Поняття дидактики

Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання,
виховання у процесі навчання.

Термін цей вживається в педагогічних працях з XVII ст. Я.-А. Коменський
у «Великій дидактиці» (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи,
методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання. Його
дидактична концепція зводилася до таких основних положень: 1) джерелом
пізнання є зовнішні органи чуттів; на основі чуттєвих сприймань у
процесі навчання учні пізнають явища, переходять від конкретного до
абстрактного, від простого до складного; 2) учні засвоюють знання не
пасивно, а аналізують досліджувані речі, «відкривають» невідомі для себе
явища, обговорюють, повторюють, виявляючи при цьому певну активність і
самодіяльність; 3) у процесі навчання з’ясовуються причинні зв’язки
явищ; 4) навчання повинно бути легким, приємним, викликати в учнів
бажання вчитися й водночас має забезпечувати глибокі та міцні знання; 5)
результат навчання — освічена людина, яка вміє використовувати здобуті
знання в житті, у практичній діяльності.

Видатні французькі просвітителі-педагоги XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А.
Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та інші виступали за поєднання навчання
з ремісничою працею, активізацію навчального процесу, опору на досвід та
спостереження учнів, критикуючи зубрячку та зорієнтованість на оголені
книжні знання.

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарський педагог Й.-Г.
Песталоцщ. Він зробив спробу поєднати дитячу працю на фабриці з
навчанням; вимагав будувати процес навчання на основі чуттєвих
сприймань, які вчитель спрямовує відповідно до поставлених педагогічних
завдань і які стають дієвим засобом розвитку психічних здібностей. На
його думку, тільки знання, супроводжувані вміннями та навичками, дають
можливість застосовувати їх на практиці; глибокі знання можливі лише за
умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

Викликає Інтерес у дидактичному плані розробка німецьким педагогом Й.
Гербартом проблеми виховуючого навчання, в процесі якого виникають різні
Інтереси учнів (емпіричний — до навколишнього світу, абстрактний — до
причин речей І явищ буття, естетичний — до прекрасного, симпатичний — до
близьких, соціальний — до всіх людей, релігійний — до проблем релігії
тощо).

Значний внесок у дидактику середини XIX ст. зробив видатний німецький
педагог А. Дістервег, який розглядав навчальний процес як такий, що
розвиває пізнавальні можливості учнів І сприяє формуванню в них
самостійності та Ініціативи. На його думку, здобуття учнями глибоких
знань можливе лише за умови вияву їх активності у процесі навчання.
Завдання вчителя — вміло спонукати учня до пізнання, допомагати йому
пізнавати Істину, озброївши його методами пізнання явищ, процесів,
фактів.

Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв видатний російський
педагог К. Ушинський. Процес навчання він поділяв на три логічні етапи:
1) чуттєве сприймання — вплив предметів зовнішнього світу на учня;
перетворення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлення; 2)
розумове пізнання — переробка уявлень через виявлення Істотних ознак
предметів, узагальнення, абстрагування на поняття; 3) Ідейне пізнання —
формування певного переконання, світогляду, який впливає на творчу
діяльність людини.

К. Ушинський висловив низку прогресивних думок щодо змісту освіти. Для
сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови І літератури, які
мають бути провідними у початковому навчанні. Особливе місце він
відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість,
систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань.
Створена ним дидактична система не втратила своєї актуальності й нині.

Предметом дидактики є:

1) визначення мети І завдань навчання, без чого неможливе повноцінне
навчання;

2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Це дасть
змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні
практичні вміння І навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання
в школі;

3) виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу,
здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

4) обґрунтування принципів І правил навчання на основі виявлених
закономірностей навчання;

5) вироблення організаційних форм, методів І прийомів навчання.
Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами І шляхами навчання
учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може
використовувати вчитель, щоб виконати завдання процесу навчання.

Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми
навчання тією мірою, якою має значення для всіх навчальних предметів
разом. Дидактика абстрагується від особливостей методики викладання
навчальних предметів.

Особливості викладання окремих дисциплін є предметом їх методики.
Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як
теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі
педагогіки. Але методика І дидактика мають спільний об’єкт наукового
дослідження — процес навчання. Методика виокремлює в ньому специфічне
для навчання, з конкретного предмета зокрема. Дидактика досліджує
закономірності навчання з різних предметів.

Як складова частина педагогіки, дидактика має свій категоріальний
апарат. До нього передусім належать розглянуті вище дидактичні категорії
навчання й освіти. Далі У посібнику дано визначення Інших категорій
дидактики (принципів, методів, форм навчання тощо).

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення
освіти І навчання відповідно до потреб суспільства І
суспільно-економічних умов. У період розбудови національної школи, окрім
удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важливо
оптимізувати процес навчання, тобто організувати його на таких засадах,
щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменших витрат часу і
зусиль. Усе це має відбутися водночас з інтенсифікацією процесу
навчання. Йдеться про таку організацію процесу навчання, за якої
збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищується
продуктивність їх праці, зростають пізнавальна самостійність, ініціатива
і творча активність. Сучасна школа не може базуватися на примусі, що
призводить до формування безініціативної особистості. Посилення
міжпредмет-них і внутріпредметних зв’язків дає змогу, по-перше,
заощаджувати навчальний час, по-друге, ефективніше формувати науковий
світогляд, спираючись на філософську ідею єдності між предметами і
явищами.

Процес навчання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття
«навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладача,
використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під
керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення
навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям
«процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох
взаємопов’язаних процесів — викладання й учення.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в
постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових
знань, організації спостережень, лабораторних І практичних занять,
керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці
якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння
вміннями і навичками. У широкому значенні — оволодіння соціальним
досвідом з метою його використання в практичному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учителем і учнем, а не
просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо
або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу
навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу
навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов’язані між собою компоненти: цільовий
(постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на уроці,
вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного
закладу певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які
спонукають учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності, формують
у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний
підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і
підручників, а також продуманість змісту кожного навчального заняття);
операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, методів і організаційних форм
навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної
роботи щодо засвоєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в
них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулюючий (контроль за
засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних
коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності
процесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і
навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному
конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка
вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні
закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною
навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у
свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва
спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. І навчання, і
пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи
пізнання—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього
об’єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або
перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання
можна вважати специфічною формою пізнання об’єктивної дійсності, набуття
суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у
тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей
об’єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні
відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об’єктивно не
відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас
відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам
об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням.
Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило
десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання
впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання,
то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і
навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у
навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика
допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо
користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли
правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ
природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес
навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положення філософії про
взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей,
заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: між
зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом
цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; між досягнутим
учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками,
необхідними для розв’язання поставлених перед ними нових завдань; між
фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його
засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними
знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво
вчителя полягає у з’ясуванні й використанні цих суперечностей для
активізації пізнавальної діяльності учнів.

Похожие записи