КУРСОВА РОБОТА

Народна педагогіка про особливості виховання дітей

ПЛАН

Вступ

І. Відомі вітчизняні педагоги, письменники, народна мудрість про
виховний потенціал української родини.

ІІ. Мета, завдання, зміст та основні напрями родинного виховання.

ІІІ. Родинні виховні заходи як форми виховання педагогічної культури
батьків.

Висновок

Література

ВСТУП

Виховання покоління, на долю якого ляже складне завдання розбудови нової
незалежної, демократичної України, потребує оновлення широкого спектра
проблем, пов’язаних з формуванням світоглядних орієнтацій особистості,
розвитком її свідомості, самостійності, активності. А тому система
освіти і виховання на всіх її ступенях має ставити за мету формування
особистості, яка усвідомлює свою належність до роду, етносу, краю,
держави, особистості здорової і багатої фізично і духовно.

В “Концепції національного виховання” одним із провідних напрямів
виступає родинне виховання: “Родинне національне виховання – природне,
провідне виховання; батьки-головні вихователі протягом усього життя
Дитини”. Ідалі вказується пріоритетність цінностей родинного виховання:
“Родинно виховання — перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка
національного виховання. В попередні десятиліття родинне виховання було
занедбане і трактувалося багато в чому на хибних моральних ідейних
засадах. В епоху національного відродження батьки залучають дітей до
традицій, звичаїв, реалізують у вихованні ідеї і засоби етнопедагогіки.

Мати і батько є головними природними вихователями. Святий обов’язок
батьків, переданий їм у спадок від дідів і прадідів, — бути національно
свідомими, палкими патріотами і стійкими громадянами України.

Родина плекає морально-ідейні, духовні цінності, пов’язані з базовими
поняттям – рід, родичі, родовід, родина, родинознавство, народ.

Від роду до народу, від родини – до нації – такий природний шлях
розвитку кожної дитини, який реалізує сім’я”.

У період відродження національної освіти і виховання важливого значення
набуло родинно-сімейне виховання. Без залучення до активної участі у
виховній роботі не лише батьків, а і інших членів родини дітей,
практично не можливе розв’язання проблеми національного виховання,
формування патріотичних почуттів молодого покоління нашої держави. У
Державній національній програмі “Освіта XXI століття” підкреслюється: “В
основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності
сім’ї і школи, наступності і єдності поколінь. Школа має продовжувати
родинно-сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками,
налагоджувати взаємозв’язок між школою і родиною, бо це — основа,
передумова підвищення активності навчання тa виховання».

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної
людина в планетарному відношенні, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши
1994 рік Міжнародним роком сім’ї, визначила спільну для всіх країн тему
співробітництва “Всі ми — одна родина”, яка своїм змістом і суттю
відображає взаємозв’язок основного осередку суспільства і вселюдської
родини. Генеральна Асамблея ООН постановила, що “починаючи з 1994 року,
15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародній день родини”
підкресливши цим величезне значення сім’ї і родини у фізичному і
духовному становленні особистості і суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ — поняття, що
розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних
етанів формування людини як особистості: від роду до народу до нації —
такий природний шлях розвитку кожної дитин сформування її національної
свідомості, й громадянської зрілості.

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка виховання, без
докорінного поліпшення змісту якої не можна домогтися певних змін у
подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім’ї
закладається основа особистості, її мораль, самобутність національного
світовідчуття і світорозуміння.

Родинне виховання – це перевірений віками досвід національного виховання
дітей в сім’ї; є джерелом формування світогляду, трудової підготовки,
фізичного змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і
батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошана, рідної мови, історії,
культури.

Тому метою даної роботи є визначення виховного потенціалу родини крізь
призму ролі родинного виховання у становленні особистості.

І. Відомі вітчизняні педагоги, письменники, народна мудрість про
виховний потенціал української родини.

З давніх давен серед українців виник і утвердився погляд на сім’ю і
родину як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок
батьків. Току ніякого перебільшення не буде, якщо сказати, що поруч з
божественним культом землі, води, хлібів, в свідомості нашого народу
віками живе культ роду, сім’ї, що успадковується з покоління в
покоління:

Сім’я, що значить це, то кожен знає,

Хто зpiс в сім’ї і хто сімю сам має.

І хоч як не приховуй, не таї

Залежить наше щастя від сім’ї.

Відомого, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського
суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я
завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих
національних ідеалів. Для прикладу деякі золоті перлини народної
мудрості, в яких закарбовано погляди попередніх поколінь, поціновано
значення сім’ї у житті суспільства: “Яка вода, такай млин, який батько,
такий син”, “Які мамка й татко, таке й дитятко”, “якого народила пенька,
такого приймає й земелька”.

Родина – то той вузол, яким сполучаються лади у суспільстві, то
найбільша вихователька підростаючих поколінь. Адже саме в родині під
керівництвом батьків та інших родичів дитина пізнає світ, що її оточує,
тут проходить її громадянське становлення, формується світогляд,
естетичні смаки, мораль, відношення до праці. Вказуючи на винятково
важливу роль родини у становленні особистості, відомий американський
психолог Франц Александер писав: “Антропологія доказала, що типові для
народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в
родинному житті, які панують в даній культурі. Те, що німця робить
німцем, американця — американцем, японця – японцем, це складний вплив
тих рис, які відрізняють японську, американську і німецьку родини”. Нам
залишається тільки доповнити, що те, що українця робить українцем, це
складний вплив тих рис, які відрізняють українську родину від інших
національних родин.

Виховання в родинній педагогіці розглядається як перша суспільна
необхідність /”Камінь шліфують, а людину виховують”/. Народна мудрість
говорить: “Якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо твої
плани розраховані на десятиліття – саджай дерева, якщо твої плани
розраховані на віки – виховуй дітей”.

В українській родинній педагогіці слово “виховувати” вживалося в
значенні “оберігати”, означало вирощувати, навчаючи правил поведінки,
даючи освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд,
моральні принципи кого-небудь у певному напрямі, прищеплювати що-небудь.
Звідси постали й інші слова: “вихователь” чи “вихователька” — людина,
яка виховує, нaвчає молодь і дітей, і “вихователь” чи “вихованка” –
дитина, взята на виховання.

З поняттям виховувати в родинній педагогіці тісно пов’язане поняття
“навчати”. Обидва ці слова часто використовуються як рівнозначні, що
свідчить про нерозривність навчально-виховного впливу. І все ж в
українському фольклорі в значенні “виховувати” найчастіше вживається
слово “навчати”. Наприклад: “Ой там в саду, у садочку научала мати
дочку…”, “Наступила, чорна хмара, наступає сина, научає бідна вдова
єдиного сина…”, а у Т.Г.Шевчена знаходимо: “А мати хоче научати, так
соловейко не дає.”

Тож особлива виховна місія батьків та родини культивується такими
повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: “Умів дитину
породити, умій і навчити”, “Батько не той, хто породив, а той, хто
спорядив”, “Не та мати, що народила, а та, що виховала”.

На особливу роль родинного виховання у становленні особистості звертали
увагу відомі вітчизняні педагоги, письменники, мислителі.

Так, відомий філософ і поет Григорій Сковорода вважав, що головне у
родинному вихованні є: 1) благо народити, 2) зберегти вихованцеві молоде
здоров’я, 3) навчити вдячності”.

Благо народити: Г.Сковорода піклується про майбутнє здорове як тілом,
так і духом потомство. Тому перший період виховання починається з
зародження. Які вимоги ставить Сковорода до цього періоду? Передусім
здоров’я батьків. Перед зародженням дітей не можна бути чимось
збудженим, знервованим або п’яним. Жінка після зародження повинна
уникати суперечок, нервових потрясінь, і в труді, в тихій безстрасності
має вести цей період життя.

Зберегти вихованцеві молоде здоров’я: Цей період домашнього виховання
начинається від народження і триває до 5-6 років. Завдання цього періоду
– не заважати самій природі дитиня розвиватись і тільки усувати на шляху
розвитку труднощі, що виникають. В цей період бажано уважно приглядатися
до дитини, помічати до чого вона споріднена: підв’язує вона шаблю собі
до паска, чи самовільно переймає пісні і тихо співає їх, чи запрягає в
ярмо цеценят або котиків. Спробуй в цих натяках зрозуміти здібність
дитини, як майбутнє покликання в житті.

Навчити вдячності: Цей період починається з 5-6 років і триває до 16-18
років. В цей період потрібно виховувати споріднені трудові навички,
розвивати головне покликання дитини в житті. У дитини, як і в юнака
треба розвивати добре серце, виробляти навички трудового служіння
суспільству і припиняти всілякі прояви жадібності до багатства, золота
та чинів.

Високу оцінку родинному вихованню надає Т.Шевченко. У трудовій сім’ї, на
його думку, діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сім’ї мають
створюватись на підставі любові, спільна праця є основою життя дорослих
і дітей.

Іван Франко традиційну українську родину розглядав як перший й
найвпливовіший осередок патріотизму, національного єднання та виховання,
місце прищеплення здорових норм і навичок поведінки, пошани рідної мови,
народних звичаїв і традицій.

Родинне виховання на його думку, має ґрунтуватися на національному
єстві, народній педагогіці, житті народу і його традиціях. “Виховання
народу мусить вирости з традицій, — зазначав поет, — з культурного стану
того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше це
буде даремна трата часу і сил”.

В своїм оповіданні “В кузні” Іван Франко так описує той виховний вплив
родини і батьківської кузні: “І певно, в ту пору ніхто з них не думав,
що та кузня, і та окмпанія в ній, і той її дружній радісний настрій
лишаться живим і незатертими в душі маленького рудоволосого хлопчини, що
босий, в одній сорочці сидів в куті коло огнища, і якого дбайливий
батько чає від часу просив відступити від скачучих іскор. На дні моїх
споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. Се вогонь у
кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою
душу на далеку мандрівку життя. І досі він непогас».

Дуже прихильно ставилась до родинного виховання Леся Українка. Добре
відомий її вислів, що гімназичне виховання “загнічує дитину з малих
літ… лише сім’я, за належного психологічного клімату в ній і високого
авторитету батьків може створити потрібний емоційний фон для навчання, а
особливо виховання. Однак як розуміти належний психологічний клімат в
родині, зa яких умов можливо його забезпечити? Леся Українка відповідала
так: лагідність, доброзичливість, вміння поступатися, визнання членами
сім’ї прав дитини, взаємна щирість батьків і дітей – такі основні
принципи родинного виховання.

Про нагальну потребу педагогічної підготовки батьків у родинному
вихованні писав К.Ушинський: “Але батьки завжди є хоч почасти
вихователями своїх дітей і кладуть перші зерна майбутніх успіхів чи
неуспіхів виховання – зрозуміло, без пояснень, як важливо для них у
цьому випадку набути педагогічних знань.

Відомий педагог не вважав родинне виховання особистою справою батьків.
Він розглядав його як громадянський обов’язок кожного з них. Найпершим
обов’язком – громадянина і батька сім’ї є виховання громадян корисних
для суспільства.

Ушинський висловив багато цікавих думок і з приводу того, як же саме
треба виховувати дітей в сім’ї. Він вважав, що батьки обов’язково
повинні добре знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому
питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література.

Чим не повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей? На це
запитання Ушинський відповідає дуже чітко. Тільки поєднуючи розумове,
моральне, трудове та естетичне виховання, можна виховати справжню
людину.

Ушинський вважав, що батькам необхідно виховувати в своїх дітях з
дитинства почуття любові до вітчизни, вірність своєму народові,
правдивість, сміливість, щирість, скромність, відвертість,
працьовитість, сильну волю.

Софія Русова наполягала, щоб виховання дитини розпочиналося з
народження. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор,
пісень, лічилок, загадок тощо має здійснюватися прилученням дітей до
національної культури та етнізація особистості. Вона стверджує: “Нація
народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного
слова, пісні, здатна вирости національно свідома дитина. Найдієвішим
засобом виховання в родині Русова визнає рідне слово. Саме через слово
дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення, засвоюється
нею мораль, історичний досвід народу тощо.

Провідним методом родинного виховання Русова вважає гідний для
наслідування приклад батьків, родичів, дорослих і всіх тих, з ким
спілкується дитина. Через те, вважає вона, треба, щоб діти в своєму
оточенні, бачили як найбільше добра і краси.

В родинному вихованні, на думку Русової, великого значення треба
надавати розвитку таких видів діяльності як гра, праця, малювання,
ліплення, співи, танці — адже в них найбільше може виявитися
самостійність дитини. Але, підкреслювала вона, в родинному вихованні
метою є “не вчити дитину, не давати їй готове звання, а більш усього
збудити в дитині її духовні сили, розворушити її цікавість, виховати її
почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього,
рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножниць, і коло
глини, й коло паперу».

Відомий педагог сучасності М.Г.Стельмахович, один із теоретиків
українського родинного виховання, серед усіх напрямів виховання
наголошував саме на колосальний потенціая родиного. У підручнику
“Українська родинна педагогіка” та в ряді статей він зазначав:
“Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована через
безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців
педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів
батьківсько-материнського й родичівсько-свояцького впливів на дітей та
молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей,
забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадковості
поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в
тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої
родинно-побутової культури, своїм вмістом і духом підпорядковується
сомобутній природі української дитини, потребам забезпечення її
належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку,
повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків та народу в
цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної
особистості українця.

В.Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім’ї і
родини є творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина
знаходять у ній ні з чим незрівнянне щастя. Адже, продовжуючи, рід
людський, батько та мати повторюють у дитині самих себе, і від того
наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за
людину, за її майбутнє.

Звертаючись до батьків, Сухомлинський нагадував: “Якщо ви хочете стати
неповторною особистістю, якщо мрієте залишити після себе глибокий слід
на землі – необов’язково бути видатним письменником чи вченим, творцем
космічного корабля або відкривачем нового елемента періодичної системи.
Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивого зіркою
неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян,
хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для
їхніх дітей. Творення людини – найвище напруження всіх ваших сил. Це і
життєва мудрість, майстерність, і мистецтво. Діти – не тільки і
нестільки джерело радості. Діти – це щастя, створене вашою працею”.

Погоджуючись з тактами міркуваннями, можна зауважити: створити щастя
власними руками, власним інтелектом – це відчути себе людиною. І щоб
оволодіти мистецтвом виховання дітей, зрозуміти секрети виховної
практики, слід звернутися до ідеї родинної педагогіки, до народознавчих
джерел. Саме українознавство допомагає збагнути, що наш народ, зокрема
українська родина, у виховній роботі керувалися тим ідеалом, у якому
таїться дух нації, сила національної ідеї — віковічної боротьби зa своє
існування, право бути вільніші на своїй землі.

Українська родина розуміла – виховати дітей на ідеалах вільнолюбства не
можна без формування національної свідомості і самосвідомості, любові до
рідного народу, відданості Україні. Здавна батьків і дітей об’єднували
віра, книжка, пісня, почуття обов’язку перед Вітчизною.

Українську родину характеризували такі чеснота /а вона їх передавала
своїм спадкоємцям з покоління в покоління/, як ториськість,
побратимство, лицарство, спільна праця, піклування про цивілізоване
буття кожної особистості, взаємодопомога, спільний обробіток землі,
піклування про довкілля. Ковша родина вважала за честь виховати патріота
рідкої землі, який усвідомлено захищав би Вітчизну від ворога.

Здавна прославляють митців зa їx чудові витвори мистецтва, а батьків за
добре виховання дітей. Бо безсмертя народу – в дітях. Не випадково
кажуть: “Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти.
Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей, як і від
пожежі в будинку, можна -вберегтися, не допустивши помилки у їх
вихованні”.

Як дбайливо хлібороб готує нику до нового врожа, так і батьки повинні
сіяти зерна добра і любові в душах і серцях своїх дітей.

ІІ. Мета, завдання, зміст та основні напрями родинного виховання.

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання,
одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього
навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження
нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні
завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого,
невігласа. У зв’язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання
та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його
реалізувати.

Головна мета українського родинного виховання – формувати в дітей та
молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих
представників патріотів українського народу, нації, носіїв і творців
національної та загальнолюдської культури, вільних громадян не залежної
України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе
значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на
дітей у сім’ї чітким і цілеспрямованим. Без них воно, було б
розпливчатим і незрозумілим. Конкретне визначення виховних завдань
батьків, по-друге, потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі
родинно-побутової культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм. І
по-третє, цим позбудемось кон’юнктурності у родинній педагогіці, що
постійно переслідувала її протягом цілого ряду десятиліть, тобто
стабілізується і динамізується розвиток батьківської педагогіки.

Якщо коротко говорити, то завдання домашньої педагогіки можна визначити
так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її
призначення. Природа та суспільна призначення людини – ось основа її
доброго виxoвання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь
народної педагогіки можна уявити собі як олюднення особистості та
підготовки її до життя, реалізацію її особистісного виявлення. Підставою
для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є
не що інше як педагогіка життя

Розмаїтість перепитій людського життя зумовлює багатоукладність завдань
підготовки до нього. Через це основними завданнями родинного виховання
можуть бути:

— піклування про фізичне і психічне здоров’я дітей, виховання фізично й
морально здорової дитини, забезпечення необхідних умов для реалізації
можливостей дитини;

— виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення
сприятливих умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний
край, природу, Батьківщину;

— виховання в дітей любові до добра, правди, сираведливості, моральних
цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між
близькими людьми і в сушильному оточенні, гідності, честі людяності,
здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей
похилого віку;

— організація з найбільш раннього віку посильної праці, різних видів
трудової діяльності дітей, на благо сім’ї, родичів, інших людей і по
самообслуговуванню, виховання їх цивілізованими господарями землі та
підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

— цілеспрямоване і систематичне формування в дітей української
національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових
поглядів та переконань;

— формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й
потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у
вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної
діяльності;

— забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій,
сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до них традицій,
звичаїв, обрядів;

— сприяння родини навчально-виховним закладам у вихованні дитини, її
становленні як особистості.

На думку академіка Стельмаховича, провідні завдання родинного виховання
передбачають забезпечення реалізації: 1) натуралізму; 2) раціоналізму;
3) гуманізму; 4) евдемонізму; 5) соціалізації та етнізації; 6)
духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильна
дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається
наче та рослина. Батькам слід всіляко оберігати природний /натуральний/
перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх впливів. Згаданий принцип
натуралізму проповідується багатьма народними висловлюваннями /”Діти, як
квіти: поливай – рости будуть”, “Гни дерево поки молоде, вчи дітей поки
малі”/.

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини через засвоєння рідної
мови, фольклору, родинно-побутової культури, народних мистецтв /”Розуму
не купують, а набувають”, “Розумний всьому дає лад”/.

Гуманізм передбачає людяне, доброзичливе ставлення до дитини і намагання
формування “досконалої людськості”, щирих стосунків між батьками та
дітьми, братами та сестрами, членами родини, чуйного ставлення до людини
взагалі, у твердження добра на Землі /”Добре роби, то й добре усім
буде”/.

Евдемонізм – від грецького “евдемовус” – щастя/ мету виховання вбачає в
земному благополуччі та щасті. За визначенням української
етнопедагогіки, щастя – це стан цілковитого задоволення життям, відчуття
глибокого вдоволення та безмежної радості, які хто-небудь переживає. У
народні педагогіці щастя, як правило, репрезентується у нерозривній
єдності з долею. В українській родинній педагогіці зумовлення щастя
пов’язується із здоров’ям /”Найбільше щастя в житті – здоров’я”/, добрим
розумом /”Кого щастя згубити хоче, тому перше розум відбере”/, відвагою
/”За відважним щастя біжить”/, дітьми /”Нема смерті без причини, а щастя
без дитини”/, домівкою /”Казала Феся, шо щастя і в дома знайдеться”/.
Отже, щасливий той, кому щастить, хто має радість, окрилений життєвими
успіхами, вдачами, благополуччям.

Соціалізація в її загальному розумінні – це процес перетворення людської
істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в
суспільне життя, як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть,
соціалізації полягає в біологічній та психологічній адаптації людини до
навколишнього середовища.

У понятті етнізації вкладається поняття соціалізації особи на основі
родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду
свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносять рідну
/материнську/ мову, національну, родинно-побутову та громадську
культуру, посильну участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері
народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята,
обряди, символи.

Фундамент етнізації закладається в сім’ї. Дитина з’являється на світ і
робить перші кроки через спілкування з людьми, перед усім з батьками,
рідними, спочатку засобами дитячої, а згодом материнської мови. З ростом
дитині коло її спілкування та трудових обов’язків поступово розширюється
з – ровесниками і старшими у дворі чи дитячому садку переважно через
дитячі ігри та забави, участь у постільній праці. Наступна фаза
етнізації, що пов’язана з оволодінням основами знань і суспільним
досвідом, набуттям професії все більше виходить за межі сім’ї, однак
користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання полягає в тому, щоб всебічно сприяти
етнізації дітей і підлітків, забезпечуючи надійність її фундаменту. Де
означає, що батьки в українській родині повинні подбати, аби їхні діти
сформувалися як високо свідомі українці, оскільки етнізація є
національною цивілізацією та національною освітою.

Нарешті, у завдання родинного виховання входить плекання духовності,
тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини. То й
педагогічна сутність духовності полягає у вихованні дітей на засадах
народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, шанобливого
ставлення до неї.

Суть родинного виховання визначається його змістом, який включає такі
основні напрямки:

— тілесне виховання – діяльність батьків, спрямована на зміцнення
здоров’я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей. Мета
тілесного виховання диктується реальними потребами кожної людини бути
здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного
власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної
землі. Реалізації тілесного виховання сприяє організація батьками
здорових умов життя дитини в родині – забезпечення раціонального режиму
дня, організація посильної праці, активного дозвілля і відпочинку
рухливих дитячих ігор, виховання як навичок особистої гігієни. Родинна
педагогіка виділяє дві трупи засобів тілесного виховання дитини в
родині: 1 – природні – сонце, повітря, вода, харчування, рух і
відпочинок, одяг, частота й охайність; 2 – штучні /спеціальні/ —
гімнастика, фізкультура та спорт, гартування тіла. Система тілесного
виховання передбачає також знання і неухильне дотримання, основ
домашньої санітарії та особистої гігієни, застосування народної
медицини, зокрема народної педіатрії;

— розумове виховання — цілеспрямований вплив батьків на розвиток
розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці.
Розумове виховання – процес тривалий та складний. Успіх його
забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе
спілкування з дітьми. Саме такий обмін думками дуже потрібний у
спілкуванні з малими дітьми, коли вони формуються у дітей у формі
уявлень про навколишнє життя, по-справжньому піклуються про розумове
виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у
доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко
підтримують їхню природну допитливість, пробуджують увагу. Ніколи не
треба забувати й щедро використовувати такі чудові, перевірені
багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні,
загадки, перекази, казки, легенди, оповідання, байки тощо. Головне
призначення розумового виховання родинна педагогіка вбачає в тому, щоб
розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх
основі пізнавальні інтереси. Розумове виховання в родині передбачає
також підготовку дітей до школи, допомогу їм в організації домашньої
навчальної діяльності, залучення їх до позашкільної навчальної роботи.
Чи не головним в розумовому вихованні є пробудження в дитини інтересу до
знань;

— духовно-моральне виховання передбачає формування в дитині високої
духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього
психічного розвитку дитини – свідомості, почуттів, волі, поведінки. В
основі традиційної системи духовно-морального виховання дітей в сім’ї
лежить антитеза: добро-зло, правда-брехня, милосердя-жорстокість,
честь-ганьба, щедрість-скупість, любов-ненависть, мужність-боягуство,
радість-горе тощо. Правильне формують моральну свідомість ті батьки, які
дбають, щоб їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого
народу норми поведінки, моральні заповіді, релігійні заповіді,
мовленнєвий етикет. Морально-духовне виховання в родині здійснюється
через формування загальнолюдських та національних вартостей: виховання в
дитини гуманізму милосердя, доброзичливості, правдивості, чесності,
високої культури поведінки; через засвоєння народної моралі, в основі
якої лежать народно-педагогічні традиції народно-родинного виховання:
вшанування новонародженої дитини, її батьків, бабусів, хрещених батьків,
святкування в сім’ї, родинних свят, вшанування пам’яті загиблих чи
померлих родичів, відзначення календарних та обрядових свят тощо.
Традиційна українська родинна педагогіка об’єднує у системі
духовно-морального розвиту особистості також релігійне виховання,
побудоване на основі віри в Бога і сповідування християнської моралі;

— трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій
українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення
обов’язків дитини в сім’ї: самообслуговування, догляд за молодшими
дітьми, приготування простих страв, виховання уміння накрити на стіл,
допомога батькам до свят, спільна праця дітей і батьків, робота в домі,
на городі тощо.

— естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та
почуттів черев екскурсію в природу, саджання дерев, догляд зa квітами,
спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток
дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового
мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми
всіх традиційних родинних свят;

— моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднані із
статевим виховання. Народна мудрість вчить, що моральна підготовка,
молоді до родинного життя найкраща така, що протікає в контексті
повсякденного життя самої сім’ї, шляхом безпосереднього прикладу
батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного життя-значить допомагати
підростаючій особистості усвідомити, що люди створені одне для одного.
Це ще принципове значення, особливо для підліткового
десяти-дванадцятирічного віку, коли в хлопців і дівчат починає
проявлятися усвідомлений інтерес до протилежної статі. Дошлюбна
підготовка в українському родинознавстві зводиться до створення міцної,
здорової, щасливої сім’ї, що не знає чвар і розбрату, а тим більше
розлучень. На думку академіка Стельмаховича, якщо в домі панує висока
моральна атмосфера, то і відпадає потреба в якомусь спеціальному
статевому вихованні. Бо непорушною основою воркування правильних
стосунків між статями виступає добре поставлене моральне виховання дітей
у дітей. На його ж думку, не сторонній лікар-сексолог, а рідний батько
повинен передати синові, а мати — дочці знання про особливості
чоловічого і жіночого організму, їх гармонії в сімейному, саме в
сімейному житті. Статева близькість у взаємному коханні і в рамках
сім’ї, шлюб чоловіка та жінки в ім’я спільного щастя, радості мати дітей
і виховувати їх посилюють прагнення мати сім’ю, відкидають “статеву
несумісність”, пронизують подружнє життя духом життєвого оптимізму,
утверджують переконаність в тому, що справжню радість і щастя людини,
насолоду статевим життям можна знайти лише у сім’ї.

Зміст завдання та мета родинного виховання реалізуються в органічній
єдності під дією відповідних педагогічних факторів. Хто ці фактори? Хто
належить до провідних вихователів дитини?

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками
виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім’я першою бере
під свою опіку дитину в моменту її народження, в ранньому дитинстві, у
час її найбільшої безпомічності, у віці найінтенсивнішого вихованні її
характеру, і не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою
людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина
все одно більшість свого часу проводить в сім’ї, не перестає вона бути
її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і
найвпливовіших вихователів особистості, особливо якщо сім’я повна, тобто
з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати.

Одну а головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне
материнське слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх
сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу
родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко
приходять в сім’ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх
місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно
виживають на розум, серце, тіло і душу дитини навколишня природа та
домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діб по-своєму і
заслуговує пильної уваги, але найбільшої уваги заслуговують батьки, адже
саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім’ї. З
цього привожу В.О.Сухомлинський писав: “Виховує, звичайно, сім’я в
цілому — її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить
цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості
немає виховної сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням
дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку,
відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька і матері,
самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила не від батьків, у
них — її коріння і джерело”.

ІІІ. Родинні виховні заходи як форми виховання педагогічної культури
батьків.

Сучасна педагогічна наука виходіть з положення про те, що виховання
дитини – це не лише цілеспрямоване і планомірне планування її
світогляду, переконань і почуттів, волі і характеру, потреб і
здібностей, а й адаптація до соціального середовища, її соціалізація.
Важливим чинником названого процесу має стати родинна педагогіка, яка
еволюційним шляхом виробила оригінальні норми і методи впливу на
підростаючу особистість. Уся суть родинної педагогіки спрямована на
підготовку дітей до самостійного життя. їхню адаптацію до природного і
суспільного довкілля. Родинно-національні та соціально-побутові традиції
забезпечують зв’язок поколінь, засвоєння і збереження скарбів
українського народу, впливають на розвиток і соціальну спрямованість
дитини в сім’ї та соціальному середовищі. Саме тому особливо актуальним
є єдність родинно-шкільного виховання на базі відродження традицій
української етнопедагогіки та досягнень вітчизняної та світової
педагогіки і формування на цій основі педагогічної культури батьків як
першовихователів.

З цього приводу К.Д.Ушинський зазначав: “Мистецтво виховання має ту
особливість, що майже всім вона здається справою знайомою й зрозумілою,
а декому навіть справою легкою і тим зрозумілішим і легше здається воно,
чим менше людина з нам обізнана теоретично чи практично. Майже всі
визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вважав, що для цього
потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навичка, але дуже мало хто
прийшов до переконання, що, окрім терпіння, вродженої здібності та
навички потрібні ще й спеціальні знання…”. Продовжуючи Ушинського,
відомий вітчизняний педагог В.Сухомлинський писав: “Батьківська
педагогіка – це на мій погляд, педагогічна освіта батьків і матерів,
освіта тих, кому завтра бути батьками і матерями”.

За висновком В.Сухомлинського, в наші дні немає важливішого у сфері
виховання завдання, ніж навчити батька та матір виховувати своїх дітей,
прищепити їм високу педагогічну культуру. “Без турбот про педагогічну
культуру батьків, — писав він, — неможливо розв’язати жодного завдання,
що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто
елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася
від людини, стає людиною — це фундамент, основа всієї педагогічної
теорії та практики”. I закликав, звертаючись до вчителів: “Вчіть батьків
мистецтва виховання як найблагороднішої, найлюдянішої, найвищої
творчості, як виконання високого громадського обов’язку”. З цією метою
педагогу доцільно урізноманітнювати форми, засоби і методи співпраці з
родинами учнів для підвищення рівня педагогічної культури батьків,
враховуючи їх загальний розвиток, різноманітні інтереси тощо.

Однією Із форі виховання педагогічної культури батьків є організація
вчителем родинних виховних заходів. Саме родинні виховні заходи дають
змогу активізувати батьків, з пасивних спостерігачів перетворити їх в
учасників організації навчально-виховного процесу власних дітей;
пізнавати інтереси і вподобання кожної сім’ї, організовувати спільне
дозвілля батьків ф дітей, забезпечувати спадкоємність поколінь,
відроджувати звичаї і традиції нашого народу.

Для прикладу пропоную сценарій вечора «РОДИННЕ СВЯТО».

УЧАСНИКИ: родини, чиї діти навчаються в класі? школі.

По можливості сцена, де проходить “Родинне свято” оформляється під
світлицю. На сцені розміщуються столи і стільці по кількості сімей, які
беруть участь:у святі.

Родини заздалегідь приготували своє родовідне дерево, герби родини,
принесли з собою сімейні фотоальбоми, які розвішують i розкладають у
залі. Заздалегідь учні класу, або класи готують власними руками призи. В
залі звучить музика. На мелодію “Пісні про рушник” на сцену виходять дві
дівчини в українських костюмах з короваєм.

І ДІВЧИНА: Добрий вечір добрим людям! Ми вітаємо Вас у нашій світлиці.
Дякуємо Вам за те, що ви сьогодні завітали до нас.

ІІ ДІВЧИНА: За давнім українським звичаєм дорогих гостей зустрічають
свіжим духм’яним хлібом, який увібрав у себе тепло i світло щедрої
української землі. Хай цей хліб нагадає вам рідний дім і стане для вас
символом родинного свята.

Під фонограму сім’ї, котрі братимуть участь у конкурсах вечора,
піднімаються на сцену за свої столи, які були раніше оформлені букетами
квітів; приготовленими дітьми та батьками серветками.

Виходять на сцену ведучі:

І ВЕДУЧИЙ: Доброго вечора, дорогі друзі! Спасибі вам за те, що ви
вирішили взяти участь у нашому родинному святі. Серед усіх геніальних
винаходів людства одне з провідних місць займає сім’я, родина”, “Від
родини йде життя людини”, “Без сім’ї нема щастя на землі”, — говорять на
Україні.

ІІ ВЕДУЧИЙ: Сім’я-святиня людського духу, благородних людських почуттів:
кохання, любові, вірності, піклування. Це невсипуща хранителька
національних звичаїв і традицій, пам’яті предків, плекальниця найвищої
цінності людства — дітей, майбутне народу. Людина є смертною. Але рід,
родина, народ — безсмертні.

І ВЕДУЧИЙ: А зараз ми хотіли б ближче познайомитись і відрекомендувати
вам наших сьогоднішніх гостей: сім’ї, які прийшли до нас на свято.

Ведучі розповідають зі сцени про сім’ї, які беруть участь у святі, їх
сімейні бувальщини.

(Така інформація готується зарання).

I ВЕДУЧИЙ: А тепер від слів переїдемо до наших конкурсів. Перший
конкурс-пісенний.

II ВЕДУЧИЙ: Як відомо, в пісні розкривається душа людини.
Перефразовуюча відоме прислів’я,можна сказати:

“Скажи мені про що ти співаєш, — і я тобі скажу, хто ти”.

І ВЕДУЧИЙ: А українські пісні завжди славились своєю мелодійністю,
співучістю, задушевністю. Отож, пісня.

Свою улюблену сімейну пісню виконує сім’я…

(Сім’ї по черзі співають свої пісні, зал по можливості підтримує їх).

II ВЕДУЧИЙ: Щиро дякуємо нашим учасникам за чудове виконання народних
пісень. Пісні, що прсзвучали, такі різні, але всі вони чудові.Тепер ми
краще знаємо наших учасників i розуміємо їх душу.

І ВЕДУЧИЙ: Як відомо,сім’я- це близька співдружність дорослих і дітей. І
чим тісніший цей зв’язок поколінь,тим більше значення мають сім’ї в
житті кожного її члена.

II ВЕДУЧИЙ: А як виглядають батьки в очах своїх дітей?

І ВЕДУЧИЙ: У всіх батьків є сильні і слабі сторони. Теперішні батьки і
їх талант полягає в тому, щоб вміло використати свої сильні сторони в
спілкуванні з дітьми. В демонструванні своїх сильних сторін нам
допоможуть наступні конкурси.

(Проводяться конкурси серед тат і мам. Конкурси можуть бути
різноманітними)

ІІ Ведучий: Дякуємо нашим татам і мамам, які продемонстрували нам свої
таланти. В таких талановитих батьків і діти повинні бути талановитими. І
виявити таланти дітей — мета нашого наступного конкурсу.

(Проводяться конкурси серед дітей)

І. ВЕДУЧИЙ: Дуже вдячні нашим молодшим представникам сімейних династій.
Ми познайомились з нашими сім’ями. Їх сильними і слабкими сторонами. А
тепер проведемо конкурс під девізом: “Тато, мама і я- дружна сім’я!”.

(Проводиться конкурс для всіх сімей — учасників свята).

ІІ ВЕДУЧИЙ: Як ви бачили у кожної людини є який її талант, який її
відрізняє бід інших і яким вона може пишатися.

І ВЕДУЧИЙ: Ось і познайомились ми з нашими сім’ями ближче, їх сімейними
традиціями уподобаннями, талантами. Ми дуже раді, що наше сьогоднішнє
свято, родинне свято, пройшло в такій теплій, невимушеній обстановці.

ІІ ВЕДУЧІЙ: А зараз — найприємніша мить, яку з нетерпінням чекають всі
учасники. Вручення призів. Кожна сім’я по-різному виявила свої таланти в
конкурсах. Одні стали переможцями в пісенному, інші- в спортивному
конкурсах. Тому ми нагороджуємо кожну сім’ю.

(Проходить вручення призів учасникам родинного свята).

І ВЕДУЧИЙ: Сподіваємось, що сьогоднішнє свято надовго запам’ятається
глядачам i учасникам. Всім велике спасибі. А закінчити наше свято ми
хотіли б піснею.

(Всі співають “Пісню про рушник”).

НАЗВА ПРИЗІВ: – за краще виконання сімейної пісні;

– за краше знання свого родоводу;

за краще почуття гумору;

саму багатодітну сім’ю;

зa тісний зв’язок поколінь;

за добре знання свого рідного краю;

за акторську майстерність при демонстрації своїх талантів;

за оригінальність батьківських талантів;

наймолодшу сім’ю.

ВИСНОВОК

Велич і красу родини в народі підносять аж до небес, як ознаку
особливого авторитету й ролі в житті кожної людини. Повне щастя без
сім’ї, без домашнього затишку не мислиме.

Звичайно, що увага і повага до сім’ї, до роду не приходить сама по собі.
Її треба виховувати. Це якраз і є той природний, надійний шлях, яким
дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них
— до рідного народу, української нації.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість,
продовжують людський рід і передають родинну духовну естафету від
покоління до покоління. В народній педагогіці знаходимо: “Шануй і
поважай бабусю i дідуся. Вони дали життя мамі і твоєму татові. Вони
ночей не спали біля твоєї колиски. Пам’ятай, що сонце осяює твій
радісний ранок. Для них сонце на вечірньому крузі. Ніколи не забувай
свою рідну домівку. Воістину святі слова, всі батьки щиро вірять, що
їхні діти ніколи-ніколи не стануть на шлях перекотиполя, що колись було
кураінкою. Про цe в народі розповідають таку казку:

“У полі росла кураінка. Поряд з нею — мама i тато, бабуся i дідусь,
прабабуся і прадідусь. Вночі біг вовчик i зачепив кураїнку, вирвав її з
грунту. Більше вона не могла пити водички, живитися. Припекло сонечко і
висушило кураїнку. Подув вітер і покотив її полем. Капали сльози з її
очей, боляче було відриватися від свого роду. Зачепилась вона за
стареньке дерево, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову покотив її
через поле. І стала вона перекотиполем…”.

Так і людина, як і рослина, не може жити без правічного грунту.
Живосилом вирвана з рідного місця, почне всихати, перероджуватися на
перекотиполе. Без зв’язку з ріднею людина стає безпорадна. Вона завжди
стояла і стоятиме біля витоків людського життя i щастя, додаватиме сили
і відваги, оберігатиме від напастєй, хвороб душі і тіла, вчитиме
шанувати людей, їх працю, їх мудрість, святою молитвою звучатиме в твоїх
устах велике і величне слово – РОДИНА.

ЛІТЕРАТУРА

Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994.

Концепція, національного виховання // Рідна школа. — 1995. — №6.

Кузь В. Материнська школа: Виховання в родині // Педагогіка і
психологія. — 1995. — №4.

Мартинюк І. Школа-родина як основа національного виховання //Поч. школа.
— 1996. — №3.

Організація роботи з батьками. — Рівне, 1995.

Основи національного виховання / За ред. Г.Кузя. – К.,1994.

Педагогічні ідеї К.Д.Ушинського / Ред. колегія: В.І.Войтко та ін. — К.,
1974.

В.Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К., 1986.

Стельмахович М.Г. Народне дитинознавство. — К., 1991.

Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка.-К.,1996.

Сухоюшнський В.О. Батьківська педагогіка.-К.,1978.

Українська душа /Відп. ред. В.Храмова.-К. 1992.

Українознавство в національній школі /За ред. М.Г.Стальмаховича.-
Іваио-Франківськ, 1995.

Ушинський К.Д. Про сімейне виховання, — К., 1974.

Школа-родина: аспекти родинного виховання //Поч. школа.-1997.- №5.

Похожие записи