Дипломна робота

Порівняльний аналіз систем християнського і комуністичного виховання

Зміст

Вступ

Розділ І. Формування виховного ідеалу в комуністичній традиції.

1.1. Основні ідеї комуністичного виховання.

1.2. Особистість в комуністичному виховання.

1.3. Особа Бога та становище релігії в комуністичному вихованні.

Розділ ІІ. Специфіка християнського виховання.

2.1. Основні ідеї християнського виховання.

2.2. Особа та особистість у християнському вихованні.

2.3. Особа Бога в християнському вихованні.

Розділ ІІІ. Основні подібності та відмінності в християнській та
комуністичній системі виховання.

3.1. Цілі виховання в обох системах.

3.2. Методи та засади в обох системах.

3.3. Порівняння систем християнського і комуністичного виховання.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Зміни та перетворення, що відбуваються в нашій країні торкаються не лише
матеріально-економічної, культурної та соціальної сфери. Надзвичайно
активно сьогодні такі реформаційні процеси породжують бурхливі зміни в
освітньо-виховній сфері.

Формування нової парадигми освіти та виховання .не може відбутися, без
визначення та обгрунтування її ключових та фундаментальних
позицій. Це насамперед опис виховного ідеалу, утвердження ієрархії
вартостей, визначення світоглядних основ, змісту та технологічного
інструментарію виховного процесу. Ідеологічний вакуум, що існує
сьогодні в сфері освіти та виховання породжений категоричною
відмовою від старих комуністичних теорій виховання, більшовицького
виховного ідеалу, радянської системи організації виховного
процесу. Натомість чіткої філософської основи, світоглядних засад для
розбудови сучасної концепції виховання у нашій державі не прийнято.
Відмежованість школи та Церкви, космополітичні підходи, що домінують у
формуванні світоглядних орієнтирів виховних доктрин не дають
можливості чітко визначити основою виховання — християнську етику і
мораль. Спекулювання поліконфесійністю, багаторелігійністю, дотримання
світського характеру освіти й надалі утверджують кризу духовності та
створюють сприятливі умови до широкого проникнення в дитяче та молодіжне
середовище ідей різноманітних новітніх релігій та сект.

Відсутність чітко визначеного виховного, ідеалу і в подальшому буде
зумовлювати утвердження серед молоді різноманітних аморальних культів
«грошей», «кар’єри» та ін.

Традиційне для українського народу християнське виховання , що було
знищене радянською державою мало б подолати кризове становище у духовній
та культурній сфері підростаючого покоління.

Аналіз досвіду комуністичного виховання, показує як активно та
наполегливо радянська держава піклувалася вихованням молодих людей.
Детально визначені виховна стратегія, плани ідеологічної роботи, система
заходів, методика авторитарного впливу на свідомість дітей ставали
запорукою високих результатів виховної діяльності.

Отже, успіх радянської виховної системи забезпечувався надзвичайно
строгою дисципліною, постійним контролем пригніченням індивідуальності
та безапеляційним підпорядкуванням особи колективу.

Тому метою цієї роботи є аналіз і визначення авторитарного характеру
радянської системи виховання протиставивши їй гуманізм християнського
виховання.

З поставленої мети випливають основні завдання дослідження:

1. висвітлити особливості формування виховного ідеалу в комуністичній
традиції.

2. проаналізувати специфіку християнського виховання.

3. розглянути цілі та методи виховання в обох системах.

У першому розділі роботи буде розкрито особливості виховного ідеалу
комуністичного суспільства. Особливо звернемо увагу на те, як
сприймалася особистість людини і Бога у період комунізму.

Другий розділ присвячений опису християнського виховного ідеалу та
висвітленню специфіки цього виховання. Поряд із цим проаналізуємо
сприйняття Бога та позицію християнства до людської особи.

Третій розділ показує спосіб організації виховного процесу в обох
системах. А також розглядає поставлені цілі та методи які спрямовані на
їх досягнення.

З історії українського народу відбулося чимало подій, які круто впливали
на його долю та змінювали її. Великий вплив на розвиток людської
особистості мала радянська влада. Основні ідеї та прагнення
комуністичного режиму не оминули долю Церкви в Україні. Вони різко
змінили становище релігії, християнські та моральні ідеали замінили
новими – комуністичними.

У цьому розділі ми спробуємо коротенько описати основні ідеї
комуністичного виховання, розглянемо вплив цих ідей на розвиток
особистості. Спробуємо також розглянути позицію радянської влади щодо
Бога та Церкви. Розглянемо завдання які ставила перед собою партія, аби
активніше впливати на ідейно-політичне і моральне обличчя радянських
людей, а особливо молоді. Прагнення привчити цю молодь до ідейної та
комуністичної стійкості, ненависті до ворогів партійної ідеї.

Проаналізуємо намагання комуністичного режиму посилити високу політичну,
класову пильність, посіяти в людській свідомості готовність до подвигу
заради більшовицького режиму. Ми розглянемо формування комуністичних
переконань, які стосуються формування «нової людини», войовничого
атеїста, який є неодмінною умовою комуністичного будівництва, який
готовий пожертвувати усім – заради високої комуністичної ідеї.

Відомо, що в основу більшовицької ідеї, яка стосувалася освіти і
виховання була вкладена антихристиянська система вартостей. Тому й
розглянемо більшовицьке заперечення Божого існування, а також заміну
Божого Царства на привид «вічного щастя» — комунізм. Згадаємо про
жорстоке висміювання та переслідування християнства, прагнення знищити
віру в Бога та християнські цінності.

Розділ І. Формування виховного ідеалу в комуністичній традиції.

1.1. Основні ідеї комуністичного виховання.

Однією з найважливіших тез комуністичної теорії суспільства є вчення про
класову боротьбу, яке збудоване на марксистсько-ленінській філософії.
Марксисти на основі вчення про природу і суспільство будують своє вчення
про мораль. Мораль, як вчать вони – це одна з форм логії і як вся
ідеологія вона є надувана виробничими відношеннями. Маркс вчить, що
рушійними силами суспільства є не ідеї, не релігія й мораль, а способи
виробництва й виробничі відносини. І саме на цих відносинах творяться і
розвиваються різні форми ідеології: релігія, наука, мораль і мистецтво.
Ідеологія, розвиваючись на базі певних виробничих відношень, сама
починає діяти на них.

Комуністичні ідеї, говорячи словами К. Маркса, повинні перетворитис в
«узи, з яких не можна вирватися, не розірвавши свого серця».

Основна мораль комунізму – це мораль пролетарська. Загальнолюдську
мораль взагалі відкидають, кажучи що це обман, що це шахрайство,
задурювання голів робітників і селян в інтересах буржуазії. Ленін на
третьому з’їзді комсомолу очорнює таку мораль, яка все ж таки має в собі
елементи християнства, намагається довести, що це мораль грабунку,
насильництва й крайнього егоїзму. Він також наголошує, що пануючий клас
засобом ідеологічного тиску прагне узаконити існуючу нерівність і
одночасно подати це як вираження істинної справедливості. Більше того,
марксисти твердили, що в релігії закладений принцип ієрархічної
залежності – підкорення нижчих класів вищими. Найвищими чеснотами
простого народу проголошувалися такі якості як смирення, терпіння і
лагідність.

У комуністичному вихованні моральності наголошувалося на формуванні
ідейної серцевини особистості – громадських поглядів, переконань,
почуттів, поведінки, єдності слова і діла. Сутність комуністичної
ідейності відображено в моральних принципах будівника комунізму.
Важливим елементом моральної культури будівничого комунізму є засвоєння
азбуки моралі в ім’я величі і могутності Батьківщини, в ім’я справи
комуністичної партії, ненавидіти зло, мерзенність, боротися з торжество
добра. В. Сухомлинський азбуку моральної культури розкриває в таких
правилах і нормах поведінки:

1. Ти живеш серед людей. Кожний твій вчинок, кожне бажання відбивається
на людях, які тебе оточують. Є чітка межа між тим, що тобі хочеться, і
тим, що можна. Перевіряй свої вчинки запитанням до самого себе: чи не
чиниш ти зла, незручності чесним, хорошим людям? Роби все так, щоб
хорошим людям було добре, а злим – нестерпно.

2. Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі
щастя дитинства. Плати їм за це добром.

3. Всі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не мислили
чесне життя. Народ учить: хто не працює, той не їсть, назавжди
запам’ятай цю заповідь, умій бути гнівним, нетерпимим, непримиренним до
неробства, лінощів, недбайливості, пустопорожнього базікання. Ледар,
дармоїд – ворог суспільства, твій особистий ідейний противник. Навчання
– твоя перша праця. Ідучи до школи, ти йдеш на роботу. Працьовитість –
твоя честь і доблесть. Своєю працьовитістю ти примножуєш честь сім’ї,
роду і створюєш своє ім’я. Справжня людина створюється тільки працею.

4. Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і беззахисним.
Допомагай товаришеві у біді. Поважай і шануй матір і батька – вони дали
тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним
громадянином, людиною з добрим і непримиренним до зла серцем. Твоя любов
до батьків – це твоя праця в ім’я того, щоб вони були раді за твою
громадську красу, честь і гідність. У доброті й великодушності щодо
чесних, добрих, безпорадних, беззахисних – не слабкість, а сила.
Безсердечність породжує байдужість, байдужість породжує себелюбство, а
себелюбство – джерело жорстокості.

5. Не будь жорстоким до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості.
Будь непримиренним до того, хто прагне жити за рахунок інших людей,
обкрадає суспільство. Найбільше зло – відступництво, зрада високих
ідеалів.

На основі цих принципів моралі В.Сухомлинський намагається розкрити
учням суть найвищих моральних цінностей, як любов до Вітчизни, героїзм,
стійкість.

Моральне виховання у комуністичні часи набуває ідейно-політичної
спрямованості. Воно спрямоване на формування моральних переконань і
вироблення моральної поведінки.

Однак комуністичне виховання неодноразово зустрічалось з випадками, коли
учні не дотримувались основних вимог, відмовлялись виконувати піонерські
доручення, порушували дисципліну, відставали у навчанні. Розкрити
причини такої негативної поведінки намагається М.Задесенець:

Саме цим можна пояснити той факт, що деякі підлітки, особливо на селі,
піддають під вплив релігійних забобонів – вірять у Бога, виконують
релігійні обряди дома, а в школі приховують свою релігійність, вивчають
науку з матеріалістичною, атеїстичною спрямованістю На жаль, такого
роздвоєння свідомості інколи не помічають учителі школи, вихователі і
піонервожаті. Тому слід невпинно посилювати антирелігійне виховання в
школі, вести активний наступ проти релігійних впливів на дітей у сім’ї,
викривати шкідливу діяльність релігійних сект.ї

М.Задесенець пропонує виховувати у підлітків патріотичне і
інтернаціональне почуття. Прикладом такого виховання має бути життя і
діяльність В.Леніна, видатних діячів Комуністичної партії Радянського
Союзу і міжнародного комуністичного руху, на героїзмі і патріотизмі
радянського народу треба виховувати у них любов до своєї соціалістичної
Батьківщини, гордість за її успіхи, формувати у них готовність захищати
її свободу і незалежність.

У пролетарській моралі одним із найголовніших завдань були проблеми
виховання комуністичної волі, мужності і цілеспрямованості. При цьому
зазначалося, що комуністичної волі, мужності і цілеспрямованості. При
цьому зазначалося, що комуністичну волю, мужність і цілеспрямованість не
можна виховати без спеціальних вправ у колективі. Колектив – це
насамперед взаємовідносини людей і вони будуються на прийнятих в
колективі нормах. Це не є щось безлике і абстрактне, а яскравий вияв сил
кожної особистості.

Комуністичне виховання наголошує на тому, що почуття колективізму
зароджується ще у дитинстві, саме тоді діти відчувають задоволення від
колективних ігор, спілкування з однолітками. Ці відчуття є ще не
усвідомленими, стихійними і лише з віком приходить розуміння, що у
колективі можна знайти захист, задоволення своїх потреб. Радянське
виховання наголошує на тому, що колективізм є характерною особливістю
комуністичних відносин, а також важливою рисою у всебічному розвитку
людини. Колективізм порівнюється із комплексом засобів, що впливають на
формування людської свідомості, поглядів, вчинків. Комуністичне
виховання переконане, що від тих взаємовідносин, які панують між членами
колективу, залежить взагалі розуміння і уявлення про добро і зло,
справедливість, честь і гідність. Від гармонії стосунків у колективі
залежить гармонія духовного життя людини, щаслива і повноцінна праця.
К.Маркс писав, що «тільки в колективі можлива особиста свобода».. Велику
увагу тогочасні вихователі приділяють вивченню і дослідженню принципів
розвитку колективу і колективних відносин. Того часу існувало
переконання, що ідеал комуністичного виховання залежить від досконалої
організації колективу. Згідно із В.Сухомлинським один з глибоких коренів
колективізму полягає в умінні розуміти і відчувати те, що кожний мій
крок, кожний мій вчинок відгукується в душі іншої людини. Без цього
розуміння і відчування немислимі нетерпимість, непримиренність до зла і
мерзенностей.

Добрим є той колектив у якому випрацювалися принципи дружби і
товаришування, вірності і відданості у взаєминах між членами цього
колективу. Натомість не варто дружити з тим, кого не поважаєш, не варто
дружити з тим, хто зраджує у дружбі. Ідеальним є той колектив у якому
виробилися і дотримуються закони справжньої дружби. Ось короткий зміст
цих законів.

Не залишай друга в біді, поділяй з ним тільки радощі але й прикрощі.

Дружба – це моральне збагачення людини, тому тобі не байдуже, який твій
друг.

Дружба – це насамперед віра в людину, вимогливість до неї й повинність.

Дружба й егоїзм – несумісні й непримиренні.

Дружба вчить віддано любити і мужньо ненавидіти.

Комуна закликає бути вимогливим до дружби – це готовність розірвати її,
якщо друг зраджує те, в ім’я чого побудована дружба. Справжня дружба
побудована на основі комуністичних ідеалів і якщо твій друг не відстоює
цих ідеалів, то він відступник. Відступництво – один з найпідліших
пороків, і непримиренність, ненависть до нього повинна виховуватися
кожним кроком шкільного життя.

Міцним є той колектив, де дружба наповнена високою комуністичною ідеєю,
лише такий колектив називали морально-сильним. Він формується на основі
суворої дисципліни де кожного формують у той спосіб, який спонукає до
того, що можна робити, а чого не слід.

Наголошувалося, що важливим є насамперед постати перед думкою колективу,
і лише тоді перед власною совістю. Дисципліна совісті – найміцніша з
усіх форм дисциплінованості – формується саме на основі того, що людина
постійно відчуває себе осяяною яскравим світлом комуністичного ідеалу і
бореться за його здійснення. Колектив називають скарбницею традицій,
сюди кожен вкладає свій дар. Ці традиції у колективній діяльності
старший передає молодшому. Цими дарами називають ідейні переконання,
трудовий досвід, творчі вміння. Саме через те, що колектив дає щось
людині, морально виправданим було втручання колективу у життя цієї
людини. Радянські педагоги зрозуміли, що примушувати вчитися
старшокласників треба не прямолінійно, не посиленням засобів примусу і
контролю, а різноманітними тонкими спонуканнями.

Лише тоді людина, що переступила поріг школи, буде під контролем і
впливом керівної влади через знання і ідеали, що були їй прищеплені у
цій школі. Один із ідеалів комуністичної влади – виховання
борця-колективіста, борця за високі комуністичні ідеї. Благородство
вчинків тогочасних вихованців мало виявляти себе у непримиренності до
ворожої ідеології, аполітизму, байдужості. Отже, основна ціль
суспільства бачилась у максимальному задоволенні зростаючих матеріальних
і духовних потреб радянського народу. Така ціль могла бути реалізована
завдяки колективним формам праці, навчання й організації відпочинку. В
комуністичному суспільстві взагалі не існує приватної власності, окремих
предметів повсякденного вжитку та знарядь праці. Комуна повинна
утримувати кожного і кожному повинна подати працю. Після революції школу
починають називати трудовою і вводиться новий метод, що називають
трудовим. Тут існує суворий обов’язок працювати. Юнакам і дівчатам ще у
шкільні роки прищеплювалася готовність до фізичної праці. Кожне трудове
завдання, яким би воно буденним не було, має реалізовуватися. Комуна
переконує, що у кожній трудовій діяльності можливий розумовий розвиток і
духовний зріст. Існувало також переконання, що суспільство, яке
побудоване на експлуатації, отуплює людину, прирікаючи її на жалюгідне
існування, і лише соціалістичне суспільство робить усе для того, щоб
максимально збагатити фізичну працю духовним виміром. Саме тому
організовуються гуртки, що працюють при школі, а потім відбувався
перехід молоді до праці у колгоспні ферми і майстерні. Зрештою, серед
молоді починало існувати переконання, що фізична праця є основою
інтелектуального розвитку і високою моральною якістю. Комуністичне
виробництво – це кооперативна діяльність і тут, зрештою, немає
розрізнення між фізичною і розумовою працею.

Вся комуністична поведінка, моральність і виховання мали мати інші лінії
розвитку, зовсім нові форми і термінологію. Лінія поділу між «добрим» і
«поганим» мала проходити абсолютно новими місцями, оскільки християнська
етика не цікавилася питаннями праці і трудової чесності. В комунізмі
праця вважалася справою честі, доблесті і геройства. Праця була не
тільки категорією економічною, але і категорією моральною.

Тому у комуністичному вихованні найперше місце займають ідеї трудового
виховання як найважливіший фактор розвитку особистості, а також
виправлення негативних взірців поведінки. Варто згадати про виховну роль
партії та організацію трудового виховання у колоніях. Тут чітко
встановлювалися норми виробітку і якості продукції, а також перевищення
планового виробітку. У колоніях працювали без заробітної платні, або
існувала думка, що платня псує і розколює моральний добробут. Так звана
навчальна праця повинна виходити з уявлень про цінності, які ця праця
може створити.

Послідовний марксист Ф.Енгельс, розглядає працю як головний зміст і сенс
життя, вважає у вихованні потребу трудитися основним завданням всієї
системи комуністичного виховання, оцінює працю, як результат складних і
нелегких розумових і фізичних операцій. «Праця стає великим вихователем,
коли вона входить у духовне життя наших вихованців, — стверджував
Сухомлинський, — дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість,
народжує велику радість подолання труднощів, відкриває все нову і нову
красу в навколишньому світі, будить перше цивільне почуття – почуття
творця матеріальних благ, без яких неможливе життя людини».

Щоб розвинути комуністичний ідеал в молодого покоління, дуже важливо
показати єдність особистої долі і долі людства. Розповідаючи дітям про
життя, працю і боротьбу В.І.Леніна, вихователі, повинні відкрити перед
кожною дитиною красу моральної доблесті, утвердити вірність
комуністичним переконанням, щоб вже учні 1-4 класів почували себе живою,
творчою часткою вічного і неминущого – трудового народу. Одне з
найважливіших завдань школи – виховання почуття любові до комуністичної
партії, вірності її ідеалам, готовності боротися за ідеї комунізму.
Слово «комуніст» діти чують дуже часто. Потрібно прагнути, щоб у їхній
свідомості це слово і поняття зливалося із найбільш яскравими,
найблагороднішими образами борців за звільнення народу від визискувачів,
за побудову соціалізму, за перемогу над фашизмом, за комуністичне
перетворення суспільства. В результаті виховної праці діти, будучи
спадкоємцями комуністичних ідеалів своїх дідів і батьків, лишалися їх
минулим, були правдивими господарями своєї країни, борцем за побудову і
утвердження комунізму. Досягнення цього виховного завдання було можливе
насамперед, у бесідах про комуністів. Діти переконувалися в тому, що
комуністична партія – це еліта народу, його найкращі сини і дочки.
Проводилися зустрічі дітей з комуністами. Розповіді комуністів про своє
життя і боротьбу були для дітей часткою історії не лише комуністичної
партії, а взагалі головними набутками вітчизняної історії.

Комуністичне виховання не може розніжувати і розслаблювати громадянина
нашого суспільства. Навпаки, воно повинно загартовувати людину фізично і
духовно. Повинно вчити не тільки любити, але і ненавидіти, учити бути не
тільки чуйним, але і нещадними. Не тільки любуватися красою, не тільки
створювати красу, але і стріляти у ворога, що зазіхне на волю і
незалежність Батьківщини. По-справжньому ненавидіти ворога і бути
нещадним з ним може тільки людина великої духовної шляхетності, твердих
атеїстично-комуністичних переконань.

Ще одним важливим виховним завданням школи є також формування духовної
готовності до ідейної боротьби за справу комуністичної партії. У цій
боротьбі найголовніше – почуття класового братерства, почуття ідейної
єдності зі своїми однодумцями по боротьбі. Дружба, товариство,
братерство – святі закони комуністичної моралі утверджуються в юних
серцях не для чогось абстрактного, але для того, щоб у будь-яку хвилину
людина людині приходила на допомогу. Мова йде про допомогу знов-таки не
якійсь абстрактній людині, а своєму співвітчизнику і соратнику по
партії.

Ідеальний комунізм не тільки сповіщає про завершення доби приватного
багатства і приватної власності у виробництві цінностей, але й оголошує
про інший спосіб життя, що базуватиметься на кооперації та соціальній
солідарності. Загалом комунізм характеризують його ключові слова
«рівність» і «братерство». На перший погляд, за декларовані принципи про
всезагальне добро, рівноправність та єдність є близькими до
християнських принципів: любові, добра, милосердя. Однак, практична
реалізація цих лозунгів, відбувалася з використанням специфічних
комуністичних поглядів на мораль та її головні норми «добра» і «зла».

Комуністична мораль – це те, що служить руйнуванню старого
експлуататорського суспільства і об’єднанню всіх «трудящих» навколо
пролетаріату, що мало би створити нове суспільство – суспільство
комуністичне. Це мораль, що служить боротьбі, яка об’єднує «трудящих»
проти всякої експлуатації, проти всякої дрібної власності, бо дрібна
власність дає в руки однієї людини те, що створене працею всього
суспільства. Отже, моральним є все, що в інтересах пролетаріату. З цього
виходить, що коли вбивство, шахрайство, підступ, доноси в конкретних
випадках будуть корисні пролетаріату, то їх треба оцінювати як морально
добрі вчинки. Особистість лише член колективу і її приватні інтереси
мусять беззастережно підкорюватись інтересам колективу.

Основне завдання радянської школи полягало в тому, щоб підготувати
борців за комунізм інакше кажучи, виховати із молоді покірне знаряддя в
руках комуністичної партії. Щоб молоде покоління дивилося на відступ від
норм комуністичної моралі як на тяжкий злочин. Найважливіше місце в
моральному кодексі будівника комунізму займає принцип відданості справі
комунізму. Принцип колективізму і принцип відданості справі комунізму
неможливо розмежовувати. З однієї сторони, боротьба за укріплення і
завершення комунізму нерозривно пов’язана із перемогою колективізму. З
іншої – в колективі і через колектив здійснюються ті великі перетворення
в суспільстві, без яких неможливо побудувати комунізм.

Для побудови комунізму в радянському вихованні ставилося два завдання.
Перше – це величезна творча марксистська робота щодо визначення і
розв’язання усіх питань теорії комуністичного виховання та комуністичної
поведінки. Для суспільства потрібна не проста номенклатура моральних
норм, а струнка і практично здійснена цільна моральна система, подана, з
одного боку, у найсерйозніших філософських розробках і, з другого боку,
у системі суспільних етичних традицій. Своєю цільністю, ясністю,
переконливістю і привабливістю для широких мас своєю відповідністю до
живих потреб життя і розвитку, така система етики повинна лишити далеко
за собою абсолютно всі моральні кодекси, які коли-небудь існували в
історії. Ця ідейна цільність комуністичної етики мала б полегшити і
прискорити перемогу над пережитками капіталізму.

Друге завдання полягало у зруйнуванні цих пережитків капіталізму. Етична
система капіталізму виросла на релігійному грунті. Комуністичне вчення
говорить, що це є найстрашніша купа пережитків, бо це і є мораль
класового суспільства. Моральна система була необхідна для того, щоб
класове придушення могло існувати з «чистою совістю» і найбільшим
успіхами.

Боротьбу з релігією, як з «пережитками досоціалістичних формацій»
зміцнював також сам М.Хрущов. Так, у звітній доповіді на ХХІІ з’їзді
КПРС він підкреслював: «Потрібна продумана і струнка система
науково-атеїстичної пропаганди, яка б охоплювала всі верстви і групи
населення…» На створення цієї системи і було спрямовано безліч постанов
та рішень: Постанова ЦК КПРС від 10.11.54 «Про помилки проведення
науково-атеїстичної пропаганди серед населення», «Про записку відділу
пропаганди і агітації ЦК КПУ», «Про деякі помилки атеїстичної роботи
серед населення УРСР» (09.08.57), «Про недоліки науково-атеїстичної
пропаганди та заходи щодо її поліпшення» (12.11.59). Після 1964 року
кількість відповідних директивних актів не зменшилася, особливо на
Україні, де «вкрай жорстока лінія йшла особисто від В.В.Щербицького».

Кількість конференцій, семінарів, зустрічей, які проводилися Товариством
для поширення наукових і політичних знань, Відділом пропаганди та
агітації ЦК КПУ, просто не піддавалася обліку. Наприклад, у грудні 1961
року було проведено Республіканську науково-теоретичну конференцію для
місцевих керівників, на якій було прочитано і такі доповіді:
«Протилежність комуністичного світогляду і релігія», «Релігія – ворог
пролетарського інтернаціоналізму» та ін.

Плідну роботу щодо виховання нового покоління за принципами
комуністичної моралі й антирелігійного світогляду проводила Міністерство
освіти. Велика увага, наприклад, надавалася виданню посібників, які б
допомагали проводити атеїстичну роботу з дітьми не тільки в школі, але й
вдома. Так, у 1963-1964 навчального року Міністерство освіти видала
посібники: Науково-атеїстичне виховання учнів початкових класів»,
«Атеїстичне виховання у курсі фізики» та ін.

Особлива увага приділялася індивідуальній роботі з вірними. При цьому
підкреслювалося, що лише враховуючи особливості індивідуальної
психології, конкретні умови, ситуацію у тому чи іншому селі, лектор може
досягнути максимальних результатів. З 70-х років саме індивідуальна
робота у партійних постановах називалася найдієвішим засобом відриву від
релігії. Така робота доповнювалася роботою пересувних кінолекторіїв,
планетаріїв, бібліотек, проведенням так званих «вечорів атеїзму».

Дещо іншим цілям служила пропаганда, призначена для вітчизняного
споживача. Основним її завданням було викрити шкідливість та ворожість
релігії, антирадянську діяльність «церковників та сектантів. З цією
метою, наприклад, використовувалися виступи священиків, які порвали з
релігією і ставали лекторами-атеїстами. Чого варті лише такі слова
колишнього священика: «Релігію, як вульгарну форму уявлень про
філософське начало, я заперечую і служити їй не хочу».

Викриття моральності релігії тісно пов’язане з розкриттям благородства
ідеалу комуністичної моралі. Учні переконуються, що найсильнішою і
найвищою ідеєю, в ім’я якої здійснюються справді моральні вчинки – є
ідея вірності трудовому народу, його життєвим земним інтересам, його
заповітній меті – побудові комунізму.

З такого розуміння завдань комуністичного виховання та вчення про
класову боротьбу й комуністичну мораль і виникають основні риси
більшовицького ідеалу.

Перша з них – безумовна вірність вченню марксизму-ленінізму. Можна
сказати, що більшовизм є своєрідна релігія. Його догматизм і
нетерпимість до інших ідеологій є більший, ніж догматизм будь-якої
релігії.

Друга риса виховного більшовицького ідеалу тісно пов’язана із першою, —
це непримирима ворожість до інших ідеологій і активна боротьба з ними.
Ворожість і нетерпимість до інших ідеологій завжди була притаманна
більшовикам і особливо посилилась в останні часи. Особливо велика
релігійна ворожість більшовиків найперше стосувалася християнства, що
своїм вченням про любов до Бога і ближнього є цілковитою протилежністю
комуністичному вченню про класову боротьбу, як основну рушійну силу в
розвиткові людства.

Третя риса – вимога вести антирелігійну боротьбу.

Остання риса більшовицького виховного ідеалу є безоглядна відданість
комуністичній партії і її вождям.

Комуністичне виховання повинно було забезпечити приєднання широких мас
населення до культурної революції, залучаючи їх в процес соціалістичного
будівництва. Зрозуміло, що «культурною революцією» в якій основну роль
відігравав робітничий клас, керувала комуністична партія, яка була понад
усе. Цілковита відданість комуністичній партії поєднувалася з
утвердженням культу обожнюваних вождів. Такими обожнюваними вождями були
Маркс, Енгельс, Ленін, у свій час Сталін. Уся теорія виховання
будувалася на філософських ідеях цих вождів. Всі радянські підручники з
педагогіки, кожна стаття на педагогічну тему неодмінно базувалися на
вченні «вождів» комунізму й була наповнена цитатами з їх творів. Без
цього вони б були визнані за контрреволюційні й не могли б бути
надруковані. Із вчення більшовиків про пріоритет комуністичної партії
також випливає вчення про більшовицьку дисципліну. Ця дисципліна
вимагала сліпого підпорядкування і найменше її порушення призводили до
найжорстокішої кари. Такою ж жорстокою була і радянська трудова
дисципліна. З а невиконання планів іноді навіть карали розстрілом. Ця
дисципліна була дисципліною рабства, заснована на почутті страху перед
жорстокою карою.

Комуністи, зокрема вважали, що з перевихованням людини в дусі
беззавітної віри і відданості комуністичній партії будуть розв’язані всі
проблеми. Як і в християнстві, тут існували свої системи вартостей.
Ленін боровся лише за підміну одних цінностей іншими. Згадаймо з якою
наполегливістю і категоричністю він викорінював найменші натяки на
існування Бога, підмінюючи цей ідеал поняттям комунізму. І як тільки ця
мета була досягнута, відразу почалося інтенсивне формування нової
«релігії». Більшовицька пропаганда залишила нам так званий «Моральний
кодекс будівника комунізму». З дванадцяти його пунктів лишень чотири
мали відношення до моралі. Там наголошується на тому, щоб бути чесним,
дбати про моральну чистоту, взаємну повагу між людьми, між родиною,
турботу про кожного, товариську взаємодопомогу. Решта ж мали лише
ідеологічний характер.

1.2. Особистість в комуністичному вихованні.

Комуністична партія втілюючи у життя заповіти В.Леніна, добивалася того,
щоб формування «нової людини» було спрямоване на виховання в ній
комуністичної моралі та комуністичних ідей. Документи ХХVІІ з’їзду КПРС
наголошують на необхідності «вести цілеспрямовану роботу в справі
ідейно-політичного, трудового і морального виховання радянських людей,
формування суспільно-активної особи»… Згідно з радянською ідеологією із
школи мала виходити людина, що добре засвоїла комуністичні ідеї, була б
готовою до того, щоб ці ідеї реалізовувати. Радянська влада намагалася
довести, що лише почуття колективізму, а також переконаність, що
справжнє щастя – побудова радянського суспільства, можуть сформувати
зрілу особистість. Комуністичний режим був переконаний, що лише вчення
Маркса і Енгельса дало повне розв’язання питання про процес формування
особистості. Вони доводили, що формування нової людини можливе тільки в
процесі революційного перетворення існуючих суспільних відносин, тобто
шляхом соціальної революції. Лише активна участь людей у революційному
перетворенні старого світу дасть можливість людству звільнитися від
пережитків минулого в поглядах і звичках, прищеплених йому попередніми
умовами життя, і утвердити комуністичну ідеологію. Перед школою
ставляться нові завдання, що полягають у новому підході до виховання
дитини. Цей новий підхід полягав у комуністичному вихованні нового
підростаючого покоління. Комуністична партія наголошує на тому, що школа
має формувати в них будівників комунізму поєднуючи навчання із трудовою
діяльністю учнів. Може виникнути запитання: «Чому саме школі комунізм
довіряє основне виховання особистості»? Тому, що через школу проходить
кожна людина, тому дуже легко прищепити цій людині основи комуністичних
переконань. Про таку роль школи наголошує Макаренко: «Ми повинні
організовувати сімейне виховання, як представниця державного виховання.
Школа повинна керувати сім’єю». З цих слів розуміємо, що школі
надавалась провідна роль у формуванні особистості на основі
комуністичних ідеалів.

Скажімо завданням вчителя літератури було навчитися вміло користуватися
інструментом художнього слова. Глибока і напружена праця вчителів
сприяла формуванню комуністичного світогляду учнів, принципів трудівника
соціалістичного суспільства. Аналіз творів художньої літератури проходив
на положеннях марксистсько-ленінської філософії. Використовуючи
специфіку літератури підростаючому поколінню школярів доносили
комуністичні ідеї трудівника соціалістичного суспільства.

Учням рекомендувалося опрацювати твори К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна.
Таким чином комуна намагалася цими творами сформувати особистість
молодої людини. Навчити її жити по-комуністичному, витворити з них
комуністів-ленінців, які самовіддано борються за основі комуністичні
ідеї.

Радянська влада намагалася контролювати авторів нових літературних
творів. Про це у своїх працях наголошує Г.Ващенко: «Московські болшевики
називають письменників «інженерами людських душ». Це означає, що
письменники своїми творами мусять допомагати комуністичній партії
виховувати населення в дусі комунізму і беззастережної відданості
московсько-большевицькому керівництву». Отже, особистість письменників
та науковців була під строгим контролем комуни. Усі мали думати так, як
їм підказувала партія, рівнятись на погляди Маркса-Енгельса-Леніна, які
вважались непомильними. Якщо хтось із науковців чи літераторів допускав
хоч найменше відхилення від наказів партії, то наражав себе на
переслідування та кари.

Серед студентської молоді було багато талановитих осіб які захоплювалися
наукою і могли б досить високо піднести її рівень. Але через те, що
погляди студентів перечили ідеології комунізму, національно-свідому
молодь більшовики заарештовували, розстрілювали, висилали у концтабори.
Лише угодні владі митці одержували похвали і нагороди. Їх твори були
насичені комуністичними ідеями і на цих творах виховувалось підростаюче
покоління.

В основі більшовицької системи освіти і виховання лежала
антихристиянська система вартостей. Основу цієї системи складала віра
про «вічне і світле щастя». Під поняттям цього щастя розумівся комунізм.

У часі комуністичного режиму дитина перебувала під постійним контролем
(вчителя, піонервожатого, комсорга). Це дало можливість отримати «добру
поведінку» під тиском страху.

Виховання в умовах постійного примусу і страху протягом десятиріч
зумовило становлення людини закомплексованої, безініціативної, байдужої,
не здатної забезпечити свої життєві потреби. Згідно з Г.Ващенком
комунізм подбав про виховання «зручної» для інших істоти.

В.Ленін чітко усвідомлював, що від того, за ким піде більшість молодого
покоління, залежить майбутнє. Тому на ІІІ з’їзді РКСМ Ленін наголошує
молоді: «Перед вами завдання будівництва і ви його можете розв’язати,
тільки оволодівши всім сучасним знанням, уміючи перетворити комунізм з
готових заучених формул, порад, приписів, у те живе, що об’єднує вашу
безпосередню роботу, перетворити комунізм у керівництво для вашої
практичної роботи». Ленін також наголошував, що потрібно в молодій
людині виховати справжнього комуніста, що здатний перемогти брехню і
старий порядок.

Радянський режим стверджував, що в СРСР для росту й розвитку дітей, їх
виховання і навчання та формування гармонійної особистості створюються
найкращі умови. СРСР це місце – де процвітає щасливе й радісне
дитинство. Насправді тут процвітало безпритульне дитинство, що було
зумовлене війною, злиднями і жорстокістю радянської влади.
Безпритульними часто ставали і діти партійців, причиною цього часто були
розвали родини. Політика комуни, що до безпритульних дітей, була дуже
жорстокою. Владі ці діти були зовсім не потрібними, тому часто їх
виловлювали і жорстоко били. Г.Ващенко у своїй праці подає факти
ліквідації дитячої безпритульності. Ця ліквідація полягала в свідомому
нищенні дітей. Їх виловлювали і вивозили далеко за межі міст, де вони
вигули від голоду і холоду. Залишали у замкнених вагонах де діти
вимирали. Були випадки, коли дітей вивозили у баржах для сміття і
викидали у море. Решту дітей потрапляла в дитячі будинки, хоча і там їх
життя було гірким.

Особливу комуністичну підготовку проходили вчителі, яким часто
наголошували на тому, що вони мають проникати у потаємні куточки душ
дитини, яку створюють. Зокрема, Сухомлинський подає багато порад особі
молодого вчителя. Він підкреслює, що вчитель має побудувати свою
педагогічну діяльність у такий спосіб, щоб червоний комсомольський
квиток із зображенням великого Леніна, торкаючись грудей, змушував
трепетати серце, щоб юнаки і дівчата дорожили званням комсомольця.
Вчитель був змушений постійно розповідати дітям про основні комуністичні
ідеї. З цією метою у школах часто влаштовувалися різні заходи, зокрема
політінформації та читання. Тут формувалася особа учня у такий спосіб,
аби дитина засвоїла основні переконання, які були вигідними комуністичні
ідеології. Великим подвигом вважалася непримиренність до ворогів
комуністичної ідеї і переконань.

Щоб глибше утвердити у серцях дітей комуністичні ідеї, створювалися
спеціальні партійні і комсомольські організації. Тут формування молодої
особистості проходило також на основі більшовицьких ідей. Комуна
переконувала молодь у тому, що її обов’язком є захищати комуністичне
переконання. Виправданим було навіть убивство чи донос на того, хто
виступав проти цих ідей. Доноси, навіть на рідних, вважалися «доблестю і
геройством». Багатьом відоме ім’я хлопця Павлика Морозова, що доніс на
свого батька, який під час колективізації ,рятуючи себе з родиною від
голодної смерті, приховав декілька кілограмів зерна. Внаслідок доносу –
батько Павлика був арештований і засланий, а сам Павлик був оголошений
«героєм». Така діяльність партійних організацій підривала авторитет
батьків і руйнувала родинні стосунки. Діти часто виходили з під контролю
батьків, більше того, й з під контролю вчителів і цілком довіряли лише
комсомольським і піонерським організаціям. Ті, у свою чергу отримали
змогу маніпулювати молодими особами на свій лад і користь. Г.Ващенко
наголошує, що така ленінсько-сталінська політика відбивалася негативно і
на родині, і на школі, і на державі. Діти росли без догляду батьків та
без родинних цінностей і традицій на основі рабської покірливості
прищепленої партійними організаціями. Молода особа потрапляла під
аморальний вплив вулиці. Звідси поширюється зневаги до батьків,
вчителів, хуліганство і катастрофічний спад шкільної дисципліни. Корінь
цього занепаду лежав у розвалі родини. Зрештою, це зрозуміли
комуністичні «вожді». Тому, 1938р. на комсомольській конференцій в
Москві було оголене гасло боротьби за шкільну дисципліну, за
оздоровлення родини і піднесення авторитету батьків.

Великий занепад моральних цінностей особистості відбувся через т.зв.
«теорію склянка води». Ця теорія розглядала статеві відносини як
виключно фізіологічний процес у якому немає нічого духовного. Ця теорія
наголошувала, що немає ніякої любові, а є лише інстинкт. Статеві
відносини порівнюються із цим інстинктом. Подібно до того, як людина,
відчуваючи спрагу, випиває склянку води, так само вона задовольняє свої
статеві потреби з особою протилежної статі.

Через переслідування Церкви, занепадають церковні шлюби, тому замість
вінчання люди реєструють свої шлюби у ЗАГС-і. Саме це спричинилося до
занепаду моральної цінності – вірності. Частими фактами ставали
розлучення. Більшовицькі агітатори закликали жінок шукати іншого
чоловіка, якщо теперішній не підходить. Щоб не обтяжувати себе дітьми,
жінки часто робити собі аборт. Існувало переконання, що про народжену
дитину подбає держава у дитячих будинках, а жінка має бути віддана
комуністичній партії і її ідеології.

Ці факти, які наводить Г.Ващенко у своїй праці, значною мірою
спричинилися до викривлення світогляду тодішньої людини. Більшовицький
вплив спричинився до морального занепаду особистості, руйнації цілої
системи вартостей та агресії до тих, що ще дотримувалися інших моральних
засад. Через це часто виникали конфлікти між молоддю і старшим
поколінням. Саме молодь відкидає поради і погляди старших людей,
називаючи їх застарілими. Існувало переконання, що старші люди після 50
років розгублюють свої психічні і розумові здібності. Це спричинилося до
занепаду вікових традицій які передавалися з покоління в покоління, та
занепаду національних цінностей, які нагромаджувалися попередніми
століттями.

Дитинство – надзвичайно важливий період у житті людини, що значною мірою
визначає її психофізичний та соціальний розвиток. Саме в цей період
закладаються фундаментальні якості особи, що забезпечують фізичну
стійкість, моральне позитивне ставлення до людей, життєздатність та
цілеспрямованість. Ці духовні властивості особистості не розвиваються
спонтанно, а формуються в умовах вираженої батьківської любові, коли
родина створює у дитини потребу бути визнаним, здатність співпереживати
та радіти іншим людям, нести відповідальність за себе й інших.

Не можна вивчати дитинство та його особливості без врахування впливу
людського суспільства і законів, що визначають його розвиток. Тривалість
дитинства та його зміст знаходиться в прямій залежності від рівня
духовної і матеріальної культури суспільства.

Насамперед варто розглянути вплив на психічний стан дитини соціальних і
політичних умов. Відомо, що діти формуються завдяки людям, комунікації з
ними вербальним і невербальним шляхом. У кожному випадку суспільство
залишає свій відбиток у розвитку цієї маленької незахищеної особистості,
яка прагне якнайповніше включитися в життя цього світу. Завдяки такому
розвиткові подій дитина набуває певного досвіду, який може бути
позитивним, або негативним, може її будувати, а може і руйнувати.

Радянський режим чудово розумів, що в кожної дитини формуються свої
індивідуальні риси характеру, які відрізняють її від інших дітей. Але
риси характеру дитини не є раз і назавжди сформованими, вони залежать
від виховання і можуть змінюватися у бажаному напрямі, відповідно до
мети комуністичного виховання. Джерелами моральних уявлень дітей є
дорослі, котрі займаються їх навчанням і вихованням, а також однолітки.
Моральний досвід від дорослих до дітей передається і засвоюється в
процесі спілкування, спостереження і наслідування, через систему
заохочень і покарань. З часом моральні норми поведінки стають звичними,
здобувають стійкість, втрачають ситуативний характер. До кінця
дошкільного дитинства в більшості дітей складається визначена моральна
позиція. Моральність у дітей ще не є розвиненою, вони не думають як
філософи, чи вчителі моралі, вони ще не витворюють своїх теорій
моральності, своїх систем вартостей і норм. Діти рівняються на дорослих,
довіряють їм, вірять кожному слову. З цією метою у школах раз на тиждень
проводилася політична інформація. У яскравих розповідях ішла мова про
боротьбу за політичні ідеї. Дітей навчали розуміти, що в СРСР на засадах
справедливості будується нове суспільство – комунізм. Велич і краса
комунізму – це був основний ідейний стрижень, навколо якого
об’єднувалося і реалізовувалося формування особистості дитини. Ідеалом
для наслідування проголошувався В.Ленін та інші діячі комуністичної
партії. Саме від них підліток мав черпати «рис» героїзму, патріотизму,
класової боротьби. Благородним почуттям проголошувалася ненависть до
ворогів Батьківщини і партії. Тому дітей ще за шкільними партами
тлумачили про священний обов’язок – взявши до рук зброю захищати
комуністичні ідеї від інакодумців. Для дітей демонстрували фільми про
те, як комуністична партія перетворила всю країну в єдиний бойовий
табір, навчила і виховала Червону Армію.

Робився великий наголос, що правда на боці комуністичних ідей і лише
вороги поширюють брехню про комунізм. Потрібно гостро вести боротьбу
проти цих ворогів навіть ціною власного життя. Під таким впливовим
оцінюванням дорослих у дітей насправді починало виявлятися відчуття
обов’язку перед комуною.

Великий наголос у формування особистості робився на засадах
колективізму. За основу у створеному колективу брали ідеї комуністичної
партії. Існувала думка, що колективи різної форми мають величезний вплив
на формування дітей і молоді. При школах формувалися піонерські
колективи. Праця у них реалізовувалася у той спосіб, щоб дітей і
підлітків зацікавити, захопити, розвинути національні інтереси. Завдання
піонерії і комсомолу полягало у тому, щоб вдихнути у юні душі і серця ту
ідею, що найдорожча і найвигідніша владі. За мету бралося намагання
сформувати таку особистість, котра б була готова боротися за побудову
комунізму і соціалістичного ладу. К.Маркс і Ф.Енгельс намагалися
довести, що лише у соціалістичному суспільстві людина може розвинути
свою природу. Вони вважали, що й природні задатки може змінити
суспільство. Отже, не треба судити по силі окремих індивідуалів, а по
силі цілого суспільства, бо індивід може розвинути свій талант лише в
колективі і це залежить від попиту суспільства і поділу праці.

У комуністичному вихованні немає наголосу на особистість, лише на
колективізм. Все є спільне, навіть діти. «Виховання дітей, — писав про
цей період радянський вчений А.І.Титаренко, — по суті колективне … діти
ніби загальні. Мати віддає перевагу своїй дитині, але дуже часто
доглядає і чужу дитину». Об’єднання людей таке як комуна, це таке
об’єднання, в якому індивід є повністю підкорений цілому, людина
розпорошена в общині. Весь наголос ставився не на людину, а на людей які
живуть у колективі. Духовне спілкування в колективі повинно бути таким
багатим, почуття обов’язку особистості перед колективом таким сильним,
що б вихованець відчував на собі погляд колективу навіть тоді, коли він
один, коли життя повернулося до нього тією стороною, яка потребує від
нього особистої ініціативи, впевненості, вольових зусиль, мужності і
чесності. Перш за все, потрібно поступитися власними інтересами, якщо
потрібно віддати свої сили на благо іншої людини.

Діяльність членів колективу і їх ставлення до праці та й зрештою
ставлення один до одного передбачає глибоку відданість суспільним ідеям:
«Примноження всенародного добра, підвищення продуктивності праці в ім’я
цього всенародного добра. Характерною ознакою особистості людини має
стати риса неспокою і тривоги за кінцевий результат суспільної справи,
бо громадські цілі і інтереси є вищими за особисті цілі та очікування.
Уся система виховного впливу повинна спрямовуватися на те, щоб інтереси
суспільства, народу, ідейна цілеспрямованість колективу – все це
відбивалося у думках, почуттях та переживаннях окремої людини; щоб
найчутливіші куточки людського серця (його особистого я) відгукувалися
на те, що пов’язано з інтересами суспільства, з майбутнім народу. Партія
вчить, що однією із сторін зрілої осбистості має стати вірність
загальнонародним інтересам і ідеям. Ці ідеї мають знайти свій відгук у
серцях дітей, а школа має докладати усіх зусиль щоб витворити нову
людину, сформувати нове моральне обличчя цієї людини і докорінно змінити
основу людського суспільства.

Великого значення для виховання підростаючого надавалося розкриттю
прогресивних комуністичних ідей, важливим було те, щоб ці ідеї оволоділи
душею людини, яка формується. Існувала переконаність, що втілюючи і
реалізовуючи у житті ці ідеї, молода особа відчує найвищу радість і
велике особисте щастя. Цікавим був підхід у формуванні волі і
моральності. Комуна ставила перед собою завдання – виростити молоде
покоління і сформувати у ньому такі риси волі, які б відповідали вимогам
комуністичної моралі, щоб у своїй поведінці підростаюче покоління
керувалося високими комуністичними вимогами і ідеями. Гармонія між
особистими і суспільним інтересами розцінювалася як яскравий приклад
комуністичної цілеспрямованості. Сповідування високих ідейних мотивів –
головна ознака сильної волі і високої комуністичної моральності.

Відступити перед труднощами – це означало зганьбити честь і переступити
через волю яка є не тільки власною, адже несе у собі високі принципи і
ідею. Таким чином, важко тут говорити про формування в особистості
свобідної волі. Адже воля особистості була під строгим контролем комуни,
будь який прояв свобідної діяльності мав відповідати комуністичним
ідеалам і вимогам. Залякана режимом людина бездоганно виконувала не свою
волю, а волю вождів, які маніпулювали цією людиною на свій розсуд і в
рамках своїх особистих інтересів.

В основу мотивів поведінки особи, її вчинків і рішень також покладалась
висока комуністична ідея. З самого початку свідомого життя, дитину
навчали оцінювати свої вчинки з точки зору колективу і суспільства.
Дитини мала усвідомити, що її діяльність відбивається на суспільстві,
яке має на меті побудову високих комуністичних ідей. Тому у житті
потрібно послуговуватися не скоро плинними та дрібними власними
мотивами, а мотивами великого суспільного значення. У своїй діяльності
особу спонукали ставити вищі мотиви, які є далекоглядними і спонукають
до досягнення далекої мети.

Варто згадати ще й про те, як формувався духовний світ особи в
комуністичному режимі. Для формування духовної сфери максимально
використовувалися усі можливості, які були закладені комуною і яким
приписувалося велике майбутнє. Матеріальним цінностям надавалися
великого значення, вони мали стати основою особистого щастя кожного
члена соціалістичного суспільства. Найвищою формою духовного світу
людини вважали боротьбу за комуністичні ідеї у повсякденному житті та їх
реалізацію. У формування духовної сфери нової людини включали принцип
трудового виховання. Ще із шкільних років готували свідомість людини до
різнобічної праці, лише у праці людина зможе знайти повний успіх,
задоволення своїх потреб. Лише праця на благо суспільства і
комуністичної ідеї може дати духовні сили, спонукати до трудових
подвигів. Вважалося, що на скільки людина розуміє свій обов’язок перед
Батьківщиною її народом і її ідеалом, настільки зрілим є її духовний
світ, моральна сфера і ідейна самосвідомість. Тому радянський режим
хотів витворити духовний світ особи таким, який би служив комуністичні
ідеології. Ці ідеали і моральні принципи мали увійти в особисті якості
усіх радянських людей, утвердитись у їх свідомості. Будь-які прояви
індивідуалізму є егоїстичними пережитками всього старого і відживаючого.
Основними принципами моральної сфери мали стати: обов’язок, честь,
слава, сила волі і готовність до боротьби з ворогами партії.

Усіх ворогів комуни брали під особливий контроль, за найменші порушення
правил і законів соціалізму з ними нещадно розправлялися. Ленін пропонує
різні форми і способи контролю за ворогами, аби очистити землі російські
від шкідливих комах. Виходить, що для Леніна людина, яка не йде в ногу з
большевиками, шкідлива комаха, яку слід нещадно нищити. Це цілком
відповідає комуністичному розумінню, людини, як речі чисто матеріальної.

Більшовицька увага у справах формування особистості підростаючого
покоління була наповнена підозрами й жорстокістю. Кожна людина мала бути
покірливою у руках комуністичної партії.

Особистість – це член колективу, її власні інтереси мають збігатися з
інтересами всього колективу, а ті у свою чергу, мають підкорятися
особистим інтересам комуністичного режиму.

Коротше кажучи, ідеальний большевик – це робот, позбавлений власних
поглядів, власних почувань і волі. Але це страшний робот. Він мусить
бути безоглядно жорстоким. В ім’я інтересів партії він мусить нищити
всіх, хто їй здається ворожим або навіть підозрілим, будь це близький
приятель, брат, сестра чи навіть батько й мати.

Основна мораль комуністичного виховання –моральна впевненість. Кожній
дитині тут намагалися дати світобачення матеріаліста-діалектика,
впевненість борця, щоб комуністичні ідеї стали для кожної дитини
священним і непорушними. А вірність особи комуністичній партії фактично
виключає власну критичну думку і переконання. І кожен момент свого життя
справжній більшовик, нова людина соціалістичного суспільства має діяти і
думати так, як наказало її політбюро комуністичної партії.

1.3. Особа Бога та становище релігії в комуністичному вихованні.

«Релігія – етап соціального і духовного життя людини. Але точно так
само, як в суспільному житті людина неминуче стала на шлях визволення
від експлуатації, так і в духовному житті вона неминуче визволиться від
віри в неіснуючого бога». В цій цитаті закладена вся суть атеїстичних
переконань, непримиримість до релігії, як засобу духовного поневолення
людини. Одним з найбільш переконливих доказів Божого буття є поширення
релігії по цілому світі, серед усіх народів. Релігія шириться світом не
лише в сучасному, але й в минулому і віриться, що вона не занепаде в
майбутньому. Усі народи в усі часи вірували в Бога і підносили Йому
молитви, хоч і часто помилялися, не правильно вірували в Бога, але
ніколи не втрачали віри у Божество, тобто завжди мали релігію (релігією
називається духовний союз людини з Божеством). «Етнографія (наука, яка
вивчає побут усіх народів, що населяють землю) незнає безрелігійних
народів», — каже німецький географ і мандрівник Ратцель. Одні підходили
до релігії з повною об’єктивністю, а марксисти з великою люттю і
жорстоко переслідували її. Говорячи про релігію, можемо виокремити епохи
великого піднесення релігії і часи її занепаду, хоча не можемо сказати,
що вона щезла у якійсь історичній епосі. Одна з найжорстокіших епох
занепаду і знищення релігії припадає на час комуністичного правління.
Більшовики із самого початку свого правління розпочали жорстоку боротьбу
проти Божого імені, християн, духовенства. Майже усі церкви в СССР були
зруйновані, закриті, або перетворені на склади чи інші побутові
приміщення, якими на свій розсуд користувалась влада. Тисячі священиків
і мільйони віруючих були закатовані більшовицьким режимом, або вивезені
у заслання. Комуна, після взяття влади у свої руки, розпочала шалену,
нечувану ще до того у цілому світі, антирелігійну боротьбу і пропаганду.
Люди і духовенство були змушені переховуватись і ховати свою віру в Бога
у своїх серцях.

Комуністичний режим спрямував свою діяльність на те, щоб повністю
знищити віру у Бога, Його трактують як щось нереальне і неіснуюче. У
своїй промові на ІІІ з’їзді комсомолу 2-го жовтня 1920 року Ленін
порушує питання про особу Бога: «Ми з приводу цього звичайно кажемо, що
в Бога не віримо, і добре знаємо, що в ім’я Бога говорило духовництво,
говорили поміщики, говорила буржуазія, щоб провадити свої експлуаторські
інтереси…» Отже, з цього випливає, що комуністи повністю відкидають віру
в існування Бога, Його трактують як інструмент у руках попередньої
влади. Для радянського режиму особа Бога є чимось нереальним, Його
порівнюють з міфами Греції, чи іншими легендами. На їх думку, віра в
Бога є противником свободи, вона обмежує людину у діяльності і
моральності. Більшовики називають себе новими сіячами нової правди, вони
витворюють для себе нове божество. Таким богом, до якого прямувало
комуністичне суспільство, був ідеал світлого комуністичного майбутнього.
Постійно ставився наголос, що наука і релігія є суперечливі і
непримиримі. Увесь науковий світ і Радянському Союзі був натхнений
марксистськими ідеями і підкорений комуністичному режиму. Оскільки вся
наука була поневолена і обмежена тому й вона була на службі партії та
більшовицьких інтересів. Прийшовши до влади комуністи оголошують
антирелігійну пропаганду і притягують до неї науковців. Два крила, яким
підноситься людський дух в безкраї простори – це віра і наука, але
комуністична антирелігійна боротьба поділила їх на два ворожі табори,
табори непримиримі. За словами комуністів усе можна пояснити за
допомогою науки і наукових досліджень. Тому 1959 року Академія Наук
скликає конференцію по питанню «наукового атеїзму». На ню були запрошені
академіки різних національностей, які говорили про великі досягнення у
галузі фізики, хімії, біології, астрономії. Саме на цій конференції було
порушене питання відносно Бога і релігії, а також наголошено на боротьбі
проти усіх сучасних форм релігійного вірування. Опираючись на рішення
ХХІ з’їзду КПСС вимагають поширення боротьби проти «релігійних
пережитків». Цю боротьбу вони розглядали, як боротьбу
«науково-матеріалістичного світогляду проти світогляду антинаукового,
релігійного». Виходить, що Бог, в існування його вірили у різні
історичні епохи, насправді є «пережитком минулого», перестарілим
забобоном. Комуністичні атеїсти, які перечать існування Бога називають
Його противником свободи і науки, а також стверджують, що Церква
поневолює науку, техніку, перешкоджає розвиватись новим думкам. Одним
словом, виходить, що лише атеїсти і безбожники можуть бути добрими
науковцями і фахівцями. Крім того, «Правда» 12 червня 1959 року
повідомила про появу нового журналу «Наука і релігія». У цьому
повідомленні наголошується, що у журналі будуть важливе місце посідати
статті, присвячені критиці релігійної ідеології й боротьбі з
«релігійними пережитками». Для комунізму все, що пов’язане з особою Бога
і Церквою є глухістю, забобоном і хворобливістю Маркс називає релігію
опіумом для народу, Ленін називає її сивухою і закликає вести жорстоку
боротьбу проти неї. Так і Сталін продовжував справу боротьби проти
релігії які розпочали марксисти-леніністи, хоча стверджував перед
закордонними делегаціями, що релігія в СССР користується свободою.
Насправді тут ішла жорстока боротьба проти Бога, якого називали
шкідливим для усієї комуністичної ідеології. Ленін очорнює релігію, він
прагне довести усім, що християнські принципи – це грабунок, насильство,
обмеження та егоїзм.

Комунізм спрямовує усі свої сили на виховання соціалістичного
суспільства у дусі атеїзму, на це не жаліють ні сил, ні грошей.
Виховання атеїстів є неможливим без глибокого проникнення в духовний
світ дітей. Бога намагалися витіснити зі шкіл, вищих навчальних
закладів, із місць праці. В.Сухомлинський у своїй праці наголошує на
тому, що у виховній роботі велику увагу слід зосереджувати на тому, щоб
дитина переживала моральну сторону кожного свого вчинку. Тому з перших
днів перебування дитини у школі починали формувати переконання, що брати
участь у релігійних обрядах, нехай навіть неактивну, — означає
принижувати свою людську гідність, робити поступки темним людям.
Розкриваючи сутність цих вчинків, переконували дітей, що найменший
відступ перед релігійними забобонами нехтує світлі ідеали, принижує
розум, пригнічує волю. Такий аналіз моральної сутності вчинку сприяв
тому, що у дітей вироблялося певне ставлення до «негарних вчинків»
супроти яких повстає не тільки розум, а й почуття. Влада чудово
розуміла, що чим глибші переконання у шкідливості релігії, тим
активнішою буде людина у боротьбі за комуністичні ідеї. Тому в 1927 році
Нар. Ком. Осв. РСФСР видав листа про безрелігійне виховання, більше
того, комуністичне керівництво настояло на тому, що молодь треба
виховувати в дусі войовничого атеїзму. Таким чином стає зрозуміло, що
цей лист про безрелігійне виховання був спрямований проти Церкви, проти
релігії і не тільки, він був спрямований проти особи Бога і вимагав
скасування самої віри у Нього. Бачимо, що більшовицька система виховання
пішла набагато далі ніж відлучення школи від Церкви, вона прагнула
зробити все, щоб релігія немала жодного коріння у серці дитини. Усі сили
були спрямовані на те, щоб молодь була пройнята атеїстично-войовничим
духом.

Ціль початкової школи – «навчити дітей вчитися», сформувати почуття
любові до соціалістичної Батьківщини, свого народу, Комуністичної
партії, ненависть до своїх ворогів. Це творилося завдяки певній
структурі у школі, яка допомагала впроваджувати комуністичні ідеали.
Існували різні гуртки відповідно до віку дітей. Діти в цих гуртках
(загонах) займалися різною діяльністю: допомагали старшим, державі і
воднораз багато дізнавалися про комуністичні ідеали на прикладі різних
героїв. Мета цих гуртків полягала у тому аби реалізовувати антирелігійну
пропаганду, формувати войовничих безбожників. Особлива увага зверталася
на те, щоб учні брали участь у факультативних заняттях і
науково-технічних гуртках. Заохочували до збільшення інтересів у галузях
астрономії, математики, фізики, хімії. Наголошувалося на тому, що за
допомогою знань у цих галузях науки, можна знайти відповіді на багато
запитань. Зокрема, пізнати закони природи і суспільства, зрозуміти, що
все можна науково пояснити і немає нічого таємничого, Божественного.
Впливаючи на свідомість дитини, школа у такий спосіб виконувала одне із
поставлених перед нею завдань – переборювала небажаний стихійний вплив
старого. Під «пережитками старого» розумілась віра в особу Бога і
правдивість Його науки. З метою антихристиянського виховання у школі,
молодших школярів приймали в жовтенята, на честь Жовтневої революції.
Наступний ступінь це було прийняття у піонери, яке відбувалося 22 квітня
(день народження «вождя», батька пролетаріату В.І.Леніна). Піонери вже
мали більше обов’язків відповідно до їх віку. Їх «загони» вже носили
ім’я героїв Радянського Союзу і мали свій комуністичний девіз. Говорячи
про школу, варто згадати те, що перед нею ставилося завдання оберігати і
зміцнювати ідейно-комуністичне переконання учнів. Про це наголошує
В.Сухомлинський у своїх наукових працях. Він стверджує, що якщо в юності
людина бачить, що високі принципи комуністичної моралі хтось зневажає, —
це може послужити причиною її духовного зламу. Відомо, що окремі
підлітки, юнаки в зв’язку з цим потрапляли під чужий нам ідейний вплив.
Досвідчені у своїй справі церковники, наприклад, дуже уважно стежать за
нашою молоддю, прагнучи відвести її вбік від боротьби за торжество
високих принципів комуністичної моралі. Досить молодій людині виявити
зневіру у власних силах або зневіру в нашому майбутньому, як церковники
починають прищеплювати їй думку, що у світі є тільки одна найвища правда
– божественна. Отже, з цього твердження В.Сухомлинського випливає, що
особа Бога є загрозою для духовного зламу людини, а релігія служить для
того, щоб звести людину із правдивого шляху і втягнути її у якісь чорні
справи. Насправді у комуністів панував страх, що людина яка віритиме в
Абсолютне Добро і служитиме Йому, перестане служити комуністичні
ідеології, перестане бути покірливим знаряддям у руках радянської влади,
що зрештою і сталося. Тому більшовицька увага яка була наповнена
підозрами, настороженістю і жорстокістю, була звернена на усі
освітньо-виховні установи СССР. Вона пильно слідкувала за тим, аби у цих
закладах проводилася атеїстична формація.

Особлива увага приділялася атеїстичній підготовці студентів. З цією
метою ЦК ЛКСМУ встановив міцні зв’язки з Радою у справах релігії і
Відділом агітації та пропаганди. Інститутські та університетські
програми поповнюються курсом з основ атеїзму (у 1956-1957 навчального
року). Для студентів не лише читаються лекції на такі теми, як:
«Комуністична мораль і її протилежність релігійній моралі», «Боротьба
мічурінської біології проти ідеалізму та релігії, але й самі студенти,
особливо старших курсів, залучаються до підготовки лекцій та виступають
з ними перед робітниками, колгоспниками, учнями шкіл. Наприклад,
студентами п’ятих курсів Львівського педінституту за 1958-1959
навчального року було прочитано 96 лекцій на атеїстичні теми.

Тодішнє керівництво було занепокоєне серйозними недоліками у боротьбі
проти релігійного виховання та у формуванні ідеологічної позиції.
Причиною занепокоєння було те, що серед віруючих, значний процент
припадав на молодь. Тому наголошувалося, щоб комсомольські організації
приділяли належну увагу справі атеїстичного виховання молоді,
наголошувалося на систематичному проведенню семінарів для
лекторів-атеїстів, а також порушувати питання атеїстичної пропаганди на
пленумах райкому партії. Більшовицька влада жорстоко переслідувала тих,
хто залишався вірним своїй вірі і Богові, вона всілякими способами
намагалася перетягти священиків на свою сторону, а якщо це не вдавалося,
то тоді були конфіскація майна, виселення, розстріл. Ціла низка арештів
«антирадянського духовенства» розпочалася у Церкві. У результаті
проведеної операції 1945 року в одному місті Львові заарештовано 33
людини. Серед них були: єпископи, священики, диякони, студенти духовної
семінарії і ті, які просто мали якесь відношення до духовенства.
Священнослужителям заборонялося офіційно відправляти службу, поширювати
серед населення «християнський фанатизм», який за словами більшовицьких
ідеологів спрямований на те, щоб викликати недовіру і обурення до
Радянської влади. Комуна добре усвідомлювала ту загрозу, яку несли для
комуністичної влади ті священники, які повертались із заслання і
засівали зерна Христової науки серед населення. Тому влада намагалася
максимально зменшити повернення духовенства, обмежити їх діяльність і
дуже прискіпливо ставилася до тих духовних осіб, які були вірними партії
і виконували усі її вказівки. Комуністичні вожді кидали звинувачення на
адресу Церкви і духовенства, що вони виступали союзниками гітлеризму і
вели боротьбу проти комуністичної ідеології. Усіх тих, що повертали із
заслання, більшовики називали бродячими священиками і монахами, які
пропагують серед людей бунт і непослух по відношенню до влади. У всякі
способи тодішнє керівництво намагалося очорнити духовенства і віру у
Бога. На думку більшовиків, у Бога здатні вірити тільки відсталі і
примітивні люди, а в майбутньому коли люди стануть більш розумними і
освіченими, то віра у Бога і сама релігія щезне із лиця Землі.

Щоб швидше цей процес відбувся, комуна сформувала цілу низку
організацій, які вели нещадну боротьбу проти Бога. Ці організації усіма
силами намагалися досягти своєї мети, дуже часто вони діяли жорстокими,
не людськими, терористичними методами, серед тих організацій були НКВД,
МГБ, ЧК. Жорстокі тортури в НКВД спричинилися до переповнень
концентраційних таборів, які можна з повним правом назвати місцем мук і
смерті, свідомим знищенням мільйонів віруючих християн. Зокрема,
партійні організації намагалися поширювати велику науково-атеїстичну
пропаганду серед населення. Рекомендувалося створити Товариства, які б
готували кадрів пропагандистів, лекторів, агітаторів, особливий наголос
робився на високу кваліфікацію лектора атеїста. На думку більшовиків,
цей крок мав би сприяти швидшому знищенню релігійності серед народу. Ще
одним цинічним кроком більшовицького переслідування стало поставлення
питання про припинення пенсійної допомоги для духовенства, а також
грошової допомоги для реставрації і ремонту церков. І це тоді, коли
Радянська влада на цілий світ стверджувала про те, що у країні робиться
все для того, щоб поліпшити правове і матеріальне становище людини.
Абсурдним є твердження більшовиків про те, що комунізм стане еталоном
«вічного щастя», а радянська людина, що прийме ці ідеали комунізму
назавжди стане щасливою. Відомо, що в основі більшовицької стратегії
лежала антихристиянська система вартостей, тому тут важко говорити про
якусь мораль. Адже кінець-кінцем, грунтом моралі є релігія і ця мораль
має опиратися на Вищу Абсолютну Силу. Тому мораль завжди тісно пов’язана
з релігією, а якщо народ відходить від релігії, то це призводить до
морального розкладу. Історія подає цілу низку таких прикладів, не менш
переконливим доказом цього є СССР. Більшовики своїм переслідуванням
кинули виклик релігії і самому Богові, тим самим вони спричинились до
знищення моралі, яка заснована на релігійних засадах.

В. Ленін дуже багато статей при ділив молоді, студентству та
антирелігійному процесу їх навчання. Він наголошував на відділенні
церкви від держави. Такий погляд на виховання молоді він висловив у
своїй промові на третьому з’їзді комсомолу. За словами Леніна, навчання
має бути вільним від будь-якого релігійного впливу. 15 грудня 1917 р.
було проголошено постанову згідно з якою мала відбутися передача освіти
від духовних відомств до Народного комісаріату освіти. Згідно із цією
постановою відбулася «передача» усіх духовних шкіл, семінарій, академій,
а також інших будівель, земель, садиб. Через деякий час після цього, 23
січня 1918 р. вийшов декрет Народного комісаріату про відділення школи
від церкви і церкви від держави. У декреті було сказано: «викладання
релігії у всіх державних і громадських, а також приватних учбових
закладах, де викладаються загально-освітні дисципліни, не допускається».
У такий спосіб більшовики витіснили віру в Бога із навчальних закладів,
а місце ікон зайняли портрети «вождів».

Наступний крок більшовицької влади полягав у тому, аби дітей і молодь не
допустити до Божого храму. Вони стверджували про те, що священики своєю
діяльністю наносять ідеологічну і політичну шкоду. Уповноважений Ради у
справах релігійних культів К.Полонник у своєму повідомленні наголошує на
тому, щоб пропагандисти і лектори-атеїсти частіше бували на проповідях у
молитовних будинках, знали зміст цих проповідей. Це дасть їм можливість
успішно протидіяти впливові цих проповідей на віруючих, адже щоб краще
бити ворога, треба бути у його стані, знати як він діє. Загрозливою
вважав К.Полонник проповідь, у якій священнослужитель наголошував на
пошані батьків і матерів, а також старших у сім’ї, бо послухавши таку
проповідь, кожен присутній знову прийде, ще й дитину чи онука притягне.
Незрозумілим є лише те, як любов до батьків і рідних, про яку говорилось
у проповіді, може нашкодити радянській владі, яка наголошує на тому, що
кожен член соціалістичного суспільства є другом і товаришем? Більше
того, партія почала стверджувати, що релігія є духовним наркотиком який
прийшов на зміну наркотику фізичному. Один із радянських журналістів,
Ю.Жуков наголошував, що «сучасні попи досить розумні, вони залазять у
душу молоді, використовуючи цілком сучасні засоби: свого Господа Бога
Ісуса Христа підносять молоді вже не як божество, а як хлопця-друзяку,
ровесника й однодумця нинішніх бунтарів». Ті, які приймають культ
Христа, втрачають грунт під ногами, зростає їх невпевненість у
завтрашньому дні, вони перетворюються на тих, що блукають у пітьмі і
намагаються оновити релігію, повернути втрачену любов до ближнього. Так
було прийнято говорити про християн у радянському суспільстві. Віру у
Христа називають «Ісусоманією», що служить ворогам соціалізму. Релігійна
пропаганда беручи на озброєння найсучасніші технічні засоби, своє
спотворене тлумачення намагається прищепити радянській людині, вплинути
на її психіку. Підлітки часто шукають для себе новий авторитет, вони
шукають розуміння і любові, бо не знайшли цього у своїх батьках. У таких
випадках досвідчені церковники підсувають молодій людині авторитет
«особистого Бога», який усіх любить, розуміє і завжди прийде на поміч.
Вони грають із психікою молодої людини, яку ніхто ніколи не любив,
навіть в отчому домі, тому й ця людина звертає свою любов до Христа, що
існує сьогодні, захистить її від зла і небезпек, який є панацеєю від
усякого лиха. У такий спосіб влада намагалася очорнити віру в Бога в
очах молодої людини і застерегти її, щоб вона не потрапила у
релігійні-антирадянські тенета, аби зрозуміла, що вороги комуністичної
релігії у такий спосіб намагаються підірвати авторитет соціалізму.
Питання релігії часто порушувалися на різноманітних комуністичних
зібраннях, часто наголошувалося на тому, що конче треба посилити
атеїстичне виховання молоді, давати рішучу відсіч спробам церковників
відвернути юнаків та дівчат від активної громадської роботи, виявляти
більшу наполегливість у боротьбі з релігійним дурманом. Більшовики
всякими способами намагаються знищити авторитет Божий, аби запровадити
новий – радянський авторитет комуністичних вождів. Ним мав стати
авторитет доброго Леніна, незрівняного Генералісимуса Сталіна. Зокрема
Сталіну приписували риси доблесті, гідності, мудрості розуміння, його
порівнюють із сонцем, яке світитиме усім тоді, коли небесне сонце зникне
за хмарами. Комуна намагалася вкласти в голови соціалістичного
суспільства почуття довгу перед вождями, який ми щирими і сердечними
подяками ніяк не зможемо сплатити.

Моральним обов’язком кожної людини, за словами партії, полягає у тому,
аби зупинити каламутну хвилю релігійної епідемії, аби вона не ширилася і
не виходила за межі друкованих теологічних трактатів. Саме Христа, за
таємничими замислами пророків релігії, спрямують в бунтівливу енергію
проти радянської влади. Богобудівники всіляко намагатимуться підтримати
науковий інтерес до релігії і прагнутимуть поставити Бога і віру в Нього
разом з іншими науками, з філософією і мистецтвом. А це є хибні старі
релігійні ідеали, що ослаблюють людину, настроюють її проти партії. Тому
з цим треба вести велику боротьбу і посилювати антирелігійне виховання.
В. Ленін рішуче виступає проти релігії, бо на його думку богобудівники і
богошукачі підсолоджують ідею Бога, аби тримати маси в полоні релігії.
«Мільйони гріхів, пакостей, насильства і зараз фізичних, — пояснював
В.І.Ленін, — далеко легше розкриваються юрбою і тому далеко менше
небезпечні, ніж тонка, духовна, прибрана в найбільш пишні «ідейні»
костюми ідея боженьки».

Партія закликає бути обачними, бо в сучасних умовах, щоб залучити молодь
до релігії, служителі культу зміцнюють засоби і форми свого впливу. Адже
вони намагаються переконати віруючих і насамперед молодь, що тільки
релігія може дати відповіді для чого живе людина і у чому сенс її життя.
Досвідчені церковники у своїх проповідях адресованих молоді, намагаються
обґрунтувати свої релігійні ідеї відповідно до вимог сучасності, надати
їм релігійної забарвленості і у такий спосіб переманити молодь на свою
сторону. Партійні організації у боротьбі проти релігії, посилювали свою
діяльність. Проводилися атеїстичні лекції для населення, вечори запитань
і відповідей, тематичні вечори, бесіди та інші форми поширення
атеїстичних знань серед населення. Для своєї атеїстичної пропаганди
партія використовували радіо, газети і журнали, індивідуальні роботи і
бесіди. На свою сторону комуністична партія намагалася перетягти
науковців, письменників, митців. Якщо не вдавалося перетягти науковців
на свою сторону, то їх карали арештами, засланнями, або очорнювали їх
авторитет. Зокрема Булгакова і Бердяєва називають противниками
революції, соціалізму і комуністичної ідейності лише за те, що вони
стверджували релігійність свого народу і закликали інтелігенцію
підтримувати і зміцнювати цю релігійність. Вони наголошували, що релігія
здатна поєднати в собі розум, волю і почуття, а також дасть людині
заспокоєння. Більшовики поневолили науку і вимагали більшовицького
напряму від математики, техніки, географії. Та більшовицька філософія і
ідеологія здатна була задовільнити лише примітивний розум і не здатна
задовільнити людей з глибоким інтелектом. Історично відомим є той факт,
що серед найвидатніших вчених були глибоко-віруючі люди, що визнавали
релігію і Бога, як Найвище і Абсолютне Добро. Серед них були Галілей,
Копернік, Нютон, Дарвін, Павлов. Павлов був одним із найосвіченіших
людей свого часу, і він казав, що «всякий дім споруджується ким-небудь;
а Той, Хто збудував усе, є Бог (Євр. 3,4). Та вчення Павлова більшовики
безпідставно використовують для обґрунтування своєї науки. Навіть
Дарвін, вчення якого було згодом використане напівученими для
спростування віри в Бога, усе своє життя був побожною людиною і багато
років був церковним старостою у своїй парафії. Він ніколи не міг
подумати, що його вчення може суперечити вірі в Бога. Після того, коли
Дарвін виклав своє вчення про еволюційний розвиток живого світу, його
запитали, — де початок ланцюга розвитку тваринного світу, де перша ланка
його? Дарвін відповів: «Вона прикута до Престолу Всевишнього». І тут
комуністична влада зуміла перекрутити вчення Дарвіна і використати для
свого ідеологічного твердження про те, що Бога немає, а релігія – це
мана для людини, «найнебезпечніша мерзота», що є яскравою ознакою
духовної кризи суспільства. В. Ленін говорить про те, що людям, які
зневірилися і шукають забуття й утіхи, мракобіси ХХ століття підсовують
різні духовні сурогати. Із своїх власних розрахунків, щоб переманити
молодь на свою сторону Церква створює різні організації. Зокрема,
радіостанція «Голос Анд», передає для радянської молоді щотижневу
євангельську програму. Ведучий «божественної програми робить висновок,
що доброту в СРСР нищить матеріалізм і атеїзм. Партія у відповідь на це
стверджує, що це радянські вороги у такий спосіб намагаються вкладати у
голови молоді маячню, аби підірвати авторитет комунізму і з цим треба
вести жорстоку боротьбу. Ця боротьба велася вмовляннями, перетягуваннями
і найжорсткішим терором.

Як наслідок перетягування був псевдо собор у Львові 8-10 березня 1946
році. На так званому Львівському соборі було ліквідовано
греко-католицьку церкву в Галичині. Згідно із постановою цього псевдо
собору відбувся розрив з Римом і возз’єднання з Російською Православною
Церквою. Собор висловив своє переконання, що Ватикан цілком стояв на
боці кривавого фашизму і виступав проти Радянського Союзу, який об’єднав
в єдине усі братські народи, захистив від рабства, а також визволив від
церковно-релігійного поневолення.

Протягом багатьох років більшовики сміялися із християнської віри,
руйнували церкви, вбивали священиків, виховували молодь у безбожному
дусі. На кожному кроці вони наполегливо наголошували на тому, що Бога
немає, а релігія – це духовний наркотик для народу. Тепер, ці самі
більшовики стали закликати до ліквідації греко-католицької церкви і тим
самим перейти до Російської Православної Церкви. Стає незрозумілим, чому
ті, що воювали проти Бога, починають підтримувати православ’я. Для чого
їм це потрібно, коли вони не вірять у Бога і забороняються викладати
релігію у школах і інших освітні закладах? Справа в тому, що більшовики
придумали новий спосіб аби знищити віру і церкву. Їм стало зрозумілим
те, що дотеперішні методи жорстокої війни з релігією великих досягнень
не дали. Люди переховували свою віру і служили Богові. Тим самим вони
вирішили вдавати із себе приятелів церкви і у такий спосіб настановити
своїх єпископів і священиків які будуть вдавати віруючих назовні, а на
ділі будуть сліпими виконавцями волі комуністичної партії. Вони прагнули
підірвати довір’я в народу до своїх духовних вчителів і цим похитнути
віру в єдиного Бога. Адже люди бачитимуть, як духовенство зраджуватиме
свою віру, переходитиме на іншу, плюватиме на те, що вчора було святе.
Більшовики у такий спосіб хотіли показати, що духовенство не «пастирі
Христового стада», а сірі і нужденні люди, що із страху до енкаведиської
влади, заради спокою і тепло ї посади продають себе, віру, церкву, народ
і вихваляють своїх ворогів. Комунізм своїм прагненням возз’єднання
намагався:

по-перше, морально розкласти церкву всередині і цим приготовити грунт
для остаточного її знищення;

по-друге, впрягти віруючих до рабської відданості більшовицькому
диктаторові і цим скріпити будову російської тюрми народів СССР;

по-третє, обдурити зовнішній світ, мовляв більшовики вже не ті, бо дали
волю церкві.

У цьому возз’єднанні історики вбачають політичну акцію, яка була
звернена проти знищення українського народу та його віри у єдиного Бога.
Боротьба проти залишків греко-католицької церкви обговорювалася на бюро
і пленумах райкомів партії. Для пожвавлення боротьби пропонуються
наступні заходи:

1. Запропонувати партійним організаціям розгорнути широку
науково-атеїстичну пропаганду серед населення…

2. Рекомендувати обкомам, райкомам, міськкомам партії для поширення
політичних і наукових знань УРСР вжити заходів до підготовки кадрів
пропагандистів, лекторів, агітаторів-атеїстів…

3. Запропонувати обласним і районним газетам, редакціям радіомовлення
поліпшити пропаганду проти релігійних пережитків, а також частіше і
кваліфікованіше готувати виступи громадян що порвали з релігією…

Тепер центром уваги стало завдання формування комуністичної ідейності,
громадянськості, марксистсько-ленінського світогляду, почуття
громадського обов’язку, виховання культури почуттів, працьовитості,
відповідальності перед колективом, дисциплінованості, патріотизму. І все
це формувалося без засад християнства, релігійних цінностей і
світогляду.

І хоч як радянський режим не намагався знищити віру в Бога, його це не
вдалося. Партія намагалася вести найма лютішу боротьбу проти
християнської цивілізації і культури, та віра в Абсолютне Добро вижила.
Існування Бога не є науково відкинене, хоч як цього не добивалися
більшовики, отже не можна відкидати віру або вважати її «пережити
забобоном», «отрутою», «мерзенністю». Так як підлягає наука правді, так
підлягає вона і Богові, своєму Творцеві. І як залежить цілий чоловік від
Бога, так підлягає Йому в усім своїм діянню, в науковім і культурнім
життю. Тому чоловік не може ігнорувати Бога і в наукових дослідах і,
якщо існує Бог і якщо Він дав об’явлення, то і муж науки мусить Його
признавати.

Розділ ІІ. Специфіка християнського виховання.

Вступ

Проблему гуманізації виховного процесу в сучасній українській школі
можна без сумніву назвати центральною. До цього спонукає ряд факторів.
По-перше, сучасна українська школа постає на базі радянської політичної
освіти, в які гуманістичний ідеал, був підмінений утопічною формою ідеї,
що реалізувалася комуністичною владою. По-друге, сучасна українська
молодь знаходиться в інфляційному ціннісному просторі, в якому досить
часто прославляються і підводяться в ранг цінностей насильство,
розпуста, вседозволеність, і все це подається як престижний імідж
справжньої людини.

Метою цього розділу є звернути увагу на проблему гуманізації виховного
процесу, на роль релігії, а саме утвердження християнського вихованого
ідеалу. Переходячи до розгляду проблеми окресленої вище, варто
зупинитися на деяких методичних аспектах. Недоречно зводити гуманістичну
та християнську мораль під один знаменник, оскільки християнська мораль
є значно ширша за гуманістичну. Гуманізм мірилом всіх цінностей має
людину, християнство – Бога і людину, яка є образом Бога.

У цьому розділі буде розглянуто питання морального закону – творення
добра, боротьба із злом. Наголосимо на важливості справедливості, добра,
любов. Саме ці вартості, та й багато інших пропагує християнство, воно
спрямовує людину на служіння ближньому і Богові. Як бачимо, виховання
високоморальної людини передбачає формування у неї християнських, а отже
і гуманістичних цінностей.

У цій частині праці буде розглянуте питання про основні ідеї
християнського виховання, що накреслені на основі книг Святого Письма. А
також спробуємо показати, що християнський виховний ідеал опирається на
віру в Єдиного Бога, Творця і Промислителя, що є Абсолютною правдою,
Добром і Любов’ю. Також порушимо питання про те, ким є людина з гідно із
християнським вченням. Спробуємо з’ясувати перевагу людини над твариною,
показати колосальні людські здібності, а також підкреслити, що людина,
як образ і подоба Бога, має свободу волі, що є найвищим Божим даром.

2.1. Основні ідеї християнського виховання.

У християнському розумінні виховний ідеал – це образ ідеальної людини,
на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління. Отже,
термін «виховний ідеал» є актуальним в дитячому, підростковому, а також
дорослому віці. Справжнє українське виховання повинно здійснюватись в
атмосфері української культури, гармонії національних і загальнолюдських
духовних цінностей. На перше місце у християнському вихованні повинно
завжди ставитись шукання Царства Божого, бо коли вихованцеві навіяли, що
Бог є грізний суддя не наголосивши на Його милосердя, то ж звісно, що в
дорослому віці ця людина не буде ставити на перше місце прагнення
Царства Божого, а вибере собі іншу життєву ціль. Власне педагог повинен
підвести людину до тих «дверей», де закінчується всесилля розуму, і
сказати: «Ось твоя дорога, далі йди сама». Цими «дверима» є віра –
«підстава сповіданого, доказ небаченого» (Євр. 11, 1). Лише по той бік
«дверей» вона може пізнати, що є добро, а що є зло. Ці поняття духовні,
і моральність бере своє коріння в духовності людини, вона є містком між
людиною і її Творцем. Таким чином, людина постає перед нами в двох
можливих вимірах – як людина «вихована», що знає моральні правила поза
сферою віри, і як людина, котра увібрала у себе християнські засади на
основі віри. Перша – діятиме згідно із зовнішніми умовами і під їхнім
тиском готова будь-коли відмовитися від засвоєних моральних поглядів.
Друга буде поводитись морально бо їй так велить сумління.

Відомо, що від народження і до 7-8 років формується генотип людини,
розростається «корінь духовності» (К.Ушинський», який живить національні
почуття, стає основою психічного, фізичного, інтелектуального розвитку
особистості.

Мова, звичаї ,свята, обряди і традиції, різні види народного мистецтва,
народні вірування, символи і мораль, які вбирає дитина у цей віковий
період, залишаються в схованках пам’яті на все життя – стають
керівництвом до дії в різних ситуаціях, спрямовуючи діяльність і
поведінку людини.

Християнство, як релігія любові є основою такого ідеального суспільного
ладу, при якому особистість не замикається в собі, а віддає себе на
служіння ближнім, а також створює умови для розвитку і розкриття
вкладених у неї сил і здібностей.

Умовами ефективності виховання основ християнськості у школярів є
довірливі стосунки між дітьми, батьками та вчителями, які сприяють
виникненню переважно позитивних емоцій у життєдіяльності класного та
сімейного колективів, відчуттю у дітей впевненості в своїх силах,
оптимістичного погляду на життя; утворення близьких для всіх суб’єктів
виховання моральних і національно-духовних цінностей на основі підтримки
і розвитку пізнавальних, естетичних, духовних інтересів і захоплень
вихованців; здоровий морально-психологічний клімат в родині та класі,
зміцнення взаємостосунків дітей і дорослих засобами культурних форм
змістовного дозвілля, участь у якому сприяє особистісному розвиткові
кожного вихованця; забезпечення у різних видах діяльності, спрямованої
на виховання основ громадянськості, єдності формування пізнавальної,
емоційної і практичної сфери особистості.

Моральні цінності, культура, етика, передається від покоління до
покоління, формуються всіма умовами життя людей і цілеспрямованим
виховним впливом на них з боку суспільства. Засвоєння моральних
цінностей передбачає моральне ставлення до них.

На систему моральних цінностей впливають цінності осіб, значущих для
людини (це – батьки, вчителі, однолітки, друзі). Істотно впливає на
систему моральних цінностей, що формується середовище найближчого
оточення.

Залежно від ієрархії цінностей, формування світоглядних ідеологій в
педагогічній практиці мали місце різноманітні зразки виховних стратегій.
Кожен із них побудований на певних ціннісних пріоритетах, специфічних
моральних нормах. Розглянемо найосновніші:

1. Християнсько-ідеалістичний, базується на визнанні Вищого Авторитету,
на вірі в Бога та християнські вартості суспільного і особистого життя.
Зло як метод осягнення добра тут не припустимий.

2. Антихристиянсько-ідеалістичний, який також базується на вірі, але не
в Бога, а в якусь ідею – класового чи расового характеру. Цій ідеї
підпорядковується вся система вартостей. Цей підхід допускає зло як
метод чи «засіб для осягнення вищих цілей», а тому будь-яке порушення
моралі в їх ім’я наперед виправдовується. Такими є шляхи комуністичного
і фашистського виховання.

3. Антропоцентричний підхід, який поширений сьогодні в США та деяких
інших країнах. Він трактує людину як «вінець сліпої» ніким некерованої
еволюції, вбачає в ній «царя» Всесвіту. В центрі тут ставиться не
розвиток сумління людини, а культ її практичних інтересів. Ідеали любові
і добра, морально-етичні вартості відсуваються на задній план, а на
першому – права і свобода людини.

Кожен з цих шляхів пропонує свій виховний ідеал. У першому розділі ми
вже розглянули основні ідеї антихристиянського виховання. В цьому
розділі ми будемо розглядати християнсько-ідеалістичний ідеал.

Особливої уваги заслуговує визначення мети морально-релігійного
виховання, як найбільш пріоритетного і базового. Детальне її тлумаченння
розробив о. Микола Конрад – педагог, професор історії філософії й
соціології Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. «Ціль
релігійного виховання, — писав він, — опанувати розум, волю і бажання
молоді, так, щоб її життя було самостійним, постійним життя духу, що
впливає на зовнішні подробиці. Мотивами її дій має бути не лише користь,
не лише уживання, але передовсім воля небесного Отця. Усі свої вчинки
узгоджувати з законами Всевишнього, а не з позицій, туземних,
матеріальних інтересів». Пріоритетне значення морально-релігійного у
цілісній системі виховання зумовлено особливим завдання та змістом,
специфікою його природи.

Зміст його передовсім передбачає, що «душі дітей повинні жити не тільки
повним природним життям, але й надприродним, щоб привикали оцінювати і
міряти те життя, його радощі й смутки, його обов’язки й суспільні норми,
не тільки мірою чисто людською й дочасною, але також Божою і вічною.

Християнська педагогіка базуючись на поняттях досконалого вищого ідеалу
та надприродніх цілей (завдань) людини, одночасно не применшує цінність
її земного існування. Визначаючи велике значення земного життя, Церква
усіма засобами намагається його удосконалити, зробити якомога
кориснішим, духовно багатшим і повним для самих людей. Християнська
Церква завжди дбала про розвиток культури і цивілізації.

Християнство є джерелом моралі, на якій повинні базуватись суспільний
устрій, порядок і лад.

Акцептуючи свою увагу на опануванні пристрастей і формуванні сильних
вольових характерів, володіючи відповідними виховними засобами для
цього, християнство виступає тією ідеологією, котра здатна виховувати
здорові і молоді покоління. Праця над збагаченням культурних надбань
свого часу, турбота про якісний поступ суспільства стають чинниками
розвитку особистостей і засобом їх самовдосконалення. Найвища природна
мета, зазначав патріарх Й. Сліпий не звільняє людину від праці над
вдосконаленням культури, створення кращих і щасливих умов життя для
сучасних і прийдешніх поколінь, а навпаки, вимагає від неї праці,
пильності, енергії, вмінь, використання своїх духовних і фізичних
можливостей. Таким чином, орієнтуючись на вищі ідеали, надприродне
призначення у своєму дочасному житті людина повинна намагатися стати
максимально корисною для суспільства, нації, Церкви, а також працювати
над збагаченням і ушляхетненням свого духовного світу.

Морально-релігійне виховання дітей є безперечно надзвичайно складним
процесом з огляду на неординарність його завдань і вік дітей. Як довести
до розуміння дитини абстрактні релігійні поняття, розбудити у його серці
релігійні почуття, які засоби і методи можна при цьому використовувати і
в яких формах – всі ці питання потребують наукового вирішення і
обґрунтування.

У формуванні духовності дітей не слід орієнтуватись на хвилинний успіх,
швидку віддачу, а на результати, які можливо не відразу яскраво помітні,
але обов’язково будуть.

Г. Ващенко звертаючись до християнського виховного ідеалу зазначав:
«Шлях наслідування Христа визначає християнські доброчинності, як риси
ідеального християнина. Таких основних добро чинностей є три: віра,
надія і любов. Всі ці доброчинності органічно зв’язані між собою і не
можу існувати одна без одної. Основою і початком їх є віра. Релігія є
зв’язок між Богом і людиною. Тому віра мусить бути живою Характерною
рисою віруючої людини є відчуття Бога. Віра є основою другої
християнської доброчинності – надії. Надія є виявом твердості і міцності
віри. Основою надії є віра у Всемогутнього Бога, в Його благість і
любов, в Його Провидіння».

В основу виховного процесу в сучасній українській школі потрібно
закласти виховання трьох складових частинок душі: розуму, волі, почуттів
відповідно до природних задатків кожної дитини. Варто педагогові
пояснити дитині, що морально-етичні цінності християнства можна
пов’язати із сучасним світом, вчити розуміти і шанувати їх, керуючись
християнськими вартостями у щоденному житті. Підвести дитину до
розуміння необхідності про розвиток духовного світу особистості, про
спасіння душі і шляхи до цього. Виховувати якості справжнього
християнина – ось до чого стремить християнське виховання.

Моральні принципи християнства майже ті самі, що й у більшості релігій
світу. Але крім цього християнство бере на себе роль оборонця людини, її
гідності у всіх сферах суспільного життя. Та все ж таки християнство
докорінно відрізняється від інших релігій світу, бо в його основі є не
просто людське поняття про високі ідеали, — а сам Ісус Христос, — особа
і втілення цих ідеалів. Суть християнства полягає у тому, що воно є
релігією любов. Ні в одній релігії світу не говориться: «Люби ворога
свого». Заповідь Любові – це велика заповідь Христа, яку християнство
намагається втілити в життя через ідею виховання. Коли людина не любить
нікого й нічого, тоді те, що є в ній найкраще і найшляхетніше, не
розвивається. Бо тільки в любові й через любов доходиться до
досконалості. Любов є сповненням Закону. Апостол Павло склав «Гімн
Любові» (І Кор.. 13,1-13). Християнська Любов – найбільша, вона є рушієм
всього живого, де зникає любов, там з’являється гріх і пустка.

Християнські цінності є абсолютними, які є дані Богом і не підлягають
зміні. До них належить доброта, любов, правда, справедливість, гідність,
свобода, чесність. Виділяють ще й національні, громадянській, сімейні й
особисті цінності. Протягом віків виникали і безслідно зникали штучні
еталони краси, поведінки, ідеалів. Дуже швидко вони розвіювалися як
дим, тому що не мали під собою основи. Саме тому християнство
намагається наголосити, що цінності стануть християнськими якщо будуть
злучені з Любов’ю до Бога, до Божих законів.

Ще однією з ідей християнського виховання є обов’язок любити свою
Батьківщину. Не чекаючи і думаючи, що вона дасть, а всім життям бути
корисним і примножувати її духовне і матеріальне багатство. Адже любов
до рідної землі, повага до інших народів, патріотизм, національна
гідність, любов до культури, мови, традицій також стануть
християнськими, коли злучені з любов’ю до Бога. Громадянські цінності
які наповнені християнськими ідеалами, вимагають бережливого ставлення
до влади і уряду. Підтвердженням цього є послання апостола Павла: «Нехай
кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і
влади існуючі встановлені від Бога…» (Рим. 13,1-7). Отже, християнське
виховання намагається скерувати вихованця до гуманного та люблячого
ставлення до ближнього, а також наголошує, що кожен живе у суспільстві
людей, об’єднаних у великі спільноти, які називаються чи республіками,
чи державами, і всі є громадянами цих країн. У багатьох державах поруч
живуть різні народності, етнічні групи. Тому всі повинні поважати один
одного, поважати і виконувати закони. Кожен повинен готуватися до того,
щоб стати корисним громадянином, але спочатку потрібно вчитись і стати
людиною. Справжній християнин повинен бережливо ставитись до ближніх, а
також до навколишнього середовища, економного використання та збереження
природніх ресурсів та вирішення екологічних проблем. Лихо з’являється
там, де людина використовує своє панування над природою. В лоні природи
є закони, досі непізнані, які виявляють існування порядку речей, яикх не
можна безкарно порушувати. Християнська ідеологія намагається пояснити
вихованцю, що єдиним володарем і керівником Всесвіту є Бог.

Тому виховання громадянської свідомості, заснованої на любові до Бога, а
значить до Його творінь – це основа міцної держави, здорового
суспільства, миру на землі. Це можливе тільки при виконанні Заповідей,
які мають велике соціальне значення, бо мають на увазі найвище добро
загалу, і лише на них ґрунтується держава чи інша спільнота.

Християнське виховання намагається пояснити вихованцю, що кожна людина є
чимось вищим ніж тварина, чимось більшим, бо їй, людині, притаманне
моральне почуття, що дає можливість діяти не лише за інстинктом, але
згідно із сумлінням. Коли Творець створив людину на Свій образ і подобу,
то Він написав головні принципи й вимоги Свого морального Закону в її
серці. Звідси – універсальність цього Закону. Якщо ж Бог – Творець
написав основні принципи і вимоги Свого морального Закону в наших
серцях, то, власне, перед Ним ми повинні будемо відповідати за свої
вчинки, які суперечать моральним принципам. Отож, моральний закон є ще
однією з основних ідей християнства, яку потрібно передавати вихованцю.
Кожен має можливість прийняти вимоги Божого морального Закону, або ж
знехтувати ними, відкинути їх. Та завданням християнського виховання є
те, щоб показати, що дотримання морального закону – не просто питання
додержання певних норм, а значно більше – це Божа воля і наказ. Це
подарований Богом засіб, аби навчитися розділяти добро і зло, цей засіб
є тісно пов’язаний із нашим сумлінням, яке має бути згідним із іншими
силами людини: з розумом, серцем і волею.

У попередньому розділі було розглянуте комуністичне поняття моралі, суть
його полягала у тому, що якщо моральному закону надається Божественний
абсолютний авторитет, то це є знищенням людської гідності, моральної
незалежності і, врешті-решт, перетворення людини на морального раба.
Комунізм витворює свою систему моральності яка має служити радянській
ідеології, бо все інше, що заважає побудові комунізму, є аморальним. Тут
цілком прийнятним є будь-які методи для досягнення мети побудови раю на
землі, усі вони є моральними. У даному випадку ціль виправдовує засоби,
навіть якщо ціна досягнень дорівнювалась мільйонам життів конкретних
людей. Про колосальну силу теорії і впливу Маркса, Леніна, Сталіна та їх
послідовників свідчить той факт, що їм вдалося спонукати мільйони людей,
декількох поколінь до боротьби, страждання і смерті заради обіцяного
раю. Час показав до яких наслідків призвела така моральна система
цінностей комуністичного режиму. Сумнозвісна реальність засвідчує:
багато хто із комуністичних ентузіастів загинули, а рай, задля якого
відомі борці за комунізм зазнали втрат, болю і смерті, так і не настав.
А оскільки, згідно з марксизмом-ленінізмом, не існує Бога, воскресіння і
життя після смерті, то ці борці вже ніколи не скористаються плодами
своєї жертви. Чим же обгрунтувати марксистську морально-етичну систему,
що спонукає, надихає і змушує людей жертвувати собою, страждати і
помирати заради раю, якого їм не судилося побачити? Чому люди вбачають
свій моральний обов’язок у боротьбі, стражданнях і смерті за світле
майбутнє прийдешніх поколінь, яких вони ніколи не пізнають і які ніколи
не пізнають їх? Комуністичну ідею моральності можна порівняти із притчею
Христа про двох чоловіків, які побудували собі будинки. Один збудував
собі дім на фундаменті з каменю, а інший на піску. Коли ж налетіла буря
і почалася злива, дім, збудований на піску, розвалився, а будинок з
фундаментом із каменю вистояв (Мт. 7, 24-27).

Саме тому християнська ідея намагається пояснити людині про важливість
життя з Богом і виконання його морального Закону. Бо відкидаючи Його,
зневажаючи Його моральний Закон, людина зрештою потрапляє у тенета
спокуси, її захоплює коловорот штормів і життєвих негараздів, вона
зрештою розуміє, що немає під собою міцних підвалин, аби витримати
випробування. Моральний фундамент її життя виявляється хитким, — таким,
що стоїть на сипучому піску.

Справжнє, добре християнське життя може бути тільки у того, хто має у
собі віру Христову і намагається жити за цією вірою, творячи добрі діла
і виконуючи волю Творця. Добрі діла є виявом нашої любов і основою
всього християнського життя. «Бог є любов, і хто перебуває у любов, той
перебуває у Богові, і Бог у ньому» (І Ів. 4,16). «Бо так полюбив Бог
світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього,
не загинув, а мав життя вічне» (Ів. 3.16). Це є виявом Божої любов до
людини на ділі і однією із найбільших вартостей християнства. Звідси і
виходить одна із християнських ідей – любов до Бога, служіння Йому і
ближньому, виконання встановлених Ним Законів. «Як небесні тіла
рухаються за певними знаками, встановленими Богом (Пс. 148,6), тапк і
люди повинні жити за Божими законами (заповідями). Із своєї великою
любові Господь дає людині дороговказ: внутрішній – сумління, і зовнішній
– заповіді Божі. Саме вони втілюють у собі усі основні ідеї
християнства. Вони спрямовані для тимчасового і вічного щастя кожної
людини, вони є дороговказом до неба і Творця. Цей Божий наказ
спрямований для добра людини і зовсім не перетворює її на раба, як про
це стверджували представники комуністичної ідеології. Заповіді – це є
вияв турботи Божої про людину, їх можна порівняти із тим міцним
фундаментом на якому потрібно будувати свій дім, тобто життя.

Божа ідея добра є настільки сильною, що навіть атеїст не може позубитися
її. Бо справедливі вимоги морального закону Творця залишаються
написаними на скрижалях серця людини, навіть якщо вона на рівні розуму
заперечує існування Бога. Відомими є ті факти, що навіть не християни
висловлюють свій протест проти огидної поведінки іншої людини, та
апелюють до того, що існують правда і справедливість і що її треба
дотримуватись. Сіяти у душах і серцях вихованців зерно добра і
справедливості – ось саме у цьому полягає одна із колосальних ідей
християнства.

Християнська педагогіка дбає про добре виховання своїх вихованців,
прагнучи виховати їх не тільки доброю людиною, а й добрими християнами.
Християнські педагоги завжди пам’ятають про те, що кінцева мета
виховання не є на цьому світі, а у вічності в Бога. Цієї мети можна
досягти тільки з Христом. Господь сам сказав аби людина вчилася у нього
і прагнула досконалості: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний
досконалий» (Мт. 6,48). Він є найправдивішим вчителем і вихователем, а
християнські батьки і педагоги повинні пам’ятати, що вони є помічниками
Христа.

Справжнє християнське виховання здійснюється не лише добрими вказівками:
це добре, а це ні, але й численними життєвими прикладами. Християнський
підхід у вихованні дитини включає у себе завоювання її серця, ключем до
якого є любов.

Метою виховання християнського є формула справжньої людини-християнина.
Тут виховання означає не тільки розвинути розум людини, здобути освіту,
а й формувати цілу людину, тобто її душу, серце, характер. Виховувати
по-християнськи – це передавати з покоління в покоління загальновизнані
цінності, які наповнюють життя змістом і надають йому сенс.

Місія Церкви у вихованні особи не обмежується тільки створенням побожної
атмосфери у Божому храмі, але і вихованням особистості у всіх ділянках
суспільного, людського і політичного життя. Церква розуміє, що
докладаючи багато зусиль до справи виховання особи, не завжди будуть
позитивні результати. Вона також розуміє, що на особу впливають ще й
інші середовища до яких належать: школа, родина, вулиця, мистецькі,
спортивні, розважальні заходи. Часто негативно впливають на розвиток
особи засоби масової інформації, чи, як їх ще називають мас-медіа.
Інколи вони з різних причин діють і впливають на особу більше і сильніше
від Церкви та родини. Тому Церква ставить перед собою завдання –
поставити виховання на такий рівень, щоб особа якнайменше підпадала під
негативні впливи. Для цього робляться спроб и створити систему
організацій виховання на церковному і державному рівні.

На важливість християнського виховання вказує ІІ Ватиканський Собор у
декларації “Gravissimum educationi”: «Вагомість виховання ставить на
меті формування людської особи стосовно її остаточної цілі, а одночасно
на благо тих спільнот, членом яких є кожна людина, та в чиїх обов’язках,
визрівши, братиме участь». Тут під вихованням фізичних сил дитини за
допомогою відповідних засобів, які використовують старші покоління, щоб
людина у подальшому житті могла вільно і самостійно виконувати життєві
обов’язки стосовно Бога, ближніх і самого себе. Виховувати – це всебічно
вдосконалювати кожну людину, це гармонійний розвиток вроджених
фізичних, моральних і інтелектуальних якостей. Саме тому виникають у
християнському виховному процесі певні тези виховання:

1. виховувати має, яка має життєвий досвід, вроджену любов до особи чи
дитини і відчуває покликання від Ісуса – Учителя займатися з вихованцями
і нести відповідальність за їхню долю;

Таким чином, Церква із самого початку намагається знайти правильний
підхід до вихованця, старанно намагаючись підібрати особу вихователя і
вчителя, котрий передаватиме і засіватиме у серці дитини основні правди
і ідеали християнства.

2. виховання спрямоване на те, щоб особі як індивідиуму було добре на
світі, і світ її не потоптав, не знищив, а, з іншого боку, щоб вона
вміла жити у суспільстві, змогла, відмовитися від власного егоїзму,
гордості і забаганок;

3. Метою виховання має бути людина, тобто всі її фізичні і розумові
сили. Не тільки просвічення розуму чи інтелекту, — чим на сьогодні
займається наука, — не лише плекання фізичних сил (за що найбільше
дбають батьки), а вся людина, особливо її етичний (моральний) стан;

4. під час виховання головна увага особливо звертається на ставлення до
Бога та спілкування з Ним, на розуміння основних Божих правд.

Церква розуміє, що вона є найдосконалішою спільнотою, де формуються
моральні засади людини. Тому на її плечі лягає неустанна місія будувати
фундамент правди у серці вихованця, аби визволити від усякого зла і
зробити відкритим на поклик Божий.

Кожна людина є свідком величних діл люблячого Бога, який об’являє Добру
Новину про спасіння. Сам Христос дає наказ переказувати з роду в рід
встановлені Творцем ідеали і цінності: «Ідіть, отже, і навчайте всі
народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх
берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Тому катехизація вчить
усьому, що заповів Христос, через науку Церкви з покоління в покоління.
Християнська наука «іде» і «звіщає», виховує і навчає, приймає і
об’єднує. Вона постійно прагне до духовного зростання людини через любов
до ближнього і Бога.

Ідеали Христової науки є настільки великим, а любов Божа настільки
сильною, що й навіть осуджені суспільством мають право на спасіння і
пізнання одвічних істин. Саме Божа любов через катехитів, вчителів і
вихователів несе Добру Новину до в’язниці, реабілітаційних центрів,
алкоголіків і наркоманів, притулків та армії, тобто усюди. Бо справжнє
християнське виховання вимагає любові до правди, застерігає перед
будь-яким обманом. Воно прагне допомогти вихованцю опанувати неспокій
свого серця, втримати рівновагу і спокій в судженнях і вчинках, не
звернути з доброго шляху, стійко боротися із спокусами. Для виховання
такої людини тому й потрібна чітка християнська педагогіка, що виходить
із Божої науки.

Християнська педагогіка прагне закласти у кожній особі наріжний камінь
пізнання правд святої віри і засад моральної поведінки щодо себе, Бога і
суспільства. За мету вона собі ставить допомогти кожній дитині набути
релігійної зрілості. Діти – неначе матерія в мармурі, з якої можна
оформити гарно вихованих людей, героїв, геніїв, святих, і саме це –
головне завдання і праця Церкви.

Християнське виховання намагається допомогти і зрозуміти особі, що життя
потрібно будувати на чеснотах Божих і моральних. Адже чесноти є
позитивними рисами людської душі та ідеалами Христової педагогіки. Саме
чесноти спонукають людину творити добро, виявляти свою любов до іншої
людини, бачити у своєму ближньому образ Бога – Христа. Першими кроками
любові до ближнього є намагання щоденно спілкуватися із людьми,
прагнення навчитись розуміти їх, вміння відчувати їх клопоти, бачити, що
в них на душі, уміти ставити себе на їх місце. Якщо це людині вдається,
то це означає, що ідеали християнства засіяні у її серці батькаим і
вчителями – проросли і дали свої добрі плоди.

Усі вчинки Христа – то справа милосердя. Господь спонукає кожного бути
милосердним до інших, а ще більше – до ворогів. «Весь дов Я дарував
тобі, коли ти в Мене про це просив, чи ж не слід… тобі помилувати свого
товариша, як Я тебе помилував» (Мт. 18, 32-33). Для християнина
милосердя є ділом любові до ближнього, вчиненим з любов до Бога або
бодай з поваги до Нього. Кожного із людей стосуються слова Христа: «Я
милосердя хоче, а не жертви» (Мт. 9,13). Ці слова передав Господь ще у
Старому Заповіті через пророка Осію (6,6). Та Христос не тільки
промовляє, а й навчає через власні приклади, тому й християнські
педагоги повинні навчати своїх вихованців найперше через приклади із
власного життя.

Добро, Віра, Надія і Любов – це золотий фонд духу культури, вселюдського
досвіду і ідеал християнської педагогіки. Це абсолютні цінності, які
мали, мають і будуть мати виняткове значення й особливу роль у житті
кожної людини: вони формують її душу, через них у неї входять інші добрі
якості. З їх допомогою людина дозріває до єднання з Богом. Справжня
людина-християнин починається із того, що вищі моральні і Божі цінності
підносить набагато вище, аніж власні інтереси. Вона стремить до Вищих
Цінностей які її подає найвищий Авторитет, що сприймається як втілення
Добра. «Якщо ти віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й
казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій і знедолену душу
наситиш, — тоді-то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява, ніби
як полудень стане… і ти станеш, немов той напоєний сад ,і мов джерело,
те що води його не всихають! У руїни відвічні сини твої позабувають,
поставивши основи довічні…» (Іс 58, 9-11). У цих пророчих словах, що
знаходимо у книзі Ісаї вміщені основні ідеї християнської науки: «Живи,
як Бог велів, і Він тобі допоможе». Сьогоднішнє буття є не простим, тому
християнство намагається орієнтувати людину на складне, небезпечне, але
чесне життя. «Той, хто по правді ходить і говорить прямодушно; хто
цурається наживи із здирства; хто й руками не торкається підкупу; хто
вуха затикає на слова криваві; хто заплющує очі, щоб не дивитися на
лихо, — він на вишинах буде жити; скелі укріплені будуть його захистом;
хліба йому настачиться, води в нього не забракне…» (Іс. 33, 15-16).

2.2. Особа та особистість у християнському вихованні.

Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай
вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над
усіма диким звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі…»
(Буття. 1, 26). Саме так розповідає Мойсей про створення людини на
початку своєї першої книги Св. Письма. Про людину християнство вчить, що
вона є образ і подоба Божа, природа її складається із тіла, душі і духу.
Свята Церква вчить: під образом Божим треба розуміти дані Богом людині
сили душі й розуму, волю, почуття; а під подобою Божою треба розуміти
здатність людини спрямовувати сили своєї душі до уподібнення Богу, —
удосконалюватися в прагненні істини і добра. Усе, що створене, є
подібним до свого Творця. Тому і людина подібна до Бога більше, ніж усі
інші творіння. Вона має розумну і вільну волю, і тому є здатною
пізнавати і любити добро і красу. Ще довершенішим образом Бога людина
стає тоді, коли веде святий спосіб життя, дотримується заповідей, є
покірною, лагідною і милосердною.

Церква вчить, що людина є трискладовою і складається з тіла, душі і
духу. Св. Апостол Павло говорить: «Слово Боже живе і дійове, та гостріше
від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі і духу,
суглобів і мізків, і судить помисли і наміри сердечні» (Євр. 4, 12).

1. Тіло людини створене Богом із земного пороху: «Тоді Господь Бог
утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя,
і чоловік став живою істотою» (Буття. 2,7), і тому воно належить землі:
«… бо ти є порох і вернешся в порох» (Буття. 3, 19). Своїм тілесним
життям людина схожа до інших живих істот, бо стремить до задоволення
двох основних інстинктів: інстинкт самозбереження, і інстинкт
продовження роду людського. Саме ці два інстинкти вкладені Творцем у
тілесну природу будь-якої живої істоти. Зрозумілою і є їх мета – не
загинути, не зникнути безслідно. Для спілкування із зовнішнім світом
людина наділена органами чуттів: зором, слухом, нюхом, смаком та
дотиком, без яких вона б була цілком безпомічною. Та увесь цей апарат
людського тіла є складним і водночас премудро збудований. З іншої
сторони він виглядав би, як мертва машина, якби його не оживляла душа.

2. Душа людини – це життєва сила, що оживляє тіло і ним керує. Людська
душа так само, як Бог, має розум і вільну волю, тому є здатною пізнавати
і любити добро, красу, а також панувати над видимим світом, як Бог панує
над всесвітом. Християнство вчить, що душа людини значно відрізняється
від душі тварини. Людська душа здатна вдосконалюватися, пізнавати
всесвіт і Бога, має духовні потреби, та й зрештою є незнищимою.

Таким чином, людина, за християнським вченням належить до двох світів:
тілом – до світу видимого і матеріального, а душею – до світу духовного,
небесного.

3. Дух – це те, що стоїть над тілом і душею. «Дух, — каже єп. Феофан, —
як сила, що вийшла від Бога, знає Бога, шукає Бога, і в Ньому одному
знаходить спокій… Подібно говорить св. Августин: «Ти, Боже, створив нас
з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоється в
Тобі». Саме таке пояснення про походження людини подає нам християнство
опираючись на Св. Письмо.

Протягом історії існували різні версії про появу і розвиток людини.
Церква наголошує на тому, що помиляються ті, які кажуть, що людське тіло
розвинулося з істот вищого ряду. Зокрема про це говорить англійський
вчений Дарвін у своїй теорії еволюційного розвитку живого світу. За цією
теорією людина походить від мавпи. Вище уже говорилося про те, що людина
створена на образ і подобу Божу і її природа складається із тіла, душі і
духу. Саме тому, людина є значно вищою від тварини. Тварина лише прагне
до задоволення фізичних потре, — людина крім фізичних потреб, має
потреби вищі, духовні. Людині притаманний дар мови, а мавпі – ні. Людина
здатна до пізнання, схильна до освіти, мавпи – ні. З виразу обличчя
людини ми можемо дізнатися про її почуття, переживання, а у мавпи цього
немає. Зрештою, людина пересувається на двох кінцівках, а мавпа – на
чотирьох, та й мозок найменш цивілізованої людини є значно більшим і
важчим, ніж мозок найрозвиненішої мавпи. З цього випливає перевага і
вищість людини над тваринами. Та й сам Дарвін після того, коли виклав
своє еволюційне вчення, відповів, що перша ланка розвитку еволюційного
світу прикована до Престолу Всевишнього.

F

?

I ooooooooneoooYooooooooooo

f

e

ue

H?HHMOeQ?S?TV$XZ\E_1/4c.ooooooooocooooooooooooooooo

O*Ue THOssoooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

& ?;?Ci^ob2ooooooooooooooooooooooooooooooo

®†?t?ooooooooccoooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

ами, що існують навколо землі. Усе це притаманне тільки людині і жодна
тварина не володіє цим.

Г. Ващенко у своїй праці згадує про те, що й марксисти намагаються
з’ясувати перевагу людини над твариною. Згідно із їх поясненням, людина
має руки, тому може робити знаряддя праці і тим самим має можливість
опановувати природу. Це твердження виглядає доволі смішно, бо й мавпа
має руки, може ще й спритніші, ніж руки людини, але вона позбавлена
творчості. Комуністичний режим недаремно наголошує на руках людини, адже
важка повсякденна праця перетворює людину на машину, яка готова
виконувати волю вищої влади. Та сама важка праця вбиває у людині усякі
духовні інтереси, прагнення до чогось вищого і перетворює людину знову у
покірну маріонетку. Радянська влада знецінює людську особистість.

Зовсім інший погляд на людину подає християнська наука. Вона підносить
гідність людської особистості, оскільки вона є образом і подобою Божою і
тому ніхто не має права використовувати іншу людину, як засіб для
досягнення власної мети. Отже: людина, на відміну від інших біологічних
істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та
свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття,
«володіти собою» та визначати своє свобідне ставлення до себе та до
всього іншого, здатна трансцендувати себе, тобто, вийти за межі своєї
суб’єктивності в напрямку до цінностей і до всього, що існує, та дати на
це все належну відповідь. Через те вона посідає незрівнянну гідність та
недоторканні, непорушні права (які, окрім усього іншого, забороняють
також трактувати її як засіб для будь-чого). Остаточно гідність людської
особи можна обґрунтувати тим фактом, що людина є духовною істотою,
створеною на образ Божий.

Християнське вчення наголошує на тому, що кожен має усвідомити: життя
людини є великою цінністю, безцінним Божим даром, кожне життя є
унікальним і неповторним. До кожного життя потрібно ставитися із
гідністю і пошаною, будь це наше власне життя, чи життя іншої людини.
П’ята заповідь Божа є тим доказом, що підтверджує цінність життя: «Не
вбиватимеш» (Буття. 20, 13). Ця Божа заповідь забороняє нам посягати на
власне життя або на життя ближнього. Життя тіла – це дуже цінне благо –
бо тіло є оселею і знаряддям душі. Треба також врахувати, що тіло людини
є не її власністю, але власністю Бога: «Їжа для живота, і живіт для
їжі!» Бог же одне і друге знищить. Тіло ж не для розпусти, але для
Господа, і Господь для тіла» (І Кор. 6, 13). Наше тіло належить Богові
не тільки то му, що Бог його створив, але і тому, що Христос викупив
його за велику ціну через справу спасіння: «Хіба ж не знаєте, що ваше
тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож
уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною!» (І Кор. 6,
19-20). Християнство наголошує, що ми не маємо права завдавати шкоду
своєму тілу, котре є оселею нашої душі, створеної Богом, і котре
належить Йому.

Християнство говорить про гідність особи не лише народженої, а й не
народженої на цей світ і стає в обороні за життя не народжених. Через те
як Католицька, так і Православна Церква стверджують, що Бог творить
неповторну безсмертну душу людини в момент зачаття. Отже, якщо доросла
людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від зачаття, і вже
від цього моменту їй належать недоторканні основні права та специфічна
особова гідність, притаманні дорослому. Тому особа посідає:

1. недоторканне право на життя – від початку свого існування і до його
природного (біологічного) закінчення;

2. право бути зачатою у гідний людині спосіб, тобто у подружньому
єднанні в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій) та
виростати при своїх «тілесних», генетичних батьках.Церква стоїть на
стороні гідності та життя кожної людини, незалежно від її віку, стадії
розвитку, стану здоров’я, раси чи переконань. Вона навчає про те, що
розумна людська душа створена Творцем мусить існувати від початку
зачаття. Розумна душа є чимось колосальним, цілим і визначає суть
людини. Тому й особовість існує від початку, вона не виникає поступово й
відповідно до розвитку активності мозку. Саме тому, за християнським
вченням, ембріон має всі права і гідність, які мають дорослі особи і
ставитися до нього потрібно із гідністю і пошаною, так як і до дорослої
особи. «Все, отже, що бажали б ви, що люди вам чинили, те ви чиніть їм,
— це ж бо закон і пророки» (Мт. 7, 12).

Шанобливе ставлення до людського життя, та гідне ставлення до особи – це
обов’язок кожного і не тільки християн. Цього вимагає людський розум, з
огляду на те, ким є людина. Вона здатна володіти собою, керувати своїми
вчинками, стреміти до власного вдосконалення. Вдосконалюючись, вона
здатна піднятись значно вище над своїми біологічним потребами. Їй
притаманне щось вище, що підносить її над матеріальними речами, вона
здатна творити цінності, реалізувати їх і тим самим наближатись до
Христа.

Традиційний християнський погляд спрямований на людину у той спосіб аби
щераз підкреслити гідність людської особи. Показати, що кожна поодинока
людина, яка творить суспільство, має право бути собою, має право на
життя, шанобливе ставлення до своєї особи, має право на різні блага. Це
є законом любові і справедливості. Християнство, як релігія любові,
прагне створити таке суспільство, при якому кожна людина, кожна
особистість буде розвиватись, вдосконалюватиметься, віддаватиме себе на
служіння ближньому. Воно прагне, аби людина не замикалася в собі, аби не
пригнічувати її особи, а допомогти їй розвиватись, вдосконалюватись і
розвивати свої здібності. Людина починається з того, що утверджує вищі
цінності, переступаючи цінності минучі, сьогоденні. Людська особа –
велика цінність, вона любить і прагне щоб її любили. Тому християнство
говорить про любов до людини і, насамперед, до бідного, в якому Церква
бачить Христа: «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22, 39).
Любов до ближнього, повага і моральне ставлення до нього, виходить за
межі людського «я», власних почуттів і інтересів. І саме це підкреслює,
що людина відрізняється від тварини, є вищою цінністю. Людські істоти –
це не просто матерія. Кожен є особистістю, а не лише сукупність нейронів
та електрохімічних явищ. Людина – це і матерія і дух. І оскільки людина
– дух, вона усвідомлює, що вона вища за матерію. Будь-хто, насправді,
має більшу значимість і цінність, аніж увесь матеріальний Всесвіт.

Християнство наголошує на тому, що людина, як образ і подоба Бога, має
свободу волі, що є найвищим Божим даром. Тварина діє за інстинктом,
людина може побороти інстинкт в ім’я вищих духовних вартостей. Маючи
вільну і свобідну волю, вона може діяти, може обирати собі напрямок
добра чи зла. Свобода в діяльності, право вибору – це ще один аргумент,
що підкреслює гідність людської особи. І все ж чимало людей не хоче
вірити, що людина та її життя має таку високу цінність і гідність.
Зокрема, атеїсти та комуністичний режим дуже різко виступали проти
такого розуміння цінності людини та її життя. Вони підкреслювали, що
віра в Бога-Творця і прийняття християнських ідеалів принижує людину,
позбавляє її волі і гідності, обмежує свободу, поневолює людський дух і
відчужує її від справжнього «я». Згідно із їх вченням, слід відкинути
уявлення та віру в Бога-Творця, стати незалежним від будь-якої вищої
сили і це дасть відчуття цілком вільної людини. К. Маркс твердив, що
людина почувається незалежною лише тоді, коли сама собі пан; людина, яка
живе з милості когось іншого, почуває себе залежною істотою. Він не
хотів визнавати залежність людини від Бога, критикуючи християнство, що
ніби воно поневолює людину.

Для кожної людини, яким би не був її світогляд, свобода належить д о
вищих ідеалів. Свобода – це те, що належить людині за народженням.
Спроба відняти чиюсь свободу – злочин проти високого звання Людина. Тому
справедливим є обурення, коли зустрічаються випадки поневолення іншої
людини, ставленням до неї як до гвинтика від машини, чи засобом
досягнення якихось цілей, заради задоволення чи блага якоїсь окремої
особи. Кожна людська істота, котра живе в будь-якій частині світу, —
людина будь-якої національності, будь-яких віку і статі, кольору шкіри і
віросповідання – має право на те, щоб до неї ставилися не як до статиста
і засобу виробництва, а як до самодостатньої сутності, як до Людини,
котра має власне ім’я і свої індивідуальні особливості; вона народжена,
аби бути вільною.

Прагнення до свободи є цілком природнім і дане Богом. Сам Господь
звільняє синів Ізраїля із Єгипетської неволі. Християни підкреслюють, що
звільнення і свобода є головними у Благій звістці Ісуса Христа:
«Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру
Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити
пригноблених на волю, оповістити рік Господній, сприятливий» (Лк. 4,
18-19). У даному випадку є важливою обітниця Христа, яку Він дав Своїм
учням: «… Якщо ви перебуватимете в Моєму слові, тоді справді будете
Моїми учнями і пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!… Знову
й знову запевняю вас, що кожний, що чинить гріх, є невільником гріха…
Отож, якщо Син визволить вас, то справді будете вільні» (Ів. 8, 31-36).
Справжній християнин розуміє, що він усім зобов’язаний Богові: сонячним
світлом і землею, їжею та одягом, тілом і життям, цілим своїм єством.
Але це зобов’язання зовсім не обмежує і не принижує людську гідність і
свободу. Навпаки, Бог дає людині свобідну волю, кожен має право обирати
собі шлях у ж итті згідно із своїм сумлінням. Християнська наука
підкреслює те, що людина є вільною у свої діях, остаточне рішення завжди
залишається за нею, лише вона сама, через свою свобідну волю обирає
дорогу любові і добра, або ненависті і зла.

Християнська педагогіка чітко розуміє, що закон свободи і життєвої
активності відіграє особливу роль у житті та розвитку людини. Якщо у неї
забрати свободу, то сповільнюється інтелектуальний розвиток,
послаблюється воля, знецінюються вартості. Г. Ващенко стверджує, що саме
таким є спадок людини, який їй залишила комуністична система виховання.
Після банкрутства комуністичного устрою настає час інших стосунків та
інакшої людини – не пролетаря, а власника і господаря, не споживача, а
творця; не раба, а людини вільної і самовідповідальної; не колгоспника,
а фермера, патріота, не войовничого атеїста, а християнина – бодай у
ціннісному сенсі. На відміну від педагогіки комуністичної, яка слугуючи
ідеології, вела людину до морально-духовного руйнування, християнська
педагогіка прагне сформувати людину самостійну, що приймає свободу і
здатна відповідати за ню і за свої вчинки. Вона прагне, аби в людині
гармонійно поєднались: духовність і релігійність, патріотизм і
жертовність, громадянськість і родинність. «Нову заповідь даю вам, щоб
ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один
одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете
мати» (Ів. 13, 34-35). Саме ці слова Христа є девізом християнського
педагога, бо саме з любов’ю християнська педагогіка дивиться на людину.

Християнство орієнтується на окремо взяту людину, воно наголошує на
персоналізмі, бо лише окрема людина є істотою самовідповідальною і
Богові підзвітною. Особливий погляд християнства полягає у тому, що
людина проголошується вільною істотою і неповторною особою. Саме тому
християнський погляд на людину веде до педагогіки партнерства, де
вчитель виступає не як грізний суддя, а як партнер, що допомагає дитині
обрати правильний шлях у житті. Крім того, виховний процес, що включає у
себе християнські засади і ідеї, на відміну від комуністичного,
зорієнтований на особистість дитини та її потреби і можливості. Церква
розуміє, що сьогодні – дитина, а завтра – громадянин, тому й майбутнє
залежить від того, якими будуть виховані діти. Відомо, що на стійких
християнських засадах можна виховати особу, повноцінного громадянина, бо
духовність породжує чуйність і благородність, допомагає людині стати
справді л юдиною. Тому християнські педагоги намагаються скерувати
виховний процес у тому напрямку, щоб допомогти дитині навчитися жити у
глибокому сенсі цього слова – тобто розуміти себе, інших людей,
розрізняти добро і зло, мати тверду систему цінностей і бути здатним
будувати своє життя згідно неї. А також допомогти дитині стати
самостійною особою, здатною керувати власним життям, стати сильною та
мудрою.

Особистість та духовне життя людини формується від самого її дитинства.
Тому сім’я є основною ланкою виховання дитини, тут закладаються
підвалини майбутнього дорослої людини, формується її особистість. Тому
Церква наголошує, що основним правом дитини є право на її християнське
виховання, а також наголошує на тому, що батьки несуть велику
відповідальність за виховання дитини. Християнське виховання спрямоване
на те, аби допомогти дитині пізнати свої можливості, здібності,
зацікавлення; показати, як і для чого жити, щоб стати людянішим.
Християнське виховання пропагує приязне, сердечне і розумне відношення
до дитини. Виховання є дуже складним і повільним процесом, що вимагає
індивідуального підходу до кожної дитини, тому тут є дуже важливою
гармонійна співпраця між Церквою, школою і родиною Усі ці названі
структури мають спів діяти лише для добра і розвитку особистості. Тут
передбачається винятково людяне, доброзичливе ставлення до дитини з
орієнтиром на формування порядної у всіх відношеннях людини.

Важко назвати щось більш важливе для людини, ніж її взаємини з іншими
людьми. Від характеру цих взаємин багато що залежить у житті людини:
настрій, моральне самопочуття, працездатність, тощо. Саме тому є такими
важливими партнерські стосунки між вихованцем і вихователем. Вони дають
можливість бачити сенс свого існування, усвідомлювати себе як частку
людського суспільства. Не правильним є зводити процес виховання до
потреби карати дитину за її проступки для того, щоб зробити її «чемною»,
тобто зручною для дорослих – за цим часто стоїть антипедагогічний погляд
на дитину, як на нищевартісну, по природі своїй злу та егоїстичну
істоту, яку тільки методом жорстокої дисципліни можна «перевиховати» та
«наставити на путь істинний». Християнська педагогіка передбачає, що
лише в рівноправному ставленні та спілкуванні, а також у рівноправних
взаєминах, що складаються у процесі цього спілкування, людський індивід
поступово стає особистістю, яка здатна усвідомлювати не лише інших, а й
саму себе, свідомо й активно регулювати власну діяльність та поведінку.
Церква заохочує, щоб виховання було цілеспрямованим процесом формування
гармонійної особистості, що включає формування гуманності, працелюбства,
чесносності, правдивості, дисциплінованості, почуття відповідальності,
власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини.
Християнський всебічний розвиток особистості передбачає формування
загальнолюдських норм життєдіяльності, а також добра, краси, істини,
свободи й совісті, поваги й любові. Тому в дітей потрібно розвивати такі
риси характеру, як милосердя, працьовитість, безкорисливість,
співчутливість, прагнення духовного зросту й гармонії зі світом та самим
собою. Християнське виховання повинно бути тісно пов’язане з моральним,
національно-патріотичним, сімейно-родинним, громадянським та іншими
аспектами педагогічної діяльності. Необхідно щоб воно формувало
особистість дитини, розвиваючи все найкраще, що закладено в ній Творцем.
У процесі цього розвитку дитина починає глибоко усвідомлювати себе.
Наполегливо прямуючи до духовного життя.

«Основне в людині, пише Г. Ващенко, — характер і добра воля, що
спрямовують сили людини до високої мети, а також до досягнення
поставлених перед собою завдань». Колишня комуністична педагогіка
практично не розглядала питання виховання характеру. Людині, що
змирилася зі своїм життям у неволі, характер не потрібен. Тому Ващенко
постійно наголошує на потребі виховання у дітях міцного характеру, який
буде виявом свобідної волі людини. Саме тому вона нестиме
відповідальність за свій характер, чи добрий, чи злий. Адже характер
пов’язує в один вузол всі риси людини її цілі, волю, творчі
інтелектуальні здібності. Християнська педагогіка у формуванні
особистості і її характеру пропонує з гідністю відноситись як до
маленької, так і до дорослої людини, прищеплювати їй високі моральні
якості: чесність, правдивість, гуманність та щоб її вчинками керувала
свобідна воля та голос сумління. Сучасна християнська система виховання
закликає:

1. Бути прикладом для дитини, бо вона вчиться не стільки через повчання
дорослих, скільки через їх наслідування; живі приклади людяності,
доброти, любові, мудрості, мужності не змінять жодні проповіді та
повчання, бо справжній вчитель вчить не словами, але своїм життям.
Авторитет вихователя – не у владі, а в служінні, служити дитині – це
означає підкреслити її гідність і цінність як особи. Бути прикладом – це
розвинути усі добрі риси в собі, які хочеш розвинути і побачити у дітях.

2. Любити та поважати дитину – тільки тоді, коли вона відчує, що її
люблять, поважають, турбуються про неї і вірять в неї, вона зможе
довіряти дорослим, слухати їх, вчитись від них, приймати ті обмеження,
які вони накладають на її поведінку і розуміти, що вони є в її
інтересах, а не виявом дискримінації та приниження. Тоді, люблена,
дитина вчиться любити у відповідь, і для людини, яка її любить, дитина
хоче розкрити усе найкраще, що є у її душі, тоді вона розуміє цінність і
вартість своєї маленької особи. Діалог і довір’я є справжніми, коли
дивитись позитивно на іншу особу, любити її такою, якою вона є. Розмова
між дорослими і дітьми повинна бути спокійною, відвертою, діалог – це
основа приязні, в які немає інтересу, завдяки якій можна відкрити
здібності іншого.

3. Надавати дитині необхідну свободу для самовиявлення. Дитина потребує
свободи, як повітря, для того щоб могти випробувати себе, відчути свої
сили і свою здатність самостійно справлятися з труднощами життя, долати
перешкоди – це стає джерелом її самостійності, ініціативності, віри в
себе. Коли дитина відчуває, що її самостійність поважається і, що їй
надається достатня свобода, тоді вона сприймає і усвідомлює себе, як
щось цінне, тоді вона зможе функціонувати, як морально-добра істота.
Важливим є те, щоб дати дитині можливість висловитися, добрим методом є
діалог з дитиною, що включає уважне слухання, розуміння, тепле
відношення, не заперечування. Дитина буде розмовляти тоді, коли її
слухатимуть дорослі, діалог виробляє в дитині пошану і довір’я до них.

4. Радіти успіхом дитини, милуватись усім, що в ній є гарне. Коли дитина
відчуває, що її гарні вчинки радують батьків, чи інших дорослих, і вони
помічають її успіхи та розділяють її радість, в дитини розвивається
натхнення далі так жити.

5. Бути учителем та «гідом» для дитини. Це прагнення створювати для
дитини можливості вчитися і відкривати світ, пізнавати життя; ділитись з
нею власним досвідом, передавати їй свої знання та уміння; зацікавлювати
та заохочувати її; підтримувати її в миті невдач, чи зневіри. Вчити її
відповідальності за свої вчинки, тобто давати їй можливість оцінювати,
зважувати, робити висновки. Справжні людські стосунки вимагають
вільності та відповідальності.

Християнська педагогіка пропонує певну модель життя, завжди залишаючи за
людиною свободу вибору. Позбавити людину свободи – це позбавити її
гідності. Враховуючи гідність і цінність дитячої особи, важливо у
процесі виховання нічого не «накидати», тільки пропонувати. Дитина не є
предметом щоденного вжитку. Вона дана Богом з любові і для любові. «Хто
прийме одне з таких дитят в моє ім’я, — мене прийме; а хто мене приймає,
— не мене приймає, а того хто послав мене» (Мр. 9, 37). Отже, Ісус
Христос у своєму вченні окрему увагу звертає на дітей. «Пустіть дітей
приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже… І обнявши їх,
поклав на н их руки і благословив їх» (Мр. 10, 14-16). Христос відкриває
і підкреслює, якою важливою є дитина, водночас навчає яке має бути
відношення до них: «І обнявши їх, благословив». Сам Христос ставить
дитину як приклад для дорослих. Коли учні запитали Ісуса, хто найбільший
у Небеснім Царстві, Ісус покликав дитину, поставив серед них і сказав:
«Істину кажу вам: Якщо ви не навернетесь і не станете, як діти, не
ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18, 3). Їх простота, доброта,
правдивість, невинність, щирість – це скарб, цінності, про які необхідно
завжди пам’ятати і плекати їх. Дитина – найцінніший скарб, який Господь
дарує батькам. Вона є радістю не тільки для своїх батьків, родини, але
також для Церкви і всього суспільства. Тому Церква закликає виявляти
турботу і відповідальність за дитину. Захищати права дітей на гідне
життя людини, створеної на Образ і подобу Божу, захищати права на
християнське виховання, дарувати родинне тепло і любов. Особа дитини є
настільки великою і цінною в очах Христа: «А коли хто спокусить одного з
цих малих, які вірять у мене, то краще йому було б прив’язати жорновий
камінь на свою шию і кинутись у море» (Мр. 9, 42).

Більш як дві тисячі років тому Ісус говорячи до своїх учнів, підкреслює
особливе ставлення і турботу про дітей. Ці слова є актуальними і
сьогодні, тому Церква бере на себе право і обов’язок – дбати про високе
морально-християнське виховання суспільства. Християнська педагогіка
зазначає, що кожна людина створена на образ Божий, тому має можливість,
завдяки Божій благодаті, уподібнюватись до Господа. Тому вона пропагує
особливе ставлення до кожної людини, у тому числі найменшої. Вона
наголошує, що кожна особа від моменту зачаття аж до моменту природної
смерті, незалежно від соціального статусу чи будь-чого іншого, вже за
самою своєю природою заслуговує на повагу і має притаманну їй гідність і
право на життя. Справжнє християнське виховання вимагає гідного,
толерантного, люблячого підходу до вихованця – особи, бо розуміє що така
атмосфера матиме найбільш позитивний вплив на дитину і молодь.
Християнське виховання вимагає любові до особи, застереження перед
будь-яким обманом щодо неї, бажання пізнати особу такою, якою вона є.
Про людину написано багато книг, журналів, цілі бібліотеки. Про неї
намагається дбати держава, табори, шпиталі, усе суспільство. Та Церква
найперше намагається побачити у кожній людині – дитину Божу, що вимагає
любові, милосердя і гідного ставлення до своєї особи.

2.3. Особа Бога в християнському вихованні

У кожної дитини та й і дорослої людини виникають запитання про Бога. Хто
Він? Як Його собі уявити? Чи можна Його пізнати? Кожного дня людина
зустрічається з чудом життя і з таємницею смерті. Хто створив квітучі
дерева і зоряне небо? Хто вирахував зміну пір року? Відповідь очевидна:
все це зроблено якимось Великим Творцем, якого християнство називає
Богом, більше того – це ім’я звучить на всіх мовах світу. Його почитають
і вшановують. Більшість з людей звертаються до Бога у важку хвилину, а
хтось не вірить зовсім. Багато хто готовий повірити, якщо їм докажуть і
пояснять. Задати питання: «Який же Він Бог?» потрібно кожному. І не
тільки поставити запитання, але і постаратися знайти відповідь. Що може
бути важливіше, ніж знати, хто Він – Бог, і чого Він від нас бажає? Для
Бога дають різні визначення. Кожен народ, кожна сім’я, кожна людина
намагається якось уявити собі Того, хто створив Всесвіт. Одні кажуть, що
Бог – це життя, це сила, котра і у всьому, і в кожному з нас. Інші
твердять, що всі ми – частина Бога; треті – що Він настільки великий і
настільки далекий від нас, що ми знаємо про Нього надзвичайно мало. На
кінець, ще хтось вірить, що богів багато.

Розкрити правдиве уявлення, правдивий образ Бога намагається
християнство. Воно опирається на книгах Святого Письма, що розповідають
про Божу правду та історію Його дій у світі. Сам Господь об’явив людині
свій образ, що є дорогоцінним каменем з численним гранями: всі вони
випромінюють світло. Християнська наука підкреслює те, що кожна людина,
яка живе на землі виявляє своє ставлення до Господа Бога. Вона може
приймати Бога, відкидати Його, бути байдужим, воювати з Богом, вимагати
доказів як «за» так і «проти» існування Найвищого Буття. Тому виховуючи
людину на християнських засадах, Церква намагається пояснити і прищепити
вихованцю правдиву віру в Бога. Більше того, щоб кожен християнин міг
обґрунтувати свою віру, свій життєвий вибір, сказати, чому вибирає Бога
як найвищий авторитет, як мету свого життя, як помічника і порадника.
Кожна річ у світі має своє призначення, так і людина приходить у світ
аби здійснити своє призначення на землі. Християнство прагне виховати
людину, котра б служила правдивому Богові, прославляла Його величне ім’я
і через те осягнула вічне щастя після смерті. Для християн Бог є
Абсолютною Досконалістю, найвищим Добром. У Бога немає меж, Він може
бути у будь-якому місці в будь-який момент, і скрізь відразу. Його не
можна ані зважити, ані зміряти, Він чує все, що ми говоримо, бачить все,
що ми робимо. Він знає усі людські таємничі задуми і сподівання. Але
Його не побачить і не пізнає людина, якої розум зосереджений тільки на
фізичному.

Так, Господь може бути скрізь одночасно, чути всі молитви, які звернені
до Нього. Він рухає і зірки, і землю, і пори року. Його мудрість і
знання досконалі і повні, сила Його безмежна, як безмежні Його любов і
милість.

Основою християнської науки є дві заповіді любові, перша із них
закликає: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю
душею і всією думкою твоєю» — це найбільша й найперша заповідь (Мт.
22.37-38). Друга заповідь закликає до любові ближнього, а звідси –
милосердя до хворих і немічних, щира допомога ближньому, жертва власних
інтересів заради добра іншого. На засадах такого вчення про Бога
християнська наука формує основні засади і принципи моралі. Любов до
Бога та життя згідно із Його законами, дає можливість зрозуміти в світі
те, що є неясним і незрозумілим. Любов до Господа – це життя у злагоді і
радості з усіма. Ця радість пануватиме завжди і скрізь, і ніхто не
відбере її, тому що Сам Бог перебуватиме з людиною. Церква у виховному
процесі пригадує вихованцю, що він належить Богові, тому повинен
стреміти бути ближчим до Нього і любити Його, тобто виконувати своє
призначення на землі та успадкувати вічне життя. Тому потрібно більше
знати про Бога, знати Його святу волю й виконувати цю святу волю.

Бог є найвищим єством, це пізнаємо із створених речей, що існують
навколо нас. Цар Давид співає у псалмі: «Небеса являють славу Божу і
простір звіщає про діла рук Його» (Пс. 18, 2). Християнство часто
називає Бога Творцем, тому що Він створив усе видиме і невидиме. Усі
творіння є скінченими. Зірки планети, гори, дерева, істоти, не є
вічними. Все творіння мало свій початок і матиме свій кінець. Це
стосується і живої і неживої природи. Цей закон можна легко
прослідкувати на прикладі дерева. Воно виростає з насінини, квітне,
зеленіє, приносить плід і через багато років старіє, порохнявіє, падає і
так припиняє своє існування. З насіння, яке залишає дерево, виростають
нові дерева, але так не було вічно. Колись був початок, була та перша
насінина і те перше дерево, яке дало насіння для інших дерев. Саме з
нічого не могло виникнути, тому й доречною буде відповідь, що ті перші
речі та істоти, від яких пішли всі інші, створив Господь Бог.

Чудовий лад у світі переконує у тому, що Той, хто керує цим ладом, є
єством нескінченним і розумним. Кожного дня ми спостерігаємо як сходить
сонце і як воно у вечорі заходить за обрій. Кожного разу ми є свідками
того, як одна пора року настає після іншої. Ми переконані у тому, що
після зими прийде весна, а не осінь. Бо у світі існує встановлений
порядок і певні закони. Усе це не могло виникнути само по собі. Отже
лад у світі є витвором якогось поза світового єства, яке не тільки
встановило ці закони, але й керує ними. Цим єством є тільки Бог.

Ще одним аргументом, що спонукає людину повірити в існування Бога, є
людське сумління. Воно приносить особі велику радість, спонукає до
якоїсь дії, або стримує чи приносить сум і жаль. Отже, у людській
совісті існує якийсь закон, котрий допомагає відрізнити добро від зла,
спонукає зробити добрий вчинок і уникнути поганого. Такий закон людина
не могла б створити сама, отже, це мав зробити хтось інший. Тим
законодавцем, який має право вимагати від людини безоглядного послуху є
всемогутній, предвічний Бог.

Переглянувши ці аргументи, які подає християнська наука, настає
переконання, що Бог існує, що Він є величним, вічним, премудрим єством.
Ці правди є дуже важливими у християнському вихованні, бо вони вказують
вихованцю на Бога, як на Творця, Спасителя і мету людського життя, а
також вчать, як виконувати Господню волю і той закон, що записаний у
людському серці та сумлінні.

Святе Письмо говорить, що лише безумний говорить у серці своїм: «Немає
Бога» (Пс. 13, 1). Хоча комуністи, атеїсти, матеріалісти намагались
заперечити існування Бога. Але зрештою немає доказів, що життя повстало
на землі з матерії, тому за логічними законами приходимо до Сотворителя.
«Він – Альфа і Омега, Початок і Кінець, Перший і Останній» (Одкр. 22,
13). Великі вчені, що робили різні відкриття у різних галузях науки,
зрештою приходили до розуміння, що у всесвіті існує Авторитет Бога.
Йоганн Кеплер – німецький астроном, закінчував свої праці по астрономії
молитвою, в якій він складав подяку Богові, який відкрив йому велич
природи. Альберт Ейнштейн – німецький фізик, стверджував, що чим більше
наука робить відкриття у світі фізики, тим більше ми доходимо до
висновків, які можна розв’язати тільки вірою.

Усі народи переконані, що існує якесь найвище єство. Це переконання для
християнської науки має своє підґрунтя у книгах Святого Письма. Саме
через цю книгу Бог часто об’являє про себе, дає людині можливість
пізнати Себе. Мойсеєві Бог об’явився у палаючому кущі і назвався Богом
Авраама, Ісаака і Якова, аби відрізнити себе від інших істот Він сказав:
«Я той, хто є» (Вихід. 3, 14). Тим самим Він ствердив, що є «єдино
існуючим». Оголошуючи десять заповідей Божих на горі Синай, Господь
сказав: «Я Господь, Бог твій… нехай не буде в тебе інших богів крім
Мене… не будеш бити поклона перед ними і служити їм» (Второзаконня 5,6
-9). Цією першою заповіддю Господь Бог указує людині на Самого Себе і
спонукає нас шанувати Його – єдиного істинного Ьога.

Навчаючи і виховуючи вихованця, християнська наука намагається подати
йому основні істини щодо Бога. Тоді вихованцю стають краще зрозумілі
його переконання і обов’язки. Зокрема Церква закликає:

1. Вірити у Бога, тобто мати щире і тверде переконання в Його існуванні.

2. Ходити перед Богом, тобто завжди пам’ятати про Бога і все робити
так, ніби перед очима Божими. Це стимулює дитину поводитися з обачністю,
а разом з тим не забувати, що Бог бачить не тільки справи рук людських,
а також помисли кожної особи.

3. Християнська наука заохочує надіятися на Бога, любити Бога і коритися
Йому. Справжній християнин завжди повинен бути готовим робити те, що
Господь повеліває, через заповіді Божі, через сумління. Разом із тим не
ремствувати на Творця, коли він не дає людині того, щоб вона хотіла собі
сама. Бо тільки один Бог знає, що і коли людині потрібно, — що для неї є
корисним і що шкідливим. Любити Бога, це мати страх Божий, тобто боязнь
віддалитися від Нього через гріхи.

4. поклонятись Богу, прославляти Його і дякувати Господу Богу як Творцю,
Про мислителю і Спасителю. Дякувати і щоденно пам’ятати про всі дари і
ласки які Він посилає людині.

5. Безбоязно сповідувати Бога, тобто перед усіма визнавати, що Він Бог,
і не відмовлятись від своєї віри, хай навіть за це віровизнання
доведеться постраждати і померти.

Богопізнання є найважливіше із усіх пізнань, адже якщо наукові людські
знання осіяні світлом Богопізнання, тоді вони набувають істинного
значення, віднаходять свій сенс та мету і приносять користь у життя.

Християнство приписує Богові різні властивості, Божа досконалість
відбивається у створених Ним речах. «Чи ти ж не знаєш, чи ти не чував?
Господь-Бог вічний, творець кінців землі: він не втомлюється, не
знемагається, розум його недослідимий» (Іс. 40, 28). Отже, християнство
говорить про Божу вічність, Бог завжди був, Він є і завжди буде. Немає
жодного єства, котре б було перед Богом. Він ніколи не починав життя і
ніколи не перестане жити, саме тому Він говорить Мойсею: «Я той хто є».
Бог був перед віками і залишиться по віки. Творець є поза часом: «Один
день у Господа, як тисяча літ, а тисяча літ, як один день» (ІІ Петро 3,
8). Говорячи про вічність Божу, християнське виховання хоче підкреслити,
що й людина житиме у вічності разом із Господом, але передумовою цього є
дотримання моральних законів закладених Творцем.

Через усе Святе Письмо проходять слова: «Бог любить», «Бог говорить»,
«Бог робить». Тому Церква навчає, що те саме, що відрізняє людину від
тварин, — особистість – притаманна Богу. Особа відчуває, думає, приймає
рішення, чогось бажає, до чогось прагне. Так і Бог, тільки Він
досконалий, Він один Бог у трьох особах. Три Божі особи в однім Божім
Єстві, які мають спільні ознаки і діла. Кожна особа Божа вічна,
всемогутня, всезнаюча і досконала. Це Пресвята Трійця: Бог – Отець, Бог
– Син, Бог – Дух святий. Він не є без особистісна сила, Він відчуває,
думає, любить, прощає. Йому відомі та небайдужі наші труднощі і
трагедії. Власне тому, що Він – особа, і нам дано пізнати Його особисто.

У Святому Письмі Господь проявляє себе як досконалий і абсолютно
правдивий у всьому. Хоча й Він – Особа, доступна нашому пізнанню. Він
надто добрий, надто досконалий для того, щоб не звертати уваги на наші
неправди. Виховуючи, педагог намагається пояснити своєму вихованцю про
Божу Особу у той спосіб, аби дитина зрозуміла і усвідомила, який Він
чистий і досконалий. Він є світлом в якому немає темряви, Він та єдина
досконала Особа, в якій взагалі немає недостатків. Був час, коли Бог і
людина були близькі один з одним – Святе Письмо називає це спілкуванням.
Та з тих пір, як людина згрішила ці відносини і спілкування перервалося.
Тільки через Ісуса Христа такий зв’язок може налагодитися знову.
Нездоланна духовна прірва між Богом і людиною існувала б вічно, якби Він
у своїй великій милості не послав до нас Ісуса Христа, щоб перекинути
через прірву міст. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого
Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, але мав життя
вічне» (Ів. 3, 16). Отже, Божа любов посилає Ісуса Христа прийняти кару
замість людини, аби вона змогла навернутися до Бога і особисто пізнати
Його. Тому виховуючи на засадах християнства, Церква наголошує, що
людина самостійно обирає Божу допомогу чи відкидає її. Той хто цю поміч
прийме – отримай спасіння, а хто відкидає – той немає права очікувати
Його милості, адже Він досконалий і праведний. Бо Бог в християнському
розумінні – остаточна мета.

«Бог є любов» (Ів. 4, 8). Ще однією з ознак Божих є любов. Саме про ню
так часто говорить християнська педагогіка. Любов Божа незмінна, як і
Його досконалість. Які б не були огидні людські поступки, Бог все ж
любить її. «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за
нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5,8). Для того, щоб зрозуміти яка
прекрасна Божа любов до людини, можна лише відчувши і переживши її. А до
тих пір розум не може реально охопити величину і велич Божої любові.
Божа Особа для християн є джерелом любові, що напоює своїм теплом усе
живе: «Ніхто не благий, тільки один Бог» (Мар. 10, 18). Лише Він один
здатен дарувати любов усьому створінню, а людина вдосконалюючись
прагнути до такої любові. Через свою велику любов Господь дарує людині
багато добра: дав їй розум і волю, одяг та дах над головою, їжу та
пиття, усе, що існує на землі було даровано людині.

Божа любов і доброта насамперед виявляється в Його терпеливості і
милосерді. У своїй довго терпеливості Він дає кожному час аби
виправитися і змінитися: «Надломленої очеретини не доламає, льону, що
куриться, він не погасить» (Іс. 42, 3). Божа терпеливість є дуже
великою, тому справжній християнин повинен прагнути наслідувати її у
своєму земному житті. Коли Творець бачить в людині хоча дрібку доброї
волі, то старається лагідністю і добротою вивести її на дорогу спасіння.

Часто у Святому Письмі читаємо про Боже милосердя. Особливо це милосердя
виявляється до грішників: «Радійте зо мною, бо я знайшов овечку, що бува
загубилась» (Лк. 15, 6). Такою великою є радість навернення і таким
великим є Боже милосердя, що будь-якої хвилі Він готовий прийняти
кожного хто до Нього приходить. Лише від Творця ми можемо вчитись
правдиво любити, прощати і бути милосердним та справедливим.

Часто у своєму земному житті людина шукає справедливості та не знаходить
її. І лише в Бозі можна знайти цю справедливість, лише у Нього можна
навчитись її: «Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 2).
Цими словами Господь намагається пояснити людині і навчити її бути
справедливою. Його справедливість проявляється у Його доброті, так і
людина повинна бути доброю і справедливою, а за це Він винагородить її
згідно із своєю справедливістю, добротою та милосердям.

Бог – найправдивіший, Він завжди правдивий, бо святий. Все, що Він
говорить людині, вона мусить сприймати це і вірити, навіть якщо розум
людський відмовляється це сприймати. Справжній християнин повинен вірити
у все, що Господь говорить через пророків, Святе Письмо, бо Він виконує
свої обіцянки через велике своє милосердя.

Для християн Бог є найвищою сутністю і Йому немає рівного нікого і ніде.
Людина не може цілком збагнути своїм розумом хто такий Бог і лише Він
сам відкриває правду про Себе. Він звіщає через Євангелію, що є
безтілесним і невидимим Духом: «Бог-Дух» (Ів. 4, 24). Звідси стає
зрозумілим, що у Нього, якщо Він – Дух, немає фізичного тіла. Та все ж
таки Він існує і володіє силою. Із своєї великої любові Він, інколи
являвся праведним людям у видимий спосіб. Його подоба у тому часі була
ніби відображенням, бо інакше людина загинула б від Його величі слави та
сили. Це слава і велич Божа є настільки великою, що сам Творець
застерігає у розмові з Мойсеєм: «Людина не може побачити Мене і
залишитися живою» (Вих. 33, 20).

Отже, християнське виховання говорить і навчає про Господа і надає Йому
наступні властивості:

1. Бог є вічним: «Перш, ніж постали гори і народилася земля, і всесвіт,
від віку й до віку ти єси Бог» (Пс. 89, 2). Звідси розуміємо, що Бог був
завжди, тому Він є вічним.

2. Усе проходить, усе змінюється, тільки Отець Небесний є незмінним.
Кожного разу на Божественній Літургії згадуються слова із послання
Якова: «Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від
Отця світла, в якому нема ані зміни, ані тіні переміни» (Як. 1, 17).

3. Бог – всемогутній. Людській особі є непідвладними багато речей, вона
не може підкорити собі сили природи, не може створити якусь річ з
нічого, бо для цього їй потрібен якийсь матеріал і допоміжні засоби.
Людина не може повернути втрачене здоров’я, вона є безсилою перед смертю
І лише Йому – всемогутньому творцеві кориться все, лише Йому усе є
підвладним і можливим: «Нічого бо немає неможливого у Бога» (Лк. 1, 37).

4. Творець всезнаючий і всевидючий. Для Господа немає нічого таємничого
у цілому всесвіті. Він про все знає і все бачить та чує. Він присутній
біля кожної людини у будь-яку хвилину її життя: «Бо де двоє або троє
зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20). Творцеві підвладні
найпотаємніші місця і куточки, куди не здатна проникнути людина. Ще
однією із правд є всевидючість Божа, бо Він близько від нас. Адже: «В
ньому ми живемо, рухаємось і існуємо…» (Дії. 17, 28). Його очі звернені
до людини, аби допомогти їй у кожному ділі, захистити від небезпеки, чи
біди, захоронити у хвилині смерті.

5. Бог всеблагий, тобто дуже добрий. Він створив людину і подарував її
усі блага, Він завжди готовий допомогти і подати людині добро. Сам
Христос говорить у Євангелії про Божу доброту: «Добрий є один тільки
(Бог)» (Мт. 19, 17).

6. Господь всеблажений: «Свого часу з’явить блаженний і єдиний Володар,
Цар Царів і Владика владик» (І. Тим. 6, 15). Лише Бог усе задоволений,
бо завжди має у собі найвищу радість – повне блаженство, найвище щастя.
Він Володар і Цар, адже своєю всемогутньою волею створив усе, усім
керує, усе тримає у своїй силі. Він найвищий про мислитель, бо про все
турбується і кожним піклується.

У святому письмі часто читаємо про те, що Бог є Отцем людини. Сам
Христос даючи людині слова молитви, називає Бога: «Отче наш, що єси на
небі…» (Мт. 6, 9). У такий спосіб, Божа Особа є небесним батьком кожній
людині. Якщо Творець є нашим батьком, то ми повинні прагнути наслідувати
Його. Саме тому християнське вчення, подаючи свою науку про Бога,
спонукає і закликає наслідувати Творця, прагнути до досконалості,
наслідувати Його, вчитись від Нього любові, добра, милосердя. До цього
закликає Христос через Євангеліє: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш
небесний досконалий» (Мт. 5, 48). Бог-Отець є батьком людини із двох
причин: найперше тому, що привів з нічого людину до існування, дав їй
Духа і тіло через земних батьків, по-друге Господь Бог є батьком, тому
що своєю освячуючою ласкою прийняв людей за своїх дітей, пообіцяв їм
вічне і безмежне щастя у небі. Християнське виховання закликає своїх
вихованців віддано любити Бога, як правдивого Батька, бо саме так він
любить кожну людину називаючи її своєю дитиною. Як правдивий і добрий
Батько, Він створив усе для людини, аби вона могла користати із усіх цих
благ, аби пізнавала Божу велич і красу. Зрештою, Він дав людині свобідну
волю і остаточний вибір лежить тільки за людиною. Як запевняє святий
Августин: «Сотворив Ти мене Боже для себе й неспокійне моє серце, доки
не спочине в Тобі». Ці слова святого Августина є закликом до кожного
християнина, що остаточною ціллю людського життя є шлях до Бога, а
прийти до Нього людина може через дотримання Його Божих заповідей, через
виконання Його Божої волі через удосконалення і прагнення уподібнитись
до Нього.

Для християн Особа Бога є дуже близькою, адже він посилає свого Сина
Ісуса Христа у цей світ, аби принести їм спасіння. Бог – це той
милосердний, всепрощаючий Батько-Отець, котрий жертвує Свого Сина
людині. Ісус прийшов до людей, Він ходив серед них, проповідував і
навчав. Всі Його притчі взяті із щоденного життя, аби у такий спосіб
щонайкраще донести ідею людського спасіння.

Християнське виховання намагається пояснити вихованцю, що незалежний
шлях від Творця приносить відчуження від Нього. Бо без щирої віри у Бога
людина зрештою відчує, що залишена напризволяще і повинна якось сама
справлятися з могутніми і таємничими життєвими силами, від яких так
часто залежить її життя і які так легко можуть знищити її. Отже,
Євангельське вчення про Боже Проведіння, про праведний суд Божий і
хресні страждання Христа є основою християнського оптимізму. Віра у Божу
всемогутність дає наснагу терпеливо зносити невдачі й нещастя, бо хто
ходить по стопах Господніх, того Бог не оставить. Божа доброта
обов’язково винагородить праведних, подарує спокій душевний і радість.
Вір християнина у Бога, в Абсолютне добро приносить спокій, бо над усім
панує воля всеблагого Промислителя, і тому його не турбують всякі
дрібниці й несподіванки щоденного життя. Тому християнське виховання
заохочує до довіри Богу, надії на Його допомогу, а також радуватись
Господові: «Радуйтесь завжди у Господі; знову кажу: Радуйтесь… Ні про що
не журіться, але у всьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і
благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення.
Берегтиме серце й думки ваші у Христі Ісусі» (Фил. 4, 4-7).

Господь-Бог є ідеалом християнського виховання, для справжнього
християнина Він є авторитетом для наслідування. Наслідуючи Господа –
вихованець намагається навчитись і реалізовувати у своєму житті Божі
властивості. Християнська наука наголошує на тому, що людина повинна
завжди пам’ятати, що Бог є Найвищим Єством, Абсолютним Добром,
безкорисливою Любов’ю, Надією та Вірою. Лише Йому єдиному завдячуємо
усім, бо Він усе створив та усім керує. Лише Йому одному потрібно
покланятись і дякувати за все і завжди.

Світогляд людини формується в процесі виховання та практичної
діяльності. Зміст християнського виховання спрямований на те, щоб
сформувати в людині систему духовних, моральних та загальнолюдських
цінностей. На основі цих цінностей християнське виховання намагається
сформувати любов до Бога, ближнього, своєї Батьківщини, шанобливе
ставлення до батьків. Християнство прагне аби в особі були гармонійно
розвинені і поєднані різні сфери: духовна, фізична, емоційна,
психологічна.

Ідея християнського виховання включає в себе не лише гуманне та
толерантне ставлення до людини, але й визнання гідності людської особи.
Для християнства не має значення чи це маленька дитина, чи доросла
людина, бо не залежно від віку кожен є неповторною, індивідуальною
особистістю і тому вимагає пошани до своєї особи.

Найкращим прикладом християнського ідеалу є Особа Бога Він є тою
величезною силою, що усе створила та й усім керує. Він є втіленням
добра, любові, милосердя, справедливості. Лише споглядаючи Його, можемо
прагнути до досконалості, лише у Ньому можемо віднайти мир і спокій,
розраду і заспокоєння, радість та любов.

Розділ ІІІ. Основні подібності та відмінності в християнській та
комуністичній системі виховання.

У двох попередніх розділах цієї праці були розглянуті основні ідеї
комуністичного і християнського виховання. Ми коротко застановилися над
тим, які ідеали панували у цих виховних системах. Проаналізували різне
відношення до людини та Бога.

У цьому розділі ми спробуємо коротко зупинитись на тому, що є спільним в
обох системах, а що відмінним. Зробимо короткий аналіз цілей, які
ставила перед собою комуністична влада реалізовуючи процес виховання.
Також розглянемо основні цілі християнського виховання. Спробуємо
проаналізувати методи якими послуговувались радянські педагоги. Особливо
звернемо увагу на такі методи виховання як колективізм, режим,
дисципліна. Розглянемо також методи християнського виховання, зокрема
метод молитви, посту, духовного читання.

Зрештою, порівняємо комуністичну і християнську систему виховання,
подивимось чи були зреалізовані поставлені цілі.

3.1. Цілі виховання в обох системах.

Відомо, що кожна дитина потребує виховання, адже воно формує у ній
ідеали, прищеплює цілу систему цінностей. Кожна система виховання
ставить перед собою певну ціль. Пізніше відбувається організація
виховного процесу у той спосіб, аби осягнути цю ціль. Педагогом
використовуються певні методи, щоб пізніше досягнути і отримати від
свого вихованця плоди, які би мали відповідати поставленим цілям. Ціль у
виховному процесі є дуже важливим елементом, бо як вчитель, так і учень,
маючи ціль, знає до чого має стреміти, чого має навчитись і досягти.

Відповідно, комуністична і християнська система виховання також мала
поставлені перед собою цілі. В обох системах організовувався процес
виховання у той спосіб, аби осягнути ці цілі. Спробуємо коротко
розглянути цілі як християнського, так і комуністичного виховання.

Після свого воскресіння Ісус посилає від Отця Святого Духа, щоб Він
доповнював діло спасіння і керував учнями, які мали продовжувати Його
післаництво в цілому світі, те, з яким ВІін був посланий Отцем. «Ідіть,
отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і
Святого Духа», навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав (Мт. 28,
19-20). Прийшовши на землю Христос проголошує Царство Боже. Він
присвячує йому усе своє життя; показує радість приналежності до Царства
Божого: «Сповнився час, і Царство Боже близько… (Мр. 1, 15). Апостоли
виконуючи волю Христа, пішли усюди і проповідували правду про Царство
Боже.

Тому сучасна християнська педагогіка ставить собі за ціль привести свого
вихованця до розуміння Царства Божого і прийняття його, як свого ідеалу.
Ціллю є показати містерію цього Царства, братерське життя тих, які до
нього входять, а також показати його майбутню велич і славу.

Отже, головною ціллю для кожного християнина має бути Царство Боже. Він
мусить прикладати максимум зусиль для реалізації цього Царства на землі
і приготування до нього на Небі. Відповідно він має в собі і в своїх
дітях виховувати необхідні для цього риси. А найвищим взірцем для нього
має бути Ісус Христос.

Святе Письмо вчить, що Царство Боже є виявом любові і премудрості Божої,
у побудові цього Царства повинна брати участь і людина. Про пошук і
побудову Царства Божого людиною вже тут на землі, говорить і заповідає
сам Ісус Христос. Він наголошує, щоб людина найперше дбала про розбудову
цього Царства. В Господнім молитві Ісус навчає: «Нехай прийде Царство
Твоє, нехай буде Воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мт. 6, 10).

Отже, Церква найперше ставить і прагне реалізувати ціль побудови і
розвитку Царства Божого у свідомості вихованця. Адже Царство Боже є
досконалим, керованим Богом, воно створює лад в житті людини й цілому
суспільстві, а по завершенні людського життя веде особу до єдності з
Богом.

Ціль побудови Царства Божого є дороговказом який веде людину шляхом її
земного життя. Тому важливим елементом у виховному процесі є прищеплення
дитині добрих рис, що є конче потрібними для реалізації поставлених
цілей, для реалізації ідеї Божого Царства. Однією із цільових рис є
наслідування Христа, бо саме Він є тим ідеалом до якого повинна прагнути
кожна людина, про це нам нагадує апостол Павло: «… головним наріжним
каменем є Ісус Христос» (Еф. 2, 20). Шлях наслідування Христа – це
виконання своїх обов’язків відповідно до своїх сил і вмінь. Це виконання
всього того, що Христос заповів, це підтвердження своєї віри своїми
ділами. Християнство прагне виховати справжнього християнина, аби в
ньому гармонійно поєднувались і розвивались різні сфери і то не лише
духовні, а й фізичні. Ціллю його є сформувати чесноти моральні,
релігійні, патріотичні, аби у такий спосіб допомогти дитині прямувати до
власного духовного зросту і вдосконалення.

Моральність у християнському вихованні пов’язана із ідеалом Добра, тому
ціль заклечається в тому, аби зробити людину добрішою і поряднішою із
християнської сутності морального виховання випливає його націленість на
розвиток у людині сумління і здатності до самовдосконалення. «Хай
праведний ще творить правду, і святий ще освячується» (Одкр. 22, 11),
саме такі слова читаємо у Святому Письмі. Тому й християнство
намагається реалізувати поставлену ціль, суть якої й полягає у
вдосконалені. Християнська досконалість виявляє себе у любові до Бога і
ближнього, тому дитину слід навчити любити, а іноді навіть поступитися
власним інтересами заради добра інших. Аби реалізувати ціль
вдосконалення – дитину привчають бути добросовісною, старано виконувати
свої найдрібніші обов’язки. Дотримання визнаних правил поведінки і
ввічливості, а це допомагає не ображати своєю поведінкою, бути добрим,
доброзичливим і щирим у стосунках із своїм ближнім. Ввічливість сприяє
виробленню в людині характеру, бо неодноразово стримує її від моральних
помилок; вона також навчає покірності, виробляє вміння володіти собою.
Ввічлива людина поважає владу, шанує старших віком, вона завжди уважна
до ближнього, а її воля спрямована на творення добра. Такій людині
довіряють, її поважають, а своїми вчинками вона позитивно впливає на
оточуючих.

Християнське виховання ставить собі за ціль сформувати у дитині поняття
послуху. Бо через послух найкраще виконується Воля Божа і це найкращий
шлях до вдосконалення. Приклад послуху надає сам Христос: «Отче, … хай
не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Тому з раннього дитинства
дитину привчають до послуху, найперше до своїх батьків і рідних.
Привчання дитини до послуху проводиться у спокійний і лагідний спосіб.
Батьки і вихователі найперше намагаються пояснити, що послух – це жертва
власної волі, а передусім, коли нам хтось накаже те, що противиться волі
чи особистій користі.

Поруч із послухом ставиться ціль привчити дитину до пошани. Адже пошана
і послух між собою дуже тісно пов’язані. Через непослух перші люди
втратили любов Божу, через непослух Фараон і єгипетський край зазнали
великих покарань. Тому дитина повинна навчитись слухати і шанувати
авторитет. Найвищим авторитетом є Господь Бог і Він вимагає пошани до
Свого імені і до Своєї Особи. Окрім пошани Божого авторитету, дитина
повинна шанувати авторитет батьків, бо вони є заступниками Творця тут на
землі. Їм усе своє життя дитина повинна виявляти свою любов і повагу.
Ціль християнського виховання пошани має на меті сформувати не лише
зовнішню пошану та послух, але й внутрішню, яка ітиме з глибини чистого
серця.

Церква завжди пам’ятає і закликає батьків пам’ятати, що дитина є чистою,
незаписаною карткою паперу, лише від них залежить, що буде записано на
цій картці. Християнська ціль прагне записати там добрі речі, Божі
слова, які дадуть моральні сили дитині в майбутньому і вироблять із неї
правдиву Божу людину й милого людям і пожиточного члена суспільства, а
не безхарактерного голопаса. Отже, тут з’являється прагнення виховати у
людині любов до Бога, Церкви, народу, любов до праці, вміння слухати,
готовність принести себе в жертву, коли цього потребуватиме Церква чи
ближній.

Вихованець повинен зрозуміти і прийняти Божі заповіді, адже без них її
життя ітиме в неправильному руслі. Ціль виховання має здобуватись не на
спосіб світу, але на спосіб Божий. Спосіб Божий передбачає Господню
ласку й науку через яку дитина зростає в мудрості і знаннях.

Г. Ващенко у своїх педагогічних працях наголошує на цілі патріотичного
виховання. На його думку, здоровий патріотизм, як і моральність,
виховується на грунті віри в ідеали. Підкреслюючи не тільки єдність, але
й спорідненість моралі, що від Бога та національних цінностей, тим самим
наближає людську свідомість і педагогіку до того духовного синтезу
релігії і патріотизму, який робить деякі народи в історії особливо
стійкими і непереможними навіть у важких історичних умовах. Християнська
релігія ставить собі також за ціль навчити дитину любити свій народ і
свою країну, своїх співвітчизників і людей інших національностей. Любов
до своєї нації не повинна породжувати в нас самолюбства, недостатньої
любові або несправедливості щодо членів іншої нації. Бо люди різних
національностей є дітьми одного Отця на небі, а, отже братами по
відношенню один до одного, і що Церква об’єднує всі народи в одну велику
Божу родину. Святий апостол Павло говорить: «Нема юдея, ані грека… — бо
всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ціль християнського виховання
зважає на те, щоб люди не робили кривди одне одному, аби в народі було
солідне почуття обов’язку і сумлінніше його виконували. Тут важливим є
навчити вихованця переступити через своє власне «я», але виконати
почуття обов’язку для своєї держави. Формування трудолюбивості, щирості,
сумління – це дорога до здобуття добробуту своїй Батьківщині. За Г.
Ващенком патріотизм мусить бути здоровим і побудованим на засадах
християнської моралі, а також позбавлений будь-якої ворожості. Таке
патріотичне виховання прагне реалізувати таку ціль, яка сформує у
молодій людині пошану до інших народів та здібність діяти спільно і
організовано в інтересах своєї держави та інших дружніх народів. Ціль
християнського патріотичного виховання включає в себе патріотизм
свідомий, бо тільки він сприяє добробуту і високому культурному зросту.
Лише він допомагає реалізовувати добре і гідне ставлення до інших
народів. Разом із тим пропагується покора і пошана до керівництва
держави, адже Святе Письмо наголошує, що всяка влада є від Господа.
Дитина повинна зрозуміти це і першим кроком пошани влади є послух
керівництву шкільному, місцевому, а разом із тим державному. Варто тут
згадати ще одну ціль, яка вимагає пошани до культури і традицій рідного
народу, що накопичувались протягом багатьох років і передавалися з
покоління в покоління. Традиція в житті суспільства це те ж саме, що
пам’ять у житті і розвитку окремої людини. Коли б людина забувала все
те, що вона приймає й переживає, вона не була б людиною, а стояла б на
рівні найвищих тварин. Таким чином, кожен має шанувати свої звичаї,
традиції ,культуру, державність, у такий спосіб реалізовується
поставлена ціль – виховати людину.

Отже, цілі християнського виховання прагнуть до формування людини,
справжнього християнина, обличчя якого завжди повернене до ідеалу Христа
Спасителя, Всемогутнього Творця і Духа. Така ціль прагне сформувати у
своєму вихованцеві ідею Царства Божого, готовність до послуху, пошани і
реалізації до бра. Щоб у кінцевому результаті людина зустрілася із
Христом і поєдналася з Ним. Сопричастя з Ісусом Христом силою свого
динамізму спрямовує людину до поєднання з усім тим, з чим був глибоко
поєднаний сам Ісус Христос: з Богом, Його Отцем, який послав Його у
світ, зі Святим Духом, який керував Ним у Його місії; з Церквою, Його
Тілом, за яку Він себе видав, і з людьми, Його братами, долю яких Він
захотів розділити. У такий спосіб справжній християнин виявляє своє
бажання служити Богові і людям, а любов до них є ціллю, яка формує ціле
його життя і всю його діяльність.

Свої цілі у виховному процесі ставила комуністична педагогіка.
Послідовники марксизму-ленінізму наголошували на особливій цілі навчання
і подання знань людині, а також на великому значенні розумового розвитку
особи. Розумову підготовку вони розглядали як важливу складову частину
всієї системи комуністичного виховання. Основною ціллю розумового
розвитку було озброєння підростаючого покоління системою наукових знань
і формування на цій основі матеріалістичного світогляду. Бо тільки
оволодівши науковими знаннями, можна правильно зрозуміти явища
навколишньої природи.

Ціль будівництва комунізму В.І. Ленін нерозривно пов’язував із
озброєнням підростаючого покоління основними поняттями більшовицької
ідеології. Здійснити реалізацію комуністичних цілей Ленін покладає
насамперед на радянську школу.

Під цілями виховання А. Макаренко розуміє п програму людської особи,
програму людського характеру, причому в поняття характеру вкладає весь
зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої
переконаності, і політичне виховання, і знання.

Розбудовуючи комуністичне суспільство, радянська влада ставить собі за
ціль виховати людину яка прийме ідеї комунізму, а також реалізовуватиме
їх докладаючи зусиль та власних вмінь. Тому вже з раннього дитинства
реалізувалася ціль, яка вимагала від дитини вірності ідеалам комунізму
та сприяла патріотичному вихованню Радянський патріотизм – переслідував
ціль, що мала запалати і підняти людину на героїчну працю, загартувати
її волю і характер заради будівництва комунізму. Виховання почуття
радянського патріотизму розпочиналось ще у дошкільних закладах і
знаходило своє продовження у школах та інших установах. Саме тут
розпочинала свою реалізацію ціль виховання комуністичної моралі, що
закладала почуття які в майбутньому мали переростати у глибокі
патріотичні почуття і ставати джерелом натхненої творчої праці на благо
Вітчизни і комуністичної партії.

Про реалізацію патріотичних цілей багато писав В. Сухомлинський, зокрема
він закликав: «Дорожи ідеями і принципами Комуністичної партії, яка
привела твою Вітчизну до вершини величі і щастя. Будь вірним ідеям,
принципам, законам, традиціям нашої Великої Революції і Комуністичної
партії. Будь революціонером і комуністом – це не тільки покладає на тебе
величезну відповідальність за долю Вітчизни, а й сповнює твоє життя
високим змістом». Виховуючи вірність ідеалам Великої Жовтневої
соціалістичної революції і Комуністичної партії переслідувалася ціль
заволодіти молодою людиною, молодим поколінням, котре з почуття
вдячності буде готовим до виконання і реалізації поставлених перед нею
ідеологічних завдань.

Ціль радянського патріотичного виховання знаходить своє відображення у
словах, які закликають віддати своє життя за високу комуністичну ідею,
бо її існування є набагато вищою і ціннішою за життя людини. Потрібно
бути завжди готовим прийняти смерть на полі бою, ненавидіти свого
ворога, бо краще смерть, аніж зрада інтересам Вітчизни.

Колективне виховання – це ще одна ціль яку намагалась реалізувати
комуністична влада. Бо колектив – це ідейне об’єднання, саме тут
передбаченими є взаємозалежність, вимогливість, дисципліна й
відповідальність. Ціль колективного виховання відкидає індивідуальний
підхід до особи, зате встановлює чіткі вимоги та накази. У такий спосіб
комуністичний режим знову ж таки отримує покірного громадянина, що
готовий виконувати поставлені завдання. Через колектив партія активніше
змогла впливати на ідейно-політичне і моральне обличчя радянської
людини, а особливо молоді. Через страх бути осудженим колективом, через
сором перед членами цього колективу, особа змушена була виконувати все
те, що їй накажуть, навіть якщо це їй зовсім не подобалося.

Отже, ми розглянули цілі комуністичного виховання, котрі прагнули
витворити людину героїчну та віддану комуністичній ідеології, готову до
боротьби з ворогами комуністичної партії. Непримиренним ворогом
радянської влади вважалася релігія. Саме з нею вести боротьбу ставило
собі за ціль комуністичне виховання. Саме про таку цільову боротьбу пише
Г.Ващенко: «Більшовики всіма засобами боряться з релігією, вони
відкинули мораль засновану на релігійних засадах, і пропонують свою
більшовицьку мораль, критерій якої звучить: моральним є те, що корисне
для пролетаріату». Тому вбивство, брехня, донос є виправданим моральним
вчинком, якщо він зроблений заради добра радянського режиму. Релігійні
сім’ї задурюють голови дітей забобонами та марновірством, примушують
зубрити молитви. Тому ціль атеїстичного виховання повинна вести боротьбу
антирелігійного змісту: висміювати духовних осіб, показувати брехливість
релігійних догм, облудність християнського світогляду, висловлювати
зневагу до церковних вигадок та легенд. Ціль атеїстичного виховання
полягає у відкиненні релігійного дурману, бо перевага повинна надаватися
науковим знанням, матеріалістичним поглядам на світ. Релігія приречена
потерпіти крах, адже вона будує своє вчення на сліпій вірі та різних
антинаукових вигадках. Лише достовірне знання логічного закону дасть
пояснення про світ і все існуюче у ньому.

Ціль християнського виховання передбачає те, щоб у житті людина на
першому місці ставила Бога, була із ним своїм серцем і виконувала добрі
діла. Це означає, що потрібно формувати у вихованцеві здоровий
християнський світогляд, щоб риси його характеру відповідали Божим
заповідям і наказам. Ціль християнського виховання вбачає у вихованцеві
чітку і непохитну віру, аби він завжди був готовий перебороти усякі
сумніви. Основою всього християнства має бути некорислива любов, тому
Церква намагається реалізувати цю ціль у християнському вихованні,
навчити дитину любити Бога, ближніх, оточуюче середовище, любити і
прощати.

Ціль комуністичного виховання – атеїстичне суспільство, щоб кожен член
цього суспільства роздумував на лад радянський, не ставив запитів, а
покірно виконував накази вождів. Ціль такого виховання прагне придушити
у людській особі національну свідомість, християнську праведність, а
натомість витворити людину, що схожа на машину яка безоглядно
виконуватиме волю вождів. У такий спосіб комуністичний режим прагнув
придушити поставлену ціль християнську, що веде до чогось вищого,
досконалого, непроминаючого, Божественного, вічного. Зникають режими і
поставлені ними цілі, прикладом цього є комунізм, залишається лише Бог,
у Ньому християнство бачить остаточну ціль земного і неземного життя.

3.2. Методи та засади в обох системах

Для того щоб виховати і сформувати особистість потрібно чимало часу. У
розбудові процесу виховання важливою є не лише ідеологія але і методи
яким педагог послуговується. Отже метод дозволяє встановити певні умови
і шляхи їх розв’язання. Провадячи процес християнського виховання
Церква потребує своїх методів, аби досягти поставлених перед нею
завдань. Християнська педагогіка намагається обрати методи, які
притаманні сучасності, щоб у такий спосіб якнайкраще знайти підхід до
вихованця. Таким чином часто поєднуються різні методи, які не суперечать
Євангелії та науці Церкви. Тут стоїть завдання підібрати і прийняти
«усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що
шанобливе» (Фил. 4, 8). Таким чином, різноманітність методів є ознакою і
доказом поваги до адресатів, бо у такий спосіб християнське виховання
показує, що намагається знайти підхід од різної категорії людей. Адже
відомо, що існують різні категорії вікові, розумові, а також категорії
духовної та моральної зрілості.

Кожен педагог та вчитель прагне побачити плоди своєї праці, кожен із них
бажає аби його праці і зусилля були не марними. Звісно, що багато у
виховному процесі залежить від обраних методів.

Великий вплив на сучасну методику мають ще колишні підходи Радянського
Союзу. У тому час послуговувались методом який мав сформувати у
майбутньому вихованцеві певні ідеологічні якості, що мали відповідати
запитам і потребам тодішньої влади. У Радянському Союзі «метод» був
пов’язаний лише із діяльністю вчителя чи вихователя, тобто був
одностороннім, усе у виховному процесі підпорядковувалось педагогові.
Сучасні методи, а зокрема у християнській педагогіці, намагаються знайти
дещо інший підхід до вихованця. Часто знайти дещо інший підхід до
вихованця. Часто ці методи набирають двостороннього характеру, тобто,
мають вигляд партнерських. Саме таким чином педагог виступає партнером і
помічником, а у дитини складається довіра до нього. Бо такий педагог не
виглядає грізним суддею, що наказує, а навпаки – партнером, що має
більше досвіду життєвого та наукового. Таким чином, вихованець розуміє і
сприймає себе як особистість. Радянський метод виглядав достатньо
строгим, вчитель наказував, а учень виконував і у такий спосіб
формувалася особа, що була готовою служити комуністичній ідеології, а
також виконувати усі її завдання.

Метод християнський співпрацює і переплітається із методами родини, тут
часто виникає тісна співпраця. Характерною ознакою тут є те, що до
християнського вихователя, дитини, зовнішніх чинників, які беруть участь
у вихованні, долучається Божественна благодать дії Святого Духа. Без неї
неможливе жодне християнське виховання. Без неї неможливе жодне
християнське виховання, жоден християнський метод. Вона проникає в такі
глибини людського духу, в які ні жоден вихователь, ні різні зовнішні
чинники, ні навіть сама дитина у своєму самовихованні не можуть сягнути.

В основі усіх зовнішніх методів християнського виховання стоїть
внутрішній – «оберігання серця». Деякі Святі Отці Церкви називали його
«очищення серця», «оберігання розуму», «внутрішнє або душевне творення»,
«спостереження» і т.д. Його сутність полягає в зосереджені розуму з
метою протистояти негативним тенденціям у початковий момент їх розвитку,
поки вони не встигли оволодіти ще силами душі дитини і таким чином
приготувати місце для дії Святого Духа. Інші методи відіграють допоміжну
роль.

Щоб краще зрозуміти методи християнської педагогіки, варто розглянути
декілька з них. Тому коротко спробуємо проаналізувати їх.

1. Молитва. Чому вона така важлива у виховному процесі? Бо молитва для
душі є тим, чим подих для організму. Це як зауважує М. Пестов: «Дихання
духовного життя. І як фізичне життя припиняється із зупинкою дихання.
Так і духовне життя завмирає з опущенням молитви… Щоб завадити цьому,
потрібно починати і розвивати молитву із самого раннього віку немовляти
і безупинно підтримувати і поглиблювати її». Батьки повинні соїм
прикладом навчити дітей молитися. Бо спільна молитва, вранці у вечері,
перед їжею і працею, повинна бути нерозлучним приятелем людини. Отже,
родичі насамперед повинні дати добрий приклад молитви: «Чи їсте, чи
п’єте, чи що іншого робите, все робіть на славу Божу» (І Кор. 10, 31).
Цей метод спонукає вихованця славити Бога цілим життям, щоб бути
християнином не лише з імені, але і з діл. Молитва є мостом між Богом і
людиною. Збудувати цей міст є великим мистецтвом, а молитися – це ще
більше мистецтво, через яке вихованець може прийти до досконалості.
Через старання вчителів, Церкви, батьків, дитині прищеплюється молитва у
такий спосіб, аби вона змогла полюбити її.

Добрим прикладом є спільна родинна молитва. Важливо щоб і самі батьки
розуміли, що молитва – це не лише обов’язок і подяка Господові, а й
відповідальність за свою дитину, відповідальність за те, якою виросте ця
дитина. Якщо дитина бачить, що її батьки також моляться, а не тільки
змушують її, то певна річ, що у дитини зростатиме почуття обов’язку та
любов до Бога через молитву.

Цей метод прагне навчити вихованця до молитви у різних потребах. Зокрема
Святе Письмо навчає: «Страждає хтось між вами? Хай молиться. Радіє
хтось? Хай псалми співає. Нездужає хтось між вами? Хай прикличе
пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним…» (Як. 5, 13-14).

Крім цього, цей метод навчає вихованця молитися не лише за себе самого,
за свої інтереси, але й за ближніх, потребуючих, за Церкву, грішників та
ін. Бо якщо молитися за себе, то це є самолюбство.

Важливим елементом у цьому методі є те, що молитва може проявлятися: у
формі домашніх правил (щоденні молитви), у піднесенні до Господа
спонтанних звернень та участі у Богослужіннях. В ранньому віці можна
навчити дитину робити на собі знак Святого Хреста, як однієї з форм
молитви. У вихованні дуже корисним є вечірній іспит сумління, бо тоді
дитина здатна оцінити свої денні поступки, чи були вони добрими, а може
злими. Таке розважання навчає дитину жаліти за свої гріхи і тим самим
поглиблює її духовну сферу.

Ще однією важливою справою у цьому методі є те, щоб батьки не тільки
навчили дитину молитися, але й самі молилися за неї, за її добре
виховання.

2. Піст. Святитель Ігнатій писав, що якщо главою чеснот є молитва, то
основою їх є піст. Він є початком боротьби з гріхом. Зосередження розуму
на внутрішньому світі є початковим етапом морального розвитку. Але
боротьба із пристрастями, у вузькому розумінні цього процесу, повинна
мати певну послідовність, що передбачає подолання в першу чергу тілесних
пристрастей, а від так і духовних. Для цього в основному і служить піст.
Він виховує смирення, оскільки спонукає до самопізнання. Цей метод
призводить до вивільнення розуму з-під влади тілесності і підпорядковує
волі та серцю. У світській літературі побутує думка про піст як тілесну
дієту. Це вказує на повне нерозуміння його суті. В сім’ї піст діти
сприймають в першу чергу з прикладу батьків. Не можна дозволяти дитині
постити, якщо це може принести шкоду для її здоров’я. Церква звільняє
від посту дітей віком до 14 років. Однак приватно вони на певний період
могли б відмовитися від солодощів чи обмежити проведення часу біля
телевізора. Батьки мусять пам’ятати, що піст повинен бути добровільним,
тому не можуть до нього заставляти дитину. Перш ніж запроваджувати метод
посту, дитині слід пояснити, що то таке піст, яку користь він може
принести як для тіла, так і для душі. Ознайомившись із основними
поняттями про піст, а також бачучу добрий приклад своїх батьків, дитина
має змогу самостійно визначитись – постити їй, чи ні.

3. Духовне читання. Сюди можна віднести також духовні бесіди, перегляд
фільмів на релігійну тематику, та інше, що може складати духовну поживу
дитини.

Цей метод морального виховання в християнстві, після посту та молитви,
вважається одним із найважливіших. Читання Святого Письма, вивчення і
заглиблення в нього має відбуватися не лише у Церкві, а й поза нею,
зокрема у родинному колі. Цей метод дозволяє дитині пізнати правду про
Бога, відкрити для себе глибоку віру у Нього.

До духовних читань відносимо історії про життя святих та іншої духовної
літератури, яка збуджує ревність до морального вдосконалення. Необхідним
є також вивчення суспільної науки Церкви, оскільки це сприяє подальшому
правдивому життю у суспільстві, а також у міжнародному контексті.

Якщо дитина ще маленька і вона невміє самостійно читати, то батьки
можуть читати чи розповідати їй історії із Святого Письма, щось про
Бога, святих чи інше. Але це варто робити у той спосіб, щоб дитина
сприймала. Особу Бога серйозно, а не як чергову казкову історію. Поряд
із цим можна пояснювати дитині доступні елементи нашої традиції.
Особливо ефективною буде ця розповідь на передодні свят: Святого
Миколая, Різдва, Водохреща чи Великодня. Варто звернути увагу і на
пояснення в доступній формі та прищеплення любові до наших християнських
звичаїв, на які так багатий наш український народ. Просякнуті любов’ю до
Бога і людини, вони є високоморальними та містять у собі велику
мистецьку та історичну цінність. Тому є чудовими засобами у
християнському вихованні дітей.

Ціллю цього методу повинні бути не так знання дітей про Бога, які
засвоюються тільки розумінням і пам’яттю, як внутрішнє засвоєння
релігійних істин, що проникають у глибину душі. Тобто знання Бога.
Дитина повинна відчути Божу присутність в оточуючому світі в собі.

4. Участь у Святих Тайнах та інших Богослужіннях Церкви (храмове
дійство). Це не один якийсь окремий метод, а універсальний синтез, куди
входять молитва, піст, читання Святого Письма і цілий ряд інших методів.
Щоб уможливити доступ дитини до цього «виховного методу», батьки повинні
тісно співпрацювати з Церквою. Літургійний метод підготовляє дитину до
прийняття таїнств, а також допомагає розумінню Божественної Літургії, ї
змісту, значення молитов і жестів. Участь дитини у літургії збагачує її
особисті знання у галузі християнства, поглиблює віру, навчає до спів
служіння з іншими, а також отримує Божу ласку через Святі тайни,
Літургію, благословення та освячення. Святі Тайни, разом із требами,
становлять собою педагогічну програму, яка охоплює все життя людини, всі
її життєві обставини та випадки. Батьки приносять маленьку дитину у
храм, де вона отримує очищення від первородного гріха в святій тайні
Хрещення, та примножуючи освячуючи ласку через тайну Миропомазання. А у
тайні Сповіді – у дитини зароджується щира і рішуча зміна свого способу
мислення та поведінки. Тайна Сповіді у процесі виховання заслуговує на
увагу. Адже вона спонукає дитину до поступу, дає їй можливість
виправитись та очиститись від гріха. Приступаючи до Причастя, дитина
приймає самого Бога, який є великим і незрівнянним, добрим та
милосердним, а це спонукає дитину наслідувати Його у своєму житті.

Серед численних виховних засобів, якими послуговується храмове дійство,
треба ще згадати про такі, як церковне мистецтво, основна функція якого
є настановлення людини на добро і виховання моральності, що у християн
завжди асоціюється з прекрасним. Святий образ є тим самим, що священна
книга: у священній книзі людина читає Божі слова, а на святій іконі вона
споглядає святі лики, які, як і Боже слово, піднімають людський розум до
Бога і Його святих і запалюють серце любов’ю до Творця і Спасителя.
Особливо важливим є цей метод у періоді, коли дитина ще не вміє читати,
а дивлячись на образ чи ікону вона вже розуміє у кого вірить і кому
поклоняється.

Як бачимо, християнська педагогіка послуговується такими методами
виховання, як молитва, піст, духовне читання та група методів, які
об’єднує в собі храмове дійство. Саме ці методи сприяють формуванню у
дитини ієрархії цінностей, спонукають її дотримуватись Богом даних
моральних законів.

Християнські педагогічні методи застосовують також наочні матеріали:
книги, іконки, свічки та інше. Невід’ємною частиною християнської
методики є гра. Зокрема коротенько згадаємо про деякі з ігор які
сприяють кращому вивченню Святого Письма:

1. Обдарування інших словом Божим: Кожна особа приносить на зустріч
відкритку чи образок, на котрій виписує цитату із Святого Письма.
Пізніше дарує її іншій особі, при цьому говорить цій особі приємні
слова.

Така гра привчає дитини любити свого ближнього, чуйно та толерантно
ставитись до інших.

2. Яким був Ісус Христос? (чи інші біблійні особи)?

Учасники діляться на дві групи. Кожна група на протязі 5 хвилин має
подати на підставі Євангелія, якими рисами відзначався Ісус Христос.
Кожну рису підтверджують прикладом.

У даному випадку гра розвиває у дитині логічне мислення, здатність
швидка зосереджуватись на завданні, а також покращує здатність чітко
висловлювати свою думку.

3. Чим хочу керуватись у житті?

Учасники витягують заздалегідь підготовлені карточки на яких написані
певні засади. Наприклад: буду старатись часто дякувати ближньому. Кожен
учасник забирає цю картку собі напам’ять.

Ця гра спонукатиме дитину утримуватись від злих вчинків, чим частіше
вона згадуватиме ці засади, тим швидше вона навчиться жити згідно із
ними.

У даному розділі ми розглядаємо методи християнського та комуністичного
виховання. Вище вже йшлося про методи християнські і був поданий їх
коротенький опис. Тепер спробуємо проаналізувати методи комуністичні.
Цей аналіз проведемо на основі педагогічних творів Антона Макаренка,
який присвятив своє життя комуністичному вихованню дітей на основі
марксистко-ленінської ідеології. Макаренко наголошує на тому, що не
можна відділяти виховання від навчання, хоча сам процес виховання є
іншим від процесу навчання. Виховувати потрібно з досвіду, а не з
дотичних наук. Згідно із Макаренком, багато звичайнісіньких робітників
внесли зміни у наукові розрахунки: це рекорди у продуктивності праці,
винаходи, навіть у дрібницях. Тому саме галузь виробництва дає значний
поштовх у процесі виховання. Виховна мета випливає із загальних
суспільних потреб, виховання повинно бути пов’язане з прагненням
радянського народу. До методів виховання радянської людини відносились:

1. Виховання в колективі. Найголовнішою формою виховної роботи вважався
колектив, який був необхідною умовою для повноцінного розвитку
радянської людини. Правильне радянське виховання повинно бути
організоване шляхом створення єдиних, сильних, впливових колективів.
Кожний окремий член цього колективу повинен почувати свою залежність від
нього – від колективу, повинен бути відданий інтересам колективу,
обстоювати ці інтереси і перед усім дорожити ними. У колективі
вирішальним елементом є спільна мета яка є рушієм солідарності. На
першому місці були поставлені інтереси колективу, а не окремо взятої
особи. Виховання колективу розпочиналось із переконливої, чіткої та
рішучої вимоги. Важливим елементом виступає постійна бадьорість членів
колективу і готовність діяти, готовність виконати поставлене завдання.
Макаренко не підтримує сімейних стосунків які виникають у процесі
побутової співдружності у колективі. Такі стосунки суперечать правдивому
радянському вихованню. Тільки через великий колектив, інтереси якого
випливають не з простого спілкування, а з більш глибокого соціального
синтезу, можливий перехід до широкого політичного виховання. Кожен
колектив виступає частинкою великого радянського суспільства, який має
поставлені завдання реалізувати, щоб довести комунізм до якнайкращого
стану. Притаманним у методі колективного виховання є дотримання певних
звичаїв і традицій (присяга жовтеняти, піонера, утворення піонерських
загонів). Традиція мала сприяти пошані до колективу, його уповноважених,
пошана до логіки старших. Традиція стає окрасою колективу, створює його
зовнішнє обличчя.

2. Дисципліна. Це форма устрою колективу для успішного досягнення цілей
які є важливими у колективі. Дисципліна у колективі – це не метод, а
результат виховання. Вона являє собою певне зібрання обов’язків і
положень, котрі потрібні для благополучності.

Недисциплінованість у радянському середовищі розглядається як виклик
проти комуністичного суспільства, а також виклик поглядам політичним і
моральним. Поруч із дисципліною Макаренко прагне ввести виклади теорії
моральності згідно до вимог радянського режиму. Він згадує про закон
Божий, який викладався раніше у школі, та не заслуговує на повагу, але
воднораз на ньому порушувалось багато моральних проблем. Такий предмет,
як теорія вчинків, мораль, можна легко, красиво і переконливо подати
учням заради добра Комуністичної партії. Дисципліна у колективі виступає
як захист, впевненість у своїх правах та можливостях. Дисциплінованість
– це високі вимоги до себе та вияв поваги до іншої особи.

3. Режим та покарання. Під режимом розумілось чітке розпланування дня,
точність у виконанні обов’язків, пунктуальність у всьому.

Допустимим методом комуністичного виховання є покарання, воно буває
потрібним і корисним. Покарання відноситься до прав і обов’язків
педагога. Завдання покарання полягає у ліквідації певного конфлікту і
застереженням до виникнення нового конфлікту. Рішуче відкидається
християнське ставлення до покарання, бо воно називає кару лихом. І
навпаки, покарання є виправданим, бо приносить користь. Суть покарання в
колективі базувалась на тому, що людина переживає осудження себе
колективом і усунення себе від нього. Реалізувати покарання у
радянському колективі мали право усі члени, або уповноважені колективом
особи. У разі, коли дії вихованця загрожують ідеалам колективу, то у
такому випадку ідеться про застосування кари колективом цієї особи.

4. Вимога. Вона передбачає певні очікування від вихованця, члена
колективу. Вимога проявляє себе у різні способи: примусі залякуванні,
або у похвалі. Радянська педагогіка виховання послуговувалася методом з
вимоги, вона очікувала від свого вихованця послуху, виконання
поставлених завдань, жертви власних інтересів заради високої
комуністичної ідеї.

5. Трудове виховання. Це практична підготовка молодого покоління до
свідомої та активної участі в суспільному виробництві, в матеріальному
та духовному житті суспільства.

На підставі проаналізованих методів ми бачимо, що вони відрізняються між
собою. В основу цих методів були закладені різні цілі та очікувались
різні результати. Зокрема, розвиваючи радянську методику, була
поставлена педагогами мета підготовки майбутніх працівників
соціалістичної держави, які б були віддані комуністичній партії і були б
покірним знаряддям у її руках. Звідси велика увага дисципліні і фізичній
праці на полі, в майстернях і така мала увага навчанню у звичайному
розумінні його.

Християнська методика також говорить про необхідність працювати. Зокрема
апостол Павло говорить: «Якщо хтось не хоче працювати, хай і не їсть»
(ІІ Сол. 3, 10). Та метод праці у християнському розумінні має дещо
інший вимір, аніж у комуністичному. Християнська праця, розпочата через
молитву з Богом приносить велике благо; вона робить людину задоволеною,
відганяє грішні думки, забезпечує тимчасовий добробут, веде до
досконалості.

Отже, комуністичний вимір праці переслідував переважно матеріальну мету,
а християнське розуміння праці має дещо глибший зміст – духовне
вдосконалення. Відмінним є метод покарання. Комуністичний режим вважав
допустимим покарання як дітей, так і дорослих, прикладом цього є
численні арешти та розстріли. У такий спосіб тодішньому режимові
вдавалося залякувати людину, тримати її під жорстким контролем, а тим
самим, спонукати її виконувати накази влади, та поставлені нею завдання.

Натомість християнство пропонує метод прощення і любові: «Любіть ворогів
ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, творіть добро тим, хто
ненавидить вас і моліться за тих, хто ображає і переслідує вас, і будете
синами Отця вашого Небесного» (Мт. 5, 44-45).

Комунізм прагне навчити вихованця до життя у колективі, а християнство –
у спільноті, комунізм посилається на людський «ідеал» Маркса, Леніна,
Сталіна, а Християнство – за ідеал ставить Того, хто є вічним,
досконалим і Абсолютним Єством. Ім’я цього Єства – Господь Бог, що був,
є і буде вічно.

3.3. Порівняння систем християнського і комуністичного виховання.

У попередніх розділам ми розглянули основні ідеї виховного ідеї у двох
системах. У такий спосіб ми бачимо, що ідея комуністичного ідеалу
полягала у тому, аби збудувати «нове суспільство», створити нову
людину», запровадити «вічний і щасливий комунізм». Для цього радянський
режим докладає чимало зусиль. Особлива увага приділяється питанням
освіти і науки, під особливим наглядом і контролем опиняються школи,
вищі навчальні заклади. Створюється ціла мережа гуртків та організацій,
їх мета полягала у тому, аби якнайкраще донести ідеї комунізму до
свідомості та серця людини. Адже діти є такими довірливими і щирими,
тому їм легко прищепити будь-яку ідеологію.

Ідея комунізму полягала у тому, щоб створити таку мораль, яка б служила
тільки інтересам більшовицьких вождів. Тому така мораль відкидає
будь-які елементи християнських вартостей. Тут цілком виправданими є
вбивство, брехня, ненависть, наклеп і донос, якщо це зроблено в ім’я
комунізму, його зросту і процвітання.

Ідеал комуністичного виховання полягав у тому, аби витворити з людини
борця – колективіста. Бо живучи і працюючи у колективі – людина
задовольняє усі свої фізичні, духовні, а також моральні потреби. З
такого розуміння ідеалу випливають прагнення комуністів створити
суспільство, яке буде віддане вченню марксизму-ленінізму, непримиренне і
вороже до інших ідеологій.

Зовсім іншими є ідеї християнського виховання. Тут також існує прагнення
виховати досконалу людину, вона має орієнтуватись на Бога і Його мораль.
Мораль християнська є зовсім іншою, ніж мораль комуністична. Вона не
виправдовує брехні, лицемірства, вбивства. Така християнська мораль
навчає прощати своєму ближньому його провини. Ідея такої моралі закликає
любити ближнього і ворога також, у той час, як комунізм закликає
ненавидіти ворогів своїх. Ідея християнського виховання – це шлях
наслідування Христа та Його добро чинностей, це прагнення робити добро і
уникати всього злого.

Християнське виховання не звільняє людину від праці, вона повинна дбати
про свій добробут, вдосконалювати свою культуру, дбати про кращі умови
для свого життя. У той час, коли комунізм переслідує матеріальну мету
праці, то християнство говорить про її духовний аспект. Для християн,
праця – це молитва, вони її повинні виконувати на честь і хвалу Божу.

Церква також говорить про обов’язок любити свою Батьківщину. Тут іде
наголос на тому, щоб не чекати і думати, що вона їм дасть, а всім життям
бути корисним і примножувати її духовне і матеріальне багатство. Поруч
із цим, комунізм навчає очікувати від своєї держави допомоги. Бо лише
вона одна здатна подбати про людину. Якщо комунізм закликає ненавидіти
тих, що сповідують іншу ідеологію, то християнство заповідає любити
всіх, бо всі є братами в Христі Ісусі.

Християнська ідея виховання полягає у тому, що б виховати людину,
розвинути її всебічний розвиток, гармонійно поєднати в ній моральні
принципи, інтелектуальні і фізичні якості.

Через різні ідеї виховання, виникають і різні погляди на людину.
Більшовицький режим спрямовує свої сили на те, щоб виховати «нову
людину», щоб вона прийняла і реалізовувала ідеї комунізму. Тут іде
суровий контроль над тим, як проводиться виховний процес, як формується
молода людина. У комуністичному режимі особі непритаманна свобода волі,
вона перебуває в умовах постійного нагляду, страху і примусу. Під
строгим контролем перебувала не лише особа дитини та студента, а й особа
вчителя, поета, художника, та ін.

Комуністичне виховання не ставить наголос на особистість, а на
колективізм. Тодішній режим розглядає людину не як неповторну,
індивідуальну особистість, а як щось загальне, особистість – це член
колективу і про жодні особисті інтереси немає мови, є лише інтереси
загальні. У такий спосіб комунізм принижує гідність людської особи,
розглядає її як матеріальну річ. Вони намагаються оволодіти психологією
людини, перетворити її на свій лад, виховати її тілом і душею вірною
комуністичні партії. Радянська влада зовсім не рахується з людьми. В
ім’я своїх інтересів вона згодна пожертвувати мільйонами людей. Такі
комуністичні погляди на людину зовсім суперечать поглядам християнства.

Для християн особа є образом і подобою Божою. Вона зовсім не походить
від істот вищого роду, вона є створеною Богом. Для християн людина – це
вінець Божого творіння, вона є вищою з будь-яку земну істоту. Тут іде
глибокий наголос на гідності людської особи. Ця гідність є закладена в
людині Богом від першої хвилини її життя, тобто від моменту її зачаття.
Згідно з Божими заповідями, ніхто немає права посягати на життя людини,
воно є великим Божим даром і належить лише Йому. У такий спосіб Церква
відкидає прагнення комунізму котрий хотів використовувати людину на свій
спосіб і лад, заради своєї власної користі. Людина перш за все є
людиною, а вже потім англієць, вчитель чи робітник. Християнство бачить
у кожній людині неповторну особистість, воно вимагає пошани до неї,
відкидає ненависть. Тут немає значення які ідеали визнає людина, тут
немає значення до якої нації вона належить.

У християнському вихованні немає примусу який був у комуністичному
вихованні. Тут людина наділена свобідною волею і згідно із нею має право
вибору. Християнство не наказує людині, не примушує, а лише підводить
свого вихованця до права вибору, а цей вибір людина вже робить сама.
Зокрема тут існує чітке розуміння, що позбавивши людину свободи – це
позбавити її гідності.

У такий спосіб християнська система вартостей розглядає інший образ
людини, він глибоко відрізняється від комуністичного бачення особи.
Після краху радянської системи приходить час іншої людини. Це вже не
пролетар, а власник і господар, не споживач, а творець; не раб, а людина
вільна і свобідна, відповідальна, не войовничий атеїст, а християнин і
разом із цим усім – патріот своєї країни, свого народу.

Людина у комунізмі розглядалася через призму колективу, християнство
орієнтується на окремого взяту людину, воно наголошує на персоналізмі.
Тут пропонується індивідуальний підхід до кожної дитини, до кожної
людини, та гідне ставлення до неї.

Різним є ставлення до Бога в обох системах виховання. Зокрема, комунізм
започатковує період атеїстичного виховання. Тут відкидається віра в
Бога, заперечується Його існування. Для комунізму Бог є пережитком
минулого, перестарілим забобоном. Релігію називають опіумом для народу,
про неї стверджують, що вона задурює голову людині. Боже ім’я
очорнювалося у різний спосіб, Його намагаються витіснити із навчальних
закладів, родин і зрештою, людських сердець.

Комуністичним режимом організовується ціла низка заходів які спрямовані
на боротьбу проти Творця. Зокрема, видається ряд документів, що
проголошують безрелігійне виховання підростаючого покоління. Усьому, що
існує у навколишньому середовищі, надавали наукового пояснення і
відкидали пояснення таємниче, Божественне.

Виникає запитання: «Чому комунізм вбачав таку велику небезпеку в Божій
Особі та релігії?». Справа в тім, що у них панував страх перед тим, що
людина вірячи у Бога, виконуючи Його святу волю, перестане служити
комуністичні ідеології, перестане бути покірливим знаряддям у руках
тодішнього режиму.

Виховати атеїстичне суспільство – це даремне зусилля. Щоб його осягнути
потрібно виростити людей, котрі не були б здатні користуватися власним
розумом, котрі перестали б думати, ставити запити, котрі повернули б
назад до тваринного рівня.

Зовсім іншим є ставлення християн до Бога. У Ньому вони бачуть усю суть
свого існування. Кожний правдивий християнин спішить у своєму житті
прийти до Бога. На відміну від комуністів християни розуміють, що Бог є
творцем всього існуючого на цій землі. Вони переконані, що в світі існує
багато речей які не можна пояснити науково, єдине пояснення – це Бог.

Комуністи прагнули збудувати атеїстичне суспільство, а християни
прагнуть виховати кожну людину згідно із Божими ідеалами. Тут глибоко
вшановується Боже ім’я, тут існує цілковита віра і довіра до Нього. Його
вони називають Альфою і Омегою, Початком і Кінцем, а не забобоном і
пережитком минулого, саме у цьому намагалися переконати комуністи усіх.
Для комуністів Бог є міфом і легендою, для християн-безконечним єством.

Більшовицький режим відкидає ідею Бога, а натомість витворює собі
божество Сталіна та Леніна. Кожна людина вірить у щось, коли у неї
забрати ідею Бога, то вона віритиме в якусь людину, гроші чи кумира.
Забираючи віру в Бога, більшовизм замінює її ідеєю комунізму. Та пройшов
час і комунізм зазнав краху, а Бог, не зважаючи на утиски і
переслідування – вічний. Він джерело любові і милосердя, Він мудрий і
справедливий, і лише у Ньому християни вбачають остаточну мету свого
життя. Для них Він є справедливістю і лише у Ньому вони вбачають
допомогу і підтримку.

Кожен у своєму житті орієнтується на якісь ідеали, прагне їх досягти.
Відповідні ідеали у виховних системах комунізму та християнства. Тому
були поставлені певні цілі в обох системах, щоб ці ідеали д осягти і
зреалізувати.

Остаточною ціллю більшовицького ідеалу було прагнення збудувати
комуністичне суспільство. Це суспільство мало жити за принципами
комуністичної моралі і ідеології. Тогочасна радянська людина мала бути
вихована у той спосіб, щоб покірно виконувати волю радянських вождів,
вірно служити їх інтересам. Вона завжди мала бути готовою до
самопожертву в ім’я комунізму. Атеїстична ціль виховання мала витворити
в людині віру лише в комунізм. У такий спосіб більшовицький режим
переслідував лише власні цілі. Тут зовсім не йде мова про цілі заради
добра інших, бо виховуючи покірну людину, комуністи отримували покірне
знаряддя у своїх руках.

Ціль християнська прагне найперше виховати Людину. Тут ставиться за мету
гармонійний розвиток цілої особи. І ця особа має бути вихованою так, щоб
бути щасливою вже тут на землі, а також у Царстві Божому. Ціль
християнська прагне виховати доброго християнина, доброго громадянина
своєї країни, доброго члена суспільства. Тут зовсім не ставиться ціль
виховати особу, щоб нею володіти чи керувати, саме до цього прагнув
комунізм. Натомість християнство хоче виховати особу люблячу, добру,
терпеливу, воно прагне дати особистості всебічний розвиток і щоб вона
знайшла своє місце у цьому світі.

Таким чином комуністична ціль стреміла до виховання особи заляканої і
покірної, а християнство прагне виховати особу, що впевнена в собі та у
своїх можливостях, що має свобідну волю і право вибору.

Оскільки ці дві системи ставили перед собою різні цілі, то і методи їх є
зовсім різними. Комуністичні методи включали у себе строгий контроль, їх
форма була наказовою. Хотіла цього людина, чи не хотіла. Але вона мала
жити у колективі. Тут усе було спільним, тут усе було загальним, тут
потрібно було дотримуватись встановлених звичаїв, традицій та правил. І
тут зовсім не існує погляду на людину, як на індивідуальну і неповторну
особистість. Комунізм послуговується методом жорсткої дисципліни. Її
цілком справедливо можна назвати військовою. Цій дисципліні мають
підлягати усі громадяни СРСР. У комуністичному вихованні був
застосований і метод строгого режиму. Він передбачав строгий розпорядок,
встановлені норми, точність та пунктуальність. У разі, коли порушувалась
дисципліна чи режим, був застосований метод покарання. Ці покарання
часто були жорстокими, щоб не бути покараною, людина виконувала все те,
що їй заповіли.

Методи християнські нагадують партнерські стосунки. Тут батьки, вчителі
разом із дітьми стають до молитви. Коли дитина бачить приклад дорослих,
то вона швидко і свідомо вчиться, починає розуміти християнські
цінності. Через молитву дитина привчається до послуху, відповідальності.
Просячи Бога у молитві за інших, дитина привчається любити людей,
поважати їх.

Християнські методи спрямовані на те, щоб допомогти дитині обрати
правильний шлях у цьому житті, сформувати свою життєву позицію. Тут не
існує строгого наказу, чи строгої дисципліни, натомість дитина має право
свобідно вибирати свій шлях. Метод посту, участь у Святих Тайнах, та
інші християнські методи спрямовані на те, щоб у цьому їй допомогти.
Завдання цих методів підвести дитину до правильного шляху, а вже далі
вона вирішуватиме сама.

Тепер виникає наступне запитання: «Чи пощастило комуністичній виховні
системі досягнути своєї мети?» Незважаючи на їх колосальні зусилля, не
вдалося цілком оволодіти душами дітей та молоді і перетворити їх на
рабів. Прикладом цього є крах комуністичної системи. Проаналізувавши її
ідеї, цілі та методи, ми бачимо, що тут були і позитивні елементи
виховання. Добре, коли людина любить свій народ, свою країну і її уряд.
Добре, коли людина вчиться працювати, поступитися своїми інтересами
заради добра інших. Саме цього хотів добитися комуністичний режим. Та
його великою помилкою було те, що він відкинув ідею Бога, прагнув
знищити релігію. Помилкою було те, що більшовизм намагався осягнути свої
цілі тиском, примусом і залякуванням. Ті прагнення, які не мають в собі
ідеї Бога, зрештою, приречені на крах.

Атеїстичне виховання призвело до великої шкоди. «Варто взяти до уваги,
що на сьогоднішній день ми маємо духовне спустошення. Відокремлення
школи від Церкви поклало велику прірву, яку на даний час важко
виправити. Віра в Бога має переважати в усьому – у книжці, яку дитина
читає, у людських стосунках, у поглядах вчителя. Дух християнства
повинен панувати в сім’ї, школі, й у державних установах. Потрібно
поставити на перше місце вартості не матеріальні, а духовні, щоб перш за
все у своїй діяльності людина керувалась ідеями християнської
справедливості. Наша сучасна свідомість втратила віру і притупила
почуття сумління. Ми не завжди оцінюємо власні вчинки через призму
понять добра і зла, а радше користуємося прагматичними підходами:
«безпечно-небезпечно», «вигідно-невигідно», «приємно-неприємно»,
«хочеться-нехочеться», «варто-неварто» і т.ін. В цей спосіб стирається
межа між добром і злом, між правдою і брехнею. На жаль, з цим дитина
зустрічається вже в школі, і саме з закладів освіти треба починати
наводити порядок і будувати християнське суспільство.

У цьому розділі ми порівняли обидві системи виховання. Ми змогли
переконатися, що тут існували різні ідеали, різні системи цінностей.
Також ми побачили, що якщо людина перебуває у постійному страху та під
контролем, то вона перетворюється на недовірливу і замкнуту особу. Тому
християнство ставить перед собою цілі, розбудовує методи, які б
сформували людину виховану, культурну, інтелігентну, яка шанує і поважає
інших. Моральний стан підростаючого покоління є завжди актуальною темою
д ля батьків, педагогів, суспільства в цілому. Основною передумовою
нормального виховання є формування цілісної особистості. Людина повинна
стати Людиною. Звісно, на досягнення цієї віддаленої мети йдуть роки,
але є конкретні орієнтири, на які слід спрямувати свої зусилля, щоб не
збитися зі шляху. І цим орієнтиром для християн є Бог.

Висновки

Коли радянська держава вирішила виховувати «нову людину», то цей
виховний ідеал вона не тільки задекларувала, але и успішно втілила його.
Держава не будь-як опікувалась проблемами виховання: освіта, мистецтво,
пропаганда — все було спрямовано на досягнення певної мети. Продукт
радянської освіти — гомо совєтікус — як правило, непогано знав фізику і
математику, але майже не мав власної волі, він звик покладатись не на
себе і свої сили, а на міць держави, і саме від неї він очікував усі
блага, включаючи основний запас ідей і установок.

Ми відкинули радянський виховний ідеал: нам не потрібен той гвинтик,
який не мислив себе поза колективом. Якщо ми хочемо жити, як християни,
ми повинні орієнтуватися на християнський виховний ідеал. Новий орієнтир
освіти ;-самодостатня, впевнена в собі, освічена особистість, яка вміє
діяти в умовах свободи, яка здатна сама визначати цілі своєї діяльності
і знаходити засоби для їх реалізації, при. цьому діяти на
морально-етичних і правових засадах. Час вимагає виховувати особистість,
але, здається, потрібної наполегливості в цій справі в нас поки ще нема.
Проблем багато, бо всім відомо, що тільки особистість може виховати
особистість, а з цим в нас поки що не все гаразд, бо навіть, якщо в
навчальний заклад і приходить яскрава непересічна особистість, тоне
завжди вона може реалізувати свій потенціал при існуючій організації
навчального процесу.

У процесі психофізичного розвитку, діти є довірливими і легко піддаються
виховним впливом. Тому їм досить легко прищепити як позитивні моральні
цінності, так і спрямувати на пріоритети зла. Власне радянська виховна
система враховувала цю особливість і тому чітко зорієнтоване ідеологічне
виховання розпочиналося ще з дитячого садку.

На противагу радянській школі в сучасних навчальних закладах немає
ідеологічного тиску, примусового вступу в громадські організації,
постійного насаджування певних політичних поглядів, переконань та
нівеляція особистості в колективі.

Саме на це сьогодні ми повинні звернути увагу, на послідовність,
систематичність та наполегливість у виховному процесі. Зрозуміло, ми не
можемо копіювати принципів, методів та засобів комуністичного виховання,
які прямо суперечать законам моралі, але намагатись організувати добре
продуманий, спланований виховний процес із визначними ціннісними
пріоритетами ми просто зобов’язані.

Виключно техногенна орієнтація освіти привела до жахливих втрат в
духовній сфері. І та криза, в умовах якої ми. живемо сьогодні, є в
певній мірі і її наслідком. Коли дитина розв’язує математичну задачу,
коли вона сидить за комп’ютером, то вона, як правило, знаходиться по той
бік добра та зла,, вона позбавлена необхідності робити моральний вибір,
як це відбувається на уроках літератури, історії, під час занять
мистецтвом. Саме гуманітарна освіта більш ефективно впливає на
становлення особистості, бо вимагає робити моральний вибір, давати
моральну оцінку явищам і подіям. До того як гуманітарна сфера дає і
учню, і вчителю значно більше простору для свободи і творчості, а
значить, і для розвитку особистості.

Час вимагає, вводити в шкільну програму, навчальні виховні заклади уроки
християнської етики, курс лекцій з релігієзнавства, християнської
моралі. Втілені у християнську мораль ідеали, допоможуть створити добре
суспільство, що житиме за Божими законами і власним сумлінням.

Час більшовицького атеїстичного впливу на суспільство витворив яскраве
бачення у свідомих людей спрямованість цієї ганебної системи, яка вела
народ на загибель, на знищення людства через знецінення і знищення Богом
даних вартостей людини. Ми розглянули у цьому розділі основні ідеї
комуністичного режиму. Як бачимо примусова віра у ідеал більшовизму,
постійний нагляд за людиною, страх цієї людини перед карою, витворив із
неї покірне знаряддя у руках радянського режиму. Таке комуністичне
виховання створило справді «нову людину», але не рішучу, а
закомплексовану, неактивну, а байдужу, безініціативну. Тодішня людина
навчилася жити під наглядом, вона була позбавлена національних та
духовних потреб. Ставлення до людини виключало бачення у ній неповторної
та індивідуальної особистості. Усе зводиться під загальну лінію
колективізму, людина перетворюється на річ у руках більшовизму. Тому це
перетворює її на «зручну істоту», «машину», яка під силою не сумління, а
страху, готова виконати будь-яку вказівку влади.

У радянської людини були забрані християнські цінності та віра у Бога,
натомість була прищеплена віра у нове «божество» — комунізм. Тому таке
ставлення до особи принижує її гідність, обмежує вільний та гармонійний
розвиток особистості, постійне обмеження, та нагляд спричинились до
обмеження творчого розвитку.

Комуністична ідея виховання із самого початку обрала хибні ідеали
виховання, саме тому, мабуть, зазнала краху. Адже до кожної людини
потрібно шукати індивідуальний підхід, особа потребує не залякування, а
розуміння, не примусу, але свободи вибору.

Список використаних джерел та літератури

Джерела.

Ващенко Г. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997.

Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994.

Ващенко Г. Повернення в Україну. – Львів, 2003.

Вихрущ В., Карагодін В., Торжевська Т. Основи християнської педагогіки.
– Тернопіль, 1999.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996.

Гудінь Д., Леннокс Д. Світогляд. – Українське Біблійне товариство, 2003.

Документи Єпархіальних Соборів. – Львів, 2003.

Загальний катехитичний довідник. – Львів, 2003.

Задесенець М. Вікові особливості розвитку та виховання дітей. – Київ,
1973.

Каменська Н. Виховати людину. – Київ, 1989.

Коваленко Л. Друг. – Київ, 1985.

Лісовський В. Що значить бути сучасним? – Київ, 1984.

Любачівський М.І. Вірую в єдиного Бога. – Львів, 1991.

Макаренко А. Методика виховної роботи. – Київ, 1990.

Макаренко А. Про комуністичне виховання. – Київ, 1982.

Макаренко А. Твори. – Київ, 1954. – Т.4.

Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.1.

Мельничук П. Християнська родина, батьки і діти. – Мюнхен, 1954.

Немов Р. Психология. – Москва, 2000.

Пестов Н. Православное воспитание детей. – Санкт-Петербург, 1999.

Свадковский И. Нравственое воспитание. – Москва. 1972.

Святе Письмо. – 1990.

Сергійчук В. Нескорена Церква. – Київ, 2001.

Сліпий Й. Віра і наука. – Рим, 1990.

Слобідський С. Закон Божий. – Київ, 2005.

Сухомлинський В. Вибрані твори. – Київ, 1976.

Сухомлинський В. Сердце отдаю детям. – Киев, 1985.

Сухомлинський В. Сто порад вчителеві. – Київ, 1988.

Чарторийський М. Проблеми успішного виховання. – Нью-Йорк, 1971.

Шпіраго Ф. Католицький Нардний Катехизм. – Львів, 1997.

Періодичні видання.

Антонечко В. Дослідження важливих питань атеїстичного виховання //
Войовничий атеїст, 1962, №6.

Будревич-Буць О. Перетаю служити церкві // Войовничий атеїст, 1962,
1962, №8.

Духовний світ дитини // Джерело життя, 2006, № 6-8.

Конрад М. Про концентрацію науки і релігії в середні школі // Нива,
1927. №1.

Куроєдов В., Єленеський В. Члени Політбюро не були добрими християнами
// Людина і світ, 1992, №1.

Основи виховання // Нова зоря, 1927, №41.

Практичні вказівки для катехитів // Джерело життя, 1999, №4.

Сухомлинський В. Атеїст з юних літ // Статті, Вибрані твори. – Київ,
1977. – Т.5.

Сухомлинський В. Розумова праця і зв’язок школи з життям // Статті,
Вибрані твори, — Київ, 1977. – Т.5.

Інтернет ресурси.

Шліхта Н. Атеїстична пропаганда як засіб боротьби з релігією у
радянській Україні післявоєнного періоду // http://www.ukma.kiev.ua/
pub/SSA/tezy/24/03.1998/shlihta.htm

hhtp://www.weo.ru/biblio/books/babybel/HOI-T.htm

Пор: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава. 1994. –с.15.

Пор: К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. –Т.1. –ст.112.

Пор.: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. –с.15.

Пор.: И.Свадковський. Нравственное воспитание. – Москва, 1972. –с.126.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. –Т.1. –с.120.

Пор.: М,Задесенець. Вікові особливості розвитку та виховання дітей. –
Київ, 1973. –с.105.

Пор.: Там же.

Пор.: А.Макаренкго. Про комуністичне виховання. – Київ, 1982. –с.20.

Пор.: И.Свадковський. Нравственное воспитание. –Москва, 1972. –с.83.

Пор.: В.Сухомлинський. Моральні заповіді дитинства і юності. – Київ.
1966. –с.166.

Пор.: К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. Т.3. –с.70.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. –Київ. 1976. –Т.1. с.157.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. –Київ. 1976. –Т.1. с.159.

Пор.: Там же.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. –Київ. 1976. –Т.1. с.165.

Пор.: Там же.

Пор.: В.Сухомлинський. Моральні заповіді дитинства і юності. – Київ.
1966. –с.45.

Пор.: А.Макаренко. Про комуністичне виховання. –Київ, 1982. –с.213.

Пор.: Там же.

Пор.: Пор.: В.Сухомлинський. Сердце отдаю детям. – Киев. 1985. –с.202.

Пор.: В.Сухомлинський. Серце отдаю детям. – Киев. 1985. –с.202.

Пор.: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. –с.16.

Пор. Там же. – с.17.

Пор.: Там же.

Пор.: В.Сухомлинський. Розумова праця і зв’язок школи з життям //
Статті, Вибрані твори. – Київ, 1997. –Т.5. –с.36.

Пор.: И.Свадовський. Нравственное воспитание. – Москва. 1972. –с.84.

Пор.: И.Свадовський. Нравственное воспитание. – Москва. 1972. –с.134.

Пор.: Там же.

Див.: В.Антоненко. Дослідження важливих питань атеїстичного виховання
// Войовничий атеїст, 1962, №6. –с.59.

Пор.: В.Куроєдов, В.Єленський. Члени Політбюро не були добрими
християнами // Людина і світ, 1992. №1 –с.22.

Пор.: Н.Шлікта. Атеїстична пропаганда як засіб боротьби з релігією у
радянській Україні післявоєнного періоду //
http://www.ukma.kiev.ua/pub/SSA/tezy/27.03.1998/shlihta.htm

Пор.: Там же.

Пор.: В.Сухомлинський. Атеїсти з юних літ // Статті, вибрані твори. –
Київ, 1977. –Т.5. с.52.

Пор.: О.Будревич – Буць. Перестаю служити церкві // Войовничий атеїст,
1962. №8. –с.15.

Пор.: В.Сухомлинський. Атеїсти з юних літ // Статті, вибрані твори. –
Київ, 1977. –Т.5. с.53.

Пор.: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. –с.18.

Пор.: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. –с19.

Пор.: Там же. – с.20.

Пор.: Там же. – с.21.

Пор.: Н.Каменська. Виховати людину. – Київ, 1989. –с.3.

Пор.: А.Макаренко. Твори. Т.4. – Київ, 1954. с.341.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.50.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.4.

Пор.: В.Лісовський. Що значить бути сучасним. – Київ, 1984. –с.203.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.63.

Пор.: В.Сухомлинський. Сто порад вчителеві. –Київ, 1988. –с.202.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.54.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.124.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.102.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –с.57.

Пор.: М.Задесенець. Вікові особливості розвитку та виховання дітей. –
Київ, 1973. – с.49.

Пор.: Р.Немов. Психология. – Москва, 2000. –с.193.

Пор.: Л.Коваленко. Друг. – Київ, 1985. –с.92.

Пор.: М.Задесенець. Вікові особливості розвитку та виховання дітей. –
Київ, 1973. –с.8.

Пор.: И.Свадковський. Нравственное воспитание. – Москва, 1972. –с.10.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. –Т.2. с.16.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. – Т.2. с.40.

Г.Ващенко. Вибрані твори. – Дрогобич, 1997. –с.41.

Пор.: Г.Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – с.38.

Пор.: В.Сухомлинський. Сердце оддаю детям. – Киев, 1985. – С.213.

Пор.: С.Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.447.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич. 1977. – С.38.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич. 1977. – С.39.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич. 1977. – С.39.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. – Т.2. – С.37.

Пор.: О.Вишневський. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996. –
С.119.

Пор.: В.Сухомлинський. Сердце оддаю детям. – Київ, 1985. – С.216.

Пор.: В.Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. – Т.2. – С.63.

Пор.: Н.Шліхта. Атеїстична пропаганда як засіб боротьби з релігією у
радянській Україні післявоєнного періоду //
http://www.ukma.kiev.ua/pub/ssa/tery/27.03.1998/shlinta.htm.

Пор. В.Сергійчук. Нескорена Церква. – Київ, 2001. – С.48.

Пор.: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.135.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.158.

Пор.: В. Сергійчик. Нескорена Церква. – Київ, 2001 р. – С.335.

Пор.: В.Лісовський. Що значить бути сучасним? – Київ, 1984. – С.109.

Пор.: В. Лісовський. Що значить бути сучасним. – Київ, 1984. – С.116.

Пор.: С.Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.446.

Пор.: В. Сергійчук. Нескорена Церква. – Київ, 2001. – С.72.

Пор.: Там же. С. 323.

Пор.: о. д-р. Й. Сліпий. Віра і наука. – Рим, 1990. – С.22.

Пор.: Г. Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.41.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.22.

Пор.: М.Конрад. Про концентрацію науки і релігії в середній школі. –
Нива, 1927, №1. – С.15.

Пор.: Основи виховання. – Нова зоря, 1927, №431. – С.1.

Пор.: Г. Ващенеко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.21.

Пор.: Д. Гудінг, Д. Леннокс. Світогляд. – Українське Біблійне
Товариство, 2003. – С.269.

Пор.: Там же. С.304.

Пор.: Документи Єпархіальних Соборів. – Львів, 2004. – Т.2. –
С.385-387.

Пор.: Там же. С.386.

Пор. Документи Єпархіальних Соборів. – Львів, 2003. – Т.1. – С. 394.

Пор.: Серафим Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.80.

Пор.: Там же. С.70-72.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.8.

Пор.: Документи Єпархіальних Соборів. – Львів, 2003. – Т.1. – С.456.

Пор.: Ф. Шпіраго. Католицький Народний Катехизм. – Львів, 1997. – С.
301.

Пор.: Документи Єпархіальних Соборів. – Львів, 2003. – Т.1. – С.456.

Пор.: Д. Гудінь, Д. Леннокс. Світогляд. – Українське Біблійне
Товариство, 2003. – С.207.

Пор.: Там же. С. 210-211.

Пор.: Г. Ващенко. Повернення в Україну. – Львів, 2003. – С.19.

Пор.: Г. Ващенко. Повернення в Україну. – Львів, 2003. – С. 34.

Пор.: Духовний світ дитини. – Джерело життя, 2006, №6-8. – С.12-13.

Пор.: С.Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.13.

Пор.: Ф.Шпірого. Католицький Народний Катихизм. – Львів, 1997. – С.59.

Пор.: о-др. Й. Сліпий. Віра і наука. – Рим, 1990. – С.14.

Пор.: С. Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.521-522.

Пор.: Ф. Шпіраго. Католицький Народний Катихизм. – Львів, 1997. – С.81.

Пор.: Там же. С. 74.

Пор.: Там же. С.79.

Пор.: С. Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.16-18.

Пор.: М.І. Любачівський. Вірую в єдиного Бога. – Львів, 1991. – С.67.

Пор.: Там же. С.69.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.25.

Пор.: Г. Ващенко. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.78.

Пор. Г. Ващенко. Повернення в Україну. – Львів, 2003. – С.30.

Пор.: Ф. Шпіраго. Католицький Народний Катихизм. – Львів, 1997. –
С.410.

Пор.: П. Мельничук. Християнська родина, батьки і діти. – Мюнхен, 1954.
– С.81.

Пор.: Там же. С.95.

Пор.: Г. Ващенко. Повернення в Україну. – Львів, 2003. – С.31.

Пор.: Ф. Шпігаро. Католицький Народний Катихизм. – Львів, 1997. –
С.234.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.68.

Пор.: Загальний катехитичний довідник. – Львів, 1999. – С.76.

Пор.: А. Макаренко. Методика виховної роботи. – Київ, 1990, — С.76.

Пор.: В. Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. – Т.1. С.160.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.135.

Пор.: В. Вихрущ, В. Карагодін, Т. Торжевська. Основи християнської
педагогіки. – Тернопіль, 1999. – С.86-90.

Пор.: Н. Пестов. Православное воспитание детей. – Санки-Петербург,
1999. – С.28.

Пор.: Там же. – С.29.

Пор.: В. Вихрущ, В. Карагодін, Т. Торжевська. Основи християнської
педагогіки. – Тернопіль, 1997. – С.93.

Пор.: Там же. – С.94-95.

Пор.: Д-р. М. Чарторийський. Проблеми успішного виховання. – Нюю-Йорк,
1971. – С.144-146.

Пор.: http://www.weo.ru/biblio/books/babybey/HOI-T.htm.

Пор.: В. Вихрущ, В. Карагодін, Т. Торжевська. Основи християнської
педагогіки. – Тернопіль, 1997. – С.97.

Пор.: Ф. Шпіраго. Католицький Народний Катихизм. – Львів, 1997. –
С.486-487.

Пор.: С. Слобідський. Закон Божий. – Київ, 2005. – С.27.

Пор.: Практичні вказівки для катехитів. – Джерело життя, 1999, №4. –
С.18.

Пор.: А. Макаренко. Методика виховної роботи. – Київ, 1990. – С.156.

Пор.: Там же. – С.207.

Пор.: Там же. – С. 173.

Пор.: В. Сухомлинський. Вибрані твори. – Київ, 1976. – Т.1. – С. 166.

Пор.: Г. Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. – С.195.

Пор.: Ф. Шпіраго. Католицький Народний Катехизм. – Львів, 1997. – С.
283.

PAGE

PAGE 27

Похожие записи