Нікітенко Ніна Василівна – практичний психолог

Лисенко Ольга Миколаївна – соціальний педагог

Валявська ЗОШ І-ІІІ ступенів Городищенської районної ради

Черкаської області

«Соціально-психологічний портрет молодшого школяра»

Анотація

У роботі описано вікові особливості учнів 7-10 років. Розповідається про
те, які ж вони сучасні діти, особливості поведінки та виховання.

Період з 7 до 10 років є дуже важливим у розвитку дитини тому, що саме
тоді у неї закладаються риси відповідальної людини. Майданчиком для
формування цієї відповідальності є її шкільні справи, її навчання. Якщо
цей процес — процес прийняття дитиною на себе відповідальності за власне
навчання — не відбувся протягом перших двох-трьох років навчання — існує
певна небезпека, що надалі дитина в першу чергу навчатиметься «для
батьків» або «для вчителів», та аж ніяк не «для себе самої». Ускладнення
можливі не тільки в сфері навчання. Якщо до віку 9—10 років дитина не
відчуває відповідальності за прибирання власного ліжка, годування
улюбленої домашньої тварини, виконання тих чи інших справ, які їй робити
вже під силу, — всі ці проблеми «сніжною лавиною» накриють ваші родинні
стосунки десь з років 14—15. І виправляти цей брак відповідальності буде
набагато складніше.

Алі все сказане не означає, що дитину потрібно покинути без догляду. Ні,
саме в цей період батькам треба якомога більше зустрічатися з вчителями
своїх дітей, цікавитися їхніми успіхами, розпитувати про труднощі
їхнього «шкільного становлення». І разом з учителями розробляти «таємні
стратегії»: яким чином підвести дитину до виконання шкільних завдань.
Підвести так, щоб це зробила вона сама. А мама або вчителька — лише
допомагала. Єдність поглядів науковців полягає в тому, що головне
завдання першої вчительки — не стільки навчити дитину грамотності,
скільки навчити її вчитися. А ще — разом з батьками розвинути в
молодшого школяра навички відповідальної людини. І закласти перші
навички оцінювання власних дій і вчинків. Бо самооцінка людини має
базуватися на її вмінні оцінювати саму себе, а не на зовнішній оцінці її
іншими людьми. [с.4].

У позанавчальному і навчальному спілкуванні у молодших школярів виникає
багато проблем. Деякі з них окремі школярі можуть вирішити самі, але
більшість — у змозі лише з допомогою вчителя і батьків, якщо, звичайно,
ті добре розуміють одне одного і вміють проводити спільну виховну
роботу.

Таке взаєморозуміння особливо необхідне для правильного розв’язку тих
проблем, які виникають у житті молодших школярів і викликають труднощі у
їх вихованні і навчанні.

Найтиповіші причини непорозумінь між учнем і вчителем — відсутність
індивідуального підходу до дитини, міри покарань і заохочень,
педагогічного такту. Зрозуміло, що в тому чи іншому конкретному випадку
педагог може бути неправим, проте варто звернути увагу і на прорахунки
батьків.

Дитина стала школярем, у неї з’являються нові обов’язки. Усвідомлення
цієї нової для неї позиції викликає перебудову ставлення її до всього у
повсякденному житті. Тепер дитина іншими очима сприймає свої звичні
заняття. Думка про те, що вона школяр, змушує її змінювати свою
поведінку.

З’являються нові мотиви поведінки — бути гарним школярем і домогтися
похвали вчителя. Заняття у школі породжують і нові переживання — бажання
й очікування успіху і боязнь неуспіху. Молодшого школяра хвилюють
зауваження вчителя, і він старається докласти зусиль, щоб їх не було.
Незважаючи на те, що поруч із ним іще тридцять таких самих дітей,
сприймає себе один на один з учителем. Учителеві теж нелегко. У всіх
дітей різна підготовка до школи, різні здібності та характери. Вони не
однакові не тільки на уроках, а й на перервах. І все ж, молодші школярі
однаково небайдужі до того, як до них ставиться вчитель. У молодших
класах авторитет учителя дуже високий: його думка не підлягає сумніву,
вчитель часто викликає у дітей не просто повагу, а й зворушливу
прив’язаність і захоплююче обожнювання. З перших шкільних днів від них
удома тільки й чути: «А Ірина Степанівна робить не так …», «А Ірина
Степанівна сказала …» і т.д. Але це не означає, що молодші школярі не
помічають реальних якостей особистості вчителя, його чеснот і недоліків.
Спочатку найголовнішим для молодшого школяра є ставлення вчителя до
нього. Наприклад: «Я дуже люблю вчителя за те, що він завжди ставить
мені добрі оцінки». Така ситуація типова для першокласників. А вже у
третьому класі пряма залежність оцінки, особистого ставлення,
зовнішності зустрічається рідко. Вчитель тепер цінується не завдяки
оцінкам, які він ставить, а за такі якості, як доброта і справедливість.
Політика «подорослішання» у дитячих висловлюваннях — вчительку вони
люблять: «… тому, що завжди запитає перед уроком, кому було важко
вчити уроки, і якщо комусь щось незрозуміло — пояснить, а не насварить»,
«… по-перше, тому, що добре пояснює, по-друге, у неї немає
улюбленців».

У молодшому шкільному віці стосунки з учителем виражаються у потребі
бути поміченим, сподобатися, потішити успіхами, про все розповісти.
Дитина у цьому віці відкрита для вчителя, тому педагогічні ситуації, як
правило, не доходять до непорозумінь, але якщо це трапляється, то в їх
основі лежить бажання учня привернути до себе увагу вчителя.

Важливими особливостями дітей цього віку є слабка саморегуляція своїми
емоціями і діями. Це виявляється у неадекватних реакціях на ситуації,
які виникають у вигляді несподіваних навіть для самих дітей вчинках —
плач, образи. У багатьох учнів проявляється непосидючість, постійні
бажання звертатися до вчителя по допомогу у дрібницях, нездатність
зосередитись на виконанні завдання. Вимогливе ставлення до навчальної
роботи учнів на уроці, швидкий темп уроку призводять до передчасної
втоми, яка теж проявляється по-різному: в когось з’являється сонливість,
байдужість до завдань, впертість, хтось починає пустувати. Часом
впертість проявляється у несприйнятті настанов учителя. [с.8].

«Нічого не розуміє, скільки йому говорила як писати це слово, а він все
одно робить помилку! Ну і тупий же учень», — таку характеристику дає
вчителька учневі. А така оцінка породжує інертність пізнавальної
діяльності дитини. Хоча деякі учні, боячись покарання, виконують
завдання, але роблять це байдуже, неуважно, без цікавості, що не сприяє
формуванню повноцінного навчання.

Останнім часом між учителем і учнем часто зустрічаються міні-конфлікти.
Наприклад, учень не виконує завдання, а на зауваження вчительки
відповідає, що вона йому не мама і він її не слухатиме.

Лише окремі молодші школярі свідомо, навмисно порушують дисципліну на
уроці. Дітям необхідно допомагати засвоювати програму, бути зібраними,
уважними, слухняними.

Вчитель має різними способами розвивати у дитини ці якості, націлювати
її на самовиховання, підтримувати впевненість у собі, але ні в якому
разі не карати постійно за те, що вона не встигла вивчити урок. Якщо не
з’ясовувати причини небажаної поведінки дитини, то результатом може бути
лише поглиблення проблеми спілкування учня і вчителя. Учень може
замкнутись у собі, накопичувати образи через несправедливість, що
призводить до педагогічної запущеності. Хоча на перший погляд
складається враження, що цій дитині приділяється багато уваги і зусиль.

Через так звані дитячі ревнощі може виникнути конфлікт. Наприклад,
учителька роздала зошити з письмовими завданнями і похвалила хлопців,
яким важко давалися письмові роботи, але цього разу вони були старанними
(хоча і не заслужили високої оцінки, але написали значно краще).
Вчителька зробила це з метою змінити до них ставлення однокласників, а
їм — повірити у свої сили. Під час перерви до неї підійшли ображені
дівчата, аби з’ясувати — чому сьогодні їх не похвалили, адже в них
п’ятірки, а у хлопців лише четвірки.

Проблема у спілкуванні може виникнути з приводу важкої адаптації дитини
до школи. Проявляється це по-різному: і як небажання йти до школи,
сльози, впертість, а інколи і маленька помста вчителеві. Ось така
ситуація: 1 вересня всі діти збиралися йти на лінійку, а один хлопчик
тулився до мами, ні з ким не хотів ставати у пару, не пішов до класу.
Прохання мами на нього не впливали, і вчителька запропонувала їй
посидіти з сином на уроці. Та син все ж таки не хотів заходити в клас, і
тоді мама просто занесла його до класної кімнати. Хлопчик слухав, але на
запитання не відповідав і руку не піднімав. Мама пояснювала поведінку
сина жорстокістю і впертістю батька. Наступного дня хлопчик пішов до
школи сам, але зовсім не виконував звичайних вимог. Тоді вчителька на
перервах і після уроків почала з ним більше спілкуватись наодинці,
просила зробити їй якусь послугу. Він ніколи не відмовлявся і
пожвавився, почав інколи піднімати руку, але відповідав дуже тихо і
коротко.

Вчителеві треба знати не тільки тих дітей, які важко піддаються
адаптації, а й тих, котрі відчувають приховану тривогу. Необхідно
своєчасно з’ясувати труднощі, які виникають у дитини, і надати їй
допомогу. Інакше у таких дітей негативні емоції через перебування у
школі стають стійкими і формується негативне ставлення до навчання.
Причиною труднощів адаптації часто буває відсутність навичок соціального
контакту при недостатньому розвиткові усного мовлення.

(

^

?

ae

) вважатиме, що до нього поставилися несправедливо. Так само виникають
інші форми негативізму: дратівливість чи впертість, що викликає
неадекватну реакцію на ситуацію, що склалася.

Спілкування вчителя і молодших школярів стає проблемним, якщо вчитель
застосовує авторитарний стиль виховання, переоцінює власний авторитет,
має підвищену самовпевненість, якщо у нього відсутні педагогічний такт,
витримка. Вступ до школи — важлива подія в житті дітей, по-різному
переживається ними, залежно від їхньої психологічної готовності до
навчання. Перехід дітей на становище учня зобов’язує вчасно приходити до
школи, дотримуватися шкільних правил, виконувати обов’язкові завдання
під час уроків, незалежно від того, хочеться чи не хочеться це робити,
дисципліновано поводитися, переборювати труднощі під час роботи тощо.
Успіхи і невдачі в навчанні постійно контролює й оцінює вчитель.

Першокласник здебільшого не сприймає вимог учителя через те, що не може
їх виконати. Ось чому важливо, щоб із перших днів навчання в школі
вчитель чітко пояснив учням, як поводитися на заняттях, удома, в
громадських місцях, тобто не тільки розповів, а й практично показав, як
діяти в тій чи іншій ситуації. Показ дій має супроводжуватися
вимогливістю класовода, бо без цього неможливо створити умови для
успішного навчання та виховання.

Залежно від індивідуальної готовності учнів до шкільного навчання, одні
з них поводяться цілком адекватно до цих вимог, інші — надто стримано, а
деякі зовсім їх не сприймають і навіть намагаються діяти всупереч. Діти,
які не виховувалися в дитячих садках, нерідко губляться в новій
обстановці, не відразу знаходять ґрунт для контакту з учителем та
однокласниками. Відтак стає зрозумілою вся важливість індивідуального
підходу до дітей у процесі спілкування та керування їхнім входженням у
шкільне життя з його новим для них змістом, формами та вимогами
об’єктивності, які мають стати суб’єктивними вимогами учнів до себе
самих, внутрішніми регуляторами їхньої поведінки. І саме з такими
різними дітьми доводиться працювати вчи-телям-початківцям. Вони мають
розвинути їх як особистості, дати певні знання і створити з них
колектив.

Критичне ставлення до вчителя спостерігається в третьому класі. Тут
відіграє свою роль ослаблення соціальної мотивації навчання, пов’язане з
недоліками в організації дитячого колективу та його громадської думки.
Вчитель, не відчуваючи в першому і другому класах особливої потреби у
створенні колективу учнів, у формуванні його громадської думки, випускає
з поля зору цей бік виховного процесу. Внаслідок цього він стикається з
труднощами, коли учні вже стихійно створили колектив зі своїми
ціннісними орієнтаціями, які не завжди відповідають вимогам учителя,
його навчально-виховним цілям. Саме з перших кроків спілкування вчителя
й учня треба уникнути цієї проблеми.

Дуже важливо, щоб кожна дитина повірила у свої сили, раділа кожному
шкільному дню, кожній зустрічі з учителем. Принципово важливо, щоб
шкільне життя стало для кожного учня змістом його особистого життя.

Крики, лайки, залякування, грубість та інші подібні прояви педагогічної
безтактності неприпустимі в роботі з дітьми. Вчитель має рахуватися з
дитячою особистістю, самолюбством, прагненням до радості й успіху, бо
інший підхід викликає негативне ставлення дітей до навчання, до свого
вчителя. Гуманний підхід до дітей має стати правилом всієї
навчально-виховної роботи з дітьми.

Дітям важливо навчитися товаришувати. Але дружбі між дітьми, буває,
перешкоджає те, що вчитель надає перевагу талановитим дітям. Щоб не
викликати цим руйнівної для дружби заздрості, вчителям слід на перше
місце ставити добрий характер дитини, а не її здібності, розвивати
добросердечність.

Дітей треба вчити тільки того, що відповідає їхньому вікові. Деякі
батьки радіють, коли діти виявляють передчасну мудрість. Такі діти
стають зарозумілими, їхня самооцінка завищена, що негативно впливає на
спілкування з учителем і ровесниками. Якщо така дитина оцінює себе,
зіставляючи з іншими дітьми, то в неї є мета або підвищитися над
оточуючими, або занизити їхню гідність. А це викликає у інших дітей
заздрість, з якої випливають негативні наслідки (пошук іншої дитини для
самоствердження, мовляв, є ще гірші від мене). Заздрість набирає дух
змагання. Але тільки в одному разі можна використовувати змагання: щоб
переконати дитину в її здатності виконати ту чи іншу роботу (поставити
перед дитиною певне завдання і показати, що інші у змозі із нею
впоратись). Ні за яких обставин не можна дозволяти одній дитині соромити
іншу. Вчитель має бути обережним, щоб не розвинути гордовитість у
дитини, і одночасно прагнути виховувати скромність, впевненість у своїх
силах.

Важливу роль у такому саморегулюванні поведінки молодшого школяра
відіграє оцінка, а згодом і самооцінка його дій і вчинків. Для
першокласника оцінка вчителя є справжньою подією. Вміло використана,
вона зміцнює інтерес дитини до школи, навчальної діяльності, посилює
відповідальність учня за сумлінне виконання завдань. Оцінка ефективніше
діє, коли вона має не узагальнений, а конкретний характер, коли не
переноситься на особистість у цілому (гарний учень чи поганий).

Майже всі діти приходять до школи з прагненням учитись. Проте у
недосвідчених учителів чимало учнів через три-чотири місяці починають
виявляти байдуже ставлення до школи, небажання відвідувати її. Основною
причиною цих негативних явищ є недосконалість організації
навчально-виховного процесу, яка виявляється у недостатній активізації
навчальної діяльності учнів, зокрема їх мислення, в надмірному
захопленні великою кількістю вправ, спрямованих на формування в учнів
різних навичок. [с.6]

Дітей молодшого шкільного віку часто характеризують як безтурботних. Але
це не так. Вони щиро переживають, хвилюються, страждають. Важливо
тільки, щоб дитина не зламалася, не озлобилась, щоб погроза цілому
світові, яка виникла в даний момент: «Ну, я вам ще покажу, хто я такий!»
— не переросла в озлобленість, щоб учитель навчив головного — вміти
людяністю і мудрістю контролювати свою запальність.

Відомо, що в молодших класах стосунки між дітьми в основному
визначаються оцінним ставленням учителя до кожного вихованця. Нерідко,
даючи такі оцінки вчинкам, поведінці, рисам характеру дитини, вчитель
керується лише однією метою: вплинути на учня, скоригувати його дії
тощо. При цьому випускається із поля зору той факт, що така оцінка має
виховні впливи і на інших учнів. Зокрема, вчитель дає учням так званий
еталон оцінки поведінки товариша, певні оціночні критерії та демонструє
послідовність проведення такого аналізу.

На жаль, досить часто спостерігається неправильне проведення аналізу й
оцінки вчинків, поведінки, стосунків учнів як з методичного, так і з
етичного боку. Так, зокрема, найчастіше увага зосереджується на
зовнішньому боці змісту вчинку, на його кінцевому результаті. Причому,
нерідко моральний аспект зовсім випускається з аналізу (якщо учень щось
розбив, зламав, то саме на це звертається увага та ще на те, щоб батьки
компенсували матеріальні збитки).

Аналізуючи вчинки учнів, їхню поведінку, необхідно однаковою мірою
звертатись як до негативних, так і до позитивних проявів. Крім цього,
звертати увагу дітей на те, які спонукання привели до цього вчинку та
які причини зумовили виникнення цих спонукань. Необхідно спеціально
акцентувати увагу дітей на моральному боці явища, що аналізується, бо
саме цей аспект найбільш прихований, так би мовити, злитий з
безпосередніми практичними діями і тому найважче виділяється й
усвідомлюється дітьми.

Навчальна діяльність для молодших школярів — провідна діяльність, тому
їхній успіх або невдача у навчанні, незадоволення бажань у цій галузі,
існування певних розбіжностей між реальними досягненнями і тим рівнем
бажань, які у них є, дуже впливають на ставлення до ровесників і на те
становище, яке вони займають у дитячому колективі.

Та хоч би якими різними були діти, всім їм потрібна увага, теплота,
добре ставлення вчителя. Встановлення контакту з дітьми дуже залежить
від того, чи зуміє вчитель викликати у дітей довіру, симпатію. Вдумливий
педагог не раз запитує себе: «Чи все сьогодні було так, як потрібно, чи
не залишений без уваги хтось із учнів? Чому не всі чують мої вказівки?
Чи змогла я наповнити дитяче життя корисним змістом?»

Кожна дитина неповторна, особлива. Тому один і той самий підхід до дітей
ніколи не дасть однакового результату.

Діти мають частіше чути від учителя звичне, домашнє звертання —
Андрійку, Оленко, а не холодне, офіційне — Бартків Андрій, Швець Олена.

Виховання дітей буде якісним за умови тісного контакту вчителя і сім’ї.
Бо хоч би як добросовісно працював учитель, якщо він не знає, як дитина
виховується в сім’ї, він не досягне бажаного результату. Постійне
спілкування з батьками своїх вихованців, — ось можливість глибше і
всебічно вивчити кожного з них. Головне, не нав’язувати своєї думки, а
переконувати батьків у доцільності прийнятого конкретного рішення (до
тієї чи іншої дитини), зробити їх своїми спільниками. [с.37]

Список використаної літератури

Журнал «Психолог» Шкільний світ. — 19, 2008, [с.4,8].

Журнал «Психолог» Шкільний світ. — 38-39, 2008, [с.26].

Коробко С.Л., Коробко О.І. Робота психолога з молодшими школярами:
Методичний посібник. – К.: Літера ЛТД, 2006.- 416 с. [с.6].

Науково-методичний журнал «Початкова школа».- 4, 2005, [с.37].

Науково-методичний журнал «Початкова школа».- 2, 2000, [с.3].

Похожие записи