Дорофійчук Олексій Васильович, викладач з предмету «Захист
Вітчизни» Понінківського професійного ліцею

Складовою системи національного виховання є патріотичне, що передбачає
вироблення високого ідеалу служіння народові, готовності до трудового та
героїчного подвигу в ім’я процвітання Української держави. Воно
покликане формувати громадянина-патріота, виробляти у нього глибоке
розуміння громадянського обов’язку, готовність у будь-який час стати на
захист Батьківщини, оволодівати військовими і військово-технічними
знаннями, спонукати до фізичного самовдосконалення, а також вивчав ти
бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу.

Здійснюючи патріотичне виховання учнів, організатори цього процесу
повинні бути добре ознайомлені з його теоретико-методологічним і
технологічним підґрунтям. При цьому слід враховувати також об’єктивні
соціально-політичні, економічні фактори, психофізіологічні особливості
юнацького віку як вирішального періоду у формуванні світогляду учня,
його ідеалів, вибору професії, подальшого життєвого шляху.

Патріотичне виховання

Проблеми соціально-економічного становища українського суспільства на
сучасному етапі, зниження рівня життя більшості населення, його
розшарування, знецінення традиційних моральних норм і цінностей,
пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства, невизначеність в
оцінці подій історичного минулого українського народу негативно вплинули
на моральні цінності підростаючого покоління. Рівень масової культури
досить низький. Культ насилля і розпусти практично заполонив наші
екрани, де мало не на кожному каналі ми можемо побачити аморальні чи
агресивні сцени. Зарубіжні фільми часто пропагують західну систему
цінностей, виховуючи у молоді культ споживацтва, прагнення до насолоди,
вседозволеності. Загрозливого поширення серед молоді набули такі
соціально небезпечні хвороби, як туберкульоз, СНІД, наркоманія, хвороби,
що передаються статевим шляхом. Україна за темпами розповсюдження
ВІЛ-інфекції,/СНІДу займає одне з перших місць серед європейських
держав. Порівняно з початком 90-х років скоротилася кількість молоді, що
займається фізичною культурою та спортом. За даними Міністерства охорони
здоров’я України сьогодні близько 50 % шкільної молоді має рівень
фізичного розвитку нижче середнього, 80 % учнів старших класів курять,
вживають алкоголь, а деякі й наркотики. Значна частка молодих громадян
зайнята в тіньовому секторі економіки. Збільшуються обсяги нелегальної
зовнішньої трудової міграції. Рівень злочинності та правопорушень серед
молоді зріс у 1,5 рази порівняно з початком 90-х років.

На наших очах виростає покоління молодих людей, позбавлених почуття
національної гідності, гордості, якому насаджується безкультур’я,
нівелюється совість, деградується мораль, честь, справедливість та
меркантилізм, манкурство. «Педагогічна драма виховання, – за висловом
академіка С.І. Гончаренка, – стрімко перетворюється на
загальнонаціональну трагедію». За висловом заслуженого учителя України,
ветерана війни і праці Петра Щербаня, в державі «відбувається процес
деморалізації, дебілізації і денаціоналізації сучасної молоді, яка
втрачає не тільки національне, а й людське обличчя» ці роблеми є
серйозними загрозами національній безпеці України.

Дані соціологічних досліджень засвідчують, що рівень патріотизму
українських громадян є недостатньо високим. За даними опитування
проведеного Українським центром економічних та політичних досліджень ім.
О. Разумкова у 2007 р на запитання «Чи вважаєте Ви себе патріотом
України?» 44,2 % респондентів відповіли «так», 35,6 % «скоріше так», 9,7
% «скоріше ні», 4,3 % «ні», 6,2 % «важко відповісти» .Згідно результатів
соціологічного опитування, що проводилося Центром соціальних досліджень
«Софія» в серпні 2007 року, 40% українців хотіли б виїхати за кордон. Ще
кожен шостий громадянин України бажає емігрувати назавжди. Кожен десятий
опитаний зовсім не пишається своїм громадянством, «скоріше не пишається»
і того більше — 17,2% . Не однозначним виявилося ставлення українців і
до Дня незалежності. Згідно соціологічних опитувань, що проводились
Центром Розумкова у серпні 2008 року великим святом цей день вважають
16% українців, звичайним святом -44% українців, звичайним вихідним днем
— 31% співвітчизників.

Подібну тенденцію ми спостерігаємо і у молоді. Згідно результатів
соціологічного опитування серед молоді, зокрема випускників
загальноосвітніх навчальних закладів, що проводилося фондом
«Демократичні ініціативи» у кінці 2008 року тільки близько 30 % опитаних
школярів вважає, що головне, що об’єднує населення України у єдину націю
це патріотичні почуття громадянина України. Об’єднуючими чинниками також
були визнані: рівні права громадян України (34%), єдина державна мова
(31%), спільна історія (25%). У частини школярів можна відмітити
прагнення до виїзду за кордон ( зокрема 40% молодих українців не хотіли
б проживати в Україні, а прагнуть виїхати в країни зарубіжжя (у країнах
Західної Європи бажають жити 18%, у США – 12%, у Росії – 10%). Частина
студентства також прагне до виїзду за кордон. За даними Державного
інституту розвитку сім’ї та молоді майже 30 % українських студентів
планують назавжди залишити Україну після навчання, а ще 25% хотіли б
поїхати на заробітки за кордон . Хоча ці прагнення зумовлені не стільки
відсутністю патріотичних почуттів, скільки неможливістю в повній мірі
реалізувати свій потенціал і мати достатній рівень матеріального
благополуччя на Батьківщині.

У цих умовах постає необхідність розв’язання на державному рівні
найгостріших проблем, пов’язаних з вихованням патріотизму та формування
національної свідомості населення України як основи консолідації
суспільства і зміцнення держави. В Стратегії національної безпеки
України зазначається, що заради консолідації українського суспільства
слід поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних
верств українського народу ідею спільності історичної долі, переваг
тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності
кожного громадянина України від рівня єдності українського суспільства,
що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному
розумінні.

Але особливу увагу потрібно приділяти саме молоді. Патріотичне виховання
молоді сьогодні є одним з найголовніших пріоритетів гуманітарної
політики в Україні, важливою складовою національної безпеки України.
Ставлення владної еліти до виховання молоді на кращих зразках історії
рідного народу, його досвіду, традицій, освіти та культури, вищих
християнських ідеалів, є лакмусовим папірцем її справжніх намірів у
будівництві соборної самостійної держави національного типу.

Метою національно-патріотичного виховання є формування у молодого
покоління високої патріотичної свідомості, почуття любові до України,
пошани до видатних вітчизняних історичних діячів, готовності до
виконання громадянських і конституційних обов’язків. Патріотичне
виховання включає у себе соціальні, цільові, функціональні,
організаційні та інші аспекти. Головною складовою патріотичного
виховання є формування у молоді любові до рідної країни, що здійснюється
в першу чергу сім’єю, безпосереднім соціальним оточенням через
передавання певних культурних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань.
Значну увагу патріотичному вихованню молоді приділяють органи державної
влади, які здійснюють його переважно через формування готовності до
захисту Вітчизни, поваги до чинного законодавства та засад
демократичної, правової держави, поваги до української історії, видатних
пам’яток культури.

Виховання молоді на кращих прикладах життя борців за становлення
української державності є одним з найбільш важливих шляхів формування
історичної пам’яті. Патріотичне виховання молоді сприяє конструюванню
національного історичного наративу через донесення до молоді правдивої
інформації про героїчне минуле українського народу та звільнення історії
від ідеологічно заангажованих, а то й відверто маніпулятивних трактувань
радянсько-імперської доби.

Організовуючи виховну роботу з патріотичного виховання, потрібно
враховувати, що в Україні історично склався широкий спектр
регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, існує
неоднозначне ставлення населення до багатьох подій минулого та
сучасності. Cаме патріотизм, громадянськість повинні об’єднувати
українців, зберегти те, що протягом століть було нашою метою, –
незалежну державу. Одним із важливих об’єднуючих чинників у суспільстві
може слугувати збереження культурної та історичної спадщини, що
підтверджується даними соціологічних досліджень, що наводить Центр
Разумкова. Так, на запитання «Який із п’ятьох зазначених чинників
найбільше об’єднує або може згуртувати народ України в єдину спільноту?»
8,1 % респондентів відповіли – «Знання і розуміння української культури
та мови», 11,5 % – «Спільна культурна й історична спадщина», 11,5 % –
«Спільні політичні принципи й ідеї», 28,2 % – «Рівні права і
співіснування в рамках однієї держави (України), 33,4 % – «Прагнення до
істотного підвищення добробуту всіх громадян України», 7,3 % – «Важко
відповісти» .

Нормативно-правова база. Одним з перших законодавчих актів з питань
патріотичного виховання став Указ Президента від 27 квітня 1999 року №
456 «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування
здорового способу життя громадян», на підставі якого Постановою КМУ від
15 вересня 1999р. № 1697 була затверджена «Національна програма
патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя,
розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства». Одним з
головних завдань цієї програми було забезпечення формування та розвитку
у молоді загальнолюдських та національних цінностей. Програма
передбачала реалізацію ряду заходів, спрямованих на фізичне та духовне
гартування молоді. Серед чисельних заходів треба відзначити впровадження
серед учнівської молоді гри-випробування «Котигорошко», яка спрямована
на виховання молоді на українських традиціях та формуванню у неї
здорового способу життя. Для посилення Національної програми у 2001 році
було видано розпорядження Президента України № 173/2001- рп «Про заходи
щодо подальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді»,
згідно якого під час формування Державного бюджету України на 2002 і
наступні роки вимагалося обов’язкове планування коштів, необхідних для
виконання Програми, та рекомендувалося місцевим органам виконавчої влади
і органам місцевого самоврядування більш активно брати участь у
реалізації заходів Програми, залучаючи для цього, крім бюджетних коштів,
інші джерела фінансування, не заборонені законодавством.

На підтримку діяльності громадських організації козацького спрямування,
які значну увагу приділяють вихованню молоді на національних традиціях,
Президент України видав Указ №1092 від 15.11.2001 «Про Національну
програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2000–2005 рр».
Програмою передбачалося ряд заходів, спрямованих на активізацію
військово-патріотичного виховання молоді, зокрема роботи у сфері освіти
і виховання, роботи зі створення, відродження, відновлення та охорону
заповідних місць і об’єктів та інші. Відповідно до завдань цієї програми
була здійснена розробка дитячо-юнацької військово-спортивної
патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), яка зобов’язувалася до впровадження
у навчальних закладах системи освіти наказом Міністра освіти і науки за
№ 855 від 25.12.2003р.

У 2002 році видається Указ Президента України 948/2002 від 25.10. 2002
«Про Концепцію допризовної підготовки і військово-патріотичного
виховання молоді», який стає основою нормативно-правової бази
військово-патріотичного виховання молоді до сьогоднішнього дня. Згідно
цієї концепції під егідою трьох відомств, а саме: Міністерства освіти та
науки, Міністерства оборони, Міністерства у справах сім’ї, молоді та
спорту, відкривається шлях до впровадження в системі освіти
Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Патріот» (Міністерства освіти
та науки наказ № 274/112/10 від 05.04.2004). У 2007 році видається Указ
Президента України за №1209 від 12.12.2007 «Про додаткові заходи щодо
підвищення боєздатності Збройних Сил України», який вимагає від Уряду
«розробити та затвердити протягом першого півріччя 2008 року державну
програму військово-патріотичного виховання громадян України на період до
2015 року, передбачивши, зокрема, заходи щодо утвердження в масовій
свідомості історично притаманних Українському народу високих моральних
цінностей, вірності традиціям українського козацтва».

Питання патріотичного виховання української молоді декларуються у
відповідних правових актах Верховної Ради України, зокрема у Постанові
ВРУ N 865-IV «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо захисту
національних інтересів держави у сферах національно свідомого і
патріотичного виховання молодого покоління та забезпечення умов його
розвитку» від 22.05. 2003 та Законі України «Про загальнодержавну
програму підтримки молоді на 2004-2008 роки» (№1281-ІV від
18.11.2003р.). Але через відсутність конкретних механізмів її реалізації
та неналежний контроль за її виконанням, програма не була реалізована у
повній мірі.

Кабінет Міністрів України змушений був для активізації Загальнодержавної
програми підтримки молоді видати розпорядження №933-р від 9.07.2008р
«Заходи щодо виконання у 2008 році Загальнодержавної програми підтримки
молоді на 2004-2008 роки». Завдання вдосконалення системи патріотичного
виховання молоді також ставилося у розпорядженні. Кабінету Міністрів
України N 1237-р від 17. 09. 2008 р «Про схвалення Концепції Державної
цільової національно-культурної програми розвитку Українського козацтва
на 2009-2011 роки» одним із завдань якої є удосконаленню системи
виховання молоді на національних традиціях.

Зарубіжний досвід У зарубіжних країнах патріотичне виховання є
невід’ємною складовою гуманітарної безпеки держави. Там значну увагу
приділяють факторам, які впливають на відчуття патріотизму: мові,
державним символам, національній аудіо-відео та друкованій продукції,
національним героям, національним подіям, нормам поведінки керівництва
країни, культурі та звичаям народу, системі державної пропаганди.

Наприклад у США для пропаганди дуже активно використовують державний
прапор. У Франції та Німеччині законодавство жорстко регламентує
використання іноземних мов та аудіо-візуальної продукції на іноземній
мові. В Данії виписані етичні стандарти суспільства. В багатьох країнах
живуть по заповідях з Біблії та Корану. У Китаї, Північній Кореї та
В’єтнамі активно просувається жорстка державна пропаганда.

Сусідні країни – Польша та Росія мають значні напрацювання у сфері
патріотичного виховання населення. Зокрема польським урядом розроблена і
реалізується програма, яка має назву «Патріотизм завтрашнього дня».
Відповідно до неї у різних містах Польщі місцева влада влаштовує дні
національного прапора.У агітаційних роликах на телебаченні та на радіо
лунають пісні, які обіцяють, що Польща перетвориться на державу, що
базуватиметься на принципах верховенства права, солідарності та
справедливості. Програма спрямована здебільшого на молодих людей, яких
закликають залишатися на Батьківщині і будувати тут своє майбутнє.
Патріотичне виховання у Польші розпочинається з дошкільного віку. Дітей
ще з садочка вчать, як виглядає прапор, вчать національного польського
гімну, виховують у них локальний патріотизм. Дошкільнят водять по музеях
рідного міста, показують пам’ятники, знайомлять з місцевими героями, з
місцевими традиціями. Дитину вчать розуміти, ким вона є, пізніше її
почуття патріотизму розширюється до містечка, згодом до воєводства, і
врешті – до держави загалом.

У Російській Федерації реалізується державна програма «Патріотичне
виховання громадян РФ на 2006-2010 роки». Державна патріотична програма
передбачає охоплення патріотичним вихованням всіх категорій громадян,
але найпріоритетнішим напрямом програми є патріотичне виховання дітей та
молоді. Головні акценти робляться на роботу в освітніх установах як
інтегруючих центрах спільної виховної діяльності шкіл, сім’ї й
громадських організацій. Програма передбачає участь у ній засобів
масової інформації, які займатимуться пропагандою патріотизму,
формуванням державного замовлення на виробництво продукції патріотичної
спрямованості. Держава також надає значну підтримку поширенню
патріотичної тематики в телепередачах, виданнях патріотичної преси,
творах літератури і мистецтва.

Обсяг фінансування даної програми становить 497,8 мільйони рублів (17
мільйонів 480 тисяч доларів), зокрема 378,05 мільйони рублів — за
рахунок коштів федерального бюджету, а 119,75 мільйони рублів — за
рахунок коштів позабюджетних джерел, що виділяються з фондів творчих
союзів, організацій культури, спортивних, наукових та інших організацій,
які беруть участь в патріотичному вихованні, а також коштів юридичних і
фізичних осіб, що поступають у порядку безвідплатної допомоги, шефства і
спонсорства.

Патріотичне виховання в Україні Основними державними інституціями, що
забезпечують питання формування і реалізації державної політики у сфері
патріотичного виховання молоді є Міністерство освіти та науки,
Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, РНБО України,
Міністерство оборони, Інститут проблем виховання Академії педагогічних
наук України та інші.

Значну роботу по реалізації патріотичного виховання молоді проводить
Міністерство освіти та науки. В Національній доктрині розвитку освіти
(затверджена Указом Президента №347 від 17.04.2002) зазначається, що
національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною
складовою освіти. Його основна мета — виховання свідомого громадянина,
патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури
міжнаціональних взаємовідносин. Одним із шляхів забезпечення
патріотичного виховання в школі є створення відповідних навчальних
програм з предметів гуманітарного циклу (Історія, Людина і світ), які б
відображали основні етапи становлення української державності та
висвітлювали життя та діяльність видатних українських діячів. Особлива
увага приділяється викладанню історичних дисціплін, так як саме через
них здійснюється конструювання національного історичного наративу через
докорінне оновлення поглядів на минуле України та звільнення його від
стереотипів та міфів радянсько-імперської доби. В Державному стандарті
базової і середньої освіти, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України N 24 від 14 січня 2004 р., зазначається: «Викладання історичних
дисциплін спрямоване на виховання в особистості рис патріота України,
активного компетентного громадянина, людини з гуманістичним і
демократичними цінностями».

За 17 років незалежності видано 3,5 тис. назв навчально-методичної
літератури з історії України, що є значним позитивним досягненням. Хоча
якісне наповнення підручників з історії України не завжди відповідає
високим навчальним та виховним вимогам. Зокрема за підсумками Робочої
наради з моніторингу підручників історії України для середніх шкіл було
зазначено, що підручники «не відповідають ні державному стандартові, ні
сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства».

Досить цінним і корисним в контексті патріотичного виховання
української молоді було б створення нового дизайнерського оформлення
палітурок підручників і зошитів. При цьому іноді варто звертатися до
досвіду радянських часів. Як ми пам’ятаємо, в той час на багатьох
зошитових палітурках можна було побачити графічний малюнок з написом,
які несли в собі певне інформаційне та ідеологічне наповнення. Наприклад
на палітурці зошита був намальований Кремль і підпис «Москва – столица
нашей родины, Кремль» або портрет з написом «Михаил Ломоносов, русский
ученый» та інші. То чому б нашим видавництвам при підтримці Міністерства
освіти та науки України не перейняти ці позитивні ідеї і не випускати
зошити з малюнками і написами про визначні історичні події та про
найбільш видатних українців. Таким шляхом можна було б ненав’язливо і
швидко познайомити українців з усіма достойними гетьманами України,
київськими князями, гетьманськими столицями, представниками уряду УНР,
історичними пам’ятками України, тощо.

Для покращення якісного наповнення підручників з Історії України
доцільно активніше залучати українські інституції, які можуть проводити
експертизу змісту підручників, зокрема Інститут історії АН УРСР,
Український інститут національної пам’яті. Як зазначає керівник
Українського інституту національної пам’яті академік І.Юхновський, що
одним із першочергових завдань Українського інституту національної
пам’яті є аналіз існуючих засобів подання історії України, перш за все
шкільних підручників. Український інститут національної пам’яті ініціює
створення групи авторитетних істориків, котрі працюватимуть над
переглядом змісту підручників і посібників з історії України під кутом
зору такого трактування історичної пам’яті українського народу, яке
сприятиме розвитку патріотизму і національної гордості та гідності у
молодого покоління.

Патріотичне виховання у школі також здійснюється через систему
позакласних заходів, зокрема організовуються табори патріотичного
спрямування, здійснюються екскурсії по «місцях пам’яті», проводяться
відповідні науково-практичні конференції, реалізуються
дослідно-експериментальні роботи. За останній час було проведено
декілька науково-педагогічних досліджень, зокрема на базі Миколаївського
муніципального колегіуму була здійснена дослідно-експериментальна робота
за темою:«Формування національної самосвідомості учнів на традиціях
кобзарського мистецтва», на базі Рогатинської гімназії імені Володимира
Великого Івано-Франківської області — дослідно-експериментальна робота
за темою:«Виховання духовності, національної свідомості особистості на
засадах християнської моралі та національних цінностей українського
народу». У 2008 році був проведений фізкультурно-оздоровчий патріотичний
фестиваль школярів України «Нащадки козацької слави».

Згідно з Наказом Міністерства освіти і науки України №286 від
06.04.2007 була розроблена програма проведення комплексних
навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя
країна – Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих, географічних,
історичних, етнографічних об’єктів). Зокрема відповідно до програми
проводяться такі екскурсії: «Шляхами козацької звитяги» (Луцьк –
Берестечко –Пляшева), «Шляхами козацької слави»,
(Регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя»), «Поле
козацької слави»( Історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької
битви»), Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської
битви», Острів Хортиця – Національний заповідник України та інші.

Відповідно до Орієнтовного плану всеукраїнських і міжнародних
очно-заочних масових заходів з учнівською та студентською молоддю
Міністерства освіти і науки України 28-30 січня 2009 року у м. Харкові
відбулася III Всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція
учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій народ».

Певні напрацювання в цій галузі має Інституту проблем виховання
Академії педагогічних наук України. Зокрема ним була розроблена програма
«Формування духовності як складової національного виховання учнів». При
підтримці Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України
та ряду громадських організацій зокрема Світового Ювілейного оргкомітету
відзначення національних дат 2008-2009рр., Ради Українського козацтва
при Президенті України, Центру національного відродження, Спілки
української молоді, Всеукраїнської громадської козацької дитячої
організації «Дніпровська Січ» та інших організацій у вересні 2008 року
був проведений круглий стіл на тему «Від єдиної державної концепції – до
державної політики патріотичного виховання українських громадян» на
якому були висунуті ініціативи щодо заснування єдиного міжвідомчого
центру патріотичного виховання, який би реалізовував державну політику в
даній галузі. Першим кроком у цьому напрямку було створення в червні
2008 року Всеукраїнського центру патріотичного виховання молоді,
ініціатором якого виступили Центр національного відродження та
представники молодіжних патріотичних організацій.

Міністерство оборони України реалізує ряд заходів по патріотичному
вихованню особистого складу української армії. Відповідно до Директиви
Міністра оборони від 17.04.06 № Д-22 «Про вдосконалення системи
військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України» оборонне
відомство акцентувало увагу на проведенні патріотичних заходів спільно з
місцевими органами влади. Яскравий приклад – спільний пілотний проект
Міністерства оборони і територіальної громади міста Українки Київської
області «Захист Вітчизни – спільна справа». В навчальних закладах
міністерства патріотичне виховання є невід’ємною складовою формування
моральних засад майбутніх захисників Батьківщини. Наприклад у
Львівському інституті Сухопутних військ вже стало традицією щорічне
проведення військово-патріотичної акції «Офіцер честі інституту», під
час якої вшановуються офіцери, які за підсумками року досягли значних
успіхів у навчанні та патріотичному вихованні підлеглих. Досить
схвальним є також створення нових навчальних закладів, які здійснюють
виховання на кращих козацьких традиціях, зокрема військового ліцею в
селищі Батурин (Указ Президента України № 1131/2007 від 21.11.2007 «Про
деякі питання розвитку Національного історико-культурного заповідника
«Гетьманська столиця» та селища Батурин»).

На жаль,недофінансування основних програм міністерства в останні роки
значно погіршило стан справ в цьому напрямку. Зокрема згідно
соціологічних досліджень Інституту педагогіки і психології професійної
освіти Академії педагогічних наук України щодо проблем вдосконалення
військово патріотичного виховання із 339 опитаних респондентів –
офіцерів Збройних сил України, які безпосередньо відповідають за стан
вихованням підлеглих, жоден не оцінив рівень своїх знань про
теоретико-методологічні засади ВПВ як високий; лише 99 з них (29,2%)
вважають його вище середнього, а основна частина – 195 респондентів
(69,9%) вважає його середнім (57,5%) і нижче середнього (12,4%). У
зв’язку з цим 79,6% офіцерів вважають необхідним підвищення ефективності
ВПВ у військових частинах (підрозділах), 18,6% – швидше так, ніж ні, і
лише 0,9% – ні.

Певні напрацювання по реалізації патріотичного виховання має
Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Відповідно до
Закону України N 1281-IV від 18 листопада 2003 року «Про
загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки»
міністерство реалізовало ряд відповідних заходів. У 2006 році
міністерством були підготовлені пропозиції до проекту Загальнодержавної
програми патріотичного виховання молоді, яка так і не була прийнята до
цього часу.

D

D

9DO?*1/4 n

????????????|? сім’ї, молоді та спорту реалізує Державну цільову
соціальну програму «Молодь України» на 2009-2015 роки (постанова
Кабінету Міністрів України від 28 січня 2009 р. одним із завдань якої є
утвердження патріотизму, духовності, моральності та формування
загальнолюдських цінностей. На реалізацію цього завдання планується
виділити 7975 тисяч гривен.Частина коштів виділяється на підтримку
молодіжних організацій національно-патріотичного спрямування, зокрема
«Пласту», «Молодої просвіти» Дитячо-юнацького товариства «Січ» (ДЮТ),
Асоціації гайдів України (АГУ), Асоціації скаутів України (АСУ) та
інших.

Найбільш масовою і активною є Національна скаутська організація України
«Пласт», яка провела значну кількість заходів патріотичного спрямування,
зокрема можна відзначити реалізацію двох спільних з Міністерством
України сім’ї, молоді та спорту програм: «Я можу!», «Вперед і вгору». У
рамках проектів були також проведені всеукраїнські акції: шість таборів
козацького гарту для дітей 11-18 років, два табори для дітей віком 6-11
років, інтелектуально-мистецьке змагання із народознавства «Орликіада»,
гра-квест «За соборну Україну» приурочену 90-ої річниці акту Злуки,
вечір патріотичної пісні присвячений пам’яті героїв Крут, фестиваль
патріотичного слова – «Дух лицарства» та інші заходи. «Пластом» були
проведені також два спортивних змагання «Спартакіада», фестиваль дитячої
творчості «Дитячі мрії», ряд семінарів та навчань. За власні кошти
пластових осередків проведено понад 100 літніх та зимових таборів,
різноманітні акції та навчання. Також з 1998 року Пласт проводить
Всеукраїнську акцію «Віфлеємський вогонь миру» . Враховуючи вагомий
внесок «Пласту» у виховання підростаючого покоління на засадах моралі,
здорового способу життя і любові до рідного краю, 28 березня 2008 року
вийшов Указ Президента України № 279/2008 «Про заходи щодо сприяння
розвитку пластового (скаутського) руху в Україні».

Згідно з наказом Президента України № 616/2008 від 3.07 2008 «Про
проведення у 2009 році в Україні Року молоді» Міністерство України у
справах сім’ї, молоді та спорту здійснює розробку Концепції
національно-патріотичного виховання молоді та готує проект створення
Всеукраїнського центру патріотичного виховання. Хоча подібні
напрацювання були вже здійснені Радою національної безпеки і оборони. Ще
у 2006 році при апараті Ради національної безпеки і оборони було
створено робочу групу з питань патріотичного виховання молоді, яка під
керівництвом Василя Крутова здійснювала розробку загальнодержавної
концепції патріотичного виховання молоді[12]. Концепція була подана в
секретаріат РНБОУ в серпні 2007 року, але після зміни керівництва
секретаріату Ради роботи в цьому напрямку були призупинені. Крім того
єдину концепцію патріотичного виховання також намагається виробити
Інститут з проблем виховання Академії Педагогічних Наук України.

В цілому слід відзначити, що хоча органами державної влади й
проводиться певна робота у плані здійснення патріотичного виховання
молоді, але існує ряд значних проблем у даній галузі. Зокрема до цього
часу не прийнятий законопроект про патріотичне виховання молоді. Кожна з
державних інституцій реалізує свою концепцію патріотичного виховання, що
не завжди узгоджується з іншими державними структурами та неурядовими
організаціями, що здійснюють подібну роботу. Відсутня Загальнодержавна
програма патріотичного виховання молоді, не визначена інституція, яка б
здійснювала координацію діяльності всіх структур у забезпеченні
патріотичного виховання. Не налагоджена ефективна взаємодія органів
державної влади з громадськими організаціями. Крім того неурядові
організації формують і намагаються реалізувати концепції патріотичного
виховання, які суперечать одна одній. Якщо козацькі організації
проводять заходи по вихованню молоді на національних традиціях,
створюючи умови для формування у молоді українського національного
історичного наративу, то ветеранські організації пропонують програму
патріотичного виховання молоді, яка відтворює радянський історичний
наратив. Зокрема Український фонд соціальних гарантій
військовослужбовців та ветеранів Збройних Сил, Український фонд пошуку
«Пам’ять» запропонували для впровадження у вітчизняних навчальних
закладах Програми героїко-патріотичне виховання учнівської молоді
«Навчання доблесті і слави» у рамках якої будуть висвітлюватися такі
теми: «Історична роль Переяславської козацької ради у долі двох
братських народів Українського та Російського», «Радянська Армія, з
миротворчою місією в гарячих точках планети», «Нескорена і легендарна
Радянська Армія, надійний щит нації.»

Також потрібно відмітити низький рівень інформаційно-пропагандистське
забезпечення патріотичного виховання молоді. В ЗМІ досить мало
матеріалів які б висвітлювали героїчні сторінки української історії, на
яких молоді могла б вчитися, на багатьох програмах транслюються
передачі, що відображають імперське минуле Російської Федерації. Подібні
тенденції спостерігаються і у вітчизняному кінопрокаті, який заповнений
здебільшого російськими та американськими фільмами, які пропагують
цінності зарубіжних країн. На жаль фільмів вітчизняного виробництва, які
б виховували молодь на кращих зразках української історії на сьогодні
досить мало.

Для подолання вищезазначених проблем потрібно здійснити ряд наступних
кроків, зокрема:

• Удосконалити нормативно-правову базу патріотичного виховання молоді
шляхом розробки і затвердження Загальнодержавної концепції
національно-патріотичного виховання молоді та інших відповідних
нормативно-правових документів;

• Створити єдиний координаційний центр під патронатом Президента
України для забезпечення ефективного здійснення патріотичного виховання
молоді з залученням представників відповідних міністерств та відомств,
громадських організацій, ЗМІ;

• Сприяти посиленню співпраці органів державної влади та органів
місцевого самоврядування з громадськими об’єднаннями
національно-патріотичного спрямування.

• Створити механізми економічного стимулювання суб’єктів підприємницької
діяльності, які здійснюють підтримку заходів неурядових організацій,
спрямованих на патріотичне виховання молоді.

• Розробити та реалізувати місцеві і галузеві програми патріотичного
виховання молоді центральними й місцевими органами державної влади та
органами місцевого самоврядування.

• Активізувати інформаційно-пропагандистське забезпечення патріотичного
виховання молоді шляхом розроблення рекомендацій щодо посилення
патріотичної спрямованості програм радіомовлення та телебачення,
матеріалів друкованих засобів масової інформації.

• Здійснити підтримку виробництва вітчизняної кінопродукції, видання
творів, постановки спектаклів, спрямованих на патріотичне виховання
підростаючого покоління.

Мирна праця полончан раптово перервалася страшним шквалом війни. 26
червня 1941 жителів розбудив гуркіт ворожих літаків, пронизливий
посвист й вибухи бомб. Палала залізнична станція, підприємства, житлові
будинки. Так у наш край прийшла війна.

У запеклих боях з прикордонниками й п’ятою та шостою арміями нашого
Південно-Західного флоту ворожа група армія “Південь”, наступаючи у
напрямку Шепетівка-Полонне Житомир, в кінці червня підійшла до населених
пунктів району, а 6 липня ввійшла в Полонне. Розпочалися чорні дні
окупації, так званого фашистського “Нового порядку”. Це були дні
справжньої людської трагедії.

На підприємствах була запроваджена примусова праця. Заборонявся
продаж сільськогосподарської продукції; зерно та інші продукції, худоба
реквізувалася й вивозилася в Німеччину. За роки окупації в Німеччину
було вивезено 4174 коня й 16270 голів худоби.

Населення було обкладено повинностями (трудовими, транспортними,
іншими),грошовими та натуральними податками. 3500 юнаків й дівчат були
відправлені на каторжні роботи у Німеччину.

У селах району шалено вирували репресії. При найменшій підозрі у
зв’язках з партизанами чи вияву опору окупаційному порядку населення
масово винищувалося, населені пункти спалювалися.

В селі Воробіївка було страчено населення й спалено 52 будинки.
Врятувалося, ховаючись між трупами розстріляних, лише дві дитини –
Писарчук Петро й Ватрас Амбросій. У Буртині відповідно 220 і 11, в
Онацьківцях -120 і 29, у Кустівцях – 128 і 14, в Лодзянівці був
страчений кожний десятий житель.

Були повністю зруйновані: центр м. Полонне, дві машинно-тракторні
станції, всі колгоспні господарства, 30 клубів, бібліотек, лікарень.
1747 житлових будинків. Виведені з ладу фарфоровий завод, фабрика
“Вторсировина”, державний млин , інші підприємства.

У братніх могилах району поховані 8679 жителів району, страчених і
закатованих окупантами, “могили фашистської смерті ” розкидані по лісах,
полях нашого краю.

У червні 1942 року було ліквідовано Полонське гетто, страчено при цьому
1270 його в’язнів. Всього страчено майже 8 тисяч представників
єврейської національності.

Із перших днів війни розпочалася мобілізація всіх сил району на
захист Батьківщини. В лави Радянської Армії вступило 6657 громадян
району. Усе доросле населення вийшло на будівництво оборонних споруд,
почали створювати партизанські загони.

Полончанами було зібрано й передано державі на побудову танкової колони
“Радянське Поділля” 4.2 млн крб., здано для Радянської Армії 53 800
пудів хліба, 15 800 пудів м’яса.

На фронтах билися з ворогами 6687 громадян нашого краю. Всі вони,
нагороджені орденами і медалями, а три воїни одержали високе звання
Героя Радянського Союзу. Це старший лейтенант Курачинський Володимир
Васильович із своєю роботою форсував р. Одер, закріпився на ворожому
плацдармі й відкрив шлях для наступу нашим військам.

Лейтенант Гончаренко Микола Купріянович у 1943 році форсував
Дніпро, захопив ворожий оборонний форпост й забезпечив рішучий наступ
наших військ по визволенню Києва.

Півнюк Микола Володимирович збив 29 літаків ворога, нищив
живу силу й техніку ворога.

Сержант Сірик Кузьма Васильович будучи снайпером, знищив 179
ворожих солдат і офіцерів. Він нагороджений двома медалями “За відвагу”
й трьома орденами “Слави”. 3657 героїв-полончан не повернулися з поля
бою.

Наш край по праву названий партизанським. Першу підпільну
групу створили колишній голова райвийконкому Андрій Якович Жиглов і
агроном Никифор Мусійович Венчук. Окупанти вислідили Жиглова й
стратили,- керівником групи став Венчик. За завданням підпілля він
влаштувався на роботу в Шепетівську німецьку земельну управу. Партизани
тримали зв’язки з підпільниками Славути і Шепетівки,передавали
розвідувальні дані, руйнували комунікації ворога. Вони ліквідували 20
складів зерна, підготовленого для відправки до Німеччини, розбирали
залізничні колії, що призвело до аварій 28 поїздів ворога.

Велика група партизан була зв’язана з 1-м Молдавським
партизанським з’єднанням й, зокрема з партизанською бригадою, якою
командував Юхим Панасович Старченко.

Партизани вели велику розвідувальну роботу й контролювали рух
поїздів Південно-Західної залізниці. Прославленими розвідниками партизан
були вчитель Романюк Пилип Мефодієвич, Солодка Ніна Михайлівна, Гусенко
Олександр Карпович. Вони тримали безперервний зв’язок з розвідницею
штабу бригади Олею Сябрук, жителькою Баранівки Житомирської області,
користувалися в Полонному явочною квартирою Вольшка Івана Андрійовича.
Трагічно завершилося життя Ніни Михайлівни Соловко. Вона не видала
партизан на допитах у поліції в Полонному,та під час катувань у
Шепетівській жандармерії.Заляту кровю, знесилену, її повісили на
шибениці.

Складний життєвий й бойовий шлях партизана Топіліна Івана
Матвійовича. Ось що про нього пише у своїй книзі “Сильніше смерті”
Ю.П.Старченко: “Как-то утром, когда я осматривал животных, в манеж вошел
на вид пожилой человек, одетый в поношенную шинель, на голове у него
была дырявая шапка.

— Шдравствуйте, господин доктор, — прошиплявил он.

-Нет ли у вас какого-нибудь лекарства для полоскания?

Он открыл рот. Вместо зубов во рту были одни раны.

-Что с вами случилось?

-Да так, сгоряча подрался…

Позднее…я узнал историю этого человека. Это было в соседнем селе
Полянки. Фашисты забирали скот для отправки в Германию. Крестьяне стояли
понуро, беспомощно опустив руки. Голосили женщины, плакали дети. У моего
героя до боли сжалось сердце. Он подошел к гитлеровцу и гневно
сказал:”Что вы делаете? Хлеб забрали, кур перестреляли, а теперь
забираете последнюю скотину. Вы же обрекаете людей на голодную
смерть…”-Молчать, швайн рус!..

Подбежали гитлеровцы, били Топилина плетками,прикладами винтовок,
топтали ногами.

Подошел офицер, брезгливо посмотрел на окровавленное тело Топилина
и сердито бросил крестьянам:

-Этот свиня закопайт…

Я увидел в нем мужественного патриота, крепкого духом, которого
никакая пытка не смогла сломить…”

У першій же бойовій партизанській операції Топілін підірвав кабель
зв’язку між Рівним й Києвом, на кілька тижнів вивівши його з ладу.
Скоро його призначили начальником господарства бригади. Він будував
партизанські бази, організовував добування з ворожих авіабомб толу й
виготовлення з нього мін, організовував забезпечення бригади продуктами,
боєприпасами, проводив операції по захопленню у ворога транспортних
засобів тощо…

Іван Матвійович згадує: “Незабутнім для мене стала зустріч з
командуючим 1-м українським фронтом маршалом Ватутіним.

У січні 1944 року війська фронту підійшли до кордонів Хмельниччини
й готували операцію по звільненню територій Полонського, Шепетівського,
Славутського та інших районів області. Маршал приїхав на зустріч з
командуванням бригади по налагодженню спільних дій. Він схвально
відгукнувся про чіткий порядок у нашому бригадному господарстві. Дуже
дякував, коли ми передали його військам з резервів бригади 130 справних
німецьких автомобілів, 90 мотоциклістів й 80 голів великої рогатої
худоби.

У присутності командування в бригаді користувався загін
підривників, який очолював Тимощук Василь Іванович. Партизани
контролювали рух поїздів на ділянці Шепетівка – Чуднів – Волинський,
підірвали 37 поїздів з живою силою й технікою ворога. За мужність й
відвагу йому було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
Безстрашним партизаном був Педик Іван Кирилович, який очолював групу
підривників й наводив жах на гітлерівці.

Варто відзначити особливу роль партизан селища Понінки. Через них
йшли розвідувальні зв’язки, у селищі були явочні квартири. Особливо
відзначалися при цьому партизани Пилипенко, робітник паперової фабрики
Гуменюк й лікар Соколов Дмитро Михайлович.

Колишній старший лейтенант, а тепер партизан Пилипенко стає вмілим
підривником. Зокрема за завданням штабу підірвав паперову фабрику й
кілька поїздів. Його група з дев‘яти чоловік була видана зрадником й
страчена.

Доктор Соколов організував партизанську лікарню. Забезпечував
медикаментами медичні групи партизан. На його квартирі й у лікарні
відбувалися зустрічі підпільників, обговорювалися бойові операції.

Варто відзначити, що Полонне було однією з головних продовольчих
баз партизанської бригади. Основні рейди у партизанські бази з
продовольством йшли через полонський пункт заготзерна. Наприклад,
їздовий Довгань Володимир Омельянович вивозив зерно, муку, доставив
партизанам 30 гранат та 10 автоматів, здобутих полончанином Чорним
Степаном Захаровичом. Всі питання заготівлі й доставки на партизанську
базу продуктів погоджувалися з командиром партизанського загону
полончанином Ковтуненко Василем Михайловичем.

Наступальні операції Радянської Армії й активні дії партизан в
тилу ворога наближали день Перемоги, а на початку січня 1944 року
розпочалася епопея визволення Полонського краю від окупантів. Територія
району знаходилася в зоні дії 1-го Українського фронту маршала Ватутіна,
зокрема таких військових з‘єднань, як 60-та армія генерала А.А.Гречка та
3-я танкова армія генерала П.С.Рибалка.

Безпосередні бої по визволенню краю вели 322-га, 336-та та 304-та
гвардійські стрілецькі дивізії 15-го стрілецького корпусу генерала І.І.
Люднікова.

Ось так описує початок боїв звільненню Полонського району у своїй
книзі “З бою в бій” колишній командир 322-ї стрілецької дивізії генерал
Лащенко П.М.: ‘’ Наступ військ на початку січня 1944 року розгорнувся на
новий Миропіль . тут війська форсували р. Случ й вийшли на кордон
Котелянка-Прислуч Полонського району’’.

7-го січня розпочався бій за Полонне. Учасник цих подій, житель
Понінки Горячов Віктор Захарович згадує:’’ Полонне було сильно
укріпленим пунктом оборони ворога. Міцні оборонні споруди, зручності
рельєфу підкріплювалися водними рубежами річок Случ та Хомора. Я тоді
командував розвідувальною групою й першим увірвався у місто танковим
десантом. Дуже важкою була ця розвідка але ми виявились слабкі місця в
обороні ворога і війська рушили у наступ”.

Бої за місто були запеклими, з поля бою не поверталося 364 наших
воїна, але 9 січня місто було звільнено від ворога й з почуттям
глибокої радощі жителі слухали повідомлення інформбюро.

«Війська 1-го українського, продовжуючи наступ, оволоділи
районним центром Кам’янець-Подільської області, містом і великою
залізничною станцією Полонне».

Північну частину району визволяли війська 366-ї стрілецької
дивізії у бойовій співдружності з партизанською бригадою Старченка .
Спираючись на розслідувальні дані й бойову допомогу партизан, полки
дивізії 10 січня захопили селище Понінку й розгорнули наступ уздовж
залізничну напрямку Поляни — Шепетівка. Особливо гостра битва відбулася
за село Поляни. Воно кілька разів переходило з рук у руки. На полі
битви полягло 240 воїнів.

В цей час на південному фланзі діяла 304 –та стрілецька
дивізія. Особливо запеклі бої відбувалися на стику військових з’єднань
вздовж стратегічної шосейної дороги Житомир-Проскурів. Перемога давалась
дорогою ціною.

Ось що згадує про Лабунський бій учасник тієї битви, артилерист,
нині житель Москви, доктор географічних наук Клинов Пилип Якович:’’
Кордон Новолабуня здавався неприступним. Числені пагорби були надійними
укріпленими пунктами, яри й лісові хащі були надійними схованками живої
сили й техніки, розлив річки Хомори не дав можливості взяти населений з
ходу. Ми вели запеклі бої за кожний оборонний пункт, за кожну позицію. В
мене й зараз в очах міст через річку. Він кілька разів переходив з рук
у руки. Ми вивели гармати на пряму наводку й вибили противника”.

Наш край по праву називають партизанським. Почалася партизанська
боротьба на території нашого краю ще у вересні 1941року. Протягом 1942
року опір населення ворогові на окупованій території набирає все
більшого розмаху. І особливо активною стає народна боротьба у 1943 році.

Ось що розповідає про свій внесок у розгром і вигнання німецько –
фашистських загарбників з нашого краю учасниця партизанського руху
Свінціцька Віра Йосипівна.

Членом партизанського загону, яким керував Василь Іванович Тимощук,
я стала на початку 1943 року. У самому загоні, я не була а, виконувала
обов’язки зв’язкової. Моє підпільне ім’я було “Ластівка”. Ми жили у
Мирополі, батько працював на пекарні, яка випікала хліб для німців. Я
іноді прибирала там і мала завдання підслуховавути розмови німецьких
солдатів , так як я не погано знала німецьку мову, і якщо дізнавалась
про щось важливе то передавала ці відомості у загін. Часто батькові
вдавалося взяти непомітно хоч небагато солі , іноді буханець хліба і все
це я також передавала через інших у загін.

Найтісніше я спілкувалася з сім`єю Кущенків, де було 2 брати,
мати і батько , саме вони і передавали все для партизанів. Один із
братів Іван був глухий і тому я допомагала іноді йому у виконанні
деяких завдань.

Так, однієї ночі, ми з Іваном Кущенком повинні були піти в
Печанівку, де на станції стояли німецькі ешелони з боєприпасами і
цистерни з пальним, щоб підрахувати їх. Коли ми підійшли зовсім близько
то побачили , що охорони не дуже багато і можна непоміченими підповзти
до колії де стояли цистерни. Я заховавшись у високій траві, слідкувала
за вартовими, які розмовляли між собою, а Іван швиденько підповз до
однієї з цистерн і “приліпив” саморобну міну. Я відповзла в один бік ,
Іван у другий від колії у траву, а тоді швидко побігли геть. Через
кілька хвилин ми почули вибухи і побачили полум’я, яке високими
стовпами підіймалось у небо. Це зривались одна за одною німецькі
цистерни.

Такі вилазки партизани робили багато разів. Фашисти скаженіли після
цього і жорстоко розправлялись з місцевими жителями , спалюючи села ,
розстрілюючи їх мешканців.

Пригадую ще один епізод.

Одного разу ми з Іваном проходили біля міської лазні і побачили , що там
зібралось багато німців . Ми вирішили зачекати неподалік . Коли
німецькі солдати зайшли в приміщення лазні,Іван наказав мені заховатись
у сусідньому, дворі а сам пішов до дверей лазні. Через кілька хвилин він
вибіг звідти з трьома німецькими гвинтівками, кинув їх мені за паркан,
де була висока трава, а сам спокійно пішов далі по вулиці. Я дуже
злякалась, щоб хтось не побачив і тихо сиділа за парканом. Через деякий
час з іншого боку двору підійшов Іван . Ми забрали гвинтівки і потягли
їх до старого колодязя, який розміщувався за хатою . Вкинули ті
гвинтівки туди , а вночі Іван з братом Петром витягли їх і перенесли у
ліс , звідки їх мали забрати партизани.

Тут, у Мирополі, жив голова райуправи Панасюк Семен, який вірно
служив німцям і керував поліцаями. Він запідозрив сім’ю Кущенків .
Заарештував батька , дуже побив його , від чого той згодом помер . А
мати з молодшим сином Олександром пішла до партизанів у ліс. Згодом
туди з містечка пішли Іван і Петро,бо залишатись тут було небезпечно.

Я ж отримала звання від керівництва загону , влаштуватись
прибиральницею у домі цього німецького прислужника Панасюка Семена .
Прибираючи в домі або подаючи до столу,я мала нагоду підслуховувати
розмови і німців і поліцаїв та передавати у загін, якщо чула щось
важливе.

Одного разу Панасюка дуже п`яного привіз на бричці їздовий, коли
він вів п`яного Семена до хати , в того з рук випали якісь папери . Я
швиденько їх підібрала і заховала. А через 2 дні передала їх у ліс .
Згодом дізналась, що там була цінна для нашого командування інформація.
Правда, за свою халатність дорого поплатився їздовий Петро , якого
хазяїн дуже побив.

Не один раз доводилось мені бути і в Понінці ,в сім`ї лікаря
Соколова Дмитра Михайловича. Лікар забезпечував партизанів
перев`язочними матеріалами та , якими тільки міг , ліками . Мене
обв`язували бинтами , ватою і так я відправлялась назад до Мирополя , а
там зв`язкові передавали це все у партизанський загін. Допомагала я
партизанам до самого призову на фронт , тобто до 1944 року.

Сінціцька Віра Йосипівна

Народилася у смт. Мирополі Житомирської обл. 24 березня 1925
року.Проживала у Мирополі до 1944 року.

В ніч з 5на 6 січня 1944 року смт. Миропіль було звільнено від
німецько-фашистських загарбників. А 9 березня 1944 року мене було
призвано Дзержинським райвійвськоматом і направлено в одну із
Житомирських військових частин для проходження військової підготовки.

Після прийняття присяги я була направлена для проходження дальшої
служби в розташування Першого Білоруського фронту під командуванням
маршала Рокосовського, війська якого були розміщені неподалік від
Мінська.

Нас було два взводи дівчат і до місцевого пункту призначення треба
було пішки йти 80 кілометрів. По весняному бездоріжжю ми йшли кілька
днів. Ми кілька раз потрапляли під бомбардування німецьких літаків.
Серед нас були поранені та вбиті. Поранених подруг на носилках несли з
собою. На перепочинок зупинялись в селах, але не завжди можна було
потрапити у чисту і теплу хату. Заночовували часто в сараях, конюшнях,
покинутих хатах. Здавалось не дійдемо. Але дійшли, бо таким був наказ
командування.

Яке завдання нас чекає, ми не знали. А коли прибули на місце,то
дізнались, що для переходу значної частини наших військ, необхідно
побудувати обхідну дорогу, яка повинна була проходити через болота, щоб
вдарити в тил німцям. Ми, разом з чоловіками рубали дерева, обв’язавшись
ременями, тягали колоди, гілля ,щоб вимостити перехід через трясовину
,яка була тут. Працювали вдень і вночі. Відпочивали по кілька годин, а
ще треба було йти на патрулювання.

Трохи більше як за тиждень дорога була побудована. Одного разу нам
повідомили , що буде проводитись набір на курси водіїв . Для того щоб на
них потрапити треба було мати освіту не менше 7 класів і пройти
відповідну співбесіду.

Я була зарахована на курси. Разом зі мною потрапили на них і такі
дівчата як Віра Малахова, Галя Тютюнникова з Житомира та Галя Колбасюк з
Колодяжного, і Степанида Гречко з Шепетівки. Всі ми на відмінно
закінчили навчання. Мене і ще двоє дівчат направили у 18 моторизовану
бригаду 56 окремого полку де ми повинні були підвозити боєприпаси на
передову лінію.

Ми потрапили у вир жорстоких боїв. З кожного рейсу не поверталося 4 –
5 машин. Одні потрапляли під бомбардування фашистських винищувачів інші
підривались на німецьких мінах.

Лінія фронту з важкими боями просувалась все далі на захід. Ми були
вже на території Польщі на напрямку Брест – Бела Подляшка – Варшава.
Мости через Віслу були зруйновані, переправа здійснювалась з допомогою
понтонів.

Одного разу, здійснюючи черговий рейс, я потрапила під бомбардування.
Поряд з моєю машиною вибухнула бомба, на щастя з протилежної сторони від
мене. Я встигла відкрити двері своєї полуторки і вибуховою хвилею мене
викинуло з кабіни.

Це був мій останній рейс. Трапилось це взимку 1945року. Я отримала
безліч осколкових поранень ще й важку контузію. В госпіталі я довго не
могла прийти до тями. Свідомість то поверталась то пропадала знову.
Протягом тривалого часу я не могла пригадати – хто я, що зі мною
трапилось. З одного госпіталю мене відправили у другий, потім у третій.
Рани виліковувались, але пам’ять повністю не поверталась.

Звістка про закінчення війни дійшла до мене у госпіталі. Я бачила як
раділи лікарі, поранені солдати, але не усвідомлювала повністю, тому в
госпіталі я пробула до липня 1945 року, і лише повернувшись до рідної
домівки ,я поступово почала пригадувати все, що зі мною трапилось за
останній рік. Я поверталась до нормального життя, але вже будучи
інвалідом у свої 22 роки.

Ось такий був мій бойовий шлях.

Література:

1.Дзвони пам’яті — 1990р. Художні та документальні твори
Ю.Збанацький,1985р.М.В. Каменюк .

2.Із кагорти мужніх-1978р.

Спогади Бугай Є.М., Макухін М.Є.

3.Історії міст і сіл України-1971р.

В.М.Кулаковський ,Б.В. Гордієнко, С.І.Дмитрук, Д. О.Дубенко,

Л. С. Некрасов.

4.Новітня історія України -2007р.

Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко

5. Зі спогадів ветеранів ВВВ, а саме:

Свінціцької В.Й.

Кузнєцова О.О.

Кузнєцової Б.А.

Похожие записи