Реферат на тему:

Основні напрями й форми діяльності учнівського самоуправління в
загальноосвітній школі-інтернаті

Сьогодні чи не найважливішим завданням навчально-виховного процесу в
загальноосвітніх школах-інтернатах є соціальна адаптація вихованців до
життя в сучасних умовах, аби діти не виходили зі стін інтернату з певною
сумою знань, але з байдужим ставленням до обраної справи, абсолютно
позбавлені творчості та ініціативності. З огляду на сказане особливої
ваги набуває формування в учнів навичок самоуправління.

Поняття “учнівське самоуправління” в педагогіці має свій певний розвиток
і використовується в педагогічній літературі протягом тривалого часу,
проте наукового визначення його немає. Автори користуються цим поняттям
досить широко, вкладаючи в нього різний зміст та різні відтінки. Одні
під поняттям “учнівське самоуправління” розуміють діяльність, яку
розумно здійснюють самі учні і яка включає постановку мети, планування,
способи реалізації плану, організацію обліку і контролю. Інші вважають,
що про поняття “самоуправління” школярів можна говорити лише тоді, коли
воно виконує управлінські функції. Треті під ним розуміють здатність
учнів до самоактивності та саморегуляції, що сприяє розвитку активної
життєвої громадянської позиції особистості, почуття відповідальності за
її реалізацію в діях та вчинках.

Широкий вжиток та оперування цим поняттям, а також ототожнення його
інколи з поняттям “самоврядування” часто на досить невизначеній основі
значно ускладнюють визначення поняття “самоуправління”. Постає потреба
проаналізувати вже існуючі визначення і, узагальнивши їх, спробувати все
ж таки визначити поняття “учнівське самоуправління”.

Розглянемо визначення цього поняття в літературі. У тлумачному словнику
С.Ожегова самоуправління трактується як право на внутрішнє управління
своїми, місцевими силами. Енциклопедичний словник зазначає, що
самоуправління – це форма місцевого управління у містах, громадах,
комунах через органи, які обираються частиною населення або всім
населенням. Словник соціально-психологічних понять розглядає
самоуправління як частину системи управління колективом, де суб’єктом
управління виступає сам колектив. Педагогічна енциклопедія визначає це
поняття як участь дітей в управлінні та керівництві справами колективу.

Філософська та соціологічна література (Д.Андрєєв, В.Афанас’єв, І.Кон,
Т.Смирнов, Г.Філонов) трактує самоуправління як свідому цілеспрямовану
діяльність, яка є обов’язковою умовою підготовки особистості до
саморегуляції своєї роботи й поведінки у суспільстві. На думку
В.Білоусова, самоуправління – метод самоорганізації виховного колективу,
що забезпечує формування стосунків не лише взаємозалежності, а й
лідерства і партнерства, організаторських якостей шляхом залучення учнів
до управління шкільними справами і створення працездатних органів
колективу, наділених великими правами та обов’язками. С.Гончаренко в
“Українському педагогічному словнику” дає такі визначення:
“Самоврядування дитяче – участь дітей в управлінні й керівництві
справами свого колективу, що розвиває організаторські здібності, почуття
відповідальності, ініціативу, принциповість, заповзятість і є головною
умовою розвитку самостійності”. “Учнівське самоврядування – це складова
частина виховного процесу школи, що проявляється в спеціально
організованій діяльності учнів із забезпечення активної, побудованої на
засадах виборності, самодіяльності, добровільності їх участі в
організації управління своєю власною діяльністю”. З вищезазначеного
вбачаємо взаємозв’язок таких понять, як “самоуправління” і “управління”,
бо самоуправління – це: право на управління; форма управління; частина
системи управління; участь в управлінні. Теоретичну передумову до
визначення власної позиції стосовно розуміння сутності поняття
“учнівське самоуправління” склали праці В.Коротова, Л.Гордіна,
Л.Новікової, М.Поташника, М.Приходька, А.Холоднюка та низки інших
дослідників.

Таким чином, учнівське самоуправління розглядається як: 1) метод
самоорганізації виховного колективу, самодіяльний початок у діяльності
учнівського колективу, який допомагає розвивати організаторські якості
особистості, навички і прийоми організаторської діяльності, у числі яких
вміння планувати, правильно розподіляти доручення, налагоджувати облік і
контроль (В.Коротов); 2) один із дійових шляхів формування активності
учнів (Б.Кобзар); 3) початковий тип об’єднання, сутність якого –
обов’язкова участь усіх школярів у керівництві справами свого колективу;
засіб і метод розвитку громадянської активності, ініціативності і
самостійності (Л.Гордін); 4) спосіб організації дитячого життя
(П.Лосєв); 5) принцип і метод виховання, спосіб життя учнівського
колективу (Н.Протасова); 6) початковий досвід залучення підростаючого
покоління до самоуправління народу (А.Холодюк); 7) частина
демократичного шкільного життя (А.Лютенко); 8) діяльність, яка розумно
здійснюється дітьми і включає в себе постановку мети, планування,
способи реалізації плану, організацію обліку й контролю; вихованці в
ролі організаторів шкільного життя, де вони почуваються господарями й
діють як господарі школи (Л.Новікова); 9) початковий тип об’єднання
школярів (В.Жуков); 10) компонент суб’єктивної структури колективу,
склад якого залежить від специфіки праці, умов, які склалися в певному
навчально-виховному закладі (Н.Нілов); 11) соціально-педагогічна функція
управління (Р.Шакуров); 12) можливість брати участь у здійсненні владних
функцій (В.Іванов); 13) етап демократизації шкільного життя
(М.Поташник); 14) частина системи самоуправління народу і єдиного
педагогічного процесу; цілеспрямована, конкретна, систематична,
організована і передбачувана результатами діяльність, у процесі якої
реалізуються функції управління, спрямовані на виконання завдань, що
стоять перед школою (М.Приходько); 15) залучення до компетентного
вирішення питань життя свого колективу, всіх його членів без винятку,
згідно з їхньою підготовкою до цієї діяльності (Б.Іванов); 16) принцип
організації колективу, формування в ньому громадської думки – це
залучення всіх учнів до різноманітної діяльності та до управління цією
діяльністю, спроба самодіяльності, творчості, нового мислення
(М.Капустін); 17) спосіб життєдіяльності, форма самоорганізації
колективу, яка забезпечує самодіяльну участь кожного члена в організації
його життя (С.Титова); 18) метод організації учнівського колективу, який
забезпечує формування товариських взаємовідносин і організаторських
здібностей шляхом залучення всіх до управління шкільними справами
(Т.Хлєбнікова); 19) у широкому розумінні цього поняття – здійснюване
самими школярами управління справами своїх колег; це форма демократичної
побудови життя учнівського колективу, яка передбачає: широку участь
учнівських самодіяльних організацій у вирішенні найважливіших питань
своєї життєдіяльності з урахуванням інтересів учнів різновікових груп;
формування високих моральних якостей, інтелектуальних і організаторських
здібностей; удосконалення практичних умінь і навичок у процесі
колективного визначення важливих цілей з наступною їх реалізацією
(Т.Грабовська, В.Демчик, Т.Левченко)

Проаналізувавши вищенаведені визначення, можемо згрупувати їх, виділивши
такі підходи. Перший підхід – учені Л.Новікова, Р.Шакуров визначали
учнівське самоуправління з позиції теорії управління. Н.Нілов – з
позиції системного підходу. В.Коротов, Л.Гордін, Н.Лосєв, Н.Протасова
вказували на те, що структура, зміст діяльності органів самоуправління
мають насамперед відповідати завданням школи, удосконалювати всі сторони
життя шкільного колективу, допомагати вчителеві вирішувати проблеми
різних порядків: дисципліни, обслуговування, чергування, вибору профілів
навчання, факультативів, складання розкладу тощо, тобто внутришкільні
проблеми.

Другий підхід – дослідники В.Жуков, М.Поташник, В.Іванов, М.Приходько,
А.Лютенко, А.Холодюк вважали, що учнівське самоуправління – це засіб
підготовки учнів до життя та праці в умовах демократії. Воно є
соціально-демократичним інститутом. Органи самоуправління, безумовно,
працюють над вирішенням проблем школи, класу й вирішують їх оптимально
та результативно. Але добрі показники у дисципліні, шкільному порядку,
чергуванні – це не кінцева мета, не самоціль. Самоуправління – це
своєрідна “школа навчання демократії”, ефективний засіб виховання
особистості, яка здатна включатися у відновлювальні процеси, що
відбуваються в суспільстві. Саме під час такої діяльності формуються
самостійність, критичність і узагальненість мислення, інтелектуальні
творчі якості (креативність, творча уява, оригінальність підходів у
вирішенні колективних справ). Саме другий підхід, на нашу думку, є більш
сучасним і його варто застосовувати в роботі з організації
самоуправління в загальноосвітніх школах-інтернатах.

У свою чергу ми, узагальнивши всі попередні спроби, з огляду на проблему
нашого дослідження могли б запропонувати додати до попередніх власне
визначення учнівського самоуправління, а саме: учнівське самоуправління
– це результат цілеспрямованих педагогічних зусиль для розвитку
учнівського колективу, який сприяє формуванню у членів колективу
громадянських якостей шляхом залучення їх до управління шкільними
справами та створення працездатних органів самоорганізації, наділених
реальними правами й обов’язками. Це особлива педагогічна технологія
формування громадянських якостей дитини в системі демократичних відносин
шкільного колективу. І особливість цієї педагогічної технології полягає
в тому, що вона має реалізуватися на засадах самовизначення,
самодіяльності, самоорганізації, самоствердження та самореалізації
особистості вихованців.

Аналіз літератури та результати вивчення практичного досвіду роботи
загальноосвітніх шкіл-інтернатів, а також визначення поняття “учнівське
самоуправління” дали змогу виділити найбільш поширені напрями та форми
його, у яких реалізується учнівська діяльність на рівні школи-інтернату.

1. Управлінський напрям – ініціювання створення органів учнівського
самоуправління. Спільна робота з учителями з розробки управлінського
органу, положення про його діяльність, надання йому статусу офіційного
елементу в управлінській структурі школи-інтернату. Організація та
проведення виборів до органів учнівського самоуправління. Безпосередня
участь у їхній діяльності: засідання, обговорення проблем та шляхів їх
вирішення, винесення на розгляд керівництва закладу (“законодавчий
сектор”), організаційна робота (“виконавчий сектор”). Залучення
вихованців до комісії, що складає план роботи школи-інтернату.

2. Профілактично-оздоровчий напрям – участь у
інформаційно-просвітницьких програмах із проблем попередження ВІЛ/СНІДу,
вживання психотропних речовин та інших негативних проявів у молодіжному
середовищі (в межах діяльності інтернату або участі в проектах
громадських організацій.). Самоосвіта з питань здорового способу життя
та безпечної поведінки. Організація інформаційно-просвітницької роботи в
середовищі однолітків: консультування, проведення тренінгів та
здійснення інших видів групової навчальної роботи; організація та
проведення масових заходів, присвячених здоровому способу життя
(дискотек, інформаційно-розважальних програм, інтерактивних вистав
тощо); підготовка та випуск інформаційних матеріалів, присвячених цій
проблемі (періодичні шкільні видання, шкільні радіопрограми, тематичні
інформаційні матеріали).

3. Правозахисний напрям – створення комісії з прав вихованця. Укладання
переліку прав і обов’язків учня. Внесення змін до статуту чи шкільних
правил школи-інтернату. Інформування учнів про їхні права й обов’язки та
необхідність їх дотримання. Створення консультаційної служби з
проблемних питань та розгляду ситуацій можливого порушення учнівських
прав або недотримання обов’язків. Вироблення кодексу честі і створення
служб контролю. Випуск інформаційних матеріалів з питань змін у
законодавстві, що стосуються прав і обов’язків учнів.

4. Екологічний напрям – ініціювання створення учнівських екологічних
загонів та активна участь їх у роботі. Підготовка і проведення акцій та
кампаній, спрямованих на дослідження та охорону навколишнього
середовища. Робота з озеленення території школи-інтернату, району
(висадження дерев, кущів і квітів, допомога в оформленні). Робота з
виявлення джерел забруднення навкілля. Організація прибирання території
закладу, мікрорайону. Спільна з педагогами організація виїздів на
природу, екологічних експедицій з метою вивчення природного середовища.
Організація акцій та свят з метою пропаганди дбайливого ставлення до
навколишньої природи. Розробка довгострокової шкільної програми з
охорони навколишнього середовища (створення комісії з охорони довкілля
тощо).

5. Дозвіллєвий напрям – свята, вечори, розважальні заходи. Прощальний
вечір для випускників. Урочистий бал. Концерти. Новорічна вечірка.
Народні забави. Дискотеки. Карнавал. Змагання команд КВК. Конкурси.
Шкільні рейтинги.

6. Спортивний напрям – тренування у спортивних секціях, участь у збірних
командах інтернату з видів спорту. Організація клубу вболівальників
шкільних команд із видів спорту. Організація конкурсів між класами та
групами на найбільш активних уболівальників. Проведення для всієї
школи-інтернату спортивних свят, “Дня на спортивному майданчику”.
Планування змагань таким чином, щоб кожен міг узяти в них участь.
Організація “веселих стартів”, спортивних змагань між класами, гуртками.
Організація рухливих ігор на перервах, після уроків. Робота туристичного
гуртка, туристичні походи.

7. Профорієнтаційний напрям – організація Дня професійної орієнтації.
Організація Дня інформації про професійну освіту. Створення бази даних
про професії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Білоусова В. Теорія і методика гуманізації відносин старшокласників у
позаурочній діяльності загальноосвітньої школи: Монографія. – К.: ІЗМН,
1997 – 150с.

2. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. –
376с.

3. Класний керівник у сучасній школі: Метод. Посібник / В.Оржеховська,
О. Пилипенко та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – 87с.

4. Коротов В. Самоуправління школярів. – М.: Просвіта, 1981. – 208с.

5. Мистецтво життєтворчості особистості: наук.-метод. посібник: У 2 ч./
Ред. рада В.Доній, Г.Несен, Л.Сохань, І.Єрмаков та ін. – К.: ІЗМН, 1997.
– Ч. 2: Життєтворчий потенціал нової школи. – 690с.

6. Науково-методичні проблеми формування оптимального педагогічного
клімату в шкільному колективі / Т.Грабовська, В.Демчик, Т.Шевченко,
О.Слісаренко, Є.Спіцин, С.Ставські. – К.: МАУП, 1999. – 46с.

7. Приходько М. Педагогічні основи учнівського самоуправління. – М.:
Просвіта, 1990. – 126 с.

8. Учнівське самоуправління в школі: сьогодні і завтра: Книга для
учителя / Л.Гордін. – К.: Рад. шк.,1989. – 334с.

9. Хлєбнікова Т. Організація учнівського самоврядування // Управління
школою. – 2002. – №9. – С.28-29.

Похожие записи