Реферат на тему:

Підвищення професійного рівня науково-педагогічних працівників як
головного генератора інноваційних проектів

Проблема професійної самореалізації науково-педагогічних працівників,
забезпечення економічних і соціальних гарантій якої віднесено до одного
із пріоритетних напрямів політики держави щодо розвитку освіти [1,п.2],
сьогодні стає все більш актуальною у зв’язку з необхідністю забезпечення
інноваційної педагогічної діяльності та інноваційного характеру
навчально-виховного процесу. Оскільки інноваційна діяльність за своєю
сутністю та природою – специфічна і досить складна, вимагає особливих
знань, навичок та здібностей [2,с.150], держава повинна забезпечувати
умови для ефективної професійної діяльності науково-педагогічних
працівників відповідно до їх ролі у суспільстві [1, п.3], що, зокрема,
поліпшує систему стимулювання їх професійного зростання [1, п.29]. Ця
стаття є спробою розглянути проблему підвищення професійного рівня
науково-педагогічного працівника як з точки зору правового забезпечення
цього процесу, так і в аспекті ролі викладача у реалізації інноваційних
проектів.

Новизна представленої роботи полягає у визначенні ролі викладача, який
викладає дисципліни гуманітарного чи суспільного профілю, в
інноваційному проекті саме з правової точки зору, а також аналізі
правового забезпечення професійного зростання науково-педагогічного
працівника. Яким має бути викладач-інноватор? Чи можна впевнено сказати,
що сьогодні із розвитком інформаційних технологій викладач перестав бути
носієм знань? Якою має бути особистість науково-педагогічного працівника
як генератора інноваційних проектів? Чи може викладач гуманітарного
профілю отримувати додаткові доходи від участі в інноваційних проектах?
Врешті-решт, яким пакетом прав інтелектуальної власності може управляти
вищий навчальний заклад суспільного профілю? Крім розкриття поставленої
проблеми, пропонується вирішити такі завдання: визначити поняття
інновацій та інноваційної діяльності, форми інновацій в освітній
діяльності, складові психологічної готовності викладача до інноваційної
діяльності, механізм стимулювання інноваційної діяльності викладача,
причини, що обумовлюють необхідність підвищення кваліфікації викладачів,
форми підвищення кваліфікації, проблеми, що стримують професійний
розвиток, висунути власні пропозиції з окремих питань.

У науковій літературі поняття «педагогічна інновація», «педагогічний
інноваційний процес», «педагогічна інноваційна діяльність» часто
розглядають як тотожні [4,с.69]. Існують різні підходи до визначення
сутності інноваційної діяльності, як власне й різноманітні класифікації
інновацій за різними критеріями, зокрема за галузями діяльності. З
позицій системного підходу інноваційна діяльність розглядається як
особистісна активність, пов’язана з виникненням та поширенням
нововведення. Найважливішою умовою успішності інноваційної діяльності
вважається психологічна готовність фахівців до прийняття нововведення.
Представники соціокультурного підходу розглядають інноваційні процеси в
контексті успішності особистості у сфері спілкування людей. З позицій
акмеологічного підходу інноваційна діяльність розглядається як
особистісна категорія, як творчий процес і результат творчої діяльності
професіонала. В межах цього підходу акцент робиться на вивченні проблем
удосконалення і корекції професійної діяльності, формуванні творчої
індивідуальності професіонала, перетворенні і саморозвитку особистості
[5,с.5-8]. Інновації у педагогічній діяльності розглядаються як
нововведення в педагогічній системі, які покращують результати
навчально-виховного процесу, формують новий стиль навчання [2,с.150]. Із
загально-соціальної точки зору, інновація означає нововведення у певній
сфері суспільної діяльності, проте якісне наповнення змісту цього
поняття може бути різним. Так, закон України № 40-IV від 4 липня 2002
року «Про інноваційну діяльність» [6] розглядає інновації як
новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні
технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні
рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого
характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або)
соціальної сфери (ст.1). На жаль, у зазначеному законі не надано
характеристику видам інновацій, а інноваційна діяльність трактується як
така, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів
наукових досліджень та розробок та зумовлює випуск на ринок нових
конкурентноздатних товарів і послуг. Визначено також об’єкти
інноваційної діяльності – інноваційні програми і проекти, нові знання та
інтелектуальні продукти тощо, і результати інноваційних програм і
проектів – інноваційні продукти та продукцію (п.1.ст.1), при цьому
встановлено чіткі вимоги до інноваційних проектів і інноваційної
продукції (ст.12, ст.14, ст.15). Так, згідно ст. 12 Закону України «Про
інноваційну діяльність» інноваційним є проект, яким передбачаються
розроблення, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або)
інноваційної продукції, що відповідають визначеним у Законі критеріям.

В Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не
вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на
ринку, він є конкурентноздатним і має суттєво вищі техніко-економічні
показники (ст.14) Така продукція виробляється (буде вироблена) в
Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою
аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентноздатною
і має суттєво вищі техніко-економічні показники (ст. 15)

Таким чином, в основі інноваційного проекту – створення, впровадження і
поширення інновацій, визначальними властивостями яких є науково-технічна
новизна, практичне її застосування і комерційна реалізованість з метою
задоволення певних суспільних потреб. Тобто законодавство, регулюючи
інноваційні проекти, веде мову насамперед про виробничу інновацію. При
цьому інноваційний проект підлягає спеціальній державній експертизі та
реєстрації у Міністерстві освіти і науки України [7,ст.13; 8;9 ].

Постає питання: яким чином науково-педагогічний працівник, який викладає
дисципліни гуманітарного або суспільного профілю, чи результат його
наукових досліджень можуть стосуватися технології і виробництва певної
продукції, тобто бути задіяними в інноваційному проекті? Безумовно,
створення наукових творів, зокрема, освітніх та науково-популярних
видань, які є об’єктом авторського права і охороняються Законом України
«Про авторське право і суміжні права» [10, п.1 ст.8], законодавство
розглядає як один із пріоритетних напрямів інноваційної діяльності
[11,п.2 ст.327; 12, п.8 ст.8], хоча авторське право охороняє форму, а не
зміст [10, п.3 ст.8]. Але звернімо увагу на створення патентоздатної
технології. Не дивлячись на активну розробку проблеми технологізації
освітнього процесу, у вчених та педагогів ідея технологізації викликає
неоднозначну оцінку [13, с.30-39]. Можна сказати, що науково-педагогічні
працівники, по-перше, можуть застосовувати у своїй діяльності
інноваційні продукти – новітні технології, які істотно поліпшують якість
навчання, зокрема у випадку проведення дистанційних навчальних курсів чи
контролю знань студентів. Адже використання інформаційно-комунікаційних
технологій навчання та оцінювання знань студентів, що створює основу
інформаційного забезпечення якості освіти, є важливим аспектом
реформування системи освіти в Україні, стратегічним пріоритетним
напрямом інноваційної діяльності [12, ст.7, п.8. ст.8]. Практика
показує, що «технологічні пакети» проектів навчання розробляють
спеціалісти у галузі технології, а викладачі, працюючи над ними,
виконують функції консультантів-організаторів, концентруючи свої зусилля
на педагогічній діяльності – розвитку особистості студента. Головна
проблема, яку повинна вирішити педагогічна технологія, – спрямованість
процесу навчання на розвиток особистості. З таких позицій технологію
педагогічного процесу потрібно розглядати як сукупність необхідних,
послідовних педагогічних дій викладача і студента, що ведуть до
запланованої мети – освіти, розвитку, виховання, навчання [13,с.30-39].
Окрім того, серед інноваційних технологій навчання досить часто
використовується метод проектів – система навчання, за якої студенти
набувають знання у процесі планування та виконання практичних
завдань-проектів, які постійно ускладнюються. За формою роботи це можуть
бути дослідницькі, творчі, ігрові, інформацій, практично-орієнтовані
проекти, а за характером контактів учасників – внутрішні, регіональні та
міжнародні. Вирішення проблеми, закладеної у будь-якому проекті, завжди
вимагає залучення інтегрованого знання, зокрема полікультурних знань,
інформаційних вмінь та навичок [14, с.9-10]. Перехід до проектної
технології передбачає перехід на особистісно орієнтовану парадигму
освіти; вміння користуватися нею свідчить про високу кваліфікацію
педагога [15,с.23]. Саме тут проходить межа між правовим та
психологічним підходом до розуміння змісту інноваційного проекту. Чи
може науково-педагогічний працівник створити технологію, результат якої
буде відповідати вимогам до інноваційного продукту, встановленим у
законодавстві?

З цього приводу варто зазначити, що нові методи навчання, методи
здійснення розумових дій, методи ведення бізнесу не виключені із
об’єктів патентування в Україні згідно закону України «Про охорону прав
на винаходи і корисні моделі» [16, п.3 ст.6], тобто можуть бути визнані
інноваційним продуктом за умови патентоздатності та відповідності іншим
вимогам. Свого часу всеукраїнські експериментальні програми були
зареєстровані в якості інноваційних освітніх проектів (комплекс
документів, що подається до відповідного органу для підтримки освітніх
інновацій, який включає інформацію про автора інновації, тему
експериментальної роботи, мету і завдання експерименту, експериментальну
базу, методику експерименту, пропозиції щодо змісту і термінів
здійснення контролю за його ходом) [18, с.13-14]. Проте сьогодні цей
комплект документів є іншим [8]. Крім того, низку завершених технології
у галузі народної освіти та педагогіки, розроблених за рахунок коштів
державного бюджету, зареєстровані в УкрІНТЕІ [17]. При цьому освітні
інновації можуть стосуватися:

– освітніх, дидактичних, виховних систем;

– змісту освіти; освітніх педагогічних технологій;

– методів, форм, засобів розвитку особистості, організації навчання і
виховання;

– технологій управління навчальним закладом, системою освіти [18,
с.13-14];

– методів ведення фінансово-господарської діяльності [19, с.145].

gdssYo

можливим. Це, безперечно, творча особистість, яка проте не покладається
лише на випадкове «просвітлення» і відкриття, а творчість для якої є
постійною кропіткою інтелектуальною працею. Визначальною є психологічна
готовність викладача до такої діяльності.

Необхідність підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників
обумовлена змістом науково-педагогічної діяльності, яка потребує
фундаментальної, психолого-педагогічної, методичної,
інформаційно-технологічної, практичної і соціально-гуманітарної
підготовки [20], що дає змогу сформувати у студентів стратегічні,
соціальні, функціональні, управлінські, професійні, корпоративні,
моральні та правові компетенції [21]. Серед компонентів психологічної
готовності науково-педагогічного працівника до професійного зростання
виділяють: мотиваційний компонент – мотивацію до інноваційної
діяльності; когнітивний компонент – знання про предмет та способи
діяльності; процесуальний компонент – професійні навички та вміння [22,
с.8]. У цьому контексті важливим є визначення механізму стимулювання
інноваційної діяльності науково-педагогічних працівників. Крім моральних
стимулів (задоволеність результатом праці, можливість самореалізації) та
матеріальних стимулів (оцінка праці, оплата праці), до такого механізму
належать різного роду соціальні гарантії, потреба в інформованості тощо.
Таким чином, потреба у підвищенні кваліфікації науково-педагогічних
працівників може обумовлюватися зміною у мотиваційній сфері особистості,
зокрема потребою підвищення творчого потенціалу, задоволення
інтелектуальних та творчих потреб, пристосування до змін соціального
середовища, корекція якостей особистості фахівця з урахуванням його
професійної діяльності у ВНЗ. Це викликано також необхідністю розвитку
професійного досвіду в суміжних галузях, зокрема потребою в самоосвіті,
у загальнокультурному розвитку або у розвитку професійного досвіду в
предметно-професійній сфері, наприклад, – необхідністю підвищити рівень
знань до рівня компетенції, щоб пом’якшити розрив поколінь за освітнім
рівнем [13, с.216]. Саме тому підвищення кваліфікації можна розглядати в
якості передумови, стимулу до інноваційної діяльності
науково-педагогічного працівника та провідним способом формування
компонентів психологічної готовності до інноваційної діяльності,
підвищення свого «інноваційного потенціалу» [24,с.501-502].

Серед форм оволодіння педагогічними працівниками знаннями та вміннями
інноваційної діяльності, а відтак і форм підвищення професійного рівня
науково-педагогічних працівників виділяють науково-практичні
конференції, психологічні семінари–практикуми, проблемні творчі
семінари, навчальні тренінги, педагогічні консиліуми, методичні
об’єднання за фахом, проблемні творчі групи, пошукові групи, школу
викладача–початківця, школу передового педагогічного досвіду,
наставництво, творчу лабораторію вчителя, вивчення зарубіжного досвіду,
стажування, самоосвіта, самовдосконалення, самовиховання [22,с.11-12],
проходження дистанційних навчальних курсів [25,с.75-77].

Будучи генератором нових ідей, науково-педагогічний працівник відповідно
до своїх обов’язків має постійно підвищувати професійний рівень,
педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію та забезпечувати
високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у
повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності (ст.
51 закону України № 2984-III від 17 січня 2002 року «Про вищу освіту»
[26]). Для цього вищий навчальний заклад забезпечує підвищення
кваліфікації та стажування педагогічних та науково-педагогічних
працівників не менше, ніж один раз на п’ять років [26, ст. 52; 27,
ст. 19]. Підвищення кваліфікації є однією з гарантій, яка надається
науково-педагогічним працівникам [26, ст.57]. Формами підготовки
науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації залишаються
аспірантура і докторантура [26, ст.58]. Чинниками системи державних
гарантій для наукових працівників, на нашу думку, варто вважати такі: 1)
результати підвищення кваліфікації враховуються під час атестації
наукових працівників [27, ст.19]; 2) оплата праці наукового
працівника повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для
ефективної самостійної творчої діяльності та підвищення кваліфікації
наукових працівників [27, ст.23] (на нашу думку, це питання досі не
вирішено); 3) підвищення кваліфікації наукових кадрів є ціллю та одним
із напрямків державної політики у науковій і науково-технічній
діяльності [27, ст. 31]; 4) з метою постійного поновлення
інтелектуального потенціалу суспільства, розвитку та поширення
наукової і технічної культури, розвитку новаторства, сприяння творчості
працівників наукової та науково-технічної діяльності держава
організує підготовку та підвищення кваліфікації наукових і
науково-педагогічних кадрів у державних наукових установах і
навчальних закладах; сприяє підготовці та перепідготовці
наукових і науково-педагогічних кадрів за межами України [27, ст.39].
Таким чином, підвищення кваліфікації у законодавстві розглядається як
обов’язок, так і як право науково-педагогічних працівників, а також як
гарантія їх діяльності. Проте реалізація вищезазначених гарантій досі
потребує суттєвого вдосконалення, реального виконання.

Серед загальних проблем підвищення кваліфікації науково-педагогічних
працівників вбачаємо такі:

– проблему особистісної зацікавленості викладача у підвищенні
кваліфікації;

– проблему пошуку джерел фінансування післядипломної освіти викладачів;

– поєднання проходження курсів із роботою;

– невизначеність базових потреб у підвищенні кваліфікації;

– значну теоретичну орієнтацію більшості курсів післядипломної освіти;

– недостатнє навчально-методичне забезпечення цього процесу;

– нераціональне розташування закладів післядипломної освіти;

– низьку якість курсів;

– низький рівень кваліфікації викладачів, які працюють в системі
післядипломної освіти;

– відсутність інтегрованих систем професійної підготовки педагогічних
кадрів, спрямованих на потреби працюючих викладачів;

– недосконалу базову підготовку викладача [28, с.79-83].

Можемо зробити висновок, що діяльність науково-педагогічних працівників,
які викладають суспільні науки, має перш за все забезпечувальне,
методичне значення для здійснення інноваційної діяльності. А
використання у своїй діяльності новітніх методів навчання і трейнінгових
технологій ще не означає, що викладач задіяний в інноваційних проектах з
правової точки зору. В той же час, інноваційна діяльність
науково-педагогічних працівників безпосередньо пов’язана саме із
соціальною інновацією, спрямованою на досягнення соціального ефекту –
покращення умов життєдіяльності населення та підвищення рівня життя.
Освіта відновлює трудовий потенціал і водночас є рушійною силою
модернізації економіки, її становлення на інноваційний розвиток. З
одного боку, соціальні інновації забезпечується виробничими, а з іншого,
результативні соціальні інновації дають поштовх до активних виробничих
інновацій. Лише сукупність взаємопов’язаних адміністративних, виробничих
та соціальних інновацій можуть підвищити конкурентноздатність міста,
регіону, країни [20]. Сьогодні підвищення професійного рівня
науково-педагогічного працівника забезпечує безперервність педагогічної
освіти і стосується такої сторони професіоналізму викладача, як
саморозвитку особистості, а також сприяє формуванню
особистісно-індивідуальної, рефлексивної, аутопсихологічної,
акмеологічної компетентності, зміст яких складають знання механізмів
духовного, особистісного, професійного розвитку, вміння їх
використовувати та відповідні установки особистості [29, с.15-19]. У
зв’язку із зазначеним пропонуємо доповнити перелік умов та способів
підвищення професійного рівня науково-педагогічних працівників у
законодавстві про вищу освіту. Так, необхідною умовою підвищення
професійного рівня науково-педагогічного працівника є його вузька
спеціалізація, закріплення за певною дисципліною на певний (тривалий)
час, при цьому дисципліна, яку читає викладач, має відповідати колу його
наукових інтересів. Як способи підвищення професійного рівня пропонуємо
реалізувати такі, як: 1) участь у конференціях і семінарах з проблемних
питань дисципліни, яку читає викладач; 2) проходження профільних
дистанційних курсів навчання з отриманням відповідного сертифіката; 3)
здобуття другої вищої освіти зі спеціальності, яка викладається – адже
додаткова освіта допомагає спеціалісту стати висококваліфікованим
працівником з більш вузьким, але глибшим та якіснішим професійним рівнем
[20]; 4) проходження курсів психолого-педагогічної підготовки; 5)
проходження практики у відповідних органах державної влади, профільних
підприємствах та установах; 6) налагодження і підтримання контактів із
фахівцями — теоретиками і практиками, які працюють у сфері, що
стосується навчальної дисципліни.

Список літератури:

Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку освіти»
№347/2002 від 17 квітня 2002 року.

Севастюк М. Педагогічне прогнозування як складова готовності вчителя до
інноваційної діяльності// Школа першого ступеня: теорія і практика. —
Переяслав-Хмельницький, 2003. – Вип. 6. – С.150-156.

Носков В.І. Психологічні засади підвищення кваліфікації
науково-педагогічних працівників в умовах вищої школи//Наукові записки.
– К., 2005. – Вип.26. – Т.3. – С.232-235.

Гавриш І.В. Теоретичні основи забезпечення готовності майбутніх освітян
до інноваційної професійної діяльності// Засоби навчальної та
науково-дослідної роботи. – Харків, 2001. – Вип.16. — С.58-71.

Соснюк О.П. Формування педагогічної готовності особистості до
інноваційної діяльності: Автореф. дис…канд. психол. наук: 19.00.01./
Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. – Харків, 2006. – 20 с.

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року №
40-IV.

Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» №51/95-ВР від
10 лютого 1995 року.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної
реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру
інноваційних проектів» №1474 від 17 вересня 2003 року.

Наказ Міністерства освіти і науки України «Щодо затвердження форми заяви
про розгляд інноваційного проекту та форми інноваційного проекту» №1032
від 23 листопада 2007 року.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» №3792-ХІІ від 23
грудня 1993 року.

Господарський кодекс України №436-VI від 16 січня 2003 року.

Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в
Україні» №433-ІV від 16 січня 2003 року.

Инновационные технологии в гумманитарном вузе/ Научн. ред. В.И. Носков.
– Донецк: ООО «Лебедь», 2002. – 288с.

Бакланова М.Л. Полікультурний аспект інноваційний методів навчання при
підготовці спеціалістів комп’ютерних наук// Вісник Черкаського
державного університету. – Черкаси, 2005. — Вип. 75: Сер.: Педагогічні
науки. – С.8-13.

Когут О. Сучасні технології в системі підвищення кваліфікації
педагогічних працівників//Наукові записки. – Тернопіль,2006. — №6. –
С.23-26.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» №3687-ХІІ
від 15 грудня 1993 року.

Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку
реєстрації завершених технологій» №696 від 11 грудня 2002 [Електронний
ресурс]. — Режим доступу: www.
mon.gov.ua/main.php?query=science/innovation/topic/gl

Даниленко Л.і., Довбищенко В.І. Експертиза інноваційних освітніх
проектів та технологія їх здійснення //Педагогічні інновації: ідеї,
реалії, перспективи. – К, 2001. – Вип.4. – С.12-17.

Гевал П.А. Навчально-виховний комплекс як інноваційна система//
Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. – К, 2001. – Вип.4. –
С145-150.

Чепіль Л.К. Загальні засади інноваційного підвищення якості професійного
навчання [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.
prof.kiev.ua/mnb13.doc

Похожие записи