Реферат на тему:

Особливості полікультурної освіти вчителів в університетах США

У нових освітніх і соціокультурних умовах особливу актуальність для
вітчизняної школи і педагогіки набувають розробка питань полікультурної
освіти та виховання, використання позитивного світового досвіду,
накопиченого в цій галузі. Реформування освіти в Україні націлене на
впровадження нових підходів у підготовці майбутніх учителів, втілення
нових стратегій. Звернення до гуманістичних засад педагогічної науки,
інтеграційні процеси в економіці та в освітньому просторі, поява
комунікаційної мережі створюють низку передумов для активізації засад
полікультурної освіти.

Одним із засобів трансформування та оновлення сучасної системи освіти є
вивчення європейського та світового досвіду педагогічної освіти та
підготовки педагогічних кадрів з урахуванням полікультурності
суспільства. Країною, яка має багатий досвід у становленні та розробці
питань полікультурності, є США, одна з перших країн, які звернулися до
вирішення цієї проблеми, що було викликано історичними умовами. Як
зазначає відомий дослідник американського суспільства А.Токвіль,
“Сполучені штати Америки – це єдина країна, яка дає змогу простежити
природний і спокійний розвиток суспільства, в якому всі події і впливи
піддаються науковому аналізу. Як наслідок, Америка виставляє в яскравому
світлі феномен творення, який у інших країнах прихований від дослідників
у глибинах віків” [12, c.845].

Актуалізація засад полікультурного виховання в Україні розпочалася з
кінця 90-х років ХХ століття. У науковій літературі зустрічається багато
споріднених термінів для позначення напрямку освітньої політики на
засадах полікультурного виховання. Це такі поняття, як “полікультурна
освіта” (О.Гаганова, М.Красовицький, Т.Клінченко, З.Малькова,
Л.Супрунова, Є.Ковальчук), “багатокультурна освіта” (Г.Дмитрієв,
О.Дубовик, В.Міттер), “мультикультурна освіта” (П.Майо, П.Макларен,
Г.Палаткіна, П.Фрейре), “плюралістична освіта” (А.Шафрикова,
А.Абсалямова, Е.Беккі, А.Бруннер, Н.Козакевич, А.Моатассиме, Т.Мулуса),
“інтегративна освіта” (К.Ірвін, М.Кліток), “інтеркультурна освіта і
виховання” (Г.Ауернхаймер, П.Дойє), “полікультурна освіта і виховання”
(І.Антонюк, Р.Баяновська, О.Гаганова, О.Джуринський, І.Лощенова,
Т.Рюлькер, О.Сухомлинська).

Дуже активно розроблялися питання полікультурної освіти в американській
педагогіці такими вченими, як К.Беннет, Дж.Бенкс, Г.Бейкер, Ж.Гай,
Д.Голлник, Дж.Ґудлад, Л.Дарлінг-Хаммонд, К.Кемпбел, С.Ньєто, Д.Садкер,
М.Садкер, П.Тідт та А.Тідт, Е.Р.Холлінс, Ф.Чінн та іншими.

Актуальність упровадження полікультурної освіти зумовлена потребою
організації нашого суспільства на засадах гуманізму, свободи, рівності
та соціальної справедливості. У полікультурній освіті акцент робиться на
закладені в етнічних культурах цінності, що мають загальнолюдське
значення, а отже, сприятимуть розвитку особистості, встановленню
добросусідського співробітництва на міжособистісних, державних і
міжнародних рівнях. Багато уваги приділяється питанню захисту прав
національних меншин: державами-членами Ради Європи та деякими іншими
було підписано низку документів, наскрізною ідеєю яких є створення умов
терпимості та діалогу, необхідного для того, щоб культурне різноманіття
було джерелом і фактором збагачення, а не розколу кожного суспільства.

Виходячи з усіх документів ЮНЕСКО, можна стверджувати, що подальший
розвиток та трансформування освіти, і зокрема вищої, спрямовано на
виховання та навчання наступних поколінь у дусі терпимості та діалогу
культур. Освіта повинна стати провідником національних та
загальнолюдських цінностей, сприяти розумінню та поглибленню знань не
тільки про власну культуру, але й культуру та традиції інших народів чи
етносів, виступати захисником свободи людини зі всіма її індивідуальними
рисами, інтересами, орієнтаціями та надавати можливості для повної,
багатопланової самореалізації.

Американські дослідники під полі/мультикультурною освітою розуміють
освіту, спрямовану на збереження і розвиток усього різноманіття
культурних цінностей, норм, зразків і форм діяльності, що існують у
певному суспільстві, і на передачу цієї спадщини молодому поколінню [1].
Основна ідея полікультурної освіти проявляється в розвитку
кроскультурних здібностей, які дозволяють молоді адаптуватися в різних
культурних середовищах. Британський довідник з теорії культурної
комунікації дає більш детальне тлумачення.
Полікультуралізм/полікультурність – це визначення суспільства, яке
містить численні різноманітні, але взаємозалежні культурні традиції, що
часто асоціюються з різними етнічними компонентами цього суспільства. З
визнання суспільства полікультурним випливають два основні наслідки: 1)
переосмислення уявлень про культурну цілісність (монолітність)
суспільства, що включає відмову від спроби інтегрувати різні етнічні
групи, тому що інтеграція передбачає “розгляд” у домінуючій культурі; 2)
переосмислення поняття “культурного різноманіття”: необхідність
враховувати відносини домінування між різними культурами, аналізувати
міжкультурні взаємини, а не лише стимулювати “інтерес до екзотичного”
[3].

Відома американська дослідниця в сфері полікультурної освіти Г.Бейкер
стверджує, що суспільне різноманіття включає етнічні і расові меншини,
релігійні групи, мовні розбіжності, статеві відмінності, економічні
умови, релігійні обмеження, фізичні і розумові вади, вікові групи та ін.
Полікультурна освіта дає можливість особистості познайомитись і освоїти
одну або ж декілька культур: систему цінностей, стиль життя чи мови.
Полікультурна освіта обов’язково також виділяє роль особистості як
представника певної національності в збереженні і розвитку культури цієї
нації [6, c.11]. Розуміння полікультурності починається з усвідомлення
різноманітності навколишнього світу, усвідомлення того, що і країна, в
якій ти живеш, і весь світ населені представниками різноманітних
етнічних і культурних груп. І якщо вищі навчальні заклади орієнтовані на
індивідуальні потреби тих, хто навчається, то вони повинні забезпечити
таку освіту, яка б допомагала представникам різних культур не лише
співіснувати, але жити разом на основі гармонійної взаємодії. У той же
час освіта покликана допомогти студентам набути знання і вміння жити в
демократичному суспільстві. Саме полікультурна освіта може допомогти
вирішенню цих завдань.

Важливо пам’ятати про те, що полікультурна освіта – порівняно нова
концепція, яка буде трансформуватися, для того щоб відповідати потребам
суспільства, що постійно змінюється. Полікультурна освіта – це складний
прогресивний процес реорганізації та реформування освіти, основною метою
якого є глобальне переосмислення існуючих недоліків та запобігання
дискримінаційних процесів в освітній практиці. На порозі нового
тисячоліття багато міст і країн визначили освітню реформу своїм основним
пріоритетом. Моральна мета полікультурної освіти полягає в тому, щоб
змінити життя учнів, не зважаючи на підґрунтя, і допомогти виховати
громадян, які зможуть мирно жити і продуктивно працювати у суспільстві,
яке стає все динамічнішим і складнішим. Продуктивні освітні зміни
сповнені парадоксів та компонентів, які ми часто не розрізняємо у їхній
сукупній дії, стверджує М.Фуллан: “…Піклування і компетентність,
рівність усіх і винятковість кожного, соціальний та економічний розвиток
не заперечують одне одного. Напруга між ними повинна перетворитись на
нові потужні сили для розвитку і зростання” [5, c.22].

У Сполучених Штатах часто критикують підготовку вчителів у вищих
навчальних закладах. Але це свідчить лише про велику увагу, яка
приділяється цій проблемі, та про постійний пошук покращення ситуації.
Розробка полікультурної освіти у попередні роки та сьогодні має
інтенсивний характер. Вона веде до поглиблення багатьох галузей
педагогічного знання, переосмислення вже накопиченого досвіду, до
розробки нових дослідницьких проблем та шляхів їх вирішення. Як
підкреслює М.Фуллан, “освіта має репутацію одночасно найбільшої проблеми
та найліпшого виходу у системі освіти” [5, c.179]. Технологічна
революція останніх десятиріч спричинила значні зміни в ціннісних
орієнтаціях, зробивши освіту однією з найбільших цінностей суспільства.
Сьогодні однією з центральних педагогічних проблем американського
суспільства є докорінне підвищення якості освіти, що висуває нові вимоги
до особистості вчителя і його професійної підготовки.

.

0(…). У жодному з університетів підготовка вчителів не вважалася
заняттям, яке високо цінують науковці” [9, c.195]. Факультети освіти
університетів (Schools of Education), безперечно, повинні сприяти тому,
щоб кожний вчитель знав, як навчати і як керувати класом. Місія,
покладена на ці інститути, охоплює три сфери, і дуже важливим є те, що
серед цих сфер Д.Ріджен (1996) враховує і полікультурний аспект у
підготовці вчителів, а саме – дати майбутнім учителям ґрунтовні знання
про те, як учні навчаються, як діяти в умовах багатоманітності культур і
як давати собі раду з різними суспільними проблемами, що з’являються у
класі [11, c.7].

Конференція Американської асоціації коледжів освіти вчителів, яка
пройшла в січні 2003 року у Вісконсіні, була присвячена проблемам
підготовки вчителів до роботи з учнями-представниками різних культур.
Було зазначено, що в світлі реалій 21 століття, з постійним зростанням
різноманітності учнівського складу, освітня практика стикається з
гострою нестачею висококваліфікованих учителів, здатних ефективно
працювати у полікультурному середовищі. В результаті проведення
конференції було вироблено багато рекомендацій та цінних рішень, які
підтримували дві основні цілі: 1) модифікацію (диверсифікацію)
вчительського складу; 2) професійний розвиток усіх практикуючих та
майбутніх учителів та адміністрації для покращення знань та навичок для
успішної роботи з усіма студентами незалежно від їх походження [13].

Конференція показала, що багато американських науковців занепокоєні
проблемою залучення представників расових та етнічних меншин до
вчительської професії. Адже незважаючи на достатнє фінансування та
заохочення до роботи перспективних учителів з різних культурних та
етнічних груп дуже багато потенційних працівників зазнають невдачі при
закінченні вищої школи та отриманні ліцензії на роботу вчителем. Вони
також повинні утримувати себе та свої сім’ї, а більшість університетів
не забезпечує медичного страхування, в деяких регіонах підготовчі
програми не є легкодоступними. Учасники конференції визнають, що існуючі
програми для підготовки вчителів, а особливо ті, що стосуються
підготовки представників меншин, недостатньо розроблені. Багато
учасників цих програм залишаються осторонь, у той час як інші мають
докладати величезних зусиль та витрачати занадто багато часу для
складання цих програми. Наявність цих проблем доводить необхідність
реформування освіти вчителів та підкреслює важливість залучення до
вчительської професії студентів – представників різних культурних та
етнічних меншин. Це повинно сприяти покращенню розуміння між учнями та
вчителями, побудові діалогу різних культур та кращому розумінню своєї
власної самобутності на основі загальнолюдських цінностей.

Дослідження, проведене в 1993-95 роках з метою виявлення демографічного
складу вчителів, довело, що домінуючу частину його, більше 80 відсотків,
складають представники білого американського населення [10]. Ця
демографічна реальність свідчить про необхідність активного залучення до
співпраці представників усіх культурних та етнічних груп для досягнення
спільної мети покращення рівня освіти. Американська вчена Ж.Гай (1997),
занепокоєна тим фактом, що дуже часто вчителі мають низький рівень
очікувань від студентів, пояснюючи це тим, що “культурне підґрунтя та
орієнтація вчителів на європейсько-американську культуру середнього
класу впливає на допомогу в навчанні студентам-представникам того ж
класу та культури. Це відбувається автоматично, підсвідомо, ненавмисно.
Це їхні спільні культурні орієнтири, які роблять викладання більш
суттєвим та особисто значущим. Відсутність цього фактору для студентів
інших етнічних груп ставить їх у несприятливі умови для навчання” [8,
с.211]. Навчаючи, розвиваючи і виховуючи дитину, вчитель завжди є
посередником між суспільством і дитиною, носієм і виразником цінностей,
які лежать в основі суспільного життя [4]. Важливо пам’ятати, що кожний
окремий вчитель може позитивно впливати на кожного окремого учня.
Вчителі, які спроможні встановити взаєморозуміння з учнями, можуть
значно покращити сучасне становище. Саме взаємозв’язок між учителем та
учнем є одним з найважливіших чинників, що впливають на навчальні
досягнення тих, хто навчається.

Дарлінг-Хаммонд, виконавчий директор Національної Комісії навчання та
майбутнього Америки (National Commission on Teaching and America’s
Future), вірний та непохитний борець за невідкладність підготовки
вчителів до расового та культурного різноманіття в сучасному світі,
пише: “Як наслідок структурової нерівності доступу до знань та ресурсів,
студенти-представники расових чи етнічних “меншин” у Сполучених Штатах
стикаються з постійними та непереборними перешкодами в своїх освітніх
можливостях… Ми віримо, ….що пильна та цілеспрямована увага до цих
триваючих нерівностей є дуже важливою для покращення якості та
результатів освіти для всіх студентів” [7, с.369].

У ході Конференції у Вісконсіні було визначено основні завдання щодо
залучення нових педагогічних кадрів та покращення підготовки майбутніх
учителів до роботи з полікультурною аудиторією, а саме: 1) переглянути
та виправити існуючі програми та дослідження; 2) відновити програми для
залучення представників меншин до професії, особливо на ранніх етапах
становлення їхньої кар’єри; 3) забезпечити суспільну та приватну
ініціативи в коледжах та університетах до залучення студентів різних
расових, мовних та етнічних груп до професії вчителя; 4) забезпечити
неупереджене та достатнє фінансування в суспільних школах, що зробить
вчительську професію більш престижною та бажаною в усіх регіонах; 5)
заснувати доступніші програми для успішних студентів вищої школи з метою
залучення їх до цієї сфери раніше та зробити спробу оцінювання та
надання кваліфікації на цих етапах; 6) виявити перешкоди для майбутніх
учителів “іншого кольору” на шляху отримання ліцензії та розробити
програми на допомогу в подоланні цих бар’єрів; 7) встановити виважені та
послідовні системи збору даних для забезпечення ясної картини умов,
потреб та розвитку забезпечення кваліфікованої освіти вчителів для всіх
майбутніх освітян; 8) провести дослідження обґрунтованості різних
методів оцінювання якості вчителя; 9) дослідити альтернативні засоби
виявлення вчительських навичок та знань; 10) дослідити та розробити
різноманітні напрями та оцінки майбутніх учителів, які б відповідали
кваліфікованому навчанню та вимогам ліцензування; 11) провести додаткове
дослідження – чому вчителі залишають професію. Детально розглянути
результати, базуючись на роках підготовки, якості підготовки, етнічній
приналежності вчителя, демографічних характеристиках студентів, коштах
на життя та інших факторах та зробити відповідні висновки та
рекомендації; 12) оцінити ставлення студентів університетів та коледжів
до вчительської професії та порівняти його з особистими професійними
цілями [13].

Отже, спираючись на висновки, які були зроблені під час проведення
Конференції Американської асоціації коледжів освіти вчителів, одним з
основних напрямків реформування освіти в американському суспільстві є:
залучення нових обдарованих педагогічних кадрів, у тому числі
представників інших культурних та етнічних “меншин”; подальша розробка
програм для підготовки майбутніх учителів на засадах полікультурної
освіти; розробка найбільш доцільних методів оцінки кваліфікації вчителя
та покращення процедури ліцензування; проведення подальших наукових
досліджень для покращення ситуації та розробка необхідних рекомендацій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абібуллаєва Г.С. Деякі аспекти полікультурної освіти // Педагогіка і
психологія. – 2006. – №1. – С. 75-84.

2. Всемирный доклад по образованию, 1998 год: Учителя, педагогическая
деятельность и новые технологии / ЮНЕСКО. – Париж: ЮНЕСКО, 1998. – 175
с.

3. Ковальчук О.С. Полікультурний підхід у сучасній шкільній освіті
Росії: Дис. …канд. пед. наук. – К, 2004. – 189 с.

4. Пуховська Л.П. Професійна підготовка вчителів у Західній Європі:
спільність і розбіжності. – К.: Вища школа, 1997. – 179 с.

5. Фуллан М. Сили змін. Вимірювання глибини освітніх реформ. – Львів:
Літопис, 2000. – 269 с.

6. Baker G.C. Planning and Organizing for Multicultural Instruction.
Addison-Wesley Publishing Company. USA. – 1994. – 217 р.

7. Darling-Hammond L. Inequality and access to knowledge/ In J. A. Banks
& C. A. McGee Banks (Eds.), Handbook on multicultural education. – New
York: Macmillan, 1995. – 465р.

8. Gay G. Educational equality for students of color. – New York, 1997.
– 280 p.

9. Goodlad J.I. Teachers for Our Nation’s Schools. – New York:
Jossey-Bass Pablishers, 1991. – 272 p.

10. Henke R.R., Choy P., Geis S. and Brougham S.P. Schools and stuffing
in the United States: A statistical profile, 1993-94. Washington, D.C.:
U.S.Department of Education, National center for Education Statistics,
1996. – 223 p.

11. Ridgen D.W. What Teachers Have to Say About Teacher Education.
Perspective CBS. – 1996. – V.8. – P.7-10.

12. Tosqueville A. Democracy in America. Volumes I, II. – N.-Y.: Bantam
Classic Book, 2000. – 943 p.

13. ACTE (American Association of Colleges for Teacher Education)
Windspread Conference 2003, Sept ‘Preparing Teachers for Diverse
students’ // http://www.eaccesseric.org/

Похожие записи