Використання спадщини В.О. Сухомлинського

для оновлення соціокультурного простору сучасної школи

Пащенко Г.І., вчитель початкових класів,

Коваленко О.Я., заступник директора З НВР

Вільшанської ЗОШ І-ІІІст. Городищенського району

Анотація

Акцентується увага на розвиток дітей з низьким рівнем знань. Розкрито
систему принципів роботи В.О.Сухомлинського

Вчитель – рушійна сила оновлення соціокультурного

простору сучасної школи

На сучасному етапі становлення Української держави за умови складного
політичного і соціально-економічного її стану особливо відчутний
негативний вплив на сучасну школу таких суспільних явищ, як посилення
аморальності, злочинності, зубожіння та інше, що призводить до
знецінення освіти, падіння авторитету учителя, росту агресивності,
жорстокості, нігілізму підлітків. Аналіз цих деструктивних процесів у
сучасному суспільстві дозволяє зробити висновок, що є небезпека
виростити бездуховне покоління, не «обтяжене» інтелігентністю,
порядністю, яке зневажливо ставиться до культурних та загальнолюдських
цінностей, не прагне до здорового способу життя.

Гуманні цінності і відповідні їм норми є тим культурним кодом, який
визначає повсякденну поведінку і регулює взаємини людей, забезпечує
раціональність і людяність їхнього способу життя, а отже життєздатність
суспільства. Це актуалізує проблему гуманізації навчально-виховного
процесу загальноосвітніх шкіл, яка набуває виключної актуальності в
останні роки.

Окрім зазначеного, зміна способу, змісту праці, науково-технічний
прогрес сучасного суспільства визначає потребу не тільки у вузькій
професійній підготовці людини, вдосконалення її кваліфікаційного рівня,
але й у більш широкому культурному розвитку працівників, формуванню у
них високих моральних якостей. Сьогодні спостерігається протиріччя між
потребами суспільства у таких високогуманних особистостях та реальністю
нашого повсякденного життя: дефіциту людяності, милосердя, співчуття,
доброти. Все це посилюється прискоренням темпів життя, бурхливим
розвитком засобів масових комунікацій, в результаті чого людина впродовж
дня вступає в безліч стосунків. Закономірно, що для неї важливо, на
якому рівні здійснюється її взаємодія та контакти з іншими людьми, як це
впливає на її емоційний стан, самопочуття, життєвий тонус.

Поряд з цим аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми
дослідження вказує на те, що до цього часу недостатньо вивчені
педагогічні умови гуманізації виховного процесу; результати
застосування особистісно орієнтованих технологій у вихованні школярів;
педагогічні можливості альтернативних шкіл сімейного типу у гуманізації
шкільного життя; не розроблені критерії та рівні гуманізації виховного
процесу загальноосвітньої школи.

Виховання – це головне родове поняття педагогіки як емпіричної і
теоретичної науки, від якої походять видові категорії: педагогічна
діяльність, цілісний педагогічний процес, освіта і навчання,
саморозвиток особистості.

Слід зазначити, що за традиційного підходу виховний процес уявляють і
здійснюють як моносуб’єктивний, виховання ж в цілому розглядається як
спеціально організований педагогічний вплив на особистість дитини. Це
визначення відображає тільки зовнішню сторону виховного процесу, тобто
діяльність вихователя. Якщо ж процес виховання трактувати як закономірну
неперервну і послідовну зміну моментів розвитку взаємодіючих суб’єктів
(Киричук О.В.), то його можна розглядати як соціально-особистісне
явище, в якому і педагог і вихованець виступають суб’єктами педагогічно
доцільної й морально-етичної взаємодії на рівні співробітництва і
співтворчості.

“Процес виховання – це закономірна, послідовна, неперервна зміна
моментів розвитку взаємодіючих суб’єктів. Основним системоутворюючим
елементом цього процесу виступає педагогічна взаємодія”, — визначає
З.Н.Курлянд [60, с.168].

Виховна робота, що проводиться в позаурочний час, доповнює і поглиблює
виховання, яке здійснюється у процесі навчання. Для визначення цієї
роботи в педагогічній літературі використовують низку термінів:
“позаурочна”, “позанавчальна”, “позакласна”, “позашкільна робота”.
Інколи у практиці зустрічається протиріччя у використанні означених
термінів. Спробуємо з’ясувати ці поняття.

Цілі та завдання виховного процесу в сучасній школі

Становлення в Україні якісно нової системи освіти здійснюється в умовах
різкого загострення виховних проблем, посилення негативних явищ у
шкільному середовищі. Як свідчать соціологічні та психолого-педагогічні
дослідження, у значної частини молоді спостерігаються світоглядна
індиферентність, пасивність, втрата ідеалів, відчуженість до дорослих.
Відбувається нехтування освітою, професійною кваліфікацією, значний спад
інтересу учнів до культури, мистецтва, літератури, духовних цінностей.
Причини цього містяться, перш за все, в економічній нестабільності і
духовному розладі сучасного українського суспільства, зниженні життєвого
рівня переважної частини населення.

Не менший вплив на загострення виховних проблем в учнівському середовищі
має діяльність самої школи, яка, здійснюючи радикальні перетворення,
поки що не змогла до кінця позбавитись одноманітності педагогічної
діяльності, традиційного способу мислення педагога, ставлення до учнів
як до об’єкту виховного впливу. Аналіз результатів дослідження дозволяє
констатувати, що до цього часу спостерігаються: уніфікація педагогічної
діяльності, недооцінка природних основ формування людини; нехтування
найкращими традиціями народної педагогіки; відсутність повноцінної
системи виховання, в основі якої суб’єкт-суб’єктна взаємодія вчителя і
учня, перевага в педагогічній технології повчального виховання,
монологічний підхід у спілкуванні педагога та учнів, недооцінка у
вихованні методів самопізнання та рефлексії з опорою на вплив, а не на
саморозвиток особистості.

Усі зазначені вище негативні процеси і явища визначають низький рівень
оптимізації виховного процесу традиційних загальноосвітніх шкіл,
негативно впливають на формування духовності учнів та не сприяють
виробленню їхнього ціннісного ставлення до життя і людини.

Отже, аналіз сучасної соціально-педагогічної ситуації дозволяє зробити
висновок, що досліджувана нами проблема оптимізації управління виховним
процесом у загальноосвітній школі потребує визначення і наукового
обгрунтування оновленої мети, змісту і технологій, які б грунтувались на
новій філософії навчання і виховання.

Результати досліджень літератури з питань виховання дозволяють зробити
висновок, що протягом ХХ століття у науці утвердився гуманістичний
напрям вивчення природи людини, що значно наблизив суспільство до
розуміння самоцінності людської особистості, до необхідності наповнення
реальним змістом того принципу, який був проголошений ще в античні часи
Протагором — «людина — мірило всіх речей», до важливості збереження
загальнолюдських цінностей, які є «золотим фондом» справжнього
гуманізму: доброти, справедливості, чесності, сумлінності, милосердя,
великодушності, правдивості, людської гідності тощо.

Відсутність почуття відповідальності, співпереживання, людської гідності
розширює культурний вакуум у країні і негативно позначається на
соціально-економічному розвитку Української держави. Все це зумовлює
поширення масового явища напівінтелігентності серед інтелігентів за
фахом, духовно-моральну і естетичну убогість молоді. Ось чому, як
підтверджують результати нашого дослідження, сьогодні найактуальнішим
напрямком оптимізації управління виховним процесом у школі є
впровадження ідей гуманізму в процеси виховання учнів.

Найяскравішою вітчизняною гуманістичною системою виховання була
педагогічна система В.О.Сухомлинського. Професор М.Й.Боришевський
відзначає: «Глибоко психологічна, гуманістична суть педагогічної системи
В.О.Сухомлинського є, на наш погляд, її найвизначнішою глобальною та
глибинною характеристикою. Можливо, саме тому значна частина його творів
сприймається як твори поетичні, найкращі місця з яких хочеться
перечитувати знову й знову» [10, с 64].

Без перебільшення можна стверджувати, що ні один твір В.О.Сухомлинського
не обминає питань морального розвитку особистості. Насамперед це
стосується таких його праць, як «Духовний світ школяра підліткового та
юнацького віку», «Дума про людину», «Моральний ідеал молодого покоління»
та багато інших (50; 51; 52(.

Аналіз цих праць дозволяє стверджувати, що він вважав основним у людині
– людяність. До цього морального стрижня має прив’язуватись все, що
набувається дітьми в житті. Усі виховні впливи на дитину повинні ніби
переломлюватись крізь призму моральності. Без моральної чистоти, на
думку Василя Олександровича, втрачає смисл усе – освіта, духовне
багатство, трудова майстерність, фізична досконалість.

Отже, найпершим і найголовнішим у духовному формуванні особистості, як
підтверджує аналіз педагогічної практики В.О.Сухомлинського, є засвоєння
учнями загальнолюдських норм моралі. Він радив змалку виховувати у дітей
чесність, правдивість, доброту і чуйність, любов та повагу до старших.
«Добрі почуття своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта,
лагідність, доброзичливість народжуються у праці, турботах, хвилюваннях
про красу навколишнього світу» [51, с. 60].

,

.

\

^

`

.

^

`

?????????I????$????I?ла нас у тому, що кожна особистість неповторна, що
виховання молодої людини … полягає перш за все у розкритті цієї
неповторності, самобутності, творчої індивідуальності … Ми глибоко
переконані у тому, що немає людини, яка б за належних умов, при умілому
вихованні не виявила б свого самобутнього, неповторного таланту».

Аналіз праць В.О.Сухомлинського підтверджує, що особливу його увагу
привертали слабовстигаючі діти. У своїх педагогічних дослідженнях він
виявив, зокрема, залежність успішності від здоров’я або нездоров’я
дітей: „Наукове дослідження фізичного та розумового розвитку
невстигаючих та відстаючих дітей привело мене до висновку, що у 85% з
них головна причина неуспішності – поганий стан здоров’я, захворювання
або нездужання, яке частіше всього піддається діагностуванню тільки в
результаті спільних зусиль матері, батька, лікаря, вчителя”.

М.Мухін, узагальнивши все сказане В.О.Сухомлинським з цього приводу,
подає таку систему розроблених ним педагогічних принципів:

— у мотиваційній сфері – головне — не допустити переживання такими
дітьми своєї «неповноцінності». Для цього – вчити їх у масових, а не
спеціальних школах, щоб діти постійно знаходились «в атмосфері
повноцінного духовного життя», диференціювати завдання на уроках так,
щоб створити таким дітям ситуацію успіху, оскільки переживання радості
успіху – необхідна умова нормальної, продуктивної навчальної діяльності;

— в операційній сфері, щоб розвинути розумові здібності невстигаючих
дітей, неслід примушувати їх безперервно сидіти за партою, влаштовуючи
для них додаткові заняття. Необхідно пропонувати їм доступні проблемні
або навіть дослідницькі завдання, вирішення яких викликало б значний
емоційний підйом, та нарешті, розвивати сприйняття та мислення дитини у
безпосередньому спілкуванні з природою у школі «під голубим небом» [40].

Методика виховання високообдарованих дітей включає такі прийоми:

— збільшення обсягу вільного часу для такого учня;

— усвідомлення учнем завдань розвитку своїх здібностей і здійснення
самовиховання;

— створення в школі широкої сітки різноманітних гуртків;

— індивідуальні завдання підвищенної складності на уроках, «ми не
допускаємо, щоб обдаровані діти працювали нижче своїх здібностей» [40].

Головним є те, що учні з середніми здібностями ніколи не були для
В.О.Сухомлинського загальною недиференційованою «сірою» масою (3(. На
його думку, саме такі учні, з середніми здібностями, привертають увагу
учителя в останню чергу. Ці діти «непомітні у колективі», нічим не
заявляють про свою індивідуальність, не спричиняють турбот. Саме тому їх
В.О.Сухомлинський вважав найбільш складними, вказуючи у своїх працях
напрями виховання індивідуальності «непомітного учня». Участь дитини у
такій діяльності, «котра була б для неї не тільки обов’язком, але й перш
за все захопленням, щоб вона вважала цю справу глибоко особистою, своєю,
а згодом пережила відчуття гордості».

В.О.Сухомлинський писав, що від педагога залежить, чим стане серце
дитини — «ніжною квіткою чи засушеною корою». Педагог був переконаний,
що основою діяльності вчителя є творчість, однією з необхідних умов якої
є вихованість та висока майстерність. «Творчий вчитель, зазначав
В.О.Сухомлинський, не той, хто відповідно досвідчений, добре знає свій
предмет. Цього мало. Учительська професія – це людинознавство, «постійне
проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не
припиняється». Однією з найважливіших особливостей творчості вчителя є
те, що об’єкт його праці — дитина — повсякчас змінюється, завжди новий,
сьогодні не той, що вчора. Від його уміння, майстерності, мудрості
залежить її життя, здоров’я, розум, характер, зрештою, її щастя. Педагог
покликаний бути творцем особистості, оскільки йому підвладні найтонші
сфери її духовного життя.

У педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського знаходимо багато творів та
висловлень стосовно проблеми гуманного управління школою. Методи і форми
управління школою, коли директор виступав інспектором над вчителями,
чиновником-адміністратором, в обов’язки якого входило стежити, чи
правильно викладається програма, чи не допущено якихось помилок,
вважались анахронізмом для Василя Олександровича. Так, М.Легкий та
І.Остаповський характеризують сутність і зміст гуманного управління
школою в педагогічній концепції В.О.Сухомлинського. Вивчення ними
досвіду павлиського педагога показало, що однієї з головних умов
гуманного управління школою за його системою було наукове дослідження
особистості дитини: „Щоб бути гуманним,– потрібно знати душу дитини”.
Виходячи із можливості зазначеного, В.О.Сухомлинський та педколектив
його школи глибоко вивчали, досліджували природний анатомо-фізіологічний
бік психічних явищ, духовний світ дитини, залежність процесів, що в ній
відбуваються, від найрізноманітніших факторів навколишнього середовища.

Узагальнюючий аналіз найбільш відомих вітчизняних та зарубіжних
педагогічних виховних систем, пріоритетним напрямом діяльності яких є
здйснення навчання та виховання на засадах гуманізму дозволає визначити
основні цілі та завдання системи виховного процесу в сучасній школі.
Сутність основних положень цієї системи полягає у наступному:

1. У центрі навчально-виховного процесу — дитина, яка є не тільки
об’єктом, але й суб’єктом виховання. Життєвий досвід дитини —
вирішальний фактор формування особистості; дитина сама створює свою
особистість, а вся система навчання і виховання повинна допомогти їй
виявити у собі і розвинути те, що їй органічно притаманне.

2. У вихованні:

— орієнтація на духовно збагачену особистість, як альтернатива
функціонуючим односторонньо інтелектуалістичним моделям шкіл. Звідси
основне завдання вихователя — допомогти дитині створити гармонію між
тілесно-фізичним та духовним;

— виховання повинно бути вільним. Кожна дитина має пізнати світ і знайти
у ньому своє місце, не перестаючи його любити. Школа має забезпечити
простір вільним та природнім проявам особистості дитини. Свобода дитини
повинна бути обмежена лише інтересами колективу;

— основна увага педагогів повинна надаватись моральному вихованню
особистості учня з пріоритетом загально — людських цінностей, де
провідна роль належить сім’ї. Недопустиме лише формальне засвоєння
моральних правил. Істинно моральній поведінці може навчити лише саме
життя, тобто конкретний життєвий досвід дитини. Завдання школи — так
побудувати діяльність, щоб сама її організація виховувала дітей у дусі
високої моральності;

— забезпечення індивідуального підходу у вихованні, що грунтується на
власному виборі дитини, а звідси — побудова виховання на висновках з
наукового аналізу результатів спостереження та вивчення дитини.

3. У змісті, формах та методах навчання:

— збільшення у навчальних планах питомої ваги предметів гуманітарного
циклу;

— гуманістична спрямованість змісту навчальних дисциплін;

— образне, художнє викладення матеріалу;

— врахування вікових життєвих ритмів дітей, сензитивних періодів у
навчанні;

— диференційований підхід, робота в індивідуальному режимі учнів;

— гуманізація форм контролю знань, оцінювання не тільки результату, але
й затрачених зусиль;

— забезпечення почуття успіху у навчанні;

— уникнення транслювання знань у готовому вигляді.

4. В управлінні школою:

— колегіальність прийняття рішень, систематична робота учительських
колегій;

— учнівське самоврядування;

— постійна турбота про здоров’я дітей;

— створення цілісної системи вивчення учнів, проведення тематичних
психологічних семінарів та науково-педагогічних рад і консиліумів;

— організація навчання вчителів, підвищення їхньої кваліфікації,
ознайомлення з передовим педагогічним досвідом, світовими
альтернативними педагогічними системами;

— організація спільної діяльності школи та сім’ї, робота батьківських
університетів, теоретичних семінарів;

— організація «життєвого простору» дітей, продумане оточення, яке
якомога більше наближається до умов сім’ї.

5. У характері взаємовідносин всіх учасників педагогічного процесу:

— створення особливої атмосфери взаємодовіри та взаємоповаги;

— використання стилів педагогічного спілкування на основі дружньої
прихильності та захоплення спільною творчою діяльністю;

— висока ступінь інтеграції школи та сім’ї;

— формування учнівських класів за моделлю сім’ї — різновікові групи у
молодшій школі;

— дотримання і вдосконалення спільно вироблених шкільних традицій, свят,
усього, з чого формується «обличчя» школи та її індивідуальність.

Список літератури

Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ ст.). – К.: МО
України, 1994.

Закон України про загальну середню освіту// Освіта України. – 1999. – 23
червня.

Положення про загальноосвітній навчальний заклад: Постанова Кабінету
Міністрів України від 14 червня 2000 р. // Позакласний час. — № 17. –
2000.

Курлянд З.Н. Сутність процесу виховання. У кн.: Лекції з педагогіки:
Навчальний посібник. – Одеса: Південноукраїнський держ. пед. ін-т ім.
К.Д.Ушинського, 1999. – 192 с.

Антонець М. В.О.Сухомлинський про оцінювання навчальних досягнень учнів
//Рідна школа. – 2001. – Жовтень. – С.11-13.

Боришевський М.Й. Гуманізм педагогічної системи В.О.Сухомлинського
//Початкова школа. – 1995. — № 10 -11.- С.4-8.

Вишневський О.І. Гуманізація шкільного життя //Рад. школа.- 1990.- №1.
– С. 41-46.

Липова Л., Ренський С., Кушнір М. Технології індивідуалізованого
навчання //Рідна школа. – 2001.- Серпень.- С.16-18.

Сухомлинский В.А. Вибр. твори в 5т. – К.: Рад.школа, 1976. – Т 1. –
522с.

Сухомлинський В.О. Вибр. твори в 5т. – К.: Рад. школа, 1976. – Т 2. –
554с.

Сухомлинський В.О. Вибр. твори в 6т. – К.: Рад.школа, 1976-1977. – Т 6.
– 536с.

PAGE 1

PAGE 11

Похожие записи