Реферат на тему:
Народні ігри та забави у формуванні фізичного гарту
У всіх народів світу дитячим іграм і забавам відводилось у педагогіці
вагоме місце. Їх вважають цінним надбанням народу, елементом
національної культури, що сприяє росту і розвитку дітей, урізноманітнює
дозвілля, збагачує його зміст та формує світогляд.
На великі виховні можливості ігор і забав у формуванні тіла та духу
звертали увагу представники філософських і психолого-педагогічних шкіл.
Теоретичні положення, розроблені в працях філософів світу (Ж.-Ж. Руссо,
Г. Сковороди), психологів (А. Виготського, Г. Костюка, Д.Ельконіна),
педагогів минулого (І. Боберського, В. Верховинця, О.Осечинського, О.
Суховерської, Т. і П. Франків, К. Трильовського, К. Ушинсько-го) і
сучасників (Є. Приступи, О. Вацеби, А. Цьося), свідчать про значний
вплив їх на виховання “фізичного здоров’я і духовно стійкої особистості
дитини” на всіх етапах її онтогенезу [1,.2, 3, 4, 5, 6, 7].
Особливо актуальна ідея виховання дітей через єдність духовних і
фізичних якостей, що утворюють інтегроване поняття “гарт”, яке є
результатом значного тілесно-духовного удосконалення людини. Про нього
довідуємось із праць відомих українських педагогів минулого. Так, Є.
Жарський зауважував: “На кожному з нас лежить обов’язок, щоб дбати про
формування гарту нашої молоді. Як кожний тепер розуміє, що, не вміючи
читати, писати й рахувати, не можна у світі нічого добитись, так без
гарту, без сильного духу й тіла нація кращого завтра не доб’ється” [4].
При цьому фізичне розглядалося не лише як фізичне тіло людини, а взагалі
засоби, що з їхньою допомогою має витворитися при здоровому дусі здорове
тіло — гарт.
Такі підходи до його формування спонукають нас глибше визначити сутність
поняття й вивчити можливості використання в шкільному курсі “Фізична
культура”.
Розглянемо тлумачення базових для гарту понять — стійкості й
витривалості. Перше визначається як “прояв впевненості і непохитності у
здійсненні своїх планів, завзятості і наполегливості” [9], тверде
дотримання певних морально-вольових принципів на основі здобутих знань,
що мають здатність “перетворюватись на переконання і є керівництвом до
практичної дії” [9]. Отже, стійкість розглядається як синтетична
особистісна якість, яка охоплює насамперед певні знання,
морально-вольові та поведінкові прояви людини й виявляється в моральній
вихованості й силі волі.
У теорії і методиці фізичного виховання витривалість (Г.
Богданова, Ю. Буйлік, 3. Знаменська, Ю. Куралишин, І. Онищенко, Б.
Романов, С. Тих-вінський, В. Трунін, Г. Харабуга, А. Хордін, Б. Шиян та
ін.) трактується як здатність організму тривалий час виконувати будь-яке
м’язове навантаження й протистояти втомі. На думку психологів Н. Фоміна
і В. Філіна, важливими її фізіологічними критеріями виступає “стійкість
організму до змін його внутрішнього се-редовища і тривалість процесу
відновлення після виснажливої діяльності” [9]. В. Котирло, С.
Кулячковська, А. Проколієнко, Т. Ти-таренко, С. Тищенко, В. Татенко та
ін. вважають, що “рівень розвитку витривалості тісно зв’язаний з
працездатністю дитини, яка виконує як розумову, так і фізичну роботу”
[12]. Отже, у зміст поняття “гарт”, окрім стійкості й витривалості
особистості, входить і поняття “працездатність”.
Працездатність, на нашу думку, — це здатність учня долати навчальні
навантаження при якомога меншій втомі. Вона є результатом прояву як
фізичної, так і духовної його підготовленості (загартованості).
Тлумачення базових компонентів гарту дозволило сформулювати поняття
“фізичний гарт” і розглядати його як складну систему, яку можна подати у
вигляді структурно-логічної моделі.
Гарт
Рис. 1. Структурно-логічна модель гарту.
Він є показником сформованості фізичної витривалості й духовної
стійкості, що забезпечують духовне, морфологічне та функціональне
вдосконалення організму на основі здобутих знань, умінь і навичок.
Таке розуміння фізичного гарту переорієнтовує сучасну систему фізичного
виховання школярів із простого задоволення потреб організму в руховій
діяльності на розвиток особистості в тісному взаємозв’язку: фізичне
•духовне.
Виходячи з цього, фізичне загартування постає як процес формування
певного світогляду, способу життя, включає діалектику тілесного й
духовного, де розвиток тіла не є самоціллю, а підпорядкований духовним
потребам людини.
Сучасна система фізичного виховання у своїй сутності повинна бути
зорієнтована на фізичне й духовне вдосконалення особистості й полягає як
у підвищенні рівня її фізичної підготовки, так і розширенні
морально-вольових потенцій.
Здебільшого в працях педагогів минулого основним засобом формування
фізичного гарту виступали народні ігри і забави. Вони були не лише
формою проведення дозвілля та розваг. Завдяки їм формувались як духовні,
так і фізичні якості, а саме: стриманість, кмітливість, наполегливість,
організованість; розвивались сила, спритність, швидкість, витривалість
та гнучкість.
Зважаючи на це, розглянемо сутність народної гри та визначимо її
розвивальні можливості.
Існують різні підходи до тлумачення поняття “гра”. Перше — гра як
підпорядковане сукупності правил, прийомів або побудоване на певних
умовах заняття, що “є розвагою або розвагою та спортом одночасно” [10];
друге — “емоційна цілеспрямована діяльність, яка характеризується
різновидністю цільових установок джерел і мотиваційних дій” [11]; третє
— “один із найпоширеніших засобів фізичного виховання, що забезпечує
активну й ініціативну діяльність учнів” [11]; четверте — “найдоступніший
і природний метод активізації навчального процесу, який приносить
задоволення, створює добрий настрій, налагоджує контакт між педагогом і
учнями” [13].
Інтегруючи зазначені підходи, гру можна визначити як специфічну
діяльність дитини, спрямовану на задоволення її потреби у фізичній і
соціальній активності, й ефективний фізкультурно-оздоровчий засіб.
Матеріали історико-етнографічних досліджень О. Воропая, В. Гнатюка,
В. Грабовецького, М. Грушевського, М. Дерлиці, Г. Довженок, С.
Килимника, І.Крип’якевича, М. Миханька, В. Т. Скуратівського
засвідчують, що народні ігри і забави дійшли до сьогодення з
іграми-гаївками, які утверджувались у календарній обрядовості різних
світоглядних періодів.
Стародавні ігри-розваги характеризуються поєднанням різних рухів,
пантоміміки з піснями, емоційними переживаннями. Вони були створені не
для веселощів. За твердженням С. Килимника, в їхній основі лежать
духовні й фізичні зусилля, де “магічними способами — відповідними
формулами, колективними словами-співами, ритмом, грою, танцями та
хороводами наші пращурі спілкувалися з природою” [14].
Ігри-гаївки — це якраз глибоко прапрадідівський, самобутній, ні від кого
не запозичений звичай формування особистості, де в глибинах внутрішнього
життя національного духу “розкривають обидва кінці розвитку нації, душі
і тіла, що губляться у протилежних добах: в минулій і майбутній, як
якесь пророче заглиблення в минуле, щоб віднайти спокусу й сили творчого
життя в майбутнім” [14].
забезпечити формування як фізичних, так і духовних якостей.
Про педагогічну їх доцільність у журналі “Учительське слово” за 1922 рік
відзначалось, що гаївки “розвивають силу тіла, ублагороджують дух і ум,
виробляють почуття краси та заправляють молодече покоління до
товариського життя”.
Особлива роль у практичному використанні ігор-гаївок, а також народних
рухливих ігор і забав з музично-пісенним супроводом належить
прикарпатським педагогам минулого. Зокрема, О. Суховерська (1922)
наголошувала на тому, що дітям молодшого шкільного віку особливо
“припадають до вподоби ті забави й ігри, які побіч виконання рухів дають
їм ще змогу багато співати і лепетати” [15]. Заслуговую на увагу
рекомендації В.Вер-ховинця щодо широкого використання народних ігор і
забав у фізичному вихованні дітей. Народні рухливі ігри і забави дають
дітям гімнастику, але не таку, яка розладнує їм нерви, а заспокоює,
приносить все нові враження й непомітно, без відома дітей, розвиває в
них силу фізичну, але й єднає в собі виховання тіла, духу й розуму”
[16].
Отже, народні ігри та забави є цінним педагогічним засобом. Завдяки
тому, що в їхньому змісті переплетені “воєдино високохудожні слова
народної пісні, примовки, потішки з відповідними театралізованими
сюжетами та імітаційними рухами…”, вони здатні створити відпоповідні
умови для соціалізації особистості.
П. Терлецький стверджував, що розкритий за допомогою поетичного слова та
імітаційних тухів світ, який “у змісті гри постає в іпостасях звірят,
квітів, рослин, явищ природи, створює неповторний художній синтез
світовідчувань і світосприймань, де все переплітається,
взаємозв’язується, творить чарівний калейдоскоп, в якому діти вчаться
“пізнавати свій народ себе серед народу” [17].
Положення про неабиякі розвивальні можливості народної гри як своєрідної
рухово-музичної композиції потверджують результати сучасних
психолого-педагогічних досліджень. Зокрема, встановлено позитивний
зв’язок між емоційною насиченістю “фону” гри й виконанням фізичних вправ
у музично-пісенному супроводі та швидкістю й глибиною формування рухових
навичок. В основі цієї особливості лежать нейрофізіологічні механізми
образної й моторної пам’яті дитини. Отже, її активізація спроможна
значно інтенсифікувати навчально-виховний процес, забезпечити його
належну мотиваційну основу. Між рухом, словом, мімікою, жестом,
пантомімікою, тобто системою зовнішньоекспресивнх засобів, пізнавальною
та емоційно-вольовою сферами особистості, за дослідженнями А. Запорожця,
Є. Вільчковського, Г. Кислюк, М. Чис-тякової та ін., існує тісний
взаємозв’язок. Його широко використовують у системі психокорекційної
роботи з дітьми дошкільного й молодшого шкільного віку (у комплексі
психогімнастичних вправ), а також з метою духовного вдосконалення
особистості дитини.
Істотним моментом народної гри є також її мовний бік —
словесно-речитативний супровід (примовки, заклички тощо). Слово, на
думку вчених, допомагає дитині краще усвідомити зміст виконуваної
діяльності, оточуючого світу й самої себе, воно опосередковує рухові
дії, спричинює перехід від “механічного копіювання до наслідування
усвідомленого” [18], “відіграє вирішальну роль у формуванні складних
рухових навичок” [18].
Вважаємо, що саме в рухливих народних іграх приховані великі можливості
до самопізнання власних фізичних якостей, фізичного самовдосконалення.
У центрі теоретичної й практичної діяльності /. Боберського, О.
Суховер-ської, В. Верховинця, С. Шацького лежить вивчення проблеми
формування індивідуальних здібностей дітей. Виступаючи на III з’їзді
працівників дошкільних закладів Полтавщини в 1921 р., В, Верховинець
говорив: “Гра є найбільша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного
виховання її молоденького тіла, розуму та індивідуальних здібностей”
[1].
Тут вона має можливість розвивати свою особистість, зберігати
індивідуальність. Створення дитиною ігрової ситуації та участь у ній
впливає на її розум, спонукає до самовдосконалення на основі
індивідуальних здібностей.
У народній педагогіці з поняттям “гра” поширене й поняття “забава”.
Традиційно воно вживається у двох значеннях: заняття з метою
розважитись, повеселитись; гра. Як бачимо, у першому випадку забава — це
одна із форм активного відпочинку, у другому — засіб фізичного виховання
[8].
Ми розглядаємо забаву як різновид народної рухливої гри з
пісенно-речитативним супроводом, що не вимагає великих м’язевих зусиль
(з елементами імітаційних рухів, загальнорозвивальних вправ, танців
тощо), здатної забезпечити активний відпочинок, відновити працездатність
школярів у режимі навчального дня.
Вивчення та аналіз наукової історико-етнографічної та
психолого-педа-гогічної літератури дозволили сформулювати визначення
поняття “народна гра”.
Народна гра — це освітньо-оздоровчий засіб соціалізації особистості,
здатний інтенсифікувати навчально-виховний процес, забезпечити
мотиваційну основу для формування в діалектичному взаємозв’язку
фізичних, духовних якостей та особистісну самореалізацію.
На основі аналізу історико-педагогічної літератури можна зробити
висновок про те, що в народних іграх приховані великі потенційні освітні
та оздоровчо-виховні можливості.
Отже, вважаємо доцільним ширше використовувати в навчально-виховному
процесі сучасної школи народні ігри та забави, що є вагомим засобом
розвитку духовних і фізичних сил, самопізнання та відпочинку, формування
гарту в єдності його фізичної та духовної сторін.
Література:
Верховинець В. Весняночка. — К.:Музична школа, 1989. — С. 4.
Боберський І. Забави і ігри рухові.— Львів, 1904. — С. 31.
Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. — Т. 1.
— С. 189.
Жарський Є. Фізичне виховання. —Львів, 1937. — С. 32.
Тонский Ю. Физическое воспитание как необходимое условие здорового
мышленияи знергии духа. — Львів, 1904. — С. 36.
Франко П. Фізичне виховання в українських середніх школах // Наша
школа.— 1924. — № 3. — С. 176—187.
Сокільські вісті. — Львів, 1935. — № 4. —С. 9.
Словник української мови: В 11 т. — К.: Наукова думка, 1972. — Т. 3. —
С. 13.
Українська загальна енциклопедія. — К.,1969. — Т. 3. — С. 250, 150.
Билеев Л. В., Коротков И. М. Подвижные игры. — М: Физкультура и спорт,
1982.—С. 4.
Єфімов Н. Г. Методика проведення рухливих ігор. — К.: Радянська школа,
1969. —102 с.
Фомин Н. А., Фомин В. П. Возрастные основы физического воспита-
ния. — М.:Физкультура и спорт, 1972. — 174 с.
Ковальчук О. Козацька педагогіка //Освіта. — 1991. — 16 червня.
Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному
освітленні. — К.: Обереги, 1994. — Т. 1. — 392 с.
Суховерська О. Рухові забави й гри з мелодіями і приспівками. — Л.,
1924. —111 с.
Верховинець В. Весняночка. — К.: Музична школа, 1989. — С. 8.
Терлецький Г. Українське дошкілля. — К.: Музична Україна, 1998. — С.
130.
Чистякова А. Психогимнастика.— М.: Просвещение, 1990. — С. 48.
Гарт
Фізична витривалість
Духовна стійкість
Праце-здатність
Фізична підготовленість
Моральна вихованість
Сила волі
Самовдосконалення
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
