Реферат на тему:

Організація соціальної допомоги у середньовічному суспільстві

ПЛАН

1. Християнська церква як перший соціальний інститут.

2. Становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до проблем
допомоги і підтримки. Педагогічні ідеї християнських теологів.

Література

1. Християнська церква як перший соціальний інститут

У 476 році, ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу,
перестала існувати Римська імперія, яка занепала під тиском варварських
племен. В історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який
умовно називається середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу
прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала,
світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали
релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

Епоха феодалізму успадкувала від Римської імперії християнську релігію в
її західному різновиді, що відома з 1054 року під назвою “католицизм”.
Саме він став головною ідеологічною силою європейського феодалізму;
поступово зміцнюючи свої позиції, перетворився у “державу в державі”.
Християнська церква виявилась основним носієм благодійності і опіки в
період раннього і класичного середньовіччя. Певну роль в наданні
допомоги відіграли чернечі ордени – товариства людей, що добровільно
прирікали себе на безшлюбність і зречення всіх благ світу.

До церкви у середні віки перейшла дуже важлива функція – підтримувати
соціальний мир і пом’ягшувати соціальні суперечності.

Природно, що церква не розділяла із світською владою відкритої
агресивності у ставленні до обездолених, так як ворожість була б
несумісна з проповіддю смирення, любові до ближнього і рівності всіх
перед Богом. Програма церкви у стосунках із бідними фактично зводилась
до вимоги милостині; при цьому не ставилось питання про знищення
соціальної нерівності.

Середньовічна концепція бідності є носієм протиріч: з однієї сторони
пропагується потреба відмови від багатства; з іншої – необхідність
подавати милостиню.

Слід відзначити, що убогість не зажди мала негативну оцінку, яку ми їй
присвоюємо сьогодні. Християнство, релігія переслідуваної меншості,
довгий час було релігією бідних. Злидарі та інші обездолені у
середньовіччі мали статус “святенності”, бо давали змогу багатіям
заробити собі порятунок завдяки благодійності, здійснюваної щодо цієї
верстви населення.

Про необхідність опіки над нужденними християнська церква говорила
здавна. Так, відомі постанови Ельвірського собору 306 р. і
Антіохійського собору 341 р., де єпископату було дано право
розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потреби благодійності.

Допомагали тим, хто потребує, переважно у неділю, коли віруючі збирались
у Божий храм. Цей день Апостолом Павлом був вказаний як найбільш
відповідний справі благодійності.

Церква не обмежувалась лише проповідями про необхідність милостині, вона
прагнула на ділі допомогти обездоленим. Так, до чверті церковних
прибутків використовувалось з культовою та благодійницькою метою.
Зміцнення церковної системи призвело до того, що роздавання хліба і
складання списків убогих стали прерогативою церкви.

Нею організовувались і фінансувались інститути допомоги: лікарні,
притулки. Слід відзначити благодійницьку діяльність св. Василія (329-379
рр.), єпископа в Кесарії Капподійській, який створив біля воріт міста
притулок для перестарілих, госпіталь, богадільню для хворих і калік.
Джерелом для організації благодійницьких закладів слугували як церковні
прибутки, так і приватні пожертви парафіян. Госпіталь, організований св.
Василієм відіграв функцію прототипу для створення монастирських лікарень
у Західній Європі. Статут монастиря, при якому він знаходився передбачав
порядок опіки і лікування хворих, навчання медичній справі та ін. Проте
перші монастирські лікарні відзначались дуже низьким рівнем догляду за
хворими. Лікування “постом і молитвою, яке було у них провідним, рідко
досягало своєї мети. Крім того, в періоди епідемій лікарні при скупченні
хворих перетворювались у розсадники небезпечних захворювань, що легко
передавались від одного до іншого. Не випадково ці заклади називались
“будинками страждань”.

Об’єктом турботи католицької церкви стали і бездомні. Так, у 542 р. в
Ліоні був відкритий особливий притулок, що називався “Божим Будинком”,
де працювали як монахи, так і добровольці із міщан (2, с.102).

Церкві належить одна з перших теоретичних настанов у галузі суспільної
опіки. У 1100 р. Римська церква видала зібрання канонічних законів із
теорії і практики благодійності.

У Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих верств населення
відігравали чернечі ордени, які являли собою своєрідний суспільний
благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались ідеї милосердя
і допомоги ближньому. Так, Іоніти, Лазаристи надавали допомогу хворим, а
Бегарди і Алексиани брали на себе нелегкі обов’язки допомоги тим, хто
перебуває на порозі смерті, здійснювали їх поховання, Треніторії
турбувались про викуп полонених.

Важливим явищем стало виникнення чернечих орденів, що ідеалізували
бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї,
бо держави потребували робочої сили, активних людей для економічного
будівництва. Поступово сформувались два погляди на убогість. З одного
боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцінні, навіть
небезпечні істоти ; що провокувало до них репресивні заходи та
дискримінаційні програми. З іншого боку, до обездолених проявлялось
співчуття.

2. Становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до проблем
допомоги і підтримки. Педагогічні ідеї християнських теологів

Церква здійснювала поряд із соціальною підтримкою функцію формування
теоретичних підходів до проблем допомоги і опіки через осмислення
найважливіших християнських догматів про милосердя. Особливого поширення
набули праці Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Федора Студита,
Афанасія Александрійського і багатьох інших представників
“морально-повчальної літератури”. Роботи деяких мислителів церкви
виявили великий вплив на становлення суспільної свідомості у питаннях
допомоги, підтримки і опіки. Відмінною рисою даних творів було те, що
вони були призначені як для “говоріння з кафедри”, так і для книжного
вживання.

Інтерпретація і коментування християнських текстів висвічували проблеми
соціальної справедливості, співчуття, милосердя та любові до ближнього.

Василій Великий суть милосердя вбачав у співчутті пригнобленим, які
зазнали бід більших ніж ті, що мали б випасти на їх долю за вчинену ними
провину. Він вважав, що треба турбуватися про людей, які з великого
багатства впали у крайню бідність, а також про тих, хто маючи міцне
здоров’я, став хворим. Григорій Богослов конкретизував ідеї своєї школи,
надав їй характеру практичного служіння: “Будь для нещасного Богом”.
Однак милосердя, благодійність у ставленні до ближнього передбачають
певні завдання для того, хто творить милостиню. Григорій Богослов
розрізняв благодійність вищу і нижчу. До вищих благодіянь, що приносить
користь душі, відносив закони пророків, учителів, пастирів і т.д. До
нижчих благодіянь – принести їжу, ліки, перев’язати рани, поговорити про
своє становище і терпіння.

Ідея античної змагальності, яка наближала античну людину до гармонії
душі і тіла, в християнській ідеології у Григорія Богослова отримала
іншу інтерпретацію: “Заслужи перевагу перед ближнім твоїм тим, що ти за
нього більш благодійний”.

Твори проповідника Іоанна, якого прозвали Златоустом за його ораторські
здібності, представлені найбільш повно і об’ємно із всіх творів
церковного змісту. На його думку, людина найбільше повинна навчатись
милосердю, адже воно і робить її людиною.

Дещо своєрідно Іоанн Златоуст трактує проблему соціальної
справедливості. Він виходить із принципу суспільної корисності: “Ми всі
маємо потребу один в одному: бідний в багатому, багатий у злидареві,
той, хто нічого не має, у тому, хто подає милостиню…”. Принцип
суспільної корисності Іоанн Златоуст трактує як Божу мудрість. Він
вважав, що в акті милосердя немає меж. Жорстокість, а отже, і
несправедливість проявляються і тоді, коли милосердя поширюється тільки
на певне коло суб’єктів. На його думку, робити добро і подавати
милостиню треба навіть язичнику.

Що стосується самої милостині, то вона є способом позбутися хвороби
духовної і ран гріховних. Бог велів подавати милостиню не дише. щоб
наситилися бідні, але щоб і ті, хто подає, могли заслужити собі
нагороду. У більшій мірі милосердя необхідне другим, ніж першим.

У своїх підходах Іоанн Златоуст виділяв два рівні допомоги: милості
духовні і тілесні. До милостей тілесних він відносив: напоїти спраглого,
одягти голого, відвідати ув’язненого, прийняти в дім мандрівника .
Духовні милості – навчити істини і добру, молитися Богу за ближнього і
т.д. Таким чином, християнські теологи ІV ст. розглядаючи вищі або
духові милості, передбачали необхідність виховання людини. На їх думку,
допомога ближньому не повинна зводитись до милостині: шматка хліба,
одежі, ліків. Підтримка вищого порядку зводиться, безперечно, до
прищеплення моральних якостей, прагнення служити Богу.

Християнські мислителі вважали, що людина – особливий світ, оскільки
створений за “образом Божим”. Людській природі притаманна схильність до
добра і прагнення до нього. Вони розглядали людське тіло як вмістилище
душі. Найвищим у душі є розум, що відкриває шлях до пізнання Бога.
Душевні здібності необхідно не тільки виховувати, але і спрямовувати до
досягнення істинної, вищої мети, оскільки, за словами Василія Великого,
в реальному житті здібності людини стають “добром чи злом” в залежності
від їх застосування в конкретній ситуації. (1, 98).

Іоанн Златоуст у справі виховання радив звертатись до божественної суті
в людині, перш за все до моральності. Внаслідок такого підходу він
осуджував застосування у вихованні методів авторитарного тиску, примусу,
віддаючи перевагу пораді, застереженням. На першому місці, для нього, як
і для багатьох інших мислителів, стояла, моральна мета виховання,
призначення педагога-християнина полягало в тому, щоб навчати любові до
ближнього (1, 99).

Іоанн Златоуст показав приклад того, як наставнику слід звертатися до
особистості кожного учня і слухача. Він вважав, що необхідно бачити
кожного учня окремо, а не масу, будувати свою мову образно, дохідливо,
емоційно, конкретно, наочно розкриваючи зміст того, що вивчається. При
цьому головним джерелом знань була, безперечно, Біблія.

Література:

История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном
обществе до конца XX в.: Учебное пособие для педагогических учебных,
заведений/ Под ред. академика РАО А.И.Пискунова. 2-е изд., испр, и
дополн. -М.: ТЦ «Сфера», 2001. — 512 с.

Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в
России /с древности до начала XX века/. -М.: Академический Проект;
Екатеринбург: Деловая книга, 2002. -480 с.

Левківський Г.В. Історія педагогіки: Навчальний посібник. -Житомир:
ЖДПУ, 2001. — 220 с.

Теория и методика социальной работы /в вопросах и ответах/. Учебное
пособие /Под ред. Панова А.М., Холостовой Е.И. -М.: Соц.-Техн. Ин-т.,
1998. — 190 с.

Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы.
Москва-Воронеж, 1997. — 192 с.

Похожие записи