Реферат на тему:

Приватна вища освіта України в історико-педагогічних дослідженнях

Гострою проблемою суспільного поступу України є “розірваність” її
національного буття [7, с.206]. Української приватної вищої школи це
стосується чи не найбезпосередніше. У її розвитку існує прогалина у
сімдесят років, коли під забороною була не тільки приватна власність, а
й “приватна ініціатива”, як і власне “приватність”. Звернення до
вітчизняного історичного досвіду є необхідною складовою аналізу складних
і суперечливих процесів відродження природних форм суспільного поступу
нашого суспільства. Аналіз історичної, педагогічної, культурологічної
літератури, результатів низки досліджень свідчить, що питання ролі й
місця приватної та громадської ініціативи в системі освіти України
залишилися досі мало вивченими. Перші публікації з цього питання
з’явилися ще на початку ХХ ст. Їх автори – Є.Андреєв, Г.Геннель,
В.Григор’єв, М.Демков, С.Золотарьов, В.Луцкевич, І.Максин,
О.Мусін-Пушкін, О.Острогорський, І.Посадський, Д.Ромашков, Г.Фальборк,
В.Чарнолуський, М.Чехов та ін. – були безпосередніми учасниками
педагогічного руху кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Незавершеність процесу та їхня
участь у ньому зумовили висвітлення цими авторами лише окремих аспектів
явища і деяку тенденційність їхніх праць. Більшість із них це питання
висвітлювали лише побічно, у розрізі більш загальних досліджень.
О.Острогорський, наприклад, досліджував цю проблему в ракурсі
комерційної освіти. Лише В.Чарнолуський та певною мірою В.Луцкевич
писали саме про приватні навчальні заклади.

За радянських часів питання про громадську та приватну ініціативу в
галузі освіти жодного разу не стало темою окремого дослідження, а лише
фрагментарно висвітлювалося в контексті більш загальних
історико-педагогічних досліджень (варто згадати праці С.Батишева,
В.Борисенка, Г.Васьковича, Г.Ващенка, Ш.Ганеліна, М.Гриценка,
Є.Днєпрова, Г.Захаревича, Я.Звігальського, М.Іванова, М.Константинова,
Г.Крилова, Є.Луценко, Є.Мединського, Д.Павлова, К.Парменова,
О.Піскунова, С.Пастернака, С.Ciрополка, Є.Степановича, Б.Тебієва).

У 1991-2006 рр. вийшли друком кілька наукових монографій, присвячених
проблематиці приватної вищої освіти в нашій країні: “Актуальні проблеми
приватної вищої освіти в Україні” С.Медведчука, Я.Романчука, Я.Ханика,
І.Якиміва, “Громадська та приватна ініціатива в розвитку освіти України
(кінець ХІХ – початок ХХ ст.)” І.Добрянського і В.Постолатія, “Оновлення
та реформа вищої школи: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 рр.”
Дж.Стетара, “Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття:
історичний нарис” В.Огаренка, “Приватна вища освіта: шляхи України у
світовому вимірі” О.Сидоренка, колективна монографія під загальною
редакцією В.Астахової “Приватная высшая школа в объективе времени:
украинский вариант”, монографія Д.Льюїса, Д.Генделя, О.Дем’янчука
“Private Higher Education in transition countries” (“Приватна вища
освіта в перехідних країнах”), видана англійською мовою в Києві.

Монографія “Громадська та приватна ініціатива в розвитку освіти України
(кінець ХІХ – початок ХХ ст.)” [2] вийшла друком у Кіровограді
1998 року. Дослідження ґрунтується на багатому архівному матеріалі:
документах Центрального державного архіву вищих органів влади та
управління України, Центрального державного історичного архіву України,
Державного архіву м. Києва та архівів низки областей, збірниках
документів і матеріалів, виданих міністерствами народної освіти,
фінансів, торгівлі та промисловості, виданнях організаційних комітетів
з’їздів, присвячених проблемам освіти, звітах керівників навчальних
закладів, урядових структур та громадських організацій, статистичних
матеріалах, опублікованих в різних джерелах, періодичній пресі
досліджуваного періоду, історико-педагогічній літературі, спогадах.

Заснування приватних навчальних закладів в Україні (тій її частині, що
входила до складу Російської імперії) в зазначений час регламентувалося
окремим законодавчим актом (положенням), де вказувалося, що засновуються
приватні навчальні заклади з метою сприяння й допомоги урядові у справі
народної освіти.

Засновник приватного навчального закладу мав подати клопотання з
докладним поясненням мети та завдань навчального закладу (слід було
обґрунтувати доцільність створення закладу, його тип, навчальні програми
й навчальний план, склад персоналу та учнів, матеріальну базу.

Сприяння в розвитку приватних навчальних закладів та контроль за ними
покладалися на місцеву владу. Окружний інспектор (у столиці), директор
чи інспектор народного училища (в губернських містах), директор
повітового училища (у повіті) один раз на рік зобов’язані були відвідати
всі приватні навчальні заклади, які знаходилися в їх підпорядкуванні, з
метою контролю за навчальним процесом і поведінкою учнів. Загальна
інструкція для окружних інспекторів щодо контролю за діяльністю
приватних навчальних закладів затверджувалася міністром освіти.

Автори монографії, визначаючи місце й роль приватної ініціативи в
системі освіти України наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст., зіставляючи процеси
минулого й сьогодення, приходять до таких висновків: 1) громадська та
приватна ініціатива в галузі освіти в підросійській Україні на рубежі
ХІХ – ХХ ст. діяла у правовому полі Російської імперії і під контролем
держави. У той же час вона мала великий простір для педагогічного
пошуку; 2) приватні навчальні заклади наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.
набули в Україні значного поширення: питома вага приватних навчальних
закладів різних типів у зазначений час становила майже половину від
усієї кількості; 3) випускники приватних навчальних закладів зазвичай
мали ті ж самі права, що й випускники відповідних типів державних
навчальних закладів; 4) рівень громадської та приватної ініціативи в
галузі освіти, енергія і реалізації, увага суспільства до неї були
надзвичайно високими. Певною мірою громадськість підштовхувала і державу
до більш активних дій у галузі освіти.

Порівнюючи ці факти із сьогоденням приватної вищої школи в Україні,
бачимо, як багато актуального є в історичному досвіді вітчизняної вищої
освіти.

Про процеси, що відбувалися в освіті України до початку 1996 р., тобто
протягом перших п’яти років становлення приватної вищої школи у
незалежній Україні, йдеться й у книзі американського політолога,
професора Дж.Стетара “Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища
освіта в Україні у 1991-1996 рр.” [8]. Дж.Стетар першим звернув увагу на
низку важливих аспектів формування приватної вищої школи в Україні,
зокрема таких, як проблема фінансування, роль державних органів, спроби
стримування об’єктивних процесів і своєрідні методи регулювання їх
перебігу. Всі перипетії становлення приватної освіти в Україні автор
аналізує у порівнянні з аналогічними процесами в інших країнах і робить
певні, як виявилося, далекоглядні прогнози.

Спроба Дж.Стетара визначити джерела фінансування приватних ВНЗ (на
прикладі семи київських і донецького приватних ВНЗ) приводить його до
таких висновків: “Фінансування приватної вищої освіти в Україні, так
само, як і багато процесів, що відбуваються у цій країні, є досить
складною і неоднозначною проблемою” [8, с.17]. На підставі спілкування з
керівниками приватних ВНЗ та представниками Міністерства освіти
Дж.Стетар прийшов до висновку, що деякі з приватних ВНЗ отримали значну
непряму підтримку владних структур (безкоштовна передача навчальних і
адміністративних приміщень тощо). Однак головним чином “змушений
отримувати фактично всі необхідні для його діяльності кошти з плати за
навчання, не маючи державних дотацій, український недержавний сектор
вищої освіти виявляє високий рівень приватності, але ще більший рівень
ненадійності” [8, с.19]. Американський дослідник констатував факти
невизначеності правового статусу, несприйняття державними структурами
(від Міністерства освіти і до місцевих адміністрацій), повної залежності
від оплати за навчання, відсутності альтернативних джерел фінансування,
“майже конфіскаційних” (В.Огаренко) податків (до 70% загальної суми
оплати навчання). Ці обставини робили становище приватних ВНЗ
надзвичайно нестабільним. У цілому, фінансування приватної вищої школи,
на думку дослідника, є синтезом “старої централізованої
адміністративно-командної ментальності та спроб забезпечити автономію
навчальних закладів і плюралізм” [8, с.17].

Дж.Стетар констатує “неадекватність” реакції владних структур на появу
приватних вищих закладів освіти і відверте нехтування принципом
рівноправності державного і недержавного секторів вищої освіти. За
свідченням американського дослідника, який особисто “в межах
консультацій провів 44 співбесіди з професорсько-викладацьким складом та
адміністраціями восьми приватних закладів вищої освіти, а також з
багатьма посадовими особами Міністерства” [8, с.16], поява приватного
сектора в системі вищої школи “викликала значну занепокоєність і
сум’яття у лавах Міністерства освіти та ректорів громадського сектора”.
У цих надзвичайно консервативних, бюрократично-зарегламентованих,
зорієнтованих на адміністративно-командні методи управління структурах
домінувало переконання, що ринкові перетворення не стосуються вищої
школи, що всі її проблеми можуть бути вирішені розширенням державного
фінансування. Ці монополісти, зазначає Дж.Стетар, не бачать потреби у
розвитку приватної вищої освіти, “прагнуть встановити командні
адміністративні методи і сувору регламентацію, що було притаманно
українській освіті до епохи незалежності” [8, с.16]. Замість того, щоб
удосконалювати навчальний процес, відкривати нові, престижні
спеціальності, впроваджувати ринкові засади в роботу державних закладів
освіти, визнати факт існування приватних і встановити з ними ділові,
партнерські стосунки, вони пішли шляхом збереження державної монополії
на вищу освіту. Якщо і визнавалися ринкові відносини, то лише в межах
державних вищих навчальних закладів, притому у жорстко регламентованому
вигляді, а не поза ними. “Ректори державних вищих шкіл, – резюмує
Дж.Стетар, – прагнуть утвердити свою монополію на вищу освіту та
підтримують приватну форму освіти тільки в такому сенсі, що лише вони,
тобто державні вищі школи, можуть створювати приватні відділення та
інститути, вільні від державного контролю… У спробах створити приватні
відділення державні університети демонструють ту саму хижацьку
поведінку, яка притаманна монопольній системі, тобто прагнуть встановити
свою монополію будь-якою ціною” [8, с.16].

Ця оцінка зарубіжного дослідника ґрунтується на реальних фактах.
Консервативні елементи державної вищої школи й Міністерства освіти, які
діяли в контакті з владними структурами, були однією з найважливіших
перепон на шляху розвитку приватної вищої освіти. Дж.Стетар зробив
висновок: “Фактично з будь-якої точки зору здається, що Міністерство
(освіти – Авт.) грає, у кращому випадку, обтяжливу та
надмірно-регулятивну, а в найгіршому – ворожу роль щодо приватної
освіти” [8, с.20]. Нехтування конституційними принципами призводить до
прямого порушення кримінального законодавства, про що – інше свідчення
Дж.Стетара: “Найбільше збентеження викликає твердження про цілковиту
корумпованість процесу ліцензування (приватних ВНЗ – Авт.)… Оскільки
експертні групи контролюються групою професорів, не дуже зацікавлених у
розвитку приватної вищої освіти, за твердженням численних ректорів
приватних вузів, загальновідомий той факт, що хабар часто є єдиним
засобом одержати ліцензію” [8, с.22].

Автор висловив припущення про стабілізацію у майбутньому кількості
приватних ВНЗ, визнаних урядовими структурами України десь на рівні 100
[8, с.15], що й спостерігається впродовж кількох останніх років.

Історичні обставини відродження приватної вищої школи, етапи та
суперечливий процес її становлення в умовах незалежної України аналізує
у своїй монографії “Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття:
історичний нарис” В.Огаренко [4]. Автор ставив перед собою завдання
осягнути процес формування приватної вищої школи “на максимально довгому
історичному інтервалі, враховуючи при цьому його передумови і, по
можливості, весь комплекс факторів, що стримували чи стимулювали цей
процес”. Джерельною базою праці є різні за походженням документи і
свідчення, що надають дослідженню належної аргументованості й
переконливості.

Дослідник приходить до висновків про те, що демократизація та ринкові
перетворення, які розгорнулися в Україні з кінця 80 – початку

90-х років, своїм неминучим наслідком мали комерціалізацію сфери освіти,
а відтак – вели до появи вищих навчальних закладів, заснованих на
недержавних джерелах фінансування. На думку В.Огаренка, історичне
призначення приватної вищої школи й полягає не тільки у задоволенні
освітніх потреб населення, а й у подоланні разом із державною системою
вищих навчальних закладів кризи освітньої сфери суспільства і, у
кінцевому рахунку, забезпеченні загально-цивілізаційного поступу
України.

Автори монографії “Актуальні проблеми приватної вищої освіти в Україні”
[3] зазначають, що реальна ситуація в Україні не дозволяє найближчим
часом профінансувати освіту в повному об’ємі. Тому з метою запобігання
різкому скороченню мережі освіти необхідно розвивати приватну освіту. Це
є підтримка освіти частиною фінансово спроможного населення, яке бере
часткове її фінансування на себе. Розвиток приватної освіти повинен
здійснюватися під контролем держави, яка за нинішніх умов має
підтримувати розширення приватних закладів. Їх мережа може бути
різноманітною і залежно від вартості навчання, від того, на які верстви
населення вона буде орієнтована, від рівня навчання буде значною мірою
визначатися її майбутнє.

Автори прогнозують подальший розвиток приватної освіти в Україні за
двома напрямками. Перший – виникнення автономних приватних закладів,
який є найбільш характерним і, очевидно, буде таким залишатися для
дошкільної, незакінченої загальної середньої освіти. Вони значно
відрізнятимуться від аналогічних державних навчальних закладів не тільки
своєю належною господарсько-фінансовою системою, а будуть мати також
значно ширше поле діяльності в організації навчального процесу. Другий
напрям розвитку приватної освіти стосується професійно-технічної, вищої
і післядипломної освіти. Він може ділитися, в свою чергу, також на дві
групи.

До першої групи належать такі платні заклади, які існують безпосередньо
в аналогічних державних закладах як у вигляді окремих факультетів,
спеціальностей, так і у вигляді окремих груп, що широко практикується.
Переваги полягають у тому, що формування платних підрозділів
здійснюється швидко, коли є в наявності матеріально-технічне й кадрове
забезпечення. Гарантується державний стандарт у ВНЗ без додаткового
контролю, після закінчення студентом навчального закладу видається
диплом державного зразка. Недоліком цього напрямку приватної освіти є
розмивання відмінностей між обома освітніми формами й ускладнення
адміністративної, господарсько-фінансової діяльності.

Друга група – це автономні приватні заклади, які мають здійснювати
підготовку фахівців за затвердженими державними стандартами й
функціонувати в правовому полі освітнього законодавства України. Разом з
тим державний освітній компонент може бути суттєво доповнений іншими
компонентами, які пов’язані з переходом до ринкових відносин та іншими
причинами. У цьому є одна з суттєвих переваг приватних ВНЗ перед
державними.

Таким чином, приватна освіта має паралельно співіснувати з державною
освітою, нівелювати кількісні перекоси в освіті, доповнювати державну
освіту й творчо конкурувати з нею.

Автори першими звернули увагу на післядипломну приватну освіту, яка, на
їхню думку, найбільшою мірою враховує потреби ринку та інтереси
конкретної особи. Це стосується працівників різних галузей
промисловості, співробітників військово-промислового комплексу, офіцерів
запасу тощо. Були запропоновані форми такої роботи.

Перша форма організації перепідготовки передбачає набуття другої
цивільної професії вже в процесі навчання у військових коледжах,
академіях та інших навчальних закладах. Фінансування таких процесів
повинна здійснювати держава, залучаючи для цього спеціалістів із
державних і недержавних ВНЗ.

Друга форма передбачає набуття цивільної професії за місцем проходження
служби. Для такої ситуації найбільш доцільно використовувати приватні
навчальні заклади, які можуть виїжджати для проведення навчального
процесу.

Третя – базується на засадах створення спеціальних центрів з
перепідготовки військовослужбовців. Такі центри можуть формуватися при
функціонуючих провідних навчальних закладах на платній основі.

Четверта форма потребує надання приватними навчальними закладами послуг
тим спеціалістам, які самостійно бажають набути нову професію за власні
кошти. Потрібно, щоб у розробці таких програм брали активну участь не
тільки державні служби зайнятості, але й безпосередньо навчальні заклади
всіх форм власності, в першу чергу, керівництво приватних навчальних
закладів. Це дасть можливість державним установам у сфері зайнятості
максимально використати приватні навчальні заклади, а останнім – мати
необхідну інформацію щодо перспективних потреб у спеціалістах, які
будуть користуватися попитом на ринках праці найближчим часом.

Зроблено висновок, що з огляду на зарубіжний досвід саме приватні
навчальні заклади в комплексі із державними здатні у найкоротший термін
вирішити проблеми перепідготовки спеціалістів відповідно до нових потреб
національної економіки.

Автори монографії, узагальнюючи досвід різних країн з питань організації
навчальних закладів, відзначили такі моменти: 1) при ринковій економіці
системи освіти формуються у відповідності з попитом ринку, гнучко
реагують на зміни в попиті й адаптуються до нової ситуації; 2) ринкові
умови та зумовлені ними чинники формують здатність людей реагувати на
непередбачувані дії. Гнучкість такого реагування закладається в
навчальні програми при підготовці спеціалістів; 3) у ринковій економіці
функціонує велике розмаїття навчальних закладів за розмірами, джерелами
фінансування, формами управління, нормами поведінки тощо. Саме така
різноманітність організаційних форм навчальних закладів зумовлює їх
істотну гнучкість, дозволяє швидко реагувати на попит ринку стосовно
студентів, викладацького складу, випускників; 4) у країнах з ринковою
системою господарювання студенти є покупцями, а коледжі й університети –
виробниками, конкуруючими за набір студентів; 5) у більшості країн
відсутня єдина централізована система організації навчальних закладів,
що до деякої міри може приводити до неузгоджень у питаннях визначення
єдиних вимог до підготовки спеціалістів, забезпечуючи разом із тим
різноманітність форм навчання у відповідності з попитом; 6) у всіх
країнах з ринковою економікою навчальні заклади розглядаються як
особливий тип виробничої структури, головною продукцією якої є
підготовка спеціалістів; 7) перспективні напрямки організації
підприємницьких структур у сфері освіти передбачають зміцнення зв’язків
наукових і навчальних установ з промисловими фірмами та корпораціями,
створення нових організаційних форм, поєднання їх інтересів.

???????????риватних закладів; д) часткове залучення коштів державних
установ, бюджету Міністерства освіти і науки України для організації
навчальних закладів на недержавній основі з метою повнішого задоволення
потреб громадян у здобутті освіти; е) залучення студентів і учнів у
недержавні заклади на засадах надання широкого асортименту послуг,
повнішого задоволення їх духовних і культурних запитів.

У монографії підкреслюється, що формування й розвиток приватних
навчальних закладів в Україні відбувалися в умовах зниження життєвого
рівня основної частини населення і його платоспроможності, монополізму
державних навчальних закладів, – інертних у сенсі перебудови відповідно
до вимог ринків праці. Дослідження зарубіжного і вітчизняного досвіду з
питань розвитку приватних навчальних закладів, на думку авторів
монографії, показує, що в Україні є об’єктивні умови для розвитку нових
форм організації навчальних закладів, заснованих на недержавних формах
власності, однак їх реальне втілення в життя потребує вирішення цілої
низки методологічних проблем у напрямку вдосконалення юридичної основи,
організаційно-економічних механізмів забезпечення фінансування,
зайнятості випускників, оплати праці професорсько-викладацького складу
тощо.

Концептуально-методологічні основи освітньої діяльності приватних ВНЗ,
систему управління й організації їхньої діяльності, особливості
суб’єкт-об’єктних відносин, притаманних цим навчальним закладам,
докладно проаналізовано в монографії О.Сидоренка “Приватна вища освіта:
шляхи України у світовому вимірі” [6]. Автор визначає приватну вищу
освіту як соціальний інститут зі своїми структурними особливостями,
функціональною навантаженістю, соціальними нормами та цінностями,
основними суб’єктами, які здійснюють у її рамках професійну діяльність.

Дослідник робить висновок, що приватні ВНЗ вже зробили відчутний внесок
у подолання системної кризи в Україні: створили тисячі нових робочих
місць, забезпечили можливість отримання освіти десяткам тисяч молодих
людей, частина яких за раніше існуючої освітньої системи навряд чи
змогла б знайти гідне місце в суспільстві; сміливо пішли на експеримент
зі створення навчально-наукових комплексів і систем безперервної освіти,
стимулювали підготовку кадрів з так званих гостродефіцитних
спеціальностей, передусім гуманітарного профілю, розробили основи
принципово іншої концепції розвитку освіти.

Автор вказує на специфічні завдання приватних ВНЗ:

1. Забезпечення максимально високої якості освіти за рахунок
новаторських, нетрадиційних методів роботи, постійного творчого пошуку і
впровадження інноваційних форм і методів навчання, причому мова повинна
йти не про освітні послуги, а про елітарну, “суперсучасну” освіту, що
забезпечує високу конкурентоспроможність випускників ВНЗ, їх
підготовленість до успішної діяльності у швидкоплинному світі.
Стрижневим напрямом вирішення цього завдання мають стати інтенсивне
впровадження інформаційних технологій у навчальний процес, перехід від
педагогічної парадигми до освітньої, суть якої складає система
безперервної освіти і, нарешті, чіткі принципи організації
навчально-виховного процесу на основі особистісно орієнтованого
навчання.

2. Формування високоякісного кадрового потенціалу за рахунок створення
власних наукових шкіл у новітніх і найбільш перспективних напрямах
розвитку науки, що викликають інтерес творчої, ініціативної молоді; за
рахунок підготовки власних науково-педагогічних кадрів, роботу з якими
необхідно починати зі студентської лави; за рахунок розробки
оригінальної, мобільної системи підвищення кваліфікації, спрямованої на
формування й підтримку високого професіоналізму і викладачів, і
співробітників, усвідомлення ними своєї соціальної ролі і
відповідальності.

3. Створення високоякісної матеріально-технічної бази, здатної
забезпечити впровадження новітніх освітніх технологій у навчальний
процес і сформувати комфортні умови для роботи й навчання всіх суб’єктів
освітнього процесу.

4. Забезпечення цілеспрямованої виховної роботи, що враховує особливості
економічної, політичної, культурологічної ситуації в країні і в регіоні,
загальні тенденції становлення сучасної молодої людини й особливості цих
процесів для студентської молоді. Надзавданням виховного процесу в
приватній вищій школі має стати формування інтелігентності, яка
визначається рівнем загальної культури, що формує культуру як
професійну, так і етичну, політичну, правову, естетичну, фізичну,
побутову.

Найважливішими пріоритетами діяльності приватних ВНЗ О.Сидоренко вважає
систематичне підвищення якості підготовки фахівців, приведення його у
відповідність до міжнародних стандартів; інноваційну, виховну й
експериментальну діяльність гуманістичної спрямованості слід уважати
головним завданням і відмінною рисою навчальних закладів цього типу. Для
виконання цього завдання необхідно вирішити питання юридичної та
практичної рівності у вимогах, що ставляться до освітніх установ, які
пройшли державну акредитацію, незалежно від їхніх організаційно-правових
форм. На думку автора, слід розвивати й удосконалювати
навчально-матеріальну базу, добиваючись отримання пільг з оренди і
купівлі навчальних площ, забезпечення приватних ВНЗ на рівні з
державними нормативними документами й матеріалами. Необхідно при цьому
розширювати й поглиблювати співробітництво з державними ВНЗ,
організовувати проведення навчально-методичної і науково-дослідної
роботи, виховних заходів з метою збереження й модернізації національної
системи освіти. Доцільними, на думку О.Сидоренка, є розбудова і
централізований контроль системи підготовки й перепідготовки, підвищення
кваліфікації кадрів для приватної вищої школи.

О.Сидоренко вважає, що процес розвитку сектора приватних ВНЗ
відбувається таким чином, що вони все активніше інтегруються в існуючу
систему вищої освіти.

Підсумком комплексного дослідження приватної освіти вітчизняними й
зарубіжними авторами стала колективна монографія “Приватная высшая школа
в объективе времени: украинский вариант” (під редакцією В.Астахової)
[5].

Серед авторів відомі організатори приватної вищої школи: ректор
Дніпропетровської академії управління, бізнесу і права Б.Холод, ректор
Харківського Інституту бізнесу і менеджменту М.Бондаренко, ректор
Соціально-економічного Інституту об’єднання профспілок Харківської
області М.Дубровський, ректор Європейського Інституту фінансів,
інформаційних систем, менеджменту і бізнесу (нині – Європейський
університет фінансів, менеджменту і бізнесу, ЄУФМІБ) І.Тимошенко, ректор
Російського Нового університету (РосНОУ) В.Зернов, проректор Першого
незалежного коледжу бізнесу і управління в Польщі Б.Отонська,
проректори, декани й завідувачі кафедр провідних приватних ВНЗ Харкова.
У монографії вперше систематизовано теоретичні й методологічні принципи
функціонування недержавного сектора освіти, проаналізовано сучасний стан
цих навчальних закладів, основні тенденції зміни їх кількісних і якісних
характеристик, дано прогнози їх розвитку на найближчу перспективу,
розкрито досвід низки провідних українських ВНЗ, в першу чергу Народної
Української Академії, на базі якої створювалася ця праця.

Значною мірою автори колективної монографії зосереджуються на проблемах
становлення нових економічних відносин в українській вищій освіті та їх
правового регулювання, фокусуючи цю проблематику спеціально в контексті
становлення приватної вищої школи. В.Астахова підкреслює, що ще до
середини 90-х років ХХ ст. публікацій на подібну тему у вітчизняній
науковій літературі практично не було. Єдині джерела фінансування, єдині
нормативи розподілу бюджетних коштів і єдині форми контролю за
виконанням цих нормативів не породжували складних проблем, які вимагали
теоретичного осмислення. Уже з кінця 90-х років ситуація кардинально
змінилася. Виник і зміцнів приватний сектор системи освіти, в державному
секторі практично склалася змішана система фінансування. Практика
діяльності ВНЗ на рубежі століть породила безліч дискусійних питань, від
вирішення яких залежать напрями подальших шляхів розбудови освіти в
Україні.

Автори колективної монографії наголошують на тому, що посилення
значущості вищої освіти як чинника економічного розвитку країни та її
конкурентоспроможності, збільшення частки національного багатства,
зосередженого у вищій школі, масштабів споживаних нею ресурсів – усе це
робить необхідним осмислення когнітивного потенціалу сучасного
економічного знання з проблем ринкової економіки, сприятиме розумінню
внутрішніх і зовнішніх економічних механізмів функціонування системи
вищої освіти. Економічна теорія вищої школи покликана дати раціональне
пояснення, яким чином окремі люди й суспільство спрямовують матеріальні
засоби у сферу вищої освіти для задоволення своїх потреб, як
здійснюється управління матеріальними ресурсами вищої школи, якими
економічними засобами можна стимулювати її подальший розвиток.

З аналізу матеріалів монографії “Приватная высшая школа в объективе
времени: украинский вариант” стає зрозумілим, що найбільш дискусійними
залишаються питання про віднесення до підприємницької діяльності надання
платних освітніх послуг вищим навчальним закладом. Окремі теоретики і
практики категорично твердять, що, якщо платна освітня діяльність
реінвестується в певний навчальний заклад (на потреби забезпечення,
розвитку, вдосконалення освітнього процесу, у тому числі й на заробітну
платню), а одержуваний прибуток не ділиться між засновниками, то така
діяльність не може бути віднесена до підприємницької. Не можна не
враховувати тієї обставини, що вони не є комерційними та здійснюють
позначену діяльність лише остільки, оскільки це служить цілям, задля
яких вони створені. При цьому підприємницька діяльність не втрачає
властивих їй якостей з огляду на те, що одержаний у результаті її
здійснення прибуток витрачається на певну мету. Більше того, напрям
витрачання одержаного доходу (реінвестування в освітній процес)
знаходиться поза поняттям підприємницької діяльності й тому не в змозі
применшити підприємницької суті діяльності, яка його зумовила. Таким
чином, платну освітню діяльність необхідно кваліфікувати як вид
підприємницької діяльності вищого навчального закладу.

Чітке встановлення того, чи здійснює ВНЗ підприємницьку діяльність,
серйозно впливає на впорядкування як приватноправових, так і
публічноправових (перш за все податкових) відносин, підкреслюють автори
колективної монографії. Однозначна констатація цього факту значно
утруднена методологічною плутаниною в працях вітчизняних
учених-економістів і правознавців при тлумаченні економічних відносин у
сфері вищої освіти, недооцінкою впливу вищої школи як соціокультурного
інституту на суспільство в цілому і кожну людину окремо, захопленням
методологіями і соціальними технологіями, що зводять все різноманіття
взаємовпливу в процесі спільної діяльності людей до відносин
“купівлі-продажу”.

Спроби звести освіту в основному до державної і безкоштовної –
безперспективні й гальмують сучасні реформи системи освіти, так само, як
і прагнення звести економічні відносини в системі вищої освіти до
класичних ринкових понять “купівлі-продажу”.

Гостра необхідність вирішення згаданих складних теоретичних проблем
вимагає наукових розробок з економічної теорії освіти, освітнього права,
питань управління системою вищої освіти (“освітнього менеджменту”) і
спеціально такою складовою системи вищої освіти України, як приватні
ВНЗ.

Українська приватна вища школа в контексті вивчення чинників та умов
надання освітніх послуг у Центральній та Східній Європі стала предметом
дослідження авторського колективу монографії “Private Higher Education
in transition countries” (“Приватна вища освіта в перехідних країнах”)
Д.Льюїса, Д.Генделя, О.Дем’янчука [9]. Автори виокремлюють сім типів ВНЗ
в залежності від їх профілю, джерел фінансування і місії: громадські
університети з центральним урядовим контролем; громадські незалежні
університети; приватні неприбуткові університети з громадською
підтримкою; приватні неприбуткові університети без громадської
підтримки; приватні непрофільні неприбуткові інституції, створені
фізичними особами і сім’ями; приватні неприбуткові університети,
засновниками яких є корпорації; франчайзингові університети.

Характеризуючи українську приватну вищу освіту, автори роблять висновок
про “гігантське” зростання приватного сектора особливо з середини 90-х
років ХХ ст.: незважаючи на суттєвий міністерський тиск була
започаткована 161 приватна інституція з контингентом, що складає близько
13% від загальнонаціонального. 155 з них акредитовані державою (з 60
приватних вищих навчальних закладів у 1995 році лише 2 було
акредитовано). Близько 14 тисяч викладачів працюють у приватних ВНЗ.
Щорічно приватні ВНЗ випускають близько 13 тисяч фахівців. Очевидно,
стверджують автори, що приватний сектор став важливою частиною системи
вищої освіти в Україні [9, с.32].

Говорячи про тенденції розвитку приватних ВНЗ, автори прогнозують
можливе зменшення кількості студентів і зниження іміджу приватних
інституцій. Це може статися, на думку авторів монографії, за двох умов:
розширення сектора державних ВНЗ та програшу в якості освітніх послуг,
що їх надають приватні ВНЗ [9, с.40].

Викликає певну цікавість відповідь авторів на питання – чи виграють
платники податків у “перехідних” країнах у випадку розширення приватної
вищої освіти. Позитивну відповідь на це питання автори обґрунтовують
такими фактами: приватні ВНЗ створюють нові робочі місця, поліпшують
інфраструктуру; навчання у ПВНЗ не обтяжує бюджет країн, що
розвиваються; студенти приватних ВНЗ, навчаючись за місцем проживання,
не витрачають кошти на продукти харчування, гуртожиток, тощо; зрештою,
додаткові надходження будуть отримані після закінчення ВНЗ і виходу
випускників на ринок праці.

Автори стверджують, що в Україні держава в старому радянському
ідеологічному стилі чинить перепони приватній вищий школі, і це, мовляв,
може мінімізувати внесок останньої у забезпечення потреб суспільства. На
думку авторів, урядові варто було б відійти від такої тактики, і його
втручання необхідне в разі отримання додаткової інформації для
акредитації.

Протягом другої половини 90-х рр. минулого та на початку нинішнього
століття різним аспектам становлення та функціонування приватної вищої
школи в Україні була присвячена ціла низка дисертаційних досліджень. Їх
тематика лежить у царині проблем філософії, соціології, права,
економіки, теорії державного управління. Були захищені дисертації на
здобуття вченого ступеня доктора соціології Л.Герасіною та О.Сидоренком,
кандидатів соціологічних наук М.Бірюковою, О.Діковою-Фаворською,
історичних наук Т.Удовицькою, юридичних наук В.Астаховим, кандидата наук
з державного управління С.Жарою та ін.

Окремих аспектів становлення й розвитку приватної вищої школи в Україні
торкаються у своїх аналітичних та публіцистичних публікаціях Ю.Алексєев,
В.Астахова, К.Астахова, В.Астахов, Л.Батченко, О.Грішнова, В.Гондюл,
В.Журавський, К.Корсак, В.Кремень, С.Ніколаєнко, В.Погребняк,
О.Сидоренко, В.Яблонський та ін.

Діяльності приватних ВНЗ були присвячені Всеукраїнська конференція вищих
навчальних закладів, заснованих на недержавній формі власності (Одеса,
вересень 1993 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція
“Удосконалення концепції приватної освіти України та проблеми
організації науково-дослідної роботи в приватних вузах”,
науково-практичний семінар керівників приватних навчальних закладів
“Правові засади функціонування приватної освіти в Україні”, Міжнародний
науково-практичний семінар керівників ВНЗ небюджетного фінансування
України, Росії, Білорусі, Польщі, Латвії, Естонії “Узагальнення досвіду
першого десятиліття”, Міжнародні семінари лідерів приватної освіти у
Харкові (1999-2004 рр.) та інші зустрічі представників приватної вищої
школи.

Квінтесенцією матеріалів цих наукових форумів є таке резюме обговорення
теоретичних основ приватної вищої освіти, яке прозвучало на Міжнародній
науково-практичній конференції “Управління сучасним вищим навчальним
закладом” (Харків, 7-8 жовтня 2002 р.): “…Найгостріша полеміка
розгорнулася навколо таких напрямів реформування освіти, як: перехід від
ідеології витратного фінансування системи вищої освіти до ідеології
інвестування в неї; зміна статусу освітньої установи; конкурсний порядок
розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, визнання
платних освітніх послуг різновидом підприємницької діяльності; визнання
платної освіти об’єктом “купівлі-продажу”. Особливої уваги заслуговують
останні дві позиції, оскільки саме вони лежать в основі вирішення
більшості інших” [1; 8].

Таким чином, українська історіографія приватної вищої школи вже зараз
налічує кілька монографій і дисертаційних досліджень, десятки наукових
статей, предметом яких є феномен приватної освіти.

Хронологічно вітчизняна історіографія приватної вищої школи охоплює
період від середини 90-х років ХХ ст. до сьогодення. Серед перших
дослідників приватного сектора вищої школи переважають його представники
(ректори, проректори), – відомі в Україні організатори й керівники
приватних закладів освіти. На об’єктивність висновків ця обставина, на
наш погляд, не вплинула, хоча певного “відомчого патріотизму” цим
авторам важко було уникнути. Репрезентативною є джерельна база
проаналізованих монографій.

Події і нові явища суспільного життя у монографіях аналізуються по
“свіжих слідах”, із урахуванням вітчизняного та світового досвіду
приватної школи. Дослідження викликають інтерес як своїми узагальненнями
й висновками, так і прогнозами на майбутнє. Приватна вища школа
розглядається у них по-різному: шляхом висвітлення специфіки окремих
періодів становлення, розширення мережі навчальних закладів, підготовки
науково-педагогічних кадрів, аналізу соціально-економічних,
нормативно-правових, управлінських аспектів функціонування сектора
приватних ВНЗ тощо.

Спільною рисою більшості досліджень про приватну вищу школу є їх
зосередженість на проблемах сьогодення. Такий підхід має свої переваги,
бо він дозволяє виявити безпосередні механізми й фактори, які впливають
на становище приватної освіти й визначають найближче її майбутнє.

Можна зробити загальний висновок: чинники та умови, які конфігурують
надання освітніх послуг приватними ВНЗ, тісно пов’язані з глибинною
суттю державної політики й вимагають громадської підтримки не лише у
формі заяв, дій та коштів, але й відповідних змін у законодавстві
(зокрема щодо акредитації, оподаткування), концептуальних засадах
державної освітньої політики.

Література

1. Астахова В.И. О становлении новых экономических отношений в
украинской высшей школе и их правовом регулировании // Управління
сучасним вищим навчальним закладом: Матеріали Міжнар. наук.-практ.
конф., Харків, 7-8 жовт. 2002 р. / М-во освіти і науки України, Нар.
Укр. Акад. та ін. – Х., 2002. – С. 8.

2. Добрянський І.А., Постолатій В.В. Громадська та приватна ініціатива в
розвитку освіти України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Кіровоград,
1998.

3. Медведчук С., Романчук Я., Ханик Я., Якимів І. Актуальні проблеми
приватної вищої освіти в Україні. – Л.: Академічний експрес, 1997.

4. Огаренко В.М. Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття:
історичний нарис. – Запоріжжя: РПВ “Видавець”, 2000. – 164 с.

5. Приватная высшая школа в объективе времени: украинский вариант:
Монография / М-во образования Украины / ХГИ “НУА” // Под общ. ред.
В.И.Астаховой. – Х.,2000. – 464 с.

6. Сидоренко О.Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому
вимірі. – X.: Основа, 2000. – 256 с.

7. Степико М. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи
(філософсько-методологічний аналіз). – К.,1998. – 206 с.

8. Стетар Дж. Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища освіта в
Україні у 1991-1996 рр. – К.,1996. – 32 с.

9. Lewis D., Hendel D., Demyanchuk A. Private Higher Education in
transition countries (Приватна вища освіта в перехідних країнах). – К.:
Видавничий дім “КМ Академія”, 2003.

Похожие записи