Реферат на тему

Нагальні проблеми побудови громадянського суспільства в Україні

Людське суспільство складається з громадян. Практично два тисячоліття в
ареалі проживання українців їм імплантувалася думка про примат держави
над людиною. Людина розглядалася як гвинтик великого механізму.
Ідеологічна система держави СРСР, у якій ми жили колись, закликала нас
до того, що жити потрібно скромно, середньо, “не висовуючись”.

Зміна світогляду, соціальних орієнтирів кінця XX, початку XXI століття
виступили каталізатором переосмислення, соціальної саморефлексії
громадян. Громадянин України визнав себе силою, здатною диктувати свою
волю державі та пред’являти до неї зростаючі вимоги ціннісного змісту.

Дослідження ціннісних орієнтацій громадян України в наш час набуває
стратегічного характеру, оскільки від того, які позиції будуть визначати
“дух народу” у найближчі десятиліття, залежить самозбереження українців
як поліетнічної спільноти як у фізичному, так і в духовно-культурному
плані. Про “національний характер”, “нapoд”, “народний дух” говорили
Ш.Монтеск’є, І.Кант, Г.Гегель, А.Шопенгayep, Ф.Ніцше, М.Вебер, Ж.Лакан,
А.Лоренцер, Г.Ващенко, В.Парето, П.Сорокін та ін.

На думку С.Лацарус, Г.Лебон, В.Вундга – “дух народу” [91] це таємнича
субстанція, яка залишається незмінною, забезпечує єдність національного
характеру при всіх індивідуальних відмінностях і виражається в мові,
міфах, звичаях, релігії, мистецтві.

Президент США Дж. Буш на презентації національної освітньої програми
проголосив таку тезу: “Сьогодні освіта визначається не тільки тим, які
студенти досягають успіхів, але й тим, які нації процвітають в тісному
світі вільного підприємництва. Давайте думати про зміни, які
трансформують світ… Впродовж нашої історії ми вважали ресурсами ґрунти
та каміння, землі й багатства, накопичені в минулому. Але найбільше
багатство лежить поміж нами – наш інтелект, геніальність, здатність
людського розуму”.

Ми пропонуємо подивитися на проблему громадянського суспільства в
Україні як на досить складний процес, який не можна звести лише до
певної конкретної та незалежної сфери суспільства.

Ідея громадянськості у наш час набуває особливого значення. Ще в ХVІІ
сторіччі видатний французький філософ Ш.Л. Монтеск’є попереджав: “Будьте
певні, якщо Ви поганий громадянин, то згодом Ви станете гарним рабом”. В
цьому значенні цікавою є ідея “ЕКГ – суспільства” (за поняттям
“електрокардіограма’’). Сучасне суспільство може буди здоровим
(громадська злагода) за умови чіткого збереження балансу трьох його
провідних компонентів: “Е”– етнічності; “К” – конфесійності; “Г” –
громадянськості.

У відношенні вікової структури людського суспільства не втратив значення
вислів Френсіса Бекона про те, що “людське суспільство це організм, у
якому представники різних віків функціонують у якості органів. Якщо один
із цих органів відсутній, то рівновага порушується, він занедужує.

У суспільному організмі молодь любить, сподівається і бореться, зрілий
вік відчуває, досліджує і спрямовує, старість же перевіряє, критикує і
зменшує.

Суспільство, що складається з одних старців, лише критикує і не йде
вперед. Суспільство, що складається з людей зрілого віку, егоістичне і
позбавлене ідеалу. Суспільство, що складається з усіх віків, досконале,
тому що воно любить, мислить, критикує, воно може бажати і бажає, тому
що може… Відніміть у нього старців і ви отримаєте організм без голови”.

Особливої нагальності та актуальності дана тема набуває в світлі подій,
що відбулися в 2004-2005 роках в Україні.

Кожна людина бажає прожити повноцінне власне життя без тиску ззовні
(крім встановлених норм та правил). Філософ Ортега-і-Гасет Х. розглянув
поняття “авторство” та “співавторство” у житті людини. На його думку,
бути людиною – означає бути автором свого життя. Стати автором – це
означає пройти через довгу шеренгу співавторів і не загубитися в ній, а
залишитися самим собою. Авторство – це трансцедування в процесі
відкритого полілогу із співавторами, число яких може розростатися.

При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства,
переважна більшість дослідників (В.Г.Кремень, М.І.Михальченко,
В.М.Ткаченко) сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства
застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і
має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування
суспільства і держави.

Історично, громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку
західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має
історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди,
поширюючись у наш час на різні регіони і континенти.

Термін “громадянське суспільство”* з’явився у вжитку після 1990 року.

В основі сучасного поняття про громадянське суспільство лежать три ідеї:
1) наявність іманентної* розумності у членів суспільства; 2) наявність в
суспільстві іманентної солідарності; 3) наявність в людині іманентної
автономності.

Структурно, громадянське суспільство є підсистемою суспільства як
цілого. У зародковому стані така структура фактично присутня в кожному
сучасному суспільстві.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою
чергу, має складну внутрішню структуру.

Інститутами громадянського суспільства є:

добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні
партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в
механізмах здійснення влади;

незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби
та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська
думка як соціальний інститут;

вибори та референдуми, які служать засобом формування і виявлення
громадської думки та захисту групових інтересів;

залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи
(як-то суди присяжних, козацькі дружини тощо).

В аспекті культури, охарактеризована вище підсистема суспільства може
називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній не
тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших
громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури,
спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто,
громадянське суспільство – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна
модель соціальної організації, з притаманними їй якісними
характеристиками, а саме:

1) суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні і рівні
індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати нагальні справи в
суспільстві;

2) їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські
справи;

3) індивідуалізм та конкурентність у їх діяльності поєднуються з
вiдносинами взаємної довiри та спiвробiтництва, здатнiстю йти на
компромiси, помiркованiстю i толерантністю.

М.Сенченко [112] вважає, що духовна цивілізація, яка в наш час домінує в
Україні, відзначається такими цінностями: 1) колектив вищий від
індивіда; 2) інтереси держави вищі від інтересів окремої людини; 3)
духовні цінності вищі від матеріальних цінностей; 4) справедливість вища
від закону.

Громадянська культура є культурою участi i пiдтримки, з прихильним
ставленням громадян до полiтичної системи, збереженням балансу мiж
активнiстю i пасивнiстю громадян необхiдного для стабiльного розвитку
демократiї. Така культура не може сформуватися без наявності як значного
числа власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і
без правової захищеності індивідів.

Наведемо одне з прийнятих визначень громадянської суспільства – це сфера
спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування
вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка
захищена законодавством від прямого втручання і регламентації з боку
держави і в якій переважають громадянські цінності.

Як зазначає Ч.Тейлор, [119] поняття громадянського суспільства
вживається у наш час щонайменш у трьох значеннях.

Перше – існування незалежних від держави громадських організацій, або як
тепер прийнято говорити – “третього сектора”.

Друге значення охоплює всю соціальну структуру, яка координує свої дії
через низку добровільних асоціацій.

Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як
сукупність груп тиску та інших суб’єктів впливу на політичний процес у
суспільстві.

Третє розуміння суспільства виходить з того, що суспільство в цілому
стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система
інститутів і взаємодій.

Громадянське суспільство має певні внутрішні функції, що є втіленням
основних напрямів діяльності інститутів громадянського суспільства та їх
впливу на суспільне життя.

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх
самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом
непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх
силах.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують,
впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в
іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб
створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної
групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна
група отримує шанс “бути почутою на горі”.

Громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції,
якщо відсутній бодай один з його атрибутів, до яких слід віднести:

1) наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації,
кореспондування, наслідком чого є формування сфери громадського життя і
громадської думки;

2) організоване громадське життя вільних і рівних індивідів, чиї права
захищені конституцією та законами;

3) незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких
усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

4) діяльність, зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику,
наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на
засадах взаємної довіри і співробітництва.

Поняття громадянського суспільства характеризує плюралістичний тип
співіснування, організації і захисту групових інтересів та їх стосунків
із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів –
клієнтелізму* і корпоратизму*.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні,
громадські інтереси. Їх виникнення пов’язують з потребою встановлення
стійких каналів зв’язку між багатоманітними структуризованими групами
інтересів і владними інститутами.

У системі духовних характеристик особистості – громадянина центральне
місце посідає світовідношення як індивідуалізований прояв властивостей,
її ставлення до життя як цінності, до світу природи і світу людей.
Світовідношення* слід розглядати як внутрішній простір буття
екзистенціалів, смисложиттєву цінність та вимір духовного світу
особистості. Світовідношення містить у собі не тільки усвідомлену оцінку
буття, але й інтуїтивні форми його пізнання. Світовідношення органічно
пов’язане та взаємообумовлене світоглядом особистості (М.Бердяєв,
М.Хайдеггер, І.Александров, В.Андрущенко, М.Михальченко, М.Боришевський,
І.Бех, О.Семашко).

Звідси зрозуміло, що громадянське суспільство – це, з одного боку, –
об’єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як
цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії
та географічно-територіальні різновиди. А з іншого боку, – це теоретична
абстракція, “ідеальний тип”, за допомогою якого намагаються розпізнати
цю реальність і глибше осмислити суспільну систему під певним,
специфічним для теорії громадянського суспільства кутом зору.

“Демократичне громадянське суспільство” вирізняється насамперед тим, що
його суб’єкти роблять наголос на політичний участі та потенційній
опозиційності громадських об’єднань до владних структур (функція
противаги).

“Посередницьке громадянське суспільство” розглядається як формування
таких чеснот: вихованість, законопослушність, “соціабельність”,
здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на
соціальні зв’язки, принципи громадянськості, відкритості, товариськості
і відповідальності – якості, що тримають плюралістичну і ліберальну
демократію разом.

Громадянське суспільство вкрай необхідне для утвердження демократичного
врядування, бо як пише Джон Кін [51], там, “де немає громадянського
суспільства, не може бути взаємодії й обміну думками між громадянами,
здатними публічно обирати свої ідентичності, шанувати свої обов’язки в
рамках політико-правової структури, яка забезпечує мир між громадянами,
злагоджене функціонування уряду, соціальну справедливість та – перш за
все – діє відповідно до принципу, що влада має бути підзвітна
суспільству”.

Чим більш розвинутим є громадянське суспільство, тим легше громадянам
захищати свої інтереси, тим реальнішими є їх можливості щодо
самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є
небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або
окремими особами.

Богдан Кістяківський [53], відомий український правник і політолог,
підкреслював взаємозалежність, взаємну обумовленість правової держави і
громадянського суспільства “Правильне і нормальне справляння державних
функцій у правовій державі залежить од самодіяльності суспільності і
народних мас, – писав учений. – Без активного ставлення до правового
порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу,
правова держава немислима”. Але так само й громадянське суспільство
неможливе без правової держави, яка “неодмінно передбачає широкі
громадянські та народні організації, завдяки яким зростає і її власна
зорганізованість”.

Г.Дмитренко [36] вважає, що системоутворюючим чинником стосовно
виникнення громадянського суспільства є моральне начало. Викривлення
моральних принципів веде до жахливих наслідків. У Конституції Україну
проголошено демократичною, соціальною, правовою державою. Циніки
говорять: “Конституція світить, але не гріє”. Так, саме через порушення
морального начала пересічні українці не виявили готовності ані
розбудовувати цю державу, ані жити в ній.

Громадянське суспільство в Україні – це система правових інститутів, яка
забезпечує самоорганізацію, структурування і самотворення її населення в
цілісний і повновладний суб’єкт конституційного права – український
народ. Рівень розвитку громадянського суспільства в Україні вимірюється
добробутом найменш забезпечених її громадян, рівністю їх доступу до
отримання освіти та інших соціальних благ.

За матеріалами дискусій, організованих в рамках проекту при ООН
”Освітня політика та освіта ”рівний-рівному” у 2004 році було визначено,
що громадянська компетентність передбачає такі здатності: 1)
орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в
Україні, знати процедури участі в діяльності політичних інститутів
демократичної держави, органів місцевого самоврядування; 2)
застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів, прав і
свобод своїх та інших громадян, виконання громадянських обов’язків у
межах місцевої громади та держави загалом; 3) застосовувати способи та
стратегії взаємодії з органами державної влади на користь собі й
громадянському суспільству; 4) використовувати способи діяльності й
моделі поведінки, що відповідають чинному законодавству України,
задовольняють власні інтереси особи та захищають права людини й
громадянина; 5) робити свідомий вибір та застосовувати демократичні
технології прийняття індивідуальних і колективних рішень, враховуючи
інтереси й потреби громадян, представників певної спільноти, конфесії,
суспільства та держави.

В рамках ЮНЕСКО та міжнародних освітніх організацій прийшло до вжитку
поняття ”стейкголдери”(знову не ”наше”). Стейкголдери* – це люди чи
групи людей, що мають спільні інтереси в якій-небудь діяльності та
зацікавлені в її результатах. Усі учасники освітнього процесу – це
потенційні чи пасивні стейкголдери. Стейкголдери в освіті охоплюють
різні групи: батьків, учителів, асоціації батьків і вчителів,
професорсько-викладацький склад навчального закладу, платників податків,
учительські спілки, громадських працівників, працівників за контрактом,
робітників, професійні організації тощо. Ці групи зацікавлені у
визначенні освітніх проблем та у формуванні громадських організацій для
участі в освітній політиці.

Великі сподівання покладає український народ на результати
”помаранчової” революції 2004-2005 років. На разі перші ластівки
справжнього громадянського устрою: строга, наповнена протиріччями у
вимогах до держави та можновладців “Пора”, створення освітянського
спілки “ГРОНУ”…

Сподіваємось, сподіваємось!…

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

Похожие записи