Реферат на тему:

Погляд на проблеми виховання дітей дошкільного віку в епоху
середньовіччя та епоху Відродження

Середньовіччя як культурно-історична епоха прийшла на зміну античній
цивілізації. Історично пов’язано це із падінням у 476 р. Римської
імперії під ударами варварів (так давні греки називали чужинців, що
розмовляли незрозумілою їм мовою і за рівнем своєї суспільної
організації перебували на стадії традиційного феодального землеробства).
Те, що феодалізм не визнавав особи, значною мірою вступало в
суперечність із християнством, яке проповідувало певну самостійність
особи, наділеної свободою волі — здатністю самостійно приймати рішення і
діяти на свій розсуд. Оскільки за середньовіччя особа не могла
реалізуватися як суб’єкт соціуму, вона утверджувалася під впливом
християнства як духовна особа — особа, яка, не маючи змоги реалізуватися
у зовнішньому світі (соціальному середовищі), заглиблюється в себе, у
світ своїх почувань. Усе це культивувало у світогляді теоцентризм —
принцип, згідно з яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту.

Під впливом цієї світоглядної традиції перебувало навчання, яке
зводилося до читання і запам’ятовування біблійних текстів, прищеплення
дітям основних засад християнської поведінки.

У західноєвропейських країнах, релігійно-духовне життя яких розгорталося
в католицькій традиції, зміст і форми виховання дітей обумовлювалися
становим принципом з конкретною специфікою щодо дітей лицарів,
духовенства, мирян.

Поряд із церковним у цей час розвивалося лицарське виховання, за якого
діти протягом перших семи років перебували в сім’ї під опікою матері,
годувальниці та няні. На цьому етапі метою виховання було засвоєння
дитиною дару слова і шляхетних манер. Виховання дітей селян, на відміну
від лицарських дітей, було зорієнтоване на особливості їхнього буденного
життя і здійснювалося через залучення дітей до праці дорослих.

Один із видатних діячів християнської церкви Ієронім Євсевій (340—420)
доводив, що основними чинниками християнського виховання є віра,
молитва, праця, цнотливість. Душа людини має стати храмом Господнім.
Тому дитину слід відгородити від дурних слів, розбещених людей,
світських пісень, щоб вона не переймала нічого непристойного. Натомість
хай її життя сповнюється псалмоспівами. А випробувана у вірі,
благопристойна вихователька повинна привчати дитину до молитви, читання
релігійних книг.

У Київській Русі, яка разом із прийняттям християнства прилучилася до
слов’янської писемності, значна увага приділялася освіті, книжництву,
культурному розвитку народу. Про політику держави у цій сфері свідчать
старання князя київського Ярослава Мудрого (1019—1054), який зібрав
унікальну бібліотеку, переймався перекладом книг, проблемами освіти і
виховання дітей.

Християнський проповідник, богослов і педагог Іоанн Златоуст (прибл.
347—407) головним вважав виховання душі дитини, чим часто, за його
словами, нехтують батьки, дбаючи здебільшого про матеріальні статки.
Батьки повинні виховувати у дітях передусім благочестивість, оберігати
їх від легкодумства. Дитина вже з двомісячного віку все запам’ятовує,
засвоює. Тому і при грудних дітях не можна нічого поганого ні робити, ні
говорити.

Тогочасні виховні ідеали здебільшого відображалися у житіях святих,
наприклад, у написаному ченцями Києво-Печерської лаври «Патерику», у
«Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, в якому високо
оцінюється вченість. Педагогічне життя на українських теренах
ознаменоване «Повчанням» київського князя Володимира Мо-номаха
(1053—1125), в якому обґрунтовано роль прикладу у вихованні й подано
настанови щодо етичної поведінки, милосердя та особистої дисципліни й
відповідальності, що важливо для кожної людини, починаючи з раннього
віку. «Повчання» було першим твором педагогічного змісту, написаним
світською особою.

Православна традиція, як і християнська традиція загалом, вбачала смисл
педагогічних зусиль у допомозі людині оволодіти християнськими
чеснотами, «мудрістю розуму» та моральністю — «мудрістю серця».

Розвиток ідей дошкільного виховання в епоху Відродження

Ця культурно-історична епоха припадає на XVI— XVII ст. її
соціально-економічною сутністю є зародження капіталізму, духовне
пробудження, розкріпачення особи, яка отримала змогу реалізуватися у
соціальній діяльності, у різноманітних видах творчості. Саме тоді
розпочалося зародження гуманізму — системи ідей, поглядів на людину як
на найвищу цінність. У цей період заявили про себе принципово нові
тенденції у розвитку педагогічної думки, багато ідей якої торкалися
проблем виховання дитини у найраннішому віці. Теологію (богослов’я) у
вихованні і навчанні почали витісняти світські заняття і дисципліни,
ідею абсолютного послуху — ідея свободи гармонійне розвиненої, діяльної
особистості. Щоправда, ця ідея стосувалася лише дітей заможних верств
населення.

Один із перших виразників цих ідей у педагогіці італійський
педагог-гуманіст Вітторіно де Фельтре (1378— 1446), названий «першим
учителем нового типу», організував школу, що, на відміну від аскетичної
середньовічної, вважалася «будинком радості». У ній панував дух
гуманізму, гармонійно поєднувалися заняття з вивчення класичних мов,
математики, фізичного виховання. Його співвітчизники
письменники-гуманісти Франсуа Рабле (1494— 1553), Еразм Роттердамський
(1466—1536), Мішель Монтень (1533—1592) критикували схоластичне
навчання, пропагували розвиток інтересів та активності дитини в її
взаємодії з навколишнім світом, виховання високих моральних якостей,
починаючи з раннього дитинства.

Ще одна особливість цього періоду полягала в зародженні утопічних ідей,
згідно з якими інститут сім’ї мав бути відмінений, а виховання дітей
повинно покладатися на призначених державою осіб. Зокрема, англійський
філософ, письменник Томас Мор (1478—1535) у творі «Утопія» (грец. u — ні
і topos — місце; неіснуюче місце) змалював заснований на ідеях
соціальної справедливості ідеальний суспільний лад, у якому діти
отримують обов’язкове суспільне виховання та освіту рідною мовою.

Італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568— 1639) у політичній
утопії «Місто Сонця» доводив, що суспільне виховання дітей має
починатися з двох років, а освіта здійснюватись на наочній основі і
включати навчання правильного мовлення та основ грамоти. Для цього стіни
міста необхідно розмалювати картинами із зображенням різних галузей
знань і ремесел, з якими наставники повинні ознайомлювати дітей. До
систематичного вивчення окремих предметів діти приступають на восьмому
році життя.

Гуманістичні погляди мислителів епохи Відродження сприяли розвитку
освіти і посиленню уваги тогочасної громадськості до проблем виховання,
справили відчутний вплив на розгортання процесів у цій сфері.

Символом нового часу в педагогіці став видатний чеський
педагог-гуманіст, засновник дидактики Ян-Амос Коменський. Основою його
педагогіки є принцип єдності людства, свободи і братерства, перешкодити
якому не може ні влада («Нехай зникне така державність, яка не
забезпечує миру для справ людських»), ні релігія («Братами повинні бути
не лише християни, а й усі люди, що населяють світ»). «Поліпшення справ
людських» він пропонував здійснювати у сфері пізнання (наука, просвіта),
державному устрої (політика, суспільні та соціальні відносини), питаннях
віри (мораль, релігія). Я.-А. Коменський був непохитним у своїх
переконаннях, що люди можуть пізнати істину і діяти на основі її
принципів, тому виховання і навчання є необхідною умовою вдосконалення
життя суспільства. «Освічені люди, — стверджував він, — є справжні люди,
тобто людяні за своєю вдачею».

Розвиваючи ці ідеї, Я.-А. Коменський розробив проект пансофічної школи —
школи всезагальної мудрості, яка оберігає людину від життєвих незгод,
допомагає осягнути світло істини, досягти вищої мети життя. Стверджуючи,
що весь світ є школою, він прагнув створити теорію навчання всіх усьому
впродовж усього життя, тобто теорію неперервної освіти цілісної
особистості. Його праця «Велика дидактика» є основою наукової
педагогіки. У ній педагогіка як наука здобула свій предмет і постала як
окрема галузь знань. Сучасна дидактика послуговується обґрунтованими
Коменським цілями, завданнями, змістом, принципами та організаційними
формами і методами навчання.

За Коменським, людина є найдосконалішим творінням, «дивовижним
мікрокосмом». Усе, що у ній закладене природою, має розвинути освіта.
Особливу роль він відводив принципу природовідповідності виховання І
навчання, який має бути заснованим на «власне людській природі».
Коменський вважав, що будь-яку дію природа починає зсередини. Цю тезу
він ілюстрував тим, що садівник, прищеплюючи дерево, не прикладає живець
зовні до кори, а глибоко розщеплює стовбур. Тому помиляються ті
наставники, які багато диктують і змушують заучувати напам’ять «без
ретельного роз’яснення речей», як і ті, хто без міри роз’яснює, «не
знаючи, як потрібно відкрити корінь і ввести паросток наук». Справжній
педагог, за його твердженнями, повинен вчасно і вміло, всіма способами
розкривати пізнавальні здібності й доцільно застосовувати їх.

Визнаючи загальною передумовою людського щастя цілісність і
гармонійність особистості, Я.-А. Коменський був переконаний, що ідеал
виховання ґрунтується на таких доброчесностях, як мудрість,
поміркованість, мужність, справедливість. Доброчесність мудрості має у
своїй основі істинне судження про речі. Доброчесність поміркованості
виявляє себе «в їжі й питті, сні й бадьорості, в роботі та іграх,
розмовах і мовчанні», в тому, щоб «ні в чому не доходити до
надмірностей». У доброчесності мужності важливі шляхетна відвертість і
витривалість у праці. Доброчесність справедливості — це здатність людини
віддавати кожному належне, нікого не ображати, уникати брехні. Ці
доброчесності включають також етичну норму «привчати тримати себе з
гідністю».

Виховувати важливо з раннього віку, коли «відкривається велика надія на
виправлення людських помилок, якими переповнений світ, якщо від самого
дня вступу в життя люди будуть вчитися поступатися один одному, діяти у
всьому з потрібним розумінням». Тому в системі освіти Коменського першою
ланкою є «материнська школа» — виховання дітей від народження до 6
років, коли закладаються основи фізичного, розумового і морального
розвитку особистості. Цій проблемі присвячена його окрема книга
«Материнська школа», написана задовго до «Великої дидактики». Ведучи
мову про те, яким повинен бути догляд за дитиною, як забезпечити
підтримання її здоров’я та фізичне загартування, Коменський обґрунтував
зміст дошкільної освіти, в якому важливу роль відводив програмі розвитку
розумових сил дитини, органів чуття, системі ознайомлення її з
навколишнім світом. Протягом перших шести років життя дитини можна
виховати у неї, на його думку, поміркованість, охайність, повагу до
старших, ввічливість, правдивість, справедливість, благочинність,
готовність до праці, стриманість, терпіння, делікатність, вишуканість
манер, гідність.

Обстоюючи право людини на власні погляди та звички, Я.-А. Коменський
виступив проти гедоністичної спрямованості (зорієнтованості на отримання
насолод), оскільки, за його словами, прагнення до задоволення суперечить
розумному, осмисленому життю, породжує зневагу до інших людей. Тому
виховання покликане передбачити міру позитивних емоцій і тверезого
обмеження, вчити дітей стриманості у словах, бажаннях і вчинках.
Розвиток доброчинностей з раннього віку пов’язаний з необхідністю
попередження недоліків поведінки. Для цього Я.-А. Коменський рекомендує
такі методи виховання, як роз’яснення і вправляння у моральних вчинках,
завдяки чому дитина усвідомлює необхідність правильної поведінки, оцінює
свої вчинки з точки зору загальноприйнятих вимог та очікувань оточуючих.
Важливо, щоб діти усвідомлювали обов’язковість дотримання моральних норм
усіма людьми і не вбачали у вимогах дорослих насильства. Вправляння у
моральних вчинках має бути природним способом поведінки дітей.
Реалізується воно участю в добрих справах, привчанням до стриманості у
словах і вчинках. Педагоги і батьки мають захищати дитину від шкідливих
впливів, оскільки «погані товариші, порожні розмови, беззмістовні книги»
руйнують їхні добрі наміри. Основою формування моральних якостей має
бути таке ставлення до інших людей, як до самого себе.

Я.-А. Коменський першим у педагогіці обґрунтував головний принцип
гуманістичного виховання, суть якого зводиться до твердження, що «повага
людини починається з поваги до дитини». Актуальною є його ідея, згідно з
якою до особистості, яка формується, слід ставитися серйозно й уважно,
взаємодіючи з нею на рівних. Тому, крім прикладу батьків, який дитина
природно наслідує, важливий і благородний приклад вихователя. Професію
педагога Коменський вважав «найпочеснішою під сонцем», тому оволодівати
нею можуть «найкращі з-поміж людей».

В Україні у XVI—XVII ст. розвивалися братські школи, діяльність яких
розгорталася під опікою церковних братств, їх діяльність була пройнята
духом гуманізму, повагою до особистості дитини. У них працювали відомі
тогочасні мислителі, письменники Йов Борецький (?—1631), Стефан (прибл.
1570 — прибл. 1605) і Лаврентій Зизанії (?—1634), Памво Беринда
(1555/60—1632), Мелетій Смотрицький (1572/78—1633/34) та ін. Тогочасна
українська наука, освіта, театр, видавнича справа посідали провідні
позиції в Європі, що дало підставу релігійному діячеві, історику,
педагогу Іванові Огієнку (1882—1972) назвати цей період «золотим віком
української культури». Значними подіями педагогічного життя були видання
Іваном Федоровим (прибл. 1510—1583) в Острозі першого друкованого
букваря та відкриття у 1632 р. Києво-Могилянської академії, вихованці
якої (Є. Славинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопович та ін.) стали
організаторами освіти не лише в Україні, а й у Росії та інших державах.
Небайдужими вони були і до проблем дошкільного розвитку дитини.
Наприклад, Єпіфаній Славинецький (?—1675) відомий як автор проникненої
любов’ю до дитини, турботою про її фізичне і духовне здоров’я праці
«Громадянство звичаїв дитячих», у якій сформульовано норми поведінки у
суспільстві, вдома, спілкуванні з однолітками.

Пристрасний пропагандист освіти Симеон Полоцький (1629—1680)
переконував, що батьки повинні наставляти дітей добрим словом, прикладом
і повчанням.

Загалом на українських землях домінував погляд, що виховання дітей слід
починати з раннього віку, орієнтуватися на формування у них терпимості,
милосердя, скромності, поваги до старших, а вся виховна робота
здійснювалася у християнській традиції. Наприкінці XVII ст. поступово
почав утверджуватися світський характер виховання.

У тогочасній Західній Європі окреслилися перспективи капіталістичного
розвитку, християнство стало основою духовного життя. Людина поступово
здобувала право на індивідуальність, свободу вибору. На тлі домінування
в освіті традиційних механізмів соціалізації формувалися можливості
переорієнтації їх на формування активної, самостійної, критично мислячої
особистості.

Література

Амонашвили Ш. А. Здравствуйте, дети! — М., 1983.

Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н. П.
Кале-ниченко. — М., 1988.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. — К., 1999.

Буре Р. С., Островская Л. Ф. Воспитатель и дети. — М., 2003.

Вплив педагогічної майстерності вихователя на формування особистості
дитини. — К., 1988.

Детский сад в Японии: Опыт развития детей в группе. — М., 1987.

Декларація прав дитини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада
1959 року.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Освіта.
— 1993. — № 44—46.

Дитина в дошкільні роки: Керівництво для вихователів і батьків. —
Запоріжжя, 1991.

Дитина: Орієнтовний зміст виховання і навчання дітей 3—7 років у дитячих
закладах. — К., 1992.

Дольто Ф. На стороне ребенка. — М., 1997.

Конвенція ООН про права дитини.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994.

Концепція дошкільного виховання в Україні. Проект. — К., 1993.

Концепция дошкольного воспитания. — М., 1989.

Кузьмина Н. В. Методы исследования педагогической деятельности. — М.,
1970.

Левківський М. В. Історія педагогіки. — К., 2003.

Масару И. После трех уже поздно. — М., 1991.

Люблинская А. А., Кулачковская С. Е. Современный воспитатель. Какой он?
— К., 1981.

Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку. — К., 1999.

Миндлина Т. Дошкольное воспитание во Франции. — М., 1984.

Неліна Т. Приватний садок в Австралії // Дошкільне виховання. — 1994. —
№ 4.

Організаційно-педагогічні аспекти діяльності нових типів дошкільних
закладів. — К., 1997.

Про дошкільну освіту: Закон України. — К., 2001.

Парамонова Л. А., Протасова Е. Ю. Дошкольное и начальное образование за
рубежом: история и современность. — М., 2001.

Педагогічний пошук. — К., 1988.

Педагогика и народное образование за рубежом. — М., 1990.

Проскура О. С. С. Русова й концепція українського дитячого садка //
Дошкільне виховання. — 1991. — № 10.

Радуга. Программа воспитания и обучения детей от 3 до 6 лет в детском
саду. — М., 1991.

Розвиток освіти і педагогічної думки на Україні / За ред. М. Д.
Ярма-ченка. — К., 1991.

Русова С. Ф. Дошкільне виховання. — Катеринослав, 1918.

Современные образовательные программы для дошкольных учреждений / Под
ред. Т. И. Ерофеевой. — М., 2000.

Сорокова М. Г. Современное дошкольное образование: США, Германия,
Япония. — М., 1998.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // Вибрані твори: В 5 т. — Т. 3.
— К., 1980.

Українське дошкілля: Програма виховання дітей у дитячому садку. — Львів,
1990.

Улюкаєва І. Початок відродження // Дошкільне виховання. — 1994. — №1.

Финляндия: проблема сотрудничества детского сада и семьи // Дошкольное
воспитание. — 1987. — № 2.

Ушинський К. Д. Про народність у громадянському вихованні // Вибрані
твори: В 2 т. — Т. 1. — К., 1983.

Похожие записи