Нові вимоги до людини і освіти

Цілком очевидно, що розвиток людства набирає дедалі динамічнішого
характеру. Про це свідчить аналіз будь-якої сфери суспільного життя.
Зміна ідей, знань, технологій відбувається швидше, ніж зміна людського
покоління. А це означає, що при звичній, традиційній освіті навчити
людину на все життя неможливо не тільки в хорошій школі, а й у
найкращому університеті. Що ж робити?

Необхідно усвідомити сутність якісної освіти в сучасних умовах,
змінювати функції навчального процесу в школі та інших освітніх
закладах. Традиційно він зорієнтований на отримання, у кращому разі –
творче засвоєння суми знань. І, власне, у відповідь на запитання, де
якісніша освіта, яка школа краща, практично кожен скаже: та, яка дає
кращі знання. І на певному історичному етапі ця відповідь була
правильною. Але не сьогодні. Нині ця відповідь є правильною лише
частково. Творче засвоєння певної суми знань залишається важливою
функцією сучасного навчального процесу. Зрозуміло, що у реалізації цієї
функції є низка проблем. Серед них — не досить чітке виокремлення саме
базових знань, намагання домогтися засвоєння, а то й механічного
запам’ятовування учнем інформаційного супроводження базових знань. Це, з
одного боку, непомірно розширює обсяг матеріалу, який мусить засвоювати
учень, веде до його перевантаження, а з другого — розчиняє базові знання
у другорядній інформації, нівелює їх, що негативно позначається на
пізнавальній діяльності і розвитку особистості. Ще одна проблема —
неповна відповідність базових знань, відображених у програмах і
підручниках, сучасним досягненням науки. Так, у чинних програмах і
підручниках не подаються знання з нанотехнологій. Те ж саме можна
сказати про біотехнології та про сучасні досягнення біології взагалі.
Тому створення нових навчальних програм та підручників при переході до
нового змісту і 12-річного терміну навчання, окрім інших завдань, має
усунути ці та інші вади. І, безумовно, цей перехід повинен привести до
оновленого, дійсно сучасного типу освіти із адекватним часові розумінням
її якості. А для цього потрібно забезпечити за допомогою освіти
підготовку людини до ефективної, конкурентноспроможної життєдіяльності.
Які ж вимоги є актуальними в цьому відношенні?

Інноваційна людина

Людство вступило на інноваційних шлях суспільного розвитку, коли
мінливість стає ключовою рисою способу життя людини.

Перехід до нового змісту і дванадцятирічного терміну навчання має
забезпечити відповідь на нові виклики сучасного суспільства. Тому разом
із засвоєнням базових знань перед сучасною освітою дедалі нагальніше
постає завдання навчити учня самостійно здобувати нові знання та
інформацію, навчити навчатися, сприймати і продукувати зміни, виробити
потребу в навчанні упродовж життя.

Людина розумна (homo sapiens) у ХХІ столітті – це людина, яка постійно
навчається, людина, життя і діяльність якої будується на основі знань.
Створити умови для безперервної освіти впродовж життя повинні
суспільство і держава. Для цього потрібно налагодити сучасну й ефективну
систему освіти дорослих, яка б передбачала наступне: спеціальні
навчальні установи, як, наприклад, систему післядипломної освіти
педагогів, куди входять інститути післядипломної освіти в кожному
регіоні України, а очолює її — Центральний інститут Академії
педагогічних наук України; освітні послуги дорослим повинні надавати
університети, започаткувавши різноманітні навчальні програми — від
одноденних до багатомісячних; саме для дорослих найефективнішим може
бути дистанційне навчання із використанням сучасних інформаційних
технологій; освітньо-пізнавальні передачі, а то й спеціальний канал
мають бути постійними на національному телебаченні і радіо; держава
повинна заохочувати просвітницьку діяльність громадських організацій і
взагалі підтримувати поширення знань у країні. Поки що цього немає.
Візьмімо, наприклад, товариство «Знання» України. За роки незалежності
жодної підтримки з боку держави воно не отримало. Навпаки, шляхом
порушення законодавства і грубого адміністративного тиску у товариства
відібрано кілька приміщень. І, незважаючи на це, завдяки ентузіазму
вчених, освітян, інтелігенції в цілому, Товариство впроваджує низку
суспільно важливих програм.

У сучасних умовах істотно актуалізується ще одна функція навчального
процесу — навчити людину використовувати здобуті знання у своїй
практичній діяльності: професійній, громадсько-політичній, побуті та ін.
Поки що, на превеликий жаль, засвоєння знань тим, хто навчається, часто
зорієнтоване на досягнення «тактичної мети» — успішно скласти іспит або
залік. Тобто знання заради успішної оцінки в заліковій книжці чи табелі.
За такого підходу людина і знання найбільше зближуються в момент іспиту,
але потім швидко й назавжди взаємно віддаляються. Практично втрачається
смисл навчання, засвоєння знань. Вихід тут один — позбутися формального
підходу до навчання, перетворити навчальну діяльність в органічне
засвоєння знань як методології, бази, основи діяльності людини у різних
сферах життя.

Мабуть, найяскравішим прикладом хибності нашої освіти є викладання
іноземних мов, у кожному разі – в минулі часи. Кожен із нас,
представників старшого покоління, вчив мову п’ять-десять, а то й більше
років, але далеко не всі можуть продемонструвати вміння спілкуватися
нею. І причина тут не тільки у відсутності мовного середовища чи в
недостатності стимулів до вивчення мови в закритому суспільстві, а й у
тому, що викладання мови не мало послідовного практичного характеру. Нам
давали знання про мови, нам викладали граматику іноземної мови у всьому
її багатоманітті, але нас не вчили самої мови, мовлення як такого. Тобто
вивчення іноземної мови не ставило за мету практичне володіння мовою. На
жаль, вивчення іноземної мови – не виняток, а найяскравіший приклад
відсутності практичної мети в опануванні навчальною дисципліною.
Придивившись уважніше, ми побачимо аналогічні недоліки у вивченні
математики, коли учні не можуть застосувати знання для аналізу
конкретної, особливо нетипової ситуації, а також під час вивчення
історії, коли самоціллю стають знання про дату події (наприклад,
військової операції), її перебіг, і повністю нехтується аспект
використання знання історії для аналізу учнями сучасних подій у
суспільстві. Такі вади типові й для інших предметів, практично для
освіти в цілому. І не тільки середньої, а й професійно-технічної та
вищої.

Усе це набуває особливої загрози в умовах, коли людство рухається до
нової якості суспільного розвитку — суспільства знань. Вирішальним
чинником суспільства знань є Людина. Людина, яка здатна діяти на основі
здобутих знань, на основі практичного їх використання. Сформуємо таку
людину за допомогою освіти — матимемо перспективу утвердити суспільство
знань, діяльність якого в цілому і в різних сферах зокрема буде
здійснюватись на основі знань.

Освіта має готувати людину знань. Час, коли освіченим рахувався той, хто
вмів грамотно читати, писати і був поінформований у різних сферах,
точніше був носієм певних знань, все більше відходить в минуле. Життя
в сучасності, а тим більш в майбутньому, вимагає, щоб людина, а потім і
все суспільство діяли на базі здобутих знань. Це відноситься до
професіональної, суспільної, політичної діяльності та побуту. Точніше у
процесі навчання необхідно не тільки досягати засвоєння учнями певних
суспільних знань, навіть здійснити їх творче здобуття – необхідно
зробити знання органічною складовою особистості, її сутністю, основою і
методологією її поведінки, діяльності, самого життя.

Із жалем доводиться констатувати, що, попри гучні заяви про науковий
характер керування суспільством і науковість самого його розвитку, які
лунали ще в радянський період життя України і не менш гучно
проголошуються в останні п’ятнадцять років, знання, наука відіграють, у
кращому разі, декоративну, прикрашальну роль в управлінні державою і
суспільством. Досить сказати, що практично жодна серйозна програма
розвитку держави чи її окремих сфер не мала серйозної наукової
апробації, не кажучи про те, що їх створювали без активної участі
вчених. І якщо в радянський період влада вважала за потрібне бодай
«освятити» такі плани наукою, то останніми роками не було навіть цього.
Не абсолютизуючи можливостей сучасної української науки, все ж таки
важко зрозуміти зарозумілість чиновного люду, готового творити
стратегічні плани великої європейської країни в умовах формування
суспільства знань на основі власної інтуїції, шляхом спроб і власних
помилок.

Успішна реалізація українською освітою вищезазначених функцій поряд з
іншими актуальними перетвореннями дозволить сформувати людину з
інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, з готовністю
до інноваційного типу діяльності, що стане адекватною відповіддю на
перехід цивілізації в інноваційний тип розвитку. Лише сформувавши
інноваційну особистість, ми зможемо стати конкурентоспроможною нацією.

Самодостатня демократична особистість

Сучасне суспільство, з одного боку, потребує дедалі глибшого
особистісного розвитку людини, а з іншого — створює дедалі кращі
передумови для цього.

Якщо визначати основні причини першої із названих тез, то варто
зазначити, що процес глобалізації, який до того ж супроводжується
розвитком сучасних інформаційних технологій, істотним чином, буквально у
кілька порядків, розширює комунікаційне середовище, в якому живе і
функціонує людина. За порівняно стислий історичний період комунікативне
середовище людини стало невпізнанним. Якщо в общинній Росії і в
радянському колгоспному селі людина спілкувалась у вузькому середовищі
невеликого населеного пункту, то в сучасних, тим більше – майбутніх,
умовах людина отримує нескінченну множину інформаційних впливів з усього
світу. Ці впливи не тільки різноманітні, а часто й суперечливі,
протилежні, що істотно ускладнює визначення самостійної позиції людини.
Тобто для того, щоб залишатися собою, а тим більше бути ефективною в
багатоманітному полі спілкування та впливів, людина має бути значно
більш розвиненою як особистість, бути самодостатньою особистістю.

Наступною причиною необхідності поглиблення особистісного розвитку
людини, формування самодостатності особистості є об’єктивно обумовлений
у світі і, зрозуміло, в Україні, процес зростання демократичності
суспільства. Цей процес, у свою чергу, викликаний різноманітними
причинами. Серед них — необхідність регулюювальних, управлінських дій у
масштабах людства, що обумовлено глобалізацією і зростанням цілісності
світу; створення регіональних організацій держав, яким добровільно
передано низку функцій держав; необхідність демократичної загальної
атмосфери для розвитку сучасних науково-інформаційних технологій;
потреба, врешті-решт, у дедалі розвиненішій демократії для дедалі
глибшого розвитку й самореалізації особистості в суспільстві і т. ін.
Одним словом, демократизація є необхідною передумовою подальшого
прогресу суспільства і людини.

Водночас варто зазначити, що головний чинник подальшої демократизації —
в розвитку особистості, в її самодостатності, здатності своєю сутністю
обумовлювати характер і дедалі вищий рівень демократії. Так, для
демократичності країни важливо, яким є президент держави, який склад
парламенту і характер законів, що ним приймаються, з представників яких
політичних сил складається уряд і т. ін. Але справжню демократичність
суспільства, насамперед, визначає рівень самодосконалості громадян, їх
здатність до самостійної й усвідомленої дії, зокрема і раціонального, з
погляду демократичності, формування владних структур різних рівнів у
державі. Освіта має готувати демократичну людину, яка органічно, всім
своїм єством, а не за закликом провідників, прагне демократичного
суспільства і не здатна жити в авторитарному суспільстві. Тому
навчально-виховний процес в освітніх закладах, а також соціальне
середовище в суспільстві в цілому мають бути максимально зорієнтованими
на формування розвиненої, демократичної, самодостатньої особистості. А
проблем тут поки що багато.

Освіта в Україні, як і в будь-якій іншій країні, нерозривно пов’язана з
суспільством, його традиціями та цінностями, і тому зберігає багато рис
минулого. На превеликий жаль, толерантне ставлення до особистості,
турбота про утвердження її самодостатності не були, кажучи дуже м’яко,
сильною стороною ні політики царської Росії, ні політики Радянського
Союзу. Навпаки, нехтування правами людини, а інколи і її життям,
свідчення чого є і Голодомор в Україні у тридцятих роках, мало
природний і логічний характер для суспільства минулого. Ці особливості
суспільних відносин перейшли до вітчизняної освіти і склали сутнісну
основу стосунків у навчальних закладах. І хоча за роки незалежності
відбулася певна демократизація атмосфери в освітніх закладах, на
превеликий жаль, прояви репресивної, авторитарної педагогіки,
суб’єктно-об’єктний тип взаємостосунків того, хто навчає, і того, хто
навчається (коли перший є активним суб’єктом, а другий — пасивним
об’єктом), ще досить поширені. Як результат часто формується не
самодостатня особистість, а несамостійна людина, людина-пристосуванець,
людина, що діє за принципом «чего изволите». Такий тип стосунків
потрібно залишити в минулому якомога швидше. Це потрібно не так для
освіти, як для суспільства. Не зробивши цього, ми ніколи не матимемо
сталого демократичного суспільства і цивілізованої ринкової економіки.
Бо дитина, провчившись десять і більше років в авторитарному середовищі
школи, у дорослому віці, навіть несвідомо, вимагатиме і творитиме
авторитарне, а не демократичне суспільство. Так, учителеві, якого не
шанують діти, працювати в умовах демократії, толерантної педагогіки і
рівноправних суб’єктно-суб’єктних відносин із учнями значно складніше.
Але навіщо дорога, яка не веде до храму, навіщо навчання, яке не формує
особистість?

Із метою посилення формування самодостатньої особистості в модернізації
освіти останніми роками було вирішено низку проблем. Так, у початковій
школі введено інтегрований курс «Я і Україна». На заняттях не просто
розкривають навколишній світ, визначальними є поняття: Я-особистість,
мої взаємини з середовищем, як з іншими людьми, колективами,
суспільством у цілому, так і з природою. У 5—6 класах запроваджено новий
предмет «Етика», який також покликаний посилити особистісну орієнтацію
навчання. Введено позитивне дванадцятибальне оцінювання, яке має більше
заохочувальних, спонукальних можливостей, ніж попереднє, що мало три
позитивні (3, 4, 5) і дві негативні оцінки (1, 2). Відбувається
демократизація стосунків учителя і учня тощо. Водночас багато ще
належить зробити. Найбільше турбує ставлення до особистості в
суспільстві і в сім’ї. Маємо багато прикладів жорстокого ставлення до
дитини, нехтування її думкою, позицією, що, безумовно, негативно
позначається на розвитку дитини. Тому демократизація суспільства важлива
також і як передумова для формування вільної, самостійної особистості.

Дитиноцентризм

0

У сучасних умовах дедалі стає очевидним, що смислом і основним
показником прогресу людства є розвиток кожної окремої людини на основі
її здібностей. До того ж це – головний важіль подальшого прогресу
суспільства, особливо в умовах переходу до науково-інформаційних
технологій, а потім – і суспільства знань, де успіх у виробництві й
життєдіяльності залежатиме насамперед від розвитку людини. У зв’язку з
цим істотно актуалізується, не тільки з огляду на інтереси окремої
людини, а й суспільства в цілому, завдання — якомога більше наблизити
навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здібностей та
особливостей. На наш погляд, цей принцип має бути визначальним під час
проведення будь-яких змін в освіті. Бо саме він дозволить досягти
найвищої якості освіти і, що надзвичайно важливо, не всупереч природі
кожної дитини, а завдяки її пізнанню й розвитку.

І тут на перший план виступає принцип дитиноцентризму, але не у значенні
уваги до дитини як такої, до дитини абстрактної, узагальненої, що часто
проголошувалося і робилося у нас раніше, – а до конкретної дитини з її
сутнісними характеристиками. Це важливо на всіх етапах освітньої
діяльності — починаючи від дошкілля і закінчуючи університетом. Потрібно
максимально наблизити освіту і виховання дітей до конкретної сутності
кожного з них. Варто не формувати дитину під власні копії чи то батьком,
чи то матір’ю, чи державою, чи кимсь іншим, а розпізнати її єство і
плекати особистість на його основі, а не всупереч чи нехтуючи ним.

Це набагато складніше для вчителя, однак це єдиний спосіб формування
людиноцентристського, гуманного, демократичного й ефективного сучасного
суспільства, не кажучи про те, що це єдиний шлях до щастя кожної людини.
Власне кажучи, вчитель разом із батьками повинен допомогти дитині
самопізнати й саморозвинути себе, і тоді, ставши дорослою, людина
найбільш повно себе самореалізує, забезпечивши і власний успіх, бо
займатиметься вона улюбленою справою і робитиме це фахово, а отже
забезпечить найбільш динамічний і несуперечливий розвиток країни, де
мільйони людей одержать можливість максимальної самореалізації.

Перехід до нового змісту та 12-річного терміна навчання передбачає зміни
в напрямі утвердження дитиноцентризму. Для цього вже в основній середній
школі (5–9 класи) передбачено чотири варіанти навчальних планів. Але
справді серйозні можливості для профільного навчання з урахуванням
потреб дитини з’являться у старшій школі (10–12 класи), де з шести
напрямів передбачено понад тридцять варіантів навчальних планів.
Формування індивідуальної траєкторії набуття знань в університетах
передбачено також вимогами Болонського процесу, до якого Україна після
кількарічної підготовки та експериментальної роботи приєдналася рік
тому. Аналогічні підходи відпрацьовуються і в системі профтехосвіти.

Але цього не досить. Потрібно змінити взаємостосунки вчителя й учня
(професора і студента). Вчитель повинен перестати бути «над учнем»,
перестати жорстко регламентувати й однозначно визначати його розвиток і
пізнання. Він має стати «поруч із ним», допомагаючи кожній дитині
сконструювати і реалізувати оптимальний шлях пізнання та розвитку на
основі індивідуальної сутності. Тим більше, що час об’єктивно вимагає
зміни ролі і місця вчителя в навчальному процесі. З огляду на низку
причин, і насамперед, на наявність нових інформаційних технологій,
учитель перестає бути єдиним чи головним джерелом знань для учня. Він
повинен стати його партнером у навчанні і розвитку. На допомогу вчителю
повинні прийти шкільні психологи, які б створювали
психолого-педагогічний портрет кожної дитини, ознайомлювали з ним
кожного вчителя, що приходить у клас, спостерігали за змінами, що
відбуваються з дитиною, і т. ін.

Останніми роками у школі побільшало психологів, дедалі ефективніше діє
підпорядкований Міністерству освіти і науки та Академії педагогічних
наук України Науково-практичний центр психології, але повноцінної
системи психологічної, а тим більше психолого-методичної служби в
освіті, яка б опікувалась і здоров’ям дитини, немає. Вищу психологічну
підготовку повинні мати вчителі, майстри як теперішні, так і майбутні,
для чого потрібно внести відповідні корективи у навчальний процес
педагогічних університетів.

Глобалістична людина

Освіта має готувати глобалістичну людину, точніше здатну жити і
ефективно діяти в глобальному середовищі. Тут є надзвичайно широкий
спектр завдань – від формування відповідних світоглядних позицій,
розуміння українського розвитку в контексті світових цивілізаційних
процесів до відпрацювання навичок спілкування зі світом, людьми з інших
країн, переймання їх досвіду і досягнень. Це особливо важливо в умовах,
коли прогрес кожної окремої країни залежить не тільки від зусиль її
громадян, але і від того, наскільки вони здатні сприймати все краще, що
є в інших країнах.

Різноманітні зміни, що вимагають світоглядних коректив в
освітньо–виховному процесі, відбуваються у взаємовідносинах людини і
світу, держави і світу, людини і держави. Обумовлені вони передусім
глобалізацією, хоч нею далеко і на вичерпуються.

Людина глобалізована найбільш ефективна за умови її здатності до
безпосереднього спілкування зі світом, що передбачає і відповідну мовну
підготовку. Це суттєво підвищує значимість мовного навчання в сучасній
освіті. На наш погляд, в Україні потрібно зробити справжній мовний
прорив в освіті, а потім і в суспільстві в цілому. І таку роботу ми
розпочали у процесі переходу до нового змісту і 12-ти річного терміна
навчання у школі. Так, ще п’ять років потому, в усіх других класах усіх
21 тисячі шкіл країни в якості обов’язкового предмета було введено
вивчення другої, іноземної мови (першу – мову навчання введено з першого
класу). Двома з чотирьох типових навчальних планів основної середньої
школи (5-9 класи), які обирають самі школи, передбачено вивчення за
рахунок інваріантної частини навчального плану третьої мови. А якщо
врахувати, що школи мають достатньо багато часу варіативної частини
навчальних планів, і що одним з програмних напрямів старшої школи (10-12
класи) є лінгвістичний, то можна стверджувати, що в системі середньої
освіти України закладено необхідні умови для того, щоб кожний випускник
знав і вмів активно користуватись, як мінімум, трьома мовами. На
практиці це означає, що всі школярі вивчають державну українську мову
(для трьох четвертей із них це і мова навчання), більшість вивчає
російську мову (для однієї чверті це і мова навчання)чи іншу мову, і всі
вивчають також іноземну, насамперед, англійську мову. На наш погляд,
такій підхід перекреслює політичні спекуляції різних направлень відносно
мовної політики в Україні, і дає можливість підготувати людину до життя
в сучасному глобальному світі. І не будемо забувати стару істину – чим
більше мов ти знаєш, тим більше ти людина.

Цінності

Для досягнення якісної освіти корективи необхідно провести і в такій
важливій сфері, як формування системи цінностей особистості. Освіта має
готувати по–сучасному цінністно орієнтовану особистість. Суспільство в
цілому і освіта зокрема несуть відповідальність за формування у дітей
цінностей, час яких уже минув. Варто зрозуміти, що утвердження
цінностей, які віджили свій вік, дуже негативно позначається не тільки
на сутності особистості, а й, безумовно, на життєвому шляху людини та
характері суспільства в цілому. Формування неадекватних часу цінностей
стриножує людину, викривляє її життєвий шлях та істотно знижує, а то й
узагалі перекреслює самореалізацію. Особлива актуальність цієї проблеми
для нашої країни полягає в тому, що, окрім причин
загальноцивілізаційного характеру, які диктують зміни, – зміни
обумовлюють також українські трансформації, як уже проведені, так і ті,
котрі будуть реалізовані в майбутньому. Ідеться насамперед про створення
незалежної держави, перехід до демократії, формування ринкової
економіки, формування повноцінного духовного світу тощо.

Навіть, здавалося б, зрозумілі і вічні категорії отримують нове
тлумачення. Скажімо, поняття добра і зла. За багато десятиліть із
відомих причин в Україні сформовано негативне, засуджуюче ставлення до
людей заможних, а тим більше – багатих. Водночас без утвердження
позитивного ставлення до чесно заробленого багатства, віднесення його в
суспільній думці до категорії «добро», без відповідного суспільного
ставлення до його носіїв ми не зможемо динамізувати прогрес у країні,
утвердити зрештою цивілізовані ринкові відносини. І, навпаки,
законсервуємо ринок у системі координат етапу первісного нагромадження
капіталу з його несправедливим переділом національного багатства, що, на
наш погляд, є найбільшою несправедливістю п’ятнадцяти років
незалежності, з трагічними наслідками для більшості населення України.
Бо, зазвичай, не за талантами та ефективністю діяльності поділене
українське суспільство на невелику групу людей дуже багатих – і
абсолютну більшість бідних громадян. І завдання держави полягає хоча б у
тому, щоб максимально наблизити стартові можливості дітей із різних
сімей до отримання освіти та здійсненні перших самостійних кроків у
житті.

Потрібно істотно поглибити й модернізувати економічне мислення в
суспільстві, надати можливість молодим людям усвідомити реалії
цивілізованих економічних відносин ХХІ століття.

Економічне мислення нині заполонило життя людини у світі. Економічний
вимір є закономірним породженням розвитку європейського капіталізму. Але
не як експлуататорського ладу, який несе в собі тільки зло і всі жахи
тоталітаризму, знущання тощо (такий образ донині залишається у
свідомості багатьох представників старшого покоління, вихованого в
умовах «боротьби двох систем», і швидше за все, більшість їх уже не
відмовиться від такого стереотипу), а як природний для людини,
об’єктивно обумовлений і найбільш ефективний для теперішнього етапу
розвитку людства тип суспільства.

Більш молоде покоління, на якому лежить фактична відповідальність за
долю країни, значною мірою перебуває в невизначеності, оскільки
політична боротьба, яка не вщухає, все ще спрямована проти багатства й
олігархів, котрі уособлюють капіталізм. Крім того, у багатьох лекційних
курсах, журнальних і газетних публікаціях можна натрапити на твердження
про «антагоністичні суперечності», властиві капіталістичному ладу, і
звичайно, про далеко не оптимістичні наслідки цього для людини.

Ринкова економіка, на фундаментальних засадах якої побудоване сучасне
суспільство, — це не просто товарне обмінно-оцінювальне господарство, а
господарство, орієнтоване на прибуток, на приріст грошей. Метою
господарювання стає насамперед виробництво матеріальних благ завдяки
активності людини, її сутнісних сил. Гроші, а одночасно й вартість,
виходять на перший план, саме вони тепер впливають на розвиток
господарства, а не лише його опосередковують. Економічна детермінація
буття, здійснена вульгаризованим марксизмом, перетвореним в ідеологію,
насправді спотворювала сутність самого капіталізму. Виділяючи лише його
суперечності, вона водночас ставила людину в пряму залежність від
матеріальних чинників. Можна стверджувати: більшість негараздів, які є в
Україні, виникають саме завдяки стереотипам, які все ще існують у
свідомості.

І це стосується не тільки сфери економіки, а і політики, духовного
світу, соціальної сфери. Тому що без свідомої, самокерованої і
самодостатньої особистості неможливо мати стабільної і ефективної
демократії; без багатого духовного світу людина перестає бути гуманною
у своїх відносинах, зокрема в економічних, до інших людей, що викорінює
саму суть ринкової економіки, вихолощує соціальне життя. І цей перелік
можна продовжувати.

Тому людина має усвідомлювати себе громадянином не тільки своєї країни,
а й цілісного, все більш взаємопов’язаного світу. Такий громадянин має
прийняти загальнолюдські цінності, жити і діяти на підставі
конструктивізму і позитивного, поважного відношення до іншого,
відмінного від особистого і національного. В свою чергу, позиція
будь-якої країни у сучасному світі має визначатись органічною
приналежністю до все більш єдиного людства. Звідси і відповідальність
самої держави і її громадян за загальнолюдську цивілізацію,
гуманістичний характер її подальшого розвитку, що надає можливості для
самореалізації і кожній державі – нації і, врешті-решт, кожній людині.

Глобалізація, без сумнівів, має об’єктивний характер і саме так до неї
потрібно ставитись. Але глобалізація – явище складне і сповнене
протиріч.

Часто її зводять лише до зближення народів, до створення дедалі більш
єдиного економічного простору, інформаційного середовища і т. п. Але,
поряд із цим, глобалізація означає загострення конкуренції між
державами-націями, набуття нею глобальних масштабів, поширення не тільки
на економіку, а й на інші сфери життєдіяльності країн. Тому для кожної
країни багато важать згуртування громадян, найбільш повне усвідомлення
справжніх національних інтересів у кожній сфері життєдіяльності і їх
послідовне відстоювання у конкурентних відносинах з іншими державами. Це
особливо важливо для України як держави, що стала самостійним суб’єктом
геополітики недавно, коли світ уже був поділений на зони впливів
традиційними геополітичними країнами-гравцями.

Тому в умовах глобалізації громадянська єдність, національне
згуртування, а отже – патріотичне виховання молоді не тільки не
втрачають актуальності, а навпаки є завданням, по-справжньому
стратегічним за своїм значенням. Патріотичне виховання не тільки важливе
для формування почуття приналежності до нації, держави, а й має суто
прикладний характер, бо веде до національного згуртування, а отже – до
ефективнішого відстоювання національних інтересів у відносинах з іншими
державами, що є надзвичайно актуальним, і врешті-решт призводить до
заможнішого життя громадян.

Але й розуміння патріотизму на початку ХХІ століття вирізняється певними
особливостями. Як ніколи раніше, воно передбачає не тільки любов до
свого народу, а й повагу до інших, пошанування кожної людини, незалежно
від її національності та громадянства. Такі почуття потрібно формувати
на основі гуманізму. Ми живемо в цілісному світі, який перейшов
своєрідну межу: з появою ядерної зброї і глобальних екологічних проблем
набув здатності до самознищення. І саме від відносин між народами,
державами і конкретними людьми залежатиме існування самого людства, не
кажучи вже про характер цивілізації.

Аби підготувати людину до життя в нинішньому столітті, варто сповна
усвідомити сутність змін, які привносить новий час, зорієнтувати
суспільство і державу на свідоме, послідовне й динамічне їх сприйняття.
Це завдання всього суспільства, а особливо ж – освіти. Від здатності
освіти дати гідну відповідь на виклики ХХІ століття залежатимуть долі
мільйонів поки що маленьких українців та й, власне, майбутнє самих
наших країн.

Похожие записи