Реферат на тему:

Особистісно-діяльнісний підхід як умова розвитку та саморозвитку
студентів у процесі професійної підготовки у ВНЗ

Перехід до нової особистісної парадигми у межах вищої освіти,
підготовлений розвитком педагогічної думки в Україні та за її кордонами
передбачає безпосереднє входження студентів до складного простору
соціальної, професійної (педагогічної) та особистісної самореалізації.
Педагогічна професія – з числа тих, де особистість і професія педагога –
сплав, що дає можливість дорослому і дитині досягти високої мети:
взаємно збагачуватися і впливати один на одного, реалізуватися у житті.
У зв’язку з цим постає проблема знаходження, розробки та реалізації
адекватних природних розвитку та саморозвитку особистості молодої людини
підходів на тлі існуючих суперечностей.

Мета цієї статті – розкриття сутності особистісно-діяльнісного підходу в
процесі підготовки майбутніх педагогів в умовах ВНЗ.

У сучасних довідниках слово ”підхід” розкривається як сукупність
прийомів, способів (у впливі на будь-кого, будь-чого, у вивченні
чого-небудь, у веденні справи).

І.А.Зимня “підхід до навчання” у ВНЗ розуміє, по перше, як світоглядну
категорію, у якій відбиваються соціальні настанови суб’єкта як носіїв
суспільної свідомості; по друге, як глобальну та системну організацію
освітнього процесу, що включає усі його компоненти і самих суб’єктів
педагогічної взаємодії (викладача, учителя – учня, студента, слухача
ІПК); по третє, як поняття, що є ширшим за поняття стратегії навчання і
повинно включати в себе відповідні методи, форми, прийоми. Авторка
називає такі ознаки особистісно-орієнтованого підходу у навчанні:
організація суб’єкт-суб’єктної взаємодії, створення умов для
самореалізації, активізація суб’єктів освіти, забезпечення єдності
зовнішніх і внутрішніх мотивів того, хто навчається, одержання
задоволення від вирішення поставлених завдань у співробітництві з
іншими, забезпечення умов для самооцінки, саморегуляції,
самоактуалізації, перенесення акценту педагога на позицію фасилітатора.

Слова ”Особистісний підхід” досить часто звучать у психологічній та
педагогічній літературі й уже декілька десятиріч означають особливий
принцип, загальний спосіб підходу до дитини в її вихованні та навчанні.

Про особистісний підхід одним із перших психологів заговорив
В.М.Бєхтєрєв. У виступі на Міжнародному з’їзді лікарів в Амстердамі
(1907 р.) він сформулював тезу, що пролунала по-новому та до цього часу
не є застарілою: ”Якщо ми будемо піддавати декількох осіб визначеним
експериментам, то виявиться, що кожна особа дасть свої особливі
результати, що випливають з особливостей її особистості. Інакше кажучи,
при зовсім однакових зовнішніх умовах різні особи будуть показувати
неоднакові переживання”.

Особистісний підхід у межах освіти проголошено провідною тенденцією
сучасної педагогічної теорії і практики, хоча не має однозначного
розуміння. Часто він зустрічається на рівні буденної педагогічної
свідомості як гуманістичний принцип спілкування педагога і вихованців,
пов’язаний з ідеями поваги до особистості дитини, партнерства,
співробітництва, діалогу. Таке бачення є логічним продовженням вчення
про прийняття дитини як особистості класиками педагогічної думки
М.Монтессорі, Ж.-Ж Руссо, Л.Толстого, Г.Сковороди та інших.

У радянській педагогіці тривалий час в освіті існувало розуміння
особистості як виховання її за заданими властивостями, хоча вже тоді у
психолого-педагогічних дослідженнях поруч з підходом колективного
нівелювання особистості у вигляді альтернативного зустрічалося
трактування особистості як пріоритету індивідуальності в освіті.

Треба звернути увагу на твердження, що ”особистісний підхід” не означає,
що від дорівнює врахуванню індивідуально-психологічних особливостей і
скрізь, де є врахування останніх, має своє місце особистісний підхід.
Особистісний підхід виступає як підхід до людини, з розумінням її як
системи, що визначає усі інші психічні явища.

Аналіз психолого-педагогічних робіт дає підстави зупинитися на деяких
поглядах, що спрямовують авторське бачення цієї проблеми. Так А.В.Мудрик
в роботі “Социализация и “смутное время”” пише, що особистісний підхід
відрізняється від традиційно пропагованих радянською педагогікою
вікового, диференційованого та індивідуального підходу. Віковий підхід
передбачає врахування та використання у процесі виховання вікових
особливостей дітей, диференційований – особливостей, характерних для
реальних груп (актив, пасив, “важкі діти”). Індивідуальний – це
врахування особливостей, властивих конкретній дитині. Особистісний
підхід передбачає принципово інше: незалежно від будь-яких особливостей
педагог вбачає в дитині унікальну особистість. Разом з тим він
послідовно домагається того, щоб кожний вихованець у собі вбачав
особистість, вважав себе такою. І, нарешті, педагог прагне того, щоб
кожен вихованець бачив особистість у кожній оточуючій його людині. Можна
погодитись з автором, що особистісний підхід з неминучістю передбачає,
що і педагог, і дитина ставляться до кожної людини як до мети, як до
самостійної цінності, а не як до засобу досягнення своїх цілей (через
використання цієї людини. маніпулюванню нею у своїх інтересах).

Ознаками особистісного підходу стають: готовність дивитися на кожну
дитину як цікавий, привабливий, загадковий світ, достойний постійного
пізнання; впевненість у тому, що кожний вихованець гідний поваги;
визнання за кожним права на несхожість, на індивідуальність поглядів,
захоплень, інтересів, рис характеру; бачення організації роботи з дітьми
як взаємодії особистостей, де кожен учасник не тільки ставиться до своїх
партнерів, як до особистостей, а й себе відчуває особистістю (наявність
саморефлексії, постійного самоудосконалення, самоіронії тощо).

А.М.Алєєксєєв і В.В.Сєріков характеризують особистісний підхід у
сучасній освіті через “особистісні функції”, де серед колізійної,
рефлексивної, смислостворюючої, орієнтуючої, творчо- перетворюючої
самореалізуюча займає досить визначне місце.

У характеристиці особистісного підходу в межах освіти деякі вчені
виділяють серед головних його ознак головну мету як розвиток особистості
в її автономності, самостійності, відповідальності, сталості духовного
світу, рефлексії провідні мотиви освіти, де цінностями стає саморозвиток
і самореалізація усіх суб’єктів навчання у формуванні компетентності
особистості, що досягається включенням в навчально-виховний процес її
суб’єктного досвіду, формуванням знань, умінь та навичок; теоретичні
пошуки визначення сутності, структури та функцій
особистісно-діяльнісного підходу в педагогіці показали наявність
психолого-педагогічних робіт, що так, чи інакше близько підходять до
вирішення цієї проблеми.

Особистісний підхід вчені насамперед розуміють як: синтез напрямів
педагогічної діяльності навколо її головної мети – особистості, як
пояснювальний принцип, що розкриває механізм особистісних новоутворень;
принцип свободи особистості в освітньому процесі (вибір пріоритетів,
освітніх шляхів, формування власного, особистісного досвіду; опору на
відповідні особистісні якості: основні потреби, направленість
особистості, ціннісні орієнтації, життєві плани, настанови, домінуючі
мотиви діяльності тощо; побудова особистісного підходу розглядається як
цілісний педагогічний процес у єдності своїх елементів, зі специфічними
цілями, змістами, технологію (А.Алєксєєв, І.Бех, Є.Бондаревська,
В.Давидов, С.Кульнєвич, А.Мудрик, В.Сєріков, В.Сластьонін, В Слободчиков
та ін.).

Як показують роботи вчених, основні принципи реалізації особистісного
підходу, передбачають постійне вивчення та знання індивідуальних
особливостей студента, його поглядів, інтересів, звичок тощо;
діагностування та моніторинг рівня формування цих особистісних якостей;
оперативну зміну тактики взаємодії викладача і студента залежно від
обставин, що склалися; створення умов для самовиховання та саморозвитку
особистості студента; розвиток самостійності, ініціативи,
результативності діяльності.

Теоретичний аналіз вказує на наявність різних відтінків бачення вченими
особистісного підходу. Одним з їх виявлень є поняття
особистісно-орієнтованого підходу як найважливішого принципу
психолого-педагогічної науки, що передбачає створення
навчально-виховного середовища та врахування своєрідності
індивідуальності особистості у розвитку та саморозвитку. Важливим
моментом у цьому підході є визнання того, хто навчається, активним
суб’єктом діяльності, а отже, становлення суб’єкт-суб’єктних стосунків.
Цей підхід вважається багатьма ученими основним і в підготовці
майбутнього педагога, пов’язаний з формуванням його особистісних і
професійних якостей. Так, у своїй статті ”Інваріанти
особистісно-орієнтованого підходу” І.Бех пише про те, що вдосконалення,
формування та розвиток підростаючої особистості тісно пов’язаний з
особистісно-орієнтованим підходом, завдяки якому можна суттєво
гуманізувати виховний процес, наповнити його високими морально-духовними
переживаннями, утвердити взаємини справедливості і поваги, максимально
розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до
особистісно-розвиваючої творчості. Не можна не погодитися з автором, що
особистісно-орієнтований підхід як нова модель виховання потребує
розробки відповідної психологічно виваженої та і соціально продуктивної
корекції, здатної бути міцним науковим підґрунтям у створенні
високоефективних виховних технологій і методів.

В останні десятиріччя у роботах науковців зустрічається поняття
“особистісно-діяльнісний підхід” до пізнання та формування особистості,
реалізація якого передбачає моделювання у процесі професійного навчання
такої структури педагогічної діяльності, яка б забезпечувала пріоритет
особистості над усією освітньою діяльністю. У відповідності з цим
освітня діяльність у процесі підготовки не формує особистість педагога,
а сприяє розвитку схильнотсей, спрямованості, професійного досвіду,
індивідуально-психологічних особливостей. Особистісно-діяльнісний підхід
вимагає рефлексійного управління міжособистісною взаємодією, тобто метою
взаємодії викладача та студента є розвиток потреби і здатності до
самоуправління, саморегуляції, самоорганізації, самоконтролю навчальної
діяльності учня, студента та педагога, який навчається в системі
післядипломної освіти тощо.

У зв’язку з цим треба наголосити, що одна з важливих функцій особистості
– безперервний пошук, обґрунтування та перегляд сенсу життя,
перетворення самого себе у доступних видах діяльності. У цьому сенсі
особистісна орієнтація вищої освіти може надати їй нової сутності.
Сутність слова “ діяльність” розкривається у життєдіяльності людини та
предметній діяльності, у спілкуванні, у відтворенні себе як носія
свідомості.

&

F

AE

`„¬gd:-‘ озвитку власної особистості. У роботах цих вчених
особистісно-діяльнісний підхід передбачає насамперед організацію
предметно-практичної діяльності у відповідному соціальному контексті, що
створює позитивне емоційно-мотиваційне тло. Важливою умовою при цьому
виступають гуманістичне ставлення до кожної дитини, довірливе діалогічне
спілкування, прийняття кожної дитини такою, якою вона є.

У нашому дослідженні підґрунтям особистісно-діяльнісного підходу є той
факт, що становлення та розвиток особистості відбувається у
різноманітних видах діяльності. Реалізація цього підходу передбачає
моделювання структури навчальної, практично-педагогічної,
проективно-педагогічної та наукової діяльності студентів, спрямованої на
особистісний розвиток дитини як “автора діяльності”. Дефініція “ автор
діяльності” об’єднує поняття “суб’єкт діяльності” і “розвиток власної
особистості”. У цьому підході повинні бути закладені умови для
самоздійснення, самоактуалізації, самореалізації студентів, тим самим
забезпечуючи спрямування їх педагогічної діяльності на становлення
особистості дошкільника.

Ми йдемо за В.І.Лозовою, яка підкреслює діалектичну єдність
особистісного і діяльнісного підходів у педагогіці. Якщо особистісний
підхід вимагає визнання особистості як продукту соціально-культурного
розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної та моральної
свободи, права на повагу, що передбачає опору на природний процес
саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію,
самоутвердження, створення для цього відповідних умов, то діяльнісний
підхід спрямований на таку організацію суб’єкта, в якій би він був
активним у пізнанні, праці, спілкуванні, своєму особистісному розвитку.
В.І.Лозова справедливо стверджує, що у педагогічній науці все частіше
вживається поняття “ особистісно-діяльнісний підхід”, де особистісний і
діяльнісний аспекти утворюють нерозривну, єдину інтеґрацію, спрямовану
на саморух, самозростання і в заключному результаті на самореалізацію
своїх можливостей особистості. Тому особистісно-діяльнісний підхід в
межах шкільної освіти можна віднести і до всієї осяжності неперервної
освіти, оскільки він характеризується ціннісним ставленням, позитивними
можливостями особистості у діяльності; включенням особистісного досвіду
молодої людини до навчально-виховного процесу, який включає когнітивний
(знання), операційний (уміння) та аксіологічний (цінності, настанови)
блоки.

Короткий аналіз парадигми сучасної освіти дає підстави для визначення
загальної і відмінної характеристики особистісно-діяльнісного підходу.

Загальним у особистісно-діяльнісного підходу є створення умов для
розвитку і саморозвитку особистості людини, реалізація педагогом
відповідальної позиції за результати освітнього процесу, побудова
відповідних до рівня розвитку дітей видів діяльності на основі діалогу
та співробітництва.

Відмінним є різноманітність професійної діяльності педагогів у межах
методики, стилю, концепцій, композицій, індивідуального життєвого
досвіду, педагогічних систем тощо.

Аналіз психолого-педагогічної літератури та власна педагогічна практика
у вищих навчальних закладах та дошкільних установах дає можливість
означити обрії особистісно-діяльнісного підходу в межах авторської
концепції.

Особистісно-діяльнісний підхід у професійній підготовці – це
багатомірна, багатоаспектна, багаторівнева ступінчата відкрита
структура, що відображає змістовну та процесуальну повноту професійної
підготовки студентів, спрямована на розвиток та саморозвиток дитини як
автора своєї діяльності. Це загальний спосіб педагогічної діяльності,
спрямований на інтенсифікацію особистісно-професійної сфери у спільній
діяльності педагога і вихованця через самопізнання, самоорганізацію,
самопобудову, самозміну, самоздійснення, через взаємодію і взаємовплив
суб’єкт – суб’єктних стосунків: викладачі – студенти – діти – студенти —
викладачі; це умова особистісного розвитку суб’єктів
навчального-виховного процесу.

Особистісно-діяльнісний підхід у підготовці студентів університету до
професійної діяльності передбачає взаємну обумовленість становлення
діяльності і особистості у педагогічному процесі через його особистісний
і діяльнісний аспекти.

Домінантою в цьому підході є педагогічна самореалізація як цінність, як
мета, як процес, як система, як результат відповідних професійній
підготовці студентів видів діяльності, як коннектор, що пов’язує
структурні елементи особистісно-діяльнісного підходу в єдине ціле.
Педагогічна самореалізація як сплав професійної і особистісної її
одиниць передбачає такий підхід у професійній підготовці, що зосереджує
увагу студентів переважно на особистості дитини, її самобутності,
унікальності, неповторності, суб’єктності через блок самотрансценденції,
який надає можливість становлення особистості дитини як автора
діяльності Він передбачає одночасний розвиток та саморозвиток педагога і
вихованця, педагога і студента.

У побудованому нами підході сутність самореалізації змінюється разом зі
становленням професіонала — педагога від пасивної до активної, від
регресивної, до прогресивної, від негативної до позитивної.. Відповідно
до цього змінюються конкретні виявлення особистісно-діяльнісного
підходу. Самореалізація як педагогічне самоздійснення молодої людини
забезпечує їй перехід від нижчих до більш високих особистісних
ступеневих показників.

Втілення особистісно-діяльнісного підходу, як показав теоретичний аналіз
наукової літератури і проведений експеримент. може опиратися на такі
стратегічні принципи:

Принцип еврилогізації, що полягає у визнанні як провідної у професійному
розвитку та самовираженні особистості продуктивної, творчої діяльності.
Цей принцип надає можливості актуалізувати наявні знання, потрібні для
розуміння нового завдання; спрямувати пошук на його розв’язання, винайти
і застосувати технології досягнення поставленої мети, оцінити досягнуте.
Нове розв’язання задачі дає нам і нову особистість, оскільки “поняття
особистості принципово пов’язане з її творчим потенціалом і його
неодмінною реалізацією в конкретній діяльності” .При цьому елементи
творчої діяльності поступово виростають у надрах репродуктивної і
продуктивної, забезпечуючи підвищення рівня самореалізації. Творча
діяльність стає потужним стимулятором і генератором, двигуном розвитку
не тільки нових ідей, а й оновлення, власне створення особистості.

Принцип варіативності, завдяки якому студент досягає максимального
успіху через викриття власних моделей особистісно-професійного
самозростання, найбільш ефективних для нього способів осягнення
особистісної і професійної самореалізації. Цей принцип передбачає не
тільки варіанти змісту, методів, засобів професійного саморуху, й
організацію педагогічного середовища взагалі.

Аксіологічний принцип як перспектива вивчення явищ з точки зору
виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини як найвищої
цінності суспільства в траєкторії здоров’я, любові. краси, миру, освіти
в межах гуманістичної педагогіки.

Принцип ресурсності як використання сукупності об’єктивно існуючих умов
і засобів, необхідних для реалізації потенційних можливостей суб’єкта.
Особливого значення набуває виявлення та прогнозування зміни
індивідуальних ресурсів кожного студента, що забезпечить реалізацію його
власних можливостей.

Технологія особистісно-діяльнісного підходу враховує мотивацію
особистості на самореалізацію та самотрансценденцію; загальні
характеристики особистості (самосвідомість, ціннісні орієнтації,
кругозір, індивідуальність) які визначають неповторність, унікальність
особистості, її позицію у навколишньому світі; в єдиній педагогічній
інтеграції особистості і діяльності даного підходу важливим моментом
виступає самоорганізація особистості як повноцінне оволодіння собою,
своєю сутністю, як здатність самостійно ставити перед собою мету і діяти
відповідно до неї, зберігаючи адекватну критичну позицію відносно себе,
уміння випереджувати, передбачати результати дій до їх виконання,
самостійно будувати стратегію досягнення педагогічної мети. Організація
педагогічного підходу ґрунтується на тому, що весь його процес будується
на спільній діяльності викладача ВНЗ, студентів і дітей дошкільного
віку. Він виступає основною умовою розвитку і становлення особистостей,
включених в суб’єкт-суб’єктні зв’язки. Особистісна і професійна
самореалізація педагогів ВНЗ та студентів у межах
особистісно-діяльнісного підходу відбувається у безперервному процесі
саморозвитку посередництвом навчальної, педагогічної,
квазі-педагогічної, наукової і практичній діяльності.

Багаторічна робота автора у дошкільних закладах на посадах вихователя,
методиста, завідувача, а потім у ВНЗ на дошкільному факультеті дала
можливість гіпотетично позитивно пов’язати рівень самореалізаціїї
студентів (через самостійне аналізування літератури через створення
власних ідей, проектів, творчого себе-виявлення на практиці) та рівень
реалізації своїх можливостей вихованців у доступних видах діяльності
через явище самотрансценденції.

Одним з аспектів розвитку самореалізації студентів при підготовці їх до
професійної діяльності є розумний підхід викладачів кафедри психології
та педагогіки, що виявляється у підході до студента як до суб’єкта
педагогічної діяльності діяльності. Цей підхід конкретно відображується
у:

Ознайомленні студентів з можливостями особистості взагалі та в
дитинстві, особливо її “самості”.

Аналізі сучасних технологій виховання та навчання дітей періоду
дитинства. Створенні умов для виникнення інтересу їх вивчати,
аналізувати, знаходити своє у різноманітті підходів.

Проведенні студентами оригінальних квазіпедагогічних вправ
репродуктивного, конструктивного та творчого характеру на семінарських
та практичних заняттях.

Ознайомленні та випробовуванні на практиці особистісно-спрямованих
методів та прийомів організації дитячого пізнання, гри, продуктивних
видів діяльності.

Своєчасній педагогічній допомозі, що компенсує, збагачує особистість
студента, стимулює подолання перешкод у їх самореалізації.

Таке бачення особистісно-діяльнісного підходу у підготовці майбутніх
педагогів є однією з альтернатив особистісної парадигми освіти.
Наступний етап дослідження буде присвячений вивченню конкретних позицій
студентів як авторів своєї діяльності під час теоретичної та
квазі-педагогічної роботи.

ЛІТЕРАТУРА

Бондаревская Е., Кульневич С. Педагогика: личность в гуманистических
теориях и системах воспитания: Уч. пос. – М-Ростов н/Д, 1999. –
С.16-24

Зимня І ( Педагогическая психология. Уч. пос. Р.н.Д.-Феникс.-1997 с.97)

Лозова В. Стратегічні питання сучасної дидактики// Розвиток педагогічної
і психологічної науки в Україні Ч.1Харків: ОВС, 2002. С.96-97.

Корнетов Г. Гуманістичне утворення: традиції і перспективи. М., 1993.

Корнетов Г. Сучасна педагогіка в пошуках педагогічної парадигми// Новий
педагогічний журнал.1996, № 1)

Мудрик А. “Социализация и смутное время”.-Знание.-М.-1991.- 80 с.

Моляко. В. Психологія творчості – нова парадигма дослідження
конструктивної діяльності.// Розвиток педагогічної і психологічної наук
в Україні 1992 – 2002. – С.490.

Ожегов С Словарь русского языка. – М. –1990. – 543 с.

Платонов К. Особистісний підхід як принцип психології // Методологічні і
теоретичні проблеми психології. – М.,1969. – С. 190-217.

10. Рубинштейн С. Основі общей психологии. В двух томах. – Т.ІІ. – М.,
1989. – 323 с.

Похожие записи