагогічної діяльності В.Сухомлинського у
контексті історико-культурного розвитку України ХХ ст.; виокремлено
провідні напрями та проаналізовано зміст його педагогічної діяльності;
охарактеризовано проблему морального становлення особистості в спадщині
педагога його вклад у розвиток педагогічної науки.

Структура та обсяг дипломного дослідження. Робота складається зі вступу,
двох розділів, висновків до розділів та загальних висновків, списку
використаних джерел. Загальний обсяг дипломної сторінок, з них основного
тексту.

РОЗДІЛ 1. Творча спадщина В.Сухомлинського як історико-педагогічна
проблема

Родинні та суспільно-політичні передумови становлення світогляду та
громадської позиції В.Сухомлинського.

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. в с.
Василівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер
Кіровоградська область) у селянській родині. Він був другою дитиною в
сім’ї, яка мала чотирьох дітей. Умови, в яких зростав майбутній педагог,
були дуже складними: революція, зміна урядів, громадянська війна,
невдалі спроби колективізації, голодомор 1933 p., насильницька
колективізація.

В ці роки село в Україні виживало завдяки віковим патріархальним
традиціям з їх відданістю народній моралі, родині, природі. Воно
спиралося передовсім на трудові цінності й традиції: невпинна і тяжка
праця, самообмеження, відповідальність стали тим стрижнем, який
допомагав людям вистояти, в тому числі й сім’ї Сухомлинських, а
Сухомлинському-юнаку — ще й наполегливо вчитися, шукати своє місце в
житті.

Батько Олександр Омелянович був помітною людиною в селі: і тесля, й член
правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й активний учасник
сільської самодіяльності. Бабуся і і мама були обдарованими, творчими
натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на
особистість майбутнього педагога.

Протягом 1926—1933 років хлопець навчається в семирічній школі. Учителі
та учні спостерігали ранні вияви його творчої натури — він гарно малює,
пише вірші, грає на народних музичних інструментах. У цей же час
проявляються і педагогічні нахили юнака: він часто є оточенні дітей,
заміняє вчителя, допомагає однокласникам [25,380].

Природні здібності Василя Сухомлинського, підтримані у шкільні роки,
визначили його життєвий шлях: у 1934 р. він вступає на підготовчі курси
учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому на
факультеті української мови і літератури.

На обрання професії, напрям творчості Василя Олександровича значною
мірою вплинув той факт, що він зростав хворобливою дитиною, і це, з
одного боку, привело до самоаналізу, заглиблення у світ власних
відчуттів і переживань, а з другого — викликало його пильну увагу до
тих, хто потребував допомоги, до менших, слабших, беззахисних.

Через хворобу в 1935 р. юнак залишає заняття в інституті і розпочинає
роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишає до кінця
свого життя. Він працює вчителем у сільських школах рідного району і
навчається заочно в Полтавському педагогічному інституті. «З великою
теплотою згадую про Полтавський педагогічний Інститут, який закінчив, —
писав він згодом у праці «Павлиська середня школа», — про викладачів
педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка була не засушеними
висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про
методи впливу на свідомість і почуття». По закінченні навчання (1938) В.
О. Сухомлинський продовжує працювати в школі завучем у районному центрі
Онуфріївні. Робота в школі у поєднанні з самостійним оволодінням
педагогічними знаннями давала простір для педагогічної творчості,
вироблення самостійного підходу до проблем навчання й виховання.

Оглядаючи життєвий і творчий шлях В. О. Сухомлинського, замислимося, що
ж було головним у цей період життя педагога — особистісне, предметне чи
соціальне і що визначило його майбуття. Мабуть, соціальне: жовтневі
події пробудили до творчості багато мільйонів людей, висунувши
суспільно значущі цілі. Вони надихнули й Василя Олександровичу, і він
залишався вірним усе своє життя ідеалізованим і романтизованим
комуністичним ідеалам — ідеям свободи, рівності, безкорисливості,
братерства, захисту знедолених, слабших, бідних і безпомічних [25, 381].

На початку війни (1941) В. О. Сухомлинський був призваний до армії,
направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим брав участь
у боях на Калінінському фронті. Війна залишила значний слід у творчості
педагога. У своїх працях, у виховній діяльності він багато говорив про
неї, про героїзм радянського народу, про біди й нещастя, які вона
принесла. Війна пройшла крізь його життя і долю: учасник важких боїв,
тяжко поранений під Ржевом, людина, що розгубила своїх рідних, Василь
Олександрович писав про неї болем своїх незагойних ран, вважав її уроки
джерелом виховання патріотизму, громадянськості.

Після поранення та численних госпіталів В. О. Сухомлинський був
комісований (1942). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював
директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко
любив Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних —
батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи
їх. У цей же час Василь Олександрович знайомиться зі своєю майбутньою
дружиною Ганною Іванівною Дев’ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. В
1944 р. вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя
їде на Батьківщину: Україна збирала своїх синів на відбудову.

З 1944 по 1948 р. педагог працює завідувачем Онуфріївського районного
відділу народної освіти. Добір кадрів, відбудова шкіл, організація
харчування, безпосередня допомога дітям-сиротам. Роботи багато. Одначе
ця адміністративна діяльність його не задовольняла, не давала простору
для творчої, ініціативної натури. При першій нагоді він попросився на
роботу в школу — до дітей, до живої справи.

З 1948 р. до кінця свого життя Василь Олександрович працював у середній
школі в Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він
був удома. Тут реалізувався як педагог, як особистість, як
письменник-мораліст. Життя в Павлиші додавало йому сил, почуття
внутрішньої свободи. Тут він міг висловлювати свої погляди, відстоювати
свої переконання, виявляти свої особистісні якості. Тут діяв самостійно,
часто всупереч офіційним вказівкам.

Перший період його діяльності (1948—1956) у Павлиші, підготовчий,
характеризується організаційним становленням навчально-виховного
процесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і
дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом
до наступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських
ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій
біографії Василя Олександровича. Він не служить своєму часові, а живе в
ньому, навіть випереджає його [25, 382].

Щоденне спілкування з дітьми поставило перед директором велику кількість
педагогічних проблем, які вимагали теоретичного осмислення, практичної
перевірки. Він вивчає засоби підвищення грамотності та успішності учнів,
замислюється над удосконаленням форм навчання, над взаємозв’язком між
умовами й результатами навчання. Свої міркування оприлюднює на сторінках
спочатку районної та обласної преси, а згодом у республіканських та
всесоюзних засобах масової інформації.

В центрі його уваги перебувають питання організації і керівництва всією
навчально-виховною роботою школи. В 1955 р. Василь Олександрович захищає
кандидатську дисертацію на філософському факультеті Київського
державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Директор школи — керівник
навчально-виховної роботи».

Творчі пошуки педагога в ці роки йшли в руслі розвитку офіційної
педагогіки, яка в той час у цілому ставила перед собою завдання
підвищення грамотності у школярів, дисципліни, ідеологічної
спрямованості навчання і виховання. Але у В. О. Сухомлинського як людини
творчої вони не завжди вкладалися в заплановані й продекларовані канони.

З кінця 50-х років Василь Олександрович у своїй теоретичній і практичній
діяльності йде від школи навчання (учіння), що панувала в ті роки, від
спрямованості лише на розвиток інтелекту до трудової школи як основи
розвитку дітей і підготовки їх до життя, де основним засобом виховання
виступала педагогічно обґрунтована й методично спрямована праця. Ці ідеї
найвиразніше звучать у працях: «Виховання комуністичного ставлення до
праці» (1959), «Виховання радянського патріотизму у школярів» (1959),
«Формування комуністичних переконань молодого покоління» (1961).

Педагог постійно у роздумах, творчому пошуку, наполегливій самовідданій
праці. Його власний творчий неспокій збігся з цікавим і плідним періодом
у житті Радянського Союзу. Наближався час XX з’їзду КПРС, 1956 рік,
період, який дістав назву «хрущовської відлиги», пов’язаний з частковою
демократизацією суспільного життя.

«Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції всього
Радянського Союзу для розвитку ідей, що відштовхувались від
особистісного вибору власних інтересів і потреб. В цей час багато вчених
— філософів, психологів, педагогів-дидактів, письменників, митців
починають розвивати новаторські за формами й змістом концепції, ідеї,
твори мистецтва. Це були так звані «шістдесятники», які стали
провісниками процесів перебудови й демократизації суспільства кінця 80 —
початку 90-х років XX ст. В.Сухомлинський належав до їх числа.

Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє
свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає
невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи
авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним,
відірваним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога,
час сподівання на радикальні зміни.

Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом
педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, в 1961 р.
виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 — «Людина
неповторна», в 1963 — «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. —
«Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович
звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей
задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори
послужили поштовхом для подальших творчих шукань [25, 382 — 383].

Саме в цей період педагог висловлює своє досить критичне ставлення до
політико-партійного керівництва школою — він пише листа М. С. Хрущову, в
якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також
виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, де
називає ідею загального суспільно-державного виховання дітей з
дворічного віку необґрунтованою і небезпечною. Він виступив також з
критикою положень, що відстоювали ідею ранньої й повної професійної
підготовки учнів.

Згодом, в 90-ті роки була висловлена думка про значний вплив ідей
B.Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із
монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно
відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах працівників народної
освіти, в періодичній пресі. їх поділяли вчителі, батьки й самі учні.
Ідеї, погляди, що їх висловлював В. О. Сухомлинський, вплинули значно
сильніше, ніж це прийнято вважати, на деякі положення тез ЦК КПРС і в
кінцевому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення
зв’язку школи з життям» [25, 383].

Оскільки пошуки педагога збігалися з загальним напрямом демократизації
суспільства, вони були підтримані на загальнодержавному рівні — в 1957
р. його було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук
РРФСР, в 1958 р. присвоєно звання Заслуженого учителя школи УРСР, а в
1960 р. нагороджено орденом Леніна.

Але загальнодемократичні суспільні процеси поступово загальмовувалися
уже в період правління М. С. Хрущова, брежнєвський режим зовсім
відмовився від реформування. Більш того, після придушення військовою
силою руху за реформу комунізму в Чехословаччині в 1968 р. все більше
посилювалась репресивна політика радянських лідерів стосовно людей, які
мислили неортодоксально.

У розвитку В. О. Сухомлинського як педагога-мислителя фатально далися
взнаки процеси, які зводили нанівець здобутки «відлиги» початку 60-х
років. Повернена в своє звичайне річище авторитарності й схоластики
школа, ще більше заідеологізована й заполітизована педагогіка, догматизм
духовного й морального життя поклали край офіційним пошукам у галузі
педагогіки, чітко окреслили рамки, які обмежували появу й поширення
нових ідей.

За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що,
зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного
боку, а з іншого — через глибокий духовний катарсис поставило поряд з
видатними педагогами-гуманістами модерної доби.

В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинського
вперше викладені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967). Ось
найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на
навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями
процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на
особистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості
вчителя для дитини.

Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку
офіційної педагогіки; «Етюди…» були піддані нищівній критиці (Б.
Ліхачов, B.Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам Василь Олександрович
звинувачений у проповіді «абстрактного гуманізму».

Позбавлений можливостей відстоювати свою позицію в педагогічній пресі
через відмову друкувати статті, в умовах цькування В. О. Сухомлинський
продовжує розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце
віддаю дітям» (1968 — НДР, 1969 — Україна), «Павлиська середня школа»
(1969), «Народження громадянина» (1970).

Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших
працях:

• любов до дитини;

• розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної
співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб,
який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;

• культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття
прекрасного і гармонії;

• розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й
виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання}:

• звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні
потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній
особистості.

• розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу
навчання;

• демократизація структури управління навчально-виховним процесом у
школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо)
[24, 384 — 385].

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При
цьому комунізм виступає у В. О. Сухомлинського як суспільство щасливих,
гармонійно розвинених людей, де панують високоморальні відносини,
утверджується соціальна справедливість, розвивається висока духовність.
Водне-час він говорить і про суспільні вади. Суперечності, що виникають
між запланованими виховними впливами і стихійним впливом довкілля,
сільський учитель називає «педагогічним дисонансом» і наголошує: «Чим
різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й
засобами ненавмисними, які являють собою середовище для формуванні
суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим важче формувати
те, що в практиці зветься голосом совісті» [5, 300].

Особливу увагу педагог приділяє ідеї самоцінності й неповторності,
талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно
продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педагогічних
впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як головному
чиннику формування людини — її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення
на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); організації
переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як
провідного засобу виховання особистості; відмові від колективних засобів
впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці
комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку;
введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу;
вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного
впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного стану, статі,
спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя В. О. Сухомлинський все голосніше та емоційніше
обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську
етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо
наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки.
Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для
павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині
української ментальності, українського світосприйняття, й широко
застосовує їх у навчально-виховному процесі.

В ці роки Василь Олександрович з особливим значенням говорить про роль
рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові
(«Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського, які глумливо відкидалися
консервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом і радістю
сприймалися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю.
Павлиська школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово
перетворювалася в педагогічну «Мекку» — до неї їхали не лише з України
та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції В. О. Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи,
зокрема перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест, якому, без сумніву,
Імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Саме
завдяки його підтримці педагога було нагороджено в 1968 р. золотою
зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті — на 52 році життя. Він був
сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що
побачили світ в 70-ті роки: «Методика виховання колективу» (1971),
«Розмова з молодим директором школи» (1973), «Листи до сина» (1978). В
них він розширює і поглиблює свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку
духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси
особистості.

Праці, над якими він працював до останнього дня — «Як виховати справжню
людину» (1989), «Хрестоматія з етики» (1990), присвячені формуванню
духовності як визначальної, провідної якості особистості через
морально-етичне виховання, прищеплення цінностей. В. О. Сухомлинський
ввів етику в структуру педагогічної науки, наповнив її педагогічним
змістом, культовими засадами як на основі соціальних реалій, так і
народної та класичної культури. Він вибудовує виховний процес як
прищеплення «культури почуттів», «культури бажань» краси і любові,
створює «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним
художні мініатюри, а педагогічна аргументація закладається в моральних
повчаннях книги «Як виховати справжню людину».

При цьому офіційна риторика щодо комуністичного виховання у педагога
залишається, але вона відступає на другий план, а весь педагогічні*
простір заповнюється екзистенційно спрямованою «педагогікою серця».

Як учений Василь Олександрович, на відміну від багатьох його сучасників
і попередників, був учителем-практиком, творцем експериментальна та
авторської школи, де апробовувалися педагогічні ідеї і до якої
зверталася мисляча інтелігенція. Нарешті, В. О. Сухомлинський впливав на
поширення власних педагогічних поглядів і своїм способом життя, і
власною моральністю. Його особистість була незвичною для педагогічної
науки тог® часу: виходець із села, аскетизм і скромність у роботі й
побуті, невтомність у праці надавали ідеям Василя Олександровича
особливої ваги і звучання.

В останніх працях В. О. Сухомлинський розмірковує над проблемами в
загальному гносеологічному сенсі: «що таке людина?», «яке її
призначення?» — і намагається дати відповіді на них засобами
педагогічної науки. Вія дедалі більше говорить про такі прості й
необхідні для кожної людини і суспільства в цілому речі: про добро й
милосердя, про смисл життя і правильне ставлення до смерті, про зло і
його подолання, про необхідність гармонії в людських стосунках, про
любов, про жінку-матір — основу людського життя.

Після 1970 р. почався новий етап біографії педагога — «життя після
смерті». Це стосується його 48 книг, 500 наукових статей, більше як 1500
оповідань і казок для дітей. Спадщина В. О. Сухомлинського розійшлася по
всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI ст. вийшло 65 його
творів тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені на 59 мов
народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне
видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 р. тільки тому, що
вона вийшла роком раніше в НДР, має 55 видань на 32 мовах народів світу
[25, 386].

Таким чином, творчі пошуки, ідеї В.Сухомлинського були новаторством у
часи авторитарної радянської педагогіки. Яскрава самобутня думка
видатного педагога, виважена в особистій практичній учительській та
виховній роботі, віднесена до теоретичних узагальнень, послужила
розвитку демократичних та гуманістичних засад у педагогіці. Спадщина
В.Сухомлинського є цінним внеском у вітчизняну та світову скарбницю
педагогічної думки.

1.2. Особливості використання досвіду В.Сухомлинського в сучасних
умовах

Василь Олександрович Сухомлинський — учитель з великої літери, один із
видатних педагогів сучасності не лише в Україні, а й у всьому світі.
Розроблена ним педагогічна система збагатила науку новаторськими ідеями
і положеннями, зробила внесок і в теорію, і в практику навчання та
виховання.

«Уся система навчання і розумового розвитку у нинішній школі потребує
докорінного наукового вдосконалення»,—зазначав В.Сухомлинський. У його
працях дається точний прогноз основних напрямів педагогічного пошуку,
тому й сьогодні кожен учитель, який працює за покликанням і любить
дітей, може знайти там безцінні поради.

Людина стає особистістю, здобуваючи соціальний досвід, у якому, за
І.Лернером, можна виділити чотири психологічні структури: досвід знань,
досвід умінь і навичок, досвід творчої діяльності та досвід
емоційно-ціннісного ставлення до навколишнього світу.

Специфіка роботи школи В.Сухомлинського («Школа радості», «Уроки
мислення», «Свято книги», «Кімната казок», «Свято матері», «Свято
батька», «Свято хлопчика», «Свято дівчинки» тощо) — приклад використання
елементів згаданих технологій у практиці початкових класів того часу.

Працюючи в умовах авторитарної школи, учитель Сухомлинський ділився
своїм досвідом співпраці з молодшими школярами, гасло якого зараз
формулювалося б як гуманізація, демократизація, індивідуалізація
навчання. Уже тоді в педагогічній системі В.Сухомлинського були наявні
такі ознаки особистісно орієнтованого навчання:

— зосередження уваги на потребах учня;

— переважання навчального діалогу;

— співпраця, співтворчість між учнями і вчителем;

— турбота про фізичне та емоційне благополуччя учнів;

— пристосування методики до навчальних можливостей дитини;

— стимулювання розвитку і саморозвитку учня.

Тому, плануючи свою роботу за новітньою особистісно орієнтованою
технологією «Критичне мислення», проектом «Розвиток критичного мислення
через читання та письмо» («РКМЧП»), ми спиралися на думки та
напрацювання В. Сухомлинського, неодноразово зверталися до його
спадщини.

Сучасна школа, яка використовує особистісно орієнтовані технології,
наслідуючи В.Сухомлинського, має на меті досягнення особливого
психологічного клімату, в умовах якого дитина почувалася б комфортно.
Основні засоби—ті самі, що і в «Школі радості»:

— неформальне спілкування педагога з учнями не тільки в позаурочний час,
а й під час уроків;

— переважання позитивних оцінок, іноді повна відмова від оцінок;

— увага до позаурочного життя (походи та екскурсії, театр, гуртки);

— головний критерій у роботі вчителів — терпіння та любов до дітей;

— активна участь батьків у житті школи;

— дружні стосунки між дітьми в класі, які не залежать від навчальних,
успіхів тощо.

Важлива складова успіху «Школи радості» — формування позитивної «Я —
концепції», щирого відчуття радості життя, бо ж хто не любить своє
власне життя, тому недосяжні й інші глибокі почуття. «Де безрадісні
почуття, — писав В.Сухомлинський, — там і пригнічений розум, скута
душа».

Одна з найважливіших потреб людини — радість спілкування,
емоційно-чуттєва насиченість відносин між людьми, яка має велике
значення і для навчання та виховання молодших школярів.

Розглядаючи фотографії, на яких зафіксовані моменти спілкування
В.Сухомлинського з учнями, зверніть увагу на його манеру активного
слухання дитини, що свідчить про увагу до почуттів та переживань
вихованця, про любов, викликану не якимись надзвичайними рисами
характеру або вчинками учня, а вже тим, що ця дитина просто є на світі.

В.Сухомлинський завжди поряд з дитиною, обличчям до неї, очі на рівні
очей, часом бачимо дотик руки, який немов гарантує маленькій людині
почуття психологічного комфорту, впевненості та захисту. Зосереджена
увага вчителя говорить про те, що він уважно, не перебиваючи, слухає
дитину, не забиває учня власними міркуваннями та зауваженнями. Така
пауза допомагає дитині розібратися у власних думках та переживаннях і
водночас відчути увагу вчителя до своїх проблем. Тоді поділена радість
подвоюється, а поділене горе зменшується двічі; дитина розкривається,
більше розповідає про себе, та й, відчувши позитивне ставлення до себе з
боку вчителя, стає здатною сама просуватися у вирішенні своєї проблеми.

Такий шлях формування позитивної «Я — концепції» дитини перенесли і в
свою роботу за новітньою технологією «критичне мислення», оскільки
критичне мислення — це не пошук негативу, а орієнтація на позитив,
безумовну життєву перемогу.

Ще під час підготовки дитини до школи намагаємось якомога більше
дізнатися про кожного майбутнього учня, дати йому можливість
самоствердитися. З цією метою проводиться гра — усна анкета «Давайте
познайомимося», де діти розповідають про те, що їм цікаво: про дні
народження, про батьків, братів, сестер, про домашніх тварин, улюблені
ігри, інтереси, хобі тощо.

Таку ж мету переслідує гра «Подобається — не подобається», пізніше —
хвилинки розвитку мовлення на уроках з мови та читання: «Цікава книга»,
«Гарна людина», «Про мого товариша», «Про важливу (сумну, гарну, веселу)
подію» та ін.

Самоствердженню дитини в класному колективі сприяє проведення суботньої
«Розповіді про хобі», під час якої учень (часто разом зі своїми
батьками) розповідає класу про своє захоплення, демонструє набуті
вміння, часом навчає інших виготовляти саморобки з природного матеріалу,
оформлювати гербарій, ліпити вареники, складати або розв’язувати
кросворди тощо.

Кожна дитина малює і дарує вчителеві свій «портрет у сонячному
промінні», а на промінчиках пише, які риси характеру цінує у собі. Інший
варіант — подібні записи як комплімент біля «портрета» товариша роблять
його однокласники.

Якщо ж у когось з дітей поганий день, «невдаха» проходить живим
коридором, а кожен з дітей намагається сказати йому щось добре, тепле
або смішне, щоб його підбадьорити.

Коли діти трохи подорослішають, вони пишуть невеличкі твори «Який я
зараз» або «Яким я хочу стати», чи складають план-схему: ким (яким)
хочуть стати і що для цього треба робити, що поступово переводить
розмову з площини визнання (самовираження), схвалення, похвали, подяки в
площину самовиховання, самовдосконалення.

Саме про це писав В.Сухомлинський у «Розмові з молодим директором
школи»: «Будь-який первинний і загальношкільний колектив багатий на
людей, що мають яскраві індивідуальні задатки, здібності, інтелект,
обдарування. Майстерність виховання полягає в тому, щоб ці індивідуальні
риси виявлялись у вольовій спрямованості особистості, в глибоко
розвиненому людському достоїнстві, у здоровому самолюбстві».

Формуванню позитивної «Я — концепції» сприяє і плідна робота з батьками,
бо ж, за словами В.Сухомлинського, «…у відносинах добра, злагоди,
взаємної допомоги й підтримки, духовної єдності і щирості, довіри і
взаємної поваги батьків перед дитиною якраз і розкривається все те, на
чому утверджується її віра в людську красу, її душевний спокій,
рівновага».

Це знаходить відображення у невеличких так званих есе за методикою
«Критичного мислення», наприклад, «Моя дитина», «Моя мама» тощо, які ми
оформлюємо потім у спеціальному альбомі.

Позитивна «Я — концепція» спрацьовує лише тоді, коли успішною є основна
робота школяра — його навчання. «Дати дітям радість праці, радість
успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної
гідності — це перша заповідь виховання», — писав видатний педагог.

«Ми вважаємо однією з найважливіших проблем школи створення гармонії
вмінь і знань. Вихованці можуть успішно вчитися тільки тоді, коли вони
вміють спостерігати, думати, висловлювати думки, читати, писати, думати
читаючи і читати думаючи. Цей комплекс основних умінь — ціла галузь
педагогічного процесу». Ще раз наголосимо, що найголовнішою складовою
освіченої людини В.Сухомлинський вважав уміння читати, а джерелами думки
— «природу, працю, моральну красу людської поведінки, книгу і
творчість…».

Видатний педагог запропонував власну систему навчання вміння мислити,
називав її «уроками мислення». Під системою «уроків мислення»
В.Сухомлинський розумів школу думки, без якої не уявляв повноцінної
розумової праці, ефективного опанування нових знань.

Основними завданнями «уроків мислення» були розвиток уміння спостерігати
за явищами навколишнього світу, збагачення життєвого та чуттєвого
досвіду, накопичення конкретного природного матеріалу як основи розвитку
абстрактного мислення; усвідомлення окремих предметів і явищ природи, їх
взаємодії та взаємозв’язку; розвиток уміння визначати спільні та
відмінні властивості предметів, порівнювати й узагальнювати їх; розвиток
уміння будувати гіпотези і самостійні висновки; розвиток мислення і
мовлення дітей; розширення пізнавальних інтересів; спонукання до
творчості засобами слова, образотворчого мистецтва, музики, праці тощо;
розвиток уяви та фантазії, розвиток пам’яті та ін.

Новітні технології повторюють шлях педагогічного пошуку
В.Сухомлинського. Нова освіта спрямовує увагу на особистість, що здатна
критично мислити, спроможна опрацьовувати різноманітну інформацію,
прагне змінити на краще власне життя і життя своєї держави. Так,
академічна дисципліна «Критичне мислення» вже давно набула значного
поширення в школах та університетах країн Заходу. Вітчизняні вчені також
дійшли висновку, що критичного мислення можна і необхідно навчати, його
культуру слід цілеспрямовано й терпляче нарощувати на всіх рівнях,
починаючи з першого класу школи.

«Уроки мислення», за В.Сухомлинським, перегукуються з обома розуміннями
поняття «критичне мислення».

Так, він вперше розробив систему вправ з формування загальнонавчальних
умінь та навичок, без яких дитина не може успішно оволодіти навчальним
матеріалом.

Аналіз творів В.Сухомлинського переконує нас у тому, що свою педагогічну
діяльність він організовував так, щоб діти поступово починали оперувати
такими поняттями, як явище, причина, наслідок, подія, зумовленість,
неможливість та ін. Оволодіння цими поняттями було неможливим без
дослідження фактів і явищ, без осмислення того, що дитина бачить своїми
очима, без поступового переходу від конкретного предмета, факту, явища
до абстрактного узагальнення. В.Сухомлинський вважав, що дитину
необхідно навчити глибоко проникати в суть причинно-наслідкових зв’язків
і явищ навколишнього світу. Ось чому в роботі з шестирічками у «Школі
радості» він так багато уваги приділяв розумовим вправам, у яких
органічно поєднувалися бачення дитиною реального предмета та створення в
уяві фантастичного образу, бо фантазування є особливістю дитячого
мислення. Саме це вважалося «найблагодатнішим ґрунтом» для розвитку
дитячої думки, для становлення елементів «інтелектуальних взаємин у
малюків».

У творчому доробку В.Сухомлинського ми знайшли багато праць, присвячених
саме проблемі формування допитливості. Зокрема, у книзі «Як виховувати
справжню людину» привертає увагу розділ «Як пробуджувати допитливість»,
де педагог розглядає питання виникнення допитливості й шляхи її
формування у дітей.

Саме поняття «допитливість» він визначає як потребу знати і бажання
дізнатися, пояснити. Ця потреба весь час росте і ніколи не згасає. Чим
активніша діяльність людини, чим активніше вона взаємодіє з навколишнім
світом, тим більше бачить людина зв’язків між речами, фактами,
властивостями, тим більше вона дивується. Перед нею відкриваються тисячі
загадок, і саме в їх розгадуванні Василь Олександрович вбачав суть
допитливості. Він наголошував, що завдання вчителя полягає в тому, щоб
вже зі шкільного віку дитина ставала мислителем і її активна діяльність
перетворювалася на нестримну лавину пізнання. Єдиний шлях до цього —
праця. Допитливість — дуже крихка і ніжна серцевина людини, її легко
зламати, пробудити огиду до праці через непосильність і одноманітність.
У творчій праці, життєрадісній і бажаній, Сухомлинський вбачав незамінне
джерело думки, розумового і фізичного розвитку дитини. Спираючись на
свої багаторічні спостереження, він зазначав, що вчителі, які
намагаються дати учням якнайбільше готових знань, гублять їхню
допитливість. Якщо на уроці після розповіді вчителя немає запитань — це
перша ознака того, що в класі немає інтелектуальних потреб, а залишився
тільки обов’язок щодня вчити уроки. Педагог писав, що інтелектуальна
байдужість, бідність інтелектуальних емоцій притупляє чутливість до
мудрості, новизни, багатства і краси думки, до пізнання.

Ми використовуємо ці ідеї В.Сухомлинського у своїй роботі, а прийоми
інноваційної технології «Критичне мислення» допомагають органічно
доповнити та урізноманітнити систему прийомів, уже прийняту нашою
початковою школою.

Ідеї критичного мислення, з погляду педагогічної спадщини
В.Сухомлинського, сприймаються як співдружність сердець: учителя та
учня, або ж як «спільнота допитливих», за Е.Шарп.

Співдружність сердець забезпечує такі важливі риси особистості, як
уміння формулювати й адекватно відстоювати власну думку, осмислити
власний та чужий досвід, вибудувати низку доказів, відчути нерозривний
зв’язок власних принципів та вчинків. За такої умови критичне мислення
може стати тим ключовим підходом до викладання різних дисциплін
шкільного курсу від молодших до старших класів, який забезпечить не
тільки засвоєння навичок критичного мислення, а й підвищення
ефективності засвоєння навчальних предметів.

Урок Василь Олександрович образно називав першим вогнищем, зігрівшись
біля якого, дитина прагне стати вдумливим мислителем. Він вбачав
надзвичайно важливе розвивальне завдання уроку в тому, щоб сформувати в
учня жадобу до пізнання. Для цього вчителеві потрібно зайти до класу з
думкою здивувати та викликати бажання знати більше.

Заслуговує на увагу комунікативна спрямованість його «уроків життя»,
постійний діалог як між учителем і окремим учнем, так і між учнями.
Прикладом можуть бути відомі в усьому світі педагогічні казки — чарівний
світ життя, розкритий мудрим наставником, який не повчає учнів, не
втомлює дітей сухою дидактикою, а просто йде поряд з дітьми, а можливо,
за ними, радіючи разом з учнями кожному новому відкриттю.

Дати кожній дитині щастя — ось у чому бачив свою місію педагог і вчений
Сухомлинський. Але дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі
нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе достатньо здібною,
щоб оволодіти шкільною наукою. Щоб зробити дитину щасливою, педагог
насамперед повинен допомагати їй вчитися, переживати незрівнянне почуття
першості, відчути «смак» успіху.

«Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення у
складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється…», — писав
В.Сухомлинський. Людинознавчий підхід є відображенням демократизації і
гуманізації шкільного життя, коли в центрі уваги педагога — кожна дитина
з її індивідуальними особливостями. Особистісний підхід до навчання і
виховання молодшого школяра створює умови для всебічного впливу на
дитину, усвідомлення (діагностування) рівня її знань, рівня
сформованості рис характеру, компонентів світогляду.

За В.Сухомлинським, і оцінки мають бути індивідуальні, тобто необхідно
враховувати індивідуальні особливості процесів мислення, адже в кожної
дитини думка розвивається своєрідними шляхами, кожна дитина розумна і
талановита по-своєму. Ось чому В.Сухомлинський прагнув, щоб цей розум і
талановитість стали основою успіхів у навчанні, щоб кожен учень не
вчився нижче за свої здібності. Ось чому педагог постійно шукав
різноманітні форми організації навчального процесу та форми навчальної
діяльності учнів, оригінальні методи, багато з яких тепер пов’язують з
методами новітніх технологій.

Ось чому і ми, плануючи діяльність учнів, диференційовано використовуємо
прийоми з проекту «РКМЧП», щоб дати кожній дитині можливість вибрати
посильний для неї варіант.

Зважаючи на думку В.Сухомлинського про необхідність навчити школярів
обмінюватись ідеями, зокрема, під час дискусій між собою або спілкування
з учителем, ми поступово вводили елементи інтерактивних технологій та
залучали дітей до роботи в парах або малих групах, як стабільних, так і
динамічних, змінних.

Кожна така маленька група працює за девізом «Хто перший?» (рівнорівневі
групи, коли той, хто виконав стартове завдання, може переходити до більш
складного завдання в умовах своєрідного змагання серед рівних) або
«Роби, як я!» (різнорівневі групи, коли сильний учень допомагає
слабшим).

Щоб привчати дітей до плідної співпраці та діалогу в складі пар або
груп, ми використовуємо різні перестановки столів у класі, постійно
відображаємо роботу класу в експозиціях та стендах, на стінах класу, на
дошці.

Розміщення дітей для роботи в парах та групах:

? Робота в парі.

? Робота в малій групі

? Робота у великій групі.

Для ефективної співпраці учнів під час парної чи групової роботи
поступово разом з дітьми ми розробили правила колективної роботи та
спілкування:

— Говори, якщо готовий аргументувати, довести.

— Критикуй, щоб знайти правильне рішення.

— Пропонуй, але бери на себе відповідальність за результат.

А перший варіант опорної таблиці з «умовами» мав такий вигляд:

— Дотримуйся теми.

— Вислуховуй усіх, не перебиваючи нікого.

— Не говори одночасно з іншими.

— Поважай різні думки.

Використання таких правил має велике значення не стільки під час
виконання вправ за зразком чи тренінгових вправ, скільки під час роботи
з проблемними задачами та творчими завданнями.

В.Сухомлинський підкреслював, що розвитку допитливості, системності,
гнучкості, самостійності розуму сприяють такі прийоми впливу на
внутрішні психічні процеси, за яких учень подумки оглядає, досліджує
широке коло фактів, явищ. Найбільш ефективний прийом у цьому плані —
постановка проблемних задач.

Ось приклади таких завдань, які ми пропонували дітям на уроках
української мови:

Тема. Префікси й прикметники

— Сашко написав: У неї гарні малюнки. Потім пояснив, що між у та неї
жодне слово вставити не можна, тож, і писати треба разом.

— А як на вашу думку?

— Як довести, що це два окремих слова? (Замінити займенник іменником і
використати правило.)

Тема. Частини мови

Пуськи бяті

Л.Петрушевська

Сяпала калуша пуськом та завазіла бутявку. І голить:

— Калушенята, калушенята! Бутявка!

Калушенята присяпали і бутявку стрямкали. І подудонілися. А калуша
голить:

— Бутявка некузява!

Калушенята бутявку вичучили. Калуша голить:

— Бутявок не трямскають. Бутявки дюбі і зумо-зумо некузяві.

А бутявка брянчить з убвісся:

— Калушенята подудонілися! Калушенята подудонілися! Зумо непаляві!
Пуськи бяті!

— Ви зрозуміли, про що йшлося в оповіданні? Якщо схочете, вдома можете
намалювати і калушу, і калуше-нят, і бутявку.

— Але ж таких слів немає в українській мові! Чому ж ми їх зрозуміли?

— Випишіть з оповідання по одному іменнику, прийменнику, дієслову.
Доведіть, що правильно виписали слова.

— А тепер спробуйте «перекласти» оповідання, перекажіть його
українською.

— Чи відрізняється твій переклад від тих, що зробили однокласники. Чому?

— Які значення слів ви зрозуміли однаково, а які — кожен по-своєму?

Дуже важливо цілеспрямовано організовувати роздуми учнів над поставленим
проблемним завданням. Як і за часів В.Сухомлинського, діти завзято
беруть участь у роботі, яка тепер одержала назву «мозковий штурм» (під
час фронтальної або групової роботи), після чого всі запропоновані
учнями варіанти розглядаються за участі всього класу:

— пропонується довести справедливість висунутого варіанту розв’язання
завдання;

— якщо гіпотеза правильна, робляться висновки про набуті знання;

— якщо пропозиція була помилковою, учитель пропонує дітям знайти помилку
або конкретизує завдання;

— разом з учнями вчитель узагальнює отримане правильне оптимальне
розв’язання завдання, часто ставить запитання з метою закріплення нових
знань, організовує вправи із застосування знань на практиці.

Виконуючи функції організатора-керівника, учитель у той самий час
сприймається учнями як лідер у груповій роботі, а потім — як
рівноправний партнер, .який може брати участь у роботі будь-якої групи
або всіх груп по черзі.

До речі, щодо організації «мозкового штурму» в умовах формування
позитивної «Я — концепції», учителеві слід враховувати, що учасники
штурму спочатку, як правило, бояться негативної оцінки своїх гіпотез
товаришами і це стримує їх особисту ініціативу і «глибину проникнення» в
проблему. Коли завдання розв’язується учнем індивідуально, то, якщо
дитина вірить у себе, свої сили, перші гіпотези сприймаються нею
емоційно позитивно, з надією на правильний розв’язок, а після звірки з
умовами задачі, перевірки, міркування відкинута гіпотеза замінюється
новою. Проте під час групового обговорення нікому не хочеться стати
постійним автором перших помилкових ідей, тому особливе значення для
дітей набуває послідовність виступів під час дискусії: той, хто виступає
наприкінці обговорення, майже нічим не ризикує, бо може відтворити ідею,
що повторювалася, або узагальнити почуте.

Тож, учитель забезпечує позитивне враження кожної дитини від її участі в
колективній розумовій праці не тільки непомітним для дітей керуванням
черговості виступів, а й насамперед емоційним оцінюванням самого факту
виникнення нових гіпотез (з тимчасовою забороною їх критики словом,
жестом, мімікою, сміхом). У такому випадку остаточна гіпотеза, доведена
під час групового обговорення та перевірки, сприймається молодшими
школярами як результат колективної розумової співпраці, а отже, як
особиста перемога кожного. Характерне для молодших школярів бажання
перемогти у змаганні можна реалізувати не під час роботи групи, а
пізніше — на проміжному етапі порівняння результатів, одержаних різними
групами. Таким чином, певна розбіжність поглядів, варіантів, свіжа думка
спонукають учнів до доведення власного розв’язку до більш довершеного
вигляду.

Пізніше, коли вже діти навчаться відчувати радість від розумової праці,
самостійно одержаного розв’язку, учитель вводить елементи рефлексії,
може запропонувати не лише згадати, якими були етапи розв’язання
завдання, а й хто був автором найцікавіших пропозицій, які привели до
спільного оптимального розв’язку, до перемоги.

Ми переконалися, що методика такого популярного серед учнів «мозкового
штурму» легко поєднується з більшістю прийомів, які ми запозичили з
технології «Критичне мислення», дещо осучаснивши та поновивши таким
чином прийоми, які використовували традиційно.

РОЗДІЛ 2. Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського

2.1. Проблеми освіти та виховання у творчій спадщині В.Сухомлинського

В. Сухомлинський – засновник новаторської педагогіки, письменник,
заслужений учитель України. Він успішно поєднував практичну роботу в
школі з науковою діяльністю.

У спадщині Василя Сухомлинського знайшли предметне відображення і
ґрунтовно та оригінально, не стандартно розроблені ряд надзвичайно
актуальних проблем навчання, освіти, виховання і розвитку школярів, які
заслуговують на творчу реалізацію. Створена Василем Олександровичем
навчально-виховна система була гуманістичною протидією офіційній
радянській педагогічній системі, авторитарні недоліки якої ставали все
очевиднішими.

Він – автор багатьох монографій, методичних посібників і статей, у яких
викладено новаторські погляди на зміст, форми і методи виховання,
навчання підростаючого покоління.

Найбільш відомі з них: «Виховання колективізму у школярів» (1956),
«Духовний світ школяра» (1961), «Моральний ідеал молодого покоління»
(1963), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина»
(1970), «Методика виховання колективу» (1971), «Як виховати справжню
людину» (1975), «Батьківська педагогіка» (1978), «Серце віддаю дітям»
(1978), «Листи до сина» (1979), «Сто порад вчителю» (1981), «Книга про
любов» (1983). Праці видатного педагога перевидані багатьма мовами світу
— болгарською, угорською, китайською, японською, німецькою, польською,
чеською, монгольською.

У працях Василя Сухомлинського порушено чимало проблем, які хвилювали
сучасну школу. Спираючись на власний досвід, він розробив педагогічну
систему, суть якої полягає в застосуванні нових типів уроків та
модернізації методів навчання. Найважливішими засобами навчання він
вважав слово вчителя, словники, довідники, наочність, технічні засоби.
Запропонував ефективну методику навчання мови, яка є актуальною і для
сучасної школи.

Спадщина Василя Сухомлинського надзвичайно багатогранна, та в центрі
його уваги передусім — дитина, особистість, її духовний світ та моральні
цінності.

Проектування людини він вважає найголовнішим у педагогічній роботі.
Методика такого проектування передбачає системи розвивального навчання,
самостійність і самобутність життя дитини, її право на щастя, яке може
дати родина, школа, найближче оточення. Учіння має бути радістю, а не
тягарем. Виховання дитини Василь Сухомлинський розглядав у контексті
різноманітних видів діяльності (інтелектуальної, трудової, моральної,
естетичної, фізичної), спрямованої на всебічний розвиток особистості.
Основу виховання мають становити народна педагогіка та загальнолюдські
цінності — добро, совість, честь, обов’язок, гідність. Чи не
найважливішим засобом виховання Василь Сухомлинський вважав мистецтво
спілкування педагога з дітьми. Людяність, душевність спілкування — ключ,
що відкриває дитячі та юнацькі серця. Саме завдяки такому спілкуванню
діти довіряються педагогу як старшому доброму пораднику, другу. «Учитель
— це передусім жива людина, яка входить до світу пізнання, творчості,
людських взаємин».

Василь Сухомлинський запропонував чимало оригінальних методів, прийомів,
форм навчання та виховання, спрямованих на розвиток творчих, розумових
та фізичних здібностей. Зокрема, впровадив у практику «уроки мислення»
серед природи, які проходили в атмосфері співробітництва й творчості. Ці
уроки він називав подорожами до джерела живої думки. Прагнення зрозуміти
побачене спонукало встановлювати причинно-наслідкові зв’язки,
пробуджуючи дитячу думку.

Розроблена Сухомлинським система занять передбачала розвиток творчої
думки. Чільне місце в ній відводилося самостійному складанню казок,
маленьких творів, доповідей, математичних задач, вивченню окремих тем.
Домашні завдання педагог вважав необхідними, але часу на них має
витрачатися менше, ніж на дозвілля учня.

Морально-психологічний аспект перевірки якості засвоєння матеріалу
передбачав оцінку не лише знань, а й наполегливості дитини у подоланні
труднощів. Оцінка, на думку педагога, має бути позитивним стимулом
навчання і ніколи не використовуватись для покарання.

Улюблений предмет та вчитель, який його читає, має бути в кожного учня,
зазначав Василь Сухомлинський. З цього предмета він краще за інших
вчиться, читає додаткову літературу чи отримує окремі завдання від
учителя. Це розвиває інтерес до знань, таланти, створює інтелектуальний
фон класу. Книга й робота з нею -— найнеобхідніше в учінні. Дітей треба
навчати вибирати книгу, читати й перечитувати її. Читання — це віконце,
крізь яке діти бачать і пізнають себе. Найрадіснішим у школі Василя
Сухомлинського було свято книги.

Як елемент розумової культури, який має розвивальне значення, Василь
Сухомлинський розглядав шахи. На його переконання, треба зацікавити
дітей грою в шахи, вводити її в життя школи.

Трудове виховання Василь Сухомлинський розглядає як гармонію трьох
понять: треба, важко і прекрасно. Виховання в праці — це перш за все
прищеплення любові до праці, зближення розумової і фізичної праці. Праця
має згуртовувати дитячий колектив, бути посильною і радісною, до неї
можна залучати дітей різного віку. Вони повинні бачити кінцевий
результат, радіти йому, відчувати, що їхня праця — це частина праці
дорослих. Старшим дітям треба давати більше самостійності та ініціативи
— це підвищує їхню відповідальність за зроблене.

Великого значення надавав Василь Сухомлинський природі як виховному
засобу. «Я прагнув до того, щоб перед тим як відкрити першу книжку,
прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки
найпрекраснішої в світі книги — книги природи», — наголошував педагог. —
«… Кожна мандрівка в природу —урок мислення, урок розвитку розуму».

Чимало праць Василь Сухомлинський присвятив ролі слова та особистості
вчителя для дитини і сформулював вимоги до нього. Він радив учителю не
робити насильства над душею людини, уважно придивлятися до законів
природного розвитку кожної дитини, до її особливостей, нахилів.

Місія педагога, у поглядах В.Сухомлинського, полягає в тому, щоб бути
творцем дитячого щастя, лікарем і зцілителем дитячих душ. Аналізуючи
позицію одного з учителів (“А якщо я не люблю дітей. якщо я тільки й
зазнаю світлих хвилин, коли їх не чую і не бачу? Що ж накажете залишити
школу і перекваліфікуватись?”) Василь Олександрович у статті “Як любити
дітей” однозначно відповідав: “… так, треба залишити школу і здобути
іншу спеціальність. Або ж виховати в собі любов до дитини – третього не
дано”. Почуття любові до дитини великий гуманіст називаю плоттю і кров’ю
вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини, тому
і констатував: “Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець
без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору».

Вчений-педагог закликав вчителів уникати озлобленості, грубості, не бути
“товстошкірими”, бо це негативно відбивається на атмосфері і засобах
навчання та виховання. У книзі “Серце віддаю дітям” він наголошував:
“Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчування духовного
світу кожної дитини, здатність приділити їй стільки уваги й духовних
сил, скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не
забувають, її горе, її образи, її страждання поділяють”.

Основну увагу педагог приділяв становленню особистості, формуванню
громадянських переконань, розвитку індивідуальності в умовах суспільного
колективного виховання.

Дитячий колектив Василь Сухомлинський розглядає не традиційно для свого
часу. Так, у праці «Виховання колективізму у школярів» духовне життя
колективу визначають індивідуальний внесок кожного вихованця та
взаємовплив колективу й індивідуумів. У той час, коли радянські педагоги
здебільшого з’ясовували вплив колективу на особистість, Василь
Сухомлинський вивчав вплив особистості на колектив. Він виступав проти
тиску колективу на особистість, що виховує пристосованців. Всупереч
формулі підпорядкування особистих інтересів потребам колективу,
суспільним інтересам Василь Сухомлинський обґрунтовує думку про гармонію
особистих та суспільних інтересів.

Усі праці Василя Сухомлинського пройняті гуманним ставленням до дитини,
пошаною до її особистості, розумінням її інтересів, почуттів, позиції. У
книзі «Серце віддаю дітям» він писав: «Дитячий світ — це особливий світ.
Діти живуть своїми уявленнями про добро й зло, честь і безчестя, людську
гідність. …Я завжди вважав за необхідне стати в деякій мірі дитиною.
Тільки за цієї умови діти не будуть дивитися на вас як на людину, що
випадково потрапила за ворота їхнього казкового світу і якій байдуже, що
діється всередині цього світу».

У своїх роботах педагог чимало уваги приділяв вихованню наймолодших
дітей, першокласників і тих, що вступають до школи. Роки дитинства —
дошкільний і молодший шкільний вік — відіграють важливу роль у
формуванні особистості, вважав він. Це не підготовка до майбутнього, а
справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя. І від того, яке було
дитинство, хто вів дитину за руку в дитячі роки, що ввійшло до її розуму
і серця з навколишнього світу, від цього значною мірою залежить, якою
людиною стане сьогоднішній малюк.

У дошкільному і молодшому шкільному віці формується характер, мова
людини, мислення. Можливо, все те, що приходить до розуму й серця дитини
з книжки, з підручника, з уроку, саме тому й приходить, що поряд з
книжкою — навколишній світ, в якому малюк робить свої перші нелегкі
кроки від народження до того моменту, коли він сам зможе розгорнути і
прочитати книжку: «Навчання — це лише єдина пелюстка тієї квітки, яка
називається вихованням. У вихованні немає головного і другорядного, як
немає головної пелюстки серед багатьох пелюсток, які створюють красу
квітки».

У дитинстві починається тривалий процес пізнання — і розумом, і серцем —
тих якостей і цінностей, що лежать в основі моралі. Василь Сухомлинський
вважав, що треба виховувати високоосвічених, працелюбних, наполегливих
людей, готових долати не менші труднощі, ніж долали їхні батьки, діди,
прадіди. Чим більше коло знань має опанувати дитина, тим більше треба
зважати на природу людського організму в період бурхливого розвитку і
становлення особистості. Процес пізнання навколишньої дійсності є
неодмінним емоційним стимулом думки для дитини дошкільного і молодшого
шкільного віку. Істина, в якій узагальнюються предмети і явища
навколишнього світу, стає особистим переконанням дитини тоді, коли вона
одухотворюється яскравими образами, що впливають на почуття. Тому
важливо, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому
світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних
явищ, щоб дитину поступово вводили в світ суспільних відносин, праці.

Людина була і завжди буде дитям природи, і те, що ріднить її з природою,
має використовуватись для прилучення до багатств духовної культури. Саме
в природі джерело дитячого розуму.

Перш ніж давати знання, треба навчити думати, сприймати, спостерігати.
Треба також знати індивідуальні особливості здоров’я кожної дитини — без
цього не можна нормально вчити. «Розумове виховання далеко не те саме,
що набування знань. Хоча воно неможливе без освіти, як зелений листок
неможливий без сонячного проміння, однак виховання розуму не можна
ототожнювати з освітою, як зелений листок — із сонцем». Тому вивчення
внутрішнього духовного світу дітей, особливо їхнього мислення, Василь
Сухомлинський вважав одним з найважливіших завдань учителя.

Дитина мислить образами. Чим яскравіші в її уявленні ці картини, тим
глибше осмислює вона закономірності природи: «Клітини дитячого мозку
настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об’єкти сприймання, що
нормально працювати вони можуть лише за умови, коли об’єктом сприймання,
осмислення є образ, що його можна бачити, чути, до якого можна
доторкнутися. Переключення думки, яка є сутністю мислення, можливе лише
тоді, коли перед дитиною або наочний, або ж настільки яскраво створений
словесний образ, що дитина немов би бачить, чує, відчуває на дотик те,
про що розповідають».

Якщо ізолювати дитину від природи, якщо з перших днів навчання вона
сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не
справляються з роботою, яку пропонує вчитель.

Розповіді вихователів — обов’язкова умова повноцінного розумового
розвитку дитини, її багатого духовного життя. Вони повинні бути
яскравими, образними, стислими.

«Впливайте на почуття, уяву, фантазію дітей, відкривайте віконце в
безмежний світ поступово, не розчиняйте його відразу навстіж, не
перетворюйте на широкі двері, — радить Василь Сухомлинський вихователям.
— …Умійте відкрити перед дитиною в навколишньому світі щось одне, але
відкрити так, щоб шматочок життя заграв усіма кольорами веселки.
Залишайте завжди щось недомовлене, щоб дитині захотілося ще, й ще раз
повернутися до того, про що вона дізналася».

Розумове виховання як одна з найважливіших ланок системи виховання, за
Сухомлинським, передбачає: набування знань і формування наукового
світогляду; розвиток пізнавальних і творчих здібностей; вироблення
культури розумової праці; розвивання інтересу і потреби в розумовій
діяльності, у постійному збагаченні науковими знаннями, в застосуванні
їх на практиці. Але процес набування знань і якісне їх поглиблення
будуть фактором розумового виховання лише тоді, коли знання стануть
особистими переконаннями, духовним багатством людини, що позначається на
ідейній спрямованості її життя, на її праці, суспільній активності,
інтересах. Формування світогляду — це серцевина розумового виховання.

Школа в поглядах Василя Сухомлинського покликана бути Школою радості
дітей, Школою творчості для вчителів та Школою спокою для батьків родин
і суспільства.

У подвижницькому житті і науково-практичній творчості В.Сухомлинського
провідною є система поглядів на людину як на цінність до якої з перших
днів її існування необхідно ставитись як до неповторного біосоціального
унікуму. В основі його підходу: знання і розуміння дитини, віра. Любов і
повага до неї, бережливе, чуйне ставлення до підтримки почуття і
гідності, до фізичного. Психічного і духовного розвитку виховання.
Відтак, В.О.Сухомлинський створив педагогіку, в якій все зосереджено
навколо дитини. Це – потужна, гармонійна педагогіка. В очолюваній
Василем Олександровичем Павлиській середній школі, що на Кіровоградщині,
все було підпорядковано розвиткові розуму дитини, вихованню її
справжньою людиною, яка почувається щасливою вже сьогодні, в школі.

В.Сухомлинський зробив неабиякий внесок у навчально-виховний процес
школи. Одним із найвідоміших його нововведень є знаменита “Школа радості
під блакитним небом”, яка переконує в тому, що найголовнішим у
вчительській діяльності є знання дитини. Знання дитини сприяє її
розумінню [6, 203].

У школі радості під блакитним небом Василь Сухомлинський здійснював
пізнавально-виховну і навчальну роботу з майбутніми першокласниками, яка
розпочиналася за два роки перед вступом до школи. Діти дивувалися. Коли
Василь Олександрович запросив їх прийти до школи, однак повів не в клас,
а до саду: “Наша школа буде під блакитним небом, на зеленій травичці,
під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі. Скиньмо ось тут
черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше» [10, 28]. У цій
школі відбувався живий контакт малят з природою, з навколишнім
середовищем як джерелом здоров’я, думки і дитячої творчості. Програма
занять складалася В.Сухомлинським та вчителями початкових класів. Щороку
вона вдосконалювалася. Зміст цієї роботи конкретніше розкривають такі
рубрики розділу –“Школа радості” з відомої книги “Серце віддаю дітям”:
Перший рік – вивчення дітей, Наш куточок мрії, Природа – джерело
здоров’я, Кожна дитина – художник, Турбота про живе і прекрасне, Наші
подорожі в світ праці. Ми слухаємо музику природи, Зимові радощі й
турботи, Перше свято жайворонка, Як ми вчилися писати й читати, Ми
живемо в саду здоров’я тощо. Особлива увага приділялася тому, щоб
навчити дітей читати до початку занять в 1 класі.

У школі під блакитним небом дбали про загальний розумовий та емоційний
розвиток малюків, розвиток їхнього логічного мислення. З цією метою
ходили на екскурсії. Діти спостерігали різноманітні явища природи, життя
в ній, висловлювали власні думки у бесідах на теми: “живе і неживе в
природі”, “пори року”, тощо.

У початкових класах Василь Олександрович рекомендував частину уроків у
погожі весняні та осінні дні проводити не в класному приміщенні, і на
повітрі, бо вважав, що майже 85% дітей відстають у навчанні з якихось
прихованих недругів, тому він насамперед піклувався про зміцнення
здоров’я своїх вихованців. Вони і спали вдень на відкритому повітрі, і
домашні завдання виконували у спеціально збудованих альтанках. У цілому
школа В.Сухомлинського повертала дитинство тим малюкам, які з різних
причин н мали його сім’ї.

У творчій співпраці з учителями Павлиської середньої школи Василь
Олександрович розробив “300 уроків мислення серед природи”, що
новаторськи збагатило теорію і практику початкового навчання.

Елементи методики такої роботи подаються педагогом у книгах “Серце
віддаю дітям” та “Павлиська середня школа”, у ряді статей.

В.Сухомлинський вважав: “Забуваючи про найважливіше джерело знань –
навколишній світ, природу, ми штовхаємо дітей на зубріння і цим самим
отупляємо їхню думку. Те, чого вчили вчителів Ян Амос Коменський,
Песталоцці, Ушинський, Дістервег. Ми забуваємо” [6, 76] Цього не має
бути. Разом із дітьми треба вчитися передавати словом найтонші відтінки
предметів і явищ. “Ось у голубому небі співає жайворонок, до самого
горизонту вітер хвилює безмежне пшеничне поле. У синьому серпанку
далеко-далеко височіють таємничі скіфські кургани. Серед столітніх дубів
у лісовій хащі дзюрчить прозорий струмок, а над ним співає свою нехитру
пісню іволга… Про все це потрібно сказати точно і красиво”, — вважає
педагог. Дитина чи доросла людина можуть десятки років жити серед
чудової природи і не помічати її дивовижної краси. Тому все це їм
необхідно показати так, що краса природи запам’яталася на все життя.
облагороджуючи почуття і помисли. [14, 2151]

З роками В. Сухомлинський дедалі більше переконувався, що шкільне
навчання має одну серйозну ваду, а саме: “З тої хвилини, як дитина сіла
за парту, ми класними стінами, дошкою, книгою, зошитом відгороджуємо її
від того середовища, в якому відкрилось їй перше джерело живої думки і
живого слова, — від природи, від лісу і саду, від тихої діброви і
зеленого лугу, від синього неба і вогняної квітки соняшника, від
дзвінкого дзвіночка жайворонка і дзюрчання перших весняних струмочків”.
Гімн В.Сухомлинського природі – це не просто вияв його особистого
захоплення і милування її красою. Василь Олександрович як учитель,
тонкий психолог, учений – педагог був глибоко переконаний у тому, що
діти перш ніж розгорнути шкільну книжку і прочитати по складах перше
слово, мають прочитати сторінки найпрекраснішої в світі книги – книги
природи. Розвивати мислення дітей. зміцнювати розмові сили дитини серед
природи – це, наголошує вчений, вимога природних закономірностей
розвитку дитячого організму, тому що кожна подорож у живу природу є
уроком мислення. Уроком розвитку розуму. Саме серед природи у
В.Сухомлинського особливо чіткою, яскравою була думка: “Ми, вчителі,
маємо справу з найніжнішим, найтоншим, найчутливішим, що є в природі, —
мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку
троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність
потрібно для того, щоб зірвавши квітку, не зронити краплю. Ось така
обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і
найніжнішого в природі – мислячої матерії організму, що росте” [6, 33].
Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина
сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не
справляються з роботою, яку пропонує вчитель. А цим клітинам треба
розвиватися, міцніти, набиратися сил, — відзначає Василь Олександрович.
– Ось де причина того явища, з яким багато вчителів часто зустрічаються
в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби
уважно слухає, але не розуміє жодного слова, тому що педагог розповідає
і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв’язувати задачі.
Приклади – все це абстракції, узагальнення. Немає живих образів, мозок
стомлюється… Тут і виникає відставання” [6, 34] Отже, уроки серед
природи сприяють зміцненню загального стану здоров’я дитини, і клітини
мозку стають сильнішими і повнокровнішими. Ось чому перші заняття з
дітьми мають проводитися серед природи – вічного джерела дитячої
допитливості, слова, думки і творчості. Вчитель, який зустрічає
першокласників у класі й одразу починає вивчати з ними “буквар”, на
думку педагога-гуманіста, починає спектакль з другої дії.

Своєрідно й творчо Василь Сухомлинський використовував казку у вихованні
дошкільнят і молодших школярів. Без казки не можна уявити дитинство – це
наступний важливий висновок В.Сухомлинського. Вона наближає до дитини
шкільний навчально-виховний процес. Василь Олександрович вважав, що в
початковій школі казка ігнорується і до неї необхідно повернутись. Адже
це дитяча творчість, найпритаманніша цьому вікові: “«Через казку,
фантазію, гру, через неповторну людську творчість — вірна дорога до
серця дитини», — наголошував він. Глибокі за своїм змістом казки Василя
Сухомлинського — як свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й
мови. Діти не тільки люблять слухати казку. Вони творять її”. На його
уроках діти самі складали казки, в яких їхня буйна фантазія поєднувалася
з глибоким моральним змістом.

У Павлиській школі було обладнано кімнату казок. Гуманізмом і великою
любов’ю до дітей пройняті такі нововведення видатного педагога, як
Кімната казка, Куточок мрії, Стрів чудес. Обстановка Кімнати казки була
створена такою, щоб діти почувалися у світ казкових образів. [6, 178]

В.Сухомлинський вважав, що першими творчими роботами, які складає дитина
в початкових класах, мають бути саме казки про те, що дитина бачить,
переживає, чим переймається. Діти ніколи не складуть казку, якщо не
надихнути їхню думку, коли вчитель сам на їхніх очах не створюватиме її.
Немало часу сплине, перш ніж можна буди побачити результати цієї праці,
наголошує Василь Олександрович. У бесіді з педагогами він зазначив: “Те,
що робиться в першому, другому класах – коли діти складають казки, —
відображається на мислені дитини у восьмому, в дев’ятому, в десятому.
Там тільки побачиш результат виховання справжнього, логічного мислення.
Немає взагалі в дидактиці і педагогіці таких методів чи методичних
прийомів, які б могли забезпечити “рішучий перелом”, як кажуть, протягом
місяця, тижня. Багато потрібно прикласти сил, щоб зробити дітей
думаючими, розвиненими, добре встигаючими”.

Коли в Павлиській середній школі В.Сухомлинський розпочав роботу з
учнями початкових класів над їхніми власними творами, то виявилось, що
для багатьох вчителів це було не під силу: вони не вміли написати твір,
наприклад, на теми: “Осінній дощ”, “Літній день”, “Як ластівки роблять
гніздо” тощо. Василь Олександрович зробив висновок: “Вони (вчителі) не
винні. Це недолік наших педагогічних навчальних закладів. Там всього
вчать, тільки не завжди того, що потрібно для школи”. Тому над творами
стали працювати на методичному об’єднанні вчителів початкових класів: не
соромлячись, почали вчитися складати твори, що тривало протягом двох
років. Уміння вчителів складати казки одразу ж відбилося і на вмінні
дітей.

В.Сухомлинський відводить особливе місце показу невичерпних можливостей
казки для розвитку уяви образності мислення і мови дитини, для
емоційного, розумового, морально-естетичного виховання учнів початкових
класів. Головне вчений – педагог вбачає в тому, щоб дошкільнята і
молодші школярі вчилися самостійно створювати, казки з метою збагачення
власного словникового запасу, правильної побудови речень і послідовної
розповіді. Казка у розумінні В.Сухомлинського – це друг і навчитель
дітвори, вона допомагає їм краще пізнавати навколишній світ, робить їх
добрішими, людянішими, викликає бажання пронести чудові риси позитивних
персонажів через своє життя.

Наступною працею В.Сухомлинського є створена ним “Хрестоматія з етики
для читання учням Павлиської середньої школи”. Це п’ятитомний рукописний
посібник, який і тепер зберігається у Державному педагогічному
меморіальному музеї В.Сухомлинського у селі Павлиш. У хрестоматії
вміщено художні твори-мініатюри Василя Олександровича (казки, легенди,
притчі, новели, нариси, оповідання тощо) відповідно до віку,
світоуявлень та інтересів дітей. а саме: для дошкільнят. Учнів 1-2, 5-4,
5-7, 8-10 класів. У листі до вірменського педагога і письменника
Р.Атаяна павлиський директор зазначав: “Чим довше я працюю, тим більше
переконуюсь, яку величезну роль грає казка в духовному розвитку дитини.
Не дивлячись на перевантаженість. Сам я написав тисячі казок для дітей і
коли-небудь видам їх (написані вони з вузько практичною метою – для
наших дітей, тобто учнів нашої школи)”. Зміст художніх творів-мініатюр
В.Сухомлинського сприяє, зародженню у дитячих душах високих моральних
гуманістичних почуттів – любові до своїх батьків, рідних, поваги до
людей похилого віку, милосердя до немічних і нещасних.

На основі художніх творів В.Сухомлинський у початкових класах варто
проводити уроки доброти і людяності. Своєрідну програму етичної освіти
можна віднайти у відомій книзі педагога “Як виховати справжню людину”.
Вміщені в ній поради, повчання становлять зміст конкретної етичної норми
та авторські роздуми Василя Олександровича, адресовані дітям, підліткам,
юним і дорослим. Звертаючись до аналізу багатовікового досвіду різного
народу, історії, власного педагогічного досвіду і досвіду своїх колег,
В.Сухомлинський послідовно розвиває гуманістичну ідею величі, цінності
людини. Він показує, якими мають бути: ставлення до батьків, рідних,
близьких, до людей і обов’язок перед ними; любов до Батьківщини,
розуміння життя, добра і зла в ньому; виховання високих моральних
якостей і норм поведінки, любові до знань. школи, вчителя, дружба,
любов, сім’я, ставлення до краси в природі і суспільстві.

Гуманізм навчання і виховання В.Сухомлинський вбачав у особистісній
орієнтації і зверненні до дитини у створенні умов, спрямованих на
розвиток творчої індивідуальності кожного, у ставленні до учня як до
мети, а не засобу, подоланні всіх видів відчуження, у відсутності
зневаги до відмінностей у біофізіологічних і психічних можливостях
школярів.

В. Сухомлинський був сміливим новатором у галузі оновлення змісту
шкільної освіти в умовах єдиних та одноманітних навчальних планів і
програм у колишньому СРСР. Навчально-виховний процес у Павлиській
середній школі він органічно з інтегрував з усім найкращим у досвіді
української народної педагогіки. Передусім це стосується навчання,
виховання і розвитку особистості у лоні рідної материнської мови,
природи, праці, національної культури, історії родини та України з
поступовим залученням до загальнолюдських вартостей. Так, в етичній
освіті учнів Павлиської середньої школи було вироблено Десять. Не можна,
порушення яких вважалося великою ганьбою і моральним невіглаством.
Формуючи ці положення, Василь Олександрович відштовхувався від народної
педагогіки, широковживаними в якій є напучення, застереження, заборони
тощо. Народно педагогічним змістом пройняті і визначені Василем
Олександровичем Дев’ять негідних речей, сутність мерзотних і гидких
речей. У цьому зв’язку слід переконливо констатувати, що коли б Василь
Олександрович зробив лише єдине – привернув увагу до народної педагогіки
і української зокрема, — то тільки за це його ім’я було б навічно
вкарбовано у світову педагогіку.

Великою вадою В.Сухомлинський вважав те, що в навчальних планах шкіл і
вузів відсутній основний предмет – людинознавство: “Людинознавством має
бути пройнята вся навчально-виховна робота школи вузу”; “… всі роки
перебування в школі пізнання навколишнього світу мусить полягати в
пізнанні людини”.

Турбуючись про дітей з малорозвиненою увагою, В.Сухомлинський склав
спеціальний “Задачник для неуважних”, що становив близько двохсот задач,
узятих здебільшого з народної педагогіки, розв’язувати які означало
самостійно думати, аналізувати.

По-новому підходив Василь Олександрович і до розвитку індивідуальних
нахилів, задатків та здібностей школярів в позаурочний час через
гурткову роботу. З цією метою у Павлиській середній школі щорічно діяли
70-80 гуртків, і кожний учень шукав себе у них, займаючись одночасно у
2-3 гуртках, для чого була створена надзвичайно сприятлива матеріальна
база.

Великим гуманізмом була пройнята робота керованих В.Сухомлинським
психологічної комісії. Психологічного семінару Батьківської школи.

Зокрема для батьків читався курс психологічних знань більший за обсягом,
ніж у тодішніх університетах. Усе це Василь Олександрович спрямував на
створення практики не фрагментарно-емпіричного. А
системно-систематичного наукового вивчення особистості дитини.

Як важливо і конче необхідно. Щоб гуманістичні педагогічні праці
В.Сухомлинського були освоєні і спрямовані кожним учителем з метою їх
творчого використання у власній діяльності. Якщо так станеться, то немає
ніякого сумніву, що всі без винятку діти ходитимуть до школи з радістю,
що не буде сліз через погані чи незадовільні оцінки, а їхні здібності
розвиватимуться природо відповідним і гармонійним чином, і всі школярі
стануть порядними, високоосвіченими, працелюбними і культурними людьми.

2.2. Проблема морального становлення особистості у педагогічній спадщині
В.Сухомлинського.

Провідне місце у педагогічній спадщині В.Сухомлинського займає ідея
гуманізму, людяності та доброзичливості. Педагог переконливо
стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через
творення людям добра.

Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку, ідея
людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних,
інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно
розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей,
пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську,
розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість.
Педагог наголошував, що працюючи над втіленням в практику ідеї
всебічного розвитку ніколи не можна досягти однакової межі
інтелектуального збагачення, пізнання, духовного удосконалення. Ця
нерівність визначається природою дитини, її родинним оточенням,
соціальним середовищем. Зрештою цю нерівність відчувають і самі діти, і
часто у них, особливо під впливом наслідків навчання, з’являється
почуття меншовартості. Як гуманіст, В.Сухомлинський засуджує діяльність
учителів, яка призводить дітей до таких висновків. Кожна людина повинна
бути щасливою, вважає педагог, і в цьому їй має допомогти школа. Духовне
життя школи і її вихованців не повинно обмежуватися, вичерпуватися
самими успіхами в оволодінні навчальною програмою. Для того, щоб
сформувати культуру бажань необхідно, вважав В.Сухомлинський, навчити
школярів азбуці моральної культури.

У праці «Як виховати справжню людину» подається моральний ідеал, який
увібрав у себе найкращі риси менталітету українського народу. В ній
розкриваються конкретні принципи, істини,

повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у вигляді правил,
законів як 14 Законів дружби, правил «Десять не можна», «Дев’ять
негідних речей» та ін., що складають азбуку моральної культури. В ній
розкриваються зміст і методика роботи з виховання у дітей любові до
Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов’язку перед ними,
ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в
ньому, виховання високих моральних якостей і норм поведінки тощо. На
підставі багаторічної практичної роботи в школі автор у цій праці вперше
у вітчизняній педагогіці глибоко розкриває суть таких понять, як
людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість,
тактовність і т. ін. На конкретних прикладах подається методика
утвердження в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості,
скромності, щедрості, милосердя.

Переконливо викладається і методика найтонших сфер морального життя
людини — материнського і батьківського виховання, ставлення до батьків,
старших членів родини, померлих.

Найголовнішим, найглибшим і найміцнішим надійним каменем педагогічної
системи В.О. Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до
самого себе. Він вважав, що до того

і часу, поки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого
себе — немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених
благородними цілями, а є випадкове збіговисько. На його думку, повага
до людської гідності та виховання самоповаги є сферою педагогічної
творчості і великого інтелекту педагога. Тут не

можуть бути ефективними якісь трафаретні, шаблонні, застосовувані до
всіх учнів і в усіх випадках життя прийоми й методи.

Педагог з болем зауважує, що «на жаль, у шкільній практиці ця

сфера педагогічної творчості є найбільш недосконалою і саме в

цій сфері допускається найбільше грубих помилок».

Виховання дітей 6—10 років В.О. Сухомлинський називав

«школою сердечності». Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру,
любові, милосердю. Для цього треба, щоб діти постійно

бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує:
рідних, близьких, вчителів, дорослих. Дитина не повинна виростати
байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у постійному піклуванні
про навколишній світ рослин, тварин, людей, доглядати і допомагати їм. У
своїх працях педагог переконує, що у процесі творення людям добра
виховується в юних людяність, сердечність.

Формуванню тонких сердечних людських взаємин у Павлиській школі служила
вся педагогічна система. Педагог засуджує вседозволеність,
розгнузданість поведінки і вчинків, наполягає на культивуванні
осмисленої поведінки, яке є проявом витонченості внутрішнього світу
школяра. Яким має бути ставлення дітей до інших людей, як їм домогтися
моральної виправданості й обґрунтованості своїх вчинків — вчать юне
покоління моральній сентенції В.О. Сухомлинського, які є не забороною чи

дозволом чогось. Це виплекані педагогом щирі мудрі поради,

що йдуть від серця до серця і породжують розумові, моральні,

естетичні почуття.

«Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє
бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між
тим, що тобі хочеться, і тим що можна. Перевіряй свої вчинки… Роби все
так, щоб людям, які тебе оточують, було добре».

«Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають
тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром».

«Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна
чесно жити… Нероба, дармоїд — це трутень, що пожирає мед працьовитих
бджіл. Навчання — твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу».

«Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і
беззахисним, … товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай
та шануй матір і батька, вони дали тобі життя, вони

виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином,

людиною з добрим серцем і чистою душею».

«Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману,
несправедливості. Будь непримиримим до того, хто прагне жити за рахунок
інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство»

Як бачимо, ці та інші мудрі моральні сентенції написані просто,
переконливо, вони легко запам’ятовуються, спонукають до роздумів,
доброчинності.

Засвоєння дітьми азбуки моральної культури дає їм можливість олюднювати
свої вчинки, опановувати духовними цінностями свого народу, розуміти
мету і сенс життя.

Однією з проблем ідеї всебічного розвитку є підготовка учнівської молоді
до праці. Педагога хвилювало те, що діяльність школи оцінювалася
кількістю випускників, які вступили до вищих навчальних закладів. При
такому підході до роботи школи в учнів формувалося негативне ставлення
до «чорнової» буденної праці хлібороба чи робітника». В.О. Сухомлинський
підкреслив, що буденної і якоїсь звеличеної праці не буває. «Кожна праця
вимагає індивідуальних здібностей, таланту, обдарування, докладання
фізичних і духовних зусиль». Той, у кого виховано зверхнє ставлення до
«чорнової» роботи, ніколи не зможе добитися значних успіхів у жодному
виді діяльності. Праця, у тлумаченні В.О. Сухомлинського, не просто
виконання трудових операцій із затратою певної кількості енергії — це
елемент духовного життя. Звідси випливає закономірність: чим вищий
рівень духовного життя дитини, тим більшу радість приносить праця. У ній
розкриваються здібності, обдарування, талант, утверджується почуття
людської гідності.

У численних своїх виступах на наукових конференціях і нарадах, на
семінарах, педагогічних читаннях і на зустрічах з учительською
громадськістю («Бесіда з марійськими вчителями» (1967 р.), «Про трудове
виховання» (1969 р.), «Завдання у вихованні дітей» (1970 р.) та ін., що
збереглися завдяки запису на плівку) В.О. Сухомлинський пристрасно і
переконливо стверджує думку про трудове виховання учнівської молоді як
мірило моральності підростаючого покоління і всього суспільства.

У системі Сухомлинського велика роль приділяється природі і як об’єкту
пізнання, сфері активної діяльності, відчутнішої частини дитячого життя.
Разом з тим В.О. Сухомлинський дійшов висновку, що природа сама собою
не виховує, а виховує тільки активна взаємодія людини з природою. Цей
висновок став основним принципом в організації праці учнів Павлиської
середньої школи: «Ми прагнемо того, щоб усе життя вихованців було
повнене творіння в світі природи. Ми не уявляємо собі повноцінного
виховання без того, щоб кожний наш вихованець за роки навчання в школі
не перетворив кілька десятків квадратних метрів мертвої глини, мертвого
пустиря в родючу землю!»[24, 549].

У Павлиській середній школі збереження і примноження природних багатств
стало провідною, головною стороною трудового життя учнівського колективу
і кожної особистості. У цій школі «становлення колективу, власне, з того
і починається, що дітей об’єднує піклування про живу природу. За
традицією, яка склалася у школі, колектив першокласників закладає свою
маленьку шкілку, доглядає за плодовими деревцями, посадженими першого
року навчання. З першого року шкільного життя починається й догляд за
полезахисними лісонасадженнями, які відіграють велику роль у малолісних
районах Півдня. Уже в 10—11 років діти переживають перше громадянське
почуття гордості, коли вони бачать цінності, створені їхніми руками:
посаджені маленькі саджанці стають гіллястими деревами, плодові дерева й
виноград починають плодоносити» [24, 550].

У своїх працях «Павлиська середня школа», «Школа і природа», «Природа,
праця, світогляд» та ін. В.О. Сухомлинський підкреслює, що в умовах
сільської школи можливості взаємодії учнів з природою невичерпні, і
головним спрямуванням їхньої діяльності має бути перш за все піклування
про збереження родючості ґрунту. Посильна участь учнів у боротьбі з
руйнівною стихією є школою громадянства, змужніння та господарництва,
що, як зазначає педагог, вчить дітей пізнавати ціну праці, землі і
хліба.

Гуманізм В.О. Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні
до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як
засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне
заучування і неусвідомленість знань.

Розв’язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження
власних зусиль, досягнення працею успіху, радості розумової праці — цих
трьох сходинок на шляху пізнання.

Навчальну діяльність Сухомлинський розглядав як необхідну умову
формування духовно багатої особистості. Вона (діяльність) має бути
активною і творчою, чому допомагають спеціальна організація розумової
праці на уроках і в позакласний час, включення учнів до творчості,
пошуково-експедиційної роботи тощо. Обстоюючи необхідність на кожному
уроці вольових зу

На думку В.О.Сухомлинського, — одна з найскладніших і найгостріших
проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному
планах – це проблема виховання моральних цінностей засобами слова, адже
слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не
замінити.

На його погляд, тонкість внутрішнього світу людини, благородство
морально-емоційних стосунків не утвердити без високої культури
словесного виховання. Багаторічний досвід Василя Олександровича
переконує в тому, що слово вчителя пробуджує у малої дитини, а потім і
в підлітка, юнака, дівчини відчуття людини – глибоке переживання того.
що поруч із нами завжди є людина зі своїми радощами, печалями, запитами,
потребами.

У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка,
взаємини в колективі, суспільно-корисна праця. Однак і поведінка, і
взаємини, і праця – все залежить від складних процесів, що відбуваються
в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.

Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку
В.О.Сухомлинського, містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до
людського серця: “Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів,
які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя
говорити з учнями” [18, 321].

Вчитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність. Своє
ставлення до вихованця.

Головне, що за переконанням Василя Олександровича визначає ефективність
слова вчителя, — це його чесність. Учні дуже тонко відчувають
правдивість слова, чутливо відгукуються на нього. Ще тонше відчувають
учні неправдиве, лицемірне слово. Крім того, ефективність слова вчителя
залежить від однієї дуже важливої умови: в школі не має бути жодного
педагога, для кого праця вчителя була б тягарем. Будь-яке етичне
навчання в устах педагога, який переживає свою працю як тягар, “звучить
для вихованців глузуванням над істиною, калічить юну душу.
Найправильніші, найкращі слова можуть стати засобом морального
розбещення, якщо той, хто їх проголошує, не має на це морального права.
Скільки б ми не говорили про благородство, складність і велич праці
вчителя, наші слова будуть порожнім звуком, якщо вся шкільна етика не
спиратиметься на єдність Я учителя” [23, 342].

Вплив слова вихователя на школярів з метою виховання у них моральних
цінностей великою, мірою залежить від емоційної культури самого
вихователя; це частина культури педагога як особистості. Справжній
майстер – вихователь дає моральну оцінку вчинкам і поведінці учнів не
спеціально дібраним гострим, “крутим” слівцем. А насамперед емоційним
відтінком звичайних слів. В.О. Сухомлинський наводить приклад із фразою
“Як недобре ти зробив…” Він зазначає, що ці слова, сказані одним
учителем, пробуджують у вихованця прикрість, глибокі докори сумління
навіть збентеженню, а сказані іншим – вони не пробуджують ніяких
почуттів, сприймаються байдуже. Перший учитель відзначається емоційною
культурою, якої неможливо навчитися спеціально, вона якнайтісніше
пов’язана з моральною культурою, людяністю, чуйністю душі. У другого
вчителя слово знелюднене, і цю порожнечу вчитель часто намагається
заповнити криком. У школах багато таких “вихователів”, які володіють
лише однією нотою емоційної гами – обуренням! Вони, вважає Василь
Олександрович гідні глибокого жалю, оскільки їхній виховний вплив на
учнів дорівнює нулю.

Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання
педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється
втому, що вихователь знає лише дві-три форми словесного звертання до
вихованців – заборона, дозвіл. Докір. У майстра – вихователя звертання
до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку
В.О.Сухомлинського. – роз’яснення вчителем моральної істини, поняття
норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь,
який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й погано в
самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків.
Такий вихователь, роз’яснюючи моральне поняття, завжди звертається
безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб
його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї
поведінки, побачив себе очима інших людей” [18, 322]

Ще одним важливим інструментом виховання словом Василя Олександрович
називає виявлення довір’я і недовір’я. На застосуванні недовір’я
найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір’я може
мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального
його застосування. Недопустимо виявляти недовір’я кільком учням, а тим
більше всьому колективу.

В.О.Сухомлинський виділив кілька відтінків недовір’я:

а) щодо учня, який робить погані вчинки помилково з необережності, через
безтурботність і легковажність можна застосувати “попереджувальне”
недовір’я;

б) щодо учнів, які грубо порушують дисципліну, почуваючи свою
безкарність, добре розуміючи при цьому й суть своїх учинків і те, що
їхня поведінка заважає нормально працювати і вчителеві, і класу,
застосовується засуджування недовір’я, яке поєднується з посиленим
примусом.

Що стосується довір’я, то воно, на думку В.О.Сухомлинського. “…
найрозумніше для виховання будь-якого віку виявлення поваги до його
людської гідності. Не кажучи ні слова про визнання моральних якостей
свого вихованця, вихователь своїм довір’ям не тільки заявляє про це
визнання, а й начебто відкриває перед вихованцем перспективу дальшого
морального розвитку, — він виявляє впевненість, що людина, яка вже має
певні моральні багатства, завтра матиме нові” [18, 327-328]

Мистецтво виявлення довір’я потребує від вихователя вміння оцінити добре
начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те,
що окремі вихователі, виявляючи довір’я, нагадують вихованцю, що за ним
водиться багато грішків. Такі слова наставника – це як сіль на рану
дитячого серця: вихованець відчує – педагог вдався до довір’я лише для
посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.

За високого взаєморозуміння і високої взаємоповаги між вихователем і
вихованцями діти самі можуть виявляти довір’я чи недовір’я вихователю. У
практиці В.О.Сухомлинського це показано на прикладі з “фіолетовою
хризантемою”, квіткою, яка символізувала образу й означала: “Вчителю, Ви
образили нас”. Якщо ця квітка стояла на столі у вчителя, це означало, що
діти виражають йому недовір’я, і педагог задумувався: чим образив дітей?
І намагався знайти помилки в своїй роботі. Діти знали, що завдають
прикрощів, болю вчителю, але ж він сам учив, що треба бути правдивими,
не можна приховувати своїх почуттів [12, 468-470].

Якщо учень виправдав довір’я вихователя, то це ні в якому разі не має
бути уваги предметом похвали, заохочення, підвищеної уваги вихователя чи
учнівського колективу.

Василь Олександрович підкреслював, що великого такту та обережності
потребує вибір справи, в якій виявлятиметься довір’я до вихованця. Ця
справа, має бути насамперед самоперевіркою, випробуванням совісті,
розкриттям вольових сил учня. Слово педагога, який має високу
педагогічну культуру, вважає В.О.Сухомлинський, утверджує атмосферу
довір’я, щиросердності, спільності.

У розмірі педагога та учнів утверджується єдність поглядів на добро і
зло, на моральні цінності; така розмова зближує вихователя з
вихованцями, а будь-яка спроба увійти в їхній духовний світ хитрощами не
досягне бажаних результатів. Є антипедагогічною. Моральне право на щиру
відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у
добре начало в кожній дитині, непримиренний до всього показного,
фальшивого, лицемірного.

Отже, майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що
вихователь створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу
шукань. Відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й
морально-естетичних. І ця атмосфера в школі – початок морального
розвитку: “Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутись до
найніжнішої рисочки людського характеру.

Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож
оволодіваймо цим різцем так, щоб з-під наших рух виходила тільки краса!”
[19, 167]. Врешті-решт саме від слова педагога залежить створення у
школі обстановки, що сприяє вихованню. любові до знання, читання,
мистецтва, музики. Слово педагога, що відображає його духовні уподобання
і потреби, — це найперше і найголовніше.

Майстерність виховання моральних цінностей у молодших школярів, як
показує досвід практичної роботи В.О.Сухомлинського полягає в тому, “щоб
дитину з перших кроків її шкільного життя переконували насамперед власні
вчинки, щоб у словах вихователів вона чула відгуки власних думок,
переживань – усього, що народилося у процесі активної діяльності.
Багатство духовного життя починається там. Де благородна думка і
моральне почуття, зливаючись воєдино. Проявляються у високоморальному
вчинкові. Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво
виражений високоморальний характер” [9, 218] Цей метод В.О.
Сухомлинський назвав спонуканням до активного виявлення думки і почуття.

Що ж це за метод?

До свідомості учня необхідно доносити благородство. Чистоту моральних
ідей (підпорядкування особистих інтересів громадських, благородній меті,
повага до людської гідності, турбота про людей, допомога і
взаємодопомога), враховуючи його вік, його сили й можливості.
Спостерігаючи протягом кількох років за духовним життям одних і тих
самих вихованців, Василь Олександрович, переконався у тому, що,
наприклад, 7-літні малюки по-своєму переймаються не лише горем окремих
людей, образи яких створюються в їхній уяві, а й горем мільйонів
знедолених людей у всьому світі, “але ці ідеї слід розкривати перед
дітьми в яскравій. Образно-конкретній формі. Чим яскравіший образ, тим
безпосередніше реагують діти на думку, яка заволоділа їхньою свідомістю,
а те реагування насамперед емоційне” [9, 225-226].

Роль окремих складників духовного життя – інтелекту, вольових зусиль –
змінюється залежно від віку. У молодшому шкільному віці вирішальну роль
у формуванні, утвердженні й дійовості думки, що спонукає до активних
вольових дій, відіграє, вважав В.О. Сухомлинський, яскравість і
виразність тих предметів і явищ, за допомогою яких вихователь
намагається донести до свідомості вихованців певну ідею. Чим
переконливіше для дитини передаються у конкретній картині, образі
істотні риси явища, тим помітніші почуття, що їх переживає дитина. Тим
зрозумілішою стає їй абстрактна думка, тим більше прагне дитина виявити
свою активність. Це пояснюється особливостями мислення дитини цього
віку. Звідси випливає специфіка методичних заходів виховної роботи з
молодшими школярами: “донести до їх свідомості важливу суспільну,
моральну ідею, активізувати їхню думку і моральне почуття можна
насамперед через вплив на почуття. Яскрава картина, що передає суть
соціального явища, моральної ідеї, зачіпає найпотаємніші куточки
дитячого серця” [9, 226]

Цей висновок неодноразово підтверджувався експериментально.
В.О.Сухомлинський і вчителі Павлиської середньої школи спонукали дітей
7-8 літнього віку до відважних, сміливих (у міру їхніх сил і
можливостей) вчинків. При цьому вживали, звичайно. відповідні
застережені заходи, В одних випадках учителі створювали в уяві дітей
яскраву картину, що викликала презирство до боягузтва, нечесності, в
інших давали більш чи менш загальну (але цілком зрозумілу для дітей)
характеристику сміливому вчинкові. Образний виклад майбутнього завдання
був незрівнянно сильнішим і впливовішим, ніж загальна характеристика:
діти з усіх сил прагнули довести, що в них немає найменшої ознаки
легкодухості, нерішучості, боязкості.

Отже, досвід видатного педагога переконує, що духовний, моральний
розвиток дитини, духовну спільність на ґрунті високих ідей можна
здійснювати навіть з дітьми 7-8 літнього віку.

Мистецтво виховання полягає в тому, щоб уже молодшим школярам давати
змогу активно виявити в житті, у стосунках з товаришами благородні
почуття і прагнення, які пробуджують у них яскраві образи, що втілюють
вагомі соціальні й моральні ідеали.

Дуже важливим для виховання молодших школярів є особистий приклад
учителя, особливо з урахуванням того, що в цьому віці дитина найбільше
схильна до наслідування всього, що їй до вподоби. Тому духовне обличчя
дитини насамперед залежить від того. який учитель веде її по “першій
стежці життєвого шлях” [13, 362]

З вуст учителя дитина часто чує моральні повчання і настанови, як
стверджував В.О.Сухомлинський, усе це набуває авторитет у в очах дитини
лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену,
закохану в свою працю: “Приклад вчителя – це не тільки те, що вчитель
вміє робити своїми ріками (хоч і це має велике значення), це весь уклад
його духовного життя, це його одухотвореність усім, що він робить. Разом
з дітьми, усім, що приносить дітям радість” [13, 382]

Отже, щоб виховати в дитин моральні цінності, досвідчений вихователь
добривається того, щоб перед свідомістю вихованців розкривалися
одухотворені образи людей з високою моральністю, духовністю, які
боролися за утвердження в житті ідеалів добра й справедливості. Велику
виховну силу мають похвала й заохочення учня колективу: в заохочуваних
зростає почуття власної гідності, в них виникає бажання роботи ще краще
і, на думку В.О.Сухомлинського, зовсім не припустимо заохочувати ті
колективи та окремих учнів, які є “кращими серед поганих”. В основі
заохочення майже завжди лежить безпосереднє звертання до почуттів
власної гідності, до здорового самолюбства учня. Але, за твердим
переконанням Василя Олександровича, це звертання не має перетворюватися
у захвалювання, — треба дуже тонко і непомітно пробудити у школярів
бажання утверджувати свою гідність. Ні в якому разі не може бути
предметом похвали вияв елементарної моральної вихованості, які вважають
доблестю готовність допомогти людині. Хвалити, вважає педагог, треба
тоді, коли учень піднявся над вимогами азбуки моральної культури.

Вчителю треба бути не тільки добрим, чуйним, а й суворим, непримиренним
до лінощів, обману, лицемірства, жорстокості. Якщо доводиться мати
справу з собою розбещеною, яка бравує своєю безкарністю, небажанням
виконувати елементарні норми поведінки, треба, наголошує
В.О.Сухомлинський, з усією рішучістю братися за інструмент, до якого у
вихованні вдаються не так часто, — за примус, який є виявом влади людини
над людиною. Однією з істин, що сягає своїми коренями в багатовіковий
досвід народу, є: чим більше людині дається, тим більше з неї треба
питати. Цю істину, за переконанням Василя Олександровича, потрібно
втілити в норми й правила шкільного життя, втілити її у стосунки між
дітьми і старшим поколінням. Виконання учнем свого обов’язку перед
батьками й суспільством – це насамперед навчання, оволодіння знаннями.
Примус не можна розглядати як засіб, незалежний від інших методів,
засобів та аспектів виховання.

Покарання, на думку В.О.Сухомлинського – не тільки крайня форма примусу.
Це також одна із форм громадської і моральної оцінки поведінки людини.
Покарання перевиховує лише тоді, коли в чомусь переконує, примушує
замислитись над власною поведінкою, над ставленням до людей. Основною
формою словесного покарання видатний педагог вважав осуд, який стає
впливовим за умови, коли в дитини вихована самоповедінка.

За довгі роки своєї практичної педагогічної діяльності Василь
Олександрович переконався, що виховна сила осуду вчителя залежить від
його моральних якостей, від його тактовності, авторитету: “Якщо б різкою
н була оцінка поведінки учня, досвідчений вихователь ніколи не допускає
знижувальної оцінки. В розумному осуді завжди є відтінок здивування:
“Якщо ніколи не сподівався від тебе такого вчинку, я вважав і вважаю
тебе кращим, ніж ти сам говориш про себе своїм вчинком. Ці слова не
вимовляються, але обов’язково “читаються між рядками” – у цьому саме і
полягає мистецтво осуду. А якщо вихователь замість тонкого розумного
осуду “практикує” лайку, ображає гідність учня, — це викликає
озлобленість, відчай, злобу, замкнутість, ставлення до вихователя як до
ворожої сили. Мистецтво осуду полягає в мудрому поєднанні суворості і
доброти: учень повинне відчути в осуді педагога не лише справедливу
суворість, а й людську турботу про себе” [18, 325]

Одним з ефективних прийомів морального виховання є заборона. Уже в
початковій школі заборона за її уміло застосування, якщо за нею стоїть
необхідний моральний авторитет того. хто забороняє, запобігає багатьом
бідам в отроцтві та юності – “марнуванню” життя, не обґрунтованим
претензіям юнаків на життєві блага, не заслужені особистою працею, тощо.
“Бажання дитини, — писав В.О.Сухомлинський, — можна порівняти з поганими
на маленькому плодовому дереві: розпускається на ньому багато паростків
і частина з них – “дикі”, так звані “вовчки”; садівник їх зрізує,
залишаючи на дереві тільки плодоносні пагони. Так і з дитячими
бажаннями: учневі хочеться дуже багато, його бажанням немає кінця. Але,
якщо дати волю всьому, що зеленіє, плодове дерево здичавіє, багато
паросль “вовчків” заб’є плодоносні гілки. Якщо старші намагаються
задовольнити всяке бажання дитини, виростає вередлива істота, раб примх
і тиран ближніх. Виховання бажань – надзвичайно тонка, філіграння робота
“садівника” – вихователя мудрого і рішучого. Чуйного і безжалісного.

Він уміло зрізає “вовчки”, залишаючи паростки, які дадуть плоди”. [18,
327]

Отже, проблеми морального виховання дітей молодшого шкільного віку
передбачає органічне поєднання найбільш відповідних вимогам початкової
школи методів, форм і засобів морального виховання, адже тільки в
органічній єдності можна виховати людину з високими моральними
переконаннями, що досить чітко простежується у досвіді В.Сухомлинського.
Він прагнув того, щоб уже в молодших школярів за допомогою слова
вчителя, прикладу в дитячій душі утверджувалися моральні цінності, які
виробилися тисячолітньою історією народу. Розкриваючи суть моральних
цінностей на конкретних прикладах, педагог розвивав і збагачував духовне
життя дитини.

ВИСНОВКИ

Спадщина Сухомлинського має колосальне значення для українського
національного виховання, яке передбачає цілеспрямований, систематичний,
регульований педагогічний вплив, розрахований на прищеплення вихованцям
любові до України, рідної мови й культури, утвердження в їхній
свідомості відчуття етнічно-національної, духовної й мовної єдності,
національну неповторність і вагомість.

Особливість українського національного виховання на сучасному етапі
полягає в тому, що воно повинно виконувати націотворчу функцію з тим,
щоб у найкоротший термін відродити національну гідність і честь, високу
духовність і суверенність мислення. Спадщина В.О. Сухомлинського
особливо близька нашому сучаснику своїм зв’язком з глибокою народною
традицією, з долею народу, якому він присвятив усі свої духовні
поривання, помисли і творчі пошуки.

У системі соціально-педагогічних поглядів Сухомлинського, в усіх його
творчих шуканнях практичного характеру цей зв’язок є органічним,
багатостороннім. Підхід Сухомлинського до теоретичного осмислення і
практичного освоєння педагогічної дійсності співзвучний певною мірою з
християнською традицією.

У своїх працях Сухомлинський подає моральний ідеал, який увібрав
найкращі риси менталітету українського народу. Він розкриває конкретні
принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони
у вигляді правил, законів як 14 Законів дружби, правил «Десять не
можна», «Дев’ять негідних речей» та ін., що складають азбуку моральної
культури. Вона включає зміст і методику роботи з виховання у дітей
любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов’язку
перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя,
добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей.

Успіхам у практичній педагогічній і творчій науково-педагогічній
діяльності Сухомлинського сприяло і глибоке знання народної педагогіки.
Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної
мудрості у навчанні і вихованні учнівства. У багатьох своїх творах
педагог радив учителям, батькам брати в користування все цінне створене
народною педагогікою, і створювати умови правильного виховання дітей,
які століттями діяли в українських родинах. Сухомлинського, на мою
думку, можна вважати видатним етнопедагогом, оскільки він, здійснюючи
науковий аналіз здобутків народної педагогіки, визначав шляхи її
раціонального використання у навчанні та вихованні молодших школярів,
досліджував способи встановлення контактів виховної мудрості людності з
педагогічною наукою, аналізував педагогічне значення тих чи інших явищ
національного життя і з’ясовував їх відповідність сучасним освітнім
завданням.

Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до
організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як
засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне
заучування і неусвідомленість знань. На думку Сухомлинського,
розв’язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження
власних зусиль, досягнення працею успіху, радості розумової праці — цих
трьох сходинок на шляху пізнання.

Навчання в «зелених класах», складання книжок-картинок про природу,
подорожі у природу, проведення уроків мислення, використання і
розв’язування задач із живого задачника, кімната казки, острів чудес,
куточок краси, використання в духовному житті пісні, книжки, проведення
свят Матері, троянд, польових квітів, праця в Саду Матері, написання
дітьми оповідань, казок, — ці та інші знахідки педагога сприяють
розумовому розвитку дітей, засвоєнню духовних цінностей свого народу.

Сучасна українська школа будує свою життєдіяльність на філософії
родинності, творить мікроклімат, просякнутий цінностями здорової, завжди
еволюціонуючої сім’ї, що забезпечує найкращі умови для становлення
особистості. Родина несе собою універсальні цінності, які вносять
гармонію в життєдіяльність будь-яких соціальних установ, наповнюють
стосунки між суб’єктами особливою теплотою, турботою один за одного,
терпимістю, доброчинністю, — саме такою філософією просякнута спадщина
В. Сухомлинського.

Тому так важливо творити в школах, усіх установах, де перебувають діти,
філософію родинності. Виключно важливою часткою цього досвіду є
художньо-педагогічний доробок В. Сухомлинського.

Українська національна школа має утверджуватися духовною і турботливою.
Не лише реалізація права дитини здобути освіту, а й всіляко сприяти її
загальному культурному розвиткові, що забезпечує рівні можливості
розвинути свої здібності і особисте мислення, усвідомлення моральної та
соціальної відповідальності, становлення корисного громадянина України.
У школі дитина за будь-яких обставин, першою одержує захист і допомогу.

Особливу актуальність для розвитку позитивної мотивації набувають
рекомендації Сухомлинського щодо гуманізації навчального спілкування,
збереження емоційного і фізичного благополуччя дітей, розкриття
можливостей «лікувальної педагогіки». Думки педагога засвідчують його
пристрасний захист інтересів дитини, утвердження її людської гідності.
«Навчання — не механічне перекладування знань з голови вчителя у голову
дитини, а «складні моральні стосунки у яких провідною, визначальною
рисою є виховання почуття честі, гідності і на цій основі бажання бути
гарним».

Аналіз спадщини Сухомлинського під цим поглядом дає підстави
стверджувати, що впродовж усієї педагогічної діяльності виняткову увагу
він приділяв проблемі всебічного розвитку особистості у різних видах
діяльності, постійному і планомірному формуванню пізнавальних здібностей
дітей.

Література

Антонець М. Гуманізм педагогічних нововведень В.О. Сухомлинського //
Початкова школа. – 1997. — №9. – С. 35-38.

Бик А. Мислення як категорія педагогіки В.Сухомлинського в контексті
новітньої освітньої парадигми // Наук.зап. – Вип. 52. – ч.2. – Серія:
Педагогічні науки. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2003, — С.
7-11.

Богуславський М. Сухомлинський Василь Александрович / Российская
педагогаческая энциклопедия: В 2 т. – М., 1999. – Т.2.

Мухин М. Гуманизм педагогики В.А. Сухомлинського. – М., 1994.

Сухомлинський В. Народження громадянина // Вибр. тв.: У 5 т. – К, 1987.
– Т. 3. – С. 300.

Сухомлинський В. Вчити вчитися // Вибрані твори в 5 т. – К., 1976. –
Т.5:– С. 426-436.

Сухомлинський В. Вічна тополя. – К., 2003.

Сухомлинський В. Гаряча квітка.– К., 1978.

Сухомлинський В.О. Духовний світ школяра // Вибр.твори: У 5-ти т. – Т.1.
– К., 1976. – С. 209 – 401.

Сухомлинський В. Казки школи під голубим небом. К., 1991.

Сухомлинський В. Книга о любви. М., 1983.

Сухомлинський В. Методика виховання колективу // Вибр. твори: У 5-ти т.
– Т.1. – К., 1976. – С. 405-637.

Сухомлинський В. Павлиська середня школа // Вибр.твори: У 5-ти т. – Т. 4
– К., 1977. – С. 7-390.

Сухомлинський В. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості //
Вибрані твори: У 5-ти т. – К.: Рад. шк., 1976. – Т.1 – С.5-502.

Сухомлинський В. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості //
Вибрані твори: У 5-тит. – К.: Рад. шк., 1977. – Т. 5. С. 639.

Сухомлинський В. Розмова з молодим директором школи // Вибрані твори: У
5-ти т. – К., 1977. – Т.4 — С.393-628.

Сухомлинський В.Серце віддаю дітям // Вибрані твори: У 5-ти т. – К.:
Рад. шк., 1977. – Т-3. – С.7-282.

Сухомлинський В. Слово вчителя в моральному вихованні // Вибр. твори: У
5-ти т. – Т.5. – К., 1977 . – С. 321-330.

Сухомлинський В. Слово про слово // Вибр. твори: У 5-ти т. – Т.5. – К.,
1977. – С. 160 – 167.

Сухомлинський В. Сто порад учителеві // Вибр.твори: У 5-ти т. — .2. –
К., 1976. – С. 419-654.

Сухомлинський В. Хрестоматия по этике. М., 1990.

Сухомлинський В. Чиста криниця. К., 1993.

Сухомлинський В. Як виховати справжню людину // Вибр.твори: У 5-ти т. –
Т.2. – К., 1976. – С. 149-416.

Сухомлинський В. Школа і природа // Вибр. тв.: У 5 т. – К., 1977. – Т.
5. – С. 549.

Українська педагогіка в персоналіях: У 2-х кн. /За ред..
О.Сухомлинської. – К: Либідь, 2005. – Кн.2. – 550 с.

PAGE

PAGE 68

Похожие записи