ПСИХОЛОГІЧНІ РЕАЛІЇ ТА

ПЕРСПЕКТИВИ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ

Павенська О.В.,

психотерапевт з позитивної психотерапії,

член УСП

Кожен батько або мати мріють про майбутнє своєї дитини. Цим мріям нема
перешкод: ваша дитина точно перевищить ваші набуття, ваша дитина точно
стане щасливою і реалізованою, ваша дитина досягне таких висот, що і
уявити неможливо, адже це — ваша дитина.

Та є й інші батьки, мрії яких стосовно своїх дітей більш земні і менш
амбіційні. А для їх втілення потрібно більше ресурсу ніж іншим. Для них
досягнення дитини виміряються маленькими кроками кожного дня. Це батьки
дітей інвалідів. Не всі з цих діток можуть ходити до дитячих освітніх
закладів, та всі ці дітки виростуть і мають знайти своє місце у
суспільстві. А ще вони також мають мрії…

Велике значення має те, як саме зустріне їх суспільство, адже,
більшість з нас, зустрічаючи дитину з особливостями, першою помічає саме
особливість. А більшість дітей, зустрічаючи таку дитину, ще й
прокоментує або запитає щось стосовно цієї особливості. Таким чином
більшість цих дітей, виростаючи, вже досить травмовані і мають крім
фізичних особливостей ще й психологічні.

В наш час багато визначає матеріальний статок та соціальний статус
родини, в якій виховується дитина. Та не менш важливим є емоційна та
психологічна атмосфера в сім’ї. Саме від цього, на мою думку, залежить,
чи буде дитина відчувати себе жертвою чи переможцем. Адже більшості з
нас відомо про поняття компенсації: маючи труднощі з розвитком одних
здібностей ми точно маємо переваги у чомусь іншому. Саме ці сильні
сторони і повинні виявити і допомогти розвинути найближчі люди. До
певного віку діти сприймають своїх батьків, як чарівників, від них
насправді залежить, чи станеться чудо.

На жаль батьки також дуже часто залишаються сам на сам зі своїми
проблемами, біллю і труднощами виховання і адаптації дитини з особливими
потребами. Програми підтримки таких сімей дуже слабо фінансуються
державою. Для отримання державної допомоги потрібно пройти складний
бюрократичний лабіринт. Закладів для дітей з особливими потребами також
не достатньо і державна допомога так само недостатня як і для родин
таких дітей. На заході свідомість багатіїв на досить високому рівні:
займатись благо чинністю модно і похвально. Завдяки благочинним заходам
і пожертвам багато з цих людей стають відомими. Зараз неважливо, що ще
стоїть за їхніми благородними вчинками, головне – це потрібно соціально
незахищеним і незаможнім дітям. Та не тільки грошима можна допомогти і
прийняти участь у підтримці дітей з особливими потребами. Значний вклад
можуть зробити педагоги і психологи. Через бюрократичні складнощі якісь
корисні речі важко запровадити у державних закладах, система дуже
прискіпливо відноситься до нових впроваджень, крім того завжди виникає
питання: хто за все це заплатить. Якщо запитати думку міністра,
начальника відділу освіти, директора, вчителя, що вони думають стосовно
цієї проблеми, ці відповіді і думки співпадуть з нашими. Та якщо встане
питання про переобладнання шкіл, класів, учбового процесу, любий
адміністратор спитає про кошти на все це. Тому мені здається, що велике
майбутнє саме за суспільними програмами і закладами приватного
характеру, поки в державі не настане настільки стабільний стан
економіки, що нарешті знайдеться достатньо грошей, ідей і спеціалістів
для вирішення питань освіти для всіх не на словах, а на ділі.

Цією проблемою на Заході займаються досить давно: історія боротьби за
права інвалідів така ж довга, як і за права людини. Темою інклюзивної
освіти там займаються більш як 30 років: загальні права дітей-інвалідів
сформульовані у Загальній Декларації прав людини (10 грудня 1948 року),
Декларації прав дитини (20 листопада 1959 р.), Декларації ООН о правах
інвалідів (грудень 1971 р.), Декларації оправах розумово-відсталих
людей(20 грудня 1971 р.), Конвенції о правах дитини (20 листопада 1989
р.), Всесвітній декларації про забезпечення виживання, захисту та
розвитку дітей (30 вересня 1990 р.), Конвенції ти рекомендаціях о
професійну реабілітацію зайнятості інвалідів (1983р.) та ін. На жаль
світова статистика не втішна: кількість інвалідів на всій планеті росте.
Експерти ООН і Всесвітня Організація Охорони здоров’я, притримуються
думки, що 10% населення земної кулі мають інвалідність фізичного або
психічного характеру — кожен десятий з них, більш ніж 120 млн.—це діти і
підлітки.

У сучасній Україні у зв’язку з загальною економічною та політичною
динамікою проблема освіти інвалідів стає однією з актуальніших.

60-80% дитяча інвалідність обумовлена перінатальною патологією.
Факторами ризику виникнення дитячої інвалідності у даному випадку
стають:

— праця на підприємстві, особливо важкі або шкідливі умови праці матері;

— наявність генетичної патології і хронічних соматичних захворювань;

— протікання вагітності і захворювань матері під час вагітності;

— забруднення оточуючого середовища;

— алкоголізм та наркоманія батьків;

— рівень матеріального статку, наприклад, погане харчування майбутніх
матерів під час вагітності.

Таким чином, проблему інвалідності обумовлюють економічні і соціальні
фактори, маючі глобальний характер.

Кожен з нас так чи інакше є одним із чинників соціального фактора:
по-перше,ми — громадяни, по-друге,ми — педагоги і психологи, соціальні
працівники. Хоча тема дуже актуальна і є бажання викласти багато своїх
роздумів і ідей, я спробую дати якісь практичні інструменти, які стануть
в нагоді в сім, хто буде так чи інакше стосуватись цієї теми.

Загальні рекомендації для допомоги у розвитку дитині:

1. Частіше хваліть дитину. Ласкаво обіймайте або давайте їй якусь
нагороду, коли у неї щось виходить або коли вона дуже старається. Якщо
дитина старається зробити, та у неї не

Виходить, краще обійдіть це мовчанням, або скажіть щось на зразок:
«Нічого, іншим разом в тебе вийде».

2. Більше розмовляйте з дитиною. Пояснюйте все, що ви робите. Дитина
слухає і починає освоювати мову задовго до того, як починає розмовляти.
Якщо ви вважаєте, що дитина не чує, використовуйте «мову жестів»,
спілкуючись з нею. Переконайтесь, що вона дивиться на вас, коли ви
говорите.

3. Допомагаючи дитині набувати нового досвіду і вмінь, м’яко і безпечно
направляйте її рухи своїми руками.

4. Використовуйте люстерко, щоб допомогти дитині пізнавати своє тіло і
навчитися керувати ним.

ue

Щоб навчити дитину новим рухам або діям, спочатку виконайте ці дії самі
і запросіть дитину повторити це, копіюючи вас. Перетворіть навчання в
гру.

6. Заохочуйте дитину рухатися або тягнутися, намагаючись дістати те, що
він бажає.

7. Зробіть навчання забавою. Завжди шукайте засоби перетворити
навчальні заняття в гру.

8. Нехай старші брати та сестри показують дитині нові засоби, іграшки
та ін.

9. Дитина краще засвоює, коли поряд немає вчителя. Діти часто
прикладають багато зусиль, коли вони чогось дуже бажають, а поряд немає
нікого, хто б допоміг. Навчати дитину — важливо, та не менш важливо
давати їй можливість досліджувати, спробувати свої сили і самій робити
для себе те, що вона може.

10. Нехай дитина по мірі сил обслуговує себе сама. Допомагайте їй
тільки в тій мірі, в якій це необхідно. Це—«золоте правило
реабілітації». Коли дитині важко щось зробити, або вона робить це
повільно і невміло, батькам та іншим дорослим дуже хочеться «помогти»
дитині, зробив це за неї. Однак, для розвитку корисніше, якщо ви дасте
зробити це їй самій, підтримуючи і мотивуючи, використовуючи лише ті
засоби, які дають можливість дитині по мірі сил самій себе
обслуговувати. У роботі по розвитку особливих дітей дуже важливий
індивідуальний підхід не тільки в підборі вправ, важливо не тільки
слідувати інструкціям і указаним, скільки думати, спостерігати за
реакцією дитини, замічати, як вправи і заняття допомагають або заважають
загальному розвитку дитині. Необхідно пристосовувати навчання до потреб
кожної дитини.

Психологічні особливості особистості дитини з особливими потребами:

Суттю проблеми інваліда є його ізольованість від суспільства,
суспільства в якому йому потрібно жити, розвиватись, пристосовуватись.

З раннього дитинства дітки з особливостями стикаються з оцінкою
зовнішності іншими людьми. Часто діти з дитячою непоредсвенностью і
жорстокістю оцінюють і коментують зовнішні відмінності дітей-інвалідів у
присутності останніх. Це не може не травмувати і як наслідок, дітки з
особливостями уникають спілкування з іншими дітьми, в них формується
негативний Я-образ, часто такі діти страждають різновидами депресій,
вони починають вірити в те, що чують і підсвідомо починають відповідати
цьому стереотипу. Це може проявлятися у затримці темпу мислення,
негативній оцінці своїх здібностей, гублять віру в себе та досягнення
успіхів, стають скованими і пасивними. На фоні всього вище сказаного
можуть з’являтися суїцидальні думки.

Подорослівши, діти з особливостями усвідомлюють обмеженість своїх
можливостей у порівнянні із звичайними дітьми. Формується занижена
самооцінка і разом з нею знижений рівень притягань. Що в подальшому
приводить до суспільної пасивності і звуженого життєвого простору.

Настає час, коли особливі діти усвідомлюють свою залежність від
звичайних членів суспільства. Пенсія, пільги і багато чого іншого вони
отримують від суспільства, за рахунок звичайних людей. Усвідомлення
глобальності цієї залежності і звикання до неї приводить до формування
утриманства. Типовою стратегією стає відмова від відповідальності,
самостійності, перекладання відповідальності за своє майбутнє на родичів
або державу.

Вище мова йшла більше про дітей-інвалідів дитинства. Та найбільш важко
переживають свою інвалідність люди, які раптово втратили зір, слух,
фізичну форму. У більшості таких випадків адаптація проходить дуже
важко, тому що особистість змінюється, травма сприймається як кінець
життя. В подальшому психічний стан може варїрувати від неврозів,
пограничних станів до психозів. Найбільше значення для цих людей має
найближче оточення і його відношення до травмованої близької людини.

Дослідження наших російських колег щодо майбутнього дітей з особливими
потребами показали, що воно значно відрізняється від моделі майбутнього
звичайних дітей. В 14-15 років 36% мріють про покращення здоров’я і всі
100% про отримання конкретної професії. У 15-16 років уявлення про
майбутнє значно звужується — життя планується на 5 років і тільки
стосовно роботи. Емоційний фон майбутнього негативний. Мріють стати
актором, юристом або лікарем, балериною, та розуміють що шансів у них
немає і розраховують у кращому випадку перекладачем, машиністкою,
швачкою. Бажане майбутнє начебто компенсує реальне обмеження, з іншого
боку низький рівень самооцінки збільшує фрустрацію і внутрішній конфлікт
підлітка, породжуючи неврози та складності в спілкуванні та
взаємовідносинах.

Великий вплив на майбутнє особливої дитини має родина і найближче
оточення. Це «коло першої сили». Якщо є підтримка, взаєморозуміння,
простір для розвитку, стається диво — люди з обмеженими можливостями
досягають такого рівня, про який тільки мріють звичайні люди.

Реабілітація дітей з особливими потребами складається з корекції
Я-образу, розвитку та тренування психічних функцій, стимулюванні і
спонуканні дитини до активної позиції в житті, розуміння
відповідальності та розвитку самостійності, взаємодія з сім’єю дитини,
залучення дитини до спілкування та розвитку у групах взаємодопомоги,
іншими дітьми з особливими потребами.

У досягненні результатів в цих напрямках психологи та педагоги можуть
використовувати консультації, групову форму роботи, тренінги, ігри,
групи підтримки для батьків та близького оточення дітей, досвід та
співпрацю з іноземними колегами, транс культурний позитивний досвід
інклюзивної освіти в інших державах та інший інструментарій.

Відомий психолог, засновник логотерапії, Віктор Франкл одного разу
сказав: «Людина готова винести любі страждання, якщо бачить в них сенс».
Перебуваючи під час Другої Світової війни у нацистському концтаборі, він
зробив деякі спостереження та висновки щодо тих, хто помирав і хто
залишився жити. Суть яких можна звести до того, що життєва сила не
залежала ні від віку, ні від фізичної сили і залежала лише від того
наскільки осмисленим вважала людина своє життя.

Пошук сенсу в стражданнях допомагає нам пережити найгірші періоди
нашого життя. Та цей пошук – нелегка справа, але можлива.

Література

Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями
здоровья. — М.: «Владос», 2004 – 196 с.

Наказ МОНУ №855 від 11.09.2009 «Про затвердження Плану дій щодо
запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних
закладах на 2009 — 2012 роки».

Похожие записи