План – конспект. Особливості ведення воєнних дій з урахуванням норм
міжнародного гуманітарного права

Тема: “ОСОБЛИВОСТІ ВЕДЕННЯ ВОЄННИХ ДІЙ З УРАХУВАННЯМ НОРМ МІЖНАРОДНОГО
ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА.”

Мета уроку:

Довести до учнів призначення, принципи і норми Міжнародного
гуманітарного права (МГП) та сферу його застосування.

Роз’яснити суть Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів
до них про захист жертв війни.

Виховувати в учнів повагу до людей, з урахуванням загальнолюдських
цінностей та норм МГП, не зважаючи на колір шкіри, віросповідання тощо.

Навчальні питання

Поняття збройних сил держави та правовий статус учасників бойових дій і
миротворчих операцій.

Заборонені методи ведення воєнних дій.

Врахування норм МГП під час організації бою.

Час: 45хв.

Місце: клас.

Метод: розповідь-бесіда

Матеріальне забезпечення:

комп’ютер,

мультімедіа проектор,

екран.

Методичне забезпечення:

Підручник «Захист Вітчизни» (2006 р.).

Порядок проведення:

1. Вступна частина — 12 хв

1.1. Шикування учнів в одну шеренгу, перевірка за списком та огляд
зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю
предмета «Захист Вітчизни», привітання, виконання команд: «Ставай!»,
«Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, основної мети та порядку проведення уроку.

1.3. Стройове тренування. Виконання команд: «В одну шеренгу — Ставай!»,
«Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч,
кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.

2. Основна частина — 30 хв

2.1. Поняття збройних сил держави та правовий статус учасників бойових
дій і миротворчих операцій.

Людська історія складає собою низку війн та конфліктів. Статистика
Міжнародного Комітету Червоного Хреста свідчить, що за останні 5.000
років на Землі було близько 14.000 війн, у яких загинуло приблизно 5
млрд. людей. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250
років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між
людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в
першій половині XX століття, які забрали життя мільйонів людей, для
того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це
1945 року в Статуті Організацій Об’єднаних Націй.

Але положення речей від цього суттєво не змінилось. Після ейфорії та
рожевих надій, що були викликані підписанням Статуту Організації
Об’єднаних Націй, прийшов період переоцінки реального стану речей і
вжиття заходів по регулюванню міждержавних відносин. Цифри говорять самі
за себе: з часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150
війн та локальних збройних конфліктів, в яких загинуло близько 20 млн.
людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полум’я 22 війн, 85% їх
жертв склало цивільне населення.

Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової
війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні
збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала
вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали
більш частими та довготривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації,
завдаючи значної шкоди цивільним об’єктам та страждань цивільному
населенню.

Враховуючи досвід реальних війн, світове співробітництво прийшло до
необхідності обмеження насилля воюючих сторін, шляхом узгодженої
розробки і укладення договорів, які регулюють відносини між державами в
період збройних конфліктів. Так виникла система міжнародного
гуманітарного права, або права війни. Саме життя підтвердило
правильність вислову великого мислителя Г. Гроція про те, що для війни,
як і для мирного часу, існують свої закони. Зменшити страждання,
пом’якшити жорстокість, які не викликані воєнною необхідністю, захистити
права людини під час війни, зупинити намагання воюючих сторін будь-якими
засобами досягти перемоги над супротивником — ось головна мета
міжнародного гуманітарного права.

«Основне завдання міжнародного права, — відмічав Ш. Монтеск’є,- звичайно
полягає в тому, що народи повинні в мирний час робити по можливості
більше добра, а під час війни по можливості менше зла» .

Отже, міжнародне гуманітарне право (іноді воно має назву право збройних
конфліктів або право війни) — це сукупність міжнародно-правових норм,
які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють
заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також
відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичайному
праві, так і у відповідних міжнародних договорах (конвенціях). До таких
джерел відносяться: чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про
захист жертв війни, а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в
діючих арміях (Перша Конвенція); про покращення долі поранених, хворих і
осіб, що потерпіли корабельну аварію, з складу збройних сил на морі
(Друга Конвенція); про поводження з військовополоненими (Третя
Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта
Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток в двох
Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому
протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних
конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту жертв не
міжнародних збройних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних
договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів
ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868
р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція
про заборону бактеріологічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція
про заборону або обмеження зброї 1980 р., Конвенція про заборону
хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р., про захист культурних
цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 року
щодо заборони протипіхотних мін, інші відповідні між-народні договори.
До джерел міжнародного гуманітарного права слід віднести і рішення
Римської дипломатичної конференції 1998 року, на якій було прийнято і
відкрито для підпису державами Статут міжнародного кримінального суду.

Предметом регулювання права ведення війни є специфічні суспільні
відносини, що складаються між його суб’єктами в ході збройних
конфліктів.

Міжнародний збройний конфлікт є озброєним зіткненням між державами або
між національно-визвольним рухом і метрополією, тобто між повсталою
(воюючою) стороною і військами відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру — це озброєне зіткнення
антиурядових організованих загонів із збройними силами уряду, те, що
відбувається на території якої-небудь однієї держави.

На практиці нерідко спостерігається так звана інтернаціоналізація
конфліктів не міжнародного характеру. В даній статті терміни «війна» та
«збройний конфлікт» будуть використовуватися довільно, в якості
синонімів, для того, щоб уникнути непотрібних повторів. Деякі юристи
вважають, що поняття «війна» і «збройний конфлікт» ідентичні в
міжнародно-правовому вимірі, рівноцінні за юридичною силою. Різниця між
термінами «війна» і «збройний конфлікт» все ж таки існує, хоч вона і
досить умовна. Визначення «збройний конфлікт» вміщує в себе будь-яку
ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві чи більше
сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Будь-яка війна — це
перш за все збройний конфлікт, але не всякий збройний конфлікт можна
назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах воєнного
протиборства. Війна наділена низкою специфічних ознак, які не властиві
збройному конфлікту. З юридичної точки зору для війни характерна така
ознака, як її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 року.
Однак, в більшості випадків держави розв’язують війну, формально не
об’являючи її. Все це призвело до широкого використання терміну
«збройний конфлікт».

Згідно з міжнародними правовими актами, термін «війна», використовується
при збройному зіткненні між суверенними державами; а у випадку боротьби
нації чи народу за свою незалежність використовується термін «збройний
конфлікт». В загальному відмежування поняття «війна» від поняття
«збройний конфлікт» має відносне значення. На практиці різниця між ними
носить скоріше формальний характер, і в даній роботі вказані терміни
використовуються як рівноцінні.

Як показує досвід, існує сильний контраст між чудово розробленими
положеннями гуманітарного права та їх порушеннями, що повторюються під
час конфліктів у всьому світі. Таке становище неприпустиме, оскільки
воно веде до вчинення воєнних злочинів , і як наслідок, до розладу
збройних сил, та поразки у війні. Різня, вчинена військовослужбовцями
роти «Чарлі» у в’єтнамському селі Мі Лай (Сонгмі), коли американські
солдати методично зганяли в одне місце, а потім вбили близько 500
беззахисних чоловіків, жінок і дітей стала одним із масових порушень
норм міжнародного гуманітарного права після другої світової війни.

Але наслідки війни у В’єтнамі, в тому числі дотримання норм міжнародного
гуманітарного права, були враховані воєнно-політичним керівництвом США.
Програма про запровадження і дотриманню МГП стала однією із
найважливіших складових по реформуванню американських збройних сил,
невід’ємною складовою політики США у всіх збройних конфліктах як
міжнародного, так і не міжнародного характеру. Сьогодні у США досягнуто
один із самих високих рівнів правової насиченості підготовки і ведення
бойових дій.

Немає необхідності говорити про те, що норми міжнародного гуманітарного
права (далі МГП), якими б досконалими і конкретними вони не були, не
дадуть реальних результатів, якщо їх не знає особовий склад Збройних
Сил, або якщо вони й відомі особовому складу, але неправильно
застосовуються. Цю проблему можливо вирішити організувавши правове
навчання особового складу, командирів нормам МГП і надаючи їм юридичні
консультації відповідними фахівцями-юридичними радниками.

Необхідність у підготовці військовослужбовців в галузі міжнародного
гуманітарного права виникла давно. Так, в статті 1 Гаазької конвенції 4
від 18 жовтня 1907 року «Про закони і звичаї сухопутної війни»
говориться: «Держави, які домовляються, дадуть своїм сухопутним
військам, у відповідності із доданими до даної Конвенції Положеннями
знання про закони і звичаї сухопутної війни.». Але через незадовільні
результати, отримані при примусовому застосуванні даних норм МГП,
практично ті ж положення було включено до чотирьох Женевських Конвенцій
(стаття 47 Конвенції 1, стаття 48 Конвенції 2, стаття 127 Конвенції 3,
стаття 144 Конвенції 4) в яких сторони зобов’язалися «розповсюджувати
якомога ширше текст Конвенції в своїх країнах, і включати її вивчення в
навчальні програми військової, та по можливості, цивільної освіти».

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року
полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального
характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних
конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного
гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в
сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання
ведення збройних конфліктів і в даний час.

До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже,
дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні
порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але
і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану
війни, а

також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються пов’язаними цими положеннями також
стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання приймає
і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає,
що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню
також у громадянській війні.

Зазначеними конвенціями особам, які протегуюються, присвоюються права,
від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право
просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за
згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням
гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси
іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка
організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет
Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання
угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у
своїй свободі дій, не допускаються.

Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням
держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує
гуманні цілі.

У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції
держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує
гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть
запропонувати організувати зустріч представників сторін. За вимогою
однієї зі сторін повинно бути проведене розслідування будь-якого
порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде
досягнуто згоди про порядок виробництва такого розслідування, сторони
повинні призначити третейського суддю, що вирішить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що
передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про
процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція
лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд
Міжнародного Суду.

Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі
загальних принципів цих конвенцій.

Забороняються засоби відплати проти осіб і об’єктів, що перебувають під
заступництвом відповідно до конвенцій.

Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують,
зобов’язані розумно застосовувати конвенції.

На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на
білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє
собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається
також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і
Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним.

Хто ж приймає участь у військових конфліктах, відповідно норм МГП?

Додатковий протокол до Женевських Конвенцій визначає: Збройні сили
кожної зі сторін збройного конфлікту складаються з усіх організованих
частин збройних сил, груп та підрозділів, що знаходяться під
командуванням особи, відповідальною перед цією стороною за поведінку
своїх підлеглих, навіть за умови, що ця сторона представлена владою, не
признаною протилежною стороною.

Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитись під
командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за
поведінку своїх підлеглих, а також підкорятися внутрішній дисциплінарній
системі, яка забезпечує дотримання норм міжнародного права, яке
застосовується під час збройних конфліктів. Варто згадати про ще одне
дуже важливе положення: військовополонені знаходяться під владою ворога,
а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон. Щодо
поведінки з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма
військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму
можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи
кваліфікації військовополонених. Військовополоненим, за винятком
офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелику
винагороду в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка
утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності
військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують
їхньому здоров’ю або до принизливих робіт.

Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення
війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на
людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів
людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності),
психотропної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і
засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в
даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення
їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою.
Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації
Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом,
російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у
1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов
потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної
війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути
обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає
необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді,
населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного
права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які
встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі
ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів,
як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй них конфліктів і
слугує фундаментом для вироблення нових норм цієї галузі міжнародного
права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керуватися воюючі держави і
«командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів,
слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових
настанов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в
цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів торкається
питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого
і мирного населення і закінчення війни.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних
конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у
таких основних напрямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у
конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої
модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права
збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

гуманізація збройних конфліктів;

обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

міжнародно-правовий захист жертв війни;

охорона цивільних об’єктів і культурних цінностей;

захист інтересів нейтральних держав;

сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з
повагою до людини;

заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни —
знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін.

2.2. Заборонені методи ведення воєнних дій .

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть
щодо ворога.

Учасники Женевських конвенцій зобов’язані дотримуватися їхніх положення,
якщо супротивна сторона, не бере участь у Женевських конвенціях у своїх
діях також буде їх дотримуватися. Положення Женевських конвенцій
обов’язкові і для нейтральних країн.

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті
вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип,
сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє
підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських
конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування
в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни,
що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей
принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був
уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення
війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби,
застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки
супротивника.

T

V

L

?

o

?T

V

H

J

L

?

?

o

o

u

h=

h=

h=

h

?$???????N?Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення
війни:

вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування
використання вибухових і запальних куль 1868 року);

кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька
декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або
сплющуються в людському тілі, 1899 року);

отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол
про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких
газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і
накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та
їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові
наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди
іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого
ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень
осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою
рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так
і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки
прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає,
ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї)
обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на
колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного
ядерного удару.

Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів
і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають не
вибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і
т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної
зброї. Тому вважається обґрунтованим віднесення ядерної зброї до
заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження
застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися
такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають не вибіркову дію
(ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна
знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування
мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до
Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та
інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування
запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю,
основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не
виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв’язку з внесенням поправок він одержав нову назву:
«Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та
інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року»)
стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв,
визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін,
установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних
шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на
морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею,
на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для
детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього
впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана
міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за
допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або
скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений,
сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати
ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або
наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що
здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони
або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти
окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об’єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по
конкретному військовому об’єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного
населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об’єктам або те й
інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і
безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанційно встановлюваними
мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі
з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між
сухопутними військами не ведуться або не вважаються неминучими, крім
випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об’єкті або в безпосередній
близькості від військового об’єкта, що належить супротивній стороні або
знаходиться під її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу,
наприклад установлені попереджуючі знаки, виставлена варта, опубліковані
попередження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних
мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться
ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим,
який призначений для поміщення в нього вибухової речовини і для вибуху
при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з’єднані або асоціюються з
міжнародно визнаними захисними сигналами; хворими, пораненими або
мертвими; місцями поховання; медичними об’єктами, устаткуванням або
транспортом; дитячими іграшками; продуктами харчування; кухонним
посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам’ятниками
і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо
запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких
вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану
використовували міни-пастки.

Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після
припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і
відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних
полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або
боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об’єктів або
заподіяння людям опіків за допомогою дії полум’я, тепла або того й
іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини,
доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни,
бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об’єкти нападу з
застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову
в об’єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків,
коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити,
сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об’єкти, або коли
вони самі є військовими об’єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права признається
допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об’єктів,
проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення
війни:

зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;

вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не
буде;

незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави
(нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного
Хреста та ін.;

примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях
проти своєї держави;

геноцид під час війни;

убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача,
барабанщика);

атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних
суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу;

винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової
необхідності;

бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних
пам’ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

знищення культурних цінностей, історичних та інших пам’ятників, місць
відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у
воєнних діях;

деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року
до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що
стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни:
«Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника
за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство
визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника
і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов’язаний
надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного
в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже,
віроломство — це зобов’язання, що вселяють довіру противнику, але
зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого
характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких
хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і
дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у
період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному
праву.

2.3. Врахування норм МГП під час організації бою.

На дипломатичній конференції 1974-1977 рр. було прийнято рішення про
запровадження посади юридичного радника і заявлено про те, що він
повинен працювати при воєнному командуванні. І його завданням є надання
юридичної допомоги командиру з права війни. Це положення знайшло своє
відображення в Додатковому протоколі 1 від 10 липня 1977 р. до
Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту
жертв міжнародних збройних конфліктів. Дане положення стало значним
кроком вперед і встановило обов’язок призначати на відповідних командних
рівнях юридичних радників, відповідальних за попередження і недопущення
порушень міжнародного гуманітарного права.

Автори статті 82 Протоколу 1 передбачили наявність юридичних радників у
відповідних органах військового управління. Юридичні радники, як
відповідні фахівці в складі військової частини, повинні надавати
рекомендації, брати участь в процесі прийняття рішень, які стосуються
проведення воєнних операцій, а також консультувати військовослужбовців з
питань вивчення та розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право
у частинах.

Стаття 82 Протоколу 1 «Юридичний радник у Збройних Силах» передбачає що,
сторони договору «в будь-який час сторони, що перебувають в конфлікті, в
період збройного конфлікту забезпечують наявність юридичних радників,
які могли б, коли це необхідно, давати військовим командирам на
відповідному рівні консультації про застосування Конвенції і даного
Протоколу…» .

Сторони, які ратифікували Додатковий протокол №1, таким чином взяли на
себе обов’язок призначати юридичних радників при військових командирах,
з тим, щоб вони консультували командирів з питань, пов’язаних з
Женевськими конвенціями і Додатковим протоколом 1.

Відповідно до конвенції вибір методів і засобів виконання цього
зобов’язання залишено на вирішення сторін договору і сторін у збройному
конфлікті. Стаття 82 Додаткового протоколу 1 не визначає рівень органів
військового командування і управління, в якому повинні бути призначені
юридичні радники. Якщо виходити із доповідей, наданих країнами що
ратифікували Додатковий протокол 1, то жодна країна, за виключенням
Швейцарії, не призначала юридичного радника при штабах нижче рівня
дивізії.

Наприклад, в Федеративній Республіці Німеччині діє повномасштабна
система юридичних радників, яка була створена в 1956 р. — таким чином
ФРН виконала свої зобов’язання по статті 82 Додаткового протоколу 1 ще
до того, як Протокол було прийнято.

В ФРН юридичні радники були призначені до всіх воєнних штабів і установ
від дивізії і вище, а з 1970 року — до начальників штабів родів військ і
заступника начальника штабу Федеральних Збройних Сил. В даний час 108
юридичних радників працюють у 51 військовому штабі та установі. Подібна
система прийнята і в Нідерландах, де призначено 30 юридичних радників. В
доповіді, поданій Італією, відмічається, що потреба в юридичних радниках
може існувати і на більш низьких рівнях командування і управління,
наприклад в штабах бригад та нижчого рівня, якщо відсутня можливість
контакту з командуванням дивізії.

В Швейцарії на даний час юридичні радники уже працюють на бригадному
рівні.

Ратифікувавши Додаткові протоколи 1977 р. до Женевських конвенцій
1949р., Україна взяла на себе зобов’язання розповсюджувати знання про
норми МГП серед військовослужбовців, а також серед цивільного населення.

У відповідності до статті 82 Додаткового протоколу до Женевських
конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року (Протокол 1),
який ратифікований Україною 25 січня 1990 року, в Збройних Силах України
введено штатні посади юридичних радників. Статтею 99 Статуту внутрішньої
служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24
березня 1999 року, виконання обов’язків юридичного радника покладено на
юрисконсульта військової частини та офіцерів юридичної служби всіх
рівнів. Це офіцери, які мають вищу юридичну та військову освіту,
постійно проходять службу у Збройних Силах в якості юрисконсультів або
офіцерів юридичних служб відповідних органів військового управління.

В мирний час юридичні радники зобов’язані брати участь у навчанні нормам
МГП, які застосовуються в період збройних конфліктів, а саме:

навчання у вищих військових навчальних закладах;

навчання особового складу штабів;

навчання офіцерів підрозділів нижчого рівня;

навчання солдат та офіцерів, особливо в умовах оперативно-бойових
завдань.

У воєнний час завдання юридичних радників носить превентивний характер.
Вони пов’язані із застосуванням і дотриманням норм міжнародного
гуманітарного права (далі МГП). Виходячи з цього, юридичні радники
повинні давати висновки на відповідність нормам МГП запланованих та
здійснюваних операцій.

В мирний час на юридичного радника у Збройних Силах України можуть бути
покладені наступні обов’язки:

1. Юридичний радник (він же юрисконсульт) координує роботу з вивчення
норм і приписів міжнародного гуманітарного права (права збройних
конфліктів, права війни) у органі військового управління, об’єднанні,
з’єднанні, військовій частині, військовому навчальному закладі,
установі, організації Збройних Сил, надаючи при цьому необхідну
методичну допомогу.

2. Вивчення МГП здійснюється шляхом включення його тематики до програм
бойової підготовки військ, гуманітарної та професійної підготовки
військовослужбовців і працівників (не військовослужбовців) в обсязі тих
питань, що визначені в наказі начальника Генерального штабу Збройних Сил
України «Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил
України основним положенням міжнародного гуманітарного права» від
11 березня 1997 року № 30 та інших наказах начальника
Генерального штабу Збройних Сил України і Міністра оборони України.

3. У вищих військових навчальних закладах та військових навчальних
підрозділах вищих навчальних закладів вивчення МГП здійснюється в межах
навчальної дисципліни «Основи законодавства України», викладання якої
проводиться викладачами-юристами, а де їх немає — юрисконсультами.

4. В кожній військовій частині, де проходять військову службу
військовослужбовці строкової служби, юридичний радник систематично (не
менше 2 разів на рік) перед початком навчального періоду проводить
навчання з командирами взводів і рот по вивченню МГП з тим, щоб у
подальшому вони самі проводили відповідні заняття зі своїми підлеглими.

5. Під час проведення командно-штабних навчань юридичний радник бере в
них участь, безпосередньо виконуючи свої функції, а також з допомогою
навчальних вправ оцінює, яким чином особовий склад засвоїв положення
МГП.

6. В разі необхідності юридичний радник доповідає командуванню про
незадовільне засвоєння норм МГП особовим складом з метою ліквідувати
причини, які до цього призвели.

7.Надавати інформацію та консультації окремим військовослужбовцям у
зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків, пов’язаних із
застосуванням норм і приписів МГП.

Під час збройних конфліктів юридичний радник зобов’язаний:

1. Візувати службові документи перед прийняттям відповідним
командуванням рішення про ведення воєнних операцій (бойових дій) з точки
зору відповідності їх нормам і приписам МГП. При цьому він надає
необхідну допомогу командуванню у вирішенні складних питань і вибору
способу дій, які були б одночасно і законними, і ефективними.

2. Надавати допомогу командуванню у вирішенні правових питань, що
виникають, та усуненні перешкод, що можуть виникнути при реалізації
воєнних операцій (бойових дій). У випадку необхідності бере в них
безпосередню участь.

3. Знайомитися з планами майбутніх воєнних операцій (бойових дій) з
метою відповідності їх нормам і вимогам МГП.

У випадку невідповідності дій командування положенням МГП юридичний
радник нагадує йому відповідні вимоги МГП і, зокрема, статті 87
(обов’язки командирів) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від
12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних
конфліктів (Протокол 1).

Коли порушення МГП не усувається, юридичний радник зобов’язаний
доповісти про це, як в усній, так і в письмовій формі вищому
командуванню.

4. Юридичні радники із числа офіцерів Правового управління, юридичних
служб головних командувань видів Збройних Сил, оперативних командувань
беруть участь в оперативному плануванні, візуючи службові документи на
відповідність їх нормам і приписам МГП.

5. На юридичного радника на початковій стадії покладається фіксація і
проведення розслідувань порушень МГП, скоєних як своїми
військовослужбовцями, так і учасниками супротивної сторони.

Але у будь-якому випадку командир, якому надане право приймати рішення,
несе відповідальність за здійснену військову акцію, а висновок (порада)
юридичного радника є однією із багатьох складових процесу прийняття
остаточного рішення командиром, яке повинно враховувати необхідність
дотримання і виконання норм МГП і права збройних конфліктів. Юридичний
радник несе відповідальність тільки за власні помилки, які мали місце в
ході виконання своїх обов’язків. Командир же буде нести відповідальність
як за порушення норм МГП допущені ним особисто, так і за порушення,
допущені його підлеглими, які він міг припинити, але не припинив.

Стаття 87 Додаткового протоколу 1 передбачає, що командири повинні
забезпечувати дотримання норм МГП, запобігати порушенням і повідомляти
про них компетентні органи, а також в необхідних випадках порушувати
дисциплінарне або кримінальне провадження відносно тих осіб, які
допустили порушення норм МГП.

На сьогодні проникнення права у воєнне мистецтво — це об’єктивна
закономірність. Командири при здійсненні військових операцій зобов’язані
враховувати та виконувати вимоги міжнародного гуманітарного права щодо
захисту жертв збройних конфліктів та обмеження засобів і методів
введення бойових дій. Таким чином, право безпосередньо впливає на
здійснення та виконання військових операцій у збройних конфліктах як
міжнародного, так і не міжнародного права.

3. Завершальна частина — 3 хв

Наголошення теми та навчальних цілей, завдання на наступний урок:
оформлення зошитів.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи